скачать книгу бесплатно
М а в к а
Я не знаю.
Хiба не все одно?
Л у к а ш
(смiеться)
Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Менi здаеться часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цiлу зиму?
М а в к а
Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить лiс i очерет.
Верба рипiла все: «Засни, засни…»
I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi спадали з неба – бiлi, непрозорi – i клалися в намети… Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю грае i ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вiльно груди.
По бiлих снах рожевii гадки легенькi гаптували мережки, i мрii ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобi так добре?
Лукаш потакуе головою.
Твоя сопiлка мае кращу мову.
Заграй менi, а я поколишуся.
Мавка сплiтае довге вiття на березi, сiдае в нього i гойдаеться тихо, мов у колисцi. Лукаш грае соло мелодii N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грае веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озиваеться тихесенько на голос мелодii.N 8, i Лукаш iй приграе вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон.
М а в к а
Як солодко грае, як глибоко крае, розтинае бiлi груди, серденько виймае!
На голос веснянки вiдкликаеться зозуля, потiм соловейко, розцвiтае ярiше дика рожа, бiлiе цвiт калини, глiд соромливо рожевiе, навiть чорна безлиста тернина появляе нiжнi квiти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхаеться, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестае грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дiвчино?
М а в к а
Хiба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.
Заходить сонце… Бач, уже встае на озерi туман…
Л у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хитае головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш кивае, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовляеш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви – як птахи: клопочетесь, будуете кубельця, щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми будуем навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки.
М а в к а
Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неi)
Я, може б, i знайшов, та…
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нiчого…
(Погравае у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускае руку з сопiлкою i замислюеться).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навiк!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на iх: так нiжно вони кохаються… А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж ii й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неi.
От вiльхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякае; вона й сама боiться – все тремтить.
Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен.
А ясень, клен i явiр – гордовитi.
