скачать книгу бесплатно
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти кохаеш його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таемнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знае.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чуе.
I вiн до мене мае почуття, але те почуття – то не кохання, воно не мае назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моеi i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохае справдi?
Д о л о р е с
(сумно хитае головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрii…
А н н а
"Всi сни, всi мрii" – се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобi бракуе?
Все маеш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.
А н н а
(засмiявшись, устае)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрii.
Д о л о р е с
(з блiдою усмiшкою)
Та iх для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене е одна – дитяча – мрiя…
Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила iх…
Д о л о р е с
Яка ж то мрiя?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неi доступитися на кручу…
Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвивае пiдгiр'я…
Д о л о р е с
От яка жорстока мрiя!
А н н а
У мрiях все дозволено. А потiм…
Дол о р е с
(переймае)
…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
А н н а
(смiеться)
Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немае нiде на свiтi.
Д о л о р е с
Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади для прохолоди!
(Уривае. Iншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, – як блимае у сiй гробницi свiтло, мов заслоняе хто i вiдслоняе…
Ну що, як там хто е?
Д о л о р е с
То кажани навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну…
(Заглядае крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпае Долорес за рукав i показуе щось. Пошепки).
Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.
(Кидаеться бiгти).
В ту хвилину одчиняються дверi.
Долорес скрикуе i млiе.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробницi, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
Анна вертаеться i нахиляеться до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Аннi руку)
Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
А н н а
Ви – дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашоi послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кiнно, а потiм пiшки.
Д о л о р е с
Боже, вiн жартуе!
Ви ж головою важите своею!
Д о н Ж у а н
Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, е думки, та тiльки легкi.
А н н а
А що важкого есть у вашiм серцi?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, сее може знати лиш та, що вiзьме тее серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гадаете?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!
