скачать книгу бесплатно
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я його своiм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.
А н н а
Хто вiн?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Вiн – дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой…
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншоi прикмети?
А н н а
Тепер я розумiю… Тiльки як же?
Його вже скiльки лiт нема в Севiльi…
Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.
Д о л о р е с
Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струiла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.
Д о л о р е с
Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.
А н н а
Та iнфанта його любила?
Д о л о р е с
Так говорять люди, а я не вiрю.
А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.
А н н а
Потiм що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…
Д о л о р е с
Ти забуваеш про iнфанту!
А н н а
Ну, з iнфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Вiн, у вигнання iдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.
А н н а
(смiеться)
Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, – рахуеш тих сперечниць, мов трофеi, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Д о л о р е с
А заздрю iм, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльноi для нього?
Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б ii не ощадила…
А н н а
Долорес, бiйся бога!
Д ол о р е с
Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!
(Стискае руки Аннi).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
А н н а
Я б iм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав вiн i не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…
А н н а
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад
ii убив, а дон Жуана зранив…
А н н а
Та як же ти дiсталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоiла, i вигоiла.
А н н а
Що ж?
Осе i все?
Д о л о р е с
Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.