скачать книгу бесплатно
Пригоди Гекльберрi Фiнна
Марк Твен
Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, таких як «Пригоди Тома Сойера», «Принц i жебрак», «Жанна Д’Арк», «Янкi з Коннектикуту при дворi короля Артура» та iнших.
«Пригоди Гекльберрi Фiнна» – це продовження книги «Пригоди Тома Сойера». Головний герой – колишнiй безпритульний, бешкетник Гекльберрi Фiнн – вiдчайдушно не бажае жити за «домашнiми» правилами: ходити до школи, носити пристойний одяг i взагалi поводити себе чемно. Вiн тiкае з гостинноi родини вдови Дуглас, де жив, назустрiч свободi, небезпекам i справжнiм вчинкам. І звичайно, жодна пригода не обiйдеться без участi приятеля Гека – Тома…
Марк Твен
Пригоди Гекльберрi Фiнна
Застереження
Проти осiб, що намагатимуться вiдшукати в цiй розповiдi якiсь потаемнi мотиви, буде порушено судову справу; осiб, що намагатимуться видобути з цього твору якусь мораль, буде покарано засланням; а за намагання вiдшукати в ньому прихований змiст винуватих буде розстрiляно.
За наказом автора
Генерал-губернатором
Начальником артилерii
Пояснення
У цiй книжцi використано кiлька дiалектiв, а саме: негритянський дiалект штату Мiссурi, найрiзкiшу форму за-кутнього пiвденно-захiдного дiалекту, дiалект Пайк-Каунтi, а також чотири трохи пом’якшенi вiдмiни цiеi останньоi говiрки. Вiдтiнки говiрки вiдбиралися не наослiп i не наздогад, а, навпаки, дуже ретельно, пiд пильним керiвництвом, пiдсиленим ще й моею особистою обiзнанiстю з усiма цими мовними формами.
Я подаю це пояснення з тiеi причини, що без нього багато хто з читачiв уявив би собi, що всi моi дiйовi особи намагаються, розмовляючи, наслiдувати одне одного, але досягти iм цього аж нiяк не щастить.
Автор
Роздiл І
Ви нiчогiсiнько про мене не знаете, коли не прочитали книжки, що називаеться «Пригоди Тома Сойера»; а втiм – дарма. Книжку ту написав Марк Твен, i часто-густо вiн казав у нiй правду. Траплялося, iнколи прибрiхував, та здебiльшого казав правду. Але то байдуже. Я ще не стрiчав таких людей, якi нiколи не брехали, за винятком, звiсно, тiтки Поллi або вдови, та ще, може, Мерi. Саме про тiтку Поллi – Томову тiтку Поллi, – та про Мерi, та ще про Дугласову вдову найбiльше й розповiдаеться в отiй книжцi; загалом книжка правдива, хоча там трохи й прибрехано, як я вже казав.
А закiнчуеться та книжка ось як: ми з Томом знайшли грошi, що iх розбiйники переховували в печерi, й розбагатiли. Кожному з нас припало по шiсть тисяч доларiв – i все золотом. Ото була купа грошви, аж голова йшла обертом. А суддя Тетчер узяв та й поклав тi грошi в банк, на вiдсотки, i тодi ми щодня мали по долару кожен, i так цiлий рiк, – хтозна, що його й робити з такою силою грошей. Дугласова ж удова прийняла мене за сина i взялася виховувати, але я мало не пропав, сидячи невилазно в хатi; а до того ж удова так допiкала менi отими своiми порядками та добрими звичаями, що я далi терпiти не змiг i дав драла. Натягнув знову свое лахмiття, залiз у ту саму стару бочку з-пiд цукру й живу собi, вiльний i щасливий. Але Том Сойер вистежив мене i сказав, що набирае ватагу розбiйникiв; вiн пообiцяв i мене прийняти, якщо я повернуся до вдови i надалi поводитимуся пристойно. Ну, я й повернувся.
Вдова розрюмсалася надi мною, називала заблуканим ягням i ще по-всякому, проте, звiсно, й гадки не мала образити мене. Вона знову вдягла мене в нове вбрання, i я знай упрiвав цiлi днi та ходив, наче зв’язаний. Ну, а далi все повернулося на старе. Вдова бемкала у дзвона до вечерi, i боронь Боже спiзнитися. Та ще й таке: хоч i сiв до столу, а вiдразу не смiй братися до iжi, мусиш чекати, доки вдова, нахиливши голову, побуркотить трохи над стравами, хоча страви були як страви, нiчого поганого про них не скажеш, хiба те, що кожну зварено окремо. Нема у свiтi смачнiшого як назбираеш в одну посудину всiляких недоiдкiв! Було перемiшаеш iх добренько, вони сiк повипускають i самi плигають у рот!
По вечерi вона дiставала свою книжку i давай читати про Мойсея та про те, як його знайшли в очеретах, i менi страх як кортiло довiдатися, що з ним скоiлось, аж тут – на тобi! – з’ясувалося, що той Мойсей бозна-коли помер; тодi я зовсiм покинув слухати про те, – на бiса менi здалися мерцi!
Незабаром менi захотiлося курити, i я попросив у вдови дозволу. Де там! Не дозволила – сказала, що то непристойна, неохайна звичка i треба ii позбутися. Бувають же такi люди: забороняють те, чого самi анiтрохи не тямлять. Ось i вдова носиться з отим Мойсеем, як курка з яйцем. А вiн же iй навiть не родич! Та й взагалi на лихо вiн потрiбний! Його вже давно й на свiтi немае. А на мене, бачте, он як напускаеться за те, що менi подобаеться курити, дарма що то приемна рiч. Сама ж, проте, любiсiнько нюхае табаку i вважае, що це пристойно. Як самiй, то, значить, можна.
Їi сестра, мiс Уотсон, сухоребра стара дiва в окулярах, саме приiхала до неi пожити й вiдразу ж учепилася до мене з букварем. Вона мордувала мене цiлiсiньку годину, аж урештi вдова звелiла iй вiдчепитися вiд мене. Ще трохи – i я б не витерпiв. Потiм цiлiсiньку годину я нудився, сидячи в хатi, i нiяк не мiг утриматися, щоб не крутитися на стiльцi. А мiс Уотсон одно товче: «Не клади на стiлець нiг, Гекльберрi»; «Чого ти так зiгнувся, Гекльберрi, сиди рiвно»; i знову ж своеi: «Не позiхай i не потягайся за столом, Гекльберрi! Невже ти не можеш усидiти спокiйно?» А потiм, коли вона почала торочити менi про пекло, я вiзьми та й бовкни: от би менi туди якось шаснути. Вона так i пiдскочила – страх як розлютилася, а в мене ж i гадки лихоi не було. Просто хотiлось завiятися свiт за очi, так менi все остогидло; я хотiв дременути, а куди – однаковiсiнько. Тодi вона сказала, що грiх таке говорити, що вона сама нiзащо у свiтi такого б не сказала; вона намагаеться жити так, щоб обов’язково попасти до раю. Але ж я не вбачав для себе жодноi втiхи в тому, щоб опинитися там, де й вона, а тому й вирiшив, що не стану й пробувати. Але говорити iй про це я не схотiв, бо тiльки завдав би собi зайвоi халепи, а пуття з того не було б нiякого.
Тут вона i давай менi про рай теревенити, все своеi та й своеi править. Усiм людям там, мовляв, тiльки й дiла, що цiлiсiнький день з арфою туди-сюди походжати та спiвати, i так на вiки вiчнi. Мене, як по правдi, все те не дуже вабило.
А проте я змовчав. Запитав лиш, як вона гадае: чи попаде в рай Том Сойер. Вона вiдповiла, що нi, його туди й близько не пустять. Я дуже зрадiв, бо ж хотiв, звiсно, щоб ми з ним завжди були вкупi.
Мiс Уотсон усе мене гризла та й гризла, так що менi зрештою все те остогидло i стало дуже нудно. Аж далi закликали до кiмнати негрiв та почали молитися, а тодi всi полягали спати. Подався й я до своеi кiмнатки з недогарком свiчки i поставив його на стiл. Вмостився на стiльцi бiля вiкна i спробував думати про щось веселе, але нiчого не вийшло. І раптом напав на мене такий смуток, що хоч помирай. Горiли зiрки на небi, а на деревах жалiбно шелестiло листя, i здаля долинало: «Пуу-гу, пуу-гу…» То пугач сповiщав, що хтось помер; чути було, як кричить дрiмлюга та вие собака, – це вiщувало комусь смерть; i вiтер усе про щось менi нашiптував, а я нiяк не мiг второпати, що ж то вiн шепоче, аж мурашня менi по всьому тiлi почала бiгати. Потiм у лiсi щось застогнало, немов привид, який хоче сказати, що йому гнiтить душу, але ж нiяк не може, отож не влежить спокiйно у своiй домовинi, блукае ночами й тужить. Менi стало так моторошно й тоскно, так захотiлося, щоб хто-небудь був зi мною. А тут ще й павук десь узявся та й полiз по моему плечi; я дав йому щигля, а вiн упав просто на свiчку, i не встиг я отямитися, як вiн згорiв. Я й сам добре знав, що то страшенно погана прикмета: безперемiнно чекай бiди. Вiд ляку жижки менi задрижали. Я зiрвався на ноги i тричi обкрутився навколо себе, та ще кожного разу хрестився, а тодi перев’язав собi ниткою пасмо волосся, щоб убезпечити себе од вiдьом. А проте, я не заспокоiвся. Це справдi допомагае, коли знайдеш пiдкову, не встигнеш прибити ii над дверима i загубиш, але я зроду не чував, щоб можна було таким способом позбутися лиха пiсля того, як уб’еш павука.
Так мене враз морозом i всипало… Я знову сiв i дiстав люльку, щоб закурити; у домi було зараз тихо, неначе всi вимерли, отож удова нiчого про те не знатиме. Так минуло чимало часу; аж раптом стало чути, як у мiстi б’е годинник: бам-бам-бам! – дванадцять разiв, а далi знову все за-тихло – стало тихiше, нiж перед тим. Незабаром я почув, як унизу, в темрявi, пiд деревами хруснула гiлка, – щось там ходило. Я завмер, затамувавши дух, i прислухався. Нараз хтось унизу ледве чутно нявкнув: «Ня-ав! ня-ав!» Менi вiдлягло вiд серця. Я й собi нявкнув: «Ня-ав! ня-ав!» – якомога тихiше, а потiм погасив свiчку й вiкном вилiз на дах комори. Звiдти я тихенько ковзнув на землю й подався нишком пiд дерева. І справдi, там на мене чекав Том Сойер.
Роздiл II
Ми навшпиньках скрадалися стежкою помiж деревами до самiсiнького кiнця вдовиного саду, пригинаючись, щоб не зачепитися за гiлки. Коли саме проходили повз кухню, я спiткнувся на коренi й наробив шуму. Ми припали до землi й завмерли. Здоровенний негр, на iм’я Джiм, що належав мiс Уотсон, сидiв на порозi кухнi; ми його добре бачили, бо в кухнi свiтилося. Вiн схопився, витягнув шию i якусь хвилину прислухався. А тодi гукнув:
– Хто там?
Вiн почекав, знову прислухався, а тодi пiдiйшов навшпиньках i зупинився якраз мiж нами; ми майже могли торкнутися його рукою. Часу, мабуть, збiгло чимало, i все було тихо, а ми ж були од нього зовсiм близенько. Аж раптом засвербiло менi одне мiсце на щиколотцi, а почухати його я не насмiлювавсь; потiм на вухо сверблячка напала; вона перекинулася на спину, якраз межи плечi. Менi здавалося, що я ось-ось сконаю, якщо не почухаюся ту ж мить. Та воно так завжди трапляеться: приходиш ото в порядне товариство, чи на похорон, чи заснути намагаешся, та нiяк не виходить, – одне слово, саме тодi, коли не можна почухатися, то так тобi починае свербiти i вздовж i впоперек – ну, повсюди. А Джiм помовчав-помовчав та й каже:
– Кого це тут носить? Де ж ви? Хай менi бiс, якщо я вас не чув! Гаразд, ось що я зроблю: сяду на цьому самому мiсцi й прислухатимусь, поки знову почую.
І вiн умостився на землi мiж мною i Томом. Притулився спиною до дерева, а ноги так простягнув, що однiею ледь-ледь моеi ноги не торкнувся. Тепер у мене почав свербiти нiс. Так засвербiв, що аж сльози на очi набiгли. Але почухатись я не насмiлювався. Потiм почало свербiти в носi. Тодi – пiд носом. Не знаю вже, як менi й пощастило влежати спокiйно. Така халепа тривала хвилин шiсть або сiм, а видалося – цiлi години. Вже менi свербiло в одинадцятьох рiзних мiсцях. Я вiдчував, що не витримаю нi хвилини довше, але зцiпив зуби: дай, думаю, ще трохи потерплю. Тут Джiм почав важче дихати i раптом захрiп; мою ж сверблячку як рукою зняло.
Том подав менi знак – легенько прицмокнув губами, – i ми поплазували геть рачки. Коли ми вiдповзли футiв за десять, Том прошепотiв менi, що не завадило б прив’язати Джiма до дерева, – ото смiху буде! Але я був проти: Джiм може прокинутися, зчинить гвалт, i кинуться нагору, а мене немае в кiмнатi. Тодi Том сказав, що вiн узяв iз собою замало свiчок, слiд би прослизнути до кухнi та захопити ще кiлька. Я його стримував, казав, що Джiм може прокинутись i нас застукати. Але Томовi кортiло за всяку цiну ризикнути; отож ми забралися до кухнi, взяли три свiчки, i Том поклав за це на стiл ще й плату – п’ять центiв. Потiм ми вийшли звiдтiль, i менi страх як хотiлося завiятися якнайдалi, але Томовi, бач, заманулося пiдповзти до того мiсця, де спав Джiм, щоб устругнути негровi яку штуку. Я чекав на Тома, й менi здавалося, що цьому чеканню кiнця-краю не буде, а навкруги була мертва тиша.
Тiльки-но Том повернувся, ми з ним гайнули стежкою попiд парканом i швиденько видряпалися на самий вершечок крутого горба по той бiк будинку. Том розповiв, що вiн обережно стягнув у Джiма з голови бриля й повiсив його на сучок того дерева, пiд яким Джiм заснув, а той тiльки поворушився спросоння, але не прочумався. На другий день Джiм запевняв, що вiдьми обiйшли його чарами, задурманили, та ще й гасали на ньому верхи по всьому штату, а потiм знову посадили його пiд деревом i повiсили бриля на сучок, щоб видно було, хто таке йому заподiяв. А iншим разом Джiм уже похвалявся, що вiдьми гасали на ньому аж до самiсiнького Нового Орлеана; а потiм вiн щоразу прибрiхував бiльше й бiльше, i вже Джiм почав усiм туману пускати, нiбито вiдьми цiлiсiнький свiт на ньому об’iхали, замордували його мало не до смертi, i на спинi в нього ще й досi видно садна вiд сiдла. Джiм страшенно тим пишався, а далi так набундючився, що на iнших негрiв уже й не гляне. Негри приходили часом за багато миль, щоб послухати, як Джiм розповiдатиме про своi пригоди, тож вiн i зажив слави найповажнiшого негра на цiлу нашу округу. Зовсiм чужi негри зупинялися часом, роззявивши рота, й витрiщали на нього очi, немов на яке диво. Як стемнiе, негри дуже полюбляють збиратися на кухнi бiля вогню та гомонiти про вiдьом; але тiльки-но хто з присутнiх заводив мову про них i намагався вдати з себе людину бувалу в тому дiлi, Джiм тут же й докине: «Гм! Ну, де вже тобi на вiдьмах знатися!» – й вiдразу балакучий той негр стулить губи i знiтиться. Джiм провертiв дiрочку в п’ятицентовiй монетцi i, просиливши в неi мотузку, почепив ii собi на шию, розповiдаючи всiм, що то амулет, якого йому сам диявол власноручно подарував i сказав, що тим амулетом можна лiкувати вiд будь-якоi хвороби i будь-коли викликати вiдьом, – треба тiльки над тiею монеткою пошепотiти; але що саме шепотiти, Джiм нiколи не признавався. Негри приходили до Джiма з усiеi округи i вiддавали йому все до останнього цента, аби тiльки глянути на ту монету; проте вони зроду-звiку не доторкнулися б до неi, знаючи, що сам диявол тримав ii у своiх руках. Вiдтодi слуга з Джiма став негодящий, бо вiн дуже запишався з того, що бачив диявола та повозив вiдьом на своiй спинi.
Отож коли ми з Томом видряпалися на самий вершечок горба й подивилися вниз, на мiстечко, там блимало лише три чи чотири вогники, – певно, свiтилося в тих будинках, де лежали хворi; над нами яскраво сяяли зорi, а внизу повз мiстечко текла рiчка майже цiлу милю завширшки, напрочуд спокiйна й велична. Спустившися з горба, ми розшукали Джо Гарпера й Бена Роджерса та ще двох чи трьох хлопцiв, що переховувалися в старiй чинбарнi. Тодi ми вiдв’язали човна та й попливли рiчкою, приблизно двi з половиною милi за водою, до великого стрiмчака на гiрському боцi, i там вийшли на берег.
Ми зайшли в кущi, i Том примусив нас усiх заприсягтися, що нiхто з нас не викаже його таемницi, i тодi показав вхiд до печери, що була на горбi в самiсiнькiй гущавинi. Потiм ми позасвiчували свiчки й порачкували крiзь вузьку дiру. Проповзли ми отак, певно, крокiв iз двiстi, i враз перед нами вiдкрилася печера. Том почав заглядати в рiзнi закапелки i незабаром гулькнув пiд стiну в одному мiсцi, – ви б зроду не помiтили, що там е хiд. Довелося знову лiзти вузьким проходом, i врештi ми попали нiби до кiмнати, дуже темноi, вогкоi та холодноi, i тут зупинилися.
Том сказав:
– Ну от, ми заснуемо ватагу розбiйникiв i назвемо ii «Ватага Тома Сойера». Кожен, хто схоче пристати до неi, мае скласти присягу й пiдписатися своею кров’ю.
Всi погодились. І Том дiстав аркушик паперу, на якому була написана та присяга, i прочитав ii. Кожен хлопець мав присягнути на вiрнiсть ватазi i нiколи не виказувати ii таемниць; а якщо хто-небудь, бува, скривдить хлопця з нашоi ватаги, то один з нас, кому вже накажуть, мае помститися – вбити i кривдника, i всю його родину, i той хлопець не смiе нi iсти, нi спати, доки не повбивае всiх ворогiв i не вирiже на iхнiх грудях хреста – знака нашоi ватаги. Хто не належить до ватаги, не мае права ставити того знака; а якщо хто поставить його, то винного треба буде судити; а зробить це вiн вдруге, то вбити. А якщо хто з ватаги викаже нашу таемницю, то перерiзати йому горло, а потiм спалити труп i попiл розвiяти за вiтром, а iм’я кров’ю викреслити зi списку i нiколи бiльш не згадувати про нього, проклясти його i забути на вiки вiчнi.
Всi хлопцi сказали, що це чудова присяга, й запитали Тома, чи вiн сам ii склав. Вiн признався, що дещо сам вимудрував, а решту запозичив iз книжок про пiратiв та розбiйникiв; вiн запевняв, що кожна порядна розбiйницька ватага обов’язково мае свою власну присягу.
Дехто думав, що не завадило б винищувати всю рiдню тих хлопцiв, якi виказуватимуть таемницi нашоi ватаги. Том визнав, що то непогана думка, взяв олiвця й вiдразу ж уписав ii до присяги. Тут озвався Бен Роджерс:
– А ось у Гека Фiнна немае нiякоi рiднi. Що з ним робити?
– Але ж батько в нього е? – вiдказав Том Сойер.
– Батько-то е, та хiба ж ти його тепер знайдеш! Перш, було, вiн п’яний вилежувався разом iз свиньми в чинбарнi, але ось уже бiльше року минуло, як його нiде не видно.
Порадились вони та й вирiшили виключити мене з ватаги, мовляв, кожен хлопець повинен мати рiдню чи кого-небудь, щоб його можна було вбити, а нi, то це буде кривда для iнших. Ну, що тут удiеш? Нiхто нiчого не мiг придумати. Всi сидiли й мовчали. Я трохи не заплакав; аж раптом надумав: я запропонував iм мiс Уотсон – нехай вбивають ii. Всi загукали:
– Авжеж, вона годиться! Тепер усе гаразд! Гека можна прийняти!
І кожний iз нас уколов собi шпилькою пальця, щоб розписатися кров’ю; я також поставив на паперi свiй значок.
– Ну, – мовив Бен Роджерс, – а чим же буде займатися наша ватага?
– Нiчим, тiльки грабуватиме та вбиватиме, – вiдповiв Том.
– А що ж ми будемо грабувати? Будинки, чи худобу, чи…
– Якi дурницi! Красти худобу i всяку всячину – то не грабунок, то злодiйство, – сказав Том Сойер. – Ми ж не злодii. Яка нам з того слава! Ми розбiйники. Надягнемо маски та й будемо зупиняти дилiжанси й карети на великiй дорозi, будемо вбивати пасажирiв i вiдбирати в них годинники i грошi.
– А хiба обов’язково треба iх убивати?
– Авжеж, треба! То найкраще. Деякi авторитети думають iнакше, але бiльшiсть вважае, що краще таки вбивати iх – окрiм тих, кого приведемо сюди до печери й триматимемо тут, поки не дадуть викупу.
– Викупу? А що це таке?
– Не знаю. Та тiльки так уже ведеться в розбiйникiв. Я вичитав те з книжок, i нам, звичайно, теж треба так робити.
– Як же ми зможемо так робити, коли не знаемо, що воно таке?
– Та хоч i не знаемо, а проте мусимо так робити. Хiба ж я вам не сказав, що про все те написано в книжках? Чи, може, вам хотiлося б начхати на книжки й робити так, як заманеться, щоб не було нiякого ладу.
– Еге, добре тобi говорити, Томе Сойере, а все ж я не доберу, як же вони даватимуть нам викуп, тi бранцi, коли ми не тямимо, як воно в бiса робиться? А ти сам як гадаеш, що воно таке, га?
– Не знаю я. Треба тримати iх у себе, поки вони дадуть викуп; мабуть, iх слiд тримати, поки вони помруть.
– Оце так! Оце я розумiю. Чом же ти не сказав того ранiше? Ми триматимемо iх у себе, поки вони дадуть викуп, триматимемо аж до смертi; тiльки ж доведеться панькатися з ними – годуй iх та пильнуй добре, щоб, бува, не повтiкали, хай iм усячина!
– Ну й вигадаеш отаке, Бене Роджерсе! Як же вони зможуть утекти, коли iх пильнуватиме вартовий? Та вiн же вмить дасть iм залiзного бобу з’iсти, тiльки-но вони пальцем поворухнуть.
– Вартовий! Добре, нiчого казати! Виходить, комусь iз нас доведеться сидiти цiлу нiч та не спати тiльки для того, щоб iх устерегти? То була б уже чистiсiнька дурiсть! А чому б нам не взяти добрячоi ломаки та не врiзати iм того викупу по головi, тiльки-но вони ступлять сюди?
– А тому, що в книжках цього не написано – саме через те. Слухай-но, Бене Роджерсе, хочеш ти робити все, як потрiбно, чи не хочеш? Чи ти думаеш, що тi люди, якi пишуть книжки, не знають, як саме слiд чинити? Чи ти думаеш, що можеш iх повчити? Покинь, хлопче! Нi, сер, ми вже будемо викупати iх так, як то годиться.
– Ну, й добре. Я згодний на все; тiльки ж менi здаеться, що той звичай якийсь дурнячий… Скажи-но, а жiнок ми теж будемо убивати?
– Ех, Бене Роджерсе, коли б я був такий невiглас, як ти, я б уже краще помовчав. Убивати жiнок? Ну й чого ж то iх убивати! Адже ж у жоднiй книжцi не знайдеш такого. Жiнок мають приводити сюди до печери й поводитися з ними якнайчемнiше; не встигнеш огледiтися, як вони в тебе закохаються й самi не схочуть повертатися додому.
– Гаразд, коли так, то я згодний, та тiльки все те нi до чого. Скоро в нашу печеру напхаеться така сила-силенна жiнок та всякого люду, який чекатиме на викуп, що в нiй не лишиться мiсця для самих розбiйникiв. А втiм, шквар далi, я бiльш не маю що казати.
Маленький Томмi Барнс на ту пору вже заснув i, коли ми його розбуркали, перелякався, розрюмсався, почав проситися додому, до своеi мами, i сказав, що йому вже пере-хотiлося приставати до розбiйницькоi ватаги.
Усi давай iз нього глузувати й дражнити його ревою, а вiн розiзлився i погрозив, що зараз же пiде та й викаже всi нашi таемницi. Але Том дав йому п’ять центiв, щоб вiн утихомирився, i сказав, що зараз ми всi пiдемо додому, а на тiм тижнi зберемося i тодi вже обов’язково когось пограбуемо i вб’емо.
Бен Роджерс пояснив, що вiн не може часто втiкати з дому, хiба що тiльки по недiлях, то чи не можна б розпочати грабування з найближчоi недiлi; але всi хлопцi вирiшили, що грiх братися до такого дiла в недiлю, тож нема про що й балакати. Ми вмовилися зустрiтися i якнайшвидше призначити день нашого першого нападу; потiм обрали Тома Сойера на отамана ватаги, а Джо Гарпера – на помiчника та й подалися додому.
Я вилiз на дах комори, а звiдтiль пробрався вiкном до себе, коли вже почало розвиднятися. Мое нове вбрання було геть позакапуване свiчкою та вимащене глиною, а сам я втомився, як зацькований пес.
Роздiл ІІІ
Ех, та й перепало ж менi ранком вiд староi мiс Уотсон за попсований одяг! А от удова – та зовсiм не лаялася, тiльки повiдчищала глину й свiчковий лiй i була така сумна, що я вирiшив поводитися бодай хоч деякий час краще, якщо зможу. Потiм мiс Уотсон повела мене в комiрчину й почала молитися, та нiчогiсiнько з того не вийшло. Вона звелiла менi молитися щодня, мовляв, чого б я не попросив, те менi й пошлеться. Я хоч i силкувався, та де там! Одного разу я роздобув собi вудочку, але без гачкiв. А на бiса вона менi без гачкiв здалася! Разiв зо три, а може, й чотири вимолював я гачки, але нiчого не вийшло. Тодi попросив я мiс Уотсон помолитися замiсть мене, а вона обiзвала мене дурнем i навiть не сказала за що. А сам я нiяк не мiг збагнути, в чому ж рiч.
Якось сидiв я довго в лiсi, все думав та й думав про те. Кажу собi: якщо людина може вимолити все, чого iй заманеться, то чому ж диякон Уiнн не поверне молитвами тих грошей, що вiн iх утратив на свининi? Чому вдова не може повернути собi молитвами своеi срiбноi табакерки, що ii в неi вкрали? Чому мiс Уотсон не помолиться, щоб iй потовщати? Нi, кажу я сам собi, щось воно не клеiться. Пiшов я й спитався в удови, що воно й до чого, а та й каже, що молитвами можна виблагати лише «духовнi дарунки». Того вже я нiяк не мiг розшолопати, а вона менi пояснила: мовляв, я мушу допомагати iншим, i робити для них усе, що можу, й пiклуватися про них повсякчас, i нiколи не думати про себе. Отож, виходить, я мав пiклуватися й про мiс Уотсон. Я подався до лiсу i довго мiркував там над ii словами, але ж нiяк не мiг уторопати, яка з того користь, – хiба що для iнших людей; а вкiнцi я вирiшив, що не варто морочити собi голову над тим, – що буде, те й буде! Інколи вдова сама заходжувалася коло мене й починала розповiдати про волю Божу, та так, що менi просто слина з рота котилася; а наступного дня мiс Уотсон знову спiвае своеi i знову збивае мене з пантелику. Думав я, думав та й зрозумiв нарештi, що, мабуть, iснуе два боги: iз удовиним богом бiдолаха грiшник ще якось поладнае, а от як упiймаеться у лабети бога мiс Уотсон, то тут добра не жди. Обмiркувавши все те гарненько, вирiшив я вiддатися вдовиному боговi, якщо вiн мене потребуватиме; а проте я нiяк не мiг збагнути, яка йому з мене користь, коли я анiчогiсiнько не знаю, поводжуся кепсько, та ще й простацького роду.
Батька мого в наших краях нiхто не бачив уже понад рiк, i я був спокiйний; я не мав i найменшого бажання його бачити. В нього була погана звичка частувати мене товчениками, тiльки-но я навертався йому на очi, коли вiн був тверезий; хоч я здебiльшого тiкав вiд нього до лiсу, як вiн з’являвся десь поблизу. А це недавно його витягли з рiчки, миль за дванадцять вище нашого мiстечка, – так гомонiли люди. В кожному разi, вирiшили, що то саме вiн: утопленик на зрiст був такий, як мiй батько, одягнений у якесь лахмiття i волосся мав довжелезне – все те дуже його нагадувало; але обличчя нiяк не можна було розпiзнати: вiн так довго пробув у водi, що воно й на обличчя вже не скидалося. Кажуть, вiн плив за водою горiлиць. Його виловили з рiчки й поховали тут-таки, на березi. Та недовго я втiшався, бо пригадав собi одну прикмету. Я добре знав, що утопленик-чоловiк мае плисти не горiлиць, а лицем донизу. Тож я й здогадався, що то був зовсiм не батько, а якась жiнка в чоловiчому одязi. І я знову став побоюватись. Я знав напевне, що старий незабаром з’явиться в наших краях, а менi аж нiяк не хотiлося цього.
Ми гралися в розбiйникiв майже цiлий мiсяць, а потiм я кинув цю гру. І всi хлопцi зробили так само. Нiкого ми не пограбували й нiкого не вбили, а тiльки вдавали розбишак.
Ми несподiвано вискакували з лiсу й кидалися на свинопасiв та на жiнок, що везли на базар городину, але нiколи нiкого не чiпали. Свиней Том Сойер називав «зливками золота», а рiпу та зелень – «коштовностями». Вчинивши такий напад, ми поверталися до печери й вихвалялися тим подвигом: скiльки чоловiк забили й скiльком вирiзали хреста на грудях. А проте я не бачив, який нам iз того зиск. Раз Том послав одного нашого хлопця бiгати по всьому мiстечку iз запаленим дрючком, що його вiн називав «сигналом», – то був умовний знак для всiеi ватаги зiбратися докупи, – а потiм оголосив нам, що дiстав вiд своiх вивiдувачiв секретнi вiдомостi, буцiмто завтра велика валка iспанських крамарiв та багатих арабiв мае отаборитися бiля нашоi печери; валка та складаеться з двох слонiв, шести сотень верблюдiв i понад тисячi в’ючних мулiв, навантажених дiамантами; а охороняють iх лише чотириста солдатiв; отже, ми маемо iх вистежити i вибити всiх до ноги та захопити здобич. Вiн звелiв нам нагострити шаблi, зарядити рушницi та бути напоготовi. Вiн навiть на вiзок, навантажений рiпою, не мiг учинити нападу абияк: шаблi мали бути неодмiнно нагостренi, рушницi зарядженi, а на якого бiса? Хiба ж iх нагостриш? Адже ж то були звичайнiсiнькi дрючки та мiтлища. Хоч як iх гостри, а дiла однаково не буде! Через те менi якось не вiрилося, що ми зможемо впоратися з такою силою iспанцiв та арабiв, а проте дуже кортiло глянути на верблюдiв та слонiв; тому наступного дня, в суботу, я завчасу прибув на мiсце й засiв там разом з товаришами. І тiльки-но варта подала нам сигнал, ми вискочили з гущавини й скотилися з гори донизу. Але ми не знайшли там нi iспанцiв, анi арабiв, не було там нi верблюдiв, анi слонiв. То були просто собi учнi недiльноi школи, якi вийшли на прогулянку, та й то сама малеча – перший клас. Ми на них накинулися i порозганяли дiтлахiв по цiлiй долинi; але нiякiсiнькоi здобичi нам не перепало, крiм пундикiв та варення; та ще Бен Роджерс пiдiбрав ганчiр’яну ляльку, а Джо Гарпер – молитовника та якусь повчальну книжку; а потiм за нами погналася вчителька, тож ми все те покидали й накивали п’ятами. Не бачив я нiяких дiамантiв i так i сказав Тому Сойеровi. А вiн, проте, почав мене запевняти, що iх була там сила-силенна, тих дiамантiв; i араби, каже, там були, i слони, i багато всякоi всячини.
Я й кажу:
– Чом же ми нiчого того не бачили?
А вiн менi:
– Коли б ти не був такий невiглас та прочитав би книжку, що зветься «Дон Кiхот», то не питав би про це. Вся справа в чаклунствi, каже. Там були сотнi солдатiв, каже, i слони, i скарби незлiченнi, i ще всякого добра багато-багато; та тiльки проти нас постали чаклуни, каже, i, на злiсть нам, обернули все те в дитячу недiльну школу.
Тодi я кажу йому:
– Гаразд, коли так – нам треба напасти на отих чаклунiв.
Але Том Сойер сказав, що я йолоп.
– Еге, – каже вiн. – Таж чаклун може викликати силу-силенну духiв, i вони посiчуть тебе на капусту, перш нiж ти встигнеш оком змигнути. Вони такi заввишки як дерево, а завтовшки як церква.
– Ну то й що! – кажу я. – А коли й ми викличемо духiв, щоб вони допомогли нам, то хiба ж ми не зможемо тодi завдати чосу отим другим чаклунам?
– Та як же ти iх викличеш?
– Не знаю. А як же тi викликають?
– Як? Вони труть чимось стару бляшану лампу або залiзного персня, i тодi духи прожогом злiтаються до них; здiймаеться вихор, гуркоче грiм, блискавиця кругом креше, дим так i клубочиться, i все, що тiльки духам накажеш, вони слухняно виконують у ту ж мить. Їм зовсiм не важко вирвати з землi цiлу вежу й торохнути нею по головешцi чи то директора недiльноi школи, чи то iншого кого.
– Хто ж примушуе iх отаке витворяти?
– Як то хто? Та кожен, хто потре лампу чи персня. Вони скоряються тому, хто тре лампу чи персня, i повиннi виконувати все, що вiн iм накаже. Якщо накаже iм побудувати палац сорок миль завдовжки iз самих тiльки дiамантiв i наповнити його вщерть жувальною гумкою або чим тобi заманеться та викрасти дочку китайського iмператора, щоб ти мiг з нею одружитися, – вони повиннi виконати все це. Та ще й протягом однiсiнькоi ночi, перш нiж зiйде сонце. Навiть бiльше: вони мусять тягати цей палац по цiлiй краiнi, хоч куди б тобi заманулося, втямив?
– Знаеш, – кажу я, – як на мене, вони просто бовдури, якщо не залишать такого палацу собi, замiсть того щоб клеiти дурня, тягаючи його по всiх свiтах. Скажу бiльше: якби я був духом, то нiзащо не покинув би своiх справ i послав би до всiх чортiв, а не полетiв би до якогось там лобуряки через те, що той тре стару бляшану лампу!
– Казна-що мелеш, Геку Фiнне! Таж хочеш ти чи не хочеш, а мусиш з’явитися до нього, коли вiн потре лампу.
– Що?! Це, якщо я буду заввишки як дерево, а завтовшки як церква? Ну, гаразд, я таки з’явлюся до нього, але втру йому доброго перцю з маком, – зажену на найвище дерево, яке тiльки знайдеться в тих краях.
– Ану тебе к бiсу, Геку Фiнне! Ти зовсiм не розумiешся на тому, дурний-бо як колода!
Я думав про все це днiв зо два, зо три i вирiшив сам подивитися, чи е в цьому хоч крихта правди. Взяв стару бляшану лампу та залiзного персня й подався до лiсу; тер я iх, тер – аж упрiв, як iндiанець. Думалося: вибудую собi палац та й продам його; але нiчогiсiнько з того не вийшло, бо духи так i не з’явилися. Тодi я вирiшив, що всi тi небилицi Том Сойер сплiтае сам. А втiм, може вiн i справдi щиро повiрив у своiх арабiв та слонiв, що ж до мене, то я не такий дурний. Адже ж добре було видно, що все те – недiльна школа.
Роздiл IV
Ну от, минуло з того часу мiсяцiв зо три, а може, й чотири, i давно вже настала зима. Я майже щодня ходив до школи, усi лiтери вивчив, потрошку навчився читати й писати; навiть таблицю множення вивчив аж до шiсть разiв по сiм – тридцять п’ять, а далi, бачу, нiзащо не втну, хоч би й гриз бозна-скiльки рокiв. Та й що менi з отiеi математики!
Спершу я ненавидiв школу, а згодом мало-помалу почав до неi звикати. А коли вона, бува, вже дозолить менi до живих печiнок, завiюся десь, тiльки мене й бачили; наступного дня бувала добра прочуханка, яка йшла менi на користь i дуже пiдбадьорювала. Чим довше я ходив до школи, тим легше менi ставало. І до всiх удовиних звичаiв я теж почав уже звикати, так що мене менше корчило, нiж ранiше.
Правда, дуже важко було привчатися жити в хатi та спати на лiжку; але ж до настання холодiв я таки часом ночами втiкав до лiсу i спав собi на волi, i то був нiби вiдпочинок. Старе життя мое було менi до душi, але й до нового почав я звикати, воно стало навiть подобатись. Вдова казала, що я потроху виправляюся i поводжуся тепер непогано. Вона казала, що iй не доводиться за мене соромитись.
Одного ранку я ненароком перевернув сiльницю за снiданком. Мерщiй ухопив я щiпку солi й хотiв кинути ii собi через лiве плече, щоб вiдвести лихо, коли це втрутилася мiс Уотсон, скрикнувши: «Прибери руки, Гекльберрi! Ти не вмiеш пристойно поводитися за столом!» Вдова закинула слiвце за мене, а проте я добре знав, що лиха не минути. По снiданку вийшов я з дому, почувався поганенько i все мiзкував собi: де ж оте лихо мене спiткае i яке воно буде. В деяких випадках лихо можна вiдвести, але це був не такий випадок; а через те я навiть i не пробував щось зробити, просто вештався в понурому настроi та чекав, що ось-ось мене спiткае якась халепа.
Я спустився в садок i перескочив через високий дощаний паркан. Землю вкривав десь, певно, дюйм свiжого снiгу, i я побачив на ньому чиiсь слiди: хтось iшов вiд каменоломнi, потоптався трохи коло перелазу, а потiм пiшов собi далi вздовж паркана. Дивно, чому ж вiн не зайшов до саду, а все стовбичив пiд парканом. Я нiяк не мiг збагнути, в чому справа. Дивно, дуже дивно! Я хотiв уже пiти по цих слiдах, але спершу нахилився, щоб добре на них роздивитись. Зразу я не завважив нiчого особливого, а потiм помiтив: на лiвому каблуцi був набитий з великих гвiздкiв хрест, щоб вiдганяти нечисту силу.
Вмить я дзигою покотився з горбка. Раз по раз озирався назад, але нiкого не було видно. Прожогом я кинувся до суддi Тетчера. Вiн сказав:
