скачать книгу бесплатно
Ми вернулися назад, сiли в човен i пiдпливли ближче до печери та позносили туди всi нашi пожитки. Пiсля того знайшли мiж густим верболозом затишне мiсце, щоб сховати човна. Ми познiмали з гачкiв кiлька рибин, знову закинули вудки та й заходилися готувати обiд.
Вхiд до печери був такий широкий, що в неi можна було вкотити чимале барильце. Бiля входу з одного боку виступав невеличкий прискалок – плескатий i зручний для того, щоб розкласти багаття. Ми розвели там вогонь i зварили обiд.
Ми розстелили ковдри просто на долiвцi й посiдали обiдати. Все iнше майно поскладали в глибинi печери так, щоб було напохватi. Незабаром надворi стемнiло, загуркотiв грiм, блиснула блискавка; виходить, пташата не одурили нас. І вiдразу ж линув дощ, та так репiжив, як з цебра; а вiтер знявся такий, якого я ще не бачив. Це була справжня лiтня злива. Стало так темно, що надворi все здавалося синьо-чорним i дуже гарним; а дощ шкварив такий рясний, що дерева поблизу бовванiли мов крiзь павутиння; а часом як набiжить вихор, то гне дерева аж до землi та вивертае листя свiтлим нижнiм боком догори; а потiм знiмаеться таке вiтрище, що дерева починають махати вiтами, як несамовитi; а коли все навколо стае темно-сине, аж чорне, раптом – блись! – i яскраве свiтло розганяе темряву, i видно на сотню крокiв далi, видно, як гнуться верховiття дерев; а за мить знову все поринае в темряву, розлягаеться страхiтливий удар грому, а тодi розкочуеться по небу, все нижче й нижче, здаеться, що то порожнi бочки скачуть униз по сходах, – так бувае, коли сходи довгi, а бочки добре пiдскакують, знаете?
– Ну й краса, Джiме! – сказав я. – Кращого мiсця, як тут, я й не шукав би. А дай-но менi ще шматок риби та гарячого кукурудзяного коржа.
– От бачиш! А де ти був би, коли б не Джiм? Сидiв би отам унизу в лiсi, без обiду, та ще й змок би до рубця. Отаке-то, синку! Кури наперед знають, коли воно на дощ заноситься, i лiсовi птахи тее знають.
Днiв десять чи дванадцять вода в рiчцi все прибувала та й прибувала i вже геть-чисто затопила береги. У низинах острiв залило на три, а то й на чотири фути, а також i iллiнойський берег. З цього боку острова рiчка була тепер кiлька миль завширшки, але з мiссурiйського боку лишалася така ж, як i ранiше, – пiвмилi, через те що мiссурiйський берег спускався до рiчки дуже круто, мов стрiмчастий мур.
Удень ми плавали човном по всьому острову. Приемна прохолода в лiсовiй гущавинi стояла навiть тодi, коли сонце нещадно пекло. Ми петляли туди-сюди помiж деревами, а подекуди винограднi лози позчiплювалися так густо, що доводилося повертати назад i шукати iншоi дороги. Ну, а на кожному поваленому деревi сидiли кролики, гадюки та iншi тварини; а як острiв день чи два постояв пiд водою, вони так зголоднiли, що зробилися зовсiм смирнi, хоч пiд’iжджай та бери iх просто голою рукою, як маеш охоту; та тiльки не гадюк i не черепах – вони тут же плигали у воду. На горi, де була наша печера, iх аж кишiло. Ми змогли б тримати в себе скiльки хочеш рiзних звiряток.
Однiеi ночi трапилося нам витягти з води невеличкий шматок плоту з хороших соснових дощок. Був вiн футiв дванадцять завширшки й десь певно п’ятнадцять-шiстнадцять футiв завдовжки, над водою здiймався вiн дюймiв на шiсть чи сiм i мав мiцний, рiвний помiст. Удень ми бачили, як повз нас пропливали колоди, та ми iх не чiпали: засвiтла ми на березi не показувалися.
А то якось пiдпливли ми до верхнього кiнця острова, – дiло було перед свiтанком, аж бачимо – iз захiдноi сторони на нас пливе цiлий будинок. Вiн був двоповерховий i вже добре-таки перехилився набiк. Ми його хутенько догнали й перелiзли в нього – просто крiзь горiшне вiкно. Але було ще зовсiм темно, нiчого не видно; то ми прив’язали човна й посiдали в нього дожидатися, поки розвидниться.
Свiтати почало ранiше, нiж ми встигли допливти до нижнього кiнця острова. Тодi ми зазирнули у вiкно. Дивимося – а в хатi стоiть лiжко, стiл, два старi стiльцi, та ще багато всякоi всячини валяеться долi, на стiнi ж висить одежа. В протилежному кутку лежить щось подiбне до людини. Джiм гукнув:
– А хто там е?
Але воно не ворухнулося. Тодi я теж гукнув, i Джiм сказав:
– Той чолов’яга не спить – вiн мертвий. Ти стiй тихо, а я залiзу туди й подивлюся.
Вiн залiз у хату, пiшов у куток, нахилився над нерухомим тiлом, поглянув та й каже:
– Це мертвий. Та ще й голий. Його застрелили в спину. Певне, вiн помер днiв зо два чи зо три тому. Йди сюди, Геку, та тiльки не дивись на його обличчя – ох, i страшне ж до бiса!
А менi й не хотiлося дивитись на нього. Джiм поквапився прикрити його старим лахмiттям, нащо вiн те зробив – хтозна, я й так на нього не дивився б. Долi валялися старi засмальцьованi карти, порожнi пляшки з-пiд вiскi та ще двi маски з чорного сукна, а всi стiни були пописанi найпаскуднiшими словами й помальованi вуглем. На стiнi висiли двi бруднi ситцевi сукнi, солом’яний капелюшок та жiноча бiлизна, ще й дещо з чоловiчого одягу. Ми позносили те манаття до човна – може, до чогось придасться. На пiдлозi валявся й старий пiстрявий хлопчачий бриль; я захопив його також. Була там i пляшка з-пiд молока, заткнена ганчiркою, щоб немовля могло ссати. Ми забрали б i ту пляшку, та вона була трiснута. Була там iще обшарпана стара скриня i стара повстяна валiза iз зламаними застiбками. Вони були розкритi, але нiчого путнього в них не знайшлося. Глянули ми, як порозкидано кругом речi, i вирiшили, що господарi, тiкаючи, дуже поспiшали й багато чого не встигли захопити з собою.
Нам перепало чимало речей: старий бляшаний лiхтар, великий нiж без ручки, новiсiнький складаний ножик фiрми Барлоу, за який довелося б у будь-якiй крамницi вiддати щонайменше двадцять п’ять центiв, та ще цiла купа лойових свiчок, бляшаний свiчник, фляга, бляшаний кухоль, подерта ватяна ковдра, жiноча торбинка з голками, шпильками, грудкою воску, гудзиками та iншим дрiб’язком, топiрець, гвiздки, волосiнь у мiй мiзинець завтовшки з кiлькома здоровецькими рибальськими гаками, скручена трубкою оленяча шкура, собачий нашийник, пiдкова, кiлька пляшечок з-пiд лiкiв, але без наклейок; а коли ми збиралися вже вертатись, я знайшов ще й добряче скребло, а Джiм – старого смичка до скрипки та дерев’яну ногу. Щоправда, ремiнцi на нiй геть повiдривалися, а якби не це, то нога непогана, хоч i була вона задовга для мене й закоротка для Джiма. Другоi ноги ми так i не знайшли, хоч i обшукали все навколо.
Як бачите, нам дiсталася неабияка здобич. Коли ми зiбрались вiдчалити вiд того будинку, виявилося, що нас знесло на чверть милi нижче острова i що надворi стоiть уже бiлий день; тож я звелiв Джiмовi лягти на дно човна й укрив його ватяною ковдрою, бо, коли б вiн сидiв, люди здалеку побачили б, що то негр. Я повеслував до iллiнойського берега, i нас знесло на пiвмилю вниз за водою; але потiм я тримався пiд самим берегом, де течiя була майже непомiтна. Вертаючись на острiв, ми не зазнали нiяких лихих пригод i нiкого не побачили.
Роздiл Х
Пiсля снiданку менi кортiло побалакати про того мерця, про те, як його вбили, але Джiм нiзащо не схотiв. Вiн сказав, що це може завдати нам лиха; крiм того, мрець чого доброго унадиться до нас – адже ж небiжчик, якого ще не поховано, скорiше буде блукати по свiтах, нiж той, що лежить уже тихо та мирно у своiй домовинi. Що правда, то правда; Джiмовi слова мене переконали, i я замовк, але ж думка про мерця не йшла менi з голови: цiкаво було знати, хто його застрелив i навiщо.
Ми оглянули ту одежину, що нам дiсталася, i знайшли вiсiм доларiв срiблом – вони були зашитi в пiдкладцi старого пальта з попони. Джiм сказав, що люди з того будинку, напевне, це пальто вкрали, бо, коли б вони знали, що в ньому схованi грошi, то не покинули б його. Я вiдповiв, що, мабуть, таки вони й порiшили того чоловiка, але Джiм уперто не схотiв про те говорити. Я сказав:
– Ось ти гадаеш, що це завдасть нам лиха, а що ти казав, коли я принiс до печери гадючу шкуру, яку позавчора знайшов на вершечку цiеi гори? Адже ж ти казав, що то хтозна який лихий знак – торкатися руками гадючоi шкури. Ну, а де ж те лихо? Он скiльки ми речей придбали, та ще й на додачу вiсiм доларiв. Я, Джiме, хотiв би, щоб нам щодня таке лихо траплялося.
– Не квапся так, голубе, не квапся! Не дуже хвалися. Лихо не за горами. Запам’ятай, я свое сказав: лихо не за горами.
І воно таки звалилося на нас. Погомонiли ми вдвох отак у вiвторок, а в п’ятницю, по обiдi, ми з Джiмом лежали на травi на самому вершечку гори; у нас вийшло куриво, i я подався до печери по тютюн та й нахопився там на гадюку-гримучку. Я вбив ii й склав ii кружалом у ногах на Джiмовiй ковдрi так, що гадюка здавалася живою: ото смiху буде, думаю собi, коли Джiм несподiвано натрапить на неi у своiй постелi. Але надвечiр я зовсiм забув про ту гадюку. Коли Джiм, поки я розводив вогонь, кинувся на ковдру, виявилося, що там лежала, крiм забитоi гадюки, ще одна, i вона його вкусила.
Джiм зiрвався на ноги i заверещав, як несамовитий. Тим часом вогонь спалахнув, i ми побачили живу гадюку – вона скрутилася кiльцем i приготувалася вже стрибнути вдруге.
Я вмить убив ii палицею, а Джiм ухопив батькову сулiю з вiскi й почав дудлити нахильцi.
Вiн був босий, i гадюка вкусила його за п’яту. А все через мене, бо я, дурень, зовсiм забув, що, коли покинути десь мертву гадюку, ii пара обов’язково приповзе туди й обiв’еться круг неi. Джiм звелiв менi вiдрубати в гадюки голову й викинути ii, а потiм здерти з гадюки шкуру й пiдсмажити кусник м’яса. Я зробив так, як вiн загадав. Джiм з’iв те м’ясо i сказав, що воно мае допомогти йому. А ще вiн звелiв зняти з неi кiльця та прив’язати iх йому до зап’ястка. Вiн сказав, що й це допомагае. Потiм я нишком вийшов з печери й пошпурив обох гадюк у кущi: я зовсiм не хотiв, щоб Джiм довiдався, що все це сталося з моеi вини.
Джiм цмулив та й цмулив iз сулii, i час вiд часу на нього находило таке, що вiн починав корчитися й кричати, як несамовитий, а потiм прийде до тями та й знову цмулить iз сулii горiлку. Ступня в нього дуже набрякла, а далi спухла й уся нога; але мало-помалу горiлка стала помагати, i я подумав, що тепер дiло пiде на лад; проте, як на мене, то хай кусае гадюка, анiж дудлити батькову горiлку.
Джiм пролежав чотири днi й чотири ночi. Тодi пухлина зовсiм стухла, i вiн знову мiг ходити. Я дав собi слово, що нiзащо у свiтi бiльше не торкатимуся гадючоi шкури, бо сам побачив, якого лиха вона накоiла. Джiм сказав, що наступного разу я, мабуть, йому повiрю. Брати в руки гадючу шкуру, сказав вiн, це такий лихий знак, що гiршого й не придумаеш; може, на тому ще й не кiнець. Вiн казав, що краще тисячу разiв глянути через лiве плече на молодика, анiж один раз узяти в руки гадючу шкуру. І то правда, я й сам тепер переконався, хоч ранiше завжди вважав, що глянути на молодика через лiве плече – то найдурнiше i найнебезпечнiше дiло! Старий Генк Банкер глянув отак, та ще й тим вихвалявся; а не збiгло й двох рокiв, як вiн упав п’яний iз башти, в якiй шрiт виливають, i розплющився на млинець; його поклали мiж двох дверей замiсть домовини й отак поховали, – це батько розказував, – сам же я на тому похоронi не був. Але, певна рiч, сталося це тому, що вiн, наче той дурень, поглянув на мiсяць через лiве плече.
Ну, отак минали днi за днями, i рiчка знову вернулася в своi береги. Перш за все ми насадили на великий гачок нашоi вудки облупленого кролика i впiймали на цю принаду сома, завбiльшки як людина; вiн був шiсть футiв i два дюйми завдовжки, а важив понад двiстi фунтiв. Ми, звiсно, нiяк не могли його витягти з води: вiн би нас затяг до Іллiнойсу. Ми просто сидiли й дивилися, як вiн смикався та кидався, поки сконав. В його шлунку ми знайшли мiдного гудзика, круглу кульку та багато всiлякоi поганi. Розрубали ми сокирою кульку, дивимось – а всерединi клубочок ниток. Джiм сказав, що рибина, мабуть, давно вже той моток проковтнула, бо вiн уже геть обрiс i перетворився на кулю. Їй-богу, бiльшоi рибини нiколи не витягали з Мiссiсiпi. Джiм сказав, що вiн iще не бачив такого здоровецького сома. Якби ми могли вiдвезти його до мiста, то взяли б за нього добрi грошi. Там на базарi продають таку рибу на фунти; люди охоче ii купують: сомове м’ясо бiле, як снiг, i дуже смачне, коли його пiдсмажити.
Наступного ранку я сказав Джiмовi, що життя наше стае нудне й одноманiтне i хочеться трохи розважитись. Я заявив йому, що вирiшив переправитися через рiчку та подивитися, що ж там у мiстечку дiеться. Мiй намiр припав Джiмовi до смаку, але вiн порадив менi зачекати, поки стемнiе, i не ловити гав. Джiм помiркував трохи i додав – чи не взяти менi щось iз того жiночого шмаття й переодягтися на дiвчинку? Це була добра порада. Отже, ми пiдкоротили одну ситцеву сукню, i я пiдкотив штани до колiн i влiз у неi. Джiм позастiбав ззаду всi гаплики, i та сукня прийшлася менi якраз до мiри. Я надягнув солом’яного брилика, зав’язав стьожки пiд пiдборiддям, i, коли б хто надумався глянути менi в лице, йому довелося б нахилитися так, нiби у комин зазираеш. Джiм сказав, що в такому виглядi мене i вдень нiхто не впiзнае. Я цiлий день привчався ходити в жiночiй сукнi й поволi став до неi звикати, почував себе в нiй зовсiм зручно, проте Джiм запевняв мене, що дiвчата ступають не так; i ще вiн сказав, щоб я кинув звичку задирати сукню та засувати руки в кишенi. Я послухав його ради, i все пiшло як слiд.
Тiльки-но стемнiло, я подався човном угору, тримаючись iллiнойського берега.
Я переправився через рiчку до мiста трохи нижче вiд пристанi, i течiя вiднесла мене до околицi. Прив’язавши човна, я пiшов берегом. Коли це бачу – свiтиться в маленькiй хатинi, де давно вже нiхто не жив, i менi захотiлося взнати, хто там оселився. Я прокрався пiд саме вiкно й зазирнув до хати. Жiнка рокiв сорока сидiла при свiчцi край простого соснового столу i плела. Обличчя було незнайоме; вона, мабуть, приiхала сюди недавно, бо в мiстi не було жодноi людини, якоi б я не знав. Оце, думаю, менi пощастило, бо я вже почав був занепадати духом: навiщо, думаю, сюди приiхав? Адже можуть упiзнати мiй голос i викрити, хто я. А якщо ця жiнка прожила в такому маленькому мiстi бодай два днi, вона напевне зможе розповiсти все, що мене цiкавило; отже, я постукався в дверi й твердо постановив i на хвилину не забувати, що тепер я – дiвчина.
Роздiл XI
– Заходьте, – мовила жiнка, i я увiйшов. – Сiдай. – І я сiв. Оглянула вона мене вiд голови до п’ят своiми маленькими блискучими очима й запитала:
– Як тебе звати?
– Сара Вiльямс.
– А де ти живеш? Мабуть, десь тут, недалечко?
– Нi, мем. У Гукервiллi, сiм миль звiдси за водою. Я цiлу дорогу йшла пiшки й дуже натомилася.
– І зголоднiла, мабуть, не менше. Зараз я знайду тобi чогось попоiсти.
– Нi, мем, я не голодна. Я так зголоднiла дорогою, що зайшла до ферми за двi милi звiдси, пiдживилася i вже не голодна. Через те я забарилась. Мати нездужають, нi грошей у нас, нi iжi, отож пiшла я до мого дядька Абнера Мура. Вiн живе десь на тому кiнцi мiста – так мама казали. Я тут ще й разу не була. А ви його знаете?
– Нi, я ще не всiх знаю. Ми оце недавно тут оселилися – ще й двох тижнiв немае. До того кiнця мiста далеченько. То вже краще тобi заночувати в нас. Та скинь уже свого капелюшка.
– Нi, – сказав я, – я трошки передихну та й пiду далi. Я не боюся темряви.
Господиня вiдказала на те, що не вiдпустить мене саму такоi темноi ночi; скоро вже, години за пiвтори, мае повернутися додому ii чоловiк, i вiн мене проведе. Потiм вона стала розповiдати менi про свого чоловiка та про тих родичiв, що живуть вище по рiчцi, й про тих, що живуть униз по рiчцi, й про те, що iй iз чоловiком жилося багато краще, поки вони не переiхали сюди, i чого вони переiхали! Тепер уже бачать, що помилилися, але тодi чомусь цiну взнаеш, коли його втеряеш… та й пiшла, пiшла говорити; я вже подумав, чи недаремно я мав надiю вивiдати в неi, що дiеться в нашому мiстi, але нарештi вона добралася й до мого батька, до того, як мене вбито, – отодi я добре наставив вуха, щоб не прогавити жодного слова з ii теревенiв. А набалакала вона менi три мiшки гречаноi вовни: як ми з Томом Сойером знайшли дванадцять тисяч доларiв (тiльки в неi чомусь виходило двадцять), а тодi перескочила на мого батька й сказала, що вiн п’яниця й волоцюга i що я також був волоцюга, i врештi заговорила про вбивство.
Я запитав:
– Хто ж це зробив? Долетiли й до нас у Гукервiлл чутки про те вбивство, та тiльки ми не знаемо, хто саме вбив Гека Фiнна.
– Е, тут у нас теж багато хто хотiв би про те дiзнатися. Декотрi думають, що старий Фiнн сам i вбив.
– Та що ви кажете!
– Спочатку майже всi так думали. Старий так i не довiдаеться, що його трохи не лiнчували. Проте до вечора передумали й вирiшили, що його вбив утеклий негр на iм’я Джiм.
– Таж вiн…
Я зупинився, збагнувши, що краще буде, коли я помовчу. А жiнка торохтiла й торохтiла i навiть не помiтила, що я щось сказав.
– Цей негр утiк тоi самоi ночi, коли вбили Гека Фiн-на. Тож за нього обiцяють нагороду – триста доларiв. І за старого Фiнна також обiцяють нагороду – двiстi доларiв. Старий, бач, прийшов до мiста вранцi пiсля вбивства, розповiв про те злочинство i разом з усiма iздив рiчкою, коли шукали Гекове тiло, якого так i не знайшли, а потiм десь зник. Того ж таки вечора його мали лiнчувати, а вiн, бач, узяв та й втiк. А на другий день виявилося, що й негр дременув; його нiхто не бачив вiд десятоi години тiеi ночi, коли вбили Гека. Ну, то почали, бач, покладати грiх на нього; i в той час, коли всi, здавалося, взяли новий слiд, раптом вертаеться старий Фiнн, iде простiсiнько до суддi Тетчера, здiймае там бучу i вимагае, щоб той дав йому грошей – влаштувати лови на того негра по цiлому Іллiнойсу. Суддя дав старому дещицю, i вiн того ж таки вечора напився та й до пiвночi швендяв вулицями з якимись двома пiдозрiлими особами, а потiм зник разом з ними. Вiдтодi вiн сюди й носа не показував. Люди гадають, що вiн повернеться лише тодi, коли все тут уляжеться; гадають, що вiн сам убив хлопця i все пiдтасував так, щоб люди покладали грiх на розбiйникiв; а тодi й незчуешся, як вiн загарбае Гековi грошенята, та ще й без суду справа обiйдеться. Люди гомонять, що в судi у нього однаково нiчого б не вийшло. О, то чоловiк хитрий, такий хитрий, що й хтозна який! Як вiн за рiк не повернеться, то все в нього буде гаразд. Адже ж нiяких доказiв проти нього немае, розумiеш; а на той час усе заспокоiться, й вiн спокiйнiсiнько забере всi Гековi грошенята.
– Атож, i я так гадаю, мем. Хто ж йому не дасть!.. Виходить, тепер нiхто вже не думае, що то негр убив?
– Ба нi, думають. Багато хто вважае, що вбивця таки вiн. Ну, та негра скоро впiймають i тодi, може, витягнуть з нього правду.
– Що, невже його й досi ловлять?
– Отакоi! Ти що, так нiчого й не зрозумiла? Триста доларiв на дорозi не валяються. Дехто гадае, що негр ховаеться десь неподалiк. Я теж так гадаю, а проте мовчу. Кiлька день тому я розбалакалася з одним старим чоловiком i його жiнкою; вони живуть тут недалечко, у рубленiй хатинi, то вони казали, що нiхто не вiдвiдуе он того острова, який називають Джексоновим. «Хiба там нiхто не живе?» – запитала я. «Нi, нiхто», – вiдповiли вони. Я нiчого не сказала на те, але замислилась. А справа, бач, у тому, що за день, за два перед тим я помiтила, як на верхньому кiнцi того острова здiймався дим; ну, думаю собi, скидаеться на те, що негр ховаеться саме там; не завадило б, думаю, увесь той острiв добренько обшукати. Вiдтодi я диму бiльш не бачила, то, може, негр уже втiк звiдтiль, якщо то був вiн; а все ж мiй чоловiк збираеться поiхати туди разом з одним нашим знайомим – поглянути, що там таке. Мiй старий iздив оце вгору рiчкою, а години двi тому повернувся, i я йому вiдразу ж усе це розказала.
Я так налякався, що не мiг на мiсцi всидiти. Треба було до чогось докласти своiх рук; ну, то я взяв голку зi столу й почав усиляти нитку. Але руки в мене так тремтiли, що справа нiяк не йшла на лад. Жiнка замовкла; я глянув на неi, бачу: вона якось пильно роздивляеться мене й посмiхаеться. Я поклав на мiсце голку й нитку, немовби ii розповiдь дуже мене зацiкавила, – так воно й було насправдi, – i сказав:
– Три сотнi доларiв – то сила-силенна грошей. Ото б iх моiй матерi. А ваш чоловiк збираеться iхати туди цiеi ж ночi?
– Атож. Вiн пiшов до мiста разом iз тим чоловiком позичити човна; може, позичать у когось iще одну рушницю. Вони поiдуть пiсля пiвночi.
– А чи не краще було б зачекати до ранку, щоб шукати по видному?
– Воно-то так. Тiльки ж уранцi й негровi буде виднiше. Як з пiвночi зверне, вiн, мабуть, засне, а вони прокрадуться до лiсу i в темрявi зразу побачать багаття, якщо негр його розпалить.
– А менi те й невтямки.
Жiнка знову пильно подивилася на мене, i по спинi в мене враз забiгали мурашки. Вона трохи помовчала, а тодi й питае:
– Як ти сказала, тебе звати, любонько?
– М… Мерi Вiльямс.
Першого разу я начебто назвав себе не Мерi, а якось iнакше, а через те мимоволi похнюпився – здаеться, я назвався Сарою; ох, i погано ж я себе почував – вона неначе приперла мене до стiнки, i я боявся, що це буде помiтно, тож i боявся звести на неi очi. Менi хотiлося, щоб жiнка заговорила: чим довше вона мовчала, тим гiрше я себе почував. Нарештi вона промовила:
– Любонько, здаеться менi, спершу ти сказала, що тебе звати Сара?
– Атож, мем, Сара Мерi Вiльямс. Сара – мое перше iм’я. Хто зве мене Сара, а хто – Мерi.
– Ага, он воно що!
– Атож, мем.
Менi трохи полегшало, а проте кортiло якнайшвидше накивати п’ятами. Я не мiг глянути iй в обличчя.
А вона як почала розводитись, якi нинi тяжкi часи настали, та як iх iз чоловiком злиднi обсiли, та як зухвало бiгають у них по халупi щури, та як пiшла, як пiшла – що вже я за свою тривогу почав забувати. А щодо щурiв, то так воно й було. Я сам бачив, як один у кутку раз у раз вистромляв носа з дiри. Жiнка сказала, що вона тримае напохватi якiсь речi, щоб кидати в щурiв, коли залишаеться вдома сама, а то вони не давали б iй спокою. Вона показала менi свинцевого прута, скрученого вузлом, i пояснила, що здебiльшого влучае дуже добре, але днiв зо два тому звихнула руку й тепер не знае, чи зможе влучити. А втiм, вона нацiлилася й шпурнула свинцем у щура, але не влучила i скрикнула: «Ой!» – так iй рука заболiла. Тодi попросила мене шпурнути, коли щур знову висунеться з дiри.
Менi дуже хотiлося мерщiй забратися звiдти, поки не повернувсь додому старий, але я не показував того. Взяв оту штуку i, тiльки-но щур вистромив свого носа, нацiлився й кинув, – i якби щур сидiв на мiсцi, то йому б таки перепало. Господиня сказала, що удар був добрий i наступного разу я неодмiнно влучу. Вона пiдвелася й принесла свинець назад, а потiм узяла трохи пряжi й попросила, щоб я допомiг ii розмотати. Накинувши менi свою пряжу на обидвi руки, господиня почала змотувати ii в клубок, та все роз-повiда та й розповiда про себе й свого чоловiка. Аж раптом урвала та й каже:
– Ти приглядай за щурами. Краще тримай свинець на колiнах, щоб був напохватi.
І вона кинула менi свинець на колiна, а я вмить упiймав його, стиснувши ногами. А далi вона побалакала зi мною ще хвилинку i раптом, знявши пряжу з моiх рук, глянула дуже лагiдно менi просто в обличчя та й каже:
– Ну, то яке ж твое справжне iм’я?
– Т-та що ви кажете, мем?
– Яке ж твое справжне iм’я? Бiлл, чи Том, чи Боб? Чи, може, яке iнше?
Я затремтiв, як осика, i не знав, що менi робити. А проте сказав:
– Будь ласка, не смiйтеся з бiдного дiвчатка, мем! Якщо я вам заважаю, то я…
– Нi, ти не пiдеш. Сядь на мiсце й сиди. Я тебе не скривджу i нiкому про тебе не скажу. Ти тiльки звiр менi свою таемницю, не крийся вiд мене. Я тебе не викажу; бiльше того – я тобi допоможу. І мiй старий допоможе, коли буде треба. Ти, як на мене, втiкач-пiдмайстерко – та й уже. Ну, та дарма! Це невеликий грiх. З тобою погано поводились, i ти взяв та й утiк. Бог з тобою, синку, я нiкому й слова не скажу про тебе. А тепер розказуй менi всю чисто правду – будь розумний хлопчина.
Тодi я подумав, що нема чого далi хитрувати та прикидатися, краще я розповiм iй усе, як воно було насправдi, але й вона мусить додержати свого слова. І я розповiв iй, що батько й мати моi померли, а мене вiддали старому скупердязi фермеровi, що живе миль за тридцять вiд рiчки; старий поводився зi мною так погано, що я не мiг цього довше терпiти; вiн подався кудись днiв на два, от я й використав цю нагоду, поцупив стару сукню в його дочки та й утiк; за три ночi пройшов цi тридцять миль. Ішов я ночами, а на день десь ховався i спав; я захопив iз собою з дому торбинку з хлiбом та м’ясом, i харчiв вистачило менi на всю дорогу. Я ще додав, що дядько мiй, Абнер Мур, напевне, подбае про мене, ось чому я й прийшов сюди, у Гошен.
– Гошен, дитино? Та це ж зовсiм не Гошен. Це Сент-Пiтерсберг. Гошен за десять миль вище по рiчцi. Хто тобi сказав, що це Гошен?
– Якийсь чоловiк; я його зустрiв сьогоднi удосвiта, саме тодi, коли збирався податися до лiсу, щоб виспатись. Вiн сказав менi, що на роздорiжжi я мушу повернути праворуч, i за п’ять миль буде Гошен.
– Та вiн напевне був п’яний. Вiн спровадив тебе зовсiм не туди, куди слiд.
– Атож, i менi здалося, що вiн нiбито напiдпитку; та тепер уже нiчого не вдiеш. Менi час рушати. Я хочу дiстатися до Гошена перед свiтанком.
– Постривай хвилинку. Я дам тобi попоiсти, щоб ти дорогою не охляв.
Вона нагодувала мене та й питаеться:
– Скажи: коли корова лежить, то як вона пiдводиться з землi – передом чи задом? Вiдповiдай мерщiй, довго не думай. Передом чи задом?
– Задом, мем.
– Гаразд. А кiнь?
– Передом, мем.
– З якого боку дерево обростае мохом?
– З пiвнiчного.
– Якщо п’ятнадцять корiв пасуться на пагорку, то скiльки з них тримають голову в одному напрямку.
– Всi п’ятнадцять, мем.
– Ну гаразд! Бачу тепер, що ти й справдi жив на селi. А я вже думала, що ти знову хочеш мене одурити. То як же тебе звати по-справжньому?
– Джордж Пiтерс, мем.
– Дивись же, не забувай цього, Джордже. Бо ще, чого доброго, скажеш менi, що тебе звати Александер, а коли я впiймаю тебе на брехнi, почнеш викручуватися i скажеш, що ти Джордж Александер. І не появляйся перед жiнками в цiй ситцевiй сукнi. Ти дуже погано граеш роль дiвчини – правда, чоловiкiв тобi, може, й пощастить ошукати. Господи, а як ти в голку нитку всиляеш! Коли всиляеш нитку, не слiд тримати ii непорушно й насаджувати голку; треба голку тримати непорушно й всиляти нитку у вушко; ми, жiнки, завжди, так робимо, а чоловiки – завжди навпаки. А коли шпурляеш чимось у щура чи ще там у когось, стань навшпиньки й пiдiйми руку над головою, та якомога незграбнiше, i обов’язково схиб на якихось шiсть чи сiм крокiв. Кидай, випроставши руку вiд самого плеча, так, немов вона повертаеться там на шарнiрах, як кидають дiвчатка, а не п’ястю й лiктем, вiдводячи руку вбiк, як кидають хлопчаки. Затям i таке: коли дiвчинка намагаеться впiймати щось у подол, вона розставляе колiна, а не стуляе iх докупи, як зробив це ти, коли ловив свинець. Адже ж я вiдразу догадалася, що ти хлопець, тiльки-но ти почав засиляти нитку, а далi добрала ще й iншого способу перевiрити свою пiдозру. А тепер хутенько рушай до свого дядька, Саро Мерi Вiльямс Джордж Александер Пiтерсе, а якщо вскочиш у халепу, перекажи мiсiс Джудiт Лофтес, тобто менi, i я подбаю, щоб виручити тебе. Простуй увесь час вздовж рiчки, а другого разу, коли здумаеш тiкати, прихопи з собою черевики й шкарпетки. Берег тут кам’янистий, i ти, мабуть, позбиваеш собi ноги, поки доберешся до Гошена.
Я пройшов берегом ярдiв п’ятдесят, тодi повернув назад i обережно прослизнув до того мiсця, де стояв мiй човен, – далеченько вiд будинку, за водою. Я стрибнув у човен i хутенько поплив рiчкою вгору, а коли порiвнявся з островом, переправився на той бiк. Капелюшка я скинув – тепер вiн був менi вже не потрiбен i тiльки заважав. Випливши на середину рiчки, я почув, що б’е годинник, тож спинився й прислухався: звук долинав по водi хоч i приглушено, але виразно – одинадцять. Причалив я до верхнього кiнця острова, i хоч дуже стомився, а проте не перепочивав; мерщiй подався до лiсу, де була моя перша стоянка, та й розпалив там на високому сухому мiсцi велике багаття. Потiм знову залiз у човен i ну з усiеi сили веслувати до нашоi стоянки, милi пiвтори нижче. Пристав я до берега, швидко продерся помiж кущами нагору i вскочив у печеру. Джiм мiцно спав долi. Я його розбуркав i гукнув:
