скачать книгу бесплатно
Я солодко позiхнув, потягнувся, i тiльки хотiв був одв’язати човна й рушати далi, коли це раптом по водi долинув до мене якийсь шум. Я прислухався i хутко второпав, що воно таке. То був глухий рiвномiрний стукiт, що його чуеш, коли тихоi ночi в кочетах повертаються весла. Я визирнув з-пiд вербових вiт: так воно й е – вдалинi пливе човен, прямуючи до цього берега. Я не мiг роздивитися, скiльки було в ньому людей. Човен повiльно наблизився, i я побачив, що в ньому сидить лише один чоловiк. Думаю собi, чи то часом не батько, хоч я аж нiяк не думав, що вiн повернеться так рано. Човна течiя знесла нижче за мене, а потiм, iдучи вздовж берега, вiн знову почав пливти вгору тихою водою i пройшов так близько повз мене, що, простягши рушницю, я мiг би торкнутися до весляра. Авжеж, то й справдi був мiй батько – та ще й тверезий, вирiшив я, побачивши, як вiн веслуе.
Я не гаяв часу. За хвилину тихо й швидко поплив униз за течiею, тримаючись у затiнку попiд берегом. Я промчав милi зо двi з половиною, а потiм повернув до середини рiчки i вiдiйшов вiд берега приблизно на чверть милi, а може, й бiльше, бо скоро мала показатися пристань, i звiдтiля могли побачити й гукнути мене люди. Я намагався триматися серед колоддя, що його несла рiчка, i, вмостившися на днi човна, пустив його за водою. Я лежав i вiдпочивав, та ще попихкував собi люлечкою, вдивляючись у небо; а на ньому – анi хмаринки. Небо видаеться таке глибоке, коли лежиш на спинi, осяяний мiсячним промiнням; я не помiчав того ранiше. І як далеко чути по водi такоi ночi! Я чув, як на пристанi гомонять люди. Навiть чув, що саме вони говорять, – кожнiсiньке словечко. Один чоловiк сказав, що тепер днi довшають, а ночi – коротшають. Другий вiдповiв йому на те, що ця нiч не здаеться йому короткою, – i обидва тодi засмiялися; жартiвник кинув удруге свiй дотеп, i вони засмiялися знову; потiм збудили ще й третього чоловiка й переповiли йому те саме й смiялися, але той не смiявся; той тiльки сердито буркнув iм щось i попросив, щоб йому дали спокiй. Перший зауважив, що вiн обов’язково перекаже це дотепне слiвце своiй старенькiй – iй воно напевне дуже сподобаеться; хоч йому самому свого часу траплялося пускати дотепи ще й не такi – ого-го! Я почув, як один iз тих чоловiкiв сказав, що зараз десь близько третьоi години i вiн сподiваеться, що свiтати почне не пiзнiш як за тиждень. Пiсля цього голоси почали вiддалятися та вiддалятися, i я вже не мiг розiбрати окремих слiв, але все ще чув невиразний гомiн та iнодi смiх, що розлягався немов десь далеко-далеко.
Я плив тепер багато нижче пристанi. Я пiдвiвся й побачив Джексонiв острiв, що вирiс передi мною милi за двi з половиною нижче за течiею. Острiв, геть зарослий лiсом, стояв посеред рiчки – великий, темний i масивний, немов пароплав без вогнiв. Не було й слiду тiеi коси, що тяглася вище острова, – тепер уся вона зникла пiд водою.
Течiя принесла мене туди дуже швидко. Мiй човен промчав повз верхню частину острова, потiм я увiйшов у стоячу воду й пристав з того боку, що ближче до iллiнойського берега. Я завiв човна до глибокоi бухти, яку я добре знав; менi довелося розхилити вербовi вiти, щоб забратися туди; i, коли я там прив’язав човна, нiхто, безперечно, не мiг би побачити його з боку рiчки.
Я вийшов на берег, сiв на колоду у верхнiй частинi острова i почав дивитися на широку рiчку й на чорну деревину, що пливла повз мене, та на мiсто за три милi звiдси, де ще блимало три-чотири вогники. Величезний плiт плив рiчкою десь за милю вище вiд мене i швидко наближався до острова, – посеред плоту горiв лiхтар. Я стежив, як плiт пiдповзае все ближче та ближче, а коли вiн пропливав повз те мiсце, де я стояв, хтось там скомандував: «Гей, стерновi! Повертай лiворуч!» Я чув це так виразно, немов той, що гукав, стояв поруч мене.
Небо вже почало яснiти; я подався до лiсу i лiг трохи поспати перед снiданком.
Роздiл VIII
Коли я прокинувся, сонце пiдбилося вже височенько, – було вже, мабуть, десь пiсля восьмоi години. Я лежав на травi, в холодочку, думаючи про всяку всячину, i був дуже задоволений, бо добре вiдпочив та заспокоiвся. Де-не-де крiзь просвiти мiж гiллям проглядало сонце, але тут росли все високi й крислатi дерева i пiд ними було дуже похмуро. Там, де сонячне промiння просiвалося крiзь листя, на землi лежали маленькi плямки, подiбнi до ластовиння, i цi свiтлi кружальця ледь коливалися – це свiдчило про те, що там, нагорi, повiвав легенький вiтерець. Двi бiлки сидiли на гiлочцi й, зиркнувши на мене, дуже приязно затрескотiли.
Менi було дуже добре, i я так розiмлiв, що не хотiлося вставати та варити снiданок. Я знову був закуняв, коли це раптом причувся менi немов якийсь глухий звук «бум!» – вiн долинув до мене десь iздалеку водою. Я прокинувся, сперся на лiкоть i почав прислухатись: скоро звук отой пролунав удруге. Я схопився, побiг на берег i подивився крiзь листя; бачу – по водi далеченько вiд мене, майже врiвнi з переправою, розстилаеться клуб диму. Помiтив я там i пароплава, що плив рiчкою донизу; на ньому було багато людей. Я вiдразу ж здогадався, що воно таке. «Бум!» О, знову бiлий клуб диму вирвався з борту маленького пароплава. Це вони, бачте, стрiляли з гармати понад водою, щоб мiй труп виплив на поверхню.
Я добре зголоднiв, але розкласти вогнище не можна було, бо з пароплава могли побачити дим. Тому я сидiв тихо, дивився на пороховий дим i прислухався до пострiлiв з гармати. Рiчка тут iз милю завширшки, i так любо дивитися на неi лiтнього ранку; мабуть, я чудово провiв би час, спостерiгаючи, як виловлюють мого трупа, коли б тiльки мав що iсти. Аж тут я згадав, що в нас е такий звичай – наливати живе срiбло в буханцi хлiба й пускати iх на воду, бо хлiб завжди припливае простiсiнько до утопленика й зупиняеться над ним. Ну, думаю собi, треба пильнувати i, тiльки-но який буханець пiдпливе близько – не ловити гав. Я перейшов на iллiнойський край острова – а раптом менi пощастить! І так i вийшло: дивлюсь – величезна хлiбина пливе просто до мене, i я ii мало не пiдчепив довгою палицею, та посковзнувся, й вона пропливла далi. Звiсно, я став саме в тому мiсцi, де течiя найближче пiдходить до берега, – я тямив добре на таких речах. Коли це, трохи згодом, пiдпливае друга хлiбина, та цього разу я вже не дав маху. Витяг я з неi затичку, витрусив невеличку кульку живого срiбла й уп’явся в хлiбину зубами. То був бiлий хлiб, такий тiльки пани iдять, – не якийсь там простацький глевтяк з кукурудзяного борошна.
Я вибрав затишний куточок пiд рясним листям, сiв там на колоду й почав зi смаком жувати хлiб та стежити за пароплавом. Аж раптом мене пройняла одна думка. Кажу сам до себе: б’юсь об заклад, що вдова, чи то пастор, чи то ще хто iнший молилися за те, щоб цей хлiб мене вiдшукав, – виходить, молитва iхня пiшла менi на користь. Значить, правда, що молитва сповняеться, – тобто лиш тодi, коли моляться такi люди, як удова чи пастор; а менi, думаю, не варто молитися, – певно, молитви помагають тiльки у праведникiв.
Я запалив люльку i довго курив з насолодою, та все стежив за тим, що дiеться на рiчцi. Маленький пароплав плив за течiею, i я подумав, що, коли вiн пiдiйде ближче, можна буде роздивитися, хто там е, бо ж пароплав мав пропливти бiля самого берега, там, де й хлiб. Коли пароплав пiдiйшов досить близько, я погасив люльку, пробрався туди, де я виловив хлiб, та й залiг за колодою на березi, на маленькiй прогалинi. Колода була з розсохою, i крiзь неi я мiг стежити за тим, що дiялося на рiчцi.
Маленький пароплав усе наближався i пiдiйшов, нарештi, так близько, що з нього можна було перекинути мiсток та зiйти на берег. На тому пароплавi були майже всi, кого я знав: батько, i суддя Тетчер, i Беккi Тетчер, i Джо Гарпер, i Том Сойер, i його стара тiтка Поллi, i Сiд, i Мерi, i ще багато iнших. Усi гомонiли про вбивство, але капiтан втрутився в розмову i сказав:
– Тепер пильнуйте! Течiя зносить тут усе аж пiд самiсiнький острiв; може, тiло хлопця прибило до берега й воно зачепилося десь у кущах коло води. В кожному разi, я сподiваюся на це.
А я, проте, сподiвався на зовсiм iнше. Всi, хто був на пароплавi, скупчилися коло поручнiв i, перехилившись через них, пильно вдивлялися в зарослий берег, майже просто менi в лице. Я бачив iх дуже добре, а вони мене нi. Далi капiтан подав команду: «Вiдiйдiть вiд борту!» – i гармата стрельнула простiсiнько в мене, та так, що я на якусь мить оглух вiд гуркоту i мало не ослiп вiд диму. Ну, думаю собi, оце вже менi каюк! Коли б та гармата була заряджена ядром, то вони таки й справдi знайшли б оте мертве тiло, що його шукали. Та цим разом, дяка боговi, я зостався цiлий. Пароплав поплив далi й, обiгнувши рiг острова, хутко зник з очей. Коли-не-коли до мене ще долiтали звуки пострiлiв, але поступово вони слабшали i завмирали, а приблизно за годину я вже бiльше нiчого не чув. Острiв був три милi завдовжки. Я гадав, що вони допливуть до його кiнця i покинуть шукати мене. А насправдi вийшло не так. Вони обiйшли острiв i, раз у раз стрiляючи з гармати, подалися повним ходом угору протокою, що вiддiляла острiв вiд мiссурiйського берега. Я перейшов на другий бiк, щоб i далi стежити за ними. Допливши до верхнього кiнця острова, пароплав припинив стрiлянину, повернув до мiссурiйського берега та й подався назад до мiста, Я знав, що тепер усе гаразд. Нiхто на мене бiльш не полюватиме. Я повитягав своi манатки з човна i влаштував собi затишну табiрну стоянку в лiсовiй гущавинi. Я порозпинав ковдри, як намет, щоб речi моi, бува, не змокли пiд дощем. Упiймавши сома, я випатрав його пилкою, а згодом, як сонце вже сiдало, розпалив багаття й приготував вечерю. Потiм закинув вудку, щоб наловити риби на снiданок.
Уже й стемнiло, а я ще довго сидiв коло багаття, палив люльку i почував себе чудово; але мало-помалу я знудився й подався на берег; сiв там i почав прислухатись, як хлюпочеться рiчка, й рахував зорi, та колоди, та плоти, що пливли повз мене, а потiм умостився спати; коли людинi стае нудно, сон – найкращий спосiб згаяти час; поспиш собi, i нудьгу як рукою знiме.
Так минуло три днi й три ночi. Однаковiсiнькi – нiяких пригод. На четвертий день я оглянув острiв, обнишпорив його вздовж i впоперек. Я був тут единий господар; весь острiв належав, можна сказати, менi, отже, я мав ознайомитись iз ним якнайкраще, а головне, хотiв згаяти як-небудь час. Я знайшов багато суниць, стиглих, великих, а ще зелений виноград i зелену малину; ожина тiльки-но почала в’язатися. Все це, думаю собi, згодом стане менi у великiй пригодi.
Вештаючись отако по лiсовiй гущавинi, я й незчувсь, як опинився, мабуть, десь недалеко вiд нижнього кiнця острова. При менi була рушниця, але я нiчого не пiдстрелив – захопив ii лише для оборони, а яку-небудь дичину вирiшив роздобути собi десь ближче до мого табору. І раптом я мало не наступив на здоровецьку гадюку, але вона кинулася тiкати вiд мене, звиваючись по травi й помiж квiтами; я погнався за нею – хотiв ii пiдстрелити. Побiг я та й несподiвано наскочив на згасле багаття, яке ще злегка курилося.
Серце менi тiпнулось. Я вже й не додивлявся, що воно там i до чого, обережно спустив курок i кинувся потихеньку навтьоки. Час вiд часу я зупинявся на хвильку в гущавинi i прислухався, але хекав я так голосно, що не мiг нiчого розiбрати. Тодi я прокрався трохи далi й знову прислухався, а там знову i знову. Трапиться пеньок, а я думаю – людина; якщо пiд ногою в мене трiщала хворостинка, я почував себе так, немов дихання менi хтось переломив надвое i в мене залишилася тiльки половинка, ще й до того коротша.
Коли я повернувся до намету, то почував себе досить кепсько, злякавсь – аж у жижки шпигало. Проте, кажу я сам до себе, зараз не час дурня клеiти. Ну, я й попереносив швиденько усi моi манатки назад до човна, щоб iх нiхто не помiтив, а тодi погасив вогонь та порозкидав попiл так, щоб усе виглядало немов тогорiчна стоянка, а потiм вилiз на дерево.
Просидiв я на тому деревi, мабуть, годин зо двi; але нiчого не побачив i нiчого не почув – менi тiльки здавалося, нiби я чую i бачу силу-силенну рiзних страхiть. Не мiг же я сидiти на деревi вiчно! Нарештi я з нього злiз, затесався у гущавину i увесь час був насторожi. Поiв я тiльки ягiд та того, що залишилося вiд снiданку.
О тiй порi, як почало смеркатись, я таки добре зголоднiв. Тому, коли вже зовсiм стемнiло, тихесенько пробрався до рiчки i, поки мiсяць ще не зiйшов, переправився на iллiнойський берег – за чверть милi вiд острова. Там я забрався в лiс i зварив собi вечерю, та тiльки-но вирiшив тут же таки заночувати, як це раптом чую: туп-туп, туп-туп; я й подумав: конi бiжать, трохи згодом чую – десь люди гомонять. Я швиденько позносив усе назад до човна, а сам крадькома подався лiсом на вивiдки. Вiдiйшов я зовсiм недалечко, аж раптом – чоловiчий голос:
– Краще спинимося тут, якщо знайдемо зручне мiсце; конi геть зовсiм потомились. Давайте-но роздивимося навколо.
Де вже було чекати, – я вiдiпхнув човен вiд берега й тихенько перемахнув назад. Прив’язав човна на старому мiсцi i вирiшив, що в ньому й заночую.
Спав я погано: в голову лiзли рiзнi думки i заважали менi заснути. До того ж щоразу, як прокидався, менi здавалося, нiби хтось хапае мене за комiр. Такий сон не мiг мене пiдкрiпити. Врештi кажу сам до себе: «Не дiло так жити! Треба з’ясувати, хто тут на островi е, крiм мене. Хай там що, а довiдаюсь!» Пiсля такого рiшення менi вiдразу полегшало на серцi.
Взяв я весло та й вiдiпхнувся вiд берега на крок чи два, а далi повiв човна вздовж острова, весь час тримаючись у затiнку. Свiтив мiсяць, i поза смугою тiнi було зовсiм свiтло, ну просто як удень. Я плив мало не цiлу годину; кругом – тиша, все спало. За цей час я встиг допливти майже до кiнця острова. Повiяв свiжий вiтерець, аж по водi жмури пiшли, – це означало, що нiч кiнчаеться. Я гребнув веслом i повернув човна носом до берега; тодi захопив з собою рушницю, вилiз iз човна й прокрався на узлiсся. Сiв там на колоду й став дивитися крiзь листя. Я побачив, як мiсяць пiшов з чатiв i темрява почала огортати рiчку. Але невдовзi понад вершечками дерев заяснiла свiтла смуга, i я зрозумiв, що скоро почне свiтати. Тодi я взяв рушницю й подався нишком у той бiк, де наскочив учора на згасле вогнище, – я щохвилини зупинявся та прислухався. Але менi все не щастило: нiяк не мiг знайти того мiсця. Коли це нарештi бачу – й справдi щось блимае мiж деревами. Я почав пiдкрадатися, обережно й не поспiшаючи. Пiдiйшов зовсiм близько й тодi виразно побачив, що там лежить на землi якийсь чоловiк. Я так i похолов вiд страху. Чоловiк той вкутався з головою у ковдру i мало не втиснувся в самiсiньке багаття. Я присiв у кущах крокiв за шiсть вiд вогнища i не зводив з нього очей. Тим часом почало розвиднятися. Незабаром чоловiк позiхнув, потягся, скинув iз себе ковдру – i виявилось, що то Джiм, негр мiс Уотсон! Ох, i зрадiв же я, коли його побачив! Кажу до нього:
– Здоров, Джiме! – та й вилiз iз кущiв.
А вiн як пiдскочить, очиська вилупив. А тодi впав навколiшки, склав руки й почав благати:
– Не руш мене, не руш! Я нiколи мерцiв не кривдив. Я завжди любив померлих i робив для них усе що мiг. Іди собi назад до рiчки! Ой, не чiпай старого Джiма, залиш його! Вiн же завжди з тобою приятелював!
Менi недовго довелося переконувати старого, що я справдi не мрець. Я дуже зрадiв, коли побачив Джiма. Тепер я вже був не самотнiй. Я не боявся, що вiн викаже, де я переховуюсь, – я так йому й сказав. Я весь час говорив, а вiн сидiв мовчки й дивився на мене. Тодi я й кажу:
– Тепер уже зовсiм розвиднiлося. Не завадило б поснiдати. Розпали-но багаття, пiдкинь бiльше хмизу.
– А нащо ж його розпалювати? Хiба на те, щоб варити суницi та рiзну негiдь? Але ти маеш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собi чогось кращого за суницi.
– Суницi та рiзна негiдь… – кажу я. – Цим ти годувався?
– Я не мiг нiчого iншого роздобути, – каже вiн.
– Ого! А чи давно ти на островi, Джiме?
– Я попав сюди другоi ночi по тому, як тебе вбили.
– І ти був тут увесь час?
– Атож.
– І нiчого не iв, окрiм цiеi поганi?
– Нi, сер, анiчогiсiнько.
– Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднiв, еге?
– Я, здаеться, мiг би зараз коняку з’iсти! Їй-богу, мiг би! А ти давно вже на островi?
– З тiеi ночi, як мене вбили.
– Ти диви! А що ж ти iв? Е-е, таж маеш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти пiдстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.
Ми разом пiшли до того мiсця, де стояв мiй човен, i, поки Джiм розводив вогонь на галявинцi мiж деревами, я принiс борошно, i копчену поребрину, i каву, i кавник, i сковорiдку, i цукор, i бляшанi кухлi; негр аж остовпiв з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством. Ще й до того я впiймав на гачок добрячого сома, а Джiм порiзав його своiм ножем i засмажив.
Коли снiданок був готовий, ми порозлягалися на травi й поiли його просто з вогню. Джiм так уминав, що аж за вухами лящало, – вiн же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаiдалися аж по самiсiньку зав’язку, а коли наситилися, лягли вiдпочити.
Джiм помовчав трохи, а тодi й питае:
– Слухай-но, Геку, а кого ж то вбили в отiй халупi, якщо не тебе?
Тодi я розповiв йому все, як воно було, а вiн слухав, слухав те й каже:
– Ну й спритний же ти хлопець! Навiть Том Сойер i той краще не придумав би.
Тодi я спитався в нього:
– А ти як тут опинився, Джiме? Який дiдько тебе занiс на острiв?
Вiн знiяковiв i якусь хвилину мовчав. А потiм i каже:
– Мабуть, краще нiчого не говорити.
– Чому, Джiме?
– Знаеш, е на те причини… А ти мене не викажеш, якщо я розповiм тобi всю правду? Ти ж нiкому не скажеш, Геку?
– Та нехай мене грiм торохне, коли я кому скажу, Джiме!
– Ну добре, я тобi вiрю, Геку… Я… я втiк.
– Джiме!
– Пам’ятай, ти обiцяв нiкому не казати! Сам знаеш, що обiцяв нiкому не казати, Геку!
– Авжеж, знаю. Раз обiцяв нiкому не казати, то й не скажу. Слово iндiанця, нiкому не скажу! Всi назвуть мене, звiсно, пiдлим аболiцiонiстом i зневажатимуть за те, що я тебе не виказую, ну й нехай собi, чхав я на них! Я нiкому нiчого не скажу i туди бiльш не повернуся – нiзащо! Отже, шквар, розповiдай!
– Ну, то он як воно сталося. Стара господиня, цебто мiс Уотсон, усе гризла мене й гризла, iй-богу, життя менi вiд неi не було, а все ж вона завсiди казала, що зроду не продасть мене до Орлеана. Та ось я помiтив, що останнiм часом до неi вчащае один чоловiчок, що неграми торгуе, ну, я й занепокоiвся. Якось пiзнього вечора пiдкрався я до дверей, а дверi тi були трохи вiдхиленi, i чую, як стара господиня каже до вдови, що вона, мовляв, надумала продати мене аж у Орлеан; iй, мовляв, таке зовсiм i не до душi, та коли ж за мене дають вiсiмсот доларiв, то де вже там устояти проти такоi купи грошей! Удова намагалася вiдраяти ii вiд цього, мовляв, не треба мене продавати, та я вже й не став дожидатися, чим та розмова скiнчиться, а метнувся звiдтiль i накивав п’ятами.
Збiг я з горба – думав поцупити якого човна десь на рiчцi вище мiста; але на березi вешталося сила люду, то я й сховався в старiй бондарнi, щоб пересидiти який час, поки всi порозходяться. Просидiв я там цiлу нiч. Усе хтось швендяе та й швендяе поблизу! Годинi десь о шостiй ранку почали пливти повз мене човни, а близько восьмоi чи дев’ятоi – в кожному з них, чую, тiльки об тiм i гомонять, як твiй батько приiхав до мiста й розповiв, що тебе вбили. У тих човнах сидiли ледi й джентльмени, що iхали оглядати мiсце вбивства. Часом човни приставали до берега, щоб вони перепочили, перше нiж переправитися через рiчку; ото iз iхнiх розмов я й довiдався про вбивство. Менi було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Але тепер, звiсно, вже нi.
Я пролежав пiд стружками цiлий день, добре зголоднiв, але нiтрохи не боявся; я ж знав, що стара господиня й удова пiдуть вiдразу по снiданковi на молитовне зiбрання й проведуть там цiлий день; вони подумають, що я вранцi, як i завжди, погнав худобу на пашу, отож мене кинуться шукати аж увечерi, як уже зовсiм смеркне. Та й слуги також нiчого не помiтять, бо кожне з них тiкае погуляти, поки старих немае вдома.
Ну так от, тiльки-но стемнiло, вийшов я звiдтiля та й подався берегом проти води i пройшов милi зо двi, а може, й бiльше, – там уже й домiв нiяких не було. На цей час я обмiркував, що менi робити. Тут, бач, таке дiло: коли б я пiшов пiшки, мене винюхали б собаки; коли б же я вкрав човна й перебрався на той бiк, то вiдразу ж помiтили б, що десь пропав човен, i могли б догадатися, що я перехопився ним через рiчку, довiдалися б, де я причалив на тому боцi, i знову ж таки знайшли б мiй слiд. Нi, Джiме, кажу я сам до себе, тобi треба забратися на плiт – вiн не лишае по собi нiяких слiдiв.
Аж ось бачу: з-за повороту вигулькнув вогник. Я плигнув у воду, вчепився за якусь деревину та давай штовхати ii поперед себе – отак i доплив до середини рiчки; залiз я мiж колоди, сховався там, а голову нахилив до самоi води i грiб руками проти течii, доки надiйшов плiт. Тодi я пiдплив до корми й ухопився за неi. Тим часом усе небо вкрилося хмарами, i на хвильку стало зовсiм темно. А менi тiльки того й треба: я видряпався i лiг на плiт. Плотарi зiбралися посерединi, бiля самого лiхтаря. Вода усе прибувала, течiя була дуже стрiмка, i я змiркував, що до четвертоi години пропливу плотом миль iз двадцять п’ять, а вдосвiта спущусь у воду, допливу до iллiнойського берега й сховаюся в лiсi.
Але менi не пощастило. Коли ми пiдпливали до цього острова, побачив я, що на корму йде плотар iз лiхтарем. Ну, думаю собi, нема чого його дожидатися! Шубовснув у воду та й поплив до острова. Я гадав, що вилiзу на берег у будь-якому мiсцi, та де вже там! Нiяк не видряпаюсь – берег дуже крутий! Довелося менi пливти аж до нижнього кiнця острова, поки знайшов зручне мiсце. А тодi сховався в гущавинi й вирiшив не гнатися бiльше за плотами, раз там сновигають плотарi з лiхтарями. Люлька, тютюн та сiрники були в шапцi, вони не змокли, – ну, а коли так, то все добре.
– Виходить, ти весь час був голодний – не мав нi хлiба, анi м’яса? А чом же ти не ловив черепах?
– А як iх зловиш? Голими руками черепахи не впiймаеш, а каменем хiба ж ii вб’еш? Та як же iх i ловити поночi? А вдень я боявся виходити на берег.
– І то правда. Тобi, звiсно, треба було весь час переховуватися в лiсi. Ти чув, як iз гармати стрiляли?
– Ого, ще б пак! Я знав, що то вони тебе шукають. Бачив, як вони пливли повз мене, – дивився на них з-за кущiв.
Кiлька пташат шугнуло над нами: пролетять ярдiв зо два та й сядуть, а тодi знов угору. Джiм сказав, що то на дощ. Мовляв, е така прикмета: якщо курчата починають отак спурхувати – обов’язково буде дощ. Тож, мабуть, i лiсовi пташата проти дощу роблять те ж саме. Я хотiв упiймати кiлька пташеняток, але Джiм менi не дав. Сказав, що тим я накликав би на себе смерть. Вiн розповiв, що, коли його батько тяжко занедужав, а комусь iз дiтей заманулося впiймати пташку, стара бабуня сказала, що батько помре, – i вiн таки помер.
Джiм сказав також, що не треба перелiчувати припасiв, з яких мають обiд готувати, бо з того не буде добра. Не буде добра й тодi, коли витрушувати скатертину пiсля заходу сонця. А ще вiн сказав: коли людина мае бджоли й помре, то бджiл обов’яково треба про те сповiстити не пiзнiш, як на другий ранок, ще до схiд сонця, а нi, то бджоли охлянуть, перестануть працювати й загинуть. Джiм сказав, буцiмто бджоли не кусають дурнiв, та я в те не вiрю: я сам частенько порався коло бджiл, але й жодна мене не вкусила.
Про всяке таке чував я й ранiше, але не про все. Джiм знав багато прикмет; сам вiн запевняв, що знае iх до лиха. На дiлi якось виходить так, сказав я, що майже всi прикмети вiщують лихо, i запитав Джiма, чи немае щасливих прикмет. А вiн i каже:
– Та е там трохи, та й з тих нiякого пуття. Навiщо тобi знати, що от-от до тебе щастя присуне? Щоб його сполохати?
І додав:
– Якщо в тебе волохатi руки й волохатi груди – так i знай, що забагатiеш. Ну, з такоi прикмети хоч якась користь, – бодай надiешся на майбутне. А то, гляди, спершу тобi доведеться довго бiдувати, i ти, чого доброго, вiзьмеш та з горя й заподiеш собi смерть, якщо не знатимеш наперед, що згодом забагатiеш.
– А в тебе руки й груди волохатi, Джiме?
– Чого, хлопче, питаешся? Хiба ж i сам не бачиш, що волохатi?
– Ну, то як же? Ти багатий?
– Нi, але я був уже раз багатий i, може, знову колись забагатiю. Одного разу я мав чотирнадцять доларiв, але почав гендлювати, i все пiшло нанiвець.
– Чим же ти гендлював, Джiме?
– Та спочатку товаром.
– Яким товаром?
– Ото, яким товаром? Звiсно, що живим. Купив за десять доларiв корову. Але бiльш не буду кидати грошей на вiтер. Та корова у мене здохла.
– Виходить, ти втеряв десять доларiв?
– Нi, втеряв я не всi. Тiльки близько дев’яти доларiв, бо взяв за шкуру й лiй долар i десять центiв.
– То в тебе лишилося п’ять доларiв i десять центiв. Що ж, ти гендлював i далi?
– Еге. Ти ж знаеш одноногого негра, того, що старому мiстеровi Бредiшу належить? Тож отой негр та вiдкрив банк i сказав, що кожен, хто покладе туди одного долара, за рiк отримае цiлих чотири. Усi негри поробили вклади, та тiльки грошей у них було мало. Я единий мав iх таки багатенько. От менi й закортiло дiстати бiльш як чотири долари, i я йому сказав, що, коли вiн менi стiльки не дасть, я й сам вiдкрию банк. Звiсно, тому негровi страх не хотiлося, щоб i я банк вiдкривав, бо в нас на два банки роботи нема; отож вiн пораяв менi покласти моi п’ять доларiв до його банку, а вiн у кiнцi року виплатить менi тридцять п’ять.
Так я й зробив. Думаю собi: я вже щось прирозумiю, пущу тi тридцять п’ять доларiв у дiло. Один негр, звати його Боб, виловив добрячого човна, а його господар не знав про те; я купив у негра той човен, але сказав, що заплачу за нього тридцять п’ять доларiв, якi дiстану наприкiнцi року; та тiльки човна в мене хтось украв тiеi ж ночi, а другого дня одноногий негр сказав нам, що банк його луснув.
– А що ж ти зробив з тими десятьма центами, Джiме?
– Я хотiв був iх витратити, та привидiвся менi сон, i в тому снi голос звелiв менi, щоб я вiддав грошi негровi, якого звати Валаам, – всi його називають просто Валаамiв осел; вiн таки й справдi заплiшений дурень, сказати тобi правду. А проте, кажуть, вiн щасливий, а менi чомусь не щастить. Той голос звелiв менi вiддати Валаамовi десять центiв, а вiн нiбито кудись iх примiстить, та так, що я матиму з них неабиякий зиск. Ну, Валаам тi грошi взяв, а коли пiшов по тому до церкви, то почув там вiд проповiдника, що, хто дае бiдному, той дае Боговi i за те обов’язково дiстане у сто разiв бiльше. От Валаам узяв та й вiддав тi десять центiв бiдним, а тодi почав очiкувати, яке з того пуття вийде.
– Ну та й що? Вийшло яке пуття, Джiме?
– Нiчого не вийшло. Я нiяким способом не мiг повернути грошi, i Валаам не змiг. Тепер нiколи не даватиму в позику грошей, хiба що пiд заставу. А проповiдник ще каже, що обов’язково дiстанеш у сто разiв бiльше! Якби я змiг повернути хоч моi десять центiв, i то був би щасливий, i то був би радий.
– То не бiда, Джiме, рано чи пiзно ти все одно забагатiеш.
– Певно. Та мене, мабуть, i тепер можна назвати багатим. Я ж сам собi господар, i за мене дають аж вiсiмсот доларiв. Коли б менi цi грошi, я бiльше й не просив би.
Роздiл IX
Менi хотiлося пiти i ще раз оглянути одне мiсце, яке я помiтив посерединi острова, коли оглядав його; ми подалися туди разом iз Джiмом i дiйшли швидко, бо острiв був усього три милi завдовжки та чверть милi завширшки.
То був досить довгий, стрiмкий горб чи гора, футiв сорок у висоту. Ми добре нагрiли чуба, поки видряпались на ii вершину: схили були крутi, та ще й порослi густим чагарником. Ми вилазили та видивилися усе навколо i нарештi майже на самому вершечку знайшли в скелi хорошу, велику печеру з боку iллiнойського берега. Печера була простора, як двi або й три кiмнати разом, i височенька, навiть Джiм мiг стояти в нiй не пригинаючись. У тiй печерi вiяло прохолодою. Джiм запропонував одразу ж позносити туди все манаття, але я сказав, що не варто раз у раз п’ястися на гору i вниз.
Джiм вiдказав, що коли ми сховаемо човна десь у тихому мiсцi, а все добро лежатиме в печерi, то зможемо переховуватися тут, на випадок, якщо хтось навiдаеться до острова, i без собак нас нiяк не знайдуть. До того ж пташата навiщували дощ, то невже я хочу, щоб усе наше майно промокло?
