скачать книгу бесплатно
Кожному свое
Ярослав Трiнчук
Вчений-кiбернетик Григорiй Братишин розробляе програми, в яких можна моделювати iсторичнi персонажi. Вчений може навiть «оживляти» цих персонажiв. В Украiнi вiдбуваеться переворот. До влади приходять колишнi кагебiсти. Дiзнавшись про роботу вченого, заколотники хочуть, щоб вiн працював на них. Коли Григорiй вiдмовляеться, вони беруть у заручники його сина. Полковник, який переслiдуе Братишина, у конфлiктi з ученим зазнав поразки. Розлючений, вiн наказуе вбити сина Братишина. Юнак гине. Але чий вiн син насправдi?… У другiй частинi роману вчений вiднайшов можливiсть входити в Інформацiйне Поле Землi…
Ярослав Трiнчук
Кожному свое
ЧАСТИНА ПЕРША
Те, що культура служить поневоленню людини, а не наближенню ii до Бога, – е найбрутальнiшим винаходом людства… i його найбiльшою трагедiею.
Автор не мае намiру розважати читача…
ПРОЛОГ
Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки. Десь з-поза Днiпра колись там пропливе павутинка. Над плесом рiки, яка вiддзеркалюе бездонну синь небес i знехотя хлюпне на пiсок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острiв.
Набережною прогулюеться мужчина. Вiн чимось стурбований, i зовнiшнiй свiт його не хвилюе. Ковзне поглядом довкола i знову заглиблюеться в себе. Час вiд часу поглядае на годинник. Очевидно, когось жде. Йому рокiв сорок.
Машина пiд’iхала тихо i, порiвнявшись, зупинилась.
Мужчина здригнувся.
А з машини, добродушно посмiхаючись, вийшов чоловiк вiйськовоi виправи. Вiн iшов повiльно з почуттям власноi гiдностi, з почуттям переваги над усiм свiтом.
Це майор КГБ Леонiд Орович Паскудний.
Чемно привiтався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – i обидва, як добрi давнi приятелi, повiльно пiшли берегом.
– Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор i зупинився… – Григорiю Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозумiти, що бiльше ваших фокусiв ми терпiти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.
Григорiй Федорович пiдняв прутик i кинув у воду.
– Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською дiяльнiстю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомунiстичною.
Це майора трохи розвеселило, i вiн навiть засмiявся, а потiм серйозно:
– Глядiть, якщо ви не вiдмовитесь вiд своеi наiвноi iдеi, то… І я вам нiчим уже не допоможу… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.
І пiшов. Спокiйно, з почуттям абсолютноi переваги над усiм свiтом.
– Рiк-два попрацюете сторожем, потiм побачимо… i ще: власне, задля цього я вас викликав, бiльше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.
Машина розтанула в осенi. Осенi 1985 року.
Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки.
ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА
Море заспокоювалося. Хмари на небосхилi розiрвались, i леза сонячних променiв уткнулися у воду. Окремi вали, втративши свою руйнiвну силу, ще пiнилися над пiдводним камiнням, а на берег викочувались лiниво, нiби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловiка, що сидить на скелi i вслуховуеться у зловiсний шепiт хвиль.
Це професор Григорiй Федорович Братишин. Вiн у задумi. Гамiр пташнi, дивовижна архiтектура неба, дiалог моря i землi викликають у серцi щемливий бiль. Так було сотнi мiльйонiв лiт тому, коли й роду людського на землi ще не було, не змiниться нiчого й тодi, як з роду цього не зостанеться i слiду.
А земля довкола – як мiсячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалинi бовванiють руiни хiмiчного заводу, що вибухнув i згорiв кiлька рокiв тому, знищивши навкруги все живе. Коли промiння призахiдного сонця пробиваеться крiзь хмари i падае на скелет будiвлi, чорнi руiни нiби кривавлять.
Ця мертва земля – його власнiсть. Пiсля аварii бiохiмiк Микола Петрович Михайлiв, давнiй друг професора, порадив викупити ii у держави. Мiсцева влада зрадiла, що може так легко скинути з себе одну з проблем i з радiстю продала всю заражену територiю Братишину.
Михайлiв у своiй лабораторii вивiв грибок, який нейтралiзуе отруту, ним розчистили зо два гектари землi, i Григорiй Федорович побудував тут, у самому центрi отруеного побережжя, дiм.
– Як гнiздо орла, – вигукнув якось у захопленнi полковник Леонiд Орович Паскудний, милуючись на цей справдi чудовий витвiр архiтектора Олега Івановича Чалого.
Сама вiлла, на перший погляд, непримiтна. Насправдi – це споруда з сучасних матерiалiв, обладнана найскладнiшою електронiкою, створена у стилi украiнськоi народноi архiтектури. Фасад першого поверху – конструкцiя зi скла й алюмiнiю – при бажаннi розсувався, вiдкриваючи вид на море i пiвденну частину побережжя. Тут розташована велика свiтлиця й три кiмнати, кухня, комора. На другому – музична кiмната, бiблiотека, робочий кабiнет. Другий поверх обрамляла галерея з рiзьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.
Праворуч на виступi гори стояла вiтротурбiна. Разом з сонячною батареею, турбiною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тiльки забезпечувала енергiею, а й помпувала прiсну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалiк.
З рiчки, що протiкала недалеко, водою не користувалися. На нiй утворили штучний водоспад.
До пляжу вели залiзнi схiдцi. Збоку, у зручнiй бухтi, захищенiй вiд моря рифом, гойдалися двi яхти.
На розчищенiй землi зеленiв молодий сад.
Зi свiтом вiллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася мiж пагорбами. Довкола – жодноi прикмети людськоi присутностi, лише слизомаслянi скелi, покритi придуманою Михайлiвим спецiальною емульсiею, яка запобiгала розповсюдженню отруеного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’янi химери нагадують гiгантських мертвих циклопiв.
– Настануть кращi часи, ми цю землю облагородимо, – сказав Микола Петрович Братишину. – Зараз мусимо чекати.
Чалий, друг Братишина ще з брежневських часiв, як i всi, хто тодi смiв мати власну думку, часто ходив без роботи. У вiдкритий конфлiкт з владою вiн не вступав, тому з психушкою i з тюрмою не знайомився, але певного заробiтку не мав нiколи. Перебивався, аби не померти. Десь на пiдробiтках вони з Братишиним, тодi ще учителем, зблизились.
Колись Чалий мрiяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тiльки функцiональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб вiдповiдав вимогам найвитонченiшого смаку. Так от вiлла – i е той будинок.
Тепер вiн тут жив, виконуючи роль управителя, електротехнiка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собi це зразкове господарство. Коли виходили на яхтi в море, вiн ставав капiтаном, плавали з аквалангом – керiвником пiдводноi експедицii. Раз або два на мiсяць Олег Іванович вiдвозив сiм’i грошi, що виплачував йому Братишин. У вiльний час проектував будинки, храми, комплекси i складав проекти в архiв. Уже тут написав книжку «Архiтектура i психологiя», де висунув гiпотезу, що гармонiя будiвельних ансамблiв мае безпосереднiй вплив на настрiй, поведiнку i здоров’я людей.
Григорiй Федорович, як тiльки почалася при Горбачовi вiдлига, органiзував пiдприемство, де зiбрав кiлька талановитих фiзикiв-електронникiв. Спочатку вони скуповували зiпсованi електроннi установки, ремонтували iх i перепродували. То була справа дуже вигiдна. Заробивши великi грошi, Братишин зумiв вiдкрити пiдприемство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцiю.
Обгрунтувавши теоретично деякi розробки, вiн захистив докторську дисертацiю i став професором в одному з престижних закладiв Украiни.
По закiнченню так званоi перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його i далi називали професором. Вiн не заперечував. Жив надiею, що демократiя колись таки переможе. І працював багато. Робив комп’ютери. Потаемна мрiя Братишина – створити модель людини. Так, вивчити, зрозумiти людину i створити ii модель. Пояснити, що за створiння, яке може стати титаном з царською духовнiстю, а залишаеться ницим примiтивом, може бути героем, а залишаеться крiпаком.
У лабораторii уже змодельовано бiль, страх, радiсть, смiх, безлiч варiантiв поведiнки людини…
А потiм… потiм вiн створить модель Бога! І рекомендацii людству, як вилiкувати себе.
– Ви не любите людину, – зауважив якось, ще в унiверситетi, математик Володимир Іванович Перехрест.
– А навiщо ii любити? І за що?
– Краще б ви матерiальнi i духовнi сили, що тратите на штучний розум, повернули на пiдготовку фахiвця з нормальноi людини.
Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинноi Братишина, тому зауваження збентежило його.
– Добре, – сказав. – Заради вас я видiлю кошти. А щодо штучного iнтелекту… Власне, це не вдалий термiн. Наш комп’ютер буде виконувати логiчнi операцii i робитиме вибiр. На що не завжди здатна людина… Присилайте свого протеже.
Юнак не сподобався Братишину, та навчанню пiддався. Правда, закiнчилось тим, що студент написав донос на свого учителя…
Перехрестовi було дуже незручно, коли вони випадково дiзнались про зраду. Вiн не мiг позбутися думки, що Братишин i його пiдозрюе.
– Розумiете, колего, – сказав посмiхаючись. – Ми вiд цього не застрахованi…
– Розумiти то я розумiю. Але щоб я бiльше не бачив цього…
– Треба вмiти пробачати людинi. – Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.
– Тiльки не ii малiсть. – Братишин був злий. – Тiльки не ii малiсть.
– Для Бога не iснуе, що простити людинi, а що нi. То якщо ви, шановний Григорiю Федоровичу, вибираете, що вибачати, то воно не мае сенсу, бо важливо не кому прощаеться, а хто прощае.
– Що ж ви, люб’язний, порадите?
– Учiть його далi i спостерiгайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалi знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделi такий варiант…
– Але ж i убивцю ми програмуемо. Може запропонуете i його послугами скористатись.
– Крайнощi, Григорiю Федоровичу, крайнощi.
Якраз тодi сталася аварiя на хiмзаводi, i Братишин вiдклав роботу над моделлю. Втягнувся у будiвництво. Коли вiлла була готова, вiн попросив Чалого залишитись.
– Живи зi мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своiми проектами зможеш працювати тут.
В особi Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхiдностi навiть доброго кулiнара i гарного спiвбесiдника.
Вiд людей оберiгав болючу таемницю. Ще будучи учителем зустрiв красуню i одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в iншого. Залишивши чоловiка з дитиною та рекомендацiями як доглядати ii, вона майнула з тим свiт за очi.
З того часу – нi звуку.
Тодi вiн розгубився, а як маленький Костя захворiв, думав збожеволiе… На щастя дитина виявилася мiцною.
А коли чорночубому юнаковi виповнилося двадцять i вiн прекрасно виконував найскладнiшi сонати Бетховена, вiдносно добре розумiвся у фiлософii, малярствi, батько вiдчував себе щасливим безмежно.
– Тату, – запитав якось син. – Чому ти так наполегливо радив менi вивчати украiнську лiтературу?
– Бачиш… – Григорiй Федорович задумався. – Украiнська лiтература, сину, у свiтовiй культурi – явище унiкальне. Вона розвивалася майже у пiдпiллi. Другоi, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся свiтова лiтература мала пiдтримку, а наша – винищувалась; у будь-якiй краiнi письменника шанували, у нашiй – шельмували; скрiзь у свiтi рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у нас – бiльшiсть пише в майбутне або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе i утворюе великий пласт нашоi духовностi.
Костянтин теж грiшив пером. Його поезiя – то спроба заглянути у глибину столiть, повернути, реабiлiтувати те святе, що плекали прадiди, то вiдчуття тягаря й вiдповiдальностi кожного за помилки i злочин предкiв. В iнтимнiй лiрицi – здивування перед незбагненною таемницею кохання.
Друзi його пiдтримували, учили вiршi напам’ять, iз захопленням читали. А наречена Вiкторiя Чорна порадила написати п’есу, скориставшись при цьому комп’ютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогоднi, в день батькових iменин, коли з’iдуться гостi, вiн прочитае уривки п’еси. Вiрнiше, ii розiграють артисти украiнського театру Артур Величко, Симон Мар’янiв i Леонiд Зленко – його друзi.
Пiд’iхав автобус i кiлька машин.
– Ходiмо зустрiчати, – сказав Григорiй Федорович синовi. – Гостей буде багато.
Дiйсно. Приiхали не тiльки колеги i спiвробiтники Братишина, а й представники рiзних асоцiацiй, об’еднань, партiй, друзi Костянтина.
Ось невисокий кремезний Перехрест. Вiн досi бурчить, що машини усi цi спалити треба, проте, завжди допомагае професоровi. Це вiн розробляе математичнi моделi для комп’ютерiв Братишина. Ось мiсцева знаменитiсть – поет Оскар Васильович Родченко. Журналiст, який опублiкував про лабораторiю якiсь там нiсенiтницi. Художник Михайло Молодан з нареченою спiвачкою Надiею Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кнiксен, проте вiн не посмiхнувся. Вивчав дiвчину мовчки.
– Нам Костя про вас, Григорiю Федоровичу, прямо фантастичнi iсторii розповiдае, – сказала.
У ii поглядi – щире захоплення. Вiкторiя свiтилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагiдно обрамляло обличчя i хвилями спадало на плечi. Вiдкритий погляд пiдкуповував щирiстю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахиснiсть дiвчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Костi.
Зовсiм iншою постала Надiя Климович. Дiвчина уже вивчала Братишина, коли вiн перевiв на неi погляд. Бiсики в ii очах iскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвiст розпустив, – а вiн справдi пiдтягнувся i Надiя помiтила це, i посмiшка заiскрилась ще бiльше. Братишин знiяковiв, пiдсвiдомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустрiти рокiв тридцять тому. Та… що там… зараз – а це вiн зафiксував своiм швидким розумом – i уже не пiдсвiдомо – усе вiддав би…
І засоромився.
– Костя завжди перебiльшуе, – вiдповiв лагiдно i знiтився, бо посмiшка Надii не вiдпускала.
Врятував Леонiд Орович Паскудний, полковник давнiй знайомий Братишина, який вiд спецiального вiдомства час вiд часу робив замовлення лабораторii.
– Вiтаю, вiтаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув iменинниковi руку. – Ви – генiй!
– Ну, ну, пане полковнику, – Григорiй Федорович знiяковiв. – Навiщо так…
На початку дев’яностих в Украiнi слово «пан» i «панi» витiснило бiльшовицьке «товариш», проте серед вiйськових i комунiстiв воно збереглося.
– Панi i панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогоднi виявили до моеi скромноi особи. Прошу всiх до господи. Вечеря чекае.
Гостi, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.
– Можна кiлька слiв?
– Слухаю.
– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закiнчили тодi.
– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?
– Я нiколи не був таким серйозним, як зараз, – вiдповiв Паскудний. – Справа для вас у конечному результатi буде вигiдна. Ви й не здогадуетесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Нацiональна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.
– Леонiде Оровичу, минулого разу, я сказав, що вiллу не продам.
– І робите помилку. Може статися переворот. Тодi нацiоналiзацiя, i… ваша вiлла…
– Навiщо тодi вам купувати? У вас ii теж заберуть.
– Е, професоре, даремно iронiзуете… У мене заслуги, у вас – найманi робiтники… Зрештою, я не для себе… Де ж у мене такi грошi…
– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Григорiй Федорович спокiйно, навiть лагiдно, але було зрозумiло: говорити про це бiльше недоречно.
Вони зайшли до свiтлицi. Розмова стихла. Скрiзь привiтнi усмiшки, добрi, ласкавi погляди.
– Прошу уваги, панове, – сказав депутат Кiндратенко Сергiй Вiкторович, – я уповноважений магiстратом привiтати сьогоднi одного iз найвидатнiших громадян нашого мiста i найдостойнiших представникiв ХХ столiття Григорiя Федоровича Братишина.
