скачать книгу бесплатно
Гучнi оплески перекрили його слова.
– Ми гордi, – продовжував депутат, – що славне iм’я винуватця сьогоднiшнiх урочистостей пов’язане з нашим краем. Магiстрат ухвалив заснувати премiю, якою надалi нагороджуватимуться тi, хто внiс видатний вклад у розвиток науки i культури краю. Таке рiшення – свiдчення того, що демократiя перемогла i утвердилась назавжди. Тож дозвольте менi назвати першого лауреата премii iменi гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.
Нi, вiн честолюбством не страждав, проте сьогоднiшнiй вечiр, чесне слово, не був неприемним… Голоси «Слава!» хоч трiшки, зовсiм трiшки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба вiддати належне, сказане доречно… дуже доречно… Але… але нiщо не зможе стати винагородою за колишне приниження. Усi лаври свiту не спроможнi стерти з пам’ятi те…
Та не до спогадiв. Гостi вимагають, щоб вiн говорив.
– Панi й панянки. Панове. Друзi i колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моеi скромноi роботи, за ту зацiкавленiсть, яку виявляете до неi. Створення штучного iнтелекту для нас не самоцiль. Нашi комп’ютери – прекрасний iнструмент у руках лiкаря, архiтектора, соцiолога. Вони не тiльки ставлять дiагноз хворому, а й рекомендують найкращий варiант лiкування, вони пiдказують архiтекторовi найбiльш доцiльну форму споруди, композицiю цiлого району, враховуючи при цьому навiть особливостi рельефу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змiнити у собi тих чи iнших звичок. Наше завдання – дати у руки людини iнструмент, з допомогою якого вона могла би повнiстю реалiзувати себе.
Потiм зачитувались урочистi адреси, проголошувалися тости. А коли шум трохи стих, заговорила Надiя.
– Пане професоре, кажуть, у вашiй лабораторii вдалося «реставрувати» iсторичну особу. Будьте ласкавi, розкажiть нам про це.
– Так, нам дещо вдалося зробити. І вiдносно легко. Збираемо iнформацiю стосовно нашоi особи, середовища, в якому вона жила, класифiкуемо все це, систематизуемо i вводимо в машину. Потiм вказуемо приблизний тип того, кого збираемося реконструювати: рiст, вагу, тип нервовоi системи, звички, темперамент, здатнiсть до аналiзу, до самоаналiзу, здатнiсть видiляти окреме iз загального, узагальнювати, iнстинкти, словом, робимо варiант реконструйованого i закладаемо на тло програми, в основi якоi матмоделi, призначенi для вiдповiдей на широке коло питань стосовно нашоi особи, ii свiтосприймання. Вмикаемо систему саморегуляцii i одержуемо «чорновий» варiант нашого героя. Потiм шляхом додатковоi iнформацii «редагуемо» його. В кiнцi виходить тип, бiль-менш вiдповiдний своему оригiналу. Остання робота – Юлiй Цезар… Ми заклали в машину iнформацiю стосовно характеру римлянина: психологiю патрицiя, плебея, воiна, раба. Данi щодо iх взаемин, потiм нашу, пiдкреслюю, нашу, а не машини, реконструкцiю самого Цезаря, куди увiйшло все, що ми знаемо про нього, дали можливiсть машинi формувати свою «думку» щодо деяких рис нашого пiддослiдного, пiдготували системи пам’ятi машини i «оживили» Цезаря, коли вiн сказав: «І ти, Бруте?!»
В залi запанувала тиша. Потiм у когось вихопилось: «Феноменально!», та професор пiдняв руку.
– Потiм «Цезар» замок, i ми подумали, що десь помилились, коли раптом машина заговорила. Перша ii фраза «Навiщо ви це зробили?» стосувалась, безперечно, змовникiв, але ми розгубились. Створилось враження, нiби машина з нами розмовляе, а вона нас не повинна знати. Згодом усе з’ясувалось, але ми виявили, що у «Цезаря» «провали в пам’ятi». Все-таки ми не знаемо всього, що знав сам Цезар. Тодi шляхом самовибору дозволяемо машинi опрацьовувати додаткову iнформацiю. «Цезар» нiби сам себе «редагуе». Наприклад, ми не знаемо усiх коханок Цезаря. Ми програмуемо типи патрицiанок, з якими вiн мiг спiлкуватись, i, уявляете, машина сама пiдказуе нам. Далi почалося найскладнiше – «Цезар» став «лукавити». Наш герой почав обманювати нас, гратися. Ми не знали, що робити. Тодi поставили паралельно другу машину з додатковою програмою на абсолютну чеснiсть, щось нiби копiю «Цезаря», з тiею лиш рiзницею, що вона позбавлена iнстинкту i емоцiй. Так от ця машина вiдразу ж вказала на неправду. Довелося «Цезаря» покарати.
– Цiкаво, як? – спитала Надiя.
– Ми пiдсилили iнстинкт голоду i не дали можливостi нейтралiзувати його… Згодом «Цезар! попросився… Коли реконструкцiя була готовою, дозволили iй моделювати свое продовження. Програмуемо iсторичний процес i пропонуемо «Цезарю» зайняти мiсце в ньому. В цей час ми «знайомимось».
– Значить, ваш «Цезар» мiг би запросто поговорити, ну, скажiмо, з «Наполеоном?» – спитав полковник.
– Якраз ця розмова – найцiкавiша в експериментi.
– А можна ii почути?
– Поки-що нi. Ми збираемося опублiкувати результати роботи, там i помiстимо дiалог. А зараз покажу iнше. Саме цим методом ми спробували реконструювати Ісуса Христа – звичайно, лише його людську сутнiсть – на моментi, коли вiн сказав «Звершилося». І, знаете, мiстика якась. Комп’ютер блокуе й не дае виходу iнформацii. Усi моделi е, а Христа нема.
– Я атеiст, пане професоре, вибачте, не розiгруйте нас, – сказав полковник.
– Не поспiшайте, шановний. У природi на генетичному рiвнi е забороненi зони. Вiвця не може народити вовченят. Цього, на жаль, не знав Дарвiн. Якраз оцi забороненi зони е свiдченням, що жива природа мае Творця… Я це для чого? Нашi комп’ютери уже на такому рiвнi, що утворюються забороненi зони, але давайте по порядку… «Юда» починаеться у нас з того моменту, коли вiн закинув собi уже мотузку. Ось тут запис нашоi розмови. Правда, голос Христа – наша вигадка, зрозумiло, таки з допомогою машини. Зате «Юда» «справжнiй». Якщо хочете послухати…
– Хочемо, хочемо! – закричали гостi, i Григорiй Федорович увiмкнув магнiтофон.
Юда: І кому це захотiлося виймати мене з петлi?
Професор: Як ви себе почуваете?
Юда: Не знаю, як вони, а я паскудно.
– Я зробив помилку, – зауважив Братишин. – Вiн не розумiе, коли до нього звертаються на «ви». Але слухайте далi.
Голос Христа: Господи, навiщо довго так?..
Юда: Що я чую! Голос учителя! Так значить все неправда!? Чи може, я уже на тому свiтi?
Професор: А це залежить з якого свiту дивитися: з того, чи з цього.
Юда: Ти хто?
Професор: Я той, хто дав тобi життя.
Юда: Тодi i забери його, я не хочу бути разом з Христом.
Професор: На жаль, це неможливо. Тобi з ним доведеться зустрiтись наодинцi, i то зараз, у цю хвилину.
Юда: Нi! Благаю, не роби цього!
Голос Христа: Менi здавалося, що випив чашу я до дна…
Професор: Я прошу Тебе вiдповiсти на запитання. Юда хотiв позбавити себе життя. Як Ти ставишся до цього?
Голос Христа: Вiн не один нещасний.
Юда: Учителю, убий мене, ти ж знаеш, я не заради грошей… Усi хотiли цього… Навiть Ти… А я ждав чуда.
Голос Христа: Не лукав. Тепер то непотрiбно.
Юда: Хтось повинен був це зробити. Чому ж не я? По-правдi, я не думав, що так закiнчиться усе. Тиждень тому ерусалимський плебс кричав Тобi «Осанна!». Вiн ждав, що ти почнеш годувати, а Ти зi своiм повчанням… Натовп не любить, коли його учать i не терпить переваги пророка над собою… От якби Ти, що було б цiлком природно, вдарив Пiлата громом, от тодi всi упали б ниць перед Тобою… а Ти вiддав себе iм на наругу… Натовп не любить слабого… Ось i наслiдки, а я тут нi при чому.
Голос Христа: Знову лукавиш, Юдо. Хiба зрада твоя в тому, що ти поцiлував мене? Вона в тому, що ти зiйшов з дороги i не прийшов туди, куди збирався… А тепер я хочу, щоб все це припинилось…
Професор виключив магнiтофон.
– Знаете, – сказав, – було тяжко слухати. Ми вiдчували себе iнквiзиторами. Перше враження – що маеш справу з живою людиною.
У залi настала мертва тиша. Так, нiби тiльки-що поховали когось. Григорiй Федорович звернув увагу, що слухачiв охопила тривога. В усiх обличчя витягнутi, очi щось шукають, посмiшки безглуздi.
– Ми можемо реконструювати не тiльки iсторичну особу, а й легендарний чи лiтературний персонаж. Бiльше – ми ставимо iх у найрiзноманiтнiшi ситуацii, причому з програмою розвитку сюжету i вiдтворення його (у виглядi мультфiльму, наприклад) на дисплеi. Незабаром ми вийдемо на масовий телеекран.
– Якщо я вiрно зрозумiв, – сказав Молодан, – ви позбавите роботи тисячi, а то й десятки тисяч творчих працiвникiв. Менi стае моторошно. Тепер я уявляю, що ви наробили…
– Дiалектика розвитку науки така, що дозволити собi думати про якогось там мультиплiкатора, чи оператора, який виконуе примiтивнi операцii – це велика розкiш, коли такi операцii можна прискорити у мiльйони раз. Наш комп’ютер зробить малюнки з точнiстю справжнiх фотознiмкiв, створить найфантастичнiшi пейзажi, а розвиток дii з вражаючою реальнiстю. У найближчому майбутньому телетеатри завоюють глядача. Ігровий фiльм витiснятиметься.
– А куди подiти акторiв, режисерiв, художникiв? – спитав хтось з молодих.
– Талановитих – у театр, бездарних – а iх бiльше… – менi iх не шкода. Зате народяться новi професii: програмiст-постановник, програмiст-художник, програмiст-iнженер-сценарист та iншi. П’ять-шiсть фахiвцiв з двома десятками акторiв, що озвучуватимуть фiльм (акторiв нiхто i нiщо нiколи не замiнить, як i поетiв), за день-два створюватимуть такi шедеври як «Вiйна свiтiв», чи щось подiбне до американськоi «Клеопатри»… буде вiдтворена вся iсторiя людства, ми змоделюемо системи вiдносин мiж людьми, народами, певнi програми виховання i таким чином створимо умови для викорiнення злочинностi.
– Вибачте, пане професоре, – перебив Паскудний. – А що було далi з Христом i Юдою?
– Потiм ми заклали в машину програму, в якiй мiстився двотисячолiтнiй досвiд християнства, i записали продовження дiалогу. Пiсля обiду ми зможемо ознайомитись.
…Каву пили поспiшаючи. Пiсля Братишин молодший запросив усiх до зали. Коли гостi зручно влаштувалися, сказав:
– Украiнський театр готуе до постанови мою п’есу. Деякi уривки – витвiр машини. У всякому разi сцена, яку зараз розiграють моi друзi – артисти нашого театру – написана з допомогою машинноi iнформацii. То ж почнемо.
На iмпровiзовану сцену вийшли Артур, Симон i Леонiд. Артур в ролi Ісуса Христа, Симон – Юди, а Леонiд грав iнтелiгента ХХ столiття.
Інтелiгент: Я – двадцяте столiття. Мiст у столiття перше перекинув комп’ютер, який змусив його й заговорити. Оскiльки двадцяте столiття осудило перше, я сьогоднi тут, щоб захищати його… Тобi слово, Юдо.
Юда: (до Христа) Ти прийшов, щоб врятувати усiх. Значить, я ще не зрадив тебе, а Ти уже простив менi.
Христос: Я простив, а люди нi.
Юда: Своiм вчинком я приблизив те, що було неминучим. У Твоiй смертi моеi вини немае. Нею Ти спокутував нашi грiхи… моi теж… Хоча страждав я бiльше, нiж Ти.
Христос: Хто вимiряв глибину страждання?
Юда: Ти помирав за iдею, а я вiд того, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Твое життя, Твоя смерть були осяянi iдеею порятунку людства, себе ж принiс я в жертву, аби так сталось. За це мене осудили. Яка жорстока несправедливiсть!
Інтелiгент: Воiстину, злочинець не пiде на злочин, не виправдавши себе перед тим.
Юда: Мовчи. Що ти там знаеш. Ти ще не жив, а глянь у свою душу… Що страшно? Вона уже гнила… а намагаешся мати власну думку.
Інтелiгент: Не тiш себе, що всi такi, як ти. Тi, кого маеш на увазi, дiйсно, схожi на тебе, може, навiть, гiршi. Все-таки ти символ. І лиш для того, щоб показати людям, якими вони не повиннi бути.
Юда: Те-те-те. Заладив. Шукаеш там у своiх примiтивних теорiйках. Мене осуджують лиш подiбнi до мене, для того, щоб самим здаватися порядними. Такi, приблизно, як… (показуе на iнтелiгента).
Інтелiгент: Юдо, тебе осуджено за те, що ти зрадив, i за те, що поцiлував при тому. Тепер ти намагаешся не тiльки виправдатись, а й возвести негативну цiннiсть – зраду як необхiднiсть i ганьбиш найвищий цiнник людяностi – поцiлунок. Але уже тодi, коли накинув собi зашморг ти зрозумiв, що глибинна твого падiння бездонна. Ти не просто зрадив, ти взяв за це грошi.
Юда: (До залу) Власнi переконання треба захищати! (До iнтелiгента). Даремно намагаешся… i повторюеш банальнiсть пересiчного вуличного нiкчеми. (До Христа). Я був виразником iдеi натовпу. Саме в цьому моя трагедiя. Твоя – трагедiя iндивiдуалiста, самiтника, що намагаеться прихилити до себе натовп. Але натовп не любить живого Христа. Натовп любить Гiтлера. Христос потрiбен мертвий! Коли Ти в’iжджав до Єрусалиму, Тебе зустрiчали урочисто, бо кожен ждав реалiзацii своiх найпримiтивнiших бажань, а ти образив iх, крамарiв, закликаючи до стриманостi. На що було надiятись?! Ти дозволив торжествувати бiснуватим темним силам. Яку насолоду одержали вони вiд Твого приниженого вигляду! «Розiпни!» «Розiпни!» – кричить сита нiкчема, бо iй, гнидi, дано право судити. А раз е право, то чому не осудити. Своiм розп’яттям Ти дав можливiсть Нiкому вiдчути себе Чимось. Наскiльки було б розумнiше прикрикнути на бидло, а не грати з ним у гуманiзм i всепрощення.
Христос: Ти так нiчого, Юдо, i не зрозумiв, бо мислиш розумом тих, кого намагаешся судити. Я дав вам iсторiю, я дав вам перспективу, можливiсть органiзовуватись у суспiльства, нарештi, зробив вас людьми.
Юда: Оце все називаеш людьми?! (робить жест рукою, вказуючи на глядачiв). Оце, що перед блиском золота i рiдну маму продасть, називаеш людьми? Згадай, скiльки кровi пролито iменем Твоiм. Та кров пролита не за iдеали твоi. Жадоба влади, багатства, пiдступнiсть, зрада, ницiсть, безпринципнiсть – ось суть усiх оцих, кого Ти називаеш людьми… А галасу! А крику! Ми утверджуемо iстину i мир!.. Їi будуть утверджувати, якщо ця iстина приносить золото, доти, доки на цiй землi каменя на каменi не зостанеться, а говориш – людьми… Та з’явись Ти ще раз, розiпнуть Тебе знову…
Христос: Ти бачиш лиш собi подiбних, Юдо. І не любиш людину, бо не можеш нею бути. Людиною бути тяжко.
Юда: Людиною бути тяжко… Я хотiв зла – вчинив добро i осуджений. Ти хотiв добра – вчинив зло – убив же Ти себе – i благословенний. Що е добро?
Христос: Добро – це творення людини.
Юда: А зло?
Христос: Руйнацiя ii. Ти – один iз синонiмiв нищення.
Юда: Я руйную iлюзii, нiби людина чогось варта. Хто ж скаже цим шлункарям, хто вони, як не я. За таку можливiсть я життям заплатив. Свое iм’я вiддав для прокляття… на вiки вiчнi. Вам цього мало?
Інтелiгент: Ти вбив себе, бо боявся далi жити. Ти злякався самого себе. Ти – слабка, темна натура, яка не змогла вiдстояти у собi людини. Ти подумав, що зрадити Христа – це пiднятись до нього.
Юда: Не суди! Ще до кiнця цiеi ночi ти станеш зрадником.
Христос: Годi! Не мудрствуйте лукаво! Хiба не сказано вам: шукайте iстину в любовi!
Юда: (передражнюе) Любовi… А якщо я не можу любити. Хто сказав, що ненависть – зло?! Священна ненависть! Я ненавиджу свiт – i це – радiсть! Я ненавиджу, бо кого любити? Отих, що iдею предкiв продають? Отих, що зраджують налiво i направо?! Красно дякую. Я для цього не був створений.
Христос: Щоб полюбити, треба пiднятись над собою, а ти заглиблюешся в себе, прислухаешся лиш до утроби.
Юда: Про любов говорять усi, i щоб наситити черево, обдурюють ближнього, а при потребi уб’ють тихесенько його… Що там ближнього – цiлi народи винищують, а ти: любов… чи може, он той (показуе на iнтелiгента) здатний полюбити?.. Хтивiсть – ось чим ти надiлив його. Якщо i з’явиться якась убога думка – то тiльки про самичку. Я не хочу бiльше з вами. Вiдпустiть мене.
Христос: Іди. (Але Юда стоiть. Деякий час мовчанка. Кожен заглиблений в роздуми. Згодом iнтелiгент заговорив).
Інтелiгент: А Юда мае рацiю.
Христос: (Здригнувся). В чому?
Інтелiгент: Вiн зрозумiв наше столiття… столiття лжепророкiв, лженауки, лжекультури…
Юда: Додай: лжелюдини.
Інтелiгент: (Нiби не слухаючи Юду). Пророкiв бути не може – iх убивають, наука – на службi у зла, культура – у пiдпiллi…
Юда: (до Христа). І це роблять твоi послiдовники.
Христос: Твоi, Юдо, твоi послiдовники.
Юда: Згоден! Ти визнав мене! Нарештi! Тепер iду. Прощавайте. Я бiльше не повернусь. (До залу). Я розчинюсь у душах ваших… (Юда виходить).
Зал занiмiв.
Артур i Леонiд поклонились. Настала якась незручна тиша. Згодом пролунали таки оплески, i до Костянтина пiдiйшов священик.
– Браво, юначе, вiтаю. У свiй час вас спалили б на вогнищi.
– Мене й тепер можуть спалити.
– Чи не збираетесь ви Юду реабiлiтувати?
– Нi, отче, – вiдповiв юнак. – Просто сучасна людина повинна вирок собi почути з уст Юди. Я вбачаю в цьому особливий смисл.
– Увага, увага, увага! – сказав раптом полковник Паскудний. – Пане професоре, прошу включити телевiзор на першу програму.
Усi здивовано глянули на полковника, а хтось увiмкнув телевiзор. На екранi годинник вицокував останнi секунди восьмоi години. Як тiльки стрiлка показала дев’яту, незнайомий диктор повiдомив, що працюють усi радiостанцii i канали державного телебачення i вимагав пiдготуватися до важливого повiдомлення.
Знову стало тихо i тривожно.
– Сьогоднi, – почав урочисто диктор, – на вечiрньому засiданнi Верховноi Ради Украiни прийнято Постанову про утворення в Украiнi парламентськоi республiки. Вiд сьогоднi вся повнота влади у наший державi належить Прем’ер-Мiнiстровi, якого призначае Верховна Рада. Скасовуеться iнститут президентства. Колишнiй президент знаходиться пiд домашнiм арештом. На засiданнi Верховноi ради був присутнiй Голова Координацiйно-Консультативного комiтету СНД, який запропонував утворити Раду СНД. Пiсля довгих дебатiв прийнято Постанову про призначення Голови Верховноi Ради Прем’ер-Мiнiстром i делегування його до Ради СНД. На засiданнi констатувалося, що економiчна i полiтична криза в краiнi – наслiдок деструктивноi дiяльностi певних полiтичних сил, якi своiм амбiцiям здатнi принести у жертву щастя народу. Щоб припинити сповзання держави в провалля, запобiгти кровопролиттю i громадянськiй вiйнi, Верховна Рада надае всю повноту влади Урядовi. Список членiв Уряду i прiзвище Прем’ер-Мiнiстра буде оголошено завтра о дев’ятiй годинi. Завтра також буде оголошено про державний устрiй Украiни. Верховна Рада звертаеться до громадян зберiгати спокiй i порядок, усiм державним структурам продовжувати виконувати своi обов’язки. Армiя, Служба безпеки, мiлiцiя пiдпорядковуються тимчасово Головi Верховноi Ради Украiни. Їм наказано бути напоготовi. Оголошуеться надзвичайний стан i комендантська година з 20 до 6. Як тiльки опiр зрадникiв, екстремiстiв i нацiоналiстiв буде подавлено, буде проголошена нова Конституцiя, яка затвердить в Украiнi новий справдi демократичний устрiй. Верховна Рада звернулася до Голови Координацiйно-Консультативного комiтету СНД про надання допомоги. До Киева та деяких обласних центрiв висадилися вiйська СНД. А зараз пропонуемо вашiй увазi вечiр гумору.
Диктор замовк. На екранi стали показувати обличчя комiкiв, сатирикiв, оперетковий кордебалет.
А з ущелини, де причаiлося тисячолiття, виповзала мовчазна нiч. Вона щупальцями охоплювала землю, гвалтувала мерзеннi слизомаслянi скелi, проникала у людськi оселi, душi, насувалась на море й повiльно пiднiмалася в небо.
ПОЛКОВНИК ПАСКУДНИЙ
Паскудний вийшов на середину зали.
