скачать книгу бесплатно
– З вашого дозволу я вимкну. – Вiн клацнув кнопкою, по-солдатськи повернувся, стукнув каблуками, випнув груди i урочисто сказав:
– Я – представник нового уряду.
На нього не звернули уваги. У всякому разi не вiдреагували, не виявили зацiкавленостi чи поваги i це було страшенно образливо. Вiн рiшуче пiдiйшов до телефону i набрав номер.
– Товаришу генерал, полковник Паскудний до виконання обов’язкiв приступив… Так… Усi?.. Зрозумiло. – Паскудний поклав трубку i оглянув залу поглядом переможця.
– Присутнi тут пiдлягають тимчасовому арешту. Я призначений комендантом вiлли. Вiдмова пiдкоритись менi розглядатиметься як порушення комендантськоi години.
– Це, треба гадати, гра? – спитав хтось жартома.
– Правда, не зовсiм кумедна, – додав адвокат. – Де вашi повноваження, полковнику?
– Ось. – Полковник показав червону книжечку.
– Документ не мае юридичноi сили, – сказав адвокат, оглядаючи посвiдчення, – оскiльки вiн виписаний завтрашнiм числом.
– Адвокате! – Паскудний зневажливо глянув на нього. – Що ви верзете! Зараз по всiх мiстах патрулюють танки, батеери та особливi загони. Один з них неподалiк. Оце i е юридична сила. Може порадите викликати? Через п’ять хвилин будуть.
– Застосування сили – це демонстрацiя безсилля, – спокiйно вiдповiв адвокат.
– Попрошу без дискусiй, зневажливо, через зуби кинув полковник. – Хто пiдтримае новий уряд або виявить до нього лояльнiсть, може бути вiльним.
– Але ж ми не знаемо програми… нового уряду, – примирливо сказав хтось.
Той ще не договорив, а Паскудний зрозумiв: один наш.
– Благо народу нашоi краiни – ось програма. А шлях реалiзацii обговорюватиметься разом з вами… – Пане професоре, я прошу вас першого пiдтримати нову владу i переконаний, вашу точку зору подiлять i гостi. – Полковник сказав це так, нiби сумнiву щодо позицii професора у нього не було.
– Нi, шановний полковнику. Влада, яка утверджуеться силою, е незаконною. Я визнаю лиш ту, яку обиратиму на демократичних засадах. – Братишин говорив тихо. Так, що його ледве почули. Але вiдразу всi зрозумiли, що потрапили в халепу: тепер доведеться або пiдтримати професора i накликати на себе немилiсть новоi влади, або – цей переворот, а це значить, вiдступитися вiд господаря… якому зовсiм недавно так гаряче аплодували…
– Цей переворот – злодiйська акцiя. Його не можна визнати. – крикнув хтось iз гурту, а полковник пiдняв руку.
– Панове, спокiйно. Обговорювати бути чи не бути оновленню в краiнi не варто. Воно уже е. Вiд вас вимагаеться лиш формальна пiдтримка. Для вашого ж блага… – Вiн зробив паузу. – Говорите: «вибраний народом». Так, нiби ви або вашi предки справдi обирали коли-небудь… за винятком… отих злодiiв, шахраiв, хабарникiв, екстремiстiв i нацiоналiстiв. Їм мiсце у тюрмi, де скоро вони й будуть. Через день-два опублiкуемо деякi матерiали, тодi побачите, кого ви обрали… Григорiю Федоровичу, – Паскудний став говорити урочисто. – Я призначений куратором вашоi лабораторii. Іменем уряду заявляю: як тiльки ви визнаете нове керiвництво, ми дозволяемо вам продовжувати дослiдження й створюемо для цього належнi умови. В iншому випадку лабораторiя буде пiд постiйним наглядом нашоi комiсii. На обдумування даеться одна нiч. Завтра о дев’ятiй годинi ранку ваша позицiя буде оголошена по радiо. А зараз я попрошу покинути нас. Ідiть вiдпочивайте.
Паскудний знав, що роботи. Вiдправивши з хати хазяiна, вiн звiльняв усiх вiд обов’язку. Без Братишина вони будуть податливi. Але на здивування i досаду полковника той заявив:
– Я не можу покинути гостей.
Це трохи ускладнило ситуацiю. Та Леонiд Орович не розгубився: у нього е варiанти.
– Взагалi, було б краще, якби ви вийшли, але я не стану наполягати… У всякому разi поки-що. – Полковник почав входити в роль. Правда, гостi залишили його одного i зiбралися в окремi групи, та це байдуже. Цi групи за кiлька хвилин вiн не те що роздiлить – розтрощить iх так, що й довiку бiльше не зберуться. Що, що, а людей вiн знае добре. Тому спокiйний.
Завдання його просте. Схилити на бiк заколотникiв професора Братишина i його гостей. Всю цю iнтелектуальну елiту, яка мала неабиякий авторитет не тiльки в Украiнi, а й поза межами. Так от, якщо навiть половина присутнiх визнае нову владу – вiн досягне мети.
До цiеi акцii Паскудний готувався уважно. На кожного, хто потенцiйно мiг чинити опiр, заготовлено досье, зараз вони будуть страшенно здивованi, що полковник виявиться так широко обiзнаний у iхнiх справах. Що професор полiтикою не займаеться, i йому байдуже, хто там мае владу, йому повiдомлено, та оцей маленький опiр – полковник був переконаний, що то лиш примха вченого – змусив Паскудного змiнити тактику. З цим кооператором почекаемо. Не вдасться переконати – дискредитуемо. Почнемо з iншого боку. Ну, хоч би з священика.
– Отче духовний, пiдiйдiть до мене.
Той пiдiйшов, i полковник тихо промовив:
– Звiльняеться мiсце у семiнарii, отче… Наскiльки я знаю, православна церква про вас високоi думки.
– Усiляка влада вiд Бога, – смиренно вiдповiв священик, а полковник тихо зрадiв – цей наш.
– Ви розумна людина, отче, завтра будете на кафедрi.
– Тодi я пiду i пiдготую проповiдь.
– І о восьмiй ранку виступите по телебаченню. Ідiть в автобус. Вiн скоро виiде звiдси. – Полковник на перепустцi вписав прiзвище священика i вiдпустив його. Тодi покликав журналiста.
– У «Вiльному словi», що вiднинi буде урядовою газетою, е вакансiя.
– Менi це пiдходить.
– Завтра на восьму ви принесете негативний вiдгук на виставку молодих художникiв, що експонуеться зараз у великому залi музею народного мистецтва. Основний змiст: на виставку не потрапили твори справжнiх майстрiв, вiдбiр був тенденцiйним, симпатii органiзаторiв визначала просто вигiдна кон’юнктура. Натякнiть, що органiзатори симпатизували у свiй час Руховi. Найближчим часом вiдкриеться виставка справжнiх шедеврiв. Можете назвати кiлька прiзвищ. Ви розумiете, що я маю на увазi?
Журналiст теж одержав перепустку i вийшов.
– Виставочний зал незабаром буде вiльний, – полковник зупинив свiй погляд на Молодановi. – Для придбання нових експонатiв, музею видiлено велику суму. Вашими роботами зацiкавилась дирекцiя.
– Таке визнання – для мене честь. І я обiцяю, пане полковнику, що буду працювати з новою владою, бiльше того, буду виконувати ii замовлення… лиш у тому разi, якщо не буде кинуто до в’язницi жодного полiтичного.
– Влада, художнику, не для того, щоб обговорювати з кожним, що iй робити, вона для того, щоб вказувати кожному, що той мае робити. Мiж iншим, у вас досi нема квартири… Так i проживете вiчним приймаком? А ваш учень i друг Роман… як його? Вiн тут?
– Тут я, пане полковнику, тут, – з поспiшнiстю сказав невисокий юнак i став перед Паскудним.
– Готуйте своi роботи для виставки. Ось вам пропуск.
Гра бездоганна! Полковник потирав руки. Вiн входив у смак. Ще б! Володiти увагою таких людей! Мати над ними владу! Над тими, хто i не глянув би на нього вчора. Хоча, вiдповiдь Молодана трохи занепокоiла. Раптом ще хтось заартачиться, i вiн втратить iнiцiативу… Зараз помилятися не можна.
– Адвокате Мартине, – звернувся до кругленького, добре вгодованого чоловiка. – Здаеться, у вас недавно знайшли наркотики. Стара влада вам вибачила…
– Пане полковнику, але ж то була провокацiя мiлiцii, i слiдство це довело…
– Завтра, шановний, почнеться нове розслiдування, Мартине, я арештую вас за торгiвлю наркотиками. Звiдси ви направитесь у наручниках прямо в тюрму. Спробуете втекти – будете об’явленi поза законом…
– Що менi робити? – спитав розгублено адвокат, i полковник зрозумiв: i цей служитиме.
– Ідiть додому i ждiть. Ми скажемо. Ідiть. – Полковник зробив величавий жест. Вiн уже впивався розгубленiстю, що виникла раптом в аудиторii.
– Дайте, будь ласка, перепустку – голос адвоката тремтiв i видавав: вiн знищений.
– А, пардон, ось, нате.
Адвокат поспiшно вийшов.
Полковник дивися на людей i не мiг приховати посмiшки. Ось так, моi милi. Ось вашi високi матерii. Вiн сiв у крiсло, закинув ногу на ногу.
– Тут, серед нас, директор театру Семен Семенович Воронич. Ідiть додому. Ви завжди критикували стару владу, цього нам досить.
– Але ж я не сказав, що погоджуюсь з новою. Я залишуся.
– Скажете, пане директоре, скажете. Ваш син позавчора влаштував бiйку, i його вiдпустили, враховуючи вашу майбутню лояльнiсть. Ідiть, Воронич, додому i нiкуди не виiжджайте. Ви знаходитесь пiд домашнiм арештом. Як цивiлiзована людина ви не захочете, аби ваш син опинився завтра в таборi серед злодiiв.
– Кажете, цивiлiзована. Очевидно, ви й себе вважаете нею. Гарний спосiб для демонстрацii своеi цивiлiзованостi ви обрали, Паскудний. Тепер я розумiю, що то була за бiйка, – сказав з серцем директор театру.
– Не надавайте значення дрiбницям, шановний. Ось вам перепустка i ауф вiдерзеген.
Директор пiшов до виходу, потiм оглянувся i сказав:
– Ви – сатана, Паскудний, як i вся ваша сатанинська партiя. Але запам’ятайте: це конвульсiя. Ви дохнете. Останне слово буде за нами.
Полковник задоволено посмiхнувся. Оте «сатана» для нього – найвища нагорода. Так, вiн сатана. А якщо точнiше – Мефiстофель. Справжнiй Мефiстофель. Без сентиментiв. Усiлякi там балачки про якесь добро чи зло не для нього. Подай людям iсти, любитися, ненавидiти, i вони будуть поклонятися тобi. Мудрi правителi завжди виховували у народу ненависть: то до чужого бога, то до чужоi iдеi. А для справжнiх мужiв е iншi категорii. Це – сила i воля. Їм i належить мати владу.
– Леонiд! – в голосi полковника метал, воля, i роздратування. – Завтра театр почне готувати до постанови вашу п’есу. – Вiн видiлив «вашу», i всi зрозумiли: намагаеться роздiлити Леонiда i Костянтина.
Власне, уже роздiлив. Леонiд пiдiйшов до полковника i протягнув руку.
– Давайте перепустку.
– У п’есi мае бути виражена прихильнiсть до новоi влади.
– До побачення! – Леонiд поспiшно вийшов.
– Я говорив, що ти станеш зрадником! – крикнув навздогiн Степан. – Пане полковнику, а менi? Що ви менi пообiцяете?
– Тобi нiчого. Ти робитимеш на нас i так… або зовсiм не будеш робити. Йди спати. Пане професоре, – звернувся до Братишина, – треба розмiстити декого на нiч.
– Тут не готель, полковнику.
– О, не турбуйтесь. Одну нiч можна переспати i на пiдлозi… Можливо, для когось це буде останнiм комфортом…
Вiн бачив, що люди розгубились, i лиш деякi тримаються з гiднiстю. Це його не просто тiшило, це приносило насолоду, блаженство, психiчний оргазм.
Серед тих, хто не вiдчував себе наляканим був композитор Марко Пилипович Василишин, який написав музику до Бiблii. У цьому гiгантському музичному творi, що повинен виконуватись кожноi недiлi протягом року, синтезовано усi види i жанри музично-сценiчного мистецтва. Про «Створення свiту» критика писала, що це смерть музики, бо це ii останне слово… Нема рацii писати далi – краще не буде. Однак наступного дня пiсля виконання «Вигнання з раю» одна газета заявила: це народження музики, бо це перше ii слово. Вся iсторiя музики – лише школа для Марка Василишина. Вiн – основоположник новоi гармонii, новоi мелодii, нового драматичного конфлiкту. Музична громадськiсть роздiлилась на два табори: тих, що визнавали композитора генiальним, i тих, що лаяли, називали Неовагнером, Вбивцею прекрасного, i навiть плагiатором. У «Створеннi свiту» використано Прелюдiю ре мажор Баха, причому, у транскрипцii Стоковського, правда, iнструментовка ускладнювалась шумами синтезатора, що створювало незвичайний ефект. Василишина звинувачували у святотатствi – Бог спiвае, – в розпущеностi – в пробудженнi свiдомостi Єви вбачали дешеву еротику, нарештi, твiр називали бездарним. Пристрастi кипiли. Друзi ставали ворогами, чоловiк i жiнка нерiдко стояли у ворожих таборах, що впливало на iхнi стосунки. Але на всi вистави квитки розпроданi заздалегiдь за неймовiрно високими цiнами.
Характерним для музики Василишина е динамiзм, боротьба пристрастей до майже фiзичного вiдчуття, i трагiчний – як домiнанта – мотив людини. Якщо у «Створеннi свiту» сам акт творення – гiгантськi катаклiзми, народження свiтил, смертоносне дихання планети з ii вулканами, з громовицями, з народженням i пiдняттям гiр, землетрусами, що перетворювали землю в мiсиво – виражений у звуках з якимсь болючим вiдчуттям, то мотив зародження життя на цьому фонi наскiльки прекрасний у своiй простотi i чарiвностi, що не дивно, що його назвали еротичним. «Нiчого подiбного! – заперечив тодi Костянтин. – Бiльш цнотливоi мелодii свiт досi не знав!».
Марко Пилипович писав музику з допомогою комп’ютера Григорiя Федоровича. У машину програмуеться мелодiя, яку, безперечно, складае сам композитор, тональнiсть i спосiб виконання, а на виходi уже друкуються листки партитури, з яких на синтезаторi можна програти чорновий варiант. При необхiдностi вноситься поправка – i твiр готовий. Братишин i Молодан з допомогою комп’ютера, голограми i оптичноi системи зробили декорацii. На сценi у стереозображеннi – акт творення свiту. Фантастичнi декорацii здаються неймовiрно реальними. Мiж iншим, найкращим, як на думку Григорiя Федоровича, iм вдався «Ной», особливо «Потоп». Безшабашна веселiсть, танцi, зваба наскiльки запальнi, що здаеться, зал не всидить i кинеться у нестримний танок. І хоча на фонi цiеi музичноi роквакханалii як провiсник смертi – вiдгомiн далекого грому, на нього нiхто не звертае уваги. Аж коли грiм вражае землю, усi здригаються – та запiзно. Пiднiмаються води. Нiби ожила фреска Мiкеланджело. І страшнi-страшнi звуки синтезатора разом з якимись неприродними звуками оркестру створюють враження повноi реальностi… Раптом партiя струнних – як вiдчай, як остання спроба умилостивити! Вона проникае в душу, будить в нiй тривогу i незрозумiле вiдчуття причетностi до цього катаклiзму. Здаеться, зараз у зал ринуть потоки води. Музика будить почуття провини перед свiтом.
Звiсно, полковник знав, що Марко Пилипович тепер найзнаменитiша людина. Якраз Василишин мiг принести iм чимало мороки. Молодь його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пiсеньку – завтра ii заспiвае весь люд. Вийди вiн на демонстрацiю – за ним усе мiсто. Василишин – небезпечна людина.
Але полковник пiдготувався добре. З композитором вiн розправиться без ускладнень. Не був би вiн полковником Леонiдом Паскудним.
– Я попрошу пiдiйти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньоi впевненостi.
– Вибачте, полковнику, але ви менi не потрiбнi.
– Потрiбен, молодий чоловiче, потрiбен.
– Якщо я вам потрiбен, то пiдiйдiть до мене, – Марко засмiявся, i в залi ожили трохи.
– Коли гора не йде до Магомета – Магомет iде до гори. Бережiться, композиторе! – полковник повiльно встав, пiдiйшов до Марка i сказав йому щось пошепки.
Той засмiявся.
– Ви не вмiете жартувати, полковнику. Це брехня.
Паскудний почервонiв. То був ляпас. Колись вiн про це згадае. А зараз… вийняв i показав Марковi фото.
Той зблiд. Машинально сiпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повiльно пiшов i сiв у крiсло. Вiн знав, що робить. Цього молодика подачками не вiзьмеш. А з ладу його вивести треба.
Василишин якусь мить вагався, потiм рiшуче пiдiйшов до полковника.
– Жалкую, що зараз дуель неможлива.
– Не жалкуйте, я вас убив би, – вiдповiв спокiйно Паскудний i тихо, так, аби нiхто не почув, додав: – Я знаю, ви популярна людина, тому арештувати вас не можу. Менi потрiбно одне – щоб ви мовчали. І по-батькiвськи хочу застерегти: не вчинiть якогось необдуманого кроку, бо тодi нам доведеться зробити так, що коли вас везтимуть до тюрми, натовп улюлюкатиме навздогiн. А це вiзьмiть собi на пам’ять.
– Який шантаж! Який безсоромний шантаж!
– Спокiйно, юначе. Чи хочете, аби по мiсту розкидали тисячi таких…
Марко тремтiв. Вiн тримав у руках фото, де «знято» його з хлопчиком… Йому хотiлося взяти за горло отого ситого негiдника, а полковник спокiйно:
– Особисто я не вiрю, в те. Видно, майстерний монтаж. Однак, ви повиннi зрозумiти, що ми не допустимо вашого активного протесту… а от пiдтримка була би бажана. Ось вам перепустка. Радимо мiсяць-другий сидiти дома мовчки, а там видно буде.
Марко вийшов. Не злякався провокацii. Щоб не вдарити Паскудного.
Полковник посмiхався. Тепер не залишилося балакучих… З рештою справа пiде легше. Можна телефонувати генераловi, що завдання виконане.
Вiн потирав руки. Нинi чи не найвизначнiший день його життя. Так запросто зiгнув у баранячий рiг цю гнилу iнтелiгенцiю.
Вiн ще покликав кiлькох викладачiв i просто так, навiть без застереження, вiдпустив. Залишилося небагато гостей. Раптом полковнику заманулося посварити професора з Олегом Івановичем.
– Пане Чалий, – звернувся до архiтектора. – Ваш син сидить зараз у в’язницi за органiзацiю антиурядових безпорядкiв. Ми його звiльнимо, а в архiтектурному бюро е для вас мiсце.
– Полковнику, криза, що паралiзувала наше суспiльство останнi мiсяцi – то ваша робота? – спитав спокiйно Олег Іванович.
– Не забувайтеся. Тут я питання задаю, – вiдповiв полковник гостро, але той нiби не чув.
– Так, значить, то ваша робота… І тi провокацii на дорогах, бiржах, i те штучно зроблене безробiття, i тi вбивства, самогубства, немотивованi арешти – то була пiдготовка до перевороту. А досье на кожного з нас видало кагебе два днi тому. Ви навiть не встигли вивчити його як слiд…
– Я арештую вас! – з притиском сказав Паскудний.
– Ви не встигли вивчити досье на нас як слiд, iнакше ви б не пропонували менi… архiтектурне бюро. Полковнику, ви хотiли поплавати з аквалангом. Будь ласка, я запрошую вас. Апарати готовi. Запевняю, що красивiшого видовища, нiж я вам покажу, ви не побачите нiколи.
– Ти що здурiв? Уночi плавати?
