Холоднеча. Старі майстри

скачать книгу бесплатно

Непевнiсть – ось що, за його словами, штовхае людей на подвиги, непевнi люди, створенi, по сутi, як невдалi створiння, можуть усе. Героiв народжуе непевнiсть. Інакше кажучи, тривога, страх, розпач. «Що вже тут говорити про художню творчiсть». Править зовсiм не впевненiсть, а недоумство, недолугiсть – щось ординарне, а не екстра. Цими мiркуваннями вiн подiлився за обiдом. Смажену яловичину вiн вiдправив назад, на кухню, хоча сам ii замовив, i вiддав перевагу вудженинi. Господарка взяла тарiлку з печенею й зникла. За столом тiльки ми удвох, тим часом як людей у iдальнi повно. Здаеться, бiльше нiкуди. Уже розставляють стiльцi, принесенi з кухнi. Вздовж вiкон ставлять i видовжують метрiв на два великi лави. Нарештi, багато хто просто вмощуеться на пiдлозi, на дошки мiж перекинутими барилами. П'ятниця. Потiм, коли вже зовсiм нiкуди приткнутися, починають пiдходити до нашого стола. Першими – гицель i iнженер, потiм робiтники пхають маляра. Господарка, поставивши перед ним тарiлку з вудженим м'ясом, зловтiшно спостерiгае, як старого просто-таки чавлять. Вона знову викривляеться за його спиною, за моею – теж, адже вважае, що я рию яму на нього. Звiдси пiдозрiле до мене ставлення. Вона ставить мiж нами знак рiвностi. А що вiн любить ii як собака бука, то я теж змушений ii ненавидiти.

Гицель – високий чорнявий чоловiк. Інженер – на голову нижчий, русявий, балакучий, зовсiм не схожий на гицеля. «Роботи затягуються», – каже iнженер, маючи на увазi мостобудiвнi роботи як частину проекту будiвництва електростанцii, розгорнутого внизу, у долинi. Виявляеться, зараз для заливання бетону найневiдповiднiша часина, але роботи все одно треба доводити до кiнця. «Вiд переробу жодного зиску», – зауважуе iнженер. Вiн, так би мовити, не в тiм'я битий. Робiтникам спуску не дае. Висловлюеться тiею ж мовою, що й вони. П'е, як вони. Вмiе круто розiбратися з ними, як чинили б i вони на його мiсцi. Перекриваючи гамiр, вiн гукае кожного на iм'я. Слiдом за iменем iде розпорядження щодо завтрашньоi роботи. Схоже, у головi в нього вмiщуеться все: фiнансовi вiдомостi, вивезення грунту, вертикалi й горизонталi мостових ферм, технiка безпеки i таке iнше. Вiн смалить сигарету за сигаретою i, трусячись од смiху, налягае черевцем на стiльницю. З гицеля слова не витягнеш. Здаеться, iнженер якимось дивом вгамовуе чудовисько. Робiтники його поважають. Перед ними вiн не прикидаеться. «Рейки в паз», – вирiкае вiн, i всi, крiм мене й маляра, знають, що це значить. Маляр пiдводиться й, не попрощавшись зi мною, зникае. А менi однаково. Можу ще посидiти й людей послухати.

Наше житло, за словами маляра, – з розряду таких готелiв, у дверi яких стукають, тiльки якщо бiльше нiде переночувати, заради одного-единого нiчлiгу. Його вiн завжди приваблював. Нi, не цноти принаджували його, а недолiки. Нерозривнiсть iз военним часом, коли цей готель служив пристановищем йому iз сестрою. Вiн знову й знову занурював у злиднi й випробування голодом. У примiтивнiсть. У невибагливiсть. «Я знаю навiть найтихiше шурхотiння цього будинку», – сказав маляр. Вiн мiг би в темрявi намацати давно знайомi нерiвностi на стiнi, що ii вiн знае до найменших, нерозглядних вiспин. «Я пожив у кожнiй iз кiмнат, – мовив вiн. – Колись я мiг навiть купити цей готель. Тодi i в кишенi бряжчало. Проте тут би все скiнчилося». Сюди вiн приiхав, коли йому все набридло. «Цi стiни могли б багато що виповiсти. Кожна кiмната пам'ятае яку-небудь неймовiрну подiю. У цей будинок теж увiрвалася вiйна. Взяти хоча б кiмнату, де ви мешкаете…»

Вiн сказав: «З моiм настроем краще б промовчати. Йдеться про якесь рiшення, що його людина ухвалила в цiй кiмнатi. Рiшення нiкому не зрозумiле. Суперечне релiгii». Способи можуть одрiзнятись, але джерело всього – прадавня мудрiсть. І наскiльки консервативний найчастiше хiд думок, настiльки революцiйнi наслiдки. Бувае, що в дiм упираеться холоднеча, коли хтось забуде зачинити вiкно, i все в ньому аж корчиться вiд холоду. «Навiть мрii. Все перетворюеться на холод. Фантазii, сни, все». Ще жодного разу в цьому готелi не вiдвiдала його яка-небудь «пiднесена» думка. Втiм, такi думки з натури йому далекi, аморальне вже саме бажання поринати в них. Вiн навiть жене iх. «Характер думок, на якi прагне пристати людина, визначае вона сама». Дивно, «як вiдштовхуе вiд себе нерiдко те, чому довiряешся». Життя в готелi «пропонуе на будь-який смак грандiознi знущання», що iх вiн навiть дошукуеться. Завдавати собi болю – у цьому вiн вправлявся ще дитиною. «Так я вперше випробував себе. Це наче я запхнув руку у вогонь». З плином часу вiн розвинув це до вершин божевiлля. «Готель iз кожною своею щiлиною – головний свiдок моiх почуттiв, моiх станiв. „Це я", – говорить тут усе моiм голосом, – i нема вже жодноi чесноти, жодноi наiвностi, хiба що кровозмiшення понад будь-яку уяву».

«Мiй час сплив, як проходить час, якого не бажаеш. Так, я нiколи не бажав свого часу. Хвороба – то наслiдок вiдсутностi iнтересу до свого часу, браку iнтересу, безробiття, невдоволеностi. Хвороба причепилася, коли вже нiчого не залишилося… моi дослiдження зайшли в глухий кут, я раптом збагнув: нi, цю стiну менi не здолати! Залишалось одне – шукати шлях, на який я ще не ступав… Ночi були безсонними, грузлими, хмурими… iнодi я пiдхоплювався, i менi поступово вiдкривалася вся фальш навигадуваного, усе знецiнювалося, вибудовувалося в якийсь ланцюжок, у логiчний ряд, розумiете, ставало безглуздим i безцiльним… І до мене дiйшло, що навколишнiй свiт не хоче, щоб його пояснювали».

День п'ятий

«Сiм'я, батьки, все на свiтi, за що я мiг би триматися i завжди намагався триматися, – давним-давно все це потонуло в мороцi, розчинилось у темрявi, або я сам вiдбiг од усього свiту, щез у мороцi. Точно не знаю. У всякому разi, я рано залишився сам, а може, був самотнiй завжди. Самотнiсть цiкавила мене, вiдколи я себе пам'ятаю. І саме поняття самотностi. Якоiсь самодостатностi. Спочатку я уявити собi не мiг, як можна завше бути на самотi, весь час. Це не вкладалося менi в головi, я не мiг забрати собi в голову i викинути не мiг». Вiн мовив: «Я постiйно повертався до цього. Тут безпорадний, там неприкаяний. Прокидався я тут, а не там, де менi варто було б прокидатися згiдно з моею натурою. Дитинство i юнiсть були так само сповненi страшноi самотностi, як i роки старостi. Наче природi дано право весь час затискати мене, напирати на мене, залазити менi всередину, вiддiляти мене вiд усього, зiштовхувати з усiм, але завжди кладучи межу.

Зрозумiйте мою думку: у вухах гуде вiд закидiв, якими сам себе обкладаеш. Думати, що це пiсня з чиiхось нот або ж музична iмпровiзацiя, було б помилкою: це не що iнше, як самотнiсть. Це як у птахiв у лiсi або як з морськими хвилями, що б'ються об колiна. Я нiколи не вмiв допомогти собi, а тепер уже тим бiльше. Вражаюче. Хiба нi? Люди, по-моему, лише вдають, що не самотнi, i якраз тому, що самотнi завжди. Варто лише подивитись, як вони розчиняються у своiх спiльнотах, а може, саме це доводить, що всiлякi спiлки, об'еднання, релiгii, мiста i створенi задля нескiнченноi самотностi? Бачите, завжди однi i тi ж таки думки. Неприроднi, хай i так. Пересиченi зв'язком. Можливо, абсурднi. Можливо, дилетантськi. Коли з самотнiстю уживаеться якась практична самостiйнiсть, – правив вiн, – та нехай уже, але в мене не було нi найменшоi самостiйностi. Я не знав, як менi бути. З тим, що належиться кожному: впливом, оточенням, власним «я», що з ним менi не випадало дати собi раду. Із тим, що, виявляеться, було в менi завжди. Ось так. Розумiете?!» Вiн говорив: «Люди, що плодять нову людину, беруть на себе непомiрну вiдповiдальнiсть. Усе нездiйсненне. Безнадiйне. Це великий злочин – зроджувати на свiт людину, знаючи, що вона буде нещасна. Бодай раз. Нещастя на одну мить – це нещастя назавжди. Плодити самотнiсть тому, що не хочеш бути самотнiм, – злочинно». Вiн казав: «Природний iнстинкт злочинний, i посилатися на нього – звичайнiсiнька вiдмовка, як усе, чим тiшаться люди».

Вiн повернувся обличчям у бiк села, що бовванiло внизу. «Люди тут – суцiльна переводня, – сказав вiн. – Присадкуватi як печерицi. Немовлятам затикають роти «горiлчаним кляпом», щоб не репетували. Повно виродкiв. Атрофiя мозку[25 - Атрофiя мозку – Т. Бернгард i його фiгури перебувають пiд впливом картезiанства. Гасло «Мислю, отже, iсную» набувае в письменника екзистенцiйного й одночасно iронiчного забарвлення.] – рiч звичайна. Тут немае улюблених дiтей, тiльки куча. Влiтку вони страждають вiд сонячних ударiв, адже тонка ряднинка не захищае вiд сонця, яке часто пече нещадно. Взимку дiтлахи замерзають, за iхнiми словами, не встигнувши дiйти до школи. Алкоголь витiснив молоко. Голоси у всiх високi, хрипкi. Бiльшiсть – калiки з народження. На дiтей усi позаходили по п'яну. У людей здебiльшого кримiнальнi задмухи. Серед молодi високий вiдсоток таких, хто живе за дротом. Тяжкi побоi, просто розпуста i розпуста щодо самоi природи – це звичайна рiч. Знущання з дiтей, вбивства – така хронiка недiльних подiй… Худобi живеться краще. Тут радiють з того, що опоросилася свиня, а не з народження дитини. Шкiльна освiта – на найнижчому рiвнi, а вчителi – лукаве i, як завжди, зневажуване плем'я. Люди мруть вiд виразки шлунка. Сухоти наганяють на них таку солодку нудьгу, з якоi вони вже не виходять. Селянськi дiти безнадiйно нидiють у робочiй масi. Я ще не зустрiчав у цих мiсцях жодного красеня. І при цьому нiхто нiчогiсiнько не знае про цих людей, про те, що з ними дiеться, iнодi просто вiдвертають носа, щойно розмова торкаеться iхнього ремества, побуту, знущань, розвитку. Вiдвертають носа, та й годi».

Сам вiн провiв ранне дитинство у дiда з бабусею, рiс, як горох при дорозi. Тримали його в шорах, особливо в зимовий час. Цiлими днями доводилося сидiти тихо й смиренно i зубрити граматику. Коли вiн пiшов до школи, то знав бiльше за вчителя. Класна кiмната цiеi сiльськоi школи в одному з тихих куточкiв Нижньоi Австрii[26 - Нижня (Долiшня) Австрiя – один iз дев'яти федеральних краiв з адмiнiстративним центром Санкт-Пельтен.] «досi анi крапельки не змiнилася». Нещодавно забандюрилося йому туди з’iздити. Той самий запах, сказав вiн, який остогид йому ще в дитячi роки, – запах нагромадженоi вугiльноi смоли, вiдходка, збiжжя й пiдгнилих яблук. Тепер вiн вдихав його як аромат розкiшного весняного дня. Вiн часто змушував себе уявити цей запах, раптово, де прийдеться. Майже завжди це вдавалося. Подiбно до того, як майстровi нi з того нi з сього щастить зробити шедевр. Усе його дитинство виткане iз запахiв, вони зливаються, складаючи дитинство. Воно не вмерло, не обiрвалося досi. А ще воно складаеться з гри слiв i гри в м'яч, зi страху перед комахами-паразитами, дикими тваринами, темними завулками, бурхливими потоками, голодом, майбутнiм. Хлопчиком бачив вiн i повзучу нечисть, i голод, i диких тварин, i бурхливi рiчки. І майбутне, i огиду. Вiйна спомогла йому побачити те, чого нiколи не бачили люди, якi не знали вiйни. Життя у великому мiстi постiйно змiнювалося сiльським, адже вдачу дiд мав непосидючу, як i вiн сам. Бабуся розумна, велична i недосяжна для простолюдинiв. Дiд брав iз собою внука в новi мiсця, в балачки, в дорожню темряву. «Вони були властолюбивi», – мовив маляр.

Їхня смерть – найбiльша з його утрат. Батьки клопоталися ним мало, куди менше, нiж братом, старшим од нього на рiк, з яким вони пов'язували всi надii на все, чого не очiкували вiд нього самого: влаштоване майбутне, одне слово, майбуття. Братовi завжди дiставалося бiльше любовi i кишенькових грошей. У чому розчаровував iх вiн, маляр, його брат-рiчняк не розчаровував нiколи. Із сестрою його пов'язував занадто слабкий зв'язок, щоб вiн мiг зберегтися надовго. Пiзнiше вони знову зайшли в зв'язок, i простягнувся той через океан, листи йшли з Європи до Мексики, з Мексики до Європи, пробувано з взаемноi приязнi начаклувати любов, якусь потребу одне в одному, можливо, це навiть вдавалося. «Вона писала менi двiчi-тричi на рiк, як i я iй», – сказав вiн. Вiд самотностi звiдкись iз глибини виникало безлiч думок, якi дедалi хмурнiшали. Зi смертю дiда i бабусi залягла «тьма, кiнця якiй уже не буде».

Потiм помер i батько, за рiк у слiд йому ступила мати. У той час як старший пробивав собi дорогу, пiднiмаючись по щаблях кар'ери, дедалi перетворюючись на справжнього хiрурга, молодший чимраз глибше поринав у свiт своiх думок. Нi тут, нi там виходу вже не було. То тут, то там вiн опинявся на межi руйнування. Зовнi вiн не давав ознаки, на людях з'являвся завжди добре одягненим. А вдома, у своiй кiмнатi, вiчний мученик нiчниць, з головою заглиблювався у свою кепську реальнiсть, у науки, у роздуми про мистецтво i в злиднi. У мiру зубожiння вiн дедалi бiльше замикався. Його «художнi потуги» були не такi як треба. Вiн i сам дуже ясно бачив, що все, навiть у муках ним народжене, аж нiяк не нагадувало те, перед чим у подивi завмирають, ще ж надто – те, що може викликати захопленi вiдгуки. День у день перед очима стояло те, що з нього ж i виходило. Все розсипалося. Попри це, щасливi випадковостi, «чистоi води непорозумiння» дарували йому якiсь дотацii чиеiсь щиростi, тобто завше щось перепадало на хлiб щоденний. Звiдки? «Часом сюди залiтали екскурсанти, мов подих весни», який пiдхоплював його в котресь iз придунайських мiстечок, у село деiнде у Вальдфiртелi,[27 - Регiон на пiвнiчному заходi Нижньоi Австрii.] абикуди аж за угорський кордон, де йому б цiлого життя не вистачило, щоб «надивитися на цю рiвнину меланхолii». Але найстрашнiшим у його дитинствi був той день, коли скiнчили днi дiд з бабою. Вiн опинився в такiй самотi, що часто вмощувався на кам'яну сходинку якогось чужого ганку i думав, що помре з туги. Вiн цiлими днями бродив вiд двору до двору, обзивався до людей, якi вважали його за божевiльного, за нахабу i невiгласа, показуючи йому потилицю. У селi для нього мало що змiнилося: поля i луки вiн часом не бачив цiлими днями, бо сльози застилали весь бiлий свiт. Його ганяли з мiсця на мiсце i платили за його утримання. Або ж то тут, то там залишалися за нього виннi, що було куди гiрше. Вiн шукав друзiв, але не знайшов жодноi душi. Бувало, думалось: а ось i друг, але згодом вiн розумiв, що жорстоко помилився, i, наляканий, тiкав од свого розчарування в самого себе. У ще бiльше замiшання, у бажання покiнчити з усiм разом, у ще страшнiшу непевнiсть. До того ж руйнiвна, зваблива сила пробудженоi плотi, жадiбна цiкавiсть до забороненого плоду, хвороби, з якими доводилося давати собi раду, пiдточували його. Настiльки ж iнакше жилося братовi й сестрi, iм довелося рости в батькiвськiй домiвцi, «довелося переказитися там». Через те, що все у нього йшло шкереберть, вiн прогавив нагоду завершити навчання, i йому нiчого не залишалося, як вступити на службу в якусь контору, звiдки лише пiсля грандiозного скандалу вдалося пiти в Академiю мистецтв. Йому давали стипендiю, вiн витримав iспити з усiх обов'язкових предметiв. «Але з мене нiчого не вийшло», – пробубонiв вiн. Юнiсть виявилася ще гiршою. Ймовiрно, вiн бiльше спiлкувався з однолiтками, iз спорiдненими душами, «але якось досить механiчно». Дитинство та юнiсть далися йому нелегко. Вони значною мiрою нагадують менi моi власнi. Я теж рiс у печалi, але такоi гiркоти не знав. І тим не менше дитинство i юнiсть були для нього тим единим, «з чим ще важко розлучитися».

Вiн зiзнався сьогоднi, що спалив усi написанi власною рукою картини. «Я змушений був розлучитися з усiм, що завжди било менi у вiчi, доводячи, що я – нiкчема». Вони нищили його, як невпинно кровоточать виразки, й укорочували язика. «Я вирiшив справу без зволiкань. Одного разу менi стало ясно, що з мене нiчого не вийде. Але, як i будь-хто, я не хотiв у це вiрити, вiдтягував визнання страшноi iстини на роки. Потiм однiеi чудовоi днини, напередоднi вiдiзду, вона навалилася на мене всiею вагою».

«Був час, коли я не змiг би ось так, стрiмголов, поставити на собi хрест». Вiн зупинився, набрав у легенi повiтря i сказав: «Я мiг би дозволити собi добрий гумор. Чом би й нi? Вiд нудьги не страждаю. Немае страху. Нема болю. Нiчого, що отруювало б життя. Наче я став раптом iншим. І тут знову те ж саме: знову бiль i досада. У тому-то й штука, що я – це я. Ось я перед вами з усiм своiм життям!.. А я нiколи не був розкутим! Нiколи! Нiчим не тiшився! Не був нi на йоту, що називаеться, щасливим. Через вiчний потяг до незвичайного, оригiнального, екстравагантного, до унiкального i недосяжного. Через те, що цей потяг i те, що зветься душевнi муки, зiпсували для мене все на свiтi. Все розiрване на клаптi, мов аркуш паперу! Мiй страх обсмоктано, розчленовано, роздроблено, розкладено на якiсь деталi, вiн не низького льоту. Я безперестанку перевiряю себе, так, саме так! Я весь час бiжу собi навздогiн! Можете собi уявити, як це – розкривати самого себе, як розкривають книгу, i натрапляти лише на друкарськi помилки, одну по однiй, а помилок на кожнiй сторiнцi – аж в очах рябiе. І, попри цi сотнi, тисячi помилок, усе по-митецькомуi… Можна говорити про сюiту майстерних п'ес!.. Муки пiдносяться i стихають i стають стражданнями людськими! Я скрiзь натикаюся на мури, що обступили мене з усiх бокiв. Мене вже просто вмуровано! Але хай там як, а я часто ховався за своiм смiхом!

Знаете, що я зараз чую? Я чую звинувачення на адресу великих iдей, якийсь жахливий трибунал зiбрано, щоб iх засудити, я чую, як поволi починаеться судилище над усiма великими думками. Їх хапають одну по однiй i кидають до в'язницi. Великi iдеi засудять на страшнi покарання, я знаю! Я чую це! Великi думки до в'язницi! Чимало iх тiкае, проте iх ловлять, i карають, i спроваджують до карних закладiв! Довiчне, чуете, довiчне ув'язнення – це найм'якiше покарання, на яке засуджуються великi думки. У них немае захисникiв! Немае навiть вошивого безкоштовного заступничка! Я чую лише, як накривае iх мокрим рядном прокурор! Я чую, як полiцаi дубасять великi думки кийками! Полiцiя завжди нападала на великi думки! Вона запроторювала iх до в'язницi! Скоро пересаджають усi великi думки! Жодноi не залишиться на волi! Слухайте! Дивiться! Всiм великим думкам постинали голови! Чуете?!» Маляр сказав, щоб я йшов уперед, я йду вперед, а вiн жене мене своiм дрючком у низовину.

Сталося так, що цього разу я зустрiв його на пiдходi до модринового лiсу, а не у виярку, як домовлялися, i, наблизившись до лiсу крокiв на двадцять-тридцять, я вже передбачав, як старий вискочить з-за дерев i витягне руку з цiпком, немов бажаючи перепинити менi дорогу. Вийшовши iз села, я вiдразу завiв бозна-яких мелодiй, чергуючи iх на свiй розсуд, на що вiн сказав: «Ви, я бачу, спiвати мастак! Чому ж ви спiваете тiльки на самотi? При менi ви нiколи не спiвали. У вас непоганий голос, вухо пестить». Я знiяковiв i не знав, що вiдповiсти. Вiн узяв мене пiд руку i, важко дихаючи, повiв до лiсу. «Продовжуйте ж, не треба соромитися. Голос у вас, справдi, гарний». Але я так i не заспiвав. Навiть якби й захотiв, менi вже не до снаги було вичавити бодай одненьку ноту. Вiн пояснив, що вирiшив чекати мене поблизу лiсу, «оскiльки у вибалку напевно дуже холодно». Рухалися ми порiвняно швидко. Однак вiн, мабуть, уже втомився i щохвилини зупинявся. «Фантазiя – вираз безладдя, – сказав вiн, – не iнакше. В упорядкованому свiтi фантазiя неможлива, лад не терпить фантазii, навiть не знае ii. Дорогою сюди я питав себе: що таке фантазiя? Я переконаний, що фантазiя – щось на кшталт хвороби. Але пiдхопити ii – не пiдхопиш, адже хвороба ця завжди з тобою. Хвороба, яка винна у всьому, насамперед – у смiшному i злiсному. Ви розумiете суть фантазii? Я задавав собi питання: що таке фантазiя? – i одночасно: чи можна збагнути фантазiю? Але фантазiю збагнути не можна». Вiн зачепив цiпком гiлку, i на нас посипався снiг. Менi довелося обтрушуватись. «А чи можна собi уявити людину, яка не знае нiчого? – спитав вiн. – Людину, яка нiколи нiчого не знала?»

Була п'ята, коли ми спустилися до станцii. Народу там назбиралося бiльше, нiж зазвичай, i маляр вирiшив крiзь натовп попрямувати навпростець у ресторанчик. Вiн вистромив уперед руку, i люди сахалися при виглядi його цiпка. Я йшов у двох метрах позаду. У ресторанi вiн вибрав спочатку мiсце в самому кутку, звiдки можна було спостерiгати за платформою i помiчати, як потяги приiздять i вiдiздять, але йому здалося, що там дуже холодно: «Страх як тягне!» І ми пересiли ближче до печi. Ми перехилили по двi чарки сливовицi, а потiм шпортались у газетах, розкладених на лотку. Затарившись газетами (якi я зазвичай читав пiсля нього, забираючи iх у свою кiмнату, щоб пробiгти вiд букви до букви), ми вирiшили повернутися в готель по змозi до сьомоi. Бiля входу, коли я збивав снiг з черевикiв, вiн сказав: «Фантазiя – це смерть людини… Сьогоднi я бачив сон. Не знаю вже, як визначити мiсце дii, але вiдбувалося це серед якогось давно знайомого ландшафту. А де я його бачив, уже не пам'ятаю. Сон особливий, не з тих безнадiйних, що iх я звичайно бачу. Краевид, в який вiн мене перенiс на якiсь секунди, був то зеленим, то сiрим, то чорним, як воронове крило. Жоден колiр не вiдповiдав предметовi, як на людську мiрку. Небо, наприклад, виявилося зеленим, снiг – чорним, дерева – синiми… луки бiлiли, мов снiг… Це нагадало менi деякi сучаснi полотна, написанi олiею, хоча iхнi автори не настiльки неухильно додержуються цих принципiв, нi, вони не дотримуються такоi точностi, як у моему снi… одне з моiх точних сновидiнь, за логiкою колориту. І як усе чiтко окреслено… дерева пiдносяться ген-ген у неозорi високостi, трава стужавiла так, що, коли по нiй пробiгае вiтер, вступае цiлий оркестр, гримить музика – музика всiх епох вiдразу. І я – бац! – опиняюся помiж усього цього, я сидiв на якiйсь галявинi. Ще одна дивина: люди зливалися з кольором краевиду. Я був одного кольору з галявиною, потiм з небом, потiм з деревами i, нарештi, з горами. І водночас я був розфарбований в усi кольори. Мiй смiх викликав у цьому ландшафтi найбiльшу сенсацiю, не знаю чому. Цей досить неправильний краевид був, знаете, сповнений такоi жвавостi, якоi я ще не бачив. Можливо, це був якийсь людський краевид. Зараз ви мене запитаете: який вигляд у ньому мали люди? Людей, якi, як i я, прибрали барви оточення, можна було розпiзнати тiльки по голосах, так само вони знаходили i мене. Якi рiзнi голоси, знали б ви, якi тонкi нюанси лежали мiж ними! І раптом сталося щось жахливе: голова в мене нi з того нi з сього роздулася, причому аж так, що все довкола майже потьмарилось, а люди заверещали як на пуп, так жалiбнiсiнько, як менi ще не доводилося чути. Лементування – до шмиги всьому оточенню. Не второпаю, в чому тут рiч. Моя голова так розбухла й обважнiла, що покотилася з пагорба, на якому я стояв, бiлими луками, по чорному снiгу – всi пори року зiйшлися в цьому пейзажi! – i змiтала синi дерева i багатьох людей. Я чув це. І раптом я помiтив, що позаду все вимерло. Моя величезна голова лежала посеред мертвого царства. У пiтьмi. І лежала в цiй пiтьмi, поки я не прокинувся. Чому у цього сну такий страшний кiнець? – запитував я себе». Маляр видобув з лiвоi кишенi пiджака свого Паскаля i переклав його у праву. «Це жахливо», – сказав вiн.

Ми вирiшили заглянути до гуральника. Спочатку дорога йшла через усю балку, потiм – лiсом, в якому я ще не бував. Мiй супутник раз у раз зупинявся й вигукував: «Дивiться! Дивiться! Природа мовчить! Бачите?» Вiн плентався, нахиливши корпус уперед. Як той самий горбань, якого я колись бачив у Флорiдсдорфi-на-Шпiцi.[28 - 21-й округ Вiдня.] Нашi ступнi перетворилися на снiговi гирi. Вiн увесь час зупинявся i дiлився спостереженнями: «Природа упокорилася! Бачите! Природа мовчить!» Атож, вона мовчить. «Вона не завмирае, вона нерухома, вона не завмирае… Розумiете?!» Думки, мiркував вiн, рухаються одночасно вгору i вниз. Вiн давав роз'яснення, вказуючи на звiринi слiди: «Дивiться-но, олень! А ось заець! Бачите? А це козуля! Дивiться ж! Ба! Лисиця! А це що? Невже вовки?» Вiн часто провалювався в снiг i стидався щоразу, коли менi доводилося витягати його за цiпок. «Як жахливо», – говорив вiн при цьому. Перераховував сузiр'я: «Кассiопея, Ведмедиця, Волосожар». Вiн то зникав, то знову з'являвся. Коли я вiдставав, вiн наказував менi йти вперед. «Ями i горби, – примовляв вiн, – горби i ями». Стовбури дерев були для нього примарами «великих суддiв». Вiн сказав: «Вони ухвалюють страшнi вироки! Цi страшнi вироки!» Гуральник був неодмiнним пунктом його програми. Це пояснювалося побоюванням, що тому бiльше не протягнути i року, «все думаеш, до зими не доживе, а як не прийду, вiн тут i вродився». Про гуральника вiн говорив, що це найбiльший мовчун за його пам'ятi. З нього i справдi слова не витягнеш. Маляр увесь час рвався вперед, хоча сам був винен у тому, що ми так повiльно просувались. Аж ось ми вперлись у будинок гуральника. У ньому, мов у печерi, мешкав вiн з двома своiми дочками. «Вiн гнобить iх i боiться, що вони його кинуть, а вони бояться його. А що, коли вони зiстаряться, а ще й замiж не вийшли…» Батько не спускае з них очей i знай собi командуе: «Сала! Хлiба! Супу! Молока!» А бiльше за весь день слова не скаже. А вони йому покiрнi, як покiрнi неповнолiтнi. «Коли власних дочок бачити не може, замикае iх на горищi, де iм доводиться прясти льон. Як спрядуть – можуть спуститися. Але не ранiше». В обох руки закуто, за його словами, у кайдани, невидимi, проте незламнi.

Маляр постукав у дверi, i на порозi з'явився чоловiк, сухий i довгий, здоровило здоровилом. Сказавши: «Так» i бiльше не вимовивши нi слова, вiн повiв нас у будинок. Дочки присунули два стiльцi, кинулися в комору i повернулися iз салом i горiлкою. Накрили на стiл. Ми взялися iсти i пити з гуральником. Тiльки-но посуд порожнiв, господар командував: «Сала», або «Хлiба», або «Горiлки», – i дочки прожогом мчали в комору. Ми просидiли години зо двi. Пiднялися, i вже бiля самого порога господар сказав нам: «Так», – i замкнув за нами дверi. На вечерю ми були в готелi.

«Чуете, – сказав раптом маляр пiд кiнець прогулянки. – Чуете, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякае. Втiм, «лякае» – не те слово, вона вбивае людину. Цi пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуете?! – сказав вiн. – Нас оточуе собачий свiт!»

День шостий

«Улiтку вам доведеться тут вiдбиватися вiд мiрiад комарiв, iх вивергае болiтце. Ви отямитися не встигнете, як вас доведуть до божевiлля i заженуть у глиб лiсу, але вони переслiдуватимуть навiть увi снi, цi роi. Ви забiгаете, проте виходу, зрозумiло, не знайдете. У мене щоразу все тiло покриваеться сверблячими виразками. Це, нехай буде вам вiдомо, бич Божий для моеi сестри, через солодкуватий запах комарi мало не зжерли ii. Пiсля перших же укусiв ви зариетесь у лiжко i цим тiльки пiдсилите своi безмовнi муки… прокидаетесь уранцi, а ви вже постарiли на кiлька рокiв. Тiло горiтиме вiд комариноi отрути… пробудившись вiд жахливого безчуття, ви зрозумiете: прийшов час комарiв. Не думайте, що я перебираю через край. Я взагалi, як ви вже помiтили, не схильний до перебiльшень. Але остерiгайтеся iздити сюди в комарину годину… Бiльше вже вас сюди не потягне… а люди в цей час, будьте певнi, зустрiнуть вас так, нiби з них шкiра здерта; до них не пiдступишся. Я i сам у цей час, як кажуть, не знаю, де приткнутись, i починаю шукати притулку. До того ж настае спека, повне безлюддя, просто-таки як пiсля мору. Вiд комарiв небо темнiе. Напевно, все це через те, що рiчки змiлiли, – зауважив вiн, – а грунт болотнiе». Сьогоднi вiн одягнув червоний оксамитовий пiджак, свiй «богемний жакет». Вiн уперше одягнувся так, як одягаються малярi, з дуринкою! Ще на свiт не благословилось, а вiн уже маячив за вiкном i притулився головою до шибки, коли я сидiв у iдальнi. Сповiстив про себе стуком у вiконну раму. Велика, дедалi жовтiша пляма. З будинку вiн вийшов, як з'ясувалося, ще о пiв на п'яту, маючи намiр «застати духiв померлих». «Просто жах», – сказав вiн, пiдiйшовши до мене. Хазяйка завчасно зняла для нього дверний засув «за п'ятишилiнгову монету», яку, однак, не хотiла брати. Вiн сказав: «Рiчку чутно навiть нагорi. Жодноi машини. Нiчого. Пташиних голосiв, зрозумiло, теж. Нiчого. Все нiби вмерзло в крижаний панцир». Вiн занурився б у «приблизно схожий свiт». Вiн погрожував цiпком почварам зi снiгу та льоду. Розпластавши руки i ноги, вiн заривався в бiле снiгове покривало. «Як дитя». Лягав i завмирав так надовго, що здавалось, ось-ось замерзне. «Холоднеча всесильна», – казав вiн. Вiн сiв, сказавши: «Найнезбагненнiше для мене – це те, що я снiдаю». Раннi пташки могли б захоплюватися безжально чудовим морозом, йдучи подалi вiд будинку. «Здогад про те, що мороз над усiм пануе, аж нiяк не лякае». Раннiм пташкам свiт вiдкриваеться в своiй дивовижнiй ясностi й iстинi. «Безжальний свiт холоднечi» наступае на них i пiдгортае пiд себе. А якщо вони виспалися, свiт видаеться iм «убезпеченим од божевiлля». Зараз вiн знiме свiй богемний пiджак, сказав вiн; одягнув його вiн лише для того, щоб «витерпiти муку» як данину раннього ранку. «По вiдношенню до свiту це був, звичайно, прогрiх, – сказав вiн. – Адже я вчинив так, нiби я той-таки, яким був колись. Тепер я iнший, все одно що людина, яка народилася на тисячу рокiв пiзнiше. Мабуть, так. Пiсля всiх помилок». Хазяйка принесла каву i молоко, а перед молодим гостем, який сидiв у iншому кутку, наклала «цiлу гору харчiв», як висловився маляр. «Велике цабе, здаеться менi. Чого вiн тут шукае? Можливо, це родич iнженера. Можливо». Хазяйка подала гостевi залiзничний розклад, той погортав i запитав, чи не краще скористатися найкоротшим шляхом, щоб потрапити на станцiю. Краще. Але взимку неможливо. Хлопець встав, розрахувався i пiшов. «Мiй артистичний пiджак, – сказав маляр, – матерiалiзована руiна. Знiмаючи його, я звiльняюся вiд цiеi руiни». Сьогоднi, за його словами, вiн одягнув його востанне.

Я раптом згадав, що сьогоднi менi виповнюеться двадцять три роки. Нiхто, жодна душа нi гадки про це. Може, хтось i подумав, але нiхто не знае, де я. Крiм асистента, нiхто не знае про мое мiсцезнаходження. «Є якийсь больовий центр, з нього виходить усе, – сказав вiн. – Цей центр болю – у центрi самоi природи. Природа будуеться на багатьох центрах, але головним чином на больовому. Вiн, як i iншi центри природи, спираеться на бiль надмiру, вiн стоiть, можна сказати, на монументальному болi. Знаете, – сказав маляр, – я й спробував би розiгнутися, але для мене це неможливо. Я надто горблюсь. Хiба не так? Даруйте менi, що я так горблюся. Напевно, вигляд у мене жалюгiдний. Вам i уявити неймовiрно мого болю. Бiль i мука в менi нанизуються одне на одне, руки i ноги опираються, як можуть, але дедалi бiльше стають невинними жертвами. Та ще цей сирий снiг, цi неймовiрнi маси снiгу! Часом менi до снаги нести власну голову. А яка надсада: десять звичайних чоловiкiв не зможуть пiдняти мою голову, якщо iх не вишколено. Ви тiльки уявiть собi: я витрачаю силу десятьох спецiально навчених атлетiв, щоб тримати голову. Якби я мiг розвинути цю силу для себе! Бачите, я марную свою силу без жодного сенсу, бо це безглуздя – тримати пiднятою таку голову, як моя. Якби бодай соту частку цiеi сили я мiг вкласти в самого себе, так, щоб вiд цього було бiльше користi… Я поставив би правила i всi досягнення думки з нiг на голову. Я досягнув би всiеi слави духовного свiту. Сотоi частки! І я став би чимось на кшталт другого творця! Люди не змогли б менi заперечити! Я б миттю повернув назад тисячолiття i змусив би текти в iнший, кращий бiк. Однак нинi моi сили зосередженi на моiй головi, на ii болю, i все безглуздо. Ця голова, доповiм вам, нездала. В ii серцевинi палае безпорадна земна куля, i все заповнено розщепленими суголосами!»

«Спогад породжуе хворобу. Спливае якесь слово, що малюе мiськi квартали. Страхiтлива архiтектура. Внутрiшнiй погляд упираеться в людськi збiговиська, спроби зближення з ними безглуздi! День згас». Дев'яносто вiсiм чоловiк iз ста, на його думку, страждають нав'язливими iдеями, з якими засинають i прокидаються. «Кожен норовить перейти вбрiд прiрву якоiсь iдеi, однi занурюються по шию, iншi з головою, поки морок не вдарить iм в очi повною безнадiйнiстю. Полiцейськi буцегарнi з пообiдньою тишею, з хропiнням i випарами вiд тiл в'язнiв… Одному лiзе в голову те ж таки, що й iншому: людське мiсиво дорожньоi катастрофи, яка сталася чи то кiлька тижнiв, чи то кiлька рокiв тому. Сiвозмiну провадять тут, не вiдаючи нi про сторони свiту, анi про iнтенсивнiсть свiтлопоглинання: лiси, луки, дороги, ринковi площi, що рвуться на частини з волi фантазii, вирують рiчки, розбитi греблями, ремiсники орудують довгими ножами в мiзках голоти». Є воiстину старезнi мрii, так звана «юриспруденцiя простих людей». Закон, який говорить, що все повторюеться i водночас е неповторюваним. Нескiнченне перелопачування, повне розсипання всiх понять. Радiсть тягне до себе радiсть, вада – ваду, показуха – показуху, кохання – кохання. «Те, що з'еднуе мене iз самим собою, – вiд мене найдалi», i «час – аж нiяк не засiб займатися ним», i «я – жертва власних теорiй i водночас iхнiй володар».

Вiн ставить собi питання, що означають спогади, цi клаптi разючих вражень, яких уже не зрозумiти. Спогад тупцюе на мiсцi i безупинно, нескiнченно цитуе сам себе точно так само, як i вiдкидаеться, ще не ставши спогадом. Немов на сценi, люди тримають дистанцiю. Ухиляються на перший погляд, завжди на одному й тому ж клаптику площини. Його рiдний куток швидше за все – за ширмою нескiнченностi. І що ж? Звук слабшатиме, а з ним, нарештi, i зорове враження «вiд того, вiд чого треба вiдводити погляд, слабшатиме повiльно, нескiнченно. З роками залишаеться одна порожнеча». Часом спливае з потоку якась картина, прикметна i так багато забарвлена, як те, що доводить до вiдчаю. Минуле: дитинство, юнiсть, бiль, що давно помер чи не помер, дрiбок весни, дрiбок зими, щось iз лiта – якого? Щось, що було наймилiше. Сплетiння рiнистих дорiжок i великих дорiг, могили родичiв i коханих, чоловiки, що несуть жiнку в трунi i затуляють увесь бiлий свiт, вiзники за навантаженням бочок, службовцi пивоварнi, працiвники сирницi, зламана гiлка на деревi бiля батькiвського будинку: страх, який веде в море. Збiг випадковостей робить хворим те, що допiру було здоровим, воно невичерпне. «Все на Землi е лише самовтiлення». Хтось невпинно трудиться над тим, щоб таку фантастичну iстоту, як людина, змiцнити в ii здiбностях. Спогад – лише вiльна пристрасть. «Інакше вiн губить усе, руйнуе навiть найтвердiше в людинi». Божевiлля, радiсть, задоволення, упертiсть i неуцтво, вiра i безвiр'я – щоразу до ваших послуг. «Це едина з утiх, якi вiдводять смерть». Зайти в стосунки зi спогадом як з людиною, з якою часом розлучаешся, щоб потiм знову i знову iз ще бiльшою приязню i готовнiстю прийняти ii у своему будинку, значить, дедалi бiльше йти на користь i спогаду, i людинi. Спогаду передуе певний план, який залишився нездiйсненим. Таких планiв чимало. Спогад ретроспективний, вiн дивиться в минуле зi своiх сторожових вишок, вiн ладен подавати милостиню, але нiколи не готовий до цього. Вiн спонукае до сюрпризiв на день народження, до пiдробки документiв. Вiн часто перетворюе похорон на чимраз тихiшу скорботну пообiдню церемонiю. Вiн вдае глухого, яким може бути свiт, i нерiдко озиваеться з такою трагiчною рiзкiстю, немов це улюблений брат допитуеться про речi, пов'язанi з улюбленою сестрою. Вiн на очах перетворюеться на найтоншу сполучну тканину мiж теорiею i почуттям людини, якогось характеру i приходить, «очевидячки, завжди вчасно». Жодноi брехнi. Навiть розважливостi. Нiчого головного. Жодного аскетизму. Глибоко повiривши в його можливостi, людина ходить по землi, нiма й глуха до всього, що не випливае зi спогаду. Це «вiчне творення думки й однаковоi печалi», i не тiльки заради самого себе, але заради «щоденноi неясностi i щоденноi данини вiчному розпачу».

«Сьогоднi менi так болить, – сказав вiн, – що кроку не ступити. Не крок, а суцiльна мука. Нi, тiльки-но уявiть: величезна голова i кволi, всохлi ноженята… яким доводиться терпiти такий тягар. Нагорi ця величезна голова, а десь внизу слабкi ламкi ноги, що весь час гасають. Уявiть собi, що ваша голова наповнена рiдиною, киплячою водою, яка раптом застигае, мов розтоплене оливо, i цiдиться крiзь усi дiрки вашого черепа. У мене зараз таке вiдчуття, що в цiй головi вже нема жодного мiсця, жодного простору. Тiльки бiль. Тiльки темрява. За вашими словами я ще можу якось орiентуватися, на звук ваших крокiв. Я знаю, що коли-небудь моя голова розкриеться. Я допускаю рiзнi варiанти рiзних фiналiв, – мовив маляр. – Якщо дотягну до природного кiнця. Втiм, я не доведу справу до природного кiнця. Самогубство – першооснова природи, найтвердiше з натури, наймiцнiше, нiщо… Будь-який розвиток обмежений процесом пiзнання: цiлi поколiння нудяться в залi попереднього розгляду… Бiль у моiй головi на межi нестерпностi, що ii не збагнути науцi… стеж за самим собою, тодi зрозумiеш, якi муки можеш витримати: на шляху крайньоi бездушностi i надчутливостi, у муках простуючи по щаблях болю… спека вимiрюеться тисячами градусiв… я несу свою голову, а в нiй перевертаються горизонти. Якби я тiльки зумiв зробити вам натяк, який бiльше нiж натяк… я обмежуюся чаклунськими здiбностями вiку; так я можу йти в ногу зi своею мукою. Ось цi кiлочки, – сказав маляр, – кожен я мiг би вбити собi в мозок!

Ноги теж болять, суглоби. Все. Немае жодноi клiтини, в якiй не сидiв би бiль. Вам, мабуть, здаеться, що я великий облудник! Ви уявити собi не можете, як це: все раптом набрякае, i розбухае, i функцiонуе надмiру. Все тим же второваним шляхом. Це зводить мене з розуму, – сказав вiн. – А ще добровiльно прийнятi муки примусу, якi я сам собi додаю. Через неспритнiсть i через розрахунок. З незнавки i через всевiдання. Замерзати, чи що, через те, що не можеш вдатися до цього прийому?… Тодi в голову лiзуть усi цi незлiченнi недоробленi речi: вони пов'язанi з поiздками, з дiловими iнтересами, з релiгiйними, непiдконтрольними вивертами. Ви ж розумiете, все пiддаеться дiленню! Так само, як i все неподiльне. А бiль, нiби пiдхльоснутий, увесь час робить скаженi стрибки. Витончуеться в своiх жахливих трюках, накидаеться, як хижак. Ви чуете? Чуете?» – питав маляр. І я почув собак.

День сьомий

Гицель зустрiв маляра у видолинку. Той сидiв навпочiпки. Присiв на якесь кореневище. Але маляр навiть не глянув на гицеля, коли той його минав. Гицелевi стало моторошно, i вiн повернув назад i заговорив зi старим. «Я б'юся над однiею проблемою», – нiбито сказав той. Вiдтак гицель знову розвернувся i залишив його в спокоi. Тут маляр одним своiм словом знову зупинив його, словом «зимно». «Я перепробував усе, – нiбито сказав вiн гицелевi, – але всi спроби марнi». Гицель присiв поруч i заходився його умовляти. Йому треба було б пiдвестися, сходити до заiзду i замовити у хазяйки гарячого чаю. А вiд застуди, яка вже напевно розiгралася, краще за все кiлька чарок сливовицi. У того навiть сльози на очi навернулися, коли гицель сказав: «Ну, пане маляре, годi вам впадати у розпач».

Довелося протуркотiти старому всi вуха, поки вiн не зрозумiв, що сидiти тут безглуздо, тiльки себе мучити. Той нiбито вiдповiв: «Це нi до чого не приведе», – i пiдвiвся. Потiм вони пiднiмалися вибалком до модринового лiсу. «Вiн радше повз, нiж йшов», – розповiдав гицель. Довелося буквально тягнути старого за цiпок до самого заiзду. «Я завжди знав, що з ним щось негаразд». Гицель вимовив це доброзичливим тоном, настiльки благодушно, що при цьому проявилося неабияке почуття. «Це вже самогубство якесь», – нiбито сказав гицель маляревi. Вiн ще в той його приiзд зауважив, що старий не такий, як колись, бо «любив посушити зуби, особливо iз сестричкою, коли пiзньоi осенi заiздив сюди ненадовго».

Ранiше вiн не був таким вiдлюдьком, не цурався всього на свiтi. Навпаки. Тулився до всiх, намагався бути таким само, як сiльськi, одним iз тутешнiх. Ходив з ними по корчмах i багатьох мiг заткнути за пояс. На Водохреще завжди гуляв разом з усiма. Але нiколи не напивався так, щоб доводилося тягнути його додому, як деяких. «Трощив вiн, маляр, кров'янку тiльки так, з дорогою душею», – сказав гицель. Був вiн i в Гольдеггу на погулянках iз грою кьорлiнг,[29 - Побутовий варiант спортивноi гри, що практикуеться взимку на крижанiй дорiжцi.] разом навiдувалися в пивничку, де «вiдкривали дiвчат, як закуренi шухляди у комодi». Вiн завжди здавався йому «задумливим, але привiтним». А ось у вибалку просто-таки налякав. У готелi гицель сказав господинi, щоб вона напхала бiльше дров у грубку маляревi. Його, мовляв, треба звiдусiль прогрiти. Йому, гицелю, здаеться, що коли б вiн не надибав маляра, той так би i сидiв далi i живим би його бiльше не побачили. Замерзають-бо зазвичай замислившись. Людина навiть не помiчае. Засне i вже не прокинеться. Маляревi, з усього видно, не позаздриш. «Про якусь проблему говорив. Не знаю, що це за проблема». Вiн, гицель, завжди добре з ним ладнав. А фронтовi iсторii, якi гицель розповiдав, старий завжди любив слухати.

У нього болiли ноги. Цей бiль мiг перешкодити йому ходити пiшки так, як вiн звик, як збирався й надалi. «Ймовiрно, iснуе якийсь таемничий зв'язок мiж моiм головним болем i цим болем у ногах», – сказав вiн. Вiдомо ж, що мiж рiзними речами iснуе якийсь зв'язок. «Нехай навiть такий загадковий. А отже, i мiж частинами тiла, як однорiдними, так i рiзнорiдними». Але у нього голова абсолютно особливим чином пов'язана з лiвою ногою. Бiль у нозi, який раптово дае про себе знати вранцi, – родич його головного болю. «Менi здаеться, це один i той-таки бiль». У двох рiзних, неабияк вiддалених одна вiд одноi частинах органiзму, на його думку, можна вiдчувати «один i той-таки бiль». Так само як i певного роду бiль душi (вiн раз у раз обороняв це слово – «душа») вiдчуваеться в певних тiлесних сферах. І фiзичний бiль у душi теж! Зараз його сильно турбуе лiва нога. (Йдеться про елементарну капшуковицю, тобто запалення капсули на внутрiшнiй сторонi пiд щиколоткою.) На сходах, коли було ще темно, вiн показав менi свою пухлину. Гулю завбiльшки з качине яйце. «Цей наростень не страшний, еге ж? – спитав вiн. – Цiлiсiньку нiч хвороба голови нищить ногу. Просто неймовiрно». Ось уже не один десяток рокiв вiн цiлiсiнький день ходить пiшки. «Тож рiч не в тому, що я раптом перетрудив ногу. Рiч тут взагалi не в нозi. Недуга виходить вiд голови, з мозку». Пухлина свiдчить про те, що хвороба поширюеться вже на все тiло. «Скоро я весь покриюся такими ось гулями», – сказав вiн. А я на перший погляд зрозумiв, що це випадок звичайнiсiнькоi капшуковицi пiсля вчорашнього прискореного маршу через видолинок, i сказав, що нiчим серйозним пухлина йому не загрожуе, вона не мае нiчого спiльного з болем у мозку i нiяк не пов'язана з головою. З погляду медицини. У мене у самого спухла одного разу така ж штука. Тут я мало не зрадив себе. Одним спецiальним виразом, який крутився у мене на язицi, ще трохи – i я постав би перед ним студентом-медиком, що завзято намагався приховувати вiд нього з першого дня. Але все обiйшлось, i я вiдбувся словами: «Такi гулi з'являються на кожному кроцi». Проте вiн менi не вiрив. «Ви говорите так, щоб не розчавити мене, не розтрощити остаточно, – сказав вiн. – Чому б не глянути правдi у вiчi? Моя пухлина крие небезпеку. Та ви й самi це бачите. Моя пухлина. Хiба нi?» – «Днiв за два вона зникне так само швидко, як i з'явилася», – вiдказав я. «Ви брешете, як мiй брат-медик». Вiн вимовив це не без вiдтiнку вiдрази, що промайнула в його очах. Вони зблиснули, мов холоднi камiнцi, вкрай злостиво. «Не розумiю, навiщо ви брешете. У вас на обличчi так багато неправди. Бiльше, нiж я помiчав досi».

Вiн простромив мене очима i рушив уперед, нагадуючи розбудженого од вiчного сну грiзного вчителя. «На вигляд це чумна жовниця», – сказав маляр. Вiн обмацав пухлину i запропонував менi зробити те ж саме, тобто обмацати гулю. Я легенько натиснув на неi, як ранiше на сотнi iнших, не завжди настiльки безневинних. Вiн нiколи не бачив чумноi жовницi, подумав я. Нiчого, анiчогiсiнько спiльного його пухлина з чумною жовницею не мала. Втiм, я не сказав анi слова. Йому залишалося тiльки пiдтягти i закрiпити панчоху. Шкiра мiсцями абсолютно жiночого типу, зазначив я про себе. На нозi, на обличчi i на шиi. Вона здалася менi нездоровою, сам не знаю чому. Якийсь бiлястий вiдтiнок, радше, дивне посiрiння. Пiдшкiрна клiтковина просто-таки просвiчуеться. Де-не-де в нiй видно зяяння. Жовтi плями, по краях – посинiння. Його шкiра нагадала менi кiрку перестиглих гарбузiв, залишених у полi. Це вже тлiння. «Коли брати до уваги силу, – сказав вiн, – болi в нозi не порiвняти з моiм головним болем. Однак вони одного походження. При такому захворюваннi не допоможе нiщо. Обидва цих болi, головний та в ногах, складають невблаганну недугу».

Не можу сказати, що мое рiшення вивчати медицину грунтувалося на якомусь глибокодумному спiзнаннi; нi, чого немае, того немае, радше, менi взагалi нiчого не спадало на думку щодо навчання, яке могло б давати менi втiху, на рiшення вплинув, властиво, випадок – моя зустрiч з доктором Марвецом, який досi думае, що коли-небудь я переберу на себе його практику. Я i сьогоднi не можу сказати, а може, не зможу нiколи, що мене тiшить студiювання медицини, що сама медицина дае менi радiсть. Однак задкувати вже не можна (та й куди б я, цiкаво, подався?), бо я зумiв як слiд витримати iспити. Не скажу, що я особливо старався, нi, все, щиро кажучи, вiдбувалось як увi снi. На iспити зголошувався завжди без пiдготовки, i чим менше щось тямив, тим краще складав iспити, а деякi – навiть на «вiдмiнно». Тепер на мене чекали куди важчi, але i це буде напевно для мене просто. Чому? Не знаю. Я нiколи не боявся жодних iспитiв. А клiнiчна практика у Шварцаху для мене – суцiльна втiха. Хоча б тому, що вдалося потоваришувати з деким iз колег. У мене таке вiдчуття, що я потрiбен iм. З доктором Штраухом ми розумiемо один одного з пiвслова. Вiн охоче залишив би мене при собi. Вiн сподiваеться обiйняти посаду головного лiкаря, коли той вийде на пенсiю. За два роки. І перетягнути мене. Нiколи не роздумував я i про те, чи вивчають медицину, прагнучи допомогти ближнiм, чи ще чогось. Чудово, слiв немае, коли вдаеться операцiя, коли те, чим ти лiкуеш людину, справдi йде iй на користь. Це щось означае. У них у всiх пiдвищуеться тонус, коли iм що-небудь вдаеться. Тодi асистента можна i в кафе побачити. Мiй брат каже, що вивчати медицину мене спонукав брак фантазii. Не виключено. Але що ж все-таки? Справа на кшталт тiеi, що ii доручили менi, – спостерiгати за малярем Штраухом i бути об'ектом його впливу, – як вона стосуеться мене? І як я пiдходжу пiд неi? Можливо, це щонайбiльше курйоз: пхатися на край свiту до чоловiка, якого не знаеш i якого хiба що уявляеш, з яким вештаешся по окрузi, щоб послухати, що вiн говорить, побачити, що робить, з'ясувати, що думае i замишляе? Асистент характеризував його цiлком ясно, але поверхово. І якби менi зараз довелося викласти свое судження про цю людину, я не знав би, що й сказати. Це було б безглуздо. І що я взагалi скажу, коли мене запитають? Про те, щоб писати асистентовi, годi й думати. Я завжди вiдчував безпораднiсть, коли доходило до листування, тож не спромiгся й зараз. Навчання так швидко занурило мене в медицину, що я i сам цього не помiтив. Про мене кажуть, що я «здорово просуваюсь». Батьки радiють, що я вилюднюю. Але я не знаю, що з мене вийде. Лiкар? Подумати страшно.

Вже в сутiнках я кругами ходив по станцii, i мене занесло трохи далi, до одноповерховоi барачноi будiвлi з вивiскою: «Готель для поiздових бригад». За вiкном я побачив оголених до пояса чоловiкiв, якi схилилися над брудним жолобом мийки, бачив, як витиралися вони сiрими рушниками, а тодi витрiщалися в люстро, голились, як у самих кальсонах умощувалися по своiх лiжках i наминали свою вечерю. На стiнах – чорнi кашкети залiзничникiв. Дверi обвiшано гронами шинелей, курток, сумок, з яких вилазять якiсь папери. Блищали ножi, врiзалися в короваi, повсюди стирчали пивнi пляшки, вiдбиваючись у люстрi над мийкою.

Я походжав туди-сюди, аби не привернути чиеiсь уваги, але, поминаючи свiтлий квадрат вiкна, щоразу зазирав усередину. Що було б, подумалося менi, якби ти став одним iз них, стояв би ось так само перед дзеркалом, перекидався з ними iхнiми ж словами, якби вони не помiтили, що ти – це ти, адже ти такий само? А що було б, якби ти пiшов шляхом, який здаеться тобi саме твоiм? Якби я був не я, був би я таким же? Ось куди можуть завести подiбнi думки. Пройшовши мiж двома вантажними складами аж до станцiйноi межi, повернувся назад. Я рахував колеса, менi уявилось, як мене розчавлять два буфери i як менi присвятять кiлька рядкiв аж на сподi передостанньоi сторiнки нашоi газети, де друкують повiдомлення про подii зi смертельним наслiдком, якi не мають жодних шансiв привернути чиюсь увагу. Потiм знову, йдучи вздовж барака, побачив тих самих чоловiкiв, вони вже лежали на першому ярусi нехитрих споруд, якi бувають ще хiба що в казармах. Зимовi, з подвiйними рамами вiкна зачиненi наглухо. Не замерзати ж. А он стоiть будильник, який о четвертiй вибухне iстеричною треллю. І зарояться тiла, i руки квапливо потягнуться за одяганками. Адже холод ще посилився, i час уже шастати по складах i перевiряти, чи скрiзь позакривано насадки регенераторiв. Ось уже i першi школярi сiли в головний вагон, заспанi i лякливi, бо ж не знають, що очiкуе на них у школi.

На станцiю я спустився сам-один; якщо налягти на ноги, менi потрiбно на це хвилин п'ятнадцять-двадцять, та й годi. Я обiцяв маляревi принести газету, але кiоск уже закрився. До того ж це був день, коли потягiв курсуе мало, а в той час, коли я опинився внизу, не пройшло жодного, якщо не брати до уваги товарнякiв, що з гуркотом пролiтали мимо. Навпроти залiзничних баракiв круто пiдноситься скеля, стирчать ялини, ялицi, животiе чагарник, але в темрявi цього не видно. Рiчка бiснуеться i приголомшуе своiм шумом усю округу.

З утиснутих у смужку берега будинкiв долинае смiх, потiм якась суперечка, однак i вона, немов не наважуючись перерости в скандал, дедалi стихала, аж зовсiм вщухла. Вiкна гасли одне по одному, i нарештi свiтло лишилося тiльки в единому; я розгледiв у ньому лiтнього чоловiка, що сидiв за столом, ось вiн пiднiс свою татуйовану руку, щоб вимкнути свiтло. Мене обсипало холодом, i я прожогом рвонув через мiст i далi нагору, до готелю.

«Тут кожен камiнь для мене – особлива людська iсторiя, – каже маляр. – Знайте, що я бранець цих мiсць. Усе, кожен запах тут – шлейф якого-небудь злочину, наруги, вiйни, чиiхось мерзенних пiдступiв. Навiть якщо все вкрито снiгами. Сотнi й тисячi гнiйникiв, якi безперервно зрiють. Голоси, якi безперестану кричать. Можете вважати себе щасливим вiд того, що ви такий юний i, по сутi, не маете досвiду. Ви почали мислити, коли скiнчилася вiйна. Ви нiчого не знаете про вiйну. Ви не знаете нiчого. А цi люди, що стоять на найнижчiй сходинцi, часто – на найнижчiй сходинцi характеру, цi люди, всi як один, – свiдки великих злочинiв. Я вже не кажу про те, що погляд розбиваеться об цi скелi. Ця долина – погибельне мiсце для будь-якоi душi». А згодом: «Бачите, я дратую. Це завше вирiзняло мою натуру. Я дратую вас, як вiчно дратував усiх. Вам це завдае болю. Я знаю, нерiдко ви задихаетеся вiд моеi уiдливостi… Тут у мене виникае уявлення про розпад усього живого, мiцного, я вiдчуваю запах розпаду всiх уявлень i законiв… І тут-таки, зауважте, спiлкування з людьми… з м'ясником, зi священиком, iз жандармом, з учителем, iз цим у шерстянiй шапчинi… iз цим типовим молоканом, який вiчно жуе свою словесну кашу, iз цим бридким меланхолiком… У всiх у них – своi комплекси. Це можна пов'язати з раннiм прокиданням у мокрому лiжку, з малюнком на шпалерах у дитячiй, де дитина вперше розплющуе очi. Все це заляканi умочки, iх тут повно. Учитель наводить мене на спогад про часи власного позаштатного учительства, i вiд цього мене нудить. Остигання почуттiв, так, з роками все дедалi стрiмкiше стираеться, обсипаються всi мережива, пiддаючись дедалi грубiшiй мовi, поступаючись розуму… А цi военнi враження, знаете, все, про що б не розповiдали цi люди, все зводиться до балачок про вiйну…»

Все «охоплено жахом». «Життя вiдступае, а смерть насуваеться, як гора, чорна, крута, нездоланна». Вiн мiг би навiть домогтися великоi слави, не сходити з уст людських, але його це не обходило. «У мене вистачило б таланту для свiтовоi слави», – говорить вiн. «Люди часто примудряються грюкнути своiм крихiтним даром так, що заживають слави. Вишукано! Галас! Грандiозний галас! Не бiльше! Я ж залишився вiрним собi, я вмiв розпiзнавати галас, великий галас, i не уславився. Якщо вже ми завели про це розмову: вiйна е невикорiнний спадок. Вiйна – воiстину третя стать. Розумiете?!» Йому треба було якнайшвидше спуститися до вокзалу за газетами. «Цi запахи, – сказав вiн, – запахи людиноподiбних людей. А знаете, запах гниття, бурлакування i так званого великого свiту, запах зайд, якi приiздять, i вiдчаю тих, хто змушений iхати, запах тих, кому зiрватися з мiсця все одно, що дурному з гори збiгти, завжди приваблював мене».

Якийсь вiдтинок шляху ми йшли удвох iз жандармом. Вiн тут же забалакав до мене. Мовляв, тягнеш-тягнеш службове ярмо, а кiнця не видно. І взагалi нiяких змiн. Пiдвищення по службi обiцяе, звичайно, i платню трохи бiльшу, а проте нiчого, власне, не мiняеться. Спершу вiн хотiв учитися. Батьки вiдправили його до неповноi середньоi школи, потiм – два роки гiмназii, звiдти його забрали додому: батько злякався, що там вiн отупiе. «Моя гiмназiя стала йому поперек горла», – говорить вiн. Учнiвство у столяра замiсть латинськоi пишномовностi, замiсть грецьких вокабул – верстат i рубанок. Це було справжне горе. Вiдтодi все пiшло шкереберть. Вiдколи за ним грюкнули дверi гiмназii i вiн зрозумiв, що бiльше нiколи не повернеться сюди. І ось: «Менi вже перекрито шлях у краще життя». Повна безнадiя. Був один сiрий, нескiнченний, гнiтючий день, i вiн ламав собi голову самогубством ген-ген на горi над мiстом, звiдки хотiлося кинутися вниз. Однак довелося-таки йти на оглядини до столярноi майстра. Вже наступного дня довелося йому влiзти в спецiвку, щоб чотири роки не знiмати ii. Якщо ранiше в очах рябiло вiд латинських вокабул, i за Тiтом Лiвiем, Горацiем, Овiдiем[30 - Tim Лiвiй (59 до н. е. – 17 н. е.) – римський iсторик, автор «Історii вiд заснування мiста»; Квiнт Горацiй Флакк (65 до н. е. – 8 до н. е.) – римський поет августинськоi доби; Публiй Овiдiй Назон (43 до н. е. – 17 н. е.) – римський поет, автор «Метаморфоз».] вiн свiта Божого не бачив, то тепер вiн чманiв од стружки, тирси i запотиличникiв майстра. А проте, вiн витримав iспит на пiдмайстра i залишився ще на рiк. Потiм, прочитавши оголошення в газетi, що запрошувало до жандармерii, вiн кинув столярне ремесло, «тiльки щоб одкинутися вiд усього», i пiшов служити. Його миттю вбрано в однострiй, а вранцi вiн прокинувся у великiй казармi разом iз тридцятьма двома iншими новобранцями, у яких були тi ж плани, що й у нього. По завершеннi всiх обов'язкових випробувань вiн зголосився служити у високогiрнiй мiсцевостi. Спочатку подався до Голiнга,[31 - Голiнг-на-Зальцаху – ярмаркова комуна в Австрii, у федеральнiй землi Зальцбург.] згодом перевiвся до Венга. Рiк тому вiн став наступником сорокарiчного жандарма, що помер вiд зараження кровi. «Подряпався оленячою кiсткою». Йому б медицину вивчати. Дiло достоту для нього. Вчитися на лiкаря. Я сам здивувався цiй думцi. Вона блискавкою майнула у мене в головi. Навiть у скронях застукало. «Медицину б вивчати», – сказав я. «Так, вивчати медицину», – пiдтвердив жандарм.

У нього на плечi висiв карабiн, абсолютно новенький, i знай собi виразно порипував ремiнь. А як бути жандармом? «Увесь час одне й те саме», – вiдповiв вiн. «Скрiзь одне i те ж», – сказав я. «Ну, нi», – заперечив жандарм. Ранiше вiн думав, що на цiй службi не засумуеш: увесь час якiсь операцii, затримання, вивiдування. «Це, звичайно, е. Але завжди одне й те саме». Натомiсть життя, ймовiрно, здорове, припустив я. «Звiсно, здорове», – сказав вiн. А проте, воно не позбавлене розмаiття, подумав я, згадавши про бiйки на будмайданчику, у корчмах. На думку спало вбивство, вчинене господарем нашого готелю, але про це я не хотiв згадувати. «У мiсто б перебратися», – сказав вiн. «Атож, мiсто», – поспiвчував я. У мiстi цiлком iншi можливостi. Там кояться такi справи, про якi в селi i поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйознi злочини, але куди масштабнiшi, цiкавiшi, «кучерявiшi» – тiльки в мiстi. «Але жандармерiя таки не полiцiя, – сказав вiн, – так що доведеться димочадiти пiд небом у селi».

«Так», – сказав я.

Сьогоднi, коли я повертався з модринового лiсу, листоноша передав менi листи для господинi. Три листи, один iз них – вiд ii чоловiка. Я вiдразу подумав про господаря, щойно глянув на почерк на конвертi. І не помилився. Забираючи пошту, хазяйка сказала: «Господи, це ж вiд нього!» І засунула всi три листи – два iнших були, мабуть, якимись рахунками – в кишеню фартуха. Пiд час обiду з ii розмови з гицелем, який допомагав iй розливати пиво, я зрозумiв, що вона справдi отримала листа вiд чоловiка. Той просив прислати трохи грошей на харчi, бо в тюрмах з годiвлею стало зовсiм кепсько: щойно газети заголосили про те, що арештантам живеться мало не краще за всiх, одразу ж позакручували гайки з режимом. Грошi нехай шле на iм'я одного чиновника тюремноi адмiнiстрацii, а вже той розпоряджатиметься ними за його, господаря, дорученням. Я сидiв просто бiля стойки i чув кожне слово.

Гицель сказав, що хазяйцi слiд «негайно» виконати бажання чоловiка, i назвав суму, про яку, ймовiрно, йшлося в листi, але хазяйка заявила, що нiчого надсилати не збираеться. І з якого це дива вiн, гицель, надумав iй указувати. Це вже ii дiло, посилати чи нi. Гицель заперечив: як же не посилати, iнакше i бути не може. Крiм того, коли хазяiн повернеться, пiдуть чутки про те, що вона нiчого не послала чоловiковi, хоча грошi, якими вона розпоряджаеться, «хазяiновi», все тут – його власнiсть. У такiй ситуацii не слiд чоловiка забувати. Вона довго упиралася, вiдбиваючись вiд наполегливих докорiв навiть свого коханця, гицеля, але врештi-решт поступилася, хоча суму назвала набагато нижчу за ту, на яку розраховував господар. Вона обурилася, заявивши, що своею неприборканiстю чоловiк довiв ii «до краю вiдчаю», та йому нiколи не було дiла до неi i дочок. А тепер вiн iй потрiбний, як болячки в лоб, щоб йому ще й грошi в тюрягу слати… Іншим взагалi нiчого не шлють. Тюрма на те i тюрма, щоб поголодувати i дiйти разуму. Попрацюй-но, на хлiбi i водi сидячи, та помiркуй гарненько. «Але вiн змiниться, як рак свисне», – сказала хазяйка. І вийшла вона за нього тiльки тому, що вже дитину носила, тiльки через це. Заiзду вона тодi навiть не бачила. «Тiльки через дитину», – повторила вона. Гицель дратувався. Щоразу, коли вона поверталася з порожнiми келихами, вiн обсипав ii новими закидами. Господар, мовляв, був для неi опорою, до того ж у нього завжди були своi «позитивнi сторони». Та й те сказати, чи не на ii наполягання – «у всякому разi, вона цього хотiла» – його взагалi арештовано, засуджено i нинi вiн томиться у в'язницi. Нiхто ж анiтрохи не сумнiвався, що це був нещасний випадок, жертвою якого став убитий хазяiном вiдвiдувач. Вона сама пiдкинула жандармам думку, що рани на головi гiсть – працiвник з будiвництва електростанцii – дiстав не внаслiдок падiння, а то йому затопив пивним кухлем ii чоловiк. Що хазяiн зробив це, обороняючись, як точно встановлено судом, то дали йому лише два роки. «Його взагалi могли б не саджати, – сказав гицель, – вiн i зараз би тут крутився, як завжди». Хазяйка роззлостилась: «І це говориш ти? Я ж бо тiльки через тебе на нього вказала». На це гицель нiчого не вiдповiв. «Бо хотiла виперти його з дому, бо ми обое хотiли викинути його з дому». Гицель стояв на тому, що вона все одно дала маху зi своiм доносом. Сiльськi i взагалi всi тутешнi налаштованi проти хазяйки, всi тут достеменно знають, що вона побiгла заявляти в жандармерiю. До того часу убитий пролежав у могилi вже не один тиждень. Усi давно забули про той злочин. Доки небiжчика за ii намовою не викопали i ретельно не оглянули, а потiм проти хазяiна розпочали «великий процес». Якби не було однозначно доведено, що вiн дiяв лише в межах самооборони – а в судах часто правди не дошукаешся, радше навпаки! – сидiти б господаревi довiчно. Невже у неi совiсть не зворухнеться? – напосiдав гицель. Хазяйка сказала, що навiть вiдповiдати йому не хоче. Їй нiчого виправдовуватися. У кожному разi все зроблено по справедливостi. «Все вийшло по справедливостi», – сказала вона. А тепер що? – заперечував гицель. Не хоче навiть вiдгукнутися на прохання чоловiка, хоча вона й завинила перед ним, i послати якусь копiйчину, щоб вiн мiг поiсти по-людськи? «Ну добре, – погодилася хазяйка, – пошлю я йому грошей». Гицель зажадав, щоб вона тут же iх виклала, вiн особисто вiдправить iх. Вона сказала, що гаманець у ящику пiд шинквасом. На очах у господинi гицель витягнув кiлька папiрцiв, уклав iх у конверт i вiдразу написав адресу. У трактирнiй суетi й у хмарi тютюнового диму i кухонного чаду обое досi мене не помiчали. Вибравши зручний момент, я встав i пересiв до маляра, який вмостився бiля вiкна. «А як, власне, справи у хазяiна?» – запитав я. Недовго думаючи, маляр вiдповiв: «Одне слово – бiдолаха. Ця iсторiя з убивством остаточно його пiдкосила. Одна лише хазяйка винна в його бiдi. Коли вiн звiльниться i повернеться до заiзду, станеться щось жахливе. Само собою, хазяйка боiться цього». Так, вона боiться.

Гицель за сумiсництвом ще й гробар. Точно так само, як вiн заривае собак, а ще пропащих свиней i корiв, вiн i людей ховае у сиру землю. Щойно гицель розлучився з вiйськовим одностроем, вони запропонували йому, громада запропонувала, два трудових терени, на якi не знаходилося охочих. Що вiн нiчого не вмiв, то нагода випала найкраща. У лiсоруби вiн пiсля вiйни вже не пiшов, на целюлозну фабрику його теж не тягнуло, для залiзницi вiн був уже застарий, вiд пошти просто вiдмахнувся, iнших можливостей не було. Йому вистачало вiльного часу, i майже завжди вiн перебував на свiжому повiтрi. Раз на два тижнi вiн iздить у мiсто i, на вiдмiну вiд усiх мiсцевих, хоч з якогось боку бачить свiт, якого iншi не знають. Вiн копае могили. Йому належить прибирати зiв'ялi вiнки, i час вiд часу вiн пiдробляе тим, що продае селянам цвинтарний компост. Риючись у землi, вiн часто знаходить прикраси, якi нiбито забирае з собою в мiсто для продажу. Взимку i влiтку на ньому однакове вбрання – шкiряна куртка i шкiрянi штани, стягнутi шнурiвками над щиколотками. Пiд час похорону вiн мае стояти осторонь, бiля церковноi стiни, i чекати, коли скiнчиться церемонiя. Як тiльки останнi ii учасники вiдiйдуть вiд могили, вiн береться за роботу, швидко закопуе яму, а коли земля осяде, опоряджае могилу як слiд, насипае зверху чорноi землi i нарiзае дерен, викладаючи акуратний горбок. За цi горбки вiн отримуе зазвичай цiлi кошики м'яса та масла й весь тиждень – дармовi яйця, якi продае хазяйцi, чи то пак вона вiднiмае iхню вартiсть iз постояльного, що його вiн сплачуе iй в кiнцi мiсяця.

На цвинтарi вiн може гнути карк годинами, перемiщуючись разом iз шматками дерну, ватерпасом, пучками вузьких рейок, якi принатурив до вимiрювання. Те, що в могилi, яку пропонуеться викопувати завглибшки два метри двадцять, йому завжди доводиться стояти по колiна у водi, вiн не приховуе. Йому не вiрять, поки самi не побачать. Глиниста земля вперемiш iз галькою йому вже давно байдужа. О дев'ятiй вiн сiдае навпочiпки i випивае пляшку пива. О п'ятiй, спускаючись iз цвинтаря, бо ж за чверть п'ята мае замикати там трупарню, вiн бадьоро насвистуе. Всi люблять слухати його байки, навiть тi, що iх вiн вигадуе на ходу. До вже не раз розказаного вiн доточуе щось новеньке i видае щось таке, чого вiд нього не чекали.

«Гицель i копач в однiй особi – це вам птиця непроста, з нею не можна, як з iншими-iншими», – каже вiн. У його заплiчному мiшку нерiдко знаходиться мiсце розчавленому потягом собацi, крiм того, вiн витягуе з мiшка просто всякий непотрiб, пiдiбраний деiнде на горищi, на кшталт знайдених учора дерев'яних рiзьблених янголят, яких вiн ставить посеред столу, щоб випити на iхню честь.

Коли я ходив за теплою водою, хазяйка стояла на кухнi. Вона чистила картоплю, а поруч метушилися обидвi доньки з ополониками в руках, вони ж бiгали до комори за дровами або чистили щiтками щось iз одягу. Хазяйцi схотiлося дати менi на час зимове пальто свого чоловiка. «Ви ж увесь час мерзнете в своему дощовику, певно, мороз до кiсток пробирае». Я сказав, що не розлучаюся з вовняною тужуркою i менi не холодно. «Це ви просто так кажете», – заперечила хазяйка. «Менi не холодно», – повторив я. «Коли блукаете з малярем?» – «Так, коли блукаю з ним». Вона вiдправила дочок у льох. «І надовго ви до нас?» Я вiдповiв, що сам не знаю. Взагалi-то, зауважила вона, у неi завжди всi кiмнати зайнятi. «Тiльки не в нинiшньому роцi. Люди не люблять шуму. А вiд цих, з будiвництва, вже дуже багато шуму». Однак на постiйних мешканцях не розживешся. «Тут, знаете, вдесятеро не заправиш… Гостям треба щось подати, i щоб не здалося занадто мало, i щоб смачнiше… Зате вiд робочих виручка непогана». Вона змусила мене сiсти. Просто штовхнула у фотель. «Якби ж то заiзд стояв де-небудь в iншому мiсцi, – зiтхнула вона. – А не в цiй ямi!»

Чищення картоплi нагадало менi про дiдiвську хату з ii повсякчас прочиненими дверима, про ii запах, про скрадливих кицьок, про молоко, яке iнодi збiгало, про ходики, що знай цокали. «Студенту теж нелегко доводиться», – мовила вона. Кудись у простiр. Ненароком. Одного разу вона була в столицi i прикупила собi кiлька одяганок. «І потiшилася, що знову опинилася в потязi». І ще: «А тепер не вiдмовилася б пожити в мiстi, не конче в столицi, просто в мiстi». У неi ноги селянки, ноги прибиральницi, ноги пралi. Гладкi, пухкi й набряклi. Опалення номерiв нинi подорожчало удвiчi. «А м'ясо – втричi», – кинула вона. Потiм сказала щось таке, що змiнило напрям моiх думок, перенiсши мене на якесь озеро, в якийсь лiс, у будинок на рiвниннiй мiсцевостi. Клопоти що взимку, що влiтку – однаковi. Вона подумуе про те, щоб дати лад будинку, все вiдремонтувати, заново пофарбувати стiни у всiх кiмнатах, замiнити старомоднi речi. «Шафи для одягу, наприклад, я зовсiм приберу, – сказала вона. – У залi поставлю новi столи, i повiшу новi фiранки, i оновлю схiдцi, вiкна повиннi бути дуже великими, я зроблю так, щоб вистачало свiтла». Я налив у глечик теплоi води. «А мiй коханий сiном напханий, – сказала хазяйка, – знати нiчого про це не хоче. Коли привiеться, все i без нього буде готове. Коли завiтае…» Те, як вона це сказала, те, як вона це вимовила, не виходило у мене з голови: «Коли привiеться…»

Коли привозять пиво, хазяйка стае бiля дверей i пасе очима водiiв. «Одного разу хто-небудь iз цих хлопцiв опиниться у мене в лiжку», – так, очевидячки, вона думае. Пиво привозять о третiй, але ще до полудня вона збуджуеться, метушиться, снуе туди-сюди, перебирае бiлизну в шафах, плутае ложки i виделки, що часто кiнчаеться пересварами за обiдом. Дiтей змушуе стирчати перед будинком i виглядати, чи не приiхали, бува, пивовози. Але тi завжди пунктуальнi i ранiше третьоi не з'являються. «Гляньте-но, чи немае пивовозiв!» – командуе хазяйка. Вона вiдкривае вiкно на кухнi, щоб вистромити голову, але нiчого не бачить: пагорб закривае вид дороги, по якiй мають везти пиво. Їй це давно вiдомо, i все ж вона неодмiнно вистромлюеться. Коли ii питають, чому вона така схвильована, хазяйка вiдповiдае: «З чого це ви взяли? Я анiтрохи не схвильована!» Об одинадцятiй вона вже знiмае всi засуви на вхiдних дверях i залишае iх вiдкритими, прив'язавши до великого гака на стiнi; у неi для цього iснуе i петля на шнурi, залишаеться тiльки накинути. «Нехай провiтриться! – каже вона. – У хатi хоч сокиру вiшай!» Як тiльки пiдвозять пиво, вона мчить вниз i дае вказiвки, скiльки ящикiв i бочок заносити в будинок. І хай не грюкають, у неi е хворi i дратiвливi постояльцi. Вона спостерiгае, як чоловiки тягають ящики i котять бочки. На вантажниках товстi лиснючi шкiрянi фартухи вiд шиi до гомiлок i зеленi шапочки, а робочi куртки навiть узимку не застебнутi на верхнi гудзики. Вона наказуе поставити першу бочку в стiйку i пiдвести шланг, i тут-таки на столi, як гриби, виростають першi келихи – три, чотири, вiсiм, дев'ять – з капелюшками бiлоi пiни. Вона подае iх водiям, на стiл яких вирушають також ковбаса, хлiб i масло. Вона пiдсiдае до хлопцiв i починае розпитувати: «Що ж воно скоiлося там, унизу?»

Вони розповiдають те, що iм вiдомо про якийсь нещасний випадок, про чиiсь хрестини, про бiйку на зборах комунiстiв, про якогось мерчука, про плiт на рiчцi, «такий здоровенний, що пiд мостом не пройшов», про те, що по гiрських дорогах iздити дедалi важче, поки як слiд не розгребуть снiг. «Але нiхто цим не займаеться», – кажуть вони. Вони наiдаються донесхочу, виходять iз готелю i зникають на своiй вантажiвцi. А вона бачить тiльки одного з цих мiцних хлопцiв, спершись на раму вiдкритого вiкна. «iм би лише хи-хи та ха-ха!» – говорить вона, повертаючись до зали.

Хазяйка, за словами маляра, – зразок такого роду людей, якi не докладають жодних зусиль, щоб щось iз себе зробити, бо вона не вилазить за межi буденщини, що з часом дае вкрай огиднi плоди, а для цього не потрiбно жодних зусиль, потрiбно лише плисти самотока, як усi. Часом вона уявляеться йому, маляревi, просто бiля лiжка, виникае як образ, нiби випливае з пiдсвiдомостi, чи то сон, чи то реальнiсть, як щось нестерпне, а тому вiдбирае спокiй. Коли йому не спиться; коли вiн чуе шум «знизу», iз зали; нерiдко посеред дороги; у лiсi – надто рiзко щодо хазяйки i його самого. Цей образ став його таемним супротивником, як i образи iнших людей – тих, що колись перейшли йому дорогу i давно забули його i той момент, коли належали йому. В дiйсностi вона така ж самотня, як i тисячi iй подiбних. Можливо, вона навiть мае певнi таланти, як i тисячi iнших. І тисячi повертаються в його бiк, коли до нього повертаеться вона, настiльки ж незграбно, з таким самим лицемiрством i в тому ж таки всеосяжному страху, який постiйно завдае ударiв ii жадiбностi. Вона надiлена здiбностями, якi могли б пiднести ii на неймовiрнi висоти, але задушенi в зародку, вона живе задля тiлесних вiдчуттiв, задля гри в хованки, яку веде сама з собою, у темрявi, утворенiй ситiстю й убогими iстинами, якi можна перерахувати по пальцях.

Хазяйка знае, що робить, а проте не вiдае, що творить. «Спiдку вивернуто у нiй кожним боком навиворiт… У неi сильна воля, але сама вона не сильна, через ницiсть натури». Вiн говорив так, нiби викидав описаний предмет, наче збувався мотлоху. Щоб бiльше в очi не впадав. «ii знання засноване на ницiй самооманi, що ii нiяк не назвеш духовною. Це як у кiшок i собак. Тiльки слабкiше. Залежнiсть». Потiм вiн коротко розповiв про випадок, коли став свiдком виманювання грошей: гицель випрошував у хазяйки велику суму. «За будинком. Спочатку у вбиральнi, потiм на дворi, пiд деревом». Шилiнгiв чотириста чи п'ятсот. «Це були великi купюри. Тисячнi я виключаю, найпевнiше – сотеннi. Вiн тут же сунув iх у кишеню штанiв, як тiльки я з'явився». Хазяйка нiбито сказала: «Можеш не вiддавати, чоловiк про це не знае». Гицель поцiкавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалi не повертався, менi вiн не потрiбен», – свiдчив ii коментар. Скiльки ночей вони провели в одному лiжку. «Без жодноi пристрастi, – сказав маляр, – лише через безсоромнiсть». Вона, а не вiн править за ту рушiйну силу, яка жене iх уторованою колiею. «Бездумно, слiпо, як роблять такi, як вона, жiнки». Вона вже й сподiватися не могла, що ii чоловiк опиниться за гратами. Той остогид iй за рiк пiсля весiлля, коли iй було сiмнадцять. Вiдтодi жiнка й обманюе його. Робить це вона завжди вiдверто, наскiльки взагалi можна бути вiдвертим, адже вона нiчого не приховуе. «Найсильнiшою ii зброею завжди було те, що вона нiчого не приховувала, та й розмаiтостi iй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бiк вiд сiльськоi площi. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свiнуло, знову подалася нагору, анiскiльки не втомлена, навпаки, посвiжiла. Я не раз спостерiгав ii при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третiй, виходив з будинку i розпочинав своi довгi обходи. Побачив ii, сховався. У цих мiсцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловiка часто-густо ще не було вдома. Це ii цiлком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рiк додержувалися умови – не питати вранцi одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Дiти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловiка у тюрму, вона навiть iздила в С, у прокуратуру. У чоловiка були всi шанси уникнути покарання. Вночi того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на деревi. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тодi в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дiтей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала iх штурханцями. «Стусани i ляпаси», – пояснив маляр. Утiм, хазяйка – «iстота, яка дозволяе себе бити, ховаеться, а потiм з'являеться, наче й не було нiчого».

В останнi роки з малярем не було нiкого, крiм його економки. Вона задовольняла i його «фiзичнi потреби», якi всi iншi безнастанно «безсоромно використовують», проте вiн уже майже не пiдтримуе з ними стосункiв. «Вона про це нi сном нi духом», – сказав вiн. Для економки ця жiнка досить iнтелiгентна, добре одягаеться i йде на першу ж вимогу, умовляти не треба. Однак, на вiдмiну вiд бiльшостi iнших економок, яких вiн знае, у ньому вона завжди бачила тiльки господаря. Два днi на тиждень належали iй. Вiн сприймав це як певне обмеження. Вона почувалася самотньою. Просто не знала, що iй робити зi своiм часом. Вiн платив iй бiльше, нiж заведено, й iнодi купував квитки на який-небудь розважальний захiд, за що вона розплачувалася особливою ретельнiстю при праннi i прасуваннi i неабиякою стараннiстю на кухнi. Родом вона iз села, а економки, якi виросли в селi, завжди найкращi. Вона ходила до нього недовго, рокiв два-три; ранiше вiн не мiг дозволити собi наймати хатню робiтницю. Зараз вона у своiх батькiв у T. Повернулася до них першого ж дня пiсля того, як вiн ii звiльнив. «Особа рокiв сорока п'яти», – сказав вiн. Мистецтво догоджати i люб'язно випроваджувати гостей опанувала, як кращi математики свою науку. «Але я майже не приймав гостей!» За якихось три днi вона вивчила його смаки, «все, чого моя душа забажае». Вiн розв'язав iй руки. «Вона навела лад у моему жахливому бедламi», – сказав вiн. Тямила «у питаннях художницького побуту», все розумiла. «А що не мала поняття про мистецтво, вiд неi я почув найточнiшi судження». Вмiла «i взуття чистити, i фiранки безшумно засмикувати, i з поважним виглядом пахкала сигарою, як роблять метри вiд мистецтва, що хибують на манiю величi… Коли вона була зi мною, я зрозумiв, що значить бути багатим. Зрозумiв раптом, що таке достаток i свобода пересування». Те, про що iй i судити-то не личило, вона висловлювала переконливiше, влучнiше i приемнiше, нiж йому коли-небудь доводилося чути, «iй хотiлося, щоб скрiзь стояли квiти, на кожному вiльному мiсцi, але я забороняв». – «Не слiд зводити все до чистоти», – втовкмачував вiн iй. Вона прислухалася до цього. Вона вiдчиняла йому i зачиняла за ним дверi. Витирала куряву з книг i зi стiн, не викликаючи в нього протесту. Вiдносила на пошту його листи. Щось купувала. Ходила за нього по всiх казенних установах. Вона повiдомляла йому новини, про якi вiн без неi i не дiзнався б. «Вона робила менi компреси i не втомлювалася тисячу разiв усiм торочити, що я кудись поiхав, хоча я лежав у своiй кiмнатi». Вiн сказав: «Багатство дае не менше ясностi, нiж бiднiсть». Вранцi однiеi днини, дiзнавшись про свою смертельну хворобу, вiн позамикав геть усе, а наостанок замкнув дверi за хатньою робiтницею. «Вона втирала сльози, – згадував вiн. – Тепер я вже не повернуся. Для мене це все одно, що старий мотлох пiдбирати. Я не можу повернутися, навiть якби хотiв: у мене все позаду». Вiн сказав: «Насправдi у мене нiколи нiкого не було, крiм моеi економки. Я давно помер для всiх, окрiм неi».

У дiтей – вошi, у дорослих – трипер, пранцi, iнколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лiкаря, – обурювався маляр. – iх важко переконати, що лiкар – така ж необхiдна iстота, як i собака. Люди, що живуть iнстинктом, стають проти втручання. Природно».

Буря часто ламае дерева i вбивае людей, якi опиняються пiд ними. «Бо ж нiхто не захищений. Нiколи. Нiде». Смерть наздоганяе увi снi, у полi, на луках. Люди гинуть в iнтервалi мiж «глибокодумною» i «пiднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастiше вони шукають мiсце «смертного усамiтнення», де iх нелегко було б знайти. «За межами людського спiвжиття». Тварини теж йдуть далеко, далi вiд iнших, коли вiдчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертвi уламки чужого життя» часто падали до його нiг. Це його лякае. Деiнде на просiцi, на мосту, в глибинi лiсу, «де пiтьма затягуе петлю». Вiн часто, за його словами, зупиняеться й озираеться, думаючи, що його хтось гукае ззаду (у мене теж бувае таке вiдчуття), але нiчого не бачить. Вiн дослiджуе чагарник, i воду, i камiння, i життя у водi, «яке може бути таким само жорстоким, як i глибина». Як тiльки вiн не ходить лiсом: заклавши руки за спину або засунувши в кишенi, пригинаючи руками голову, щоб захистити ii. Вiн нерiдко налягае на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповiльнюе крок, знову кидаеться вперед. Вiн балакае з стовбурами дерев «як з членами якоiсь позаземноi академii, подiбно до дiтей, яким здаеться, що вони раптом залишилися самi в хаотичнiй зловiснiй стихii». Його винахiдливiсть дозволяе досягти «разючих словесних конструкцiй, якi межують iз глибокодумнiстю», – iх вiн знаходить у лiсi, на полях, на луках, пiд снiгом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такi вислови, як магiстр свiтозневажання або механiк-законоiд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з лiтнiх мiсяцiв i вiдтодi не згасае, утаювача людськоi волi вiн якось занурив у пробиту каблуком чобота дiрку в крижаному покривi болiтця. «Над нами пануе щось таке, що, мабуть, не мае з нами нiчого спiльного», що часто безцеремонно впираеться в його життя. Над цим можна смiятися. Проте воно таiть таку небезпеку, що «в цьому можна i згинути». Вiн завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь мае початись i заколот». Його заколоти вже нiде не починаються. Тут i там вiн стрiчае людей, яким здаеться: у тебе надзвичайний капiтал, незчисленний капiтал, у мене такого нiколи не було! Вiн зiзнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такiй ситуацii можна порiвняти з барабанними дрiбушками. І нiщо вiд цього надовго не захистить». Тут люди не мають капiталу, а якщо вiн i е, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що пiд силу зробити людинi, стае неможливим». Тут потворнiсть лiзе у всi щiлини «сексуального безриб'я». Вся мiсцевiсть «пiдточена iхнiми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляе «мовою глухонiмих»; те, що в iнших краях ховаеться, маскуеться до останньоi хвилини, тут безсоромно випинаеться, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цiлком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям».

«Є дiти, – говорив маляр, – яким до школи три години ходу з гори. А нерiдко, перш нiж вийти з дому – о четвертiй ранку, – вони мусять ще й на кухнi пiдмогти. Дванадцятирiчним доводиться годувати i доiти корiв, а iнакше кому ж? Мати або померла, або лежить хвора, брат ще малий, а батько у в'язницi за шинковi борги. Запасшись партикою чорного хлiба, плентають вони у лютий мороз униз. Прогрес обiйшов цi мiсця стороною, так. Зненацька налiтають урагани, i кричи не кричи – нiхто не почуе. Сiльських шкiл набудували багато, понаставляли по долинi, а дорога до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупiти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох пiдлiткiв, мiцно збитi маленькi зграi тих, для кого усе вже занадто пiзно. Дiти тут передчасно подорослiшали. Мухами годованi. Ноги вигнутi колесом. Голови з ознаками водянки. Дiвчатка блiдi i хирлявi, всi мучаться нагноеннями через проколотi для сережок вуха. Хлопчики бiлястi, рукатi, з пласким лобом».

Схопитися, втекти i знову принишкнути, сидячи на мiсцi, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивiтрився дух мерцiв. Лiжка, що при першому дотику видихають запах небiжчикiв. Те чи iнше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, примiром, «у жодному разi» або «школа», «смерть» i «поховання». Його роками переслiдували цi слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потiм знову не сходили з язикiв, як пiсня у своему жахливому круговоротi: слово «поховання», вiдiрвавшись вiд цвинтаря i вiд усiх цвинтарiв одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескiнченностi, того уявлення, що його люди пов'язують з нескiнченнiстю. «Мое уявлення про нескiнченнiсть не змiнилося, вiдколи я був трирiчною дитиною. Навiть ще ранiше. Воно починаеться там, де очi вже безсилi. Де все закiнчуеться. І вже нiколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старi оповiдi, страшнiшi, нiж можна помислити, нiж можна вiдчути, нiж можна витримати, i тi, яких ти нiколи не чув, тому що чуеш завжди. Не чув ще нiколи». Для нього дитинство почалося на лiвому боцi вулицi, а потiм стрiмко понеслося вгору. «Вiдтодi я весь час думав про падiння. Про здатнiсть до падiння, менi хотiлося впасти, i вабили всiлякi спроби в цьому напрямку… але дозволити собi таку спробу зась. Це в коренi невiрно». Тiтки своiми гидкими довгими руками тягли його в покiйницькi, високо пiднiмали над позолоченим парапетом, щоб вiн мiг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квiти для небiжчикiв, i малому доводилося постiйно нюхати iх i раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами вiн любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальнi дiда й бабцi, де ще горiло свiтло, де ще щось розповiдали, де ще читали. Вiн захоплювався iхнiм сном в одному лiжку. «Сплять разом, як овечки» – так вiн це вiдчував. Вони немов сплiталися струменями дихання. Зорi займаються над колосистою нивою. Над озером. Над рiчкою. Над лiсом. Перекочуються через пагорб. Свiжий вiтер доносить пташинi трелi. Вечори – у комишах i в мовчаннi, яке вiн наповнював своiми першими молитвами. Кiнське iржання розривае темряву. П'янi гуляки, вiзники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не змiг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такi величезнi, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень i смертей. Мертвi черепи поблискують на сонцi. Вiдчиняються i зачиняються дверi. У будинках священикiв сiдають за стiл. На кухнях куховарять. На бiйнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при вiдкритих вiкнах, вiд чого стае моторошно. Строкатi фiзiономii процесiй. В охрещених немовлят вигляд якихось недоумкiв. Єпископа зустрiчають загальним вiтальним репетуванням. Насип рябiе кашкетами залiзничникiв, викликаючи смiх чоловiкiв, на яких, окрiм робочих штанiв, нема нiчого. Потяги. Вогнi потягiв. Жуки i хробаки. Духова музика. Потiм велетенськi люди на величезних вулицях: залiзничний ешелон, вiд якого дрижить земля. Мисливцi беруть його з собою. Вiн перераховуе впольованих рябчикiв, сарн, завалених оленiв. Ланi, благороднi оленi, спробуй розрiзни! Велика дичина. Дрiбна дичина. Снiг, вiн засипав усе. Бажання у вiсiм, бажання в тринадцять. Розчарування, що зрошують наволочки. Потоками слiз безсилля перед незбагненним. Уся немилосерднiсть свiту, що наскочила на нього з шестирiчного вiку.

Мiста, що зляться на своiх вiдкривачiв.

«Дитинство завжди дрiботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нинi вимагае особливого догляду, i його треба напихати сотнями лiкiв, аби вiн потихеньку не випустив дух». Шлях бiжить уздовж рiчок i не минае ущелин. Вечiр, якщо йому пiдказати, сконструюе найдорожчу i найхитромудрiшу брехню. Втiм, не вбереже вiд болю й обурення. Затаенi кiшки чорними думками перебiжать комусь дорогу. Мене, як i маляра, кропива затягувала на митi в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусницi. Зграя ворон, блискавично знявшись, вiдкривала лик смертi. Дощ набухав вологою i вiдчаем. Радiсть змотуеться на веретено з вiночкiв щавлю. «Снiг угортав землю, немов дитину». Нi закоханостi, нi нечупарностi, анi жертви. «У класних кiмнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потiм мiськi крамницi iз запахом м'яса. Причiлки i стiни, i нiчого, крiм причiлкiв i стiн, поки знову не вiдкривався вихiд у поля, часто вкрай несподiвано, i так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовтi, зеленi, брунатнi ниви; чорнi лiси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такоi розкошi не знае жодна iнша пора! Таемниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Вiн рiс, як трава, серед коней, курей, молока i меду. Потiм його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цiлей, яких вiн не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливостi, якi всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варiантiв. Уже незмiнних. До трьох-чотирьох законiв. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному станi прагне осягти все. Але нiчого не осягае». Адже дiти набагато глибшi, нiж дорослi. «Сповiльнювачi iсторii, не обтяженi совiстю. Вони обсмикують iсторiю. Натхненники поразок. Щонайрiшучiшi». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як i мене – часто приголомшуе удар при якомусь вiдчуттi, що його пережито в дитинствi, – беззвiтному вiдчуттi, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшноi самотностi».

Вiн отримав «найгiрше виховання, позiрно найгiрше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пiзнiше, «жорстокою помилкою». По сутi, про нього з самого початку i думати не думали. «А бездумно нiкого не виховаеш. Якщо i дбали, то про моi черевики. Але не про душу. Про мiй шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли менi було тринадцять, навiть i не про шлунок, а тiльки про черевики». Тут я подумав про те, яке менi дали виховання, порiвняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тiльки пiдростання? Дичавiння? Як дичавiють норовливi рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Пiдбадьорливi слова? На якому свiтi? Коли це було? З чотирнадцяти рокiв доводилося за все платити самому. За все! Навiть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Менi не велося так кепсько. Я iнший. Не такий зворушений. На вiдмiну вiд нього, менi не властива вiчна збуренiсть i роздратованiсть.

Вiн часто запитував себе: «Як менi вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, мiцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звiльнитися вiд нього. Вiд симптому, так, отупiння… Морок досягае мiри ствердiлого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потiм ще нещаднiше. Я намагався вибратися. Це видаеться менi важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростiшi пояснення: вигин рiчки, нехай буде вам вiдомо, нагадуе вигин людського хребта, це блискучi, мерехтливi, з полиском нескiнченного, частини людського хребта, що збiгае за обрiй, – ось що це… За певних умов морок у власнiй головi – а морок бувае лише у власнiй головi – достатньо знищити мороком у власнiй головi. Зауважте: морок – завжди морок власноi заткнутоi, вiдтятоi голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову i знову, нехай буде вам вiдомо… Так само як i мене, притуленого колись до батькiвського дому, мене, напiвроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вiтром велосипед, двiйко танцюючих школярiв. Запах родзинок. Усе просякнуте тупiстю, що зводить фундаменти. Вирiзана з газети фiзiономiя нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера.[32 - Вольтер (Марi Франсуа Аруе, 1694–1778) – французький фiлософ i письменник.] Силуети Гомера[33 - Гомер – давньогрецький поет, якому приписують авторство «Ілiади» та «Одiссеi», жив у VIII ст. до Р. X.]… вламуються в мiй мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час i пiдгрунтя цих уявлень. Пробоiни, зробленi ними. На незлiченнi питання вiку немае вiдповiдi. Загальне озлоблення вчиняеться з убивчою точнiстю: собака качаеться по травi. Це може бути i кротом або собакою, навiть грудкою бруду, на яку падае пiдозра в бажаннi iснувати… люди тут танцюють над прiрвою, в якiй цiлiсiнький день розбиваються iхнi болi i болi цих болiв».

Вiн розтлумачував менi, як заходив у стосунки i розривав iх. Про складнощi викладу вiн не думав. Мистецтво оповiдача – прерогатива iнших натур. Не його. Вiн говорив про те, як планував i здiйснював поiздки або планував i не здiйснював. Як пiзнав пристрасть i насолоду заради насолоди, як i те й iнше саме по собi доскакували висот, для iнших недоступних, заборонених. Вiн опанував мистецтво падiнь, щоденних унiверсальних, археособистiсних поразок. Вiн часто звинувачував себе у брехнi i зброю непiдкупностi та точностi орiентацii в реальних речах обертав проти самого себе. Анiтрохи не вагаючись, можна це сказати. Пiвтони видавалися йому занадто дрiб'язковим явищем, щоб узяти iх у свiй арсенал. Океани здавалися йому похмурим божевiллям, яке встановлюе межу, глузуе з нескiнченностi. Гiрськi масиви виблискували дедалi яскравiше. Прiрви чорнiли так зловiсно, що проймало морозом. Його повiтря часто здригалося вiд перекотiв далекого грому. Часом рiзко висвiчувалися контури пiвденних вапнякових гiр. Удар блискавки оглушае весь бiлий свiт. Часом мiста збiгалися на хистке морське узбережжя. Такi поняття, як «гордовитiсть» i «неприкаянiсть», «суворiсть» i «вбивча самотнiсть» складалися з руху рук, цiлком поза його свiдомiстю. Спогади, якi можуть бути такими ж ясними, як повiтря вiдкритого вiчностi серпневого дня, будили в ньому неабияку активнiсть духу i вражаючу здатнiсть до свiтопiзнання. Історiя наскрiзь просвiчувала його, а вiн те ж саме робив з iсторiею, i спiвзвуччя правило ними. Зусилля розуму з погляду ясностi годi було порiвняти з його вiдчуттями, прозорiшi за якi, напевно, i уявити собi неможливо. Йому змалку вкладено в мiзки поняття неба i пекла i свiту, що лежить мiж ними. Але це завжди були тiльки митi, якi, як йому здаеться, залiтають у душу кожнiй людинi й однiеi чудовоi днини, як по командi, десь пропадають. Вiн остерiгався силового впливу на «руйнiвникiв» своiх вiдчуттiв. Вiн проклинав iх, i перемога була за ними. На землi лежало те, вiд чого очiкував вiн вiчного спасiння. Бiля його нiг розляглося «царство можливостей, недоторканне для будь-якоi провини». Вiн говорив про те, як навчився обходитися з людьми i з камiнням, як з новонародженим i як з древнiм. Про те, як з'ясував для себе, що таке бездумне i що породжуе бездумнiсть, самотнiсть, вiдмирання. Про те, як зумiв поеднати в собi майбутне, сьогодення i минуле i розвивав цю гру, аж урештi йому часто-густо зраджують очi. Про те, як шляхом лише розрахунку навчився вимикати тiло i навiть дух, задавав йому такий напрямок, який ставав на мить постiйним «единим напрямком», вiдчуттям, яке тривало, можливо, лише долi секунди. Про те, як наважився жити виключно серед мертвих, вислужених, зниклих, скасованих, скинутих. Немов у нескiнченному тунелi, життя його спливало в непрогляднiй темрявi. І в холоднечi. Вiн згадував юнiсть: шалена, вона, проте, як йому наразi здаеться, завмерла.

Трафаретний малюнок у його кiмнатi за нiч дедалi бiльше перетворювався на якесь пекло, в якому потвори розiгрували страшнi сцени. Це навалювалося на нього ближче до свiтанку. І було всього лише моментом, коли через утому й вiдразу до всього i до себе самого вiн устигав прикорхнути. Не засинав. Нi. Насувались якiсь пики з докорами, шарпаючи мозок. Покидьки людства. Голоси звучали дедалi яснiше. Але безглуздо. «А це ж було лише орнаментальне убозтво, примiтивнi зображення кактусiв. Ймовiрно, я кожну нiч закликаю страшне. Тут i повсюди. Тiльки так я можу пояснити це наслання, що находить щоночi. Вся кiмната поцяткована цими мерзотами, ви ж знаете, тут вони псують малюнком навiть стелi. Я змушений час вiд часу вставати. І перевiряти, чи замкнено дверi. Одного разу мене вже налякали. Вiдтодi все стало ще страшнiше». Фантастичнi образи наскакують на маляра «ззаду», коли вiн намагаеться лежати долiлиць, аби не бачити трафаретного малюнка.

Вiн говорив це, коли ми сидiли внизу, в залi. Довкола нас було порожньо. Хазяйка пiшла в село замовляти пиво для заiзду. Учора, чи то пак нинi вночi, пиво скiнчилося, бо тут гула така пиятика, що не залишилося нi краплi, виметено все, що лежало у скринях, в ящиках i стояло на полицях. Зметено все. Аж до шматка хлiба. До третьоi ночi будинок здригався вiд чоловiчого реготу. Якщо ми зберемося вийти з дому, ключ вiд вхiдних дверей слiд покласти на лiве пiдвiконня зовнi, сунувши його за вiконницю. Ушпарив мороз. Вiкна зранку були непрозорi, паморозь iх побiлила. На шибках вималювалися квiти й обличчя. «Личини руйнувань», – як назвав це маляр. Визирнути на вулицю зась. Сотнi брудних келихiв, кухлiв i порожнiх пляшок ледве вмiщалися на шинквасi. На дверях i на стiнах висiли якiсь шмотки, що iх позабували робiтники. Злиденнi. У кишенях – м'ятi купюри, носовички, свiтлини та гребiнцi, у чому ми з малярем переконались, обнишпоривши одяг. Запах гулянки – з якоi нагоди пили, невiдомо – ще стояв у залi, у всьому будинку, не знаходячи виходу назовнi. Через холод провiтрювати нiхто не насмiлювався. Безладдя на кухнi вражало своею грандiознiстю. І раптом задзвенiли шибки, стiни здригнулися вiд «удару в обличчя атмосферi» – вiд вибуху, що прогримiв унизу, в долинi. «Вони пробивають велику свердловину в горi, – сказав маляр. – Роблять друге водосховище».

Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гiгантське будiвництво, що в головi не вкладаеться, «як це можливо». Інженер наводив йому данi, цифри, термiни. «Неймовiрно, – сказав маляр, – бiльше тисячi робiтникiв. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалi з цим будiвництвом опосередковано пов'язанi десятки, навiть сотнi тисяч, якi на неi працюють. «Рахунок iнвестицiй iде на мiльярди». Держава вмiе порадити зi своiми джерелами, знайти застосування своiй науцi. Це ж «престижно». Однак там, унизу, i не тiльки там, заварилася така каша, пiсля якоi усе буде «перевернуто догори дригом». Технiка щомитi обганяе сама себе. «Ходiмо, – заквапився вiн, – треба прогулятися. Либонь, е на що подивитися».

Ми вийшли з будинку. Але нiчого видно не було, тiльки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильнiше густiти сiра iмла. «Сьогоднi зi свого мiсця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив вiн, – вони ховають власника крамницi з дрiбним крамом».

День восьмий

Сьогоднi я розчищав лопатою дорiжку вiд заiзду до битого шляху. Хазяйка називала мене «милим паном», а побачивши, що я трохи застоявся, коли вирiшив перепочити, винесла менi двi склянки сливовицi. «З вашого вигляду не скажеш, що ви такий дужак», – зауважила вона. Я вiдповiв, що звик до фiзичноi роботи, що обставини давали менi таку можливiсть. Пояснив, що мiж заняттями змушений постiйно трудитися фiзично, щоб не зiхати з глузду. «Вже скiльки рокiв не було такого снiгу», – сказала вона. І вказала рукою на пiвдень, у бiк гiр, сповитих, однак, хмарами. Потiм сходила в будинок i принесла канапку з вуджениною. «Хто працюе, повинен i iсти», – сказала вона. Мовляв, вона дуже тiшиться, що я прибираю снiг, у самоi руки не доходять. «Було б соромно». Побачивши, як з дому виходить маляр, вона покинула мене i, обiйшовши його, сховалася в будинку. Судячи з усього, вона не хотiла потрапляти йому на очi. Таке було враження.

У головi не вкладаеться, що я стiльки розгрiб за такий короткий час, здивувався маляр. Виявляеться, вiн увесь час спостерiгав за мною з вiкна. «Якби за це не взялися ви, нiкому б i на думку на спало розчистити дорiжку». Минула нiч стала для нього винятком: вiн виспався, кинув маляр, ставши у мене за спиною, що було менi неприемно. «Спав винятково. Я спав, отже, мене не носило кiмнатою!» За ранковими болями вiн може вирахувати вечiрнi та нiчнi. «Попереду страшний вечiр, страшна нiч. Але це напевно триватиме вже недовго». У столицi колись, десятки рокiв тому, вiн був у снiгоприбиральному загонi. «Уявiть собi, три шилiнги вiсiмдесят за годину роботи при карбiдному лiхтарi[34 - Карбiдний лiхтар – лампа, де джерелом свiтла служить вiдкрите полум'я струменя спалюваного ацетилену, що, в свою чергу, виникае внаслiдок хiмiчноi реакцii карбiду кальцiю з водою.]». Моя метушня зi снiгом змусила його згадати гiркi часи. «Тi самi часи, коли я був радше мертвим, анiж живим. Найчастiше я буквально стояв на межi», – сказав вiн. «А проте, якi ж то все-таки були прекраснi часи в порiвняннi з нинiшнiми… якi я вiдбуваю, щоб завершити смертю». Я майже не чув його. У нього прокинулося бажання посидiти по обiдi в кав'ярнi. «Складете компанiю? На станцiю? Є свiжi тижневики».

Вiн розповiв, як одного разу зазнав такого вiдчуття, нiби прийшов до себе в образi iншого. «Вам знайоме таке вiдчуття? – запитав вiн. – Коли я пiдiйшов до себе, захотiлося, звичайно, потиснути собi руку, але я ii раптом вiдсмикнув. І знав чому». Тим часом я дочистив дорiжку до кiнця i понiс лопату в будинок. Маляр чекав на мене бiля ганку. Коли я повернувся, вiн сказав: «Молодий бере в руки лопату i живе. А старий?»

У когось життя минае немов у лiсi, де весь час зустрiчаеш вказiвнi стовпчики i межовi знаки, поки вони раптом не пропадають кудись. І лiсi не видно кiнця, а вiд голоду позбавляе тiльки смерть. І шлях завжди йде через окремi просторовi перемiжки, i поглядовi не дано вирватися за iхнi межi. «За певних умов навiть всесвiт затiсний». Але позначити шляхи туди, де вiн, маляр, перебувае зараз, для людини, яка iх не знае, поки ще не знае, – на це вiн уже не пристане. «Я оперую своiми поняттями, якi виторгував у хаотичного, цiлком витягнув iз самого себе». Тут треба знати, що означае у нього «озлоблення», що е для нього «принципове», що таке «свiтло» i «тiнь» i «злиднi взагалi». Цього нiхто не знае. Тим не менше, можна якось вiдчути, куди вiн прямуе. Вiд чого страждае. Мабуть, навiть бiльше, нiж припускаеться. «Цього знати не треба». Тут вiн знову-таки мае на увазi щось iнше, нiж зазвичай думають. «Знайте, знання вiдводить вiд знання!» Його дратують люди в унiформi. «Я ненавиджу полiцiю, жандармерiю, армiю, навiть пожежникiв». Усе це викликае в ньому нав'язливi уявлення сексуального характеру, яких вiн волiв би за краще не мати. Вiн не хоче бiльше знати нi залiзничникiв, анi вiйськових. Офiцери йому стоять кiсткою в горлi. Не в останню чергу через свою нелюдянiсть, яку вони «до того ж штучно в собi плекають». Але вони вiдштовхують його так само брутально, як i притягують. «Так, вони i притягують мене. Я вже говорив вам чому. Якiсь проблеми, якi розвiюються в запаху, що готуе образ». І ще: «Жiнки якщо i зваблювали мене у вiдповiдному вiцi, у тих самих властивих iм зв'язках, то зваблювали радше завдяки своiй неприсутностi: немолодi, вони були радше потворнi». Його взагалi давно вже збуджуе все вiдсутне, тягне з якоюсь дитячою розпусною пристрастю. Але вiн нiколи i нi в чому не мiг себе самого пояснити. «Яснiсть – це щось надлюдське». Вiн шукае i пропагуе простоту, ненавидячи ii: йому завжди кортiло з неi виламатися. Переконанiсть, з якою вiн вiдстоюе спокiй, аж нiяк не сильнiша за його переконанiсть у необхiдностi неспокою, чому так – вiн не змiг би пояснити. Якщо вiн щось постановляв, то одночасно – ухвалював рiшення ще й iнше. А проте, вiн завжди залишаеться самим собою. Вiн чiтко вiдрiзнений у своiх точно окреслених поглядах. «Що це? Безумство?» – запитуе вiн, допiру змалювавши менi, як стоiть справа з кiмнатою в будинку, що йому нема нi кiнця нi краю. «Недовершенiсть, завжди руйнуеться те, де i з допомогою чого я прагну пiднятися». Щоб залишити позаду ту п'ядь землi, що пiд ногами, вiн iде, вiн безупинно рухаеться, байдуже, де i як, «але я не сходжу з клаптика, який пiд ногами». Це закон природи… спати i мислити, а все, що лежить мiж цими двома станами, вклинилося, втиснулося мiж ними, – це вiдхилення вiд самого себе. Але вiд себе не вiдхилитися жодними хитрощами. «Зрозумiло, все, що я кажу, нудне, бо це щось заздалегiдь вивiрене, усталене, до того ж елементарне. Мiсце, де приходить думка про смiховиннiсть усього, завжди з тобою: варто виглянути у вiкно, зазирнути в самого себе. Та куди завгодно. Раз у життi кожному вдаеться великий кидок – закинути все на свiтi!» «Всi, кого я знаю, на одне лице. І всерединi у них все однаково, якоi б мастi вони не були. У всiх сидить одне й те саме. Мене верне вiд цього. Коли я iх вiдпускаю, кажу: "Розiйдись!" Залишаеться запах, вiд якого бiлий свiт чорнiе». Люди, за його словами, спочатку незадоволенi, пiзнiше беззахиснi, веденi тупiстю, яка штовхае iх у колiю професii i жене по нiй, а вони носяться з власними переконаннями, обмеженi в швидкостi i в тривалостi життя. «Що сiльська дiвка, що президент концерну». Що почуття i розум блокуються, то годi говорити про окрему особистiсть. «Який сенс у тому, що кращi мiсця займають найспритнiшi, а не найрозумнiшi? Як можна застрахуватися, коли йдеться про мiльйони? Про мiльйони перспектив на майбутне? Традицii? Педантизм? Безглуздостi?» Нас випереджае репутацiя, яка вбивае нас.

«Чимало iдей стають потворними новоутвореннями, що iх не викорiнити за цiле життя», – сказав вiн. Ідеi часто дивували когось через роки, але того, хто ними володiе, рано чи пiзно робили смiшним. Ідеi приходять до нас з якогось свiту, який, тим не менше, нiколи не покидають. Вони завжди в ньому перебувають, у царствi мрiй. «Бо ж не iснуе такоi iдеi, яка зникла б безвiсти, яку можна начисто стерти. Ідея реальна, i так триватиме». Нинi вiн розмiрковував про бiль. «Але ж болю не iснуе зовсiм. Бiль – це необхiдна гра уяви». Бiль – це не бiль, як, припустимо, корова е корова. «Слово "бiль" спрямовуе увагу почуття на почуття. Бiль – якийсь надлишок. Але уявне – реальнiсть». Тому бiль i iснуе, i нi. «Але болю не iснуе, – сказав вiн. – Як не iснуе щастя, його немае. На болю полягае якась архiтектура». Всi думки, образи незумиснi, як-от поняття: хiмiя, фiзика, геометрiя. «Цi поняття треба знати, щоб знати щось. Щоб усе знати». З фiлософiею ж не просунутися нi на крок. «Не iснуе нiчого прогресивного, але фiлософii у марностi прогресу нема рiвних. Прогрес – нiсенiтниця. Щось неможливе». Спостереження математика мають основоположний змiст. «О, так, – сказав вiн, – усе в математицi – дитяча гра, бо в нiй усе е». Але як вiд усякоi дитячоi гри, можна загинути й вiд математики. Коли ти раптом – бо ж переступив межу – вже не розумiеш жартiв, уже не розумiеш свiт, тобто нiчого не розумiеш. Все е уявлення про бiль. «Собака може важити приблизно стiльки ж, скiльки i чоловiк, проте вiн нiколи не жив, розумiете?!» Вiн сказав менi, що однiеi чудовоi днини я переступлю порiг i вступлю до парку, величезного, нескiнченного, до галереi красот i майстерних вигадок. Флора i музика чергуються в його лонi з дивовижною математичною логiкою i, благотворним чином впливаючи на слух, наблизять мене до вищих уявлень про витонченiсть, але пройтися по цьому парку, тобто використовувати його, я не зможу, адже вiн складаеться з тисяч маленьких i навiть крихiтних квадратних, прямокутних i круглих острiвцiв, дерниць, якi iснують настiльки самi для себе, що той острiвець, на якому я стою, менi вже не покинути. «І такi мiж ними ряснi i глибокi води, що потрапити з одного острiвця на iнший неможливо. У тому уявленнi, яке у мене в головi». На тому клаптику, де, сам не знаючи як, опинився, де, сам не знаеш ким або чим, розбуджений, де ти змушений залишатися, – на цьому клаптику тобi судилося й загинути, померти вiд голоду i спраги. «Жагуче бажання пройти через увесь парк вбивае».

Я виявив його за копицею, вiн сидiв, скорчившись, на якiйсь дошцi. Було вже темно, i вiн сказав, що чув, як я йду вiд баюри. «Вашу ходу я визначаю безпомилково». Такi люди, як вiн, очi в яких найчастiше закритi – «це теж приготування до смертi», – мають, за його ж словами, виключно тренований слух. «Ви були ще далеко, а я вже чув вас. Ви поволi увiйшли в зону мого поганого настрою. А ви знаете, що ви ходите не так, як ходить якийсь юнак?» Мене, звичайно, як вiн зауважив, спантеличило те, що я зустрiв його тут, за копицею. Вiн, мовляв, взагалi давно настачае менi своi дивацтва. «Хiба все, що я роблю, не виглядае однiею суцiльною дивиною? Я присiв тут тому, що не мiг бiльше стояти. А все – ваш Глянсовий пресинг», – вiн зi смаком, як менi здалося, вимовив цi слова i повторив iх кiлька разiв майже без пауз, пiдвiвши на мене очi, нiби виглядаючи з лисячоi нори. «Ваш Глянсовий пресинг закiнчився невдачею. Моя пухлина як була, так i залишилася. Я мав рацiю. Тут "щось страшне". Тепер я взагалi не можу ходити. Ви ж переглянули свое твердження, що це "нешкiдлива штука"?» І вiн знову почав просторiкувати про свою хворобу, яка «просто-таки на фiлософський лад» пов'язуе голову i ногу. По сутi цим стверджуеться якась «священна наука».

Вiн сказав, що йшов модриновим лiсом, а вiдтак попрямував до болiтця: тут-бо можна йти тiльки двома шляхами, «або тим, або iншим», i хотiв, власне, спуститися до вокзалу, щоб затаритися газетами i «злякатися кочового свiту. Газети для мене – едина розвага. Те, чого менi вже не можуть дати люди, те, чим для мене нiколи не була природа, тепер означають газети. Рiзноманiтнiсть, поперечина». У газетах вiн знаходить пiдтвердження багатьох своiх теорiй. Газети – це, по сутi, весь свiт у кожному номерi, який вiн розкривае. «Свiт – це не свiт, це нiщо». Щодня газета змушуе його дискутувати iз самим собою. «Газети, коли брати до уваги нудоту, що ii вони викликають у багатьох, не без пiдстави i з повним правом можуть вважатися единими великими утiшниками людини». Газети для нього – те, чим нiколи не були нi брат, нi сестра, нi батько, нi мати. «Чим нiколи не був для мене свiт. Найчастiше я не мав нiчого, крiм газети, цiлими днями, тижнями, роками – тiльки газета, яка говорила менi, що все на свiтi ще iснуе, все, розумiете, все навколо мене i в менi, все, що я вважав мертвим».

На схилi, пiд великою липою, де найсильнiше гудуть телеграфнi дроти, за декiлька крокiв вiд опори лiнii електропередач, йому стало млосно, i вiн повернув назад: «Рiч у нозi». Вiн змушений був тягнути ii, мов багатопудову гирю. «Здавалося, вона ось-ось вiдiрветься». Спочатку вiн намагався дiстатися заiзду найкоротшим шляхом, але тут зовсiм вибився iз сил, як йому здалося. Сяк-так доплентався до копицi, де сподiвався також сховатися од вiтру. «А спина зiгрiлася, сiно таки!» Мое наближення, «кришений шурхiт» вiдiрвав його вiд думки про сестру, «вельми сумноi думки». «Менi приемно, що ви прийшли. Це ви випадково чи побачили мене?» Випадково, сказав я. «Тiльки-но я присiв, бiль у нозi потроху почав стихати. Поповз угору, ближче до мозку».

Вiн увесь час ремствуе на болi в нозi, якi «найчастiше починаються, посилюються, сваволять, коли слабшае головний бiль». Вiн iде за моею порадою тримати ногу в такому положеннi, щоб ступня знаходилася вище, пiдкладати вночi пiд неi подушку, але «як бачите, це не допомагае. Навпаки. Пухлина значно збiльшилася. Здаеться, нiби вона висмоктуе всi соки тiла. Це те ж саме вiдчуття, яке у мене завжди пов'язане з мозком». Пухлина справдi збiльшилася. Вiд того, що вiн весь час ходить. Можливо, вона стала навiть удвiчi бiльшою, нiж ранiше, коли я бачив ii востанне. Але була безбарвна. Кiсточки вже не видно. «Найкраще – не трудити ногу. Менше ходити», – порадив я. «Ви думаете, так просто можна справитися з цiею страшною хворобою?» – «За кiлька днiв усе минеться, – сказав я, – пухлина зникне». – «Осьде, на руцi, бачите, прокльовуеться нова», – поскаржився вiн. І показав менi мiсце бiля лiктя, де нiбито позначаеться пухлина, але я нiчого розгледiти не мiг. Я обмацав руку – жодних ознак аномалii. «Далебi, ви бачите, як це сигналiзуе про свое наближення. Ви не тямите у хворобах». Його голова набита «невимовними комбiнацiями». Образи, якi живуть у ньому, як i в будь-якiй людинi, раптом перевертаються, розриваються «буквально на клаптi. Але я, знаете, змирився з тим, що наскрiзь, суцiль хворий. Скручений хворобою. Ця хвороба, як менi здаеться, незаразна. Коли я виявив ii, я вiдчув, що вона невилiковна», – повторив вiн i замовк. Ми йшли, як завжди: я – попереду, вiн – за мною, спочатку – в село, потiм – до заiзду.