І це все, що я хотіла сказати про кохання

А може, він хотів сказати своєю дурною історією, що будь-якій жінці ціна – обід у ресторані?

Ми з Дмитром мовчки уминали смаколики турботливої невістки й дивилися у вікно. Його розповідь була нам нецікавою. Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:

– Я починаю розуміти, чому десерт «чері» такий дорогий, але справа не в ціні! Моє моральне обличчя радянського офіцера не дозволяє купувати проститутку! Уявляєте, що було б, якби дійшло до мого командування? Кінець кар’єрі! Відправили б на Батьківщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзі мораль була дуже міцною! – з повагою в голосі додав дідок. І я зрозуміла, що його гарна пенсія штабного офіцера дозволила йому залишитися навічно в епосі застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервів.

– Я відмовляюся, а директор ресторану відразу втрачає свою фальшиву усмішку й починає погрожувати: якщо я не візьму «чері», мене очікують величезні неприємності. А мулатка стоїть та посміхається, уся така струнка, груди високі, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я їм починаю пояснювати, що дома в мене є дружина, діти, на що директор гарною англійською відповідає, що всі мають дома дружин і дітей, і всім треба заробляти. Ледве відбився: заплатив за цей «десерт», а пальцем не торкнувся. Вистояв. От як воно буває!

«Кульбабка» знову накинувся на їжу, а я дістала гаманець, щоб віддати йому за чай, ця людина стала мені неприємною. Дмитро теж поліз у кишеню за грошима. Як на гріх, у мене не виявилося дрібних, тоді мій сусід під розмахування пенсіонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, і ми стали тихенько розмовляти одне з одним. На наше щастя, дідок виявився глухуватим, а тут ще й стукіт коліс.

Переговорюючись, ми прибрали на столі, і Дмитро відніс провіднику порожні склянки. Ображений пенсіонер зробив вигляд, що читає газету.

– Шеф відправив на тиждень у гори, – дивлячись у вікно, тихенько прошепотіла до Дмитра. Пагорби за вікном ставали все крутішими.

– А мені перед Африкою захотілося побувати в рідному селі, давно там не був.

– Перед Африкою? – з інтересом перепитала я. – Ніколи не була в жарких країнах. Ви там працюєте?

– Так, щось схоже на військового радника. Тиждень погостюю в тітки, потім у столицю, звідти на літаку до Дубая, а потім уже кінцевий пункт. Взагалі-то я в минулому – професійний військовий, на пенсії, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги. Нас там таких ціла колонія. Умови табірні, але нічого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.

«Життя змусило». Життя змусить, – не тільки до Африки втечеш, а й замість Еміратів опинишся у вагоні з прорадянським «Кульбабкою» й будеш вислуховувати його важкотравні вульгарності. Напевно, мій погляд зобразив і співчуття, і підтримку, й інтерес. Дмитро продовжив:

– У серпні я поховав дружину. Пройшло вже майже півроку… Я тепер тільки зрозумів, чому православна церква радить після смерті одного з подружжя дотримувати два роки жалоби. Півроку пройшло, а дотепер згадуєш і ріжеш, немов по живому. Усі думки, вся пам’ять, – все про неї…

Я побачила повні болю очі, злегка торкнулася його ліктя:

– Вона загинула трагічно?

Так, я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якій людині треба виговоритися, і це лицемірство – робити вигляд, що непристойно говорити на такі теми й не запитувати про те, що наболіло.

– Ні, вона занедужала. Несподівано. Рак. – Він помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповісти. Де ще ми можемо бути настільки відверті, як не в дорозі з випадковими попутниками?

– Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять років усі сім кіл пекла. Насправді їх було не сім, набагато більше. Сім – це так, символіка. Ми боролися за життя, зціпивши зуби, і Ніка виявилася справжнім борцем. Вона так прагла жити! Адже їй було в тисячу разів страшніше й болючіше, ніж мені… Я міг тільки підтримувати й співчувати, а ще діставати гроші. Кожна наступна операція обходилася вдвічі дорожче, а результат був ефемернішим і коротшим. Через рік у нас розтанули всі заощадження, синові-студентові ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став підробляти у вільний від навчання час, що відразу позначилося, мрії про аспірантуру довелося відкласти. До кращого часу. Потім ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цінність. Пішли за безцінь, як лом, навіть наші з дружиною старовинні обручки. Коли в столиці лікар погодився зробити ще одну операцію – не кожний ішов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рік. А потім став звертатися до друзів, родичів, до товаришів по службі, і побачив, як вони всі поділилися на два протилежні табори. Мій друг, який ніколи не відрізнявся ощадливістю, мовчки зі своєю дружиною вислухали й пішли. У мене не було ані сил, ані морального права його засуджувати, різні в людей обставини – але наступного дня ранком дзвінок у двері, на порозі Сашко простягає важку пачку грошей: «Це максимум, що мені змогли дати в банку. Тут зовсім трохи не вистачає до необхідного, але ми з дружиною що-небудь придумаємо». І надумали, обійшли своїх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.

Дмитро говорив, а я дивилася йому в очі й відверто милувалася. Переді мною був справжній дорослий чоловік, він знав, що в житті є перемоги, але є й поразки, і втрати. І поразки теж треба зустрічати з гідністю. І нехай двоюрідний брат не дав грошей – євроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, ні докору – люди різні, Бог їм суддя. Мене вразило, він докладно розповідав про людську щирість, і майже не говорив про велику когорту родичів і колишніх друзів, що не змогли тоді їх підтримати.

Його дружина померла в серпні, а я їй заздрила: в щасливому шлюбі виховувала сина, у найтяжчий час її не зрадили й не кинули напризволяще, до останньої миті з нею була поруч любляча людина.

Відклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потім ліг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, і зробив вигляд, що спить.

10

Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сіли на відкидні стільчики й стали дивитися у вікно. Пішов сніг, пританцьовуючи, сніжинки прилипали на кілька митей до скла, а відпочивши, неслися далі. Пейзаж був чарівний, але досить одноманітний. Мороз підсилювався, і вікно починало потроху замерзати, прикрашаючись писаною сніговою рамкою.

Ми мовчали. Я всім серцем, усією своєю інтуїцією розуміла, що випадково «зустрілися дві самотності», пройде кілька годин, і ми назавжди розстанемося, кожне повернеться на орбіту свого життя. Проти нас усе: мій коханець, тінь його улюбленої дружини, дворічне відрядження, грошове, але таке непотрібне! І єдине, що мені залишилося – бути з ним ці кілька годин поруч.

Але ж мені пощастило: поруч людина, яка розуміє, з якою можна бути відвертою. Можна говорити все, як на сповіді: вийду з вагона й, згідно з теорією імовірності, ми більше ніколи не побачимося, перетворимося одне для одного на приємний спогад. Ця теорія строга й безстороння, як уся математика.

Я вибухнула гарячим монологом:

– Ваша дружина була щасливою жінкою. Ви не зрадили її, не залишили саму, не пірнули в алкоголь, риболовлю, друзів, ще куди-небудь, куди йдуть, аби тільки не бути поруч, не бачити страждань, яким зарадити неможливо. А от я… Я не бачу навколо себе мужніх, дорослих чоловіків, поруч якась шантрапа несамостійна. Будь-який дріб’язок вибиває їх із сідла. Можливо, вони існують, ці міфічні чоловіки, що вміють взяти на себе відповідальність, вміють до останнього тримати удар, виконувати дане слово, але поруч – суцільно дорослі підлітки, болісно самолюбні, примхливі, що не вміють себе тримати в руках, що розпускають і свої нерви, і свої руки. З тобою поруч чоловік. Він навіть намагається виглядати справжнім чоловіком, але дитячий егоїзм виривається з нього виверженням вулкана через будь-який дріб’язок. Там, де треба просто не помітити, не звернути уваги, не надати значення, вибачити чужу слабкість, зрештою, – розігрується ціла трагедія, нервування. Замість того, щоб підтримати, підбадьорити, підняти настрій, тобі цей настрій утопчуть у бруд і тебе ж ще й обвинуватять. Дивишся на нього й думаєш: і де ж твоя любов? На словах? Куди все гарне зникло? Де терпіння, доброта, поблажливість? А потім із жахом зауважуєш, що без нього краще, ніж з ним! Ти лякаєшся й починаєш приховувати це сакральне знання, іноді себе заспокоюєш: у принципі, він же не винуватий, його так тато виховав. Вірніше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого віку, не було і в тата міцної чоловічої руки. Ти починаєш за ним спостерігати, немов збираєш докази, які виправдають будь-яке твоє рішення. Приховуєш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старіючої дитини. Він старший за тебе на п’ять років, а тобі доводиться витирати йому соплі батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкаві вмовляння не допомагають. І знову закрадається злочинна думка: а чи потрібна тобі ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемінізм, – з натягнутою посмішкою і сльозами, що зрадливо навернулися на очі, закінчила я свій виступ і зробила вигляд, що розглядаю полустанок із трьох будинків, припорошених снігом. Навіщо я так згустила фарби, описуючи Сергія, – не знаю, може, тому, що світ – театр?

Дмитро співчутливо торкнувся моєї руки трохи вище ліктя:

– Я вас розумію. Ви дуже сильна людина, і, здається, максималістка. Дозвольте собі бути слабкою, дозвольте своєму чоловікові впрягтися у ваш віз, перекладіть на нього свої турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежності, цей фізичний закон діє всюди, – м’яко додав він.

Повз пройшла провідниця, оглянувши нас зарозумілим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.

– Лізо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цієї фарби, штукатурки. Ви тільки ввійшли у купе, і мені відразу це впало в око, зараз це рідкість. Ви така справжня!

Дмитро хотів ще щось додати, але тут з тріском відсунулися двері нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – він був акуратно причесаний і переодягнений у синій спортивний костюм з білими смужками:

– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нікому розповідати про «чері» і свою нелюдську витримку.

І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомітно, як змовники, посміхнувшись одне одному.

Провідниця помстилася мені чисто по-жіночому, невідомо, за яку провину.

Починалися прозорі сутінки, коли день глибоко зітхнув і вирішив відпочити. Ми пообідали тим, що Бог послав завдяки Дмитровій невістці, і не прибрали ще зі стола, як у двері голосно стукнули, і почувся роздратований голос провідниці:

– Дамочко, зараз ваша станція, стоїмо всього одну хвилину, – і за мить її задоволені кроки прогупали по тамбурній підстилці з гордим почуттям переваги. Поїзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.

Наспіх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-воєнному, без зайвих слів дістав з верхнього багажника мій рюкзак, і ми, на ходу побажавши «Кульбабці» щасливої дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, ніс позаду мою поклажу.

Ледь ми ступили на перон, як поїзд безшумно рушив з місця. Дмитро поставив рюкзак коло моїх ніг, обхопив мене двома руками й жагуче поцілував у губи – від несподіванки я завмерла. А він уже стрибнув на підніжку вагона й дивився своїм чистим відкритим поглядом. Провідниця безцеремонно відтіснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руці сигнальний прапорець.

Так закінчився мій «вагонний роман», ніякої іншої альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвіст потяга, що їхав, поступово набираючи швидкість, а з очей текла зрадницька солона рідина. Я плакала через відсутність у світі досконалості, і в душі було так боляче, і боляче було дихати, немов мене протримали кілька годин на кисні, а потім відключили не тільки кисень, але й повітря.

11

Сутінки згущувалися, мороз лютував, і я попленталася на вокзал, щоб викликати таксі, з надією, що в цій глушині така послуга для приїжджих існує. До пансіонату ще кілометрів п’ять.

Молода й привітна касирка з готовністю визвалася мені допомогти, вокзал порожній, бажаючих купити квитки катма, і вона нудьгувала без справ. Бідолашна із захопленням щось в’язала. Хвилин через десять у залу чекання – маленьку кімнатку з дерев’яними лавами – увійшов хлопець у короткому кожушку нарозхрист та без шапки й відразу попрямував до мене.

– Це тебе треба відвезти до пансіонату?

– Не тебе, а вас, – м’яко, але твердо виправила я. Не люблю панібратства.

– Мені без різниці, – хмикнув водій, – сто гривень.

– У столиці і то дешевше, – почала я торгуватися, – до пансіонату всього п’ять кілометрів, може, досить і п’ятдесяти, і то ліпша ціна?

– Ваша справа, скільки заплатите. Тільки гроші наперед.

Мені хотілося скоріше потрапити на місце, я не надала його словам великого значення, дістала гроші, простягнула їх разом з рюкзаком. Хлопець закинув його на спину, і ми вийшли з вокзалу. Швидко темніло, десь у хмарах намагався пробитися місяць, прикрашаючи небо ледь помітним світлим ореолом. Роль таксі відігравав бувалий «жигуль», капремонт по ньому давно вже не плакав, а ридав. У цьому я переконалася, коли хлопець почав заводити мотор: бідолаха закричав голосніше трактора. Я глянула на водія, не знаю, яким був мій погляд, але хлопець почав мене заспокоювати:

– Не турбуйтеся, доїдете, самі ж говорите, пансіонат недалеко, – і машина «затрусила» нерівним путівцем нагору.

Я дивилася на дорогу спереду, а в голові вихором носилися далеко не оптимістичні думки. Якщо й залишилися в мені якісь почуття до Сергія, то й ті ледь жевріють. Я почала порівнювати його з іншими чоловіками – небезпечний жіночий симптом – і ці порівняння все частіше були не на його користь. І сама я, як голодний у ресторані, кокетую з ким доведеться, знайомлюся, розмовляю й, немов нове плаття, приміряю до себе: до лиця воно мені чи ні.

«Жигуль» різко загальмував, фари з темряви вирвали зовсім малюсіньку ділянку дороги. Водій дістав рюкзак з багажника й розчахнув переді мною дверцята:

– Приїхали!

Ніякого пансіонату й близько не було, а нагору вела досить вузька стежинка, щоправда, добре розчищена й утоптана сотнями людей.

– Метрів п’ятсот, і ви на місці. – Глумливо глянув на мене і додав: – Щасливої дороги!

Сів у свою таратайку, різко розвернувся і зник. Я залишилася на дорозі сама.

Що ж робити? Рішуче надягла рюкзак і пішла по стежці. Звідусіль обступила непроглядна темрява, заспокоювало те, що пансіонат близько, і якби тут була яка-небудь небезпека, хіба мене залишили б на дорозі саму? Що я, Червона Шапочка, закуска для вовка?

Спочатку йти було легко, вірніше, я не йшла, а майже бігла, немов якесь марновірне почуття небезпеки штовхало вперед. Мені видавалося, що іноді за спиною чуються чиїсь легкі кроки. Але вже хвилин через двадцять я стомилася, а рюкзак ставав усе важчим, ремені навіть через куртку урізалися мені в плечі, занила спина. Я пригальмувала швидкість, стала нести рюкзак то на одному плечі, то на іншому. Куртку довелося розстебнути, мороз перестав лютувати, а небо очистилося від хмар, і місяць освітив верхівки дерев.

Я йшла, минав час, а пансіонат усе не з’являвся, хоча я пройшла вже не п’ятсот метрів, а кілометрів зо п’ять, не менше. Я запанікувала: може, спуститися вниз і перечекати до ранку на вокзалі? А раптом я вже на місці, і за першим же поворотом з’явиться жаданий будинок? Незважаючи на душевні вагання, ноги відважно несли мене вперед. Я знову прискорила кроки, намагаючись не збити подиху, а серце готове було вискочити з грудей: до такого кросу з важким багажем треба готуватися не один місяць.

Підлий хлопчисько на своїх поганих «жигулях» навмисно мене сюди завіз, адже я заплатила йому половину необхідної суми – мене нарешті осінило. Він провіз півдороги, і вистачить, йому теж гроші потрібні, може, хоче поміняти свою мізерію на щось пристойніше й надійніше. Але який негідник! Знала б, що буду годинами бродити по лісу, не стала би торгуватися! Але тепер пізно шкодувати, треба, зціпивши зуби, йти вперед і тягти цей важелезний рюкзак. Таке враження, що я наклала туди каміння упереміш з цеглою.

Я вибилася з сил, зневірилася і, нарешті, вийшла на велику галявину, на краю якої в ста метрах від мене стояв великий дерев’яний будинок, освітлений місячним сяйвом і вікнами.

– Слава Богу! – прошепотіла я та сіла в знемозі просто в сніг, у мене не було сили поворухнутися.

Задзвонив мобільний телефон, і радісний голос Сергія відрапортував, що в нього все гаразд, мені не треба хвилюватися, переговори йдуть успішно.

– Я рада, що в тебе все добре. Зателефонуй завтра, якщо знайдеш час. Я дуже втомилася, – і натисла відбій. На більше мене не вистачило. Ну і добре.

12

Пансіонат гостинно розчахнув двері. Жінка років тридцяти, повна, круглолиця, з бездоганно чистою білою шкірою, зустріла мене радісними вигуками, провела в номер, напоїла чаєм, бо до вечері була ще ціла година, – із приємною посмішкою сповістила вона. А я-то думала, що вже глупа ніч!

З недовірою я подивилась на великий старовинний годинник, який відчув мій погляд і почав віддзвонювати шосту годину. А з поїзда я вийшла на початку п’ятої… Але ж мені здалося, що я блукала в лісі кілька годин! Я переглянула мобільний: Сергій дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, за п’ятнадцять хвилин на шосту. Цього не може бути!

Жінка дивилася на мене з ласкавою домашньою посмішкою й не могла зрозуміти моєї розгубленості. Я знову піднялася у свій номер, знайшла паспорт, спустилася у фойє і до вечері оформила всі формальності.

Нарешті огляділася. У будинку недавно зробили реставрацію, усе блищить від чистоти, а інтер’єри оформлені під старовину: на вікнах важкі портьєри, у великому холі – камін, затишно потріскують дрова; міцні, зі справжнього дерева, меблі, важкі та затишні, як у позаминулому столітті. У їдальні посередині – величезний овальний стіл і кілька маленьких, що примостилися біля трьох високих вікон. А головне – жива тиша, нікого не видно, але будинок дихає спокоєм і надійністю.

До вечері в їдальню спустилися ще три постояльці: жінка бальзаківського віку в теплому в’язаному платті та молодята з блискучими обручками на підмізинних пальцях і з такими ж блискучими щасливими обличчями. Я сиділа біля вікна, і дама приєдналася до мене. Юне подружжя сіло за дальнім столиком, про щось шепотілося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини сміхом.

– Як сьогодні добре, спокійно, – проговорила дама, дивлячись у вікно. – Ранком майже всі виїхали, доведеться трохи понудьгувати, – підбадьорлива усмішка в мій бік, – раніше п’ятниці сюди навряд чи хтось заявиться.

– Мене звуть Ліза, – представилась я. І додала: – Від людей я й на роботі утомлююся, вважатимемо, що мені пощастило.

Принесли вечерю, і ми почали мовчки їсти. Я так утомилася від свого загадкового маршу-кидка в просторі й у часі, що мріяла тільки про теплий душ і м’яке ліжко. Швидко проковтнувши омлет і заварне тістечко, я піднялася з крісла. Моя сусідка без апетиту колупала виделкою в тарілці. Глянувши на мене, вона повільно проговорила:

– Сніданок тут о восьмій, а потім відразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приїхали?

Я кивнула головою. Правда, навіщо я сюди приїхала? Кататися… Миле дитяче слово підняло настрій, я попрощалася й пішла спати.

13

Увесь наступний день я безуспішно намагалася відновити свої дитячі навички управлятися з лижами під професійно співчутливим поглядом інструктора. Мені не вдавалося з’їхати без падіння навіть із самого низенького горбка, у той час як Анна, моя сусідка за столом, насолоджувалася катанням з неприхованою радістю. Вже перед обідом, зглянувшись над моїми жалюгідними потугами «покататися», вона запропонувала пробігтися по розкатаній лижні:

– План по синцях ви перевиконали по-стахановському, – невитончено пожартувала Анна, і ми помчали уздовж траси.

І тут я з подивом побачила, що прямо до пансіонату, з боку, протилежного до того, звідки прийшла я, веде прекрасна широка дорога – і ницість учорашнього таксиста постала в новому світлі, як і моя нерозумна ощадливість.

По лижні їхати було прекрасно, сніг радісно скрипів під лижами, сонце, морозець – Кость мав рацію, коли відправив мене сюди, де б ще я так нападалась, як говориться, від душі?

Після обіду ми знову пішли кататися, з невеликої пологої гірки я з’їжджала вже досить акуратно й не падала. Коли почало темніти, до пансіонату під’їхало таксі, але не та руїна, що викинула мене на півдорозі, а гарне приватне таксі, з шашечками. З нього вийшов літній чоловік.

– Ще прибулець до нашого вогнища, – прокоментувала Анна. – Тепер буде веселіше.

Вона не помилилася. Спустившись у їдальню до вечері, чоловік, оглянувши оцінливим поглядом наш нечисленний контингент, попрямував саме до нас. Підійшовши до столика, запитав:

– Поруч з вами вільно? Дозвольте приєднатися.

Ми з Анною прихильно кивнули, а потім не витримали й розсміялися. Незадовго до його приходу ми розіграли цю сценку і вгадали навіть його репліки: більшість чоловіків передбачувані, особливо якщо вони добре виховані й товариські. І не сидіти ж йому, як сичеві, в гіркій самотності, у той час як поруч ми з Анною?

За вікном хмари заволокли небо, подув сильний вітер. Різкими поривами він ударяв у вікна, немов збирався розбити скло й увірватися в нашу затишну їдальню та засипати все снігом. Зайшла господарка й заклопотано попередила про циклон, що наскочив зненацька.

– Боюсь, що погана погода протримається кілька днів, – додала вона, – не дуже погуляєш під таким вітром.

І немов підтверджуючи її слова, порив вітру вдарив з новою силою у вікно. Після вечері ми дружно перебралися у фойє, до каміна. Наш новий знайомий, Володимир Іванович, підніс крісла ближче до вогню, Анна зі знанням справи підклала поліна, й ми стали коротати вечір у бесіді. А більше нам нічого й не залишалося: ні книг, ні комп’ютерів ніхто з нас з собою не взяв, кожний мріяв тут відірватися від цивілізації й гарненько відпочити. А особливо Володимир Іванович, який виявився деканом факультету інформатики.

На вогонь я можу дивитися нескінченно. У тиші потріскували дрова, полум’я різнобарвними язичками охоплювало суху деревину. Не знаю, як довго ми сиділи мовчки, коли пролунала заклична мелодія мого мобільника.

Я вийшла до коридора. Дзвонила Жанна.

– Лізо, я оформила відгул і завтра їду додому. Не знаю, чи правильно батьків навантажувати своїми проблемами? Може, як-небудь самій спробувати розгребти?

– Поїдь і не сумнівайся! Повір, що твої проблеми – це їхні проблеми у квадраті, а якщо ти ще й дров наламаєш, яку-небудь дурість відмочиш, збільшиш усе в багато разів. Покайся й поплач, а там – як буде.

– Значить, все ж таки їхати?

– Все ж таки їхати! І сказати все, як є. До побачення, і щасливої дороги! – Я закінчила розмову й повернулася у фойє, у тепло, до затишного вогника.

Володимир Іванович сидів у кріслі майже біля самих ґрат, Анна стояла, спираючись на коминкову поличку, викладену старовинними кахлями, я такі бачила тільки в музеї: кожна плитка з особливим візерунком, орнаментом або сюжетним малюнком. Анна говорила повільно, не одразу підбираючи слова. Я сіла поруч і прислухалася. Немолода жінка згадувала про своє дитинство:

– Ми жили на околиці невеликого районного містечка. Перші дитячі враження пов’язані з ним. Брат кинув мене й утік з хлопчиськами, а я не знаю, де наш будинок: усі домики невеликі, двоповерхові, я йду та стримано плачу, вірніше, тихенько скиглю, мені навіть у голову не прийшло підійти до якої-небудь дорослої людини й попросити допомоги. Ноги несуть мене вперед, я опиняюся на пустирі. З одного боку тягнеться висока глуха стіна зі старої кам’яної кладки, а з іншого – за кілька кроків стежинки – неглибокий ярок, заповнений будівельним сміттям: цеглою, уламками дощок, пилом і брудом. Зграйка хлопців люто кидає шматки цегли й каміння у великого смугастого кота, що намагається сховатися серед сміття. Поруч стоїть мужик у брудній майці й парусинових штанях, у нього страшна жорстока пика, він командує цією розправою, грізно лає тих, що схибили, нахвалює тих, чий камінь потрапив у ціль і вирвав з грудей кота хрипи болю. Я зовсім маленька дівчинка, але розумію, що кіт приречений, бідну тварину вбивають найжорстокішим чином, напевно, задер чужу курку. Я нічим не можу йому допомогти, страх перед чужою злою волею паралізує мене, хлопчиська радісно гейкають і з ентузіазмом продовжують екзекуцію, мужик тріумфує перемогу над котом… Як я потрапила додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки урок, отриманий так давно: жорстокість всесильна, а я, нещасна боягузка, навіть не спробувала врятувати бідолашну тварину: не зупинила, не закричала, не закрила собою, не побігла шукати когось сильнішого й добрішого за тих виродків. І за це боягузтво мене чекає розплата… Життя тендітне й несправедливе, усе живе дуже легко знищити…