І це все, що я хотіла сказати про кохання

Була вже північ, але сон до нас обох не йшов. Між спальнею й залом у мене немає дверей. Під час ремонту я зробила арковий проріз. Бідне Жабеня вертілося, як карась на сковорідці. Час від часу чувся її важкий подих. Я спитала:

– Не спиш?

– Ні, – з готовністю відгукнулася вона з дивана.

– Знаєш, що відбувається під час аборту?

Дівчина мовчала.

– Лікар ще тільки робить жінці анестезію, а в маляти починає прискорюватися пульс, серденько скажено стукає. Воно відчуває, що над ним нависла смертельна небезпека. Відбудеться щось страшне. А потім… потім маля намагається глибше сховатися від страшних гострих щипців, які починають рвати на частини його беззахисне тільце, його голівку, ручки, ніжки, животик. На які смертні муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у світлій чистій палаті прокинеться жінка з порожнім лоном, зі знівеченою назавжди душею. Ця жінка вже ніколи не стане колишньою, тінь смерті буде витати за нею до кінця життя.

– А ти, виявляється, дуже жорстока, Лізо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.

– Жанно, хіба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?

У залі на підлогу плюхнулися дві босі стопи й шурхнули швидкі кроки. Дівчина присіла навпочіпки біля моєї подушки й злякано зашепотіла:

– Як ти здогадалася? Це якась містика, так?

– Ніякої містики. Я тебе наскрізь бачу. І дуже жалкую, що не можу нічим допомогти. Іди спати, а то мені тільки не вистачало проспати на поїзд.

Бідолашна безшумно повернулася до зали, заскрипіла диваном, а в мені заскребли кішки в якомусь неіснуючому містичному місці.

6

Мені теж не спалося.

Господи! Ну яке мені діло до Жанки і її ще не народженої дитини? Чому при одній думці про небезпеку, що нависла дамокловим мечем над цим малям, у мене починаються спазми внизу живота? І тоді послужлива пам’ять дістає з далеких відсіків мозку те, що я прагну забути, прагну викреслити зі свого життя, немов цього ніколи й не було, а якщо й було, то не зі мною. І не можу…

Мені й у голову б не прийшло бути відвертою з Жанною. Хіба я можу зізнатися, що була такою ж недосвідченою наївною дитиною, і перше світле почуття захопило мене в рожевий полон? В Олексія я закохалася не по вуха, а набагато вище вух, і втратила елементарну здатність розуміти й спостерігати. Тоді я жадала тільки одного: бачити його, бути з ним, любити його!

У запалі любовного сп’яніння я пропустила той момент, коли наші стосунки, що стали надто близькими, почали його обтяжувати. Все, що б я не сказала, що б не зробила, як би не подивилася – його почало дратувати. Сталося неймовірне: я йому наскучила. За інерцією він іноді зустрічався зі мною, але навіть у вихідні у нього з’являлися термінові справи, він перестав мені телефонувати, а мої дзвінки ігнорував, не брав слухавку, відбивав дзоник… А я, божевільна, ненормальна, причинна, дурна, забувши про гідність, усе намагалася до нього додзвонитися…

Якщо ми куди-небудь зрідка вибиралися, що траплялося все рідше й рідше, то він намагався йти окремо від мене, попереду.

Одного разу ми так і йшли по вулиці: він гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дріботіла на височенних підборах позаду, відставши на кілька метрів. Раптово він зупинився й обмінявся рукостисканням з незнайомим мені хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче віддана східна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мій коханий не звернув на мою присутність уваги, немов я – порожнє місце. А я… тоді я вже звикла до подібного хамства.

Незнайомець – високий світловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постійно сміялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:

– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зі своєю подружкою? Виявляється, у вашому місті є з біса гарні дівчата. Я ест-е-е-ет, – жартуючи, він багатозначно протягнув останнє слово.

– Лізка, – знехотя пробурчав мій коханець і схопив мене під руку. – Ну, нам час іти. Дзвони, коли що. Прощавай!

Цілих два квартали він ішов із мною під руку, поки приятель міг нас бачити. Йому підлестило зауваження сторонньої людини, але й тільки.

Грім серед ясного неба прогримів, коли в належний природою строк нічого не відбулося. Я з надією чекала й з жахом перераховувала дні. Чисто. Я опинилася в безвихідному становищі, але на всі його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кілька тижнів Олексій не з’являвся, а я ходила, як уві сні. Цвів бузок, з кожним днем ставало все тепліше, наближалася літня сесія. Я примушувала себе ходити на лекції й готуватися до іспитів, зосередитися на навчанні було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордість не дозволила зізнатися сусідкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурість. Хіба тітка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостійного життя? Хіба не казала, що дівчина має спочатку тричі подумати, перш ніж стрибати до будь-кого у ліжко?

А фігура по-зрадницькому змінювала форму, і ці природні зміни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настільки поглинені своїми проблемами, що нічого не помічали. А може, дійсно ще нічого не вказувало на мій стан…

Наприкінці травня, в суботу, на порозі моєї кімнати раптово з’явився Олекса:

– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помітний животик, усміхнувся, – Не передумала?

– Не передумала, – я відвернулася й присіла на ліжко.

– Ну й добре, – байдуже продовжив він, – збирайся. Ми тут з хлопцями пікнічок з шашличками влаштовуємо, поїхали, відпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидітися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.

Вечоріло, денна спека змінилася приємною прохолодою. Я так йому зраділа, що не помітила його внутрішнього напруження, не дорікнула за таку довгу відсутність. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тісні, вони не сходилися в талії на декілька сантиметрів, не пройде й місяця, як моє маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене від грудей, тітка пошила мені його ще торік, тоді це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з тераріуму.

Ми їхали вже з півгодини, промайнули чистенькі приміські села, Олексій звернув з шосе на якусь майже непомітну дорогу до лісу.

– Хіба пікнік не на березі Дніпра? – я вперше після нашої сварки-розриву звернулася до нього з питанням.

– Зараз усе побачиш, – він різко пригальмував біля невеликої галявинки. – Виходь, приїхали.

У лісі швидко темніло. Він розчахнув переді мною дверцята й простягнув руку:

– Вилазь, я ж сказав – приїхали.

Я завмерла від страху, побачивши його злі божевільні очі. Міцно схопивши мене за праву руку, він висмикнув мене з кабіни, я ледь встояла на ногах. Раптово він розвернувся й з усієї сили вдарив мене ногою в живіт добре натренованим спортивним ударом каратиста.

Нелюдський біль накрив мене, на весь ліс пролунав звірячий лемент і переповнив жахом чорні силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорні дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…

Я лежала на землі, не мала сили ворухнутися, але свідомість потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присів біля мене навпочіпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:

– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стільки разів умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став зміїним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарій! Завжди буде по-моєму, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!

Через хвилину почувся шум мотора, фари освітили галявину й товсті стовбури дерев, шурхнули по траві шини – і все стихло. Ніч накрила мене.

Опам’яталася я в непроглядній пітьмі. Поділ мого світлого плаття був важким і липким. Я спробувала підвестися – по ногах потекли липкі теплі струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтіли блискучі кола, довелось трохи перечекати. Нарешті я розгледіла яскраві вогні автостради і з останніх сил пішла туди навпростець. Падала, повзла, знов піднімалася, але настирливо йшла в той бік, де була єдина надія на порятунок мене й мого маляти.

Я непритомніла та знову починала відчувати своє тіло, хапалася руками за галузки дерев і просувалася вперед, до дороги, повільно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землі, але я не дозволяла собі й секунди відпочинку, закликаючи останні залишки волі й сил рухатися вперед. Останнє, що я запам’ятала – яскраве світло фар. Вищі сили змилостивилися наді мною: з нічного чергування вертався до міста патруль ДАІ. Двоє молодих офіцерів, включивши сирену, на гоночній швидкості доправили мене до лікарні й підняли весь медичний персонал по бойовій тривозі. Ще трохи – і я померла би від втрати крові. Дивні хлопці! У них були гроші, і вони оплатили операцію й наступне лікування.

7

Я ще перебувала у реанімаційному відділенні, коли по обіді у кімнату ввійшли три кремезних хлопці, у двох під білосніжними накидками виглядали мундири офіцерів ДАІ. Високі, красиві, вони затулили своїми широкими плечима вікно, стояли на тлі сонячних променів у ореолі світла, самі, як світлі янголи. Такими я вперше побачила своїх рятівників, Андрія і Кирила. Третім виявився слідчий.

– Лікар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуєшся. Пообіцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселіше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрій присів поруч, погладив по руці. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобільний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рідна, не знаю, як це пояснити…

Від його кострубатих, але таких людяних слів, у мене на очі навернулись сльози.

– Ми тут свого товариша привели, зі слідчого відділку, ти можеш, якщо є сили, зараз йому все розказати, – приєднався до Андрія Кирило.

Почувши прізвище мого кривдника, рятівники спохмурніли, а слідчий навіть присвиснув. Матеріалізувалося принизливе прислів’я: «Батогом обуха не переб’єш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:

– Доказів ніяких у нас немає. Усі факти – тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе… Шансів покарати його за законом майже немає.

Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!

Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, – і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини… Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.

До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.

А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?

Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пір’ячко обскубли! Не треба було до весілля в постіль стрибати, мусила думати про наслідки. Через власну брехню вони зненавиділи мене, я стала живим нагадуванням їхньої підлості.

Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути інститут і повернутися до тітки, у якої я жила після смерті батьків, я теж не могла. Та почала налагоджувати своє особисте життя й тихенько раділа, що звільнилася від мене, й двокімнатна квартира знову лише в її підпорядкуванні. Її почали дратувати мої навіть нечасті приїзди додому, вона жадала сімейного щастя. Я її розуміла й не засуджувала, борг стосовно покійного брата вона виконала на всі сто відсотків…

Незважаючи на пригнічений настрій, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як і до лікарні, приходили Андрій з Кирилом й приносили пакети з фруктами та іншою корисною й смачною їжею, а головне, – намагалися мене підбадьорити. Не знаю, якби тоді не вони… Ми і зараз підтримуємо дружні стосунки, я їм буду вдячна до кінця життя. І їхні дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тіні ревнощів передавали домашні смаколики й глянсові часописи – розраду від важких думок. Побачивши, що у мене є захист, дівчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.

Йти в академвідпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до літньої сесії…

Мені залишалося скласти останній іспит, найважчий предмет, коли місто сколихнула трагедія: убивця моєї дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як і сам, п’яні й відчайдушні, вночі на величезній швидкості виїхали на зустрічну смугу. В обох машинах шансів вижити ні в кого не було…Через них загинули невинні люди, що їхали на ранкову риболовлю.

Їй-богу, я не зловтішалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвітній закон справедливості постарався встановити рівновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало ніякого значення, адже це не повернуло моєї дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствує…

Я намагалася забути все, викреслити з пам’яті. Все, крім слів лікаря під час виписки:

– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна діяльність – сучасній медицині невідомо. Можливість завагітніти – з розряду наукової фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякі мої колеги, але я не буду настільки категоричний. Чудеса в медицині іноді відбуваються, але саме – чудеса.

Останній іспит був зданий. Ганна Микитівна, товста до неподобства стара жінка, не поспішаючи виводила мені в заліковій книжці «відмінно», хоча відповідала я на слабеньку четвірку. Наш відмінник і найрозумніший у групі хлопець наївно обурився:

– За що «відмінно»? Я б і трійки не поставив!

Викладачка не поспішаючи підняла на нього очі в немодній оправі з товстими лінзами і сказала з легким нальотом жалю:

– Який ти, Федько, ще дрімучий. Лізі зараз потрібні позитивні емоції, як повітря, потрібні. А ти, Лізо, зайди потім до мене на кафедру, обговоримо деякі питання.

Я кивнула й вискочила за двері. Ганна Микитівна була вимогливим викладачем, мало хто в неї одержував на іспитах вище «трійки», до її практичних готувалися загодя, трохи не цілодобово. Вона вимагала чіткості у формулюваннях, аналітичного мислення й зібраності, працьовитості й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моїм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королівський подарунок! Уперше з такою легкістю я отримала «відмінно».

Я сиділа на підвіконні біля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитівна, повільно несла своє величезне тіло. Я миттєво зіскочила й витягнулася, немов по команді «струнко». Жінка вказала мені на двері кафедри, пошарила у безрозмірній сумці, нарешті, не поспішаючи відчинила двері й першою пройшла до кабінету.

– Сідай, Лізо, і послухай уважно, дівчинко, що я тобі скажу.

Викладачка сіла за робочий стіл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, і вказала мені на стілець поруч. Я сіла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жінкою, навіть незважаючи на вік.

– Не знаю, Лізо, чи варто тобі залишатися в нашому інституті. Скандал гучний, на все місто, сама знаєш.

– Я ні в чому не винувата…

– Я певна, що ні в чому, інакше й розмови цієї не було б. Мені здається, тобі краще поїхати звідси, безпечніше буде, від гріха подалі.

Я не очікувала такого повороту:

– Кинути інститут, навчання?

– Не кинути, хіба я сказала – кинути? А перевестися до Києва, навіть на інший, більш підходящий для тебе факультет. За літо підготуєшся й здаси кілька профільних предметів, зате й перспективи після закінчення інституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тільки в школі. Біжи, Лізо, не замислюючись, з нашої провінції, тут тобі спокійно жити не дадуть.

– Хто ж мене туди візьме, в інший інститут?

– Я за тобою давно спостерігаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумію: молодість, гормони грають, ще й ситуація, що склалася, не на твою користь. А в мене рідна сестра деканом там, кількох ледарів відрахували, так що місце тобі на факультеті буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марії Микитівни поживеш, влаштуєшся, а там гуртожиток отримаєш, якщо схочеш. Сестра моя – жінка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталінка». Отже, Марія Микитівна чекає на тебе не пізніше, як через місяць, а краще – завтра. Поздавати треба предмети серйозні, попотіти, звичайно, доведеться.

Я мовчала, а потім зненацька для себе розплакалася.

Ганна Микитівна по-материнському пригорнула мою голову до грудей і погладила по волоссю:

– Не ти перша, не ти остання, Лізочко. У тебе ще все в житті налагодиться, а містечко наше міщанське будеш згадувати, як поганий сон.

Так я опинилася у Києві, з порожнім серцем і неясними планами на майбутнє, з єдиним бажанням – гідно закінчити інститут та одержати диплом.

8

Будильник задзвонив вчасно, я звично натиснула кнопку й поринула в солодку дрімоту. Сон почав ніжно мене обволікати… Але повторно глянувши на годинник, я вилетіла з ліжка, як ошпарена: до потяга залишалося менше години, добре ще, що з вечора зібрала сумку.

– Проспала! – мимохідь повідомила я Жабці й пірнула у ванну кімнату. Почистивши зуби й наспіх умившись, полетіла на кухню. На плиті починав співати чайник, а моя випадкова гостя по телефону викликала таксі, жваво називаючи мою адресу. Бурмочучи слова подяки, я натягнула джинси й теплий светр, в’язану білу шапочку і, повагавшись, – спортивну лижну куртку. Дублянка в мене модна й тонка, а в горах – мороз, сніг, та й у дорозі буде зручніше. Не шубу ж надягати…

Турботлива Жанна вийшла провести мене у моїй теплій піжамі, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жінкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, в’язати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок і створювати затишок, сама я позбавлена таких необхідних для дружини талантів.

У мобільному телефоні Жанни заграв шлягер Ірини Білик.

– Таксі тебе чекає біля під’їзду, – сповістила вона. – Щасливої дороги. Спасибі за тимчасовий притулок.

– Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нічого не роби. Сама Георгію не дзвони, проігноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’їздь додому. Коли що – дзвони мені. Обіцяєш?

– Лізо, я, здається, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуєш?

– Дурненька ти, Жанно. Нізащо в світі з доброї волі я не вбила б своєї дитини!

Я кинула оком на годинник – до поїзда залишалося менше ніж півгодини.

– Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цінніша за твого Георгія: ти можеш народити дитину, а він – ні!

Я вилетіла в коридор і, не витрачаючи часу на ліфт – подумаєш, четвертий поверх, – полетіла униз сходами.

Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним і ризиковим. Почувши, що я спізнююся на потяг, він нахабно йшов на обгін, протискувався між машинами та мчав з недозволенною для міста швидкістю. Біля вокзалу різко загальмував, я кинула на переднє сидіння заздалегідь приготовлені гроші. Водій вискочив слідом за мною, моментально розчинив багажник, дістав мій великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повітрі, але не простягнув мені, а, заблокувавши машину, швидким кроком пішов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.

– На якому пероні? – обернувшись на ходу, запи-тав він.

– На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.

– Тоді бігцем! – скомандував він і потяг мене за руку, неначе валізу. Завдяки його підтримці я бігла, як спринтер на короткій дистанції.

Провідниця здаля побачила нас і не підняла верхньої сходинки. Ледь я опинилася в тамбурі, а мій рюкзак – біля моїх ніг, поїзд тихо й непомітно рушив з місця.

Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцілував і – поки я приходила до тями від небаченої нахабності – легко зістрибнув з підніжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрій мій полетів угору, як повітряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, і дзеркало в нього брехливе, додає зайві роки й зморшки, неправильне, зіпсоване дзеркало! Повернуся й розіб’ю його вщент!

– Ваш квиток, – провідниця дивилася на мене очікувально. Я дістала із зовнішньої кишені рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.

– Ваше місце 32, восьме купе.

Я пішла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у голові пробилася непотрібна думка: куди й навіщо я їду? Куди мене понесло? Може, треба було їхати до Еміратів? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катає.

9

З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаної й успішної жінки, я зайшла в купе. За столиком сиділи двоє: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офіцер у відставці, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували ані джинси, ані теплий, домашньої вив’язки светр. Років сорок п’ять-сорок сім – не більше. Обоє з завидним апетитом снідали, але перервали мляву розмову та з інтересом почали мене розглядати, поки я привіталася й шукала за полицею гачок, куди можна повісити куртку. Офіцер устав і допоміг покласти мій рюкзак у верхній багажник, потім гостинно, хазяйновито запросив:

– Приєднуйтеся до нас. Бачите, скільки смакоти наготувала мені в дорогу невістка, взвод солдатів нагодувати можна.

– І цілий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальні виховані попутники. – А в мене тільки бутерброди.

– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсіонер, що сидів напроти, й бадьоро вийшов з купе.

Ми залишилися віч-на-віч.

Незважаючи на вік, чоловік мені сподобався: обожнюю підтягнутих і акуратних. Сергій теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:

– Ліза.

– Дмитро, – його рука ніжно потисла мою – і серце застукало злякано, а все моє єство запанікувало: що відбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у ліжку перевіряють, чи підходить тобі людина. Варто торкнутися руки – і все одразу зрозуміло. Десять років тому я тільки посміялася, поблажливо слухаючи доісторичні засади сільської моралі.

Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очі не нафарбувала, до губної помади не було часу навіть доторкнутися. А мені нестримно хотілося сподобатися цій людині, до кольок у шлунку.

Ми дивились одне одному в очі. Він – привітно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жінок добре виховані люди.

– У вас рідкісне ім’я, – він почав акуратно нарізати буженину тонкими скибочками.

– І по батькові теж – Дмитрівна, – навіщось сказала я.

Він м’яко посміхнувся, наче хотів сказати щось приємне, але в цей момент двері відчинилися. Наш другий сусід просунув у купе голову, схожу на кульбабку, у ореолі сивого волосся:

– Вам якого чаю? – звернувся він до нас. – Чорного? Зеленого? А то провідник запитує, а я не знаю… А може, кави?

– Мені, мабуть, зеленого чаю. Я ранком каву вже пила.

– І мені теж, будь ласка, зелений, – відгукнувся мій приємний сусід.

Голова кульбабки зникла, двері зачинилися. Я подивилась на свого супутника уважніше: прекрасне чисте обличчя. Віяло зморщок навколо очей не псувало його, а, навпаки, надавало лицю мужності, все у ньому випромінювало мужність і надійність. Моя рука все ще пам’ятала його дотик, і аура ніжності наповнила моє серце, такого давно не траплялося. Мені подобалось і його коротке, по-воєнному обстрижене волосся, світле, хвилясте. І хоча він не був красенем у повному значенні цього слова, зате очі – розумні, з глибоким уважним поглядом – були напрочуд гарні.

Я почала приховано фліртувати, сама не знаю, навіщо, як не знаю, помітив він це чи ні, ця людина вміла себе тримати бездоганно.

На столику ароматно запарував чай. Наш «кульбабка» вирішив дуже оригінально підтримати розмову. Смішний дідусь! За всіма звичками – якийсь начальничок на пенсії, а вірніше, шкарбун на дозвіллі, залишок соціалізму, з боку спостерігати – клоуни в цирку відпочивають. Він, бачите, працював в Ефіопії, поводився бездоганно, як справжній радянський офіцер. А одного разу опинився без перекладача в ресторані й замовив собі на десерт, як він вважав, «чері».

– Вартість цього дивовижного блюда дорівнювала двом обідам, але не втримався: дай, думаю, спробую, адже в труні кишень немає. Доїдаю друге, і до мене підводять мулатку. Фігура – пальчики оближеш! – «Кульбабка» склав пальці в щіпку та звучно їх цмокнув, поглянув переможно, немов це стосується моєї, на його погляд, неідеальної фігури. Увесь його відразливий вигляд говорив: куди тобі до тої мулатки, до тих часів, коли я був ще о-го-го й багато чого міг. За сімдесят років до нього не дійшло, що в присутності однієї жінки іншу хвалити просто непристойно.