скачать книгу бесплатно
100 важливих подiй iсторii Украiни
Юрiй Володимирович Сорока
Справжня iсторiя
Історiя Украiни схожа на мапу, яка мiстить безлiч бiлих плям. І це не простий збiг обставин, а результат цiлеспрямованоi державноi полiтики. Протягом столiть над тими плямами дбайливо працювали сотнi рiзних людей, найнятих владою метрополiй. Цi творцi мiфiв i фейкiв зробили все для того, щоб наша iсторiя, як i сама Украiна, постала перед нащадками у свiтлi, вигiдному для тих, хто намагався асимiлювати спадок Киiвськоi Русi.
Проте час завжди розставляе все по своiх мiсцях. Тож у цьому виданнi ми спробували зiбрати подii, якi сформували ту Украiну, котру ми знаемо зараз, i якi сприятимуть ii розвитковi й надалi.
Ми намагалися зосередитися на позитивних подiях украiнськоi iсторii, умовно кажучи, на перемогах. Досить довго експлуатувався образ нашоi краiни як безпорадноi жертви, яка постiйно страждае, спiвае сумних пiсень i не здатна протистояти зовнiшньому тиску. Але заглиблення в реальну iсторiю Украiни доводить, що це не так. Голос минулого промовляе до нас iз десяткiв лiтописiв, документiв та iсторичних розвiдок. Вiдчайдушнi героi, незламнi воiни, талановитi творцi, видатнi полiтичнi дiячi, генiальнi фiлософи та науковцi – ось хто творив iсторiю нашоi краiни. І, звичайно, треба, щоб про них та iхнi досягнення дiзналось якомога бiльше наших громадян. Ця книга е спробою об'еднати пiд однiею обкладинкою найвагомiшi моменти нашоi iсторичноi спадщини i продемонструвати, що, попри все, Украiна пам'ятае свое минуле i мае намiр, враховуючи свiй багатющий iсторичний досвiд, будувати власне щасливе майбутне.
Ю. В. Сорока
100 ВАЖЛИВИХ ПОДІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ПАНТІКАПЕЙ – НАЙДАВНІШЕ МІСТО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ
В iсторичнiй науцi прийнято вважати, що створення европейськоi цивiлiзацii вiдбувалося на територii Захiдноi Європи. Саме там з’явились Афiни i величний Рим. Саме звiдти прийшли до нас першi винаходи, протяглися дороги, вченi i воiни саме тих земель залишили опис своiх досягнень на сторiнках лiтописiв. Що ж стосуеться Украiни, про величнi мiста на ii територii, за звичкою, згадуеться вкрай побiжно. Але саме Украiнi випало стати тим тереном, на якому було побудовано Пантiкапей – найдавнiше мiсто на територii Схiдноi Європи. Як доводять дослiдження науковцiв, це вiдбулось у 615—610 роках до нашоi ери.
Руiни Пантiкапея розташовуються в межах сучасного мiста Керч на сходi Кримського пiвострова. Засновано мiсто на горi з назвою Мiтридат давнiми греками. Пантiкапей був досить великим для свого часу мiстом – територiя поселення займала близько 100 гектарiв. Стосовно назви прадавнього мiста в ученому середовищi досi тривають суперечки. Деякi дослiдники вважають, що мiсто назване на честь рiчки «Пантiкап», яка колись протiкала повз нього. Іншi доводять, що назва «Пантiкапей» мала значення «Рибний шлях», адже вiдомо, що на давнiй iранськiй мовi «панта» – «шлях», «капа» – «риба».
Руiни Пантiкапея
На територii Пантiкапея здавна ведуть розкопки археологи. І вони досi не перестають дивувати своiми знахiдками. Так, наприклад, вiдомо, що правителi Пантiкапея здавна карбували власнi грошовi знаки. Першi золотi та срiбнi монети, якi було знайдено у стародавньому мiстi, на аверсi мiстили зображення голови лева, а на реверсi – квадрат. Такi монети карбувалися до останньоi чвертi V сторiччя до н. е., пiсля чого дизайн монет було дещо змiнено. На них з’явилося зображення голови вола i шестикутноi зiрки.
Монети Пантiкапея
Як вiдомо, покровителем Пантiкапея вiд часу iхнього заснування, як i у прадавнiй Троi, вважався бог Аполлон. Саме йому був присвячений головний храм Пантiкапея. Храми споруджували також на честь Афродiти i Дiонiса. Окрiм храмiв, Пантiкапей славився своiм царським палацом, площею-агорою, а також амфiтеатром. Навколо мiста було збудовано потужну систему кам’яних укрiплень. Поруч знаходився некрополь, який складався з довгих ланцюгiв курганiв, що простягаються уздовж дорiг вiд мiста у степ. З пiвденного боку мiсто оточуе найбiльш значна гряда курганiв, iменована Юз-Оба, що в перекладi – 100 пагорбiв. Пiд насипами цих курганiв похованi представники скiфськоi знатi. Колись тут також розташовувався акрополь з просторими вулицями i площами, милували око розкiшнi храми i палаци. Сьогоднi на iхньому мiсцi можна побачити лише руiни.
Розкопки в городищi Пантiкапея на горi Мiтридат
Реконструкцiя акрополя античного Пантикапея
Теракотовий Геракл iз Керчi
Існуе легенда, що Пантiкапей заснований за часiв аргонавтiв сином Еета, царя мiфiчноi краiни Еi. Вiн, переслiдуючи аргонавтiв пiсля крадiжки Медеi i золотого руна, прибув з Колхiди на берег Боспору Кiммерiйського й отримав вiд скiфського царя Агаета дозвiл заснувати тут мiсто. Інша легенда оповiдае, що саме у стародавньому мiстi на територii сучасноi Керчi народився легендарний Геракл.
ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ПЕРСЬКИМ ВІЙСЬКОМ ЦАРЯ ДАРІЯ
Наприкiнцi VI сторiччя до н. е. територiя сучасного пiвдня Украiни зазнала навали вiйськ перського царя Дарiя І. Про цей похiд нам вiдомо з праць давньогрецького iсторика Геродота.
Геродот
У 514 роцi перська армiя переправилася через Фракiйський Боспор. Перси побудували мiст з кораблiв бiля гирла Дунаю i вдерлися у Скiфiю. Протягом мiсяця Дарiй просувався на схiд, переслiдуючи скiфiв. Як указуе Геродот, скiфи виставили проти персiв три вiйськових загони. Але зовсiм не для того, щоби вступати у бiй. За iхнiм задумом, вiддiл пiд командою царя Скопасiса, вiдступаючи, мав вести персiв до берегiв Дону уздовж узбережжя Азовського моря. Решта скiфських воякiв пiд командуванням царiв Іданфiрса i Таксакiса мали на метi заманювати ворога на пiвнiч. За свiдченням Геродота, така тактика скiфiв була цiлком успiшною. Перси на сотнi миль заглибилися на територiю безлюдноi Скiфii. Врештi Дарiй зупинився табором на березi рiчки Оар. Саме тут мала вiдбутись битва перського вiйська зi скiфами, яка обернулась на кумедний iнцидент.
Отже, обидвi армii вишикувалися до бою. Розгорнутi для атаки пiдроздiли перського вiйська були готовими атакувати ворога, однак у цей час полем пробiгли зайцi. Тож скiфи, якi були природженими мисливцями, забули про персiв i почали полювання. Бойовi дii закiнчились, не розпочавшись. Таку курйозну iсторiю битви подае Геродот. З огляду на вiдсутнiсть iнших джерел, навряд чи можливо встановити, наскiльки близьким до iстини е виклад давньогрецького iсторика. Можемо припустити лише, що скiфськi полководцi через значну кiлькiсну перевагу супротивника планували iмiтувати бойовi дii, розумiючи, що величезна степова територiя краiни сама е ефективним засобом боротьби з ворожою армiею.
«Історiя» Геродота
Зображення Дарiя I на давньогрецькiй вазi
А становище персiв справдi було не найкращим. Несподiвано для себе Дарiй І зрозумiв, що шансiв на перемогу у нього практично не залишилося. Продовжувати рух далi у ворожi степи було надто небезпечно, тож залишалось одне – вiдступ. Крiм того, навiть повернення до дунайськоi переправи без великих втрат вiд голоду та хвороб вiн мiг вважати успiхом. Іще бiльшим щастям було переправитися через Дунай, адже мiст союзнi Дарiю греки зобов’язувались охороняти лише протягом двох мiсяцiв. Тож, покинувши свiй табiр на рiчцi Оар, цар поспiхом залишив Скiфiю iз найбiльш боездатною частиною своеi армii. Скiфам дiстався величезний обоз i безлiч полонених. У цей час загiн царя Скопасiса пiдiйшов до мосту, який охороняли греки, i дiстав вiд них слово, що мiст буде розведено у зазначений строк. Втiм, як виявилося згодом, греки не поспiшали розводити мiст, зруйнувавши лише його частину зi скiфського боку. Тож коли вiйсько Дарiя пiдiйшло до берегiв Дунаю, мiст було швидко вiдновлено. Перська армiя успiшно переправилася на правий берег рiчки та повернулася додому. Слiд зазначити, що невдалий похiд Дарiя І у Пiвнiчне Причорномор’я об’еднав населення Скiфii у боротьбi проти зовнiшнього ворога. Щодо самого перського царя, то вiн зробив висновки з результатiв невдалоi операцii i бiльше не ходив сам у закордоннi походи, надсилаючи на чолi армii своiх полководцiв.
Скiфськi воiни на електровiй чашi з кургану Куль-Оба
ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ЗОПІРІОНОМ – ПОЛКОВОДЦЕМ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО
У 331 роцi до н. е. розпочалася нова iнтервенцiя проти земель, розташованих на пiвднi сучасноi Украiни. Цього разу ii здiйснював намiсник Александра Македонського у Фракii – Зопiрiон. Зiбравши вiйсько кiлькiстю у 30 000 воякiв, вiн виступив вiд пониззя Дунаю до Скiфii.
Першою метою македонського полководця стала Ольвiя, розташована на територii Кримського пiвострова. На той час мiсто було вiйськовим союзником скiфських племен. Захопивши Ольвiю, Зопiрiон розраховував позбавити скiфiв пiдтримки. Історичнi джерела вiдзначають, що наближення армii македонського намiсника застало жителiв Ольвii неготовими до оборони. Як згадуеться, напередоднi навали македонцiв мiсто потерпало вiд внутрiшнiх чвар, тож зупинити ворога на вiддалених пiдступах жителi полiса не змогли. Ступiнь небезпеки була оцiнена ними, лише коли Зопiрiон пiдступив упритул до мурiв Ольвii. Внаслiдок цього до рук македонцiв потрапила велика кiлькiсть городян. Цей трагiчний факт пiдтвердили розкопки, пiд час яких на територii Ольвii була виявлена братська могила, хронологiчно належна до часiв облоги мiста фракiйським намiсником. У похованнi знайшли скелети молодих людей, якi зазнали насильницькоi смертi.
Однак, як згадуе лiтопис, у цей непростий для Ольвii час знайшовся один мiстянин на iм’я Каллiник, який змiг органiзувати оборону жителiв полiса. Цьому талановитому органiзатору вдалося переконати мiстян полишити чвари й об’еднатися для захисту мiста. Задля перемоги Каллiник запропонував досi неординарний для рабовласницького суспiльства крок – на його вимогу жителi полiса надали волю своiм рабам i дарували права громадянства неповноправним мiстянам. Крiм того, швидкими темпами було укладено новий союз зi скiфами.
Вид розкопу Ольвii. Миколаiвська область, Украiна
Далi подii розвивалися вкрай несприятливо для македонцiв. Виконуючи союзницькi зобов’язання, скiфське вiйсько виступило на захист Ольвii. Чутки про його наближення насторожили Зопiрiона. Пiсля наради зi своiми командирами вiн прийняв рiшення припинити облогу мiста i повертатися до Фракii. У цьому й була фатальна помилка фракiйського намiсника Александра Великого. Вiдступ через безкрайнi степи Причорномор’я зазнав невдачi, i македонська армiя була оточена численними скiфськими племенами. Зрозумiвши, що утекти не вдасться, Зопiрiон був змушений дати бiй, який завершився для нього повним розгромом i знищенням. Долю своiх воiнiв роздiлив i сам намiсник Фракii.
Слiд зауважити, що на цьому скiфи не зупинилися. Слiдом за армiею Зопiрiона, ними було знищене мiсто Нiконiй, яке слугувало базою для македонських вiйськ. Пiсля цього фракiйськi племена, вiдчувши, що влада Македонii над ними ослабла, повстали проти Александра, i розпочалася кровопролитна вiйна. Однак скiфи, цiлком справедливо вважаючи, що iм не треба завойовувати новi землi, участi у нiй не брали. Скоро союзом скiфських племен до Александра Македонського було делеговано посольство, яке й уклало мир мiж скiфами i Ольвiею, з одного боку, та Македонським царством – з iншого.
Ольвiя, залишки старовинного житлового кварталу
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН VI—VIII СТОЛІТЬ
Як повiдомляють iсторичнi джерела, станом на початок VI сторiччя слов’яни були досить численним народом. Нашi предки заселяли територii вiд Адрiатичного моря на пiвднi до Пiвнiчного Льодовитого океану на пiвночi. Вiд пустель Середньоi Азii на сходi до Балтiйського моря на заходi. Вiдомо також, що на той час слов’янськi племена населяли Малу Азiю, Італiю та Іспанiю. Навiть вiдомий арабський географ Х сторiччя Ібн-Хукаль вiдзначав, що у Палермо на Сицилii два з п’яти мiських кварталiв належать слов’янам.
К. Лебедев. Князь Ігор збирае данину з древлян у 945 р.
Нестор-лiтописець – вiрогiдний автор лiтопису «Повiсть минулих лiт»
Протягом тривалого часу дослiдники вважали, що територiя, на якiй мешкали слов’яни, набула таких широких кордонiв пiд час великого переселення народiв ІІ—VI столiть. Але згодом було доведено, що це вiдбулося пiзнiше. Причин розселення слов’ян територiею Європи було досить багато, i така експансiя була зумовлена багатьма об’ективними iсторичними процесами. Особливо цi процеси активiзувались у VI—VIII столiттях. У надрах слов’янського етносу тодi наростав розклад первiсно-общинного ладу, викликаний еволюцiею продуктивних сил i виробничих вiдносин. Значно активнiше розвивалися землеробство i скотарство, набирали сили численнi ремесла i народнi промисли. Бiльш розвиненою стала торгiвля всерединi слов’янського свiту. Демографiчний вибух, викликаний усiма цими чинниками, також призвiв до розселення, адже слов’янам стало тiсно на землях своеi малоi батькiвщини.
«Смерть Олега, князя древлянського». Малюнок Тараса Шевченка
Значну роль у розселеннi слов’ян Європейським континентом зiграли й зовнiшньополiтичнi фактори. На той час, внаслiдок падiння Римськоi iмперii i просування на пiвдень германських племен, зокрема готiв i вандалiв, цiлiснiсть слов’янських земель була порушена. Цей процес сприяв також вiдособленню слов’ян i подiленню iхнiх племен на групи – схiднi i захiднi. Станом на початок VI сторiччя, завдяки падiнню держави гунiв, слов’яни змогли розселитися на пiвдень, до берегiв Дунаю, i далi, до пiвнiчно-захiдного Причорномор’я, що також призвело до подiлу слов’янського етносу на окремi групи. Подiбнi процеси, завдяки вiдступу готiв, а також занепаду Аварського каганату в VII сторiччi, дозволили слов’янам заселити Балканський пiвострiв i цiлу низку островiв Середземного моря. Водночас слов’яни продовжували заселяти землi Центральноi та Схiдноi Європи.
Помста княгинi Ольги древлянам за свого чоловiка
Вiдомо, що станом на кiнець VIII сторiччя слов’янами було заселено землi у нижнiй течii Ельби, а також пiвденно-захiдне узбережжя Балтiйського моря. Там, зокрема, проживали племена полабiв, бодричiв, лютичiв та iншi. Внаслiдок розселення на величезних просторах Європейського континенту, де перед цим переважало неслов’янське населення, етнiчна, культурна i мовна спiльнiсть слов’ян почала видозмiнюватися. З часом цей процес призвiв до остаточного подiлу слов’янського етносу на три основнi групи – схiдну, пiвденну i захiдну. Тобто тих, кого згодом легенда iменуватиме нащадками Руса, Чеха i Ляха. На обрii поставала держава, яка мала звеличити слов’ян i голосно заявити про себе на просторах середньовiчноi Європи, – Киiвська Русь.
ЗАСНУВАННЯ КИЄВА
Не буде перебiльшенням сказати, що мiст з такою багатою iсторiею, яку мае столиця нашоi краiни – Киiв, зовсiм небагато. Не лише на територii Украiни, а й на теренах Європейського континенту. І хоча вона не така давня, як iсторiя колиски захiдноi цивiлiзацii – грецьких полiсiв та Рима, мiсто на Днiпрi мае цiлком заслужений статус одного з найстарiших поселень на територii Схiдноi Європи.
Насправдi важко уявити кiлькiсть часу, яку мiстить фраза «Киеву – 1536». Із сивоi глибини столiть до нас промовляе iсторiя словами великого Нестора Лiтописця й iнших творцiв нетлiнноi «Повiстi минулих лiт».
«…Сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Боричiв, а Щек сидiв на горi, що тепер зветься Щековиця, а Хорив на третiй горi, що прозвалась по ньому Хоривицею. І побудували городок в iм’я старшого свого брата i назвали його Киевом…»
В. Васнецов. Нестор Лiтописець (Володимирський собор, Киiв)
Саме так описуе лiтопис створення Киева. І саме його сторiнки виводять на арену iсторичних подiй трьох вождiв слов’янського племенi полян: Кия, Щека i Хорива, а також сестру iхню Либiдь. Ім’я останньоi лiтопис не пов’язав з назвами гiр, як iмена братiв. Однак воно навiки закарбоване у назвi правого притоку Днiпра – рiчки Либiдь, що бере свiй початок у районi сучасноi вулицi Радищева.
Суперечки щодо правдивостi поданоi Нестором iнформацii виникають у добу Середньовiччя. Так, наприклад, новгородський лiтописець, сучасник Нестора, висловлював думку, що Кий не був князем. З його точки зору, засновник столицi Русi трудився звичайним човнярем, який перевозив людей через Днiпро. Захищаючи свою точку зору, Нестор викладае цiкавi факти з життя князя: Кий вiдвiдав свого часу Вiзантiйську iмперiю, де з пошаною був прийнятий iмператором. Повертаючись у своi землi, князь побудував на Дунаi мiсто Киiвець. Проте ця спроба закрiпитися не мала успiху, позаяк полянський князь був витiснений «племенами, що жили поблизу». Слiд зауважити, що iнформацiя про заснування Киева трьома братами дещо подiбна до iсторii iнших мiфiчних засновникiв мiст – наприклад, Ромула i Рема. Або до легенди про «родоначальникiв усiх слов’ян» Руса, Чеха i Ляха. Цей факт досить довгий час примушував дослiдникiв скептично ставитися до версii заснування Киева з «Повiстi минулих лiт». Однак велика кiлькiсть iсторичних розвiдок, проведених протягом останнього часу, доводить, що князь Кий iснував насправдi.
Кий, Щек, Хорив i Либiдь (мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису)
Руiни Десятинноi церкви. Рисунок 1826 р.
Суперечки про правдивiсть або неправдивiсть частини «Повiстi минулих лiт», яка стосуеться заснування Киева, могли тривати безкiнечно. Проте крапку поставили археологи. Дослiдженнями встановлено, що вiд кiнця V сторiччя на Старокиiвськiй горi iснувало поселення, огороджене ровом, земляним валом i дерев’яним частоколом. Це старовинне мiсто, сучасник падiння Риму, стало майбутнiм центром великоi феодальноi держави, яка за часiв Нестора Лiтописця посiдала чiльне мiсце у життi европейськоi цивiлiзацii.
За час, який пройшов вiд моменту заснування, Киiв пережив багато величних i сумних перiодiв у своiй iсторii. Але й нинi гордовито демонструе статус великого европейського мiста. Так, станом на 01.05.2018 кiлькiсть населення Киева офiцiйно становить 2 млн 895 тис. осiб. Для порiвняння – кiлькiсть людей, якi проживають у Парижi, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей.
ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Рiк 907-й вiд Рiздва Христового для Киiвськоi Русi ознаменувався подiею, пам’ять про яку перетнула межу тисячолiття i досi нагадуе про велич i силу прадавньоi Украiни. Ось що про це пише «Повiсть минулих лiт» Нестора Лiтописця:
«У рiк 6415 ( 907) пiшов Олег на грекiв, залишивши Ігоря в Киевi, i взяв же з собою безлiч варягiв, i словен, i чудi, i кривичiв, i мерю, i древлян, i радимичiв, i полян, i сiверян, i в’ятичiв, i хорватiв, i дулiбiв, i тиверцiв, вiдомих як товмачi. Цi всi називалися «Велика Скiфiя». І з цими усiма вирушив Олег на конях i в кораблях, i було кораблiв числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а мiсто зачинили. І вийшов Олег на берег, i почав воювати, i багато вбивств створили в околицях мiста грекам, i розбили безлiч палат, i церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посiкли, iнших замучили, iнших же розстрiлювали, а деяких покидали в море, i багато iншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги».
Слiд зауважити, що вiкiнги, яким офiцiйна iсторiографiя приписуе авторство у створеннi Киiвськоi Русi, звикли дiяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбiйникiв i вiдважних воiнiв. Стосовно князя Олега джерела одностайнi – майбутнiй киiвський князь належав до загону норманських найманцiв, приведених Рюриком зi Скандинавii. Розходяться дослiдники хiба у деталях. Деякi джерела повiдомляють, що Олег був родичем Рюрика, iншi називають князя вояком, якого пiсля смертi Рюрика було проголошено регентом при особi малолiтнього Ігоря i який зробив Киiв своею столицею.
Похiд князя Олега на Константинополь
Однак, не зупиняючись детально на особi князя, згадаемо його похiд через Руське море, внаслiдок якого Киiвську державу почали боятись i поважати у Вiзантii. Згiдно з мiрками того часу, флот iз двох тисяч човнiв був колосальною силою. Якщо припустити, що цi човни стали прообразом козацьких чайок, на облавку кожноi перебувало 40—50 воякiв. Приблизно таку ж кiлькiсть воiнiв брав на облавок i знаменитий дракар. Якщо взяти за основу цю iнформацiю, легко порахувати, що вiйсько князя налiчувало близько 90 000 осiб. Тож не варто дивуватись, що Вiзантiйська iмперiя не змогла протистояти й пiсля млявоi спроби боронитись здалася на милiсть переможця. Внаслiдок цього киiвський князь отримав можливiсть диктувати своi умови iмператору Льву IV. Пiсля перемовин мiж послами Олега i представниками iмператорського двору 2 вересня 911 року з’явився договiр мiж Руссю та Вiзантiею. Згiдно з умовами договору, руським купцям надавалися значнi привiлеi у торгiвлi з Вiзантiею. Окремим пунктом передбачалося видiлення на територii Константинополя мiсця, де купцi могли не лише проживати протягом шести мiсяцiв, а й вести безмитну торгiвлю й утримуватися коштом державноi скарбницi. Врегульовувалися пунктами договору права морякiв, яких ранiше часто грабували вiзантiйцi. Тепер замiсть грабунку пiдлеглi iмператора зобов’язувалися надавати всебiчну допомогу кораблям з Киiвськоi Русi. Визначався порядок обмiну полоненими i виплата вiйськовоi контрибуцii iмператором.
Ф. Брунi. Олег прибивае свiй щит до ворiт Царграда
ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА
У 967 роцi нашоi ери полiтика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змiн. Константинополь доводив киiвському князю користь вiд завоювання Балкан. Вiзантiя потерпала вiд войовничоi Болгарii, тому шукала союзника в боротьбi з нею. Це збiгалося з намiрами самого Святослава, який мав намiр, за свiдченнями М. Грушевського, «загорнути пiд себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Вiзантii».
Пiд 967 роком «Повiсть минулих лiт» повiдомляе про перший болгарський похiд Святослава: «В лiто 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар».
Умовний портрет Святослава Ігоревича iз Царського титулярника, XVII ст.
Виставлене супроти киiвського воiнства тридцятитисячне болгарське вiйсько не витримало натиску i вiдiйшло до дунайськоi фортецi Доростол. Дiзнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворiв i згодом помер. А скоро майже вся схiдна Болгарiя була завойована Святославом. Як повiдомляе лiтопис, «одолiв Святослав болгар. І взяв вiн вiсiмдесят городiв по Дунаю, i сiв, князюючи тут, у городi Переяславцi, беручи данину з Грекiв».
Улiтку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець i поспiшити на допомогу Киеву, який взяли в облогу печенiги. Отримавши перемогу над печенiгами, Святослав зайнявся змiцненням владноi структури Киiвськоi держави. Старшого сина Ярополка вiн посадовив князем у Киевi, Олега – у Древлянськiй землi, а Володимира вiдрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про намiри укласти союз iз нiмецьким iмператором Оттоном І i створити могутню державу слов’ян на просторах мiж Дунаем i Чорним морем.
Пiд час другого походу на Болгарiю, у 969 роцi, Святослав захопив ii столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарii був позбавлений трону i знакiв царськоi влади. Мiж тим у Вiзантii зрозумiли, що мають справу з небезпечним суперником, i стали шукати порозумiння з Болгарiею. 11 грудня 969 року iмператор Никифор Фока був убитий, i престол посiв Іоанн Цимiсхiй. Улещуючи киiвського князя подарунками i обiцянками, вiзантiйцi спробували змусити Святослава вiдступитися вiд Болгарii. Святослав вiдмовився вiд переговорiв. Вiзантiйський хронiст Лев Диякон передае слова князя так: «Я пiду з цiеi краiни не ранiше, нiж отримаю грошову данину i викуп за всi захопленi мною мiста i за всiх полонених. Якщо ж ромеi не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, i забираються в Азiю». У вiдповiдь Вiзантiя розпочала пiдготовку до вiйни.
Навеснi 970 року Святослав заволодiв Македонiею, подолав Балкани i, здобуваючи мiсто за мiстом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимiсхiй спiшно виступив з багатотисячним вiйськом назустрiч князю. Йому вдалося заволодiти кiлькома населеними пунктами на територii самоi Вiзантii i в Болгарii. Однак сутички у Фракii так i не визначили переможця.
У 971 роцi вiзантiйцi зiбрали п’ятдесятитисячне вiйсько i вдарили на Преславу. 14 квiтня 971 року Цимiсхiй заволодiв мiстом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарii, пiсля чого об’еднане вiйсько рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три мiсяцi. Пiсля генеральноi битви, яка вiдбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирiшив вiдновити переговори з вiзантiйцями. Укладена мiж ними угода скасовувала претензii Киiвськоi Русi на кримськi володiння Вiзантii i Болгарiю. Водночас вiйсько Святослава забезпечувалося необхiдними припасами на дорогу, i йому надавався безперешкодний пропуск до кордонiв Русi.
Мiнiатюра з Ватиканського манускрипту XIV столiття (хронiка XII столiття Константина Манассiя). Зверху зображено завоювання Святославом Болгарii, знизу – похiд Іоанна Цимiсхiя на Доростол
ХРЕЩЕННЯ РУСІ
У 988 роцi Киiвська Русь була могутньою державою. Позаду залишилися роки становлення, спроби князя Ігоря продовжити справу Олега у Вiзантii, упокорення древлянського союзу племен Ольгою i походи проти ворогiв «давньоруського спартанця» Святослава. На князiвський престол у Киевi зiйшов син Святослава Володимир, пiзнiше прозваний Великим. Настав час встановлення християнства на землях, пiдвладних Киеву.
Володимир залишив по собi славу реформатора, i встановлення християнства – далеко не едина його реформа. Проте навряд чи варто заперечувати, що саме вона мала найвагомiшi наслiдки для Киiвськоi держави. А передували хрещенню такi подii.
У 980 роцi князь робить спробу реформування язичницьких вiрувань. Про це повiдомляе «Повiсть минулих лiт»:
«…І поставив вiн кумири на пагорбi, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його срiбна, а вус – золотий, i Хорса, i Дажбога, i Стрибога, i Сiмаргла, i Мокош. І приносили iм жертви, називаючи iх богами…»
Утiм, мае право на життя й iнша версiя подiй, яка з’явилася на початку ХХ сторiччя. Згiдно з цiею версiею, Володимир не облаштовував капищ, натомiсть встановив культ единого бога Перуна. У будь-якому разi швидко з’ясувалося, що реформа не сприяе розбудовi держави, розвитку культури i писемностi, зв’язкам з европейськими краiнами, якi на той час були в бiльшостi християнськими. На фонi такого стану речей у Володимира з’явилась iдея хрещення Русi. Нагода пiдвернулась швидко – у 987 роцi вiзантiйський iмператор Василiй попрохав допомоги у Киева в мiжусобнiй боротьбi з землевласниками. Володимир погодився, але поставив умовою участi у кампанii шлюб iз сестрою iмператора Анною. Зустрiчною вимогою очiльника Вiзантii було хрещення Володимира i запровадження християнства як офiцiйноi релiгii Киiвськоi Русi.
Хрещення Ольги у Царградi. Мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису
Далi подii розвивалися стрiмко. Наприкiнцi 987 року Володимир вiдрядив у розпорядження iмператора загiн у 6000 варягiв. Одразу пiсля перемоги над суперниками iмператор вирiшив порушити договiр i вiдмовити князю у шлюбi з сестрою. Наслiдком цього став рейд Володимира у Крим i облога Корсуня (Севастополь) – мiста, яке вiдiгравало значну роль в економiцi Вiзантiйськоi iмперii. Пiсля того як мiсто захопили, Василiй спорядив флот, з яким до Корсуня вирушила Ганна. Одразу по ii прибуттю вiдбулося хрещення Володимира i шлюб, пiсля чого князь вирушив до Киева виконувати решту своiх обiцянок.
«…І коли прибув, повелiв вiн поскидати кумирiв – тих порубати, а других вогню вiддати. Перуна ж повелiв прив’язати коневi до хвоста i волочити з Гори по Боричевому на Ручай, i дванадцятьох мужiв приставив бити палицями… Потiм же Володимир послав посланцiв своiх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на рiцi – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то менi той противником буде…»
Такими словами хрещення Русi описуе «Повiсть минулих лiт». Залишаеться додати, що князь Володимир був канонiзований мiж 1240 i 1311 роками Католицькою i Православною церквами як рiвноапостольний святий.
В. Васнецов. Хрещення князя Володимира.
Володимирський собор, Киiв
БУДІВНИЦТВО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ
Софiйський собор е найдавнiшим храмом Украiни з тих, що збереглися до нашого часу. У Киевi княжих часiв iснувала лише одна церква, яку було споруджено ранiше, – Десятинна. Але, на жаль, будiвля, зведена у 989—996 роках, не збереглася до нашого часу. Побудована князем Володимиром Святославичем Десятинна церква була зруйнована монголами хана Батия пiд час облоги столицi Киiвськоi Русi у 1240 роцi. Протягом тривалого часу iсторiографами вважалося, що Софiйський собор був побудований Ярославом Мудрим у 1037 роцi.
«Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi. Заложив вiн також церкву святоi Софii, премудростi божоi, митрополiю…»
На вiдмiну вiд «Повiстi минулих лiт», Новгородський лiтопис датуе спорудження Софiйського собору 1017 роком. Зважаючи на 20-рiчну рiзницю у датах, що iх подають два вирiшальних письменних джерела епохи Киiвськоi Русi, протягом тривалого часу iснувала думка, що у 1017 роцi Софiю було закладено, а у 1037-му будiвництво закiнчено. Утiм, ця версiя не витримуе критики. Рiч у тiм, що лiтопис Нестора i Новгородський лiтопис – не единi документи, у яких згадуеться Софiйський собор. Інформацiю про нього також мiстить саксонська «Хронiка» епископа Тiтмара Мерзебурзького. Саме у нiй знайдено запис про пожежу у Софiйському соборi. Датою смертi нiмецького хронiста вважаеться 1018 рiк, що доводить iснування храму у 1017 роцi. На користь цiеi версii свiдчить також «Слово про закон i благодать», написане митрополитом Іларiоном мiж 1037 i 1050 роками. Цей документ сповiщае, що у 1022 роцi Софiйський собор не лише iснував, але й був вiдомим як на Русi, так i у Захiднiй Європi. Крiм того, Іларiон зауважуе, що будiвництво Софii почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскiльки Володимир помер у 1015 роцi, виникае припущення, що Софiю заклали ранiше. Це припущення пiдтвердили i дослiдження настiнних написiв у Софiйському соборi, якi були проведенi киiвським ученим С. Висоцьким у ХХ сторiччi.
Софiйський собор з дерев’яною дзвiницею (справа) на рисунку Абрахама ван Вестерфельда (1651)
Ярослав Мудрий
Софiйський собор являе собою надзвичайно красиву будiвлю з тринадцятьма куполами. Таке архiтектурне рiшення не випадкове – кiлькiсть голiв собору символiзуе Ісуса Христа i його дванадцять учнiв-апостолiв. Стiни собору майстерно прикрашенi рiзнобарвними мозаiками та фресками. З iсторичних джерел дiзнаемось, що у давнину при храмi iснував монастир, який у наш час поновив свою роботу. Залишаеться додати, що собор у Киевi будувався за аналогiею iз Софiйським собором у Константинополi як головна будiвля держави. І хоч вiдомо, що його зводили вiзантiйськi майстри, вiн не е копiею константинопольськоi Софii.
У наш час найдавнiша споруда Киева, повна назва якоi звучить як Собор Святоi Софii Премудростi Божоi, тiшить око киян i гостей мiста в iсторичному центрi Киева, на територii Софiйського монастиря.
Собор е частиною нацiонального заповiдника «Софiя Киiвська». Крiм монастиря i собору, до заповiдника належать Золотi Ворота, Андрiiвська церква, Кирилiвська церква та Судацька фортеця.
Софiйський кафедральний собор, початок 1910-х
ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ У 1036 р
Правлiння великого киiвського князя Ярослава вiдзначалося багатьма видатними подiями, за що князя й прозвали Мудрим. І однiею з таких подiй можна вважати перемогу над кочовими племенами печенiгiв у битвi пiд Киевом, яка вiдбулась у 1036 роцi.
Перша згадка про печенiгiв з’являеться у «Повiстi минулих лiт». Хронологiчно ii вiдносять до 915 року. Саме тодi князь Ігор уклав з печенiгами договiр, пiсля чого вони перекочували до кордонiв Вiзантii та Угорщини. Втiм, протистояння з кочовиками на цьому не закiнчилось, i у 920 роцi Ігор здiйснив ще один похiд проти печенiгiв. Протягом Х сторiччя протистояння русичiв з печенiгами перiодично переростало у нетривкi ситуативнi союзи, пiсля чого знову поновлювалось. А на початку ХІ сторiччя суперечностi знову поглибилися. Закiнчилося це наступом печенiгiв на Киiв i спробою взяти штурмом столицю Киiвськоi Русi.
Ярослав Мудрий. Портрет iз Царського титулярника. XVII ст.
Держава печенiгiв на той час уже пережила перiод свого розквiту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була подiлена по Днiпру на двi частини з чотирма провiнцiями. Кожна мала у своему складi 5 округiв, якi могли сукупно виставити 40 десятитисячних кiнних загонiв. Ставкою кагана та мiсцем загальноi ради була долина рiчки Рось у нижнiй течii. Загальна кiлькiсть печенiгiв дослiдниками оцiнювалася до 3 млн осiб. З огляду на таку iнформацiю, можемо уявити рiвень небезпеки, яка нависла у той час над Киiвською Руссю. Утiм, остання змогла подолати загрозу i продемонструвати, хто е справжнiм господарем у регiонi.
Худ. Б. Чориков. Благородний вчинок молодого киянина (пiд час облоги печенiгами Киева)
