скачать книгу бесплатно
Облозi Киева печенiгами у 1036 роцi передували деякi подii. А саме – непевна полiтична ситуацiя. Адже саме у той час у Чернiговi помер князь Мстислав, i його брат Ярослав вирушив вирiшувати проблеми об’еднання князiвств у едину потужну державу. Далi шлях князя лежав до Новгорода, де вiн планував посадити на князювання свого сина Володимира. Вiдсутнiстю Ярослава i скористалися печенiги, маючи на метi розорити столицю. Втiм, iхнiм планам не судилося бути втiленими у життя. Ярослав, почувши про загрозу, дiяв миттево.
«В лiто 1036, коли Ярослав перебував у Новгородi, прийшла до нього звiстка, що печенiги взяли в облогу Киiв. Ярослав же зiбрав багато воiнiв, прийшов до Киева i прорвався у мiсто свое. А було печенiгiв безлiч. Ярослав виступив iз Киева, приготувався до бою: варягiв поставив посерединi, а на правому крилi – киян, а на лiвому крилi – новгородцiв…»
Саме так «Повiсть минулих лiт» описуе подii. Битва, що вiдбулася, не залишила кочовикам жодних шансiв на перемогу.
«І став перед мiстом. Печенiги пiшли на приступ i зчепилися на тiй горi, де стоiть зараз собор Святоi Софii: було тут поле чисте тодi. І почалась жорстока сiча, ледве до вечора здолав лютих ворогiв Ярослав. І кинулись печенiги на всi боки тiкати, i не знали, куди бiгти…»
Облога Киева у 1036 роцi була, напевне, останньою спробою печенiгiв утвердитися на Русi. Пiсля поразки частина племен розсiялася прикордонними територiями, асимiлювавшись iз мiсцевим населенням. Частина печенiгiв пiшла у Вiзантiю i на територii Схiдноi Європи, декотрi загинули. В степах зароджувалася культура злих i жорстоких половцiв.
Перемога руського богатиря над печенiзьким. Радзивiллiвський лiтопис
АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ
Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовiрно, 1024 або 1025 року. Їi доля склалася досить буденно для того часу: усi три дочки киiвського князя – Єлизавета, Анастасiя та Анна – стали королевами европейських монархiй. Єлизавета вийшла замiж за норвезького принца Гарольда Смiливого, а Анастасiя зiйшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було вiдомо в Європi, коли французький король Генрiх I задумав одружитися.
Освiту майбутня королева Францii здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, iсторiю, iноземнi мови, математику i живопис. Вiдомо, що Анна Ярославна вiльно володiла кiлькома мовами, зокрема старослов’янською i грецькою. І це у той час, коли в Європi не кожен чоловiк шляхетного походження умiв писати.
У 1048 роцi посольство вiд овдовiлого Генрiха I вдруге прибуло до Киева (вiдомо, що першого разу князь Ярослав вiдповiв вiдмовою на прохання руки власноi доньки). І цього разу згоди було досягнуто.
Анна Ярославна. Фреска в Софiiвському соборi в Киевi
Прибуття нареченоi короля у Францiю було обставлено урочисто. Генрiх I виiхав зустрiчати Анну в Реймс. Адже за традицiею саме в Реймсi коронувалися французькi королi. Тут у травнi 1049 року, у соборi Святого Хреста, вiдбулася церемонiя коронацii Анни Ярославни, i вона стала королевою Францii. Цiкавим е той факт, що на шлюбнiй грамотi донька киiвського князя написала свое iм’я, а Генрiх І замiсть пiдпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, вiдмовившись присягати на латинськiй Бiблii. Вона принесла клятву на Євангелii, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелiя, i на нiй давали присягу всi наступнi королi Францii, навiть не пiдозрюючи про ii киiвське походження.
Роки перебування Анни на королiвському тронi збiглися з економiчним i культурним пiдйомом у Францii, але навiть за таких умов французькi дослiдники цитують рядки з ii листа до батька: «У яку варварську краiну ти мене послав; тут житла похмурi, церкви потворнi i звичаi жахливi…» З цього листа можна зрозумiти, що високоосвiченiй украiнцi, яка виросла в умовах слов’янськоi культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого свiту того часу. Втiм, факт, що Анна була единою в Європi жiнкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступiнь ii освiченостi.
П. Клодт. Вiд’iзд княжни Анни Ярославни до Францii для вiнчання з королем Генрiхом I, ХІХ ст.
У 1053 роцi Анна народила королю сина Фiлiпа. Протягом наступних двох рокiв у Анни народилися Роберт i Гуго – усi законнi спадкоемцi короля Генрiха. Також у цей час у короля i королеви народилась донька, якiй дали iм’я Емма.
Шлюб Анни i Генрiха тривав недовго – король помер у 1060 роцi. За заповiтом Анна Ярославна була призначена опiкункою спадкоемця престолу Фiлiпа. Однак, залишаючись королевою, офiцiйне опiкунство вона не отримала: опiкуном мiг бути тiльки чоловiк. Тим не менш Анна разом з Фiлiпом I пiдписувала державнi документи, якi збереглися й донинi. Так, на жалуванiй грамотi суасонського абатства iснуе ii власноручний пiдпис кирилицею «Анна королева».
Востанне iм’я Анни Ярославни зустрiчаеться у документах 1075 року. Подальша ii доля достатньо не вивчена. Згiдно з даними деяких джерел, вона повернулася до Киева, де й закiнчила свiй шлях. Згiдно з твердженням iнших, померла у Францii i була похована у церквi Вiльерського абатства поблизу мiста Етамп.
Якоб де Бi. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.
ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»
Напевне, немае у наш час в Украiнi людини, яка б не чула про Нестора Лiтописця i його нетлiнний твiр. «Повiсть минулих лiт» е найдавнiшим серед лiтописiв, що збереглися до наших днiв. Поряд з такими пам’ятками давньоруськоi лiтератури, як «Слово о полку Ігоревiм» i «Слово про закон i благодать», «Повiсть минулих лiт» посiдае настiльки важливе мiсце у нашiй iсторii, що його просто неможливо переоцiнити.
Свою назву лiтопис отримав вiд вступного речення, яке промовляе до нас крiзь вiки:
«Ось повiстi минулих лiт, звiдки пiшла Руська земля…»
У науковому середовищi багато рокiв тривають суперечки щодо обставин початку лiтописання у Киiвськiй Русi, а також про змiст перших лiтописних пам’яток. Навряд чи мають рацiю твердження деяких дослiдникiв радянськоi епохи про iснування «Лiтопису Аскольда» чи «язичницького лiтописання», яке датують епохою княжiння Олега або Ігоря. Загалом такi пам’ятки прийнято вважати науковою мiстифiкацiею. Нинi переважна бiльшiсть дослiдникiв схиляеться до думки, що лiтописання на Русi бере свiй початок з кiнця Х сторiччя. Цi давнi статтi були об’еднанi у лiтописний збiрник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжiння Ярослава Мудрого. Далi з’явилися Новгородський звiд 1050 року i два Киiвських – 1073 i 1095 року вiдповiдно.
Нестор Лiтописець, автор «Повiстi минулих лiт» (скульптура М. Антокольського)
На вiдмiну вiд попереднiх документiв, «Повiсть минулих лiт» е беззаперечним доказом лiтописання на Русi, позаяк iснуе фiзично, а не на рiвнi iсторичних реконструкцiй, згадок i домислiв. Лiтопис пережив три редакцii. Перша належить перу Нестора i побачила свiт у головному центрi лiтописання Русi, тобто у Печерському монастирi Киева. Датою ii виходу вважають 1113 рiк. Втiм, слiд зауважити, що твiр Нестора теж не дiйшов до нас у первiсному виглядi. Вiн пережив двi редакцii, якi були зробленi за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 i 1118 роках. Це вiдбулося не у Печерському монастирi, з яким у князя склалися далеко не кращi стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалiк вiд Киева батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив iгумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що рiзниця мiж виходом оригiналу твору i редакцiями складае усього кiлька рокiв, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на змiст твору з точки зору iсторичноi науки.
Особливо цiнним е те, що Нестор на сторiнках свого лiтопису змiг пов’язати iсторичнi подii, якi вiдбувалися на територii Киiвськоi Русi, з всесвiтньою iсторiею, наголосивши на важливостi ролi, що ii вiдiгравала Русь у розвитку цивiлiзацii. Лiтописець прославив народ Русi, грунтовно дослiдив ii багатовiкову iсторiю i напророчив краiнi славне майбутне. «Повiсть минулих лiт» являе собою головне, а у багатьох випадках – едине джерело з iсторii схiдних слов’ян i Киiвськоi Русi перших столiть нашоi ери.
Окрiм iсторичноi цiнностi, «Повiсть минулих лiт» мае й високi лiтературнi якостi, завдяки яким фiлологи й лiтературознавцi мають можливiсть вивчати прадавню украiнську мову.
«Повiсть минулих лiт» у Радзивiллiвському лiтописi
ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА»
Вiдомо, що у давнину землi вiд «Сяну до Дону», як поетично iменуеться наша краiна, носили назву Киiвська Русь. Однак вже у XII сторiччi з’явився термiн, який використовуеться й у наш час. Це вiдбулось у 1187 роцi. Саме тодi в Іпатiiвському лiтописi вперше було надруковано слово «Украiна»:
«…и плакашася по нем всi переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…»
Цi рядки лiтопису пов’язанi зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича, який загинув пiд час походу на половцiв. Зауважимо, що назва «Украiна» зустрiчаеться в Іпатiiвському списку не один раз. Лiтопис також мiстить розповiдь про князя Ростислава Берладника, який «завiтав до Украiни Галицькоi». Не суперечить Іпатiiвському списку i Галицько-Волинський лiтопис, який мiстить рядки про дiяльнiсть князя Данила Романовича Галицького:
«…забрав Берестiй, i Угровськ, i Верещин, i Столп’е, i Комов, i всю Украiну…»
Дослiдники протягом десяткiв рокiв вiдшукували у лiтописах пiдказки, як можна трактувати назву «Украiна». Деякi з них дотримуються думки, що це синонiм слiв «князiвство» або «земля». Іншi стверджують, що так iменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Украiна» означае географiчно Киiвське прикордоння. Інший iсторiограф, Вiталiй Скляренко, стверджуе, що буква «у» означае не «бiля», а «в серединi», тому недоцiльно трактувати «Украiну» як окраiну.
Бiльшоi популярностi назва «Украiна» набрала в часи, коли спадок Киiвськоi Русi увiйшов до складу Речi Посполитоi. З цього часу термiн зустрiчаеться в багатьох документах i листах. Тепер таку назву носила територiя Надднiпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись i на iншi територii.
У XVII—XVIII столiттях термiн «Украiна» набувае бiльш вагомого полiтичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офiцiйно iменувалася в Європi «Вiйськом Запорозьким». Подiл наших територiй мiж Москвою та Рiччю Посполитою у часи Руiни, а також знищення Гетьманщини росiйською владою у 1764 роцi створили серйознi перепони для поширення новоi назви. У цей час термiн «Украiна» знову використовувався у локальному значеннi.
Уривок iз Пересопницького Євангелiя (1556), в якому зустрiчаеться слово «украiна»: «пришол в украiни иудейския»
Тiльки у XIX столiттi, коли почали формуватися чiткiшi кордони украiнських земель, назва «Украiна» почала дедалi частiше вживатись у повсякденному життi ii мешканцiв. Офiцiйному ж встановленню назви сприяло створення Украiнськоi Народноi Республiки у 1917 роцi.
Для чого ж було замiнювати старовинну назву на нову? Вважаеться, що це було своерiдним протестом проти агресивноi полiтики Росii, яка в усi часи мала за мету асимiлювати украiнську нацiю у росiйську. Саме тому Московська iмперiя присвоiла собi назву «Русь», перетворивши ii у XVIII сторiччi на Росiю. Незважаючи нi на що, термiн «Украiна» пройшов чималий шлях вiд своеi появи до офiцiйного визнання в 1991 роцi, коли було проголошено Незалежнiсть.
КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Грудневi морози скували розбитi шляхи уздовж Бугу, коли у давнiй столицi волинськоi династii, мiстi Дорогичин, з’явився почет нунцiя Папи Римського Інокентiя IV Опiзо Мiзано. Добiгав до свого завершення 1253 рiк. Довгою вервечкою вершники, вози й критi екiпажi тяглися, зникаючи за мiською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощi були того вартi. У скринi, запечатанiй особистою печаткою Папи, лежали регалii, якi по перебiгу сторiч нагадають нащадкам, що Украiна колись мала свого короля. Ось що про цю подiю оповiдае Галицько-Волинський лiтопис:
«…Прислав папа послiв достойних, що принесли Даниловi вiнець, i скiпетр, i корону, якi означають королiвський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вiнець королiвства…”»
Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрii, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентiя IV коронувати володаря захiдних руських земель за останнi сiм рокiв. Спершу пропозицiя укласти союз iз римською курiею застала князя у польському Краковi, що дало йому пiдставу вiдмовити. Данило Романович обгрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рiднiй землi. Друга пропозицiя прийняти королiвську корону надiйшла через кiлька рокiв, але й вона не була прийнята Данилом. Насправдi князь прекрасно розумiв, що Папський престол значно бiльше зацiкавлений у союзi з ним, маючи надiю на перехiд Галицько-Волинського князiвства до католицизму, анiж сам Данило у сподiваннi допомоги проти татар:
«Рать татарська не перестае. Зле вони живуть iз нами. Та як можу я прийняти вiнець без пiдмоги твоеi?»
Король Данило
Зрештою Інокентiй IV пообiцяв оголосити хрестовий похiд проти ординцiв, пiдтвердивши намiри буллою, яку вiз iз собою Опiзо Мiзано, оголошуючи в усiх мiстах Європи. Текст булли закликав володарiв Сербii, Моравii, Чехii, Помор’я i Пруссii стати пiд знамена Данила Галицького i воювати з ним проти монголо-татар.
Урочиста коронацiя нового монарха однiеi з найбiльших краiн Європи вiдбулась у храмi Пресвятоi Богородицi мiста Дорогичин. На той час Данилу Романовичу було 52 роки, а очолюване ним князiвство займало простори вiд Бугу на заходi до Днiпра на сходi. У присутностi вищих осiб князiвства папський нунцiй зачитав буллу Інокентiя IV i помазав Данила на королiвство. І хоч обiцяний Папою хрестовий похiд проти руйнiвникiв Киiвськоi держави так i не був утiлений у життя, Русь отримала свого короля. Протягом цiлого сторiччя пiсля описуваних подiй нащадки Данила Галицького iменувалися «королями Русi», адже мали у своему розпорядженнi королiвськi регалii, привезенi папським легатом.
Митра греко-католицьких епископiв Перемишльських
Що ж до самоi корони, ii доля склалася досить цiкаво. Протягом тривалого часу вона зберiгалась у греко-католицькому соборi Іоанна Хрестителя у Перемишлi. У 1915 роцi командування росiйськоi армii вивезло ii до Петрограда, проте у 1922-му корону було повернуто до Перемишля. На початку Другоi свiтовоi вiйни епископ наказав зняти з корони коштовностi й закопати ii. На жаль, у наш час достеменно невiдомо, де знаходиться релiквiя, яка пам’ятае Данила Романовича Галицького, першого i единого короля Русi.
Данило Галицький на поштовой марцi Украiни, 2001 р.
Пам’ятник Данилу Галицькому, Львiв
ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА
Точноi дати заснування Львова iсторична наука до нас не донесла. Епоха пiзнього Середньовiччя приховуе багато таемниць про подii тiеi пори на просторах Європи. І культурна столиця Украiни, на жаль, не оминула подiбноi участi. Тож перша лiтописна згадка про Львiв датуеться 1256 роком. Звiв мiсто князь Данило Галицький i назвав його на честь свого сина Лева. У лiтописi, який мiстить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському мiстi Холм.
Як повiдомляе лiтопис, пожежа була такою великою, що ii було видно за багато миль – з мiських укрiплень Львова.
Данило Галицький – засновник Львова
Протягом певного часу зафiксована у лiтописi дата вважалася першою згадкою про нинiшню столицю украiнськоi Галичини. Однак у 2010 роцi вiдбулася подiя, яка зламала звичнi стереотипи. Львiвський iсторик Іван Паславський зробив вiдкриття, яке зацiкавило европейських дослiдникiв. В однiй з бiблiотек учений виявив французький стародрук, у якому мiстилась iнша версiя заснування мiста. У книзi йшлося про те, що Львiв було засновано до першоi лiтописноi згадки. Йдеться про 1240 рiк, що збiгаеться з датою захоплення Киева кочовиками Бату-хана. Слiд додати, що, на думку Івана Паславського, автор згаданого стародруку – французький iсторик XVII—XVIII сторiч Мiшель Ле Кiен – своiми працями довiв власний авторитет. А отже, джерело можна вважати цiлком солiдним.
Панорама Львова А. Гогенберга 1618 р.
Центром старовинного Львова була сучасна площа Ринок. Мiсто надiйно захищали укрiплення, побудованi з урахуванням природних чинникiв, а саме пагорбiв Високого замку та рiчки Полтви. Вигiдне розташування мiста Лева на перехрестi важливих торгових шляхiв зумовило його швидкий економiчний розвиток. Наприкiнцi XIII сторiччя мiсто стало вагомим центром ремесла i торгiвлi. В умовах безперервних вiйн iз сусiдами велику роль вiдiграло й стратегiчне розташування Львова у центрi Галицько-Волинського князiвства. Тож легко зрозумiти князя Льва Даниловича, який у 1272 роцi перенiс столицю князiвства з Галича до Львова.
Час вносив своi правки в архiтектуру мiста. Пiсля захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ Великим у 1349 роцi центр мiста було перенесено на пiвдень. Цього разу мiсто будувалося за захiдноевропейськими зразками. Спочатку з’явилася центральна площа, а вже навколо неi житловi квартали i лiнiя укрiплень. Загалом система укрiплень Львова створювалася близько 300 рокiв. Спочатку, в другiй половинi XIV столiття, вона складалася з частоколу, рову i валу. Пiзнiше було побудовано мури, один з яких дiстав назву Низького, iнший – Високого. До мiста вели двi брами – Кракiвська i Галицька. Бiля них через рiв перекинули пiдйомнi мости. Дуже важливою частиною укрiплень був Високий замок, закладений у 1360 роцi. Минали столiття, i Львiв змiнювався. Однак над деякими його властивостями час не владний. Львiв i досi залишаеться для усiеi Украiни тим мiсцем, де живе ii душа.
Високий замок у Львовi. Гравюра ХVII ст.
БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ (1362 р.)
Битва на Синiх Водах, попри усю ii значущiсть в iсторii Украiни, тривалий час залишалася поза увагою науковцiв. Подii далекого 1362 року, коли украiнське Подiлля нарештi позбулося панування Золотоi Орди, замовчувались, а вiтчизняна iсторiографiя надавала перевагу мiфiчнiй битвi на Куликовому полi, що ii взяла на озброення пропаганда Росiйськоi iмперii, а пiзнiше Радянського Союзу. На вiдмiну вiд Куликовськоi битви, поразка трьох ординських князiв од вiйська князя Ольгерда Гедимiновича в битвi бiля Синiх Вод вiдбулася насправдi, чому е безлiч археологiчних i iсторiографiчних доказiв.
Великий князь литовський Ольгерд. Гравюра з «Опису Європейськоi Сарматii», 1578 р.
Уперше битва на рiчцi Синюха, яка е притокою Пiвденного Бугу i протiкае територiею сучасних Кiровоградськоi й Миколаiвськоi областей, згадуеться в лiтописнiй оповiдi «Про Подiлля». На жаль, iм’я автора цiеi пам’ятки залишилося невiдомим, але з великою ймовiрнiстю можемо припустити, що написаний твiр на початку тридцятих рокiв XV столiття. Стосовно битви на Синiх Водах лiтопис повiдомляе:
«…Коли господарем був на литовськiй землi князь великий Ольгерд i йшов у поле з литовським вiйськом, побив татар на Синiй Водi, трьох братiв: князя Хачебея, Кутлубуга и Дмитрика. А тi три брати Татарськоi землi, отчiчи и дiдичи Подiльськоi землi....»
До нашого часу збереглося небагато джерел, якi повiдомляють про перебiг самоi битви. Найдокладнiшим е фрагмент хронiки польського iсторика XVI столiття Мацея Стрийковського.
У ньому автор першоi друкованоi iсторii Схiдноi Європи повiдомляе:
Мацей Стрийковський
«Ольгерд, уклавши угоду про мир з прусськими i лiфляндськими лицарями, вирушив у похiд в Дикi Поля проти татар. З ним виiхали чотири його племiнники, сини новогрудського князя Корiата, княжичi Олександр, Костянтин, Юрiй та Федiр. І коли вони дiйшли до урочища Синi Води, то побачили в полi велику татарську орду, подiлену на три загони. Один загiн вiв султан Кутлубах, другий очолював султан Кочубей, а третiм командував султан Дiмейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готовi до бою, вишикував своiх воякiв у шiсть вигнутих загонiв, так щоб татари не могли iх оточити у сутичках та заподiяти шкоди стрiлами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бiй, засипавши ворога густим залiзним градом з лукiв, почали кiлька сутичок, але завдали мало втрат через правильне шикування вiйськ Ольгерда. А литва з русинами з шаблями та списами наскочили на них i в рукопашному бою прорвали лобовi частини та змiшали iх. А iншi з самострiлами наскочили з бокiв й довгими списами скидали iх iз коней, наче вiтер снопи в бурю. Не змiгши витримати лобового натиску, татари почали мiшатися та переляканi тiкати в розлогi поля. На побоiщi залишилися вбитими Кутлубах, Кочубей i султан Дiмейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланiв. Також скрiзь по полях i в рiках лежало повно татарських трупiв».
Бiй з татарами
Пiсля перемоги князя Ольгерда у битвi на Синiх Водах пануванню татаро-монголiв на украiнських землях було покладено край. Завершувався один з найтрагiчнiших епiзодiв iсторii Русi, який тривав вiд часiв падiння Киева у 1241 роцi.
С. Іванов. Баскаки
ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (1410 р.)
Роковини Грюнвальдськоi битви офiцiйно святкуються у республiцi Литва 15 липня. Битва, яка вiдбулась бiльш нiж шiстсот рокiв тому на територii сучасноi Польщi, вважаеться однiею з найбiльш визначних як для Польщi й Литви, так i для Украiни.
Зауважимо, що iсторична наука у Литвi зазнала значно меншого впливу, анiж украiнська iсторiографiя. Москва i ii прихвоснi панували там протягом значно меншого часу i не встигли вчинити з лiтописами й iсторичними документами того, що вони вчинили в Украiнi. І це справжня удача для нас. Середньовiчна держава Велике князiвство Литовське мала у своему складi бiльшiсть сучасних украiнських земель, i литовськi лiтописцi створили багато документiв, якi допомагають зменшувати кiлькiсть бiлих плям украiнськоi iсторii.
Але повернемось до подiй у Грюнвальдi. Початок XV сторiччя вiдзначився активiзацiею ордену тевтонських лицарiв, якi бажали розповсюдити свiй вплив на землi Великого князiвства Литовського. Однак iхня експансiя наразилась на активний спротив литовських князiв. Апогей протистояння вилився у широко вiдому битву при Грюнвальдi.
15 липня 1410 року двi армii зiйшлись у битвi, яка мала вирiшити долю Схiдноi Європи на багато рокiв уперед. Вiйськом тевтонiв командував Великий магiстр Ульрiх фон Юнгiнген. Пiд його орудою знаходились 51 хоругва нiмецьких, польських, литовських i прусських лицарiв, загони пiдвладних ордену епископiв, а також союзники, серед яких лицарi з Чехii, Швейцарii, Лiвонii, Сiлезii i Моравii. Загалом, потужне вiйсько, чисельнiсть якого становила до 83 000 бiйцiв. Втiм, якщо реально оцiнювати можливостi Тевтонського ордену, слiд зазначити, що ця цифра завищена.
Я. Матейко. Грюнвальдська битва
Армiя, що протистояла Юнгiнгену, вiдрiзнялася вiд вiйська тевтонiв як якiстю, так i кiлькiстю. Сили Великого князiвства Литовського, що iх очолював князь Вiтовт, нараховували близько 12 000 бiйцiв. Щоправда, дiяли вони у союзi з польським королем Ягайлом, який стояв на чолi вiйська у 20 000 бiйцiв. Також у складi польсько-литовсько-руського вiйська перебували кiлька тисяч татарських вершникiв пiд командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Дiна.
Битва вiдбулася в полi мiж селищами Грюнвальд, Танненберг i Людвiгсдорф. Вiйська супротивникiв вишикувалися фронтом, що перевищував два кiлометри, i почали зближення. Розпочали битву татарська кiннота й украiнцi, якi перебували у складi литовського вiйська. Нiмецькi лицарi перейшли у контратаку i скоро почали тiснити супротивника. У вiдповiдь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли немцов на палаши, a потым навели немцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз немцов килка тысячий полегло. Еднак же немцы, того не уважаючи, шли ослеп на поляки и литву…».
Ця атака об’еднаних сил була настiльки вдалою, що тевтонцi не витримали i зламали стрiй, рятуючи власнi життя. Переслiдування i рiзня тривали протягом кiлькох годин. Русь, яка витримала за останнi кiлькасот рокiв безлiч потрясiнь, заявила, що е силою, здатною боротися за власнi права.
А. Муха. Пiсля Грюнвальдськоi битви
УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р
Середина XIV столiття стала початком розпаду держави Чингiзидiв – Золотоi Орди. Чвари i суперечки, як ранiше це вiдбулось у Киiвськiй Русi, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистськi тенденцii. Саме на фонi цих подiй вiдбулося вiдокремлення у 1449 роцi кримських татар i утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династiею Гераiв на чолi. Першим в iсторii кримським ханом став Хаджi-Герай.
Слiд зауважити, що на початку свого iснування Кримська держава була досить слабкою. Постiйна боротьба за владу суттево дестабiлiзувала ситуацiю в Криму. Не сприяло змiцненню ханства i становище в економiцi – до кiнця XVI столiття кримськi татари не знали осiлого землеробства i вели кочовий спосiб життя. Лiтописи так описують побут тогочасного Кримського ханства:
«Землю, навiть найродючiшу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама iм приносить, тобто травою для годування худоби».
Однак внутрiшнi проблеми татари швидко навчилися вирiшувати шляхом зовнiшньоi експансii. Маючи у своему розпорядженнi сильну армiю, Кримське ханство робило постiйнi набiги на сусiднi землi.
Утворення Кримського ханства
Зухвалим грабункам сприяв i той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османськоi iмперii. Украiнськi землi були одним з основних об’ектiв татарських набiгiв. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своерiдним плацдармом для мусульманськоi експансii у глиб Європи.
Хаджi I Герай, засновник Кримського ханства
До складу Кримського ханства, окрiм самого Криму, входили степи на пiвнiч вiд Перекопу, а також частина нижньоi течii Днiпра. З часом до ханства була приеднана частина Кубанi. Вiдомо також, що кримськi хани отримали у подарунок вiд турецького султана частину Бессарабii. Менглi-Герай, який прийшов до влади у 1475 роцi, змiцнив кордони держави. За наказом хана була збудована фортеця Перекоп. Побудували мiсто Очакiв, а столицею ханства став Бахчисарай. Кримське ханство було подiлено на численнi улуси, що належали ханським васалам – беям, якi мали своiх слуг i невiльникiв. За часiв правлiння Менглi-Герая ханство стало досить сильною державою i вiдiгравало значну роль в европейськiй полiтицi. Вiдомо, наприклад, що з Московським князiвством Менглi-Герай мав союз у боротьбi проти Золотоi Орди i Литовського князiвства, що, однак, не заважало йому вважати московських князiв васалами i вимагати вiд них щорiчноi данини.
Ханський палац у Бахчисараi
Вiд часiв Менглi-Герая мiж заселеною територiею Украiни i Кримським ханством пролягла пустельна степова смуга, вiдома як Дике Поле. Саме ця пустеля стала ареною кривавих зiткнень мiж населенням двох вказаних територiй. Однак, незважаючи на ворожнечу, украiнськi козаки i влада Литви, а пiзнiше Речi Посполитоi часто вступали у тимчасовi союзи з Кримським ханством.
ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА
Центром виникнення козацтва стало Поднiпров’я, а саме та його частина, що розташована на пiвдень вiд Киева. У XIV—XV столiттях цi землi належали Киiвському князiвству, а пiзнiше Киiвському воеводству Речi Посполитоi.
Починаючи з Х столiття землi пiвдня Украiни жили у постiйному очiкуваннi ворожого нападу, як повiдомляе нам М. С. Грушевський у своiй працi «Нарис з iсторii украiнського народу». Виживання вiдбувалось у постiйнiй боротьбi з кочовиками. Тож протягом великого промiжку часу мешканцi Украiни змушенi були поеднувати працю хлiбороба i навички воiна.
Слово «козак» мае тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термiн гармонуе зi способом життя на прикордонних землях. Як зауважуе М. С. Грушевський: «Разом з войовничiстю i витривалiстю життя на кордонi давало розвиток особистостi, вiдчуттю свободи…»
У XIV столiттi територiя по обидва боки Днiпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнiзонами – Канiв, Черкаси, Брацлав, Вiнниця, Остер i Чернiгiв. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разi нападу кочовикiв мати змогу опинитись пiд захистом мурiв. Усе населення постiйно жило у страху, фактично на вiйськовому становищi. Як мiщани, так i селяни повиннi були мати коней i зброю, брати участь у походах проти татар, вiдбивати ворожi напади. Як описуе лiтопис XVI столiття мешканця прикордонних територiй: «…йдучи на роботу, вiн несе на плечi рушницю, а до боку чiпляе шаблю або тесак».
Першi вiдомостi про козакiв в Украiнi датуються 1470 роком. Хоча цi згадки можна вiднести як до украiнського козацтва, так i до татарських здобичникiв, яких у документах тiеi доби також iменували словом «козак». Чiткiшi згадки про козакiв на землях Киiвщини з’являються у 1492—1499 роках.
Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художнiй музей
