Айвенго

Вираз обличчя і поведінка цих людей різнилися не менше, ніж їхній одяг. Обличчя раба, або кріпака, було похмуре і зажурене; його тоскний погляд нібито показував, що глибокий сум змусив його збайдужіти до всього довкола; але вогонь, що час від часу зблискував у його очах, свідчив про зачаєне глибоко в душі усвідомлення свого жалюгідного становища і про бажання боротись. Обличчя Вамби, навпаки, виражало нетривку цікавість, метушливість і непосидючість, що притаманні таким людям, а також цілковиту вдоволеність своїм становищем і зовнішнім виглядом. Вони розмовляли англосаксонською мовою; як уже зазначалося, за тих часів вона була поширена в Англії серед простолюду, за винятком норманських вояків і почту дворян. Проте немає сенсу передавати їхню бесіду в оригіналі для читача, не знайомого з цією говіркою; тому ми визнаємо за краще навести її у дослівному перекладі.

– Святий Вітольде[72], прокляни цих бісових свиней! – пробурчав свинопас після марних намагань зібрати стадо докупи пронизливим дудінням рога. Свині зустрічали його поклик майже таким само мелодійним рохканням, проте аж ніяк не квапилися полишити розкішні страви з горіхів та жолудів і багнисті береги струмка, де частина стада лежала, розвалившись у багнюці й анітрохи не зважаючи на гучні крики свого пастуха.

– Побий їх громом, святий Вітольде! Бодай я скис, як до ночі двоногий вовк не заріже дві свині, а то й усі три! Сюди, Фангсе! Гей, Фангсе! – загукав він до кошлатого пса, чи то дога, чи хорта, а може, покручі хорта з шотландською вівчаркою. Пес, трохи накульгуючи, гасав довкола і нібито хотів допомогти хазяїнові зібрати уперте стадо. Але, чи то не втямивши знаків, які робив йому свинопас, чи забувши про свої обов’язки, чи то зумисне, він лише розігнав свиней у різні боки і таким чином обтяжив лихо, якому сам намагався зарадити.

– А бодай тобі дідько зуби повибивав! – бурчав Гурт. – Хай йому грець, тому лісничому! Підрізає кігті нашим собакам[73], от і нема з їх ніякого пуття. Зроби ласку, Вамбо, допоможи мені трішечки! зайди з отого боку пагорба і шугони їх звідти. Вони тоді за вітром побіжать додому, мов ягнятка.

– Слухай-но, – сказав Вамба, не рушачи з місця, – я вже спитав поради в своїх ніг: вони кажуть, що тягати мою розкішну одежину по багнюці було б з їхнього боку тяжкою образою шляхетної персони і її вбрання. Тож от що я тобі скажу, Гурте: поклич Фангса, нехай він впорається з худобою на свій розсуд. Хіба не все одно, зустрінуть твої свині загін вояків, розбійне кодло чи мандрівних прочан! До ранку свині будь-що стануть норманами, на твою власну втіху і полегшення.

– Цебто як – свині, на мою втіху та полегшення, стануть норманами? – спитав Гурт. – А ну-бо, поясни. Розуму в мене і так небагато, а тут ще й лють памороки забила. Нащо мені твої загадки!

– Ану скажи, як називаються оці рохкаючі створіння на чотирьох ногах? – спитав Вамба.

– Свині, дурнику, свині, – відказав свинопас. – Це кожен дурень знає.

– Еге ж, «свайн» – це по-саксонськи. А як ти назвеш свиню, коли її зарізали, облупили, розтяли на частини і підвісили за ноги, мов бунтівника?

– Порк[74], – відповів пастух.

– От бачиш, і це кожен дурень знає, – пхикнув Вамба. – А «порк» начебто нормано-французьке слово. Отже, поки свиня жива і за нею ходить саксонський раб, то звуть її по-саксонському; та вона стає норманом на ймення «порк», тільки-но потрапить у дворянські покої і з’явиться на бенкеті шляхетних осіб. Що ти на це скажеш, Гурте, друзяко?

– Їй-право, так воно і є, друже Вамба. От лишень не знаю, звідки ця правда взялася у твоїй дурній довбешці.

– То послухай, що я тобі ще скажу, – провадив Вамба таким самим тоном. – От візьмемо нашого старого олдермена[75] Окса[76]. Поки його пасуть такі раби, як ти, він має своє саксонське ім’я; а варто йому втрапити на очі вельможного пана, то він в одну мить стає шляхетним лицарем Бефом, аби припасти панові до смаку. Так само і з мінгера[77] Калфа виходить мосьє де Во[78]: поки за ним наглядають – він сакс, а коли хочуть мати з нього втіху – називають його по-нор-манському.

– Клянуся святим Дунстаном[79], – відповів Гурт, – ти кажеш правду, хоч вона й гірка. У нас лишилося саме повітря, щоб дихати, і його нам залишили тільки для того, щоб ми могли гнути горба в роботі. Смачніший та жирніший кусень – до їхнього столу; гарненьких жіночок – їм у постіль; найкращі та найсміливіші з нас мають служити в їхніх військах і з волі чужинців встеляти своїми кістками чужі землі; а в тих убогих, що лишаються тут, нема ні сил, ні бажання боронити бідолашних саксів. Дай Боже здоров’я нашому хазяїнові Седріку за те, що він захистив нас, як і личить відважному воїну; а от днями приїде в наші краї Реджинальд Фрон де Беф, то й будемо знати, чого варта Седрікова турбота… Гей, сюди! – раптом гукнув він знову. – Отак, так їх, Фангсе! Хороший собака, всіх позганяв докупи.

– Гурте, – сказав блазень, – я бачу, ти мене за дурня маєш, а то не тицяв би свою голову просто мені в пельку. Мені ж бо варто лише слівце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Філіппу де Мальвуазену, що ти ганив норманів, і висітимеш ти на одному з оцих дерев. Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лає вельможних панів!

– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такі слова! – вигукнув Гурт.

– Зрадити тебе? Ні, – відповів блазень. – Так вчинив би чоловік при здоровому глузді, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав він сам себе, дослухаючись до кінського тупоту, який уже лунав досить близько.

– А яке тобі діло, хто там їде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зібрати все своє стадо і гнав його вздовж похмурої просіки.

– Ні, мені треба побачити цих проїжджих, – відказав Вамба. – А раптом вони їдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80]!

– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навіщо верзти всілякі дурниці, коли зараз уперіщить гроза з громом та блискавкою?! Чуєш, як гримить? Ох і дощ!.. Скільки живу, не бачив, щоб о літній порі краплі були такі здорові. Подиви-но, вітру немає, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаєш що, помовчи, і ходімо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночі тут буде невесело.

Вамба, мабуть, визнав усю справедливість цих міркувань і пішов слідом за своїм приятелем, котрий, підхопивши довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81] щодуху поспішав до узлісся, підганяючи з допомогою Фангса своє галасливе стадо.

Розділ II

Чернець той був наглядач монастирський

І вправний вершник; він любив лови

І шанував їх більше, ніж молитви.

Таких абатів прийнято судити,

Та цей був добрий, ніде правди діти.

Його коня усі довкола знали —

Так кінська збруя весело бряжчала,

Немов тієї церкви тихий дзвін,

З якої бариші отримав він.

Чосер[82]

Кінський тупіт лунав усе ближче, і Вамба, якому закортіло будь-що побачити вершників, не зважаючи на вмовляння і докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглі горіхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; і тому вершники наздогнали їх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а інші – їхніми слугами. Заняття і звання однієї з цих осіб не викликало сумніву: то була духовна особа у високому сані. На ньому був одяг ченця-францисканця[83], пошитий з вельми гарної тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з відлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вільними широкими складками. Лице цього чоловіка не більше свідчило про богобоязку скромність, ніж вбрання – про презирство до світської марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епікурейський[84] вогник в очах під набряклими повіками не викривав у ньому потаємного розпусника. Втім, професія і сан так привчили його володіти собою, що його лице, якби він забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча від природи воно виражало доброзичливість і недбалу зверхність.

Всупереч монастирському статуту, едиктам пап і церковних соборів його одяг вражав своєю розкішшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були підшиті й оторочені дорогим хутром, на мантії красувалася золота застібка, і все його чернече вбрання було таким само ошатним і вишуканим, як за наших часів – плаття гарненьких парафіянок із секти квакерів[85]: вони дотримуються належного покрою і кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання підкреслює їхні чари не гірше від одягу світських красунь.

Превелебний отець їхав верхи на вгодованому мулі-іноходці; кінська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодішнім звичаєм, прикрашали срібні дзвоники. Ніщо у стрункій поставі священика не нагадувало про чернечу незграбність – він сидів у сідлі впевнено, мов досвідчений вершник. Було очевидним, що цей спокійний мул-іноходець, обвішаний прикрасами, потрібен своєму чепурному хазяїнові лише для повсякденних переїздів. Один із слуг-мирян, що супроводжували прелата, вів за вуздечку баского іспанського жеребця, на якому чернець їздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часів були в моді у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузії купці. Сідло і збруя на цьому прекрасному коні були вкриті довгою попоною, що спадала майже до землі; її прикрашали вишиті зображення хрестів та інших церковних емблем. Другий слуга вів під уздечку нав’юченого мула, який, певно, ніс на собі поклажу настоятеля; двоє ченців того самого ордену, але нижчого сану, їхали в кінці кавалькади, сміялися, про щось собі гомоніли і не звертали ніякої уваги на інших вершників.

Супутником прелата був високий на зріст чоловік років сорока з лишком, сухорлявий, але міцний. Його атлетична фігура наче складалася з самих кісток, м’язів і сухожиль, що свідчило про звичку до тілесних вправ; було видно, що він пройшов чимало тяжких випробувань і ладен пройти ще стільки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подібний до тих, що їх французи називають mortier через їхню схожість на ступку, перекинуту догори дном. В обличчі цього чоловіка читалося бажання навіювати кожному стрічному почуття шанобливого остраху і покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими і грубими рисами, засмагле під тропічним сонцем до негритянської чорноти, у мить спокою немовби спочивало після вибуху шаленої пристрасті; але набряклі жили на лобі і нервове сіпання верхньої губи показували, що буря може щомиті вибухнути знову. В проникливому погляді його сміливих темних глибоких очей чаїлася оповідь про перенесені і подолані небезпеки. Він мав такий вигляд, наче хотів наразитися на опір – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужність. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя іще суворішим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило і дивилося з похмурою люттю.

Цей вершник, подібно до свого супутника, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колір цього плаща давав зрозуміти, що його хазяїн не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий суконний хрест дивної форми[86]. Під плащем проглядала несумісна з чернечим саном кольчуга, рукави і рукавички якої були зроблені з металевих кілець; сплетена з надзвичайною майстерністю, вона щільно, мов наші светри з м’якої вовни, облягала його тіло. Наскільки давали змогу бачити складки плаща, кольчуга прикривала і його стегна; коліна були вкриті тонкими сталевими пластинками, а литки – металевими поножами. За поясом стирчав великий двосічний кинджал – єдина зброя вершника.

Їхав він верхи на міцному їздовому коні; певно, хотів поберегти сили свого порідного бойового скакуна, якого один із зброєносців вів позаду. Кінь був у повному бойовому уборі; з одного боку сідла висів короткий бердиш з розкішною дамаською насічкою, з другого – оздоблений пір’ям шолом хазяїна, його ковпак з кольчуги і довгий двосічний меч. Другий зброєносець тримав у піднятій руці спис хазяїна; на наконечнику списа майорів невеликий прапорець із зображенням хреста, подібного до того, що був нашитий на плащі. Той самий зброєносець тримав невеликий трикутний щит, згори широкий, щоб прикривати груди, і загострений донизу. Щит був у червоному суконному чохлі, і тому написаний на ньому девіз прочитати було неможливо.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали двоє слуг; з їхніх смаглявих облич, білих тюрбанів і дивного крою одягу було зрозуміло, що вони – уродженці Сходу. Та й в усій подобі цього воїна і його почту вчувалося щось дике і чужинське. Одяг його зброєносців сяяв коштовними оздобами; на шиях у східних слуг були срібні обручі, на напівоголених смаглявих руках і ногах – срібні браслети. їхнє шовкове вбрання, погаптоване візерунками, свідчило про багатство і шляхетне походження того, кому вони служать, і водночас дуже відрізнялося від його власного простого одягу. Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків’ях і піхвах і турецькими ятаганами тонкої роботи. В кожного при сідлі стирчав пучок дротиків, завдовжки футів в чотири, з гострими сталевими вістрями. Цей рід зброї був широко розповсюджений у сарацинів і досі використовується у воєнній забавці, яку полюбляють східні народи і яка називається «ель-джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; стрункі, сухорляві, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нічим не нагадували незграбних важких жеребців, яких розводили у Нормандії і Фландрії для воїнів у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабські були подібні до легкої миготливої тіні.

Дивний вигляд цієї кавалькади зацікавив не тільки Вамбу, але і його більш розважливого приятеля. У ченці він одразу впізнав пріора[87] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець і любитель бучних бенкетів, а також, якщо вірити людському поголосу, і деяких інших забав, аж ніяк не сумісних із чернечими обітницями. Проте в ті часи до поведінки ченців і священиків ставилися поблажливо, і пріор Еймер мав добру славу серед сусідів свого абатства. Його жвава та приязна вдача і постійна готовність дарувати прощення дрібних грішків зробили його найкращим другом усіх місцевих дворян, титулованих і не титулованих; багатьом з них він доводився родичем, оскільки походив зі шляхетної норманської родини. Жіноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловіка, який був пристрасним шанувальником прекрасної статі і вмів розвіяти смертельну нудьгу, від якої потерпали хазяйки старовинних замків. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколів і хортів у всьому північному краї; завдяки цьому він завоював щиру прихильність дворянської молоді. З людьми більш статечного віку він звик грати іншу роль, що в разі потреби робив дуже талановито. Його неглибокої начитаності вистачало для того, щоб навіювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовні просторікування про авторитет церкви і духівництва зміцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святості. Навіть простолюд, що звик суворо засуджувати поведінку своїх панів, прощав пріорові його легковажність. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердість, як відомо, прощається багато гріхів. Він міг вільно розпоряджатися більшою частиною монастирських прибутків, і це надавало йому змогу не лише вдовольняти свої забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусіднім селянам. І якщо пріорові Еймеру подеколи траплялося з надмірним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкеті, якщо комусь впадало в око, як він удосвіта прошмигує крізь бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому з нічного побачення, люди тільки здвигали плечима і мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришів грішить так само, не спокутуючи своїх гріхів тими чеснотами, якими вирізнявся цей чернець. Тому пріора Еймера добре знали і наші сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88]. Проте дивний вигляд супутника Еймера і його почту так зачудував свинопаса і Вамбу, що вони навіть не почули запитання настоятеля, коли він поцікавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на ніч. Найбільше вразив їх чи то чернечий, чи то воєнний одяг смаглявого чужинця і дивне вбрання та озброєння його східних слуг. Вельми ймовірно, що саксонським селянам різала вуха та мова, якою було дане благословення і задане питання, хоч вони й розуміли, що це значить.

– Я вас питаю, діти мої, – повторив настоятель, підвищивши голос і переходячи на той діалект, яким розмовляли між собою нормани і сакси, – чи немає десь поблизу добродія, який з любові до Бога і вірності святій нашій матері-церкві надасть нам притулок на цю ніч і підкріпить сили двох убогих її слуг та їхніх супутників? – Попри удавану скромність цих слів, вимовлені вони були з надзвичайною поважністю.

«Двоє вбогих слуг матері-церкви! Хтів би я знати, які ж у неї дворецькі, чашники та інша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч і вважався дурнем, не насмілився висловити свою думку вголос.

Подумки зробивши таке зауваження, він звів очі до неба і відповів:

– Якщо превелебним отцям до душі ситна вечеря і м’яка постіль, то за кілька миль звідси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де їх зустрінуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечір у каятті, то оця лісова стежина доведе їх до хижки в улоговині Компенхерст, де побожний чернець-самітник надасть їм притулок і розділить з ними вечірні молитви.

Але пріор, вислухавши обидві пропозиції, лише похитав головою.

– Любий мій, – сказав він, – твої дзвіночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal[89], тобто ми, духовні особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаємося до мирян, щоб дати їм змогу послужити Богові, допомагаючи його слугам.

– Я що, я ж просто віслюк, – відказав Вамба, – а дзвіночки в мене не гірші, аніж у мула вашої превелебності. Та мені здавалося, що доброта матінки-церкви і її слуг звернена, як то ведеться в усіх інших, перш за все до своєї родини.

– Ану, годі пащекувати! – крикнув озброєний вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви назвали того френкліна, пріоре Еймер?

– Седрік, – відповів пріор. – Седрік Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми від його дому і чи не можеш ти вказати нам дорогу?

– Дорогу знайти важкенько, – промимрив Гурт, вперше за весь час зайшовши в розмову. – Та й спати там лягають рано, в домі у Седріка.

– Ну-бо, не верзи дурниць! – мовив воїн. – Навіть якщо лягли, то встануть, щоб прийняти таких гостей, як ми. А нам не до лиця просити гостинності там, де ми можемо її вимагати!

– От не знаю, – похмуро мовив Гурт, – чи добре я зроблю, як покажу дорогу до оселі мого хазяїна таким людям, які вимагають того, що інші вважають за милість.

– Ти ще сперечатись зі мною будеш, бидлак! – вигукнув воїн. І з цими словами він пришпорив свого коня, різко розвернув його і зметнув нагая, збираючись покарати зухвалого простолюдина. Гурт блимнув на нього лютим і мстивим поглядом і з погрозою, хоч і вагаючись, взявся за ніж; але тієї ж миті пріор Еймер рушив свого мула вперед і, ставши між воїном і пастухом, запобіг небезпечній сутичці.

– В ім’я святої Марії прошу вас, брат Бріан: пам’ятайте, що ми тепер не в Палестині, де панували над турецькими поганами і невірними сарацинами. Тут, на нашому острові, ми не любимо ударів і терпимо їх хіба що від святої церкви, бо вона карає нас заради нашого блага… Скажи-но мені, чоловіче, – повів він далі, звертаючись до Вамби і підкріплюючи свої слова дрібною срібною монетою, – як проїхати до Седріка Сакса? ти повинен знати дорогу, а як знаєш, то вказати її будь-кому з подорожніх; а тим паче таким духовним особам, як ми.

– Їй-богу, святий отче, – відповів блазень, – сарацинська голова вашого превелебного брата так настрахала мою, що я геть забув дорогу додому… Дай Бог мені самому туди втрапити…

– Ет, пусте! – мовив настоятель. – Пригадаєш, коли захочеш. Цей превелебний брат все життя воював із сарацинами за володіння Гробом Господнім. Він належить до ордену тамплієрів[90] – лицарів Храму, про яких тобі, певно, доводилося чути: він наполовину чернець, наполовину воїн.

– Ну, то якщо він хоч наполовину чернець, – зауважив Вамба, – то йому і поготів не личить так поводитися з перехожими, коли вони забаряться з відповіддю на питання, які їм ні до чого.

– Я тебе прощаю – тільки покажи нам дорогу до дому Седріка, – сказав пріор.

– Гаразд, – відповів Вамба. – Будьте ласкаві, ваша превелебність, проїхати он тією стежкою до місця, де побачите хрест, що вріс у землю. Від нього одна верхівка лишилася, десь на лікоть заввишки. Від того хреста йдуть чотири дороги в різні боки. А ви зверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваша превелебність матиме дах над головою, перш ніж почнеться буря.

Абат подякував своєму порадникові, і весь загін, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспіхом, з яким люди завжди рятуються від нічної бурі.

Коли кінський тупіт затих десь у далині, Гурт звернувся до свого приятеля:

– Якщо святі отці послухають твоєї мудрої поради, навряд чи вони дістануться до Ротервуда.

– Еге ж, – мовив блазень усміхаючись, – зате вони, як їм пощастить, можуть доїхати до Шефілда, от і слава Богу. Я не такий поганенький лісничий, щоб наводити собак на слід дичини, якщо не хочу, щоб вони її вполювали.

– Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше – якщо Седрік погиркається з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.

Повернемося до обох вершників, які невдовзі від’їхали досить далеко і завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осіб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зі свого саксонського походження.

– Чого хотіли ці нахаби, – спитав тамплієр у пріора, – і чому ви не дозволили мені їх покарати, як належить?

– Але ж, брате Бріан, – відповів абат, – один з них – несосвітенний дурень, і було б нерозумно карати його за глупство; що ж до іншого зухвальця, то він – один із тих свавільних лютих дикунів, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустріти серед нащадків переможених саксів: для них найбільша втіха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможців.

– То я б їх навчив чемності! – відповів тамплієр. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Наші турецькі полонені, коли розлютяться, з вигляду страшніші від Одіна[91]; але, проживши два місяці в моєму домі, під командою мого наглядача за невільниками, вони стали покірними, слухняними і навіть запобігливими. Щоправда, з ними маєш стерегтися отрути й кинджала: вони тільки й стережуть нагоди, щоб скористатися і тим, й іншим.

– Але ж у кожного народу свої звичаї, – заперечив пріор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седріка; до того ж, навіть якби ми туди потрапили, Седрік став би вам дорікати за вільне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклін – чоловік гордий, запальної вдачі, підозріливий і лихий; він не любить наших дворян і посварився навіть зі своїми сусідами – Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіппом Мальвуазеном[92], а це люди суворі. Він так ревно оберігає права свого роду і так пишається з того, що він є прямим нащадком Герварда[93], одного зі славетних прибічників семицарства[94], що його всі так і називають – Седрік Сакс. Він хвалиться своїми кровними узами з тим народом, якого багато хто з його співвітчизників охоче зрікається, щоб уникнути – vae victis[95] – злигоднів, які доводиться терпіти переможеним.

– Пріоре Еймер, – мовив тамплієр, – ви вельми люб’язні, добре знаєтеся на жіночій вроді і не гірше від трубадурів пам’ятаєте закони кохання[96]; але ця славна Ровена повинна бути справжнім чудом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб завоювати прихильність такого нечеми і бунтівника, яким є, з ваших слів, її батько Седрік.

– Седрік не батько їй, а лише далекий родич, – відповів абат. – Вона походить з більш шляхетного роду, ніж він. Він сам забажав бути її опікуном і має до неї таку прихильність, що й рідна донька не була б для нього дорожчою. Про її красу ви невдовзі зможете судити самі. І нехай я буду єретиком, а не вірним слугою церкви, якщо її біле личко і гордий, та водночас лагідний вираз голубих очей не змусять вас забути про чорнявих дівчат Палестини або гурій мусульманського раю.

– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплієр, – ви пам’ятаєте про нашу заставу?

– Мій золотий ланцюг, – відповів абат, – а ваша застава – десять бочок хіонського вина. Я гадаю, вони вже мої, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкнені старим Дені, моїм ключником.