Полная версия:
Айвенго
Я розумію всю серйозність цих заперечень, проте мушу зізнатися, що вони не здаються мені вирішальними. Звичайно, таку перешкоду, як брак матеріалу, подолати нелегко; проте хто ж, як не д-р Драйєздаст, має знати, що для тих, хто любить книжки і наше минуле, відомості про звичаї і характери наших предків розкидані скрізь, у будь-якій історичній праці; звичайно, вони становлять мізерний відсоток відносно змісту цих творів, проте, зібрані докупи, можуть освітити vie privee[34] наших пращурів. Звичайно, і я можу зазнати поразки у своїй спробі. Проте я впевнений, що більш наполегливі пошуки матеріалу і більш вдале його використання обдарованим митцем завжди матимуть успіх, як про те свідчать праці доктора Генрі[35], а найбільшою мірою – містера Шерона Тернера[36]. І тому я заздалегідь постаю проти будь-яких висновків у тому разі, якщо ця спроба буде невдалою. Але повторюю: якщо мені поталанить змалювати правдиву картину давніх англійських звичаїв, я хотів би сподіватися, що доброзичлива вдача моїх співвітчизників та їх здоровий глузд забезпечать мені їхню прихильність.
Відповівши, наскільки це було можливо, на Ваші перші заперечення, чи то принаймні висловивши твердий намір подолати всі перешкоди, від яких Ви мене застерігали, я хочу сказати кілька слів про те, що безпосередньо торкається мого твору. Ви, напевне, поділяєте ту думку, що сама професія дослідника старовини, який здійснює складні і, як заведено вважати, копіткі та детальні пошуки, полишає його здатності створити цікаву оповідь із цього матеріалу. Дозвольте зауважити, любий докторе, що це заперечення має радше формальний характер і не стосується суті справи. Звичайно, такі розважальні твори не узгоджуються з суворими поглядами нашого друга містера Олдбока. Проте Хорас Уолпол[37] зміг написати моторошне оповідання про потойбічні сили, а Джордж Елліс[38] – вдихнути чари життя і блискучого гумору, такого ж вишуканого, як і своєрідного, у свої перекази старовинних віршів. Отже, якщо мені доведеться зазнати каяття з приводу своєї сміливості, я можу на своє виправдання посилатися на шановних попередників.
Втім, прискіпливий історик може подумати, що, змішуючи таким чином правду і фантазію, я засмічую чисті джерела історії сучасними поглядами і прищеплюю молодому поколінню хибні думки про описану мною епоху. Певною мірою погоджуючись із цими міркуваннями, я спробую протиставити їм таке судження.
Щоправда, я не можу, та й не намагаюся, зберегти цілковиту точність навіть в описі костюмів, не кажучи вже про такі важливі питання, як мова і звичаї. Проте ті самі причини, які не дають мені змоги передавати діалоги роману англосаксонською або норманофранцузькою мовою чи то запропонувати їх читачеві надрукованими шрифтом Кекстона[39] або Вінкен де Ворда, заважають мені триматись у межах того часу, в якому відбувається дія.
Для того щоб викликати в читача бодай якусь цікавість, потрібно описувати обрану Вами тему мовою і стилем Вашого часу. Жодний твір східної літератури не зажив такого успіху, як перший переклад арабських казок, зроблений містером Геландом[40]: зберігши своєрідність східної фантазії і розкішні східні костюми, він поєднав їх з простими почуттями і природними вчинками персонажів, що зробило їх цікавими і зрозумілими для всіх; водночас він скоротив надто розтягнуті сцени і нескінченні повторення, що присутні в арабському першоджерелі. Звичайно, в такому вигляді ці розповіді мають менше східного колориту, проте значно більше відповідають вимогам європейського попиту; завдяки цьому вони отримали таке схвалення, якого ніколи б не мали, якби за своєю формою і стилем не були певною мірою пристосовані до почуттів і звичок західного читача. Беручи до уваги смаки публіки, яка, сподіваюся, із задоволенням читатиме цей твір, я намагався описати старі звичаї сучасною мовою і передати характери моїх персонажів тією мірою, яка не дозволить сучасному читачеві нудьгувати від надто докладного зображення старовини. Проте я вважаю, що, пристосовуючись до цих смаків, я не переступив ту межу, за яку не повинен виходити автор художнього твору.
Талановитий письменник – покійний містер Стратт[41] – у своєму романі «Куїнху-хол» ішов за іншим принципом. Протиставляючи сьогодення минулому, він начебто зовсім забув про характери і вчинки, що є спільними для нас і для наших предків – почасти успадковані нами, але загальнолюдські по суті, позаяк їх існування у всі епохи не підлягає сумніву.
Відкинувши все, що не зовсім застаріло, щоб бути для нас чужим і дивним, цей чоловік, за всієї його освіченості і обдарованості, зробив твір недоступним для широкого кола читачів. Права митця на вільне поводження з матеріалом є такими важливими для здійснення мого задуму, що я прошу Вас терпляче вислухати такі мої докази.
Того, хто вперше гортає твори Чосера[42] чи якогось іншого давнього поета, так лякає вигляд застарілого правопису приголосних і давньої мови взагалі, що він квапиться відкинути цю книжку від себе, мов якесь страховисько, напхане уламками древніх руїн і тому надто жахливе для розуміння його прихованих чеснот. Проте якщо розумний і освічений друг доведе йому, що ці труднощі є лише уявними, якщо він прочитає цей твір вголос, якщо замінить застарілий правопис знайомих слів на сучасний, він доведе своєму учневі, що, напевне, лише одна десята частина слів у цій книжці справді вийшла з ужитку. В такий спосіб буде легше вмовити початківця підійти до «джерела чистої англійської»[43] з цілковитою певністю, що, маючи трохи терпіння, він невдовзі зможе насолоджуватися тим гумором і пафосом, якими старий Джефрі тішив епоху Кресі та Пуатьє[44].
Поміркуймо далі. Припустімо, що наш неофіт у своєму новому захопленні давниною спробує наслідувати те, що викликає в нього такий захват; він вчинить дуже нерозумно, якщо випише зі словника застарілі слова і вживатиме їх замість слів і виразів, поширених у наш час. Саме такої помилки припустився Чатертон[45]. Прагнучи надати своїй мові старовинного звучання, він знехтував усіма сучасними словами і створив мову, яка не має нічого спільного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великій Британії. Той, хто хоче наслідувати давню мову, повинен засвоїти загальний характер її граматичних форм, виразів, зворотів, принципів узгодження слів, а не ганятися за рідкісними і забутими словами. Як я вже казав, у творах давніх авторів застарілі слова трапляються набагато рідше, ніж слова, вживані досі, але з іншим значенням та в іншому написанні. Співвідношення між ними становить приблизно один до десяти.
Усе, сказане мною про мову, тим паче стосується зображення почуттів і звичаїв. Найважливіші людські пристрасті у своїх проявах, так само як і джерела, що їх живлять, є загальними для всіх суспільних прошарків, країн і епох; це, безперечно, свідчить про те, що хоч певний суспільний лад впливає на погляди, думки і вчинки людей, та самі люди за своєю природою мають багато спільного. Наші предки відрізнялися від нас, звичайно, не більше, ніж єврей відрізняється від християнина. «Хіба вони не мають рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не холодять його ті самі літо і зима, що й християнина?» Тому їхні почуття і пристрасті за своєю природою і за своєю силою близькі до наших. І коли автор береться за написання роману або іншого художнього твору, на зразок того, який вирішив написати я, виявляється, що доступний йому матеріал – як мовний, так і історично-побутовий – такою ж мірою належить сучасності, як і часові, обраному для описання. Ця обставина надає автору свободу вибору і робить його працю легшою, ніж здавалося спочатку. Розглянемо приклад із галузі суміжного мистецтва. Можна сказати, що в живописі старовинні деталі збагачують пейзаж специфічними рисами. Лицарський замок повинен здійматись у всій своїй величі, люди повинні мати той одяг і ті пози, що були властиві епосі; місцевість, яку художник вибрав для своєї картини, повинна бути зображена з усіма своїми особливостями, з гірськими кручами чи стрімкими водоспадами. Колорит також має бути природним. Небо – ясне або хмарне, відповідно до кліматичних умов, барви – саме ті, що переважають у природі. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсім не обов’язково передавати найменші подробиці, з надмірною точністю зображувати траву, квіти і дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як і співвідношення світла й тіні, є загальним для будь-якої місцевості, природним для будь-якої країни і тому може бути підказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.
Щоправда, ця свобода вибору завжди є обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не відповідають кліматичним або географічним особливостям пейзажу; не слід саджати кипариси на Мерейських островах[46] або шотландські ялини серед руїн Персеполісу. Такі самі обмеження владні і над письменником. Автор може дозволити собі описати почуття і пристрасті персонажів більш детально, ніж це робиться у старовинних літописах, які він наслідує; проте, захопившись цим описом, він не повинен вводити нічого, що не відповідало б характеру епохи. Його лицарі, лорди, зброєносці й селяни можуть бути зображені більш ретельно і образно, ніж у сухій безбарвній оповіді старовинного ілюстрованого рукопису, проте характер і зовнішня обстановка епохи повинні лишатися недоторканими. Усі ці персонажі мають залишатися такими самими, хіба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромніше, повинні відповідати вимогам часу з більш глибоким розумінням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарілою і важкою для сприйняття; але по можливості не повинна містити явно сучасних зворотів. Одна річ – вводити у твір слова і почуття, спільні для нас і наших предків, і зовсім інша – надавати предкам ту мову і почуття, що характерні для їхніх нащадків.
Саме це, любий друже, було найскладнішим у моїм завданні; і, щиро кажучи, я майже не сподіваюся Вас переконати. Адже ці міркування не повною мірою задовольняють і мене самого, тоді як Ваші погляди є не такими пристрасними, а Ваші знання в галузі історії – набагато глибшими від моїх. Гадаю, що поведінка і зовнішній вигляд моїх героїв заслужать чимало докорів з боку осіб, які дивитимуться на мій твір з урахуванням того часу, в який жили його персонажі. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей і вчинків, які можна назвати сучасними; але, з іншого боку, також вельми можливо, що я поєднав звичаї двох або трьох століть і наділив епоху Річарда І явищами, які існували або набагато раніше, або набагато пізніше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подібні помилки не привернуть уваги пересічного читача і що я зможу поділити незаслужений успіх з тими архітекторами, які, не дотримуючись ніяких приписів, без будь-якої системи прикрашали готичний стиль візерунками, запозиченими з інших стилів та інших періодів мистецтва. Ті самі читачі, яким глибокі історичні знання дадуть підстави суворо засуджувати мої помилки, поставляться до мене з певною поблажливістю саме завдяки розумінню складності мого завдання. Мій шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус[47] дав мені чимало цінних порад; але світло, пролите Кройдонським ченцем[48] і Джефрі де Вінсау[49], затьмарюється такою безліччю нецікавого і незрозумілого матеріалу, що я радо звернувся по допомогу до сторінок Фруасара[50], хоч він і був відомим в епоху, надто віддалену від описуваних мною подій. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушні, щоб пробачити мені цю зухвалу спробу сплести собі вінок менестреля з коштовних перлин старовини і з брістольських дрібничок[51], якими я намагався підмінити справжні скарби, – я впевнений, що Ваше розуміння труднощів мого завдання примирить Вас із недосконалістю її виконання. Щодо матеріалів, мені лишається додати небагато: всі вони містяться в одному англонорманському рукописові. Сер Артур Уордор[52] дбайливо зберігає його у третій шухляді свого дубового столу; проте він нікому не дозволяє до нього доторкнутись, а сам не в змозі прочитати в ньому жодного слова. Під час мого перебування в Шотландії я б ніколи не дістав дозволу побачити ці дорогоцінні сторінки, якби не пообіцяв позначити їх яким-небудь чудернацьким шрифтом під назвою «рукопис Уордора», таким чином виокремивши його з-поміж усіх інших і надавши йому такого самого значення, яке мають рукописи Бенетайна, Окінлека[53] та інші пам’ятки працелюбності середньовічних переписувачів. Я б надіслав Вам для ознайомлення стислий зміст цього цікавого твору, який я з Вашого дозволу додаю до третього тому мого роману, якщо диявол друкарства не буде втішений після набору всієї книги.
Прощавайте, дорогий друже, я сказав досить для того, щоб пояснити, якщо не виправдати, свою спробу. Незважаючи на Ваші сумніви і мою власну нездарність, я все ж таки сподіваюся, що вдався до цієї спроби не марно. Сподіваюся, Ви вже одужали після весняного нападу подагри, і буду радий, якщо Ваші вчені лікарі порадять Вам здійснити подорож у ці краї. Не так давно при розкопках поблизу стін древнього Габітанкума[54] були зроблені цікаві знахідки. До речі. Ви, напевне, знаєте, що якийсь злочинний неук знищив старовинну скульптуру чи то, скоріше, барельєф, відомий під назвою Робін з Рідесдаля[55]. Напевне, слава Робіна приваблювала надто багато цікавих глядачів і завадила рости вереску на болоті, який коштує шилінг за акр. Вельмишановний сер, як Ви самі себе називаєте, хоч раз у житті сповніться мстивих почуттів і моліться разом зі мною, щоб у печінці в цього лиходія з’явилися камені такого розміру, наче всі рештки бідолашного Робіна зібралися в нього в цьому органі. Не розповідайте про це у Геті[56], не давайте шотландцям приводу радіти з того, що їхні сусіди нарешті вчинили діяння, не менш варварське, ніж знищення Артурової печі[57]. Але, коли мова заходить про такі речі, нарікати можна без кінця й краю. Передайте мої щирі вітання міс Драйєздаст. Під час моєї останньої поїздки до Лондона я намагався підібрати на її прохання окуляри; сподіваюся, вона їх отримала благополучно і вони підійшли. Я посилаю цього листа з кур’єром, і, певно, він затримається в дорозі.
За останніми звістками з Единбурга, джентльмен, що обіймає посаду секретаря Спілки любителів шотландської старовини, – найкращий у королівстві ілюстратор, і я цілком покладаюся на його старанність і вміння в галузі реставрації зразків національних пам’яток, які або руйнуються з плином часу, або знищуються сучасністю за допомогою тієї самої вбивчої мітли, якою користався Джон Нокс під час Реставрації[58]. Іще раз прощавайте: vale tandem, non immemor mei[59]. Залишаюся, вельмишановний сер, вашим покірним слугою.
Лоренс Темплтон Топінгвод, поблизу Егремонта, Камберленд, 17 листопада 1817 року.
Розділ I
Розмова йшла о тій годині,
Коли стада женуть з полів
І з рохканням та виском свині,
Наївшись, тупають у хлів.
Поп. «Одіссея»[60]У тій чудовій місцині веселої Англії, де котить свої води річка Дон, у давнину простягався безкрайній ліс, що вкривав більшу частину мальовничих пагорбів та долин між Шефіл-дом і славетним містом Донкастер. Рештки цього пралісу і нині можна побачити довкола дворянських маєтків Вентворт і Ворнкліф-парк, а ще неподалік від Ротергема. Тут нібито жив колись славнозвісний уонтлейський дракон[61]; тут точилися запеклі бої за часів війни Білої і червоної троянди[62]; і тут-таки у давні часи збиралися ті шляхетні розбійники, чиї діяння уславлені в англійських піснях. Це головне місце подій нашої оповіді; що ж до часу – описані в ній події відбувалися наприкінці царювання Річарда І, коли його зневірений народ, що зазнавав жорстоких гноблень з боку вельмож, майже перестав сподіватися на повернення короля з довгого полону. Дворяни, наділені необмеженою владою за часів Стефана[63], проте змушені коритися настановам поміркованого Генріха ІІ[64], тепер вдалися до колишнього свавілля; попри слабкі спроби англійської державної ради[65] прикликати їх до покори, вони укріплювали свої замки, збільшували свої війська, тримали увесь довколишній люд у ярмі васальної залежності; кожен дворянин прагнув стати на чолі такого війська, яке дало б йому змогу відігравати помітну роль у грізних подіях, що наближалися.
Вельми непевним стало за тих часів становище дрібномаєтних дворян, або, як їх тоді називали, френклінів, котрі, згідно з писаними і неписаними англійськими законами, не повинні були коритися тиранії великих феодалів. Якщо френкліни – як це здебільшого й траплялося – віддавали себе під владу одного з могутніх феодалів свого краю, або входили у його почет, або ж зобов’язувалися за угодами про обопільну підтримку і захист супроводжувати свого володаря в його військових походах, тоді таке їхнє становище на якийсь час забезпечувало їм спокійне життя; проте в цьому разі вони мали відмовитися від особистої свободи, що дорога серцю кожного справжнього англійця, наражаючись на небезпеку потрапити в залежність від ризикованих задумів свого марнославного вельможі. З іншого боку, родовиті барони, маючи надто великі й різноманітні можливості для утисків і гноблень, завжди могли знайти привід для того, щоб пригнічувати, цькувати і зрештою розорити будь-кого зі своїх слабших сусідів, якби той спробував не визнати їхньої влади і жити на власний розсуд, гадаючи, що мирна поведінка і ревне дотримання законів країни вбереже його від небезпеки.
Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом неабияк зміцнило владу дворян і погіршило становище простого люду. Чотирьом поколінням не вдалося змішати кров давніх ворогів – норманів і англосаксів – або поєднати спільною мовою та взаємними інтересами два непримиренні народи, один з яких все ще втішався зі своєї перемоги, а другий страждав від наслідків свого підкорення. Після битви при Гастінгсі[66] влада повністю зосередилася в руках норманських вельмож, а їм, як запевняють історики, не була властива помірність у їхніх забаганках. Майже всі до одного саксонські принци і саксонська шляхта були або винищені, або вигнані зі своїх володінь; небагато лишилося і дрібномаєтних дворян, що зберігали за собою землі батьків. Королі вдавалися до будь-яких законних і незаконних способів, щоб послабити ту частину населення, яка плекала одвічну ненависть до загарбників. Усі правителі норманського походження віддавали очевидну перевагу своїм землякам; мисливські закони та інші правила, відсутні у не такому строгому і більш людяному саксонському кодексі, гнітили переможених, обтяжуючи і без того важкий тягар феодального гноблення.
При дворі і в замках могутніх вельмож, які прагнули наслідувати звичаї королівського двору, розмовляли лише нормано-французькою мовою; цією мовою велося і судочинство скрізь, де існувало правосуддя. Коротко кажучи, французька мова була ознакою благородства, шляхетності і навіть самого правосуддя, в той час як незрівнянно більш мужня і виразна англосаксонська належала селянам і слугам, які іншої мови не знали.
Проте необхідність спілкування між землевласниками і пригнобленим людом, який працював на їхній землі, привела до поступового утворення суміші французької мови з англосаксонською; розмовляючи цією говіркою, вони могли порозумітися. Так врешті-решт зародилася сучасна англійська мова, що являє собою вдалу суміш мови переможців з діалектом переможених; а відтоді вона ще й збагатилася запозиченнями з класичних і так званих південноєвропей-ських мов.
Я визнав за необхідне надати читачеві ці відомості, щоб нагадати йому про те, що, хоча історія англосаксонського народу після правління Вільгельма ІІ[67] не зазнала визначних подій, війн або державних переворотів, нанесені завоюванням рани не загоїлися до часів Едуарда ІІІ[68]. Національні розбіжності між англосаксами та їхніми завойовниками були надто великі; спогади про давнину і роздуми про сьогодення ятрили ці рани і поглиблювали прірву, що розділяла нащадків переможців-норманів і пригноблених саксів.
Сонце сідало над однією з порослих пишною травою просік лісу, про який уже йшла мова на початку цього розділу. Безліч гіллястих, з кряжистими стовбурами і широко розпростертими вітами дубів, які, можливо, бачили на своєму віку славетні походи давньоримських військ, здіймали свої могутні руки над пухнастим килимом розкішної зеленої трави. Де-не-де серед дубів траплялися бук, гостролист і підлісок із чагарнику, в густій парості якого губилися тьмяні промені вечірнього сонця; подекуди дерева рідшали, утворюючи довгі стрімкі провалля в гущавині, що чарують погляд і збуджують уяву згадкою про таємниці глухої діброви. Пурпурові промені вечірнього сонця, торуючи собі шлях у верховітті, то кидали тьмяні тремтливі відблиски на поламані гілки і вкриті мохом стовбури, то сліпучими плямами ковзали по траві. Велика галявина посеред цієї просіки, певно, колись була святилищем друїдів[69]. На ній височів пагорб такої правильної форми, що його, без сумніву, могли звести лише людські руки; на вершині збереглося коло з великих валунів. Сім каменів стояли сторч, інші були повалені долу якимось ревним прибічником християнства і лежали неподалік від старого місця та нижче по схилі пагорба. Лише один велетенський камінь скотився до самого підніжжя і перешкоджав течії малого джерельця, що ледь чутно дзюркотіло в тиші.
У цей спокійний пейзаж вносили деяке пожвавлення двоє чоловіків; судячи з їхнього одягу та зовнішності, вони належали до простолюду, що в ті давні часи заселяв лісову місцину західного Йоркширу. Старший був похмурий і навіть лютий на вигляд чоловік. Його вбрання складалося з однієї шкіряної куртки, зшитої з дубленої шкури невідомого звіра; старе хутро так зносилося, що поодинокі вцілілі клапті не давали змоги вгадати, якому звіру вони колись належали. Ця допотопна одежа вкривала свого хазяїна від шиї до колін і вочевидь правила йому за всі інші частини звичайного одягу. Комір був такий широкий, що куртка вдягалася через голову, на кшталт наших сорочок або древньої кольчуги. Аби куртка щільніше прилягала до тіла, її перетягував широчезний шкіряний пасок з мідною застібкою. До паска з одного боку була причеплена торбина, з другого – баранячий ріг із сопілкою. За паском стирчав довгий широкий ніж з роговим руків’ям; саме такі ножі виробляли у тих краях, і вже тоді їх називали шефілдськими. Взуття цього чоловіка нагадувало сандалії з ременями із ведмежої шкіри; тонші і вужчі ремені обвивали литки, залишаючи коліна оголеними, як то ведеться в шотландців. На голові не було ніякого покриву, окрім густої кучми розпатланого волосся, вицвілого від сонця; воно мало темно-рудий, наче іржавий відтінок і відрізнялося від русявої пишної бороди, що виблискувала бурштином. Нам залишилося описати іще одну рису його зовнішності, до того ж вона така визначна, що оминути її не можна: це було мідне кільце, подібне до собачого нашийника, наглухо запаяне на його шиї.[70] Досить широке, щоб не перешкоджати диханню, воно було водночас таким вузьким, що зняти його можна було, хіба що розпилявши навпіл. На цьому чудернацькому комірі було написано саксонськими літерами: «Гурт, син Беовульфа, від народження раб Седріка Ротервудського».[71]
Біля свинопаса (саме таким було заняття Гурта) сидів чоловік, на вигляд років на десять молодший за нього. Його вбрання нагадувало свинопасове, проте було трохи дивним, хоч і зшили його з ліпшої матерії. Куртка була пофарбована в ядучо-пурпурний колір і вкрита якимось недоладним строкатим візерунком. Зверху був накинутий надміру широкий і куций плащ з дуже брудного малинового сукна, оторочений яскравою жовтою облямівкою. Власник плаща міг перекинути його з одного плеча на друге, а то й загорнутися в нього з ніг до голови, і тоді його постать зовсім губилася в химерних складках. На руках у чоловіка були срібні браслети, на шиї – срібний нашийник з написом: «Вамба, син Бовдура, раб Седріка Ротервудського». Його взуття було таким самим, як у приятеля, але замість переплетених ремінців ноги вкривало щось на зразок гетр, з яких одна була червона, а друга жовта. До капелюха були підвішені дзвіночки, за розміром не більші від тих, які прив’язують мисливським соколам; вони дзеленчали щоразу, як він повертав голову, а що він жодної хвилі не сидів спокійно, то дзеленчання не змовкало ні на мить. Цупкі шкіряні криси цього капелюха були з верхнього краю вирізані зубцями і подірявлені наскрізь, через що капелюх був подібний до корони пера; зсередини до крисів була пришита довга торбина, ріжок якої звисав на одне плече, нагадуючи старовинний нічний ковпак, трикутне решето або головний убір гусара наших часів. Побачивши цей капелюх із дзвониками, його форму і пришелепувату, проте водночас хитру мармизу Вамби, ви б одразу зрозуміли, що це один із тих домашніх клоунів або блазнів, яких багатії тримали вдома заради втіхи, щоб розвіяти нудьгу, викликану сидінням у чотирьох стінах.
Як і його приятель, він носив на паску торбину, проте ні рога, ні ножа не мав – певно, вважалося, що він належить до тих людей, яким не слід давати в руки будь-яку зброю. Натомість він був озброєний дерев’яною шпагою на зразок тієї, з якою викаблучується арлекін на сучасній сцені.