скачать книгу бесплатно
Унiкальнi сторiнки географii. Визначнi географiчнi вiдкриття
Андрiй Геннадiйович Ковальов
Олена Петрiвна Цацко
Валентина Маркiвна Скляренко
Валентина Валентинiвна Мiрошникова
Шкiльная бiблiотека украiнськоi i зарубiжноi лiтератури
Історiя людства тiсно пов’язана з iсторiею географiчних вiдкриттiв: завдяки пошуку шляхiв до нових земель починали спiлкуватися народи, розширювалися межi заселеного свiту – ойкумени. Для давнiх шумерiв, грекiв, египтян таке спiлкування означало розвиток культури, збагачення скарбницi знань про свiт. А чи можна переоцiнити значення епохи Великих географiчних вiдкриттiв (кiнець XV – початок XVII столiття), пiсля якоi европейська цивiлiзацiя поширилася на новi материки!
Розповiдi про подорожi мандрiвникiв iнодi нагадують пригодницький роман, iнодi – детектив, а подеколи перед читачами постають справжнi трагедii… Бо за кожним пройденим кiлометром, за кожною стертою бiлою плямою – життя людей, якi присвятили себе однiй метi: дiзнатися, що там, за обрiем. У цiй книжцi ви зустрiнетесь iз видатними мандрiвниками, чиi iмена золотими лiтерами вписанi в iсторiю людства: Христофор Колумб, Фернан Магеллан, Девiд Лiвiнгстон…
Завдяки зусиллям тисяч i тисяч вiдважних дослiдникiв на сучаснiй картi свiту немае бiлих плям. Втiм, люди, якi вважають, що на нашiй планетi вже не залишилося недослiджених куточкiв, помиляються. Вiдкриття тривають: на морському днi, у величезних лiсах Бразилii, у печерах та на гiрських вершинах… Отже, кожен з вас мае шанс зробити свое географiчне вiдкриття.
Унiкальнi сторiнки географii. Визначнi географiчнi вiдкриття
© В. М. Скляренко, В. В. Мiрошникова, О. П. Цацко, А. Г. Ковальов, упорядкування, 2019
© Л. Д. Киркач-Осiпова, iлюстрацii, 2013
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2018
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Передмова. Людина вiдкривае Землю
Чи е сьогоднi на нашiй планетi неходженi стежки чи незнанi куточки? Погляньмо на карту: континенти на нiй всiянi великими й малими мiстами, а блакитнi стрiчки рiчок, острови та гори мають власнi назви. В Антарктидi – найбезлюдянiшому материку – працюють науковi станцii. Супутники та лiтаки за допомогою сучасноi технiки передають на Землю найточнiшi данi про висоту та довжину рiзних природних об’ектiв, пiдводнi човни дослiджують дно океанiв, мережi метеостанцiй цiлодобово стежать за погодою в рiзних краiнах… Здаеться, минуло вже багато столiть вiдтодi, як людство познайомилося зi своею планетою. Та це не зовсiм так. Скажiмо, Антарктиду вiдкрили менш нiж двiстi рокiв тому – у сiчнi 1820 року, Австралiю – в 1606 роцi, офiцiйною датою вiдкриття Пiвнiчноi Америки вважаеться 1492 рiк. Отже, ще кiлька столiть тому (для географii – дуже малий вiдтинок часу) вiдомостi про вiдкриття нових земель були в центрi уваги, а географи iз задоволенням заповнювали «бiлi плями» на картах.
Навiть нинi, коли супутники ведуть цiлодобову фотозйомку поверхнi Землi, на нашiй планетi залишилися куточки, де нiколи не ступала нога людини, i географiчнi об’екти, якi попереднi дослiдники просто «не помiтили». Перша з майже недослiджених областей – це дно Свiтового океану. Хоча найбiльшi гiрськi хребти, що тягнуться пiд багатокiлометровим шаром води, вже нанесенi на карти, але, скажiмо, величезнi впадини ще чекають ретельного дослiдження. У Свiтовому океанi дев’ятнадцять западин, глибини яких перевищують 7000 м. З них – п’ятнадцять у Тихому, три в Атлантичному й одна – в Індiйському океанi. Вулканiчна активнiсть тривае, тому пiдводний рельеф постiйно змiнюеться. Інодi це приводить навiть до появи нових островiв.
Карта, викарбувана на кiстцi мамонта близько 15 тис. рокiв тому
Малюнок на срiбнiй вазi з Майкопського кургану
Чимало таемниць ховають у собi й тi регiони рiзних континентiв, що вкритi лiсами. Зовсiм недавно, у 1973 роцi, у тропiчних лiсах Бразилii, поблизу кордону з Колумбiею, майже випадково було знайдено рiчку понад 400 км завдовжки. Подiбне вiдкриття було зроблено в джунглях пiвнiчно-схiдноi Аргентини в 1980 роцi, коли на мапу була нанесена рiчка з водоспадом 103 м заввишки.
У Середземному морi, мiж островом Сицилiя й африканським узбережжям, 13 липня 1831 року раптово виникла нова земля, що дiстала назву острiв Юлii. Цей новонароджений острiв вiдразу ж став об’ектом дипломатичного конфлiкту мiж Італiею i Великою Британiею. Кожна краiна вважала його своiм, i недаремно: в цього шматка землi було дуже вигiдне географiчне розташування. Поки дипломати двох краiн вирiшували, чия ж це, власне, земля, острiв розмило морем. До речi, вiн виникав i знову зникав ще кiлька разiв, але суперечок бiльше не було.
Ще один напрямок географiчних дослiджень – це розвiдування пiдземноi будови Землi. Майже в усiх пiдручниках ви можете прочитати про те, що Земля мае кiлька оболонок, якi вiдрiзняються своею щiльнiстю та температурою, однак дослiдження мантii i, тим бiльше, ядра Землi – завдання для майбутнiх поколiнь, бо сучасний рiвень розвитку технiки дае змогу лише краем ока зазирнути в глиб нашоi планети.
Пiд поняттям «Географiчнi вiдкриття» звичайно розумiють знаходження нових географiчних об’ектiв – рiчок, озер, гiрських масивiв, печер, рiвнин та iн. Але останнiм часом до географiчних вiдкриттiв почали вiдносити ще й тлумачення географiчних закономiрностей. Такi вiдкриття – це теорii, якi пояснюють, чому наша планета мае саме такий вигляд. Наприклад, теорiя дрейфу континентiв дае змогу вченим розрахувати, який вигляд мали материки мiльйони рокiв тому i якими вони стануть через мiльйони рокiв. А вчення про бiосферу В. І. Вернадського доводить, що на нашiй планетi все тiсно пов’язане одне з одним – i клiмат, i рельеф, i живi iстоти.
Географiчнi вiдкриття… За цим коротеньким словосполученням стоять мiльйони кiлометрiв морських та наземних шляхiв, тисячi доль мандрiвникiв, величезнi випробування та радiсть пошуку. На мапi ми всюди бачимо iмена тих, хто, ризикуючи життям, наносив на пергамент або папiр силуети незнаних берегiв та гiр, примхливi звиви рiчок та негостиннi пустелi. Але наука не говорить мовою поетiв. Вона дае точне визначення кожному явищу i географiчним вiдкриттям – також.
У нашiй книжцi ми будемо розповiдати здебiльшого саме про вiдкриття нових географiчних об’ектiв, хоча не зможемо обiйти деяких теоретичних моделей, якi змiнювалися пiд впливом новоi iнформацii. Якби колись люди не були впевненi, що земля – це диск, не було б пошукiв краю свiту i безлiч експедицiй нiколи б не вирушила в путь. Якби не помилки на мапах, можливо, iсторiя людства була б зовсiм iншою…
Як i в багатьох iнших галузях науки, в географii неодноразово траплялися випадки, коли одне й те саме вiдкриття робилося двiчi, тричi або навiть кiлька разiв. Наприклад, вченi вже остаточно з’ясували, що Пiвнiчна Америка була вiдкрита вiкiнгами задовго до Колумба. Вiдкриття Австралii також вiдбувалося кiлька разiв. Голландцi вiдкрили п’ятий материк ще в 1606 роцi, але не квапилися розкривати свою таемницю iншим краiнам. Вони мали намiр самостiйно освоiти континент i навiть дали йому назву «Нова Голландiя». Втiм, офiцiйна дата вiдкриття Австралii – 1770 рiк, а першою людиною, що ступила на ii берег, вважаеться англiйський мореплавець Д. Кук. А ось iще один приклад: архiпелаг Самоа, розташований у Тихому океанi, вiдкривався тричi. Першим це зробив голландець Я. Роггевен у 1722 роцi, а за ним – французи Л. Бугенвiль (1768) та Ж. Лаперуз (1787). Кожен з них був впевнений, що вiдкрив новi, невiдомi острови.
Чукотська карта
Колись дуже популярною була пiсенька про те, що разом з географiчними вiдкриттями е й географiчнi закриття. Жарти жартами, але такi випадки також траплялися. Географiчнi закриття – це здебiльшого виправлення помилок, зроблених попереднiми географами. Але не треба думати, що тi, хто були першими, недбайливо ставилися до своiх обов’язкiв. Зовсiм нi, вони намагалися якомога точнiше визначити координати нових островiв, рiчок, заток. Проте зовсiм невеликi помилки в обчисленнi могли призвести до того, що один i той самий острiв раптово опинявся вiдразу у двох мiсцях. Саме так, скажiмо, сталося з островами Гангес – iспанцi вiдкрили iх у XVII столiттi i дали iм назви Ідху, Бонiн та Волькано, а на зворотному шляху не впiзнали iх i назвали вдруге. До речi, ця помилка була виправлена лише в 1965 роцi.
Ще 50 рокiв тому на картах, що були виданi у Великiй Британii, бiля деяких островiв можна було побачити спецiальнi позначки, що означали «положення сумнiвне» чи «iснування сумнiвне».
Звичайно ж, найбiльше таких помилок трапляеться поблизу берегiв Антарктиди, оскiльки там за острови нерiдко мають… так, ви вже здогадалися – айсберги. Деякi з них велетенськi за розмiром. Наприклад, у 1951 роцi на пiвднi Тихого океану було знайдено крижаний острiв 97 км завширшки та 335 км завдовжки (трохи бiльше за Вiрменiю!). А якщо ви порiвняете сучасну берегову лiнiю Антарктиди з тiею, що зображена ii вiдкривачами, ви будете дуже здивованi: деякi бухти, миси i навiть цiлi гори просто зникли з сучасних мап! Внаслiдок потеплiння величезнi масиви льодовикiв сповзають до океану й утворюють все новi й новi айсберги.
Ще однiею причиною географiчних закриттiв е зникнення географiчних об’ектiв. Обличчя Землi постiйно змiнюеться: там, де колись шумiли морськi хвилi, зараз здiймаються гори. Рiчки протягом столiть прокладають новi русла, на мiсцi родючих земель виникають пустелi… Щоправда, бiльшiсть змiн вiдбуваеться дуже повiльно, майже непомiтно для людського ока. Знаменитий Нiагарський водоспад щороку «з’iдае» вiд 70 до 90 см скелi, з якоi вiн падае. За час свого iснування водоспад вiддалився вiд мiсця свого виникнення бiльш нiж на 10 км. Якщо вiн просуватиметься з такою швидкiстю, то приблизно за 20 тисяч рокiв досягне озера Ерi, а потiм перестане iснувати.
Людство почало вiдкривати Землю багато тисячолiть тому. І на цьому шляху пройшло декiлька етапiв. Уявiть собi тi часи, коли людина тiльки-но почала вiдрiзнятися вiд тварин. Первiснi племена мали власну «територiю», яка була добре вiдома всiм членам роду. Але сприймали вони ii зовсiм не так, як ми зараз. Скелi були мiсцем, де можна сховатися вiд хижакiв та знайти камiння для виготовлення знарядь працi. Лiси та степи – мисливськими угiддями та мiсцем, де можна зiбрати iстiвнi ягоди, горiхи та корiння.
Морська карта 1500 року
Напад морського чудовиська на корабель
Першими у свiтi шляхами були рiчки. У середнiх широтах ними можна було подорожувати i влiтку – на плотах та човнах, i взимку, коли крига вкривала iх. Цiкаво, що в деяких первiсних племен, що оселялися поблизу великих рiчок, не було уявлення про чотири сторони свiту. Вони спочатку розрiзняли лише двi: за течiею або проти течii. Першi в iсторii людства експедицii рушали вздовж рiчок. Скажiмо, давнi египтяни, про яких ми розповiмо в одному з подальших нарисiв, здавна мрiяли вiдшукати виток Нiлу – мiсце, де, за iхнiми уявленнями, жили боги.
Минали столiття, люди поступово розширювали своi уявлення про навколишнiй свiт, вони почали приручати тварин, якi могли рухатися набагато швидше за пiшохода. Стали можливими подорожi на далекi вiдстанi. Для розведення деяких тварин потрiбно було весь час пересуватися з мiсця на мiсце, i кочовi народи постiйно мандрували в пошуках пасовищ.
Щоб усвiдомити масштаби географiчних уявлень народiв, життя яких залежало вiд полювання, наведемо лише один приклад. Американськi iндiанцi, полюючи на бiзонiв, за мисливський сезон проходили понад двi тисячi кiлометрiв! На цьому довгому шляху вони б неодмiнно заблукали, якби не мали нiяких орiентирiв. Історики встановили, що мисливцi користувалися мапами, якi були нанесенi на бересту або оленячу шкiру. До речi, подiбнi мапи були вiдомi й мешканцям Сибiру та Далекого Сходу. Вони були напрочуд точними i давали змогу легко орiентуватися на мiсцевостi.
Торговi стосунки були ще однiею можливiстю дiзнатися про новi землi та моря. Скажiмо, в давньогрецьких полiсах можна було купити товари не тiльки з островiв Середземного моря, але й з Єгипту, Скiфii, навiть з далекоi Лiвii. Історiя знае багато прикладiв того, як мiста ставали вiдомими завдяки майстерностi мiсцевих мешканцiв. Толедськi клинки, венецiанське скло, паризькi моднi сукнi – все це було вiдомо навiть тим, хто жодного разу не пускався в мандри… А купцi нерiдко були справжнiми першопрохiдниками. У пошуках нових товарiв та ринкiв вони влаштовували на власнi кошти експедицii, тiсно спiлкувалися з тими, хто бував у далеких краях, складали власнi мапи…
Подальший розвиток географii тiсно пов’язаний з вiйськовими походами. Пiд час розквiту могутнiх держав дуже часто виникала необхiднiсть у нових землях для вирощування культурних рослин, у рiзноманiтних корисних копалинах… Тi краiни, де кiлькiсть родовищ була великою, швидше розвивалися i вели широку торгiвлю з iншими державами. Звичайно ж, родовища поступово вичерпувалися. Окрiм того, землеробство було ще недосконалим, тому землi з кожним роком давали все менший врожай. Тому необхiдно було шукати ще не зайнятi територii або починати вiйну з сусiдами, щоб знов отримати доступ до сировини та родючих земель. Бiльш слабкi племена, зазнавши поразки, часто були змушенi шукати собi нове мiсце пiд сонцем. Найближчi землi були зайнятi, тому iм доводилося долати величезнi вiдстанi, перш нiж вони знаходили нову батькiвщину.
З плином часу залишалося все менше незайнятих територiй, поступово визначалися кордони мiж державами. На Землi виникло кiлька осередкiв цивiлiзацii, якi мали власнi уявлення про свiт. Якщо ви поглянете на мапи, зробленi приблизно в той самий час в рiзних краiнах, то побачите, що в центрi розмiщувалися найбiльш дослiдженi землi, далi були зображенi сусiднi краiни, а решта територii землi та океану залишалася поза увагою картографiв. Коли не було точних вiдомостей, iх часто замiнювали рiзноманiтнi мiфи та легенди. Невiдомi краiни здавалися чимось таким несхожим на батькiвщину, що iх охоче «населяли» чудовиськами та рiзними дивницями.
Так уявляли морського змiя
Епоха Великих географiчних вiдкриттiв (кiнець XV – початок XVII столiття) стала важливим етапом у географii. До цього часу европейцям було вiдомо близько однiеi чвертi Землi. Індiя, Японiя, Китай здавалися майже мiфiчними краiнами, а про обидвi Америки, Австралiю та Антарктиду й зовсiм було невiдомо. Втiм, навiть пiсля того як цi континенти було вiдкрито, iхнi внутрiшнi областi довгий час залишалися нерозвiданими. Потрiбнi були сотнi експедицiй, зусиллями яких у XIX столiттi поняття terra incognita – «невiдома земля» – стало лише екзотичним висловом.
Згiдно з легендою, праотець чеського народу Чех у V столiттi привiв свое плем’я до прекрасноi долини з лiсами та гаями, з луками та нивами. Навкруги здiймалися гори. Чех зiйшов на пагорб Ржип i благословив свiй народ: «Будете жити в достатку, а гори стануть вам охороною».
У цiй книжцi ви зустрiнетесь iз видатними мандрiвниками, чиi iмена золотими лiтерами вписанi в iсторiю людства. Бартоломеу Дiаш, Христофор Колумб, Фернан Магеллан, Девiд Лiвiнгстон, Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський, Микола Михайлович Пржевальський – цi iмена вiдомi кожнiй обiзнанiй людинi в усьому свiтi. Але не слiд забувати, що поруч з цими великими людьми працювало безлiч тих, чиi iмена залишилися невiдомими. Учасники кругосвiтнiх подорожей, картографи та художники, носii та мисливцi… Всi цi люди також мають пишатися своiм внеском у велику справу дослiдження нашоi планети. Згадаемо iх непомiтний подвиг i рушаймо в путь. На нас чекають невiдомi епохи i далекi горизонти!
Роздiл I Географiчнi вiдкриття Давнього свiту та Середньовiччя
Географiчнi вiдкриття народiв Близького Сходу
Фiнiкiйцi й таемницi двох океанiв
У давнину на схiдному березi Середземного моря жив працьовитий i пiдприемливий народ – фiнiкiйцi. Так iх називають завдяки грекам, самi ж вони називали себе хананеями, а свою землю Ханааном. Фiнiкiйцiв вiдносять до пiвнiчно-захiдноi групи семiтських племен, i за походженням i мовою вони дуже близькi до евреiв.
Ханаан був краiною гористою, тому земель, придатних для обробки, не вистачало. Проте фiнiкiйцi знайшли вихiд – вони тягали землю на схили гiр вручну, в кошиках, i на збудованих таким чином терасах садовили рослини. Але навiть це не рятувало винахiдливих синiв Ханаана вiд голоду – зростала кiлькiсть населення, i фiнiкiйцi все бiльше й бiльше залежали вiд моря. Вони вмiли робити човни зi стовбурiв кедрiв, тому могли ловити рибу, хоча далеко вiд берега не вiдпливали. Але справжнiми мореплавцями фiнiкiйцi стали, коли навчилися будувати невеликi мiцнi кораблi i вирушили в сусiднi краiни. Нинiшнi iсторики часто називають хананеiв наймайстернiшими мореплавцями давнини. Але питання про те, як далеко плавали iхнi кораблi, досi залишаеться вiдкритим.
У морях двох океанiв
Прямуючи вздовж берегiв Ханаана на пiвдень, мореплавцi потрапили в гирло Нiлу. Так вони почали торгувати з Єгиптом. Ця торгiвля була вигiдна обом сторонам. Вино й оливкове масло – те, чим багата була Фiнiкiя завдяки наполегливiй працi хлiборобiв, – египтяни купували охоче. Був i «живий товар» – раби, що в тi часи нiкого не бентежило.
Фiнiкiйський торговельний корабель
Ханаан торгував не тiльки з Єгиптом. Фiнiкiйськi каравани йшли в Межирiччя i сусiднi маленькi держави в Сирii i Палестинi. До того ж египтяни повiдали фiнiкiйцям, що за пустелею на схiд вiд Нiлу знаходиться «Велике зелене море». (Саме воно за iронiею долi тепер iменуеться Червоним. Його нинiшню назву дано, ймовiрно, тому, що в далекi перiоди його води набували червонуватого кольору завдя- ки мiкроскопiчним водоростям Trichodesmium erythraeum.)
Очеретянi човни, якi вмiли будувати жителi долини Нiлу, не витримували нiякоi конкуренцii з фiнiкiйськими суднами – в Єгиптi не росли дерева, з товстих прямих стовбурiв яких можна було б побудувати справжнi кораблi. Але особливо бажаним товаром став кедр, за який египтяни платили чужоземцям золотом.
«Велике зелене море» з Нiлом з’еднував довгий канал. Фiнiкiйцi скористалися ним i увiйшли в невiдомi води. Незабаром вони зрозумiли, що «Велике зелене море» веде в океан. На схiдному березi моря фiнiкiйцi торгували з жителями Аравii, якi привозили з Індii алмази, прянощi i чорне дерево. Збереглися свiдоцтва, що для египтян сини Ханаана ходили навiть в загадкову краiну Пунт (про цi експедицii ми розповiмо далi).
В Іспанii можна було розжитися срiблом. Існуе такий переказ: одного разу фiнiкiйцi виторгували стiльки срiбла, що iхнi кораблi не могли пiдняти його на борт. Тодi купцi вивантажили всi товари, якi коштували дешевше срiбла. Але все одно дорогоцiнного металу залишалося ще багато. Винахiдливi торговцi все-таки знайшли вихiд: вони викинули якорi своiх кораблiв i зробили новi – срiбнi.
Подорожi фiнiкiйцiв не обмежувалися Індiйським океаном. Плаваючи Середземним морем, вони обiгнули Малу Азiю i опинилися в iншому морi – Егейському. Жителi островiв iз задоволенням купували у заморських гостей залiзнi вироби i яскравi тканини, але виявилися дуже наiвними, чим скористалися фiнiкiйськi моряки – вони заманювали нещасних на кораблi, а потiм продавали в рабство на невiльничих ринках Сходу. Звичайно, незабаром фiнiкiйцi в Егейському морi зажили поганоi слави, але саме у них греки навчилися мистецтву будувати кораблi й орiентуватися за зiрками.
Фiнiкiйськi мореплавцi просувалися все далi й далi на захiд. Вони дiсталися Балеарських островiв, а потiм до Іспанii – «Краiни Мороку», як вони ii називали (Іспанiя знаходиться на захiд вiд Фiнiкii, тобто в тiй сторонi, де заходить сонце).
Обiгнувши Іспанiю, фiнiкiйцi побачили, що вона вiддiляеться вiд Африки вузькою протокою, по обидва боки якоi пiдносяться гострi скелi. Саме через цi «ворота», вирiшили вони, i спускаеться, завершивши денний шлях, бог променистого сонця Мелькарт. Тому фiнiкiйцi назвали скелi Стовпами Мелькарта. Стародавнi греки знали iх як Стовпи Геракла.
Фiнiкiйське блюдо
Зараз цi скелi на протилежних берегах Гiбралтарськоi протоки бiля виходу в Атлантичний океан називаються Гiбралтар i Сеута. А висловлювання «Геркулесовi стовпи» («Стовпи Геракла») стало прозивним i означае межа чогось, крайню точку.
На «краю землi» фiнiкiйцi заснували близько 1104 року до н. е. колонiю Гадiр – сучасний Кадiс. З Гадiра фiнiкiйськi мореплавцi плавали на пiвдень, вздовж захiдного узбережжя Африки, i на пiвнiч, уздовж берегiв Іспанii. Їхнi кораблi дiйшли до «островiв», якi фiнiкiйцi назвали Кассiтеридами, або Олов’яними. Тут вони купували олово, необхiдне для виплавки бронзи. Вважаеться, що це були берега пiвострова Бретань, де в давнину були поклади цього металу.
А ще далi лежали землi, багатi «золотом пiвночi» – на березi холодного Балтiйського моря вiдважнi моряки мiняли своi товари на шматки бурштину.
Звичайно, Гадiр був не единою фiнiкiйською колонiею. Близько 1100 року до н. е. в Пiвнiчнiй Африцi поблизу мису Аполлона i захiдного рукава рiчки Баградаса була заснована Утiка. Приблизно тодi ж на картi свiту з’явилися Гадрумет i Лептiс, розташованi на схiдному узбережжi Тунiсу, Гiппон на територii сучасного Алжиру i Лiкc на атлантичному узбережжi сучасного Марокко. Але найвiдомiшою колонiею фiнiкiйцiв став легендарний Карфаген.
Подорожуючи на захiд уздовж узбережжя Африки, вони виявили велику затоку. Пiщана мiлина в глибинi затоки утворила природну гавань. Мiсце було дуже зручним, тому тут багато разiв зупинялися купцi з фiнiкiйського мiста Тiра. Тут згодом i побудували велике мiсто, яке стало центром величезноi держави, що iснувала в VII–II столiттях до н. е.
Фiнiкiя i фiнiкiйськi колонii
Те, що Карфаген був заснований вихiдцями з Тiра – науковий факт. Але кому саме належить ця честь? Античнi автори говорять, що чи то в 826-му, чи то в 814 роцi до н. е. до берега Тунiськоi затоки пiдiйшли кораблi жiнки на iм’я Елiсса. Також вона вiдома пiд iм’ям Дiдони. В одному грецькому словнику iм’я Дiдона перекладаеться з фiнiкiйського як «блукаюча» (????????). Згiдно з Вергiлiем[1 - Публiй Вергiлiй Марон (70–19 рр. до н. е.) – знаменитий давньоримський поет, автор «Енеiди».], Дiдона втiкла сюди пiсля того, як ii брат Пiгмалiон – цар Тiра – убив ii чоловiка Сiхея, щоб заволодiти його багатствами.
Елiса-Дiдона бiля вiвтаря
В околицях майбутнього Карфагена жили лiвiйськi племена. До представникiв одного з них – Гiарбу – i звернулася, за переказами, Дiдона. «Моi супутники стомленi довгим плаванням, – сказала вона. – Їм треба зiбратися з силами, перш нiж вирушити в дорогу». Дiдона готова була купити стiльки землi, скiльки може охопити бичача шкура. Гiарб погодився – подумаеш, яка дрiбниця! Але Елiсса-Дiдона перехитрила його. Вона велiла розрiзати шкуру на тонкi смужки. Розтягнувши iх на пагорбi, фiнiкiйцi окреслили мiсце, цiлком достатне для побудови фортецi. Договiр е договiр, i вражений Гiарб вiддав цю землю Дiдонi. Пагорб i цитадель на ньому називалися вiдтодi Бiрса – «шкура». На цьому пагорбi колонiсти знайшли кiнську голову i визнали це щасливим знаком. Тому на карфагенських монетах часто зображувався кiнь – символ могутностi Карфагена.
Цариця Елiсса через кiлька рокiв наклала на себе руки. Вергiлiй розповiдае романтичну iсторiю: Дiдона зiйшла на вогнище через нещасливе кохання до троянця Енея, який кинув ii, щоб продовжити свiй шлях. А римський iсторик Юстин, що жив приблизно в III столiттi, пише, що цариця загинула через домагання Гiарба. Вiн вимагав ii руки, а в разi вiдмови погрожував чужинцям вiйною. Загнана в кут, нещасна Дiдона кинулась на меч.
А Карфаген (по-фiнiкiйськи «Карт-Хадашт» – «Нове мiсто») з часом здобув величезний вплив. У VIII столiттi до н. е. Фiнiкiя була захоплена Ассирiею, а в 538 роцi до н. е. перейшла пiд владу персiв. Потiм фiнiкiйськi колонii Захiдного Середземномор’я отримали незалежнiсть i об’еднались пiд егiдою Карфагена.
Мiфiчнi часи, коли влада фiнiкiйцiв обмежувалася межами Бiрс, були давно забутi. Карфаген захопив i приеднав до своiх володiнь берега Африки, населенi дикими племенами. Згодом карфагеняни не тiльки зупинили грецьку колонiзацiю, а й вiдiбрали у грекiв захiдну частину Сицилii. Корсика, Сардинiя i Мальта також дiсталися Карфагену. Пунiйцi (так римляни називали фiнiкiйцiв – жителiв пiвнiчно-африканських колонiй, хоча, по сутi, етнiчний склад карфагенян був на той час уже досить строкатим) прибрали до рук Балеарськi острови, а в Іспанii пiдкорили бiльш ранню фiнiкiйську колонiю – Гадiр. І все це на очах могутнього Риму!
Карфаген заважав Риму встановити контроль над Середземним морем. У ходi Першоi (264–241 рр. до н. е.) i Другоi (218–201 рр. до н. е.) Пунiчних воен Рим сильно потiснив суперника. І тим не менше, римський полiтик Катон Старший[2 - Марк Порцiй Катон Старший (234–149 рр. до н. е.) – давньоримський полководець, державний дiяч i письменник.] закiнчував кожен свiй виступ у сенатi словами: «Карфаген повинен бути зруйнований!» Мрiя Катона збулася через три роки пiсля його смертi – у 146 роцi до н. е., коли в ходi Третьоi Пунiчноi вiйни римський полководець Сципiон Емiлiан захопив Карфаген. «Вогонь спалював все i перекидався з будинку на будинок, а люди розбирали будiвлi не поступово, а, навалюючись усi разом, обрушували iх. Вiд цього гуркiт ще бiльш посилювався, i всi разом з камiнням вивалювалися на середину вулиць, уперемiш i мертвi i живi, в бiльшостi люди похилого вiку, жiнки i дiти, якi ховались в затишних мiсцях будинкiв; однi пораненi, iншi напiвголi, вони моторошно кричали.
Іншi ж, що скидалися й падали з такоi висоти разом з камiнням i палаючими балками, вiдчували великi страждання, ламаючи кiстки i розбиваючись на смерть. Але цим iх муки не кiнчалися; збирачi каменiв… розчищали дорогу для воiнiв, що йшли далi, однi – топiрцями i бойовими сокирами, другi – вiстрями гакiв скидаючи i мертвих, i ще живих в ями, тягнучи iх i перевертаючи залiзом, як колоди i камiння.
Люди, наче смiття, заповнювали рови… Конi на скаку розбивали iм обличчя i черепи, не тому, що вершники цього хотiли, але через поспiх. З цiеi ж причини так робили i збирачi каменiв; труднощi вiйни, впевненiсть в близькiй перемозi, швидке пересування вiйськ, вiйськовi центурiони, що пробiгали повз зi своiми загонами, змiнюючи один одного, – все це робило всiх божевiльними i байдужими до того, що вони бачили», – писав давньоримський iсторик Аппiан Александрiйський. Шiсть днiв йшли боi на вулицях Карфагена. Мiсто було спалене i зруйноване. Римляни зорали його територiю плугом i засiяли сiллю на знак того, що тут нiхто нiколи не повинен селитися.
Минуло трохи бiльше ста рокiв, i римляни вирiшили заснувати на мiсцi Карфагена колонiю. Їi назвали «Colonia Julia Carthago» («карфагенська колонiя Юлiя») на честь Юлiя Цезаря. Римськi iнженери зрiвняли вершину Бiрси i побудували храми та громадськi будiвлi. Через деякий час мiсто знову потопало у розкошi, але це був вже зовсiм iнший Карфаген. Колишнiй – мiфiчний i реальний – загинув назавжди.
Фiнiкiйцi в Новому Свiтi?
Звичайно, стародавня iсторiя сповнена загадок. Але досi ми говорили про факти, яким ученi здатнi дати оцiнку: цариця Дiдона – персонаж швидше мiфiчний, нiж реальний, а краiна Пунт, найiмовiрнiше, берег сучасного Сомалi. Але трапляються й важчi загадки. Ось одна з них: чи побували жителi Карфагена в Америцi? Слiди присутностi пунiйцiв у прибережних водах Атлантики дiйсно е. У 1749 роцi на одному з Азорських островiв – Корву – було знайдено глечик з карфагенськими монетами 330–320 рокiв до н. е. Але чи просунулися вiдважнi мореплавцi далi на захiд?
У пресi та науково-популярнiй лiтературi раз у раз з’являються розповiдi про те, як який-небудь дослiдник знайшов незаперечнi докази перебування фiнiкiйцiв у Новому Свiтi. До цих свiдчень – написам та речам – вченi ставляться скептично. І iх упередження цiлком зрозумiле: кожен раз повторюеться та сама iсторiя – «незаперечнi докази» виявляються виготовленими руками шахраiв.
Переклад тексту «Бразильського каменя», зроблений Сайрусом Гордоном: «Ми – сини Ханаана з Сiдона, мiста царя. Торговi справи завели нас на цей далекий берег, в край гiр. На 19 роцi (правлiння Хiрама, нашого могутнього царя) ми принесли в жертву великим богам i богиням юнака. Ми вiдпливли з Езiон-Гебера в Червоне море i вирушили в подорож на 10 суднах. Два роки всi разом ми пливли по морю навколо землi Хам (Африка), але були розлученi рукою Ваала (штормом) – i вже не стало з нами наших товаришiв. І так ми потрапили сюди, 12 чоловiкiв i три жiнки, на… берег, який пiдкорився менi, адмiралу. Нехай сприяють нам великi боги i богинi!»
Наведемо кiлька прикладiв. У 1869 роцi на березi рiчки Онондага в штатi Нью-Йорк вiдкопали величезну кам’яну статую з напiвстертим фiнiкiйським написом. Однак незабаром з’ясувалося, що це пiдробка. Не викликав довiри i iнший артефакт – плита з фiнiкiйськими письменами, знайдена в 1874-му в Параiбi на територii Бразилii. Пройшов рiк i знову сенсацiя: в тому ж Параiбi виявили нiбито справжнiй фiнiкiйський напис! За його справжнiсть поручився наiвний директор Нацiонального музею у Рiо-де-Жанейро – доктор Владислав Нетто. Напис розповiдае, що кiлька людей врятувалися пiд час загибелi Карфагена i переправилися через океан. Деякi з них, у тому числi предводитель, загинули, а автори цього послання живi, але iх пiдстерiгае смерть через нестерпну спеку. Звичайно, доктор Нетто нiякого вiдношення до пiдробки не мав – просто, мабуть, був романтиком i дуже хотiв вiрити, що знахiдка – оригiнал. Але через кiлька рокiв iнший учений, один iз кращих знавцiв фiнiкiйськоi писемностi, нiмецький професор Лiттман побачив факсимiле цього напису. З’ясувалося, що нiчого нового немае пiд сонцем: це був дещо змiнений варiант першоi фальшивки з Параiба.
Але на цьому iсторiя «Бразильського каменя» не закiнчуеться. Наступний варiант напису з Параiба став вiдомим майже через сто рокiв. Копiю чергового «незаперечного доказу» виявили в старих паперах американського репортера Вiльберформа Імса, на той час вже покiйного. Історик з унiверситету Брандейса в США, професор Сайрус Гордон, прочитав послання фiнiкiйцiв, датував його VI столiттям до н. е. i зробив новий переклад.
Висновки Гордона спростував професор з Гарвардського унiверситету Френк М. Крос. Вiн зауважив, що букви, якими зроблено напис, належать до рiзних перiодiв iсторii Фiнiкii й не можуть спiвiснувати в рамках одного тексту, якщо, звичайно, вiн не пiдроблений. Аромат таемницi розвiявся.
Близький Схiд часто називають колискою найрозвиненiших цивiлiзацiй. І справдi – саме тут виникло славнозвiсне Шумерське царство, тут народилася давньоегипетська культура, тут iснувала безлiч дрiбних та великих держав – а отже, цi землi були одними з тих, що людство розвiдало ще в сиву давнину.
Географiчнi надбання египтян
Повернiмось на кiлька тисячолiть назад, щоб дiзнатися про географiчнi надбання давнiх египтян. Бiльшiсть iхнiх подорожей була пов’язана з Нiлом – найдовшою у свiтi рiчкою, завдяки якiй египтяни мали можливiсть подорожувати на дуже далекi вiдстанi. До своеi «дихаючоi рiчки» Хапi (саме так називали Нiл мешканцi Давнього Єгипту) египтяни ставилися з надзвичайною повагою. І це не дивно: краiну з трьох бокiв оточували пустелi: Нубiйська, Лiвiйська та Аравiйська. Вузенька смуга родючоi землi, нанесена водами Нiлу, була чи не единим мiсцем, де люди могли вижити. До речi, малюнок на одному з саркофагiв, який датуеться приблизно XVIII столiттям до н. е., являе собою одну з перших карт Нiлу. Вiн доводить, що египтяни дослiдили понад 2000 км цiеi рiчки.
У давнину Єгипет мав назву Та Кемет, що в перекладi означае «Чорна земля». До речi, египетськi назви вiдрiзнялися надзвичайною образнiстю. Невiдомi автори залишили описання «Великоi чорноти» – системи гiрко-солоних озер, до яких належать Тiмсах, Велике Гiрке озеро та Мале Гiрке озеро.
Папiрусне судно стародавнiх египтян
Про вiдкриття земель мешканцями Давнього Єгипту вченi дiзналися порiвняно недавно, пiсля того як були ретельно вивченi iероглiфiчнi пам’ятки на рiзноманiтних будiвлях, папiрусi та табличках зi слоновоi кiстки. Звичайно ж, цi документи аж нiяк не нагадували пiдручники географii, тому iнформацiю доводилося збирати по крихтах. Скажiмо, з повiдомлення про перемогу над кочовиками вченi дiзналися, що у XXIX столiттi до н. е. египтяни досягли Суецького перешийка.
Бiльшiсть вiдомостей, що дiйшли до нашого часу, мiстять суто практичну iнформацiю, яку можна використовувати в господарських або вiйськових цiлях. Скажiмо, текст донесення про вiйськову експедицiю в синайських пустелях мiстить багато цiкавоi iнформацii про мережу вадi – русел рiчок, що заповнюються водою тiльки пiд час дощiв, та родовища корисних копалин. Мiдь, малахiт та бiрюза були для египтян дуже важливою сировиною, тому пошуки нових родовищ стали для них головною справою i контролювалися безпосередньо фараонами та жерцями. А система вадi давала вiйську можливiсть непомiтно робити великi переходи i раптово атакувати ворога.
Єгиптяни були вмiлими корабелами. Побудованi ними кораблi виходили в Середземне море. Однiею з перших задокументованих морських подорожей е та, що вiдбулася у XXVII столiттi до н. е., коли з мiста Бiбла до Єгипту було доправлено сорок суден, навантажених кедровими стовбурами.
Подорожi до далеких краiн египтяни вважали чимось жахливим. За iхнiми вiруваннями, якщо мандрiвник помирав на чужинi, вiн ризикував своею душею, позаяк без певних ритуалiв вона не могла увiйти в потойбiчний свiт.
Однiею з найвiдомiших давньоегипетських експедицiй е подорож мандрiвника на iм’я Ханну, що розпочалася за часiв правлiння фараона Сакуре, у 2750 роцi до н. е. Вiн вирушив у мандрiвку за наказом фараона, якому заманулося, щоб Ханну привiз йому з далекого Пунту екзотичнi пахощi. Експедицiя Ханну вийшла з Коптоса, перевалила через височину, що простираеться на схiд вiд Нiлу, перетнула пустелю i вийшла до Косейра, порту на узбережжi Червоного моря. Звiдси Ханну вирушив у краiну Пуонi, чи Пунт. Так давнi египтяни називали землi, що включали частини сучасноi Абiссинii, Сомалi й узбережжя Аравii. Коли Ханну повернувся зi своеi подорожi, вiн здобув загальне визнання i славу, оскiльки його кораблi (зворотний шлях до Єгипту лежав через море) привезли для фараона багато коштовного камiння, яке згодом пiшло на оздоблення храмiв. Вiн велiв викарбувати на великiй скелi свое iм’я й описання очолюваноi ним експедицii. Там е рядки: «Така справа була зроблена вперше вiдтодi, як iснують фараони…»
Завантаження суден для експедицii Хатшепсут. Давньоегипетський барельеф
Пiсля цього випадку Пунт став жаданою метою для багатьох мандрiвникiв, але труднощi подорожi до цiеi землi виявилися такими великими, що бiльшiсть купцiв були змушенi повернутися до Єгипту нi з чим.
Близько 1530 року до н. е. фараон Тутмос I подолав Сирiю й вийшов до верхiв’я Євфрату, де була розташована «Земля Двох Рiчок» – добре вiдоме нам з iсторii Межирiччя. На честь свого походу фараон наказав викарбувати на скелi напис з описом Євфрату. Цiкаво, що египтяни вперше побачили рiчку, яка протiкала в напрямку, протилежному Нiлу, тому в наскальному написi ii назвали «Переверненою водою».
Стародавня вавилонська карта свiту. Вавилон – у центрi
Наступна велика морська експедицiя до Священноi Землi пов’язана з iм’ям царицi Хатшепсут. За кiлька столiть подорож Ханну була призабута, тому в 1517 роцi до н. е. мандрiвники вiдкрили шлях до Пунту заново. У Дер-ель-Бахар’i на стiнi храму зберiгся напис, який перелiчуе привезенi товари: «Кораблi були навантаженi чудесними товарами краiни Пунт: дорогоцiнним лiсом, купами запашних смол, свiжими запашними деревами, чорним деревом, виробами зi слоновоi кiстки в оправi зi щирого золота з краiни Аму, запашним деревом, хезитським деревом, ахемськими пахощами, священною смолою, фарбою для очей, собакоподiбними мавпами, довгохвостими мавпами, борзими собаками, шкiрами леопардiв i тубiльцями з iхнiми дiтьми. Нiколи ще вiдтодi, як iснуе свiт, жоден фараон не одержував таких пiдношень».
Таким уявляли свiт давнi вавилоняни
Ще одним напрямком, який дуже цiкавив египтян, був Пiвнiчний Схiд. Вони пiдтримували торговельнi стосунки з островом Крит та загадковою краiною Рутену, про яку майже не збереглося згадок. Можливо, египтяни називали так одну з вiдомих нам держав, але що криеться за цим словом – остаточно не з’ясовано. Крiм того, вiдомо, що вони неодноразово проходили до Лiвiйськоi пустелi, торгували з племенами, що мешкали в оазисах. Втiм, у тi часи, коли Єгипет був сильною державою, вiн не дуже церемонився з сусiдами i часто влаштовував вiйськовi походи до Лiвii, головною метою яких було захоплення худоби (один з таких походiв дав фараону понад 800 тисяч голiв).
Шумери, якi мешкали в Межирiччi, були ще одним великим осередком культури. Вони мали власнi уявлення про свiт. На давнiх шумерських мапах Земля зображена у виглядi зовсiм круглого диску, який перетинае рiчка Євфрат. На малюнку добре видно, що Євфрат тече з гiр i впадае до океану, який з усiх бокiв оточуе землю. В океанi розташовано сiм островiв правильноi трикутноi форми. Окрiм Межирiччя (його столиця, Вавилон, зображена в центрi мапи), шумери показали розташування ще двох держав – Ассирii та Урарту.
