скачать книгу бесплатно
Втiм, ця подорож була не останньою… У 127 роцi до н. е. Чжан Цянь перетнув Алайську долину i побачив праворуч високий гiрський хребет. Вiн назвав цi гори Цибульними (Цинлiнь), бо iхнi схили вкривали заростi дикоi цибулi. Далi шлях Чжан Цяня пролiг через пустелю Такла-Макан до безстiчного озера Лобнор, яке мандрiвник назвав Соляним, бо вода в ньому була солоною. Озеро знамените своею мiнливiстю: воно постiйно змiнюе своi контури: то наповнюеться водою, то перетворюеться на болото.
Переборовши з неймовiрними труднощами простiр пустелi, Чжан Цянь вдруге опинився в полонi у гунiв. На цей раз вiн утiк через рiк, скориставшись мiжусобицею в племенi. В полонi вiн одружився, i дружина втекла разом з ним. Переслiдуванi гунами, вони змушенi були пробиратися важкодоступними шляхами, обходячи обжитi мiсця. Дружина загинула, i вiн повернувся тiльки з вiдданим йому Ганьфу.
Чжан Цянь склав звiт про свою «подорож завдовжки в 25 тисяч лi», проте вона збереглася тiльки в короткому переказi. Чжан Цянь першим повiдомив китайцям про iснування Каспiйського (Пiвнiчного) i Аральського (Захiдного) морiв, правильно визначив, куди течуть найважливiшi рiчки Середньоi Азii. У його звiтi мiстяться вiдомостi про захiдну частину Азii аж до Перськоi затоки i Середземного моря. Велике значення мали також данi про Індiю, що iх зiбрав Чжан Цянь. До нього ця краiна взагалi не згадувалася в китайськiй лiтературi. Географiчним описам Чжан Цяня властива точнiсть i конкретнiсть.
У столицi Бактрii Чжан Цянь зустрiчав купцiв iз краiни Шеньду – Індii. Серед iхнiх товарiв вiн знайшов бамбуковi вироби з Пiвденного Китаю. Ця знахiдка наштовхнула Чжан Цяня на вiдкриття: вироби через руки невiдомих посередникiв надходять iз Китаю в Шеньду пiвденним шляхом. А це означало, що з Китаю на захiд була ще одна дорога! Чжан Цянь намiтив шлях з Китаю в Індiю через Бiрму й Ассам, через моря Пiвденно-Схiдноi Азii. Через кiлька столiть цi маршрути стали найважливiшими торговельними шляхами, що поеднали Китай з долиною Гангу. На межi ІІ й І столiть до н. е. за цим маршрутом пройшла пiвденна частина Великого шовкового шляху зi Схiдного Китаю в краiни Середньоi i Захiдноi Азii.
Географiчнi знання, що iх отримав Чжан Цянь, допомогли не тiльки сучасним ученим, якi вивчають iсторiю Китаю. Вони мали також суто практичне значення: вiдомостi, що мiстилися в книжцi, допомогли китайському вiйську розгромити гунiв у 120 роцi до н. е., вiдтiснити iх вiд кордонiв Китаю i значно розширити iмперiю за рахунок захiдних земель. Імператор У Дi завоював краiну усуней, що стала захiдним форпостом Пiднебесноi. Уже по звiльненiй вiд гунiв територii Чжан Цянь на чолi вiйська здiйснив перехiд через Небеснi гори i вийшов до озера Жехай (нам з вами бiльше знайома його тюркська назва – Іссик-Куль, що в перекладi означае «гаряче озеро»).
Перехiд через Центральну Азiю вiд Тянь-Шаню до кордонiв Китаю був останньою подорожжю Чжан Цяня. Помер вiн, очевидно, в 112 роцi до н. е. А десять рокiв по тому кордони Китаю розширилися до Усуня i Даваня, i на землях, що iх вiдкрив для Китаю Чжан Цянь, було засновано чотирнадцять нових провiнцiй.
Великий шовковий шлях, що вiдiграв величезну роль у зближеннi Європи й Азii, проiснував близько ста рокiв. Потiм вiн був занедбаний i вiдродився пiсля подорожi iншого китайця – Чань Чуня в 1221–1223 роках.
Чань Чунь, iм’я якого в перекладi означае «Вiчна весна», був настоятелем даоського монастиря i вiдомим фiлософом. Коли Чингiсхан покликав його до себе, щоб довiдатися вiд мудреця таемницю вiчного життя, йому було вже 72 роки. Чань Чунь вирушив верхи на конi через Пекiн у Монголiю, на береги Херулена, звiдки почав Чингiсхан своi завоювання i де вiн наказав спорядити загiн для охорони подорожанина. Чингiсхан у цей час штурмував Самарканд, щоб зробити його столицею iмперii. Туди i попрямував Чань Чунь.
Учень Чань Чуня – Лi Чжичан – ретельно записував усi подii iхньоi подорожi, усi географiчнi об’екти, що трапилися iм за три роки мандрiв. У 1228 роцi його праця була опублiкована i згодом видана росiйською мовою. Книжку про подорож Чань Чуня переклав i видав 1866 року голова росiйськоi православноi мiсii в Китаi, архiмандрит Палладiй (у миру Петро Кафаров).
Чингiсхан зустрiв Чань Чуня дуже гостинно. І хоча даос не розкрив йому секретiв вiчного життя, бесiди з ним були воiну дуже приемними. Щоправда, Чань Чунь не погодився залишитися у столицi i чимдалi частiше говорив про свое бажання повернутися додому. У лютому 1224 року Чань Чунь приiхав до Пекiна, де йому дозволено було оселитися в iмператорському палацi. Подорож Чань Чуня завойованими Чингiсханом землями сприяла вiдродженню Великого шовкового шляху. По ньому знову пiшли каравани.
Погляньте на карту, i ви побачите, яким довгим був Великий шовковий шлях. Вiн простягнувся вiд мiста Сiань на рiчцi Вейхе до Ланьчжоу на Хуанхе, потiм до Ганчжоу. Перед пустелею Такла-Макан шлях роздвоювався – одне його розгалуження обходило пустелю з пiвночi, друге – з пiвдня. Вони з’еднувалися в Кашгарi, а потiм знову розходилися. Можна було через Ош i Андижан потрапити у Ферганську долину, з якоi неважко дiстатися Персii, Малоi Азii, Європи. А на пiвдень вiд Кашгара, через Памiр, пряма дорога вела в Срiнагар та Індiю.
Великий шовковий шлях
Китайськi вченi вважають, що саме з вiдкриттям Великого шовкового шляху в Китаi появилися люцерна, виноград, гранат, огiрок, волоський горiх та фiгове дерево.
Якщо заплющити очi, можна уявити собi нескiнченнi каравани, що везли зi Сходу на Захiд екзотичнi товари Пiднебесноi. І – вже в котре – здивуватися наполегливостi людей, якi зумiли вiдшукати безпечний прохiд через гори й пустелi. Прохiд, що став мiстком мiж Європою та Азiею.
Шляхи норманiв
Якщо поглянути на карту Пiвнiчноi Атлантики, неважко переконатися, як просто сюди потрапити з пiвденно-захiдноi околицi Гренландii. Мореплавцi, що вiдважно виходили у вiдкрите море, могли, безумовно, подолати вiдстань у 500 км уздовж полярного кола або 800–1000 км, якщо йти вiд пiвденного кiнця острова.
Вiкiнги були безстрашними воiнами i мореплавцями. Деякi данi свiдчать про те, що вони могли користатися пiд час плавань примiтивними компасами: уламками магнiтного вапняку, що якiмось чином крiпилися на дошцi. У деяких сагах згадуеться навiгацiйний кристал. Справдi, деякi прозорi кристали, наприклад, так званий iсландський шпат, дають змогу знаходити положення Сонця в хмарну погоду.
Історiя пiдкорення Америки розпочалася з того, що зi Скандинавii був змушений переселитися до Ісландii чоловiк на прiзвище Торвальдсон зi своею родиною. Їм дiсталася земля в незатишному пiвнiчному районi. Кращi угiддя вже були розiбранi, переселенцям доводилося дуже важко. Син Торвальдсона, Ейрiк Раудi (Рудий), не хотiв скоритися такiй жалюгiднiй долi, тому пiсля того як подорослiшав i оженився, переселився в пiвденно-захiдний район острова. Та мiсцевi мешканцi вороже зустрiли нових поселенцiв. В однiй iз бiйок Ейрiк убив двох своiх супротивникiв. За це, згiдно зi звичаями того часу, його на три роки вислали з краiни. Ейрiк вирiшив не втрачати часу марно. Вiн зiбрав команду i пiшов шукати щастя на нових землях, що лежали десь на заходi.
Ейрiк Раудi (Рудий) вiдкривае Гренландiю. Худ. Карл Расмуссен. ХІХ ст.
Дiждавшись погожого вiтру, Ейрiк спрямував свое судно на захiд. Наступного дня моряки побачили могутнi льодовики, що сповзають у море. З жахливим гуркотом вiд них вiдламувалися крижанi скелi – айсберги – i вiдпливали, погойдуючись на хвилях. Лавiруючи мiж льодами, мореплавцi рушили уздовж берега в пошуках бiльш привiтних земель. І невдовзi iм пощастило. Вони щасливо дiсталися до фiордiв, де на схилах зеленiли трави i кущi. Тут було вирiшено влаштувати поселення. А сам острiв назвали Гренландiею, що в перекладi означае «Зелена земля».
Деякi вченi вважають, що назва виникла не випадково, i Ейрiк насправдi думав не так про чудовий краевид, який йому вiдкрився, як про майбутнiх колонiстiв: «Вiн дав краiнi iм’я, назвавши ii Гренландiею; вiн сказав, що люди захочуть туди вирушити, якщо у краiни буде гарна назва. Вони знайшли на сходi i заходi слiди житла, а так само залишки човнiв i кам’яних знарядь. Так розповiдав Торкелю, сину Геллiра, у Гренландii чоловiк, який сам був у цiй подорожi з Ейрiком Рудим» (Арi Торгiльсон Фроде. «Книга iсландцiв»).
Повернувшись через три роки в Ісландiю, вигнанцi розповiли про вiдкриту землю. Сюди на чолi з Ейрiком переiхали жити кiлька родин, заснувавши поселення. В сприятливi роки на прибережних луках росли морозостiйкi сорти ячменю, вiвса, яблук. Головним заняттям були рибна ловля i тваринництво (свинi, кози, вiвцi, а головне – корови). Втiм, новий острiв мав суттевi недолiки: на ньому майже не було лiсу, якщо не вважати стовбурiв, що iх викидали на берег морськi хвилi. Поселенцям доводилося завозити деревину в Гренландiю з материка, головним чином з Пiвнiчноi Європи. Тому гренландськi колонiсти дуже зрадiли, довiдавшись, що на заходi iснуе ще одна невiдома земля, вкрита лiсами.
Звiстку про нову землю принiс Б’ярнi Херюльфсен. Вiн спорядив корабель, маючи намiр плисти з Ісландii в Гренландiю, куди переселився його батько. Подорож була надзвичайною. Про неi збереглася сага – чiтка, як запис у корабельному журналi. Вiд Ісландii мореплавцi пливли три доби при попутному вiтрi. Потiм подув пiвнiчний вiтер, i на море впав туман. Мореплавцi пливли без орiентирiв, невiдомо куди, багато днiв. Тiльки коли просвiтлiло, вони змогли визначити сторони свiту.
Пiднявши вiтрила, пливли ще день i нiч. Нарештi побачили землю. Вона була плоска, вкрита лiсом, з невеликими пагорбами на горизонтi. Б’ярнi вирiшив рухатися далi. За двi доби вони знову побачили землю. Суходiл не був схожий на Гренландiю: замiсть льодовикiв – лiси. Багато хто з морякiв хотiли пристати до берега, узяти дров i обновити запас питноi води. Однак Б’ярнi наказав пiдняти вiтрила i повернути на пiвденний захiд, у вiдкрите море.
Через наступнi три доби при попутному вiтрi вони знову побачили землю. Вона була схожа на Гренландiю, але, пройшовши уздовж берега, мандрiвники переконалися, що це невеликий острiв. Знову довелося iм вирушати у вiдкрите море. Минуло ще чотири доби, i виснаженi люди досягли Гренландii, пристали до коси, де лежав човен, а неподалiк стояв будинок батька Б’ярнi.
Повiдомлення Б’ярнi про бачену ним краiну не зацiкавило батька, тому були бiльш до вподоби вiдомостi про багатi мiста, якi можна пограбувати. Лише син Ейрiка Рудого Лейф думав iнакше. Вiн прибув у Норвегiю з Гренландii, не був нi грабiжником, нi вбивцею, прийняв християнство. Вiн бажав дiстатися невiдомоi землi.
Лейф i його супутники зiйшли на корабель (усього iх було 35 чоловiк). Серед них був i один германець, якого звали Тюркiр. Мандрiвники спорядили свое судно, вийшли в море i спочатку досягли землi, яку бачив Б’ярнi. Уся земля вiд берега i аж до льодовикiв нагадувала суцiльний плаский камiнь. Лейф дав iй назву Хемуланд (Валунна Земля). Пiсля цього мандрiвники повернулися на корабель i невдовзi знайшли iншу землю. Вони наблизилися до неi, кинули якiр, спустили човен i зiйшли на берег. Краiна ця була плоскою i лiсистою. Їi Лейф назвав Маркланд (Лiсова Земля).
Потiм мандрiвники два днi пливли при пiвнiчно-схiдному вiтрi. Вони пройшли протокою мiж островом i мисом, побачили рiчку, що витiкала з озера, i нею дiсталися озера. Там мандрiвники кинули якiр, винесли своi спальнi мiшки i розбили намети. Вони вирiшили отаборитися там на зиму i спорудили великi будинки. І в рiчцi, i в озерi було багато великоi червоноi риби, якоi вони ще нiколи не бачили. Настала осiнь. Погода стояла тепла, i днi майже не зменшувалися. Мандрiвники невеликими групами робили одноденнi розвiдницькi походи в глиб краiни.
Посадка норманiв на корабель. Середньовiчна гравюра
Якось такий загiн повернувся без одного учасника – германця на прiзвисько Тюркiр. Лейф занепокоiвся – адже Тюркiр був його вихователем. На щастя, «зниклий» швидко знайшовся, та ще й зi здобиччю: вiн знайшов грона винограду!
Поселенцi вперше в життi змогли поласувати виноградом. Вiн так iм сподобався, що Лейф назвав мiсцевiсть Вiнланд – «Виноградна Земля».
Судячи зi слiв Лейфа, наведених у сазi, вiн цiлком свiдомо, з розумiнням важливостi цiеi мiсii став першовiдкривачем. За всiма правилами слiд було б залишити за виявленими землями данi тодi назви. Але, на жаль, немае достовiрних даних про iхне розташування. За однiею версiею, це був пiвострiв Лабрадор, за iншою – пiвнiчний берег Ньюфаундленду.
Навеснi мандрiвники повернулися в Гренландiю з вантажем колод. Наступного року брат Лейфа Торвальд (1002 –?) повторив цей маршрут, знайшовши i Вiнланд, i хатини своiх попередникiв. Нормани докладно обстежили береги i знайшли мiсцевих мешканцiв – скрелiнгiв. У дослiвному перекладi це слово означае «кволий, низькорослий, незначний». У сазi подаеться реалiстичний опис цих людей – темношкiрих, з неохайним волоссям та великими очима (на вiдмiну вiд звичних норманам ескiмосiв). Вони вiддавали коштовнi хутра за смужки червоноi матерii, якими пiдв’язували волосся. Залiзо було iм не вiдоме, а бика, що заревiв, вони злякалися.
Дуже скоро стало зрозумiло, що скрелiнги не такi вже й кволi. У битвi з ними був простромлений стрiлою Торвальд. Тiло його залишилося назавжди на новому континентi. Нещастя чатувало й Ерiксона, третього Лейфового брата. Вiн спорядив кораблi, вирушив у Вiнланд, узявши свою дружину Гудрiду. Погода була погана, i пiсля мандрiв в океанi судно повернуло до Гренландii, але вже без Ерiксона, який помер у дорозi.
У 1007 роцi до Вiнланду вирушила флотилiя з трьох чи чотирьох кораблiв, на яких, крiм ста шiстдесяти чоловiкiв, були жiнки i домашнi тварини. Очолив експедицiю Торфiн Карлсефнi. Почалася колонiзацiя нових земель. Спочатку переселенцi були задоволенi i вели активнi торги з тубiльцями, обмiнюючи шматочки червоноi матерii на коштовнi хутра. Але потiм почалися сутички з мiсцевими жителями. Якось загiн тубiльцiв напав на поселення. Кiлька норманiв було убито. Іншi, щоб не спокушати долю, повернулися в Гренландiю з вантажем лiсу i хутра.
Бойовий човен вiкiнгiв
Надалi освоення пiвнiчно-схiдноi частини Америки вiдбувалося за постiйних сутичок з мiсцевим населенням. Нечисленним переселенцям важко було жити у таких умовах. У лiсах iндiанцi почували себе як удома, i впоратися з ними було неможливо. Через кiлька десятилiть нормани змушенi були залишити благодатний Вiнланд. У наш час археологи знайшли i вивчили залишки поселень норвежцiв, а також матерiальнi докази iхнього перебування на пiвнiчному заходi Америки, зокрема на пiвночi острова Ньюфаундленд.
Освоення Гренландii i вiдкриття норманами Вiнланду належить до перiоду найвищоi активностi вiкiнгiв у Європi. Але пiсля кiлькох великих поразок епоха вiкiнгiв скiнчилася i переселенцi здали своi позицii. Рiч у тiм, що деякi природнi ресурси (деревину, залiзо) переселенцi одержували з Європи. А коли вiкiнги втратили контроль над морем, iм стало бракувати сировини. У Гренландii бiльшiсть поселень також була покинута: за довгi роки експлуатацii природнi пасовища на островi прийшли в занепад. Сюди привезли домашню худобу, i вона дуже розплодилася. На довгу зиму треба було заготовляти багато кормiв. Рослинний покрив на островi став рiдiти, а мiсцями i зовсiм зникати. Звичайно, залишався промисел звiра i риби. Але складне комплексне господарство европейцiв занепало (чого не вiдбулося з первiсним господарством ескiмосiв).
Саги i наступнi перекази зберегли в пам’ятi народу вiдомостi про землi за океаном. Навiть залишаючись в Ісландii чи Норвегii, люди розумiли, якими широкими е межi ойкумени. Існуе гiпотеза, що вiдгомiн цих вiдомостей зберiгся в Європi до часу Колумба, i це змiцнювало його впевненiсть в iснуваннi суходолу за Атлантичним океаном.
Важко сказати, як склалася б iсторiя людства, якби вже в Х столiттi почалася успiшна колонiзацiя Пiвнiчноi Америки. Цьому, передусiм, перешкодили подii в краiнах Пiвнiчно-Захiдноi Європи. Ослаблення Норвегii, поразки вiкiнгiв i припинення постiйних зв’язкiв iсландцiв i гренландцiв з материком серйозно ускладнили життя переселенцiв на островах Пiвнiчноi Атлантики й у Новому Свiтi.
Географiчнi вiдомостi про знову вiдкритi землi залишалися дуже непевними. Наприклад, вважали, що Гренландiя i Вiнланд з’еднуються на пiвночi мiж собою i з Європою. Саме таке зображення вiдбите на картi датчанина Клавуса, що датуеться 1427 роком.
І дiйсно, колись усе було так, але тiльки не в тi часи, а кiлька десяткiв мiльйонiв рокiв тому, у далекому геологiчному минулому.
Де розташованi вiдкритi вiкiнгами землi, зокрема Вiнланд, точно не встановлено досi. Деякi вченi припускають, що це – пiвострiв Флорида, де росте дикий виноград. Однак так далеко на пiвдень вiкiнги навряд чи допливали.
У другiй половинi XX столiття при археологiчних розкопках на островi Ньюфаундленд було виявлено слiди поселення вiкiнгiв: укритi дерном напiвземлянки, кузня, лазня, навiс для човнiв, черепки посуду. Тут не було нi зброi, нi людських останкiв. Виходячи з цього, тут зупинялися Лейф Щасливий з товаришами. Адже наступнi хвилi европейцiв боролися з мiсцевими мешканцями, а iхнi поселення, швидше за все, були знищенi.
Арабськi торговельнi шляхи
Рубiж VIII–IX столiть був для краiн Арабського халiфату справжнiм Золотим вiком. Наука та культура досягли в цей час небувалого розквiту. Цьому сприяло насамперед те, що народи, якi входили до арабського свiту, мали спiльну релiгiю (iслам) i спiльну арабську мову. Окрiм того, арабська цивiлiзацiя успадкувала велику частину наукових знань античностi. Працi видатних фiлософiв, iсторикiв та географiв було перекладено арабською мовою. Крiм того, арабськi вченi створили едину систему термiнiв, яку потiм запозичили iншi народи.
Серцем Арабського халiфату був Багдад. У це мiсто звiдусiль з’iжджалися вченi: халiф надавав iм i кошти, яких вистачало на безбiдне життя, i iнструменти для роботи. Тому не дивно, що невдовзi на небосхилi арабськоi науки засяяли зiрки нових, самобутнiх талантiв.
Одним iз засновникiв арабськоi науки був найвидатнiший середньоазiатський вчений на iм’я аль-Хорезмi (787 – близько 850 р.). Це була людина енциклопедичних знань. Аль-Хорезмi прославився як великий математик (головною його книгою вважають трактат з арифметики й алгебри «Книга про вiдновлення та протиставлення»). Здавалося б, що може бути спiльного в математики з географiею? Втiм, розрахунки – дуже важлива галузь географiчних знань. Завдяки iм мандрiвники визначали свое мiсцезнаходження пiд час подорожей, картографи складали мапи, а правителi визначали розмiр своiх володiнь. У головному трактатi аль-Хорезмi мiститься багато цiнних порад: як визначити широту будь-якоi мiсцевостi, яким чином дiзнатися довжину «косоi години» (прийнятоi в арабському свiтi одиницi часу, що дорiвнювала однiй дванадцятiй свiтлого або темного перiоду доби), знаючи день року й широту мiсцевостi, та безлiч iнших корисних вiдомостей.
Осередком культурного життя Багдада був Будинок мудростi, який називали ще Скарбницею мудростi. Головною його дорогоцiннiстю була величезна бiблiотека, де мiстилися твори iноземних авторiв багатьма мовами. Були тут також двi обсерваторii, в яких астрономи вiдкривали таемницi зiрок та планет.
Ще один трактат аль-Хорезмi – «Книга картини Землi» – безпосередньо належить до географii. У ньому вчений об’еднав усi географiчнi данi, якi були вiдомi на той час рiзним народам. Щоб зрозумiти цiннiсть його працi, досить згадати, що в трактатi наводяться координати 2402 географiчних об’ектiв! Не дивно, що книга аль-Хорезмi тривалий час лишалася чи не найточнiшою енциклопедiею, якою користувалися i купцi, i правителi, i вченi.
Аль-Хорезмi
Арабська наукова лiтература постiйно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зiджi – твори, в яких пiсля короткоi вступноi частини автори наводили астрономiчнi й географiчнi таблицi. Один з найвiдомiших – «Сабейський зiдж», написаний арабським астрономом аль-Баттанi, – мiстив перелiк 93 краiн та 200 населених пунктiв.
Наприкiнцi X – на початку XI столiття був написаний ще один всесвiтньо вiдомий трактат – «Канон Масуда про астрономiю та зiрки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Бiрунi. Вiн не тiльки зробив розрахунки географiчних координат бiльш нiж 600 населених пунктiв, але й заснував новий напрямок в арабськiй географii – краiнознавство, створивши роботи «Індiя» та «Огляд Ірану», якими й досi користуються iсторики.
Поруч iз теоретичними дослiдженнями, в яких цiлi сторiнки було вiдведено пiд складнi розрахунки, iснували й iншi книжки, присвяченi видатним мiсцям та рiзним дивам всiляких краiн. Вони нерiдко були неточними, але пробуджували в читачiв жадобу мандрiв i будили iхню уяву. «Чудеса краiн» або «Дива Землi», звичайно, були розрахованi не так на обiзнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього свiту. Цi книги створювалися за розповiдями мандрiвникiв, якi побували в рiзних куточках свiту.
Обсяг географiчних знань мешканцiв Арабського халiфату був набагато повнiший порiвняно з iншими краiнами. Їм була вiдома майже вся Європа (за винятком Крайньоi Пiвночi), пiвденна Азiя, Пiвнiчна й Схiдна Африка. В книгах арабського свiту були зiбранi докладнi описи всiх краiн вiд Іспанii до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнiсей – рiчки, якi були невiдомi античним авторам.
Якщо iмена видатних европейських першовiдкривачiв сьогоднi добре вiдомi кожному, то арабськi мандрiвники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахiвцi. Ця iсторична несправедливiсть виникла тому, що сучасна цивiлiзацiя й культура вiд самого початку була орiентована на европейську науку, европейський спосiб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.
Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географiв не менше великих людей, анiж серед европейських. Ми розповiмо лише про двi постатi, вплив яких на географiчнi вiдкриття мусульманського свiту важко переоцiнити. Перший iз них – Абу Хамiд ал-Гарнатi – вiдомий насамперед тим, що вiн – единий мусульманський автор, який побував на Русi i зiбрав такi вiдомостi, яких не можна знайти навiть у росiйських лiтописах.
Абу Хамiд Мухаммад iбн Абд ар-Рахим ал-Гарнатi народився в Гренадi в 1080 роцi. (Гренада арабською – Гарната, звiдси – його прiзвисько (нiсба) ал-Гарнатi (тобто «гренадець»). Інодi його називають також за другою нiсбою – ал-Андалусi («андалузець»). Про його життя на батькiвщинi нiчого не вiдомо. Історики вважають, що вiн здобув чудову освiту в Александрii та Каiрi, спецiалiзуючись на фiкху – мусульманському правi. Проте юнак не вiдчував покликання до цiеi галузi знань, тому не дивно, що вiн обрав зовсiм iнший життевий шлях, нiж той, який вiд нього очiкували.
У Каiрi й Александрii ал-Гарнатi не тiльки слухав лекцii богословiв i граматикiв, але й з великим задоволенням знайомився з видатними мiсцями. Вiн бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину пiрамiди Хеопса, оглядав обелiск в Айн-Шамсi. Спiлкування з мандрiвниками викликало в нього iнтерес до iнших краiн.
Десь 1120 року ал-Гарнатi вирушив у Багдад, тодiшню духовну столицю мусульманського свiту. Шлях його лежав через Аскалон, Баальбек i Дамаск, в якому вiн затримався на якийсь час для викладання хадисiв – розповiдей про слова й дiяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдадi ал-Гарнатi прожив чотири роки, скориставшись гостиннiстю Ібн Хубайри, майбутнього вiзира кiлькох халiфiв. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нiчого не вiщувало, що ал-Гарнатi стане видатним мандрiвником – серед мусульманських учених, та й взагалi обiзнаних людей подорожi з метою поповнення освiти були звичайною справою. Але вiн не побажав зупинятися на досягнутому.
У 1130 роцi вiн приiздить до Абхара, великого мiста Пiвденного Азербайджану, по дорозi в Ардебiль, того ж року переходить гори й опиняеться в Муганському степу, а звiдти через Апшеронський пiвострiв потрапляе в Дербент, знаменитий своiми довгими стiнами, що замикали прохiд мiж горами i морем i захищали краiни мусульманського свiту вiд вторгнення християнських i язичницьких племен, якi мешкали на пiвночi.
Караван мусульманських прочан. Мiнiатюра ХІІ ст.
Далi його шлях пролягае до краiни хазарiв, де вiн iз захопленням i подивом бачить рiку Ітiль (Волгу), яка, за його словами, починаеться вище Булгара i впадае в море сiмдесятьма рукавами. Взимку вiн, ступаючи по кризi, вимiряв ii ширину – 1840 крокiв. До речi, вкрита кригою Волга була для арабського мандрiвника дуже дивним явищем, яке вiн запам’ятав назавжди: «І замерзае ця рiчка так, що стае, як земля, ходять по нiй конi i телята i всяка домашня худоба».
Абу Хамiд оселився в мiстi Саджсiн (на думку iсторикiв, це була нова назва хазарського мiста Ітiля), де прожив цiлих двадцять рокiв. Увесь цей час вiн збирав вiдомостi про слов’янськi землi, зробив кiлька подорожей до Волзькоi Булгарii та Русi. Арабський мандрiвник був людиною спостережливою, до того ж його цiкавило майже все. Вiн докладно описуе незвичний для нього клiмат: лiтню спеку, яка змiнюеться суворою зимою, коли вiд холоду навiть дерева розтрiскуються; розповiдае про звичаi мешканцiв Булгарii, на 200 рокiв ранiше за iнших згадуе арський народ – предкiв сучасних удмуртiв.
У 1150 роцi ал-Гарнатi з Булгара вiдправився на Русь, проiхавши якоюсь «Слов’янською рiчкою». Пiзнiше вiн залишив багато цiкавих вiдомостей про свою подорож: «Коли я поiхав у краiну слов’ян, то виiхав з Булгара i плив на кораблi по рiчцi слов’ян. А вода ii чорна, як вода моря Мракiв, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В нiй немае риби, а е великi чорнi змii, вона ними кишить, iх бiльше, нiж риб, але вони не заподiюють нiкому шкоди. І е в нiй тварина подiбна до маленькоi кiшки, з чорною шкiрою, звуть ii водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар i Саджсiн, а водиться вiн у цiй рiчцi.
Коли я прибув у iхню краiну, то побачив, що ця краiна велика, рясна медом i пшеницею, i ячменем, i великими яблуками, краще за якi нiчого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони мiж собою старими бiлячими шкурками, на яких немае вовни, якi не можна нi на що нiколи використовувати i якi зовсiм нi на що не придатнi. Якщо ж шкурка голови бiлки i шкурка ii лапок цiлi, то кожнi вiсiмнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срiбний дирхем, зв’язують [шкурки] у низку, i називають ii джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хлiб, якого вистачае сильному чоловiку…
А у слов’ян строгi порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невiльницi iншого, чи його сину, чи його худобi, чи порушить законнiсть якимось чином, то беруть з порушника певну суму грошей. А якщо в нього iх немае, то продають його синiв i дочок i його дружину за цей злочин. А якщо немае в нього родини i дiтей, то продають його. І залишаеться вiн рабом, служачи тому, в кого вiн перебувае, поки не вмре або не вiддасть те, що заплатили за нього. А краiна iх надiйна. Коли мусульманин мае справу з ким-небудь iз них, i слов’янин збанкрутував, то продае вiн i дiтей своiх, i будинок свiй i вiддае цьому купцю борг».
З Русi Абу Хамiд вирушив до Угорщини, де вчив мусульман-кочiвникiв обрядам. Деякi з них стали його учнями. В Угорщинi ал-Гарнатi прожив три роки (1150–1153), пiдiйшла старiсть, пора було виконати священний обов’язок мусульманина – зробити паломництво в Мекку. Король Геза не хотiв вiдпускати його з Угорщини (напевно, ал-Гарнатi дiйсно мав вплив на мусульман Угорщини) i погодився на його вiд’iзд лише за умови його повернення. У заставу йому довелося залишити старшого сина Хамiда. Король Угорщини дав Абу Хамiду доручення до великого князя Киiвського Ізяслава, i той прийняв його з великою повагою.
З Киева Абу Хамiд повернувся через половецькi степи до Саджсiна, а звiдти попрямував до Хорезму i далi – у Мекку. В Угорщину вiн так i не повернувся – залишився в Багдадi у старого друга Ібн Хубайри. Розповiдi ал-Гарнатi були такими вражаючими, що тi, кому довелося iх почути, вмовили його написати книжку, яка стала вiдомою пiд назвою «Ясний виклад деяких чудес Магрибу». Книжка вiдразу ж мала великий успiх, що надихнуло ii автора написати ще один твiр – «Подарунок умам i вибiрка з чудес». Вiн був прочитаний протягом кiлькох лекцiй, що закiнчилися 22 березня 1162 року. Слухачi цих лекцiй дiстали особистий дозвiл ал-Гарнатi на поширення його записiв. Пiсля того як книжка була написана, ал-Гарнатi переiхав до Сирii, де помер у 1169 або 1170 роцi. Його книжки охоче переписувалися, а оповiдi про чудеса навколишнього свiту стали дуже популярними.
Пiд час своiх мандрiв Абу Хамiд вiдвiдав Киiв, який вiн називае «Куйав». На жаль, опис мiста дуже стислий, оскiльки у той час арабського мандрiвника бiльше цiкавили проблеми вiри: вiн навчив мiсцевих мусульман п’ятницькiй молитвi. Абу Хамiд згадуе тiльки, що мешканцi мiста розмовляли «по-тюркськи».
Розповiдаючи про досягнення арабських географiв, слiд обов’язково згадати ще одну видатну постать – Абу Абдаллаха Мухаммеда Ібн Баттуту (1304–1349). Цей арабський мандрiвник i географ особисто зiставив 69 мап, якi вiдбили основнi географiчнi уявлення того часу.
Ібн Баттута народився 24 лютого 1304 року. Його юнiсть минула на африканському березi Гiбралтарськоi протоки в мiстi Танжерi, iсторiя якого налiчуе кiлька тисячолiть. Свiдчень про його дитячi та юнацькi роки не збереглося. Єдине джерело, з якого можна дiзнатися про цю надзвичайну людину, – це його «Книга подорожей».
Другого числа мiсяця раджаба 725 року хiджри мусульманського мiсячного календаря (14 червня 1325 року) Ібн Баттута вирушив у путь з намiром здiйснити паломництво в Мекку i побувати на могилi Магомета в Медiнi. Вiн писав: «Я вирушив на самотi, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозi, без каравану, до якого мiг би приеднатися; мене спонукала рiшучiсть, i сильне прагнення душi, i жагуче бажання побачити шляхетнi святинi. Я твердо вирiшив розстатися з друзями – чоловiками i жiнками, залишити батькiвщину, як птахи залишають своi гнiзда. Батьки моi були ще тодi в узах життя, i я, так само як i вони, зазнав багато скорботи, залишивши iх; було менi тодi двадцять два роки».
Шлях, обраний молодим прочанином, проходив через найважливiшi центри африканського узбережжя Середземного моря. Перший етап подорожi охоплював пiвнiчнi райони територiй нинiшнiх арабських держав Пiвнiчноi Африки – Марокко, Алжиру, Тунiсу, Лiвii, Єгипту i завершувався в Каiрi.
У Тунiсi Ібн Баттута приеднався до каравану прочан, що йшли в Мекку. Пiлiгрими вiдразу ж звернули увагу на його глибокi пiзнання в мусульманських науках i обрали його своiм кадi. Коли караван досяг Сафакуса, Ібн Баттута уклав шлюбний контракт iз дочкою одного тунiсця, але незабаром, на шляху з Тунiсу в Александрiю, розлучився з нею i одружився з дочкою одного з прочан.
Навеснi 1326 року караван прибув в Александрiю, найбiльше мiсто Середземномор’я. Потiм караван рушив до Каiра. Оглянувши визначнi пам’ятки Каiра, а також докладно ознайомившись iз системами державного i мiсцевого керування i судочинства в Єгиптi, Ібн Баттута попрямував далi на пiвдень, до узбережжя Червоного моря, щоб звiдти через море дiстатися до Аравii. Караван прибув у порт Айзаб, але тут на мандрiвника чекала перешкода. Переправитися через Червоне море було неможливо – мiж египетськими вiйськами i повсталими бедуiнськими племенами йшла вiйна. Довелося повертатися в Каiр.
Абу Абдаллах Мухаммед Ібн Баттута
У тi часи до Мекки можна було дiстатися i в iнший спосiб: через Малу Азiю, Палестину й Сирiю. Пiлiгрими вирiшили йти у Дамаск i там приеднатися до великого каравану прочан, якi щорiчно вирушали звiдти в Мекку. Пiд час подорожi Ібн Баттута записував своi враження вiд давнiх мiст, що зустрiчалися на його шляху, – вiд Хеброна та Єрусалима до Дамаска, Гази й Тiра. Деякi з них вражають вишуканiстю стиля та поетичнiстю. Скажiмо, про Дамаск вiн сказав: «Краса його вище краси всiх iнших мiст». У своiх записках Ібн Баттута багато уваги придiляе визначним мiсцям, окремi з яких претендували на титул справжнiх чудес свiту – скажiмо, мечеть Омейядiв у Дамаску. Окрiм великого розмiру (150 м завдовжки й 100 м завширшки) будiвля вражала своею красою. Вона була прикрашена коштовним камiнням, рiдкiсними мармуровими плитами, рiзнобарвною мозаiкою.
