скачать книгу бесплатно
Шумерiв вважають також вiдкривачами Аравiйського моря, Оманськоi затоки та пiвденно-захiдного узбережжя Азii. Втiм, деякi вченi впевненi, що на першiсть у цьому питаннi претендують скорiше хараппанцi.
Великi експедицii шумерськоi цивiлiзацii, як i египетськоi, були пов’язанi iз торгiвлею та вiйнами. Пiсля 2316 року до н. е., коли Межирiччя об’еднав Саргон І Великий Аккадський, його територiя почала швидко зростати. Близько 2312 року до н. е. Саргон вирушив у перший вiйськовий похiд до Середземного моря, яке в документах того часу називалося Верхнiм морем заходу. Його офiцiйною метою була безпека караванних шляхiв, але насправдi правителя бiльше цiкавило багатство пiвнiчних краiн. Пiдкоривши новi землi, Саргон заснував для себе нову столицю – Аккад, завдяки якiй i дiстав свое прiзвисько. За свое життя Саргон особисто брав участь у 34 битвах, вiн пiдкорив численнi племена й народи. Внаслiдок його дiяльностi утворилася величезна iмперiя. На пiвночi ii природним кордоном було Анатолiйське плоскогiр’я, на сходi – хребет Загрос, на пiвденному сходi – Перська затока, а на пiвнiчному заходi – Середземне море. За уявленнями Саргона, вiн пiдкорив увесь свiт, «вiд мiсця, де сходить Сонце, до мiсця, де воно сiдае». Втiм, уже його нащадки довели, що свiт набагато бiльший, i iхнi експедицii (також здебiльшого вiйськовi) вiдсунули його межi ще далi – до Чорного моря…
Мореплавцi чарiвноi Еллади
Давньогрецька цивiлiзацiя зробила такий величезний внесок у вiдкриття нашоi планети, що його важко переоцiнити. Хоча грецькi географiчнi вiдкриття були зробленi переважно в Європi, проте саме давньогрецькi вченi, об’еднавши досягнення Сходу i Заходу, зумiли не тiльки передати нащадкам живу мудрiсть тисячолiть, але й розробити кiлька важливих теорiй. Серед найважливiших досягнень давнiх грекiв – вчення про сферичнiсть Землi та теорiя едностi Свiтового океану. До виникнення цих теорiй греки уявляли собi землю у виглядi плоского диска, в центрi якого мiститься Середземне море, а навколо нього розташованi всi краiни свiту.
Чи знаете ви, що саме давньогрецькi вченi дали назву частинам свiту? В античнiй лiтературi вперше зустрiчаються слова «Європа», «Азiя» та «Африка».
Уперше досить точно дiаметр земноi кулi визначив Ератосфен на основi простого експерименту. Вiн пiдрахував рiзницю висоти Сонця в мiстах Сiена й Александрiя, що лежали на однiй полуденнiй лiнii. Знаючи вiдстань мiж двома мiстами, вiн за допомогою геометричних розрахункiв отримав дiаметр Землi. Обчислена довжина дiаметра Землi вiдрiзнялася вiд реальноi лише на 75 км.
Але стривайте… Яким чином греки, якi не мали у своему розпорядженнi анi лiтакiв, анi космiчних кораблiв, довели, що Земля – це куля? І хто першим здогадався про це? Вiдповiсти на перше питання набагато легше, нiж на друге, оскiльки працi багатьох античних вчених були втраченi. Найвiрогiднiше, iдею про те, що Земля мае форму кулi, першим висунув фiлософ Парменiд iз мiста Елеi, який мешкав у V столiттi до н. е., хоча ii автором часто вважають Пiфагора, який жив у Грецii майже столiттям ранiше. Докази цiеi теорii iсторики вiдшукали в роботах кiлькох вчених – Евдокса Кнiдського, Гераклiта, Арiстотеля. Аргументи на користь кулястостi Землi були доволi простi та водночас i переконливi. По-перше, пiд час затемнення Земля кидае на Мiсяць круглу тiнь. По-друге, коли людина сходить на високу гору, горизонт розширюеться, але залишаеться також круглим. Нарештi, сузiр’я та зiрки змiнюють свое розташування пiд час пересування спостерiгача на пiвдень чи пiвнiч. Цiкаво, що давньогрецькi моряки здавна помiтили, що коли корабель наближаеться до гаванi з боку вiдкритого моря, то спочатку видно його щогли i тiльки потiм над хвилями пiдiймаеться корпус судна. Цей наочний доказ кулястостi Землi був пiзнiше використаний багатьма фiлософами та вченими.
Грецький корабель. Малюнок на вазi VIII ст. до н. е.
У II столiттi до н. е. давньогрецькi вченi ввели поняття географiчноi широти i довготи. На мапах того часу зображена сiтка паралелей i меридiанiв. Античнi вченi, крiм того, зумiли простежити залежнiсть змiни поверхнi Землi в результатi дii води i внутрiшнiх сил Землi, особливо вулканiчних процесiв. Цi iдеi пiзнiше стали основою теорiй, що пояснювали виникнення гiрських порiд.
Страбон подорожував майже все життя, тому мiг з гордiстю сказати про себе: «Сам я подорожував на захiд вiд Вiрменii аж до областей Тiрренii (Етрурii), що лежать проти острова Сардинii, i на пiвдень – вiд Евксинського Понта до кордонiв Ефiопii. Серед iнших географiв, мабуть, не знайдеться нiкого, хто б об’iхав бiльше земель зi згаданих просторiв, нiж я. Тому що тi, хто проникнув далi мене в захiднi райони, не дiставалися до таких вiддалених пунктiв на сходi, а тi, хто об’iздив бiльше мiсць у схiдних областях, поступаються менi щодо захiдних. Те саме можна сказати i стосовно краiн, що лежать на пiвднi i пiвночi».
Своерiдним пiдсумком географiчних знань античностi стала «Географiя» Страбона. Ця велика праця в 17 книгах мiстить, крiм iншого, докладнi описи Кавказу i Боспорського царства. «Географiя» Страбона замислювалася як практичний посiбник для полководцiв, мореплавцiв, торговцiв i тому мiстила численнi побутовi й iсторичнi вiдомостi. Втiм Страбон не обмежився простим викладенням корисних вiдомостей про розвiданий на той час свiт. Вiн також зробив припущення, що в невiдомому океанi мiж захiдним краем Європи i Схiдною Азiею ймовiрно лежать кiлька континентiв i островiв.
У II столiттi Птолемей у працi, яка також мала назву «Географiя», дав власне бачення географiчних вiдомостей про свiт. Птолемей включив до своеi книги карту свiту i 16 областей Землi. Окрiм того, вчений висловив припущення про центральне положення Землi у Всесвiтi, яке стало пiзнiше основою геоцентричноi системи свiту.
Як i в iнших краiнах свiту в перiод становлення географiчноi науки, у Давнiй Грецii поряд iз теорiями та вiдомостями, заснованими на вiдкриттях учених, мандрiвникiв i купцiв, були поширенi легенди та мiфи. У деяких iз них iшлося про невiдомi чи зниклi краiни (наприклад, Атлантиду або мiфiчну краiну амазонок), iншi розповiдали про рiзних чудовиськ, якi населяли незнанi землi й моря.
Якщо подорожi континентом вважали чимось природним, хоча й небезпечним, то морськi експедицii сприймали майже як поiздки до iншого свiту. Не випадково один з давньогрецьких фiлософiв дав життя крилатому вислову: «Люди подiляються на живих, мертвих та тих, хто плавае морем».
Першi згадки про далекi подорожi зустрiчаються вже в грецьких мiфах та лiтературних творах. Найдавнiшим iз них е мiф про плавання аргонавтiв до берегiв Колхiди за золотим руном. Аргонавти вирушили в мандри з Фессалii, де iхнiй проводир Ясон повинен був стати законним царем Іолку. Легенда розповiдае, що його батько був скинутий братом Пелiем, владу якого, за пророцтвом, повинен був вiдняти чоловiк в однiй сандалii. Щоб захистити Ясона вiд Пелiя, батько таемно вiдправив його до кентавра Хiрона, вихователя багатьох античних героiв. Досягши повнолiття, Ясон вирiшив повернутися в Іолк i заявити своi права на престол. На його шляху зустрiлася богиня Гера, що перевтiлилася у стару жiнку й попросила героя перенести ii через бурхливу рiчку. Ясон був добре вихований, тому виконав ii прохання, але при цьому загубив у водi одну сандалiю. Пророцтво збулося: чоловiк в однiй сандалii прибув в Іолк. Пелiй iз задоволенням стратив би племiнника, але той з’явився пiд час релiгiйного свята, i вбивство могло не тiльки позначитися на репутацii царя, але й викликати гнiв богiв. Тому цар обiцяв Ясону трон в обмiн на золоте руно. Чудодiйна шкура барана з золотим хутром колись була вiдвезена в Колхiду, причорноморську область, що розташована на територii сучасноi Абхазii. Шкура висiла на деревi, i ii охороняв величезний змiй, який нiколи не спав.
Вiдплиття аргонавтiв. Малюнок на давньогрецькiй вазi
Утiм, справжнi причини, з яких Ясон був вимушений вирушити до Колхiди, могли бути зовсiм iншi: греки часто мандрували за море в пошуках слави й багатства. В усякому разi, перед подорожжю Ясон запитав поради в дельфiйського оракула й дiстав вiдповiдь: до Колхiди треба плисти морем. Прихильна до Ясона богиня Гера переконала групу фессалiйських воiнiв приеднатися до експедицii на кораблi «Арго», за що iх i прозвали аргонавтами. Команда, яку очолив Ясон, складалася виключно зi знаменитих героiв, кращих синiв Еллади. До неi входили Кастор i Полiдевк, поет Орфей i навiть великий герой стародавностi Геракл. Разом вони перепливли сповнене всiляких див море, вiдвiдали чудеснi землi i перебороли безлiч перешкод на шляху до Колхiди, де Медея, друга дочка царя, який там панував, закохалася в Ясона. Цар зненавидiв грекiв, але приховав своi почуття вiд аргонавтiв. Вiн навiть погодився вiддати золоте руно Ясону. Але спочатку той повинен був виконати завдання, що неминуче привело б його до загибелi. З першого погляду, перед Ясоном стояло нескладне завдання: запрягти в ярмо вогнедишних бикiв, зорати ними поле i засiяти його. Втiм, Медея попередила, що замiсть зерна поле буде засiяне зубами дракона, якi миттево проростуть iз землi воiнами i герою доведеться перемогти iх.
Історики довго вважали золоте руно символом недосяжноi мети, аж доки не дiзналися про оригiнальний спосiб видобування золота, яким користувалися в давнину народи Кавказу. Деякi гiрськi рiчки на своему шляху перетинали золотоноснi горизонти. Вода розмивала породу й несла iз собою дрiбненькi частинки золота. Отже, щоб «виловити» iх iз води, дно таких рiчок вкривали баранячими шкурами, хутром догори. Пiзнiше iх дiставали й вибирали з хутра крупинки золота.
За допомогою чарiвного мистецтва Медеi Ясон виконав завдання царя всього за один день. Але цар Колхiди не мав намiру так легко вiддати прибульцям золоте руно. Вiн вирiшив раптово напасти на аргонавтiв. Але Медея ще раз скористалася магiею, щоб допомогти аргонавтам, i вони поквапилися залишити Колхiду, взявши з собою i руно, i Медею, на якiй Ясон обiцяв оженитися пiсля повернення до Фессалii. Кiнець цiеi iсторii був печальним – Ясон помер у Коринфi, пiсля того як гнилий уламок «Арго» упав йому на голову. Пiсля смертi героя боги пiдняли корабель на небо i зробили його сузiр’ям. Золоте руно також стало небесним свiтилом – це зодiакальне сузiр’я Овен.
Ще одним свiдченням на користь того, що греки вирушали в далекi плавання, е поеми «Одiссея» та «Ілiада», написанi Гомером десь у VІІ столiттi до н. е. В них йдеться про подii, якi трапилися набагато ранiше – у XІІІ столiттi до н. е. З тих часiв народи Давньоi Еллади вже мали у своему розпорядженнi великий парусно-гребний флот (за розрахунками iсторикiв, до нього входило понад 1000 кораблiв).
Чи могли аргонавти й справдi переплисти Чорне море на своiх кораблях? Так, це було цiлком можливим! Адже проплив Тiм Северин на парусно-гребному суднi «Арго», що його побудували спецiально для цiеi експедицii за старовинними технологiями, до берегiв Грузii! Саме там у стародавнi часи була краiна племенi колхiв – Колхiда.
Переказ змiсту поеми зайняв би забагато мiсця, тому краще запитайте цю книгу в бiблiотецi. Деякi ж деталi дають можливiсть проiлюструвати, яким чином вигадки переплiталися з реальними географiчними вiдомостями, котрi Гомер включив до поеми.
Головним героем «Одiссеi» е цар Ітаки на iм’я Одiссей, який пiсля руйнування Троi вирiшив повернутися на батькiвщину, де на нього чекала дружина й маленький син. Його повернення розтягнулося на багато рокiв, позаяк боги розгнiвалися на нього й у рiзний спосiб заважали герою дiстатися Ітаки.
Пiсля страшенноi бурi, яка тривала дев’ять днiв, кораблi потрапили до краiни лотофагiв (людей, якi живилися лотосом). Населення зустрiло прибульцiв миролюбно. Головною небезпекою було iнше: кожен, хто скуштував солодко-медвяного лотоса, миттево забував i батькiвщину, i друзiв i мрiяв лише залишитися в краiнi лотофагiв назавжди. Одiссею довелося силою повернути плачучих морякiв на корабель i мiцно прив’язати iх до корабельних лав.
Одiссей та сирени. Фрагмент розпису червонофiгурноi вази
Незабаром кораблi пристали до землi циклопiв. Одiссей з дванадцятьма супутниками вирушив дослiджувати дивовижний острiв, а решта грекiв залишилася на березi охороняти корабель. Потiм сталося лихо: герой разом з товаришами потрапив у печеру циклопа Полiфема, й тiльки його гострий розум допомiг купцi морякiв врятуватися вiд неминучоi смертi.
Наступним пунктом на шляху грекiв став острiв Еола – повелителя вiтрiв. Еол дав Одiссею шкiряний мiшок, стягнутий срiбною ниткою, в якому були укладенi вiтри, що могли викликати бурю. Кораблi, якi пiдганяв погожий вiтер, майже дiйшли до берега Ітаки, але супутники Одiссея поцiкавилися, що мiститься в шкiряному мiшку, що його подарував Еол, i вiтри вирвалися на свободу. Вони вiднесли кораблi в невiдоме мандрiвникам море.
Потiм мандрiвники потрапили в землю лестригонiв, якi були людожерами. Майже всi кораблi Одiссея загинули, а вiн з невеликою купкою людей врятувався на останньому кораблi. Пiсля не дуже тривалого плавання корабель прибув на острiв чарiвницi Цирцеi (Кiрки), що перетворила супутникiв Одiссея на свиней. Одiссей, який уник чаклунства, домiгся, щоб чарiвниця зняла чари з морякiв. Потiм вiн потрапив на край свiту, в похмурий Аiд (краiну мертвих), де жили тiнi героiв.
З Аiда Одiссей знову повернувся на острiв Цирцеi. Вона розповiла Одiссею про небезпеки, якi траплятимуться йому на шляху додому. Першим небезпечним мiсцем був острiв Сирен. Цi мiфологiчнi iстоти заманювали солодким спiвом морякiв, а коли тi виходили на острiв, вбивали iх. Одiссей наказав усiм супутникам заткнути вуха воском, а себе прив’язав до щогли i таким чином став единою людиною, яка чула голоси сирен, але уникла смертi.
Пiсля цього кораблю треба було пройти мiж двома страшними чудовиськами – Сциллою i Харибдою. Сцилла викрала з корабля шiсть морякiв, а Харибда ледь не потопила корабель, усмоктавши його у свою утробу разом з величезним водяним потоком.
Трохи згодом греки пристали до острова, де паслася священна череда бога Сонця – Гелiоса. Супутники Одiссея вбили кiлькох бикiв i за це були покаранi: страшна буря потопила корабель. Одiссей був викинутий хвилями на острiв, де царювала Калiпсо. Сiм рокiв пробув вiн на цьому островi i лише на восьмий рiк, спорудивши собi плiт, вирушив у подальше плавання. Хвилi принесли плiт у гостинну краiну феакiв. Спочатку Одiссей не став називати свое iм’я, але пiд час бенкету, почувши пiсню про подвиги героiв Троянськоi вiйни, герой мимоволi видав себе. Привiтнi феакi доправили героя на батькiвщину, де йому ще треба було вигнати претендентiв на трон, якi мрiяли взяти замiж його дружину.
Наскiльки можна вiрити вiдомостям, що мiстяться в поемах Гомера? З одного боку, бiльшiсть островiв, про якi йдеться в «Одiссеi», – вигадки. З другого – пiсля того як Генрiх Шлiман завдяки аналiзу «Ілiади» знайшов Трою, вченi почали уважнiше приглядатися до Гомерових текстiв.
Деякi вченi вважають, що в «Одiссеi» описана реальна подорож давнiх грекiв по Середземному i Чорному морях. Вони навiть пропонують рiзнi варiанти ймовiрного маршруту його кораблiв. На думку дослiдникiв, Сцилла i Харибда – це художнiй опис Мессинськоi протоки мiж Італiею i Сицилiею. Острови Еола – це, можливо, Лiпарськi острови. Краiна лотофагiв – частина Трiполiтанського берега, де тубiльцi вживали в iжу один з видiв лотоса i вважали його ласощами.
Одiссей став чи не найвiдомiшим у свiтi образом мореплавця. Але Давня Грецiя знала чимало мандрiвникiв, чие реальне життя було не менш цiкавим, нiж у цього славнозвiсного лiтературного персонажа.
Геродота (484–425 роки до н. е. – дата приблизна) звичайно називають батьком iсторii. Але не менш справедливо було б назвати його i батьком географii. У знаменитiй «Історii» вiн розповiв про три сторони свiту, що йому були вiдомi, – Європу, Азiю та Лiвiю. Хоча, на його думку, такий розподiл був зайвий: «Я, втiм, не розумiю, чому единiй землi данi три рiзнi назви».
Цей невтомний мандрiвник i вчений народився близько 484 року до н. е. в малоазiатському мiстi Галiкарнасi. Вiн походив з багатоi i знатноi родини, що мала великi торговi зв’язки. У 464 роцi вiн вирушив у мандри, маючи намiр довiдатися про iншi народи. Маршрут його египетськоi подорожi, що випала на перiод розливу Нiлу, вченi вiдновили. Вiн пiшов угору по Нiлу до Елефантiни (Асуана), крайнього кордону Давнього Єгипту, що проходив поблизу першого порога (майже тисяча кiлометрiв!). На сходi вiн досяг Вавилона, вiдстань якого вiд Егейського моря становить двi тисячi кiлометрiв. Ймовiрно, що вiн дiстався Суз, однак це лише припущення. На пiвночi Геродот вiдвiдав грецькi колонii, заснованi на Чорноморському узбережжi, на територii сучасноi Украiни. Нарештi, на заходi Геродот побував у Пiвденнiй Італii, де брав участь у заснуваннi грецькоi колонii.
Геродот
Геродот не був вiдкривачем цих земель. Але його праця дiстала дуже високу оцiнку сучасникiв та нащадкiв, бо вчений, грунтуючись на власних спостереженнях та розповiдях iнших мандрiвникiв, зумiв зiбрати докупи вiдомостi про вiдомi грекам краiни. Вавилон Геродот описуе як найбiльше мiсто, яке вiн бачив. Вiн розповiдае про прямi вулицi, що перетиналися пiд прямим кутом, будинки в три i чотири поверхи, стiни, побудованi Навуходоносором… Деякi цифри, якi наводить Геродот, явно перебiльшенi. Скажiмо, вiн надiляе Вавилон сотнею ворiт, хоча зрозумiло, що жодне мiсто тих часiв не могло похвалитися такою величезною iх кiлькiстю.
З Вавилонii Геродот вирушив до Персii. Метою його подорожi було зiбрати точнi вiдомостi про греко-перськi вiйни. Геродот наводить безлiч даних про звичаi та побут персiв. За його спостереженнями, перси почувають вiдразу до м’яса, люблять фрукти i мають пристрасть до вина. Вони виявляють цiкавiсть до чужоземних звичаiв, цiнують задоволення, шанують вiйськову доблесть, серйозно ставляться до виховання дiтей, поважають право на життя кожного, навiть раба. Вони терпiти не можуть неправди i боргiв, зневажають прокажених.
Геродоту належить перший з вiдомих нам описiв Скiфii i народiв, що ii населяють. Характеристику скiфських рiчок Геродот починае з Істра, що «тече через усю Європу, беручи своi витоки в землi кельтiв». Вiн вважае Істр найбiльшою з вiдомих рiчок, повноводною влiтку й узимку. Найбiльша рiчка пiсля Істра – Борисфен (Днiпро). Геродот цiлком вiрно виклав, що тече вона з пiвночi, але нiчого не сказав про днiпровськi пороги, отже, йому було невiдомо про iхне iснування.
До лiвого берега Борисфену, згiдно з описом ученого, прилягае лiсова область Гiлея, де жили скiфи-хлiбороби, а за нею мешкали скiфи-кочiвники, яким належала територiя на схiд за 10 днiв шляху до рiчки Герра (Кiнська). А за цiею рiчкою Геродот розмiстив землi найдужчого племенi скiфiв – царських. На пiвднi iхня територiя сягала Криму, а на сходi – рiчки Танаiс (Дону), що тече з пiвночi «з великого озера» i впадае «в ще бiльше озеро» Меотида (Азовське море). Геродоту був вiдомий й основний приток Дону – Сiргiс (Сiверський Донець).
З усiх краiн Єгипет, звичайно, справив на мандрiвника найбiльше враження. Детальнi описи звичаiв, флори й фауни Єгипту переконують в тому, що Геродот особисто вiдвiдував цю краiну. Хоча, можливо, частина його опису базуеться на розповiдях египтян, якi пiдтримували з Грецiею торговельнi стосунки. Геродот мрiяв розгадати подвiйну таемницю джерел i повеней Нiлу. Вiн намагався зiбрати достовiрнi вiдомостi, але довiдався дуже мало. Використовуючи данi египетських жерцiв, вiн розповiдае, що на пiвдень вiд низинного узбережжя мiж Єгиптом i Гiбралтаром розкинулася горбкувата пiщана пустеля (це був перший опис Сахари).
Повернувшись ще молодою людиною на батькiвщину, в Галiкарнас, знаменитий мандрiвник брав участь у народному русi проти тирана Лiгдамiса i сприяв його поваленню. У 444 роцi до н. е. Геродот був присутнiй на Панафiнейських святах i прочитав там уривки з опису своiх подорожей, викликавши загальне захоплення. Наприкiнцi свого життя вiн поселився в Італii, у Турiумi, де i помер близько 425 року до н. е., полишивши по собi славу знаменитого мандрiвника i ще бiльш знаменитого iсторика.
Розповiдаючи про Давню Грецiю, неможливо не згадати ще одного видатного мандрiвника. Йдеться про Александра Македонського, вiйськовi походи якого розсунули для грекiв межi ойкумени. Щодо його впливу на географiчнi досягнення давнiх грекiв у науковому свiтi немае единоi думки. Однi вченi, наприклад Дж. Бейкер, вважають, що «вирiшальною подiею в ходi накопичення географiчних знань був… великий похiд Александра Македонського з Грецii в Індiю». Іншi переконанi, що роль великого полководця дуже перебiльшена, а його вченi супутники, якi входили до складу вiйськовоi експедицii (картографи, iсторики, iнженери, художники) служили вiйськовими iнженерами i топографами i вдавалися в науковi пошуки. Проте, навiть якщо ставитись до цiнностi даних, отриманих пiд час походу Александра Македонського, критично, вони все ж сприяли розширенню географiчних знань грекiв про навколишнiй свiт.
Ойкумена (грецьк. oikumene) – це населена частина суходолу, що включае всi заселенi, освоенi чи iншим способом залученi до сфери життя суспiльства територii. Вперше опис ойкумени зустрiчаеться в давньогрецького вченого Гекатея Мiлетського (VI–V ст. до н. е.). Греки включали до поняття «ойкумена» вiдому iм частину Землi з центром в Елладi.
Александр Македонський, який прийшов до влади у двадцятирiчному вiцi, взяв собi за мету завоювати ввесь свiт. Його подорожi були не мирними мандрiвками, а вiйськовими походами. Вторгнення у Малу Азiю здавалося справжнiм самогубством: Перська iмперiя була великою й сильною державою, армiя ж Александра Македонського – порiвняно невеликою (близько 50 тисяч чоловiк). Та його талант полководця допомiг йому розгромити вiйсько перського царя Дарiя вже у двох перших битвах – бiля рiчки Гранiк та мiста Ісси (у 334 i 333 роках до н. е.). Дарiй був вимушений вiдступити. Переслiдуючи його, македонське вiйсько пройшло Лiван i Сирiю. Затриматися довелося на кiлька мiсяцiв у мiста Тир, яке взяли пiсля довгоi облоги.
Перейшовши кордон Єгипту, Александр захопив Мемфiс, прийняв титул фараона i заснував у дельтi Нiлу мiсто Александрiя. У Лiвiйськiй пустелi вiн вiдвiдав оракула Амона, а потiм знову вирушив на пошуки вiйська Дарiя. Пiсля новоi поразки перський цар змушений був рятуватися втечею, а Александр продовжував йти вперед, намагаючись досягти краю свiту.
Маршрут Александра Македонського добре вiдомий: iз Грецii через Малу Азiю в Єгипет, потiм у Лiвiйську пустелю, в Межирiччя, а далi – в Середню Азiю. Перейшовши через Гiндукуш, вiйська потрапили в долину Окса (Амудар’i), досягли середнього плину Яксарту (Сирдар’i) – за уявленнями того часу, межi Азii.
Деякi автори приписують македонському царю створення сiмдесяти нових мiст. Іншi наводять бiльш скромну цифру – 35. Втiм, Александр Македонський не тiльки будував… Прекраснi мiста руйнувалися, земельнi угiддя й зрошувальнi системи занепадали. Тому оцiнити його дiяльнiсть однозначно дуже важко.
Ще раз подолавши гори Гiндукушу, Александр вторгся до Індii. Перейшовши долину Інду, вiн хотiв рухатися далi на схiд або пiвденний схiд, але втомленi солдати збунтувалися i зажадали повернення на батькiвщину. Зiйшовши вниз по долинi Інду, Александр вiдправив частину вiйська пiд командуванням флотоводця Неарха в зворотну путь, а сам з рештою вiйська рушив на захiд суходолом у Пiвденний Іран. Перехiд був дуже важкий через лiтню спеку, чимало людей i худоби загинуло. Але цiль була досягнута.
Александр Македонський
Завдяки зусиллям i таланту Неарха греки вперше познайомилися з морською дорогою в Індiю. У 325 роцi до н. е. Александр, що перебував з величезною армiею на рiчцi Інд, сказав Неарху: «Вiдкрий морський шлях вiд цiеi рiчки до Євфрату. Я повертатимуся суходолом, а ти пливи морем. У тебе буде 150 кораблiв i близько 5 тисяч чоловiк. Пливи на захiд, а коли скiнчиться провiзiя, причалюй до берега i шукай зустрiчi з моею армiею, що пiде берегом. Армiя буде добувати постачання для флоту».
Неарх вiдплив у вереснi. Коли вiн проходив Крокалу (Карачi), мусон почав змiнювати свiй напрямок i йому довелося 24 днi чекати погожого вiтру. Через п’ять днiв пiсля поновлення плавання пiднялася буря, пiд час якоi три кораблi загинуло. Всупереч обiцянцi Александра армiя допомогла флоту тiльки один раз. Тому iжу для морякiв Неарху доводилося добувати грабуванням прибережних мiст. Але навiть пiсля вдалих набiгiв провiанту не вистачало для такоi величезноi кiлькостi людей, тож вони постiйно голодували.
Одного разу Неарху довелося розвiяти легенду про сирен, про яку йшлося в «Одiссеi». Греки вважали, що цi створiння мешкають на островi, що тепер називаеться Асталу. Неарх висадився на цей острiв, але, звичайно, нiяких сирен там не знайшов.
Нарештi пустельнi береги скiнчилися. Флот обiйшов мис Джаск i наблизився до нинiшньоi провiнцii Кiрман. Тут був родючий грунт, i грекам пощастило дiстати зерна i свiжих овочiв. Бiля Ормуза експедицiя розташувалася на вiдпочинок. Через якийсь час Неарх рушив далi i дослiджував весь пiвнiчний берег Перськоi затоки до гирла Євфрату. Флот ввiйшов у Тигр i, пiднявшись до Суз, з’еднався там iз армiею Александра. Експедицiя Неарха тривала майже шiсть мiсяцiв.
Армiя з’едналася в Межирiччi. Звiдти Александр мав намiр вирушити походом в Аравiю. Але реалiзацii цих планiв перешкодила раптова смерть полководця в 323 роцi до н. е. Александр Македонський подолав величезнi вiдстанi, якi до нього не пройшов жоден мандрiвник. Але його мрiя побачити край свiту так i залишилася нездiйсненою. Скоренi ним землi виявилися лише малою частиною населеноi територii. До кiнця життя Александр був упевнений, що перетнув Азiю, хоча вся ii пiвнiчна i схiдна частини так i залишилися для грекiв невiдомими.
Битва Александра Македонського з Дарiем. Мозаiка з Помпей
Пiд час вiйни з Дарiем на територii Межирiччя тривалий час робили маневри двi величезнi армii: македонська i втрое численнiша перська. Це, безумовно, дуже вплинуло на природу краю, що i без того перебувала в критичному станi через довгу експлуатацiю. Пiзнiше, перейшовши на територiю мiж рiчками Амудар’i i Сирдар’i, полки Александра спустошили ii, зруйнувавши ряд мiст i зрошувальних мереж, а спека i вiтер зрiвняли iх iз землею. У долинi Інду завойовники остаточно знищили мiсцеву давню цивiлiзацiю, що була на два тисячолiття старшою за грецьку, i сприяли остаточному перетворенню краю на пустелю.
Дж. Бейкер вважае, що, попри всi обвинувачення, походи Александра Македонського були справжнiм переворотом у свiтi географii: «Греки ввiйшли в зiткнення з новим свiтом. Стародавнi неяснi вiдомостi про мiсцевiсть на схiд вiд Месопотамii поступилися мiсцем знайомству з Іраном, з невеликою, але важливою частиною Центральноi Азii, i з Захiдною Індiею. Стала вiдома не тiльки загальна географiя цих нових для грекiв краiн, походи збагатили грекiв знанням низки окремих географiчних фактiв, про якi досi вони не мали нiякого уявлення. Так, якщо взяти навздогад лише два приклади – великi гiрськi хребти Азii чи рiчки Захiдноi Індii, то з’ясуеться, що знайомство з ними… розширило i загальногеографiчний обрiй, бо нiчого подiбного в себе на батькiвщинi греки не бачили. Таким чином, походи Александра мали величезне значення як з погляду районноi, так i загальноi географii».
Римська iмперiя: дослiдження Європи й Африки
Історики часто об’еднують iсторiю Давньоi Грецii та Давнього Риму пiд назвою античностi. Втiм, стосовно географii можна сказати, що Рим мав власний пiдхiд i до засвоення нових земель, i до принципiв картографii. Якщо давнi греки здебiльшого розв’язували загальнi фiлософськi питання, висували рiзноманiтнi гiпотези й теорii, то римськi географи намагалися вирiшити насамперед практичнi завдання.
Рим пройшов доволi тривалий шлях вiд звичайного мiста, яких тодi виникало багато, до могутньоi iмперii. За часiв його iснування пiдлеглих йому земель стало бiльше в тисячi разiв. Найдавнiший обсяг римськоi територii був дуже незначний: жерцi «польового братства» (fratres arvales), що iснувало ще в епоху iмператорiв, щорiчно робили у свято амбарвалiй урочистий обхiд римського поля, i цей обхiд збiгався, мабуть, з найдавнiшим кордоном територii мiста. Воно було завдовжки п’ять римських миль (1000 крокiв) на правому березi Тибру (на заходi), шiсть миль – на лiвому (сходi), п’ять миль на пiвднi, в напрямку до Альбе-Лонге, i тiльки двi милi на пiвночi. Пiсля поглинання Римом кiлькох поселень i завоювання мiст Габiй та Фiдене римська територiя (ager Romanus) обiймала собою близько 870 км
. За сто рокiв до нашоi ери Рим був оточений союзом з десяти провiнцiй – двi на iталiйських островах, двi в Іспанii, двi у краiнi галлiв, двi на Балканському пiвостровi, одна в Африцi i двi в Азii. Славнозвiснi римськi легiони несли на щитах iмперськi порядки навколишнiм народам. Треба сказати, що вони були скорiше колонiзаторами, нiж загарбниками. На своему шляху вiйська встановлювали владу Риму, але життя в провiнцiях було побудоване майже за тими ж принципами, що й у центрi.
Капiтолiйська вовчиця, яка вигодовуе своiм молоком Ромула i Рема – легендарних засновникiв Рима
Величезною територiею, яка поступово зростала, потрiбно було якось керувати, збирати податки, давати надiли землi воiнам-ветеранам. Тому римськi iмператори розпорядилися призначити до кожного римського легiону людей особливоi професii – землемiрiв. З 27 року до н. е. вони почали виконувати своi обов’язки, маючи для цiеi мети невеликий набiр вимiрювальних iнструментiв, серед яких обов’язково були компас та сонячний годинник. Через три столiття була створена спецiальна землемiрна служба, яка складала мапи центурiй – головних адмiнiстративних одиниць Давнього Риму. Мапи карбувалися на двох мiдних таблицях, одну з яких вiдправляли до столицi, а iншу залишали мiсцевому уряду. На каменях, що стояли на межi сусiднiх дiлянок, часто зображувався iхнiй план у виглядi великого прямокутника, всерединi якого був вибитий номер володiння, його юридичний статус, iмена володарiв i навiть сума податку, яку вони повиннi були сплачувати.
Десь у III столiттi н. е. була створена перша з вiдомих нам дорожна мапа. Вона являла собою сувiй 6,8 м завдовжки та 34 см завширшки. Зображення на нiй було сильно стиснуте з пiвночi на пiвдень, але доволi точне. Римляни зобразили на цiй мапi мiста, дороги, стоянки римських легiонiв, рiчки, гори й озера вiд Британських островiв до гирла Гангу.
Ще однiею важливою турботою iмперii були знаменитi римськi дороги. Їх постiйно ремонтували й пiдтримували в доброму станi. Цими дорогами користувалися i вiйська, якi потрiбно було термiново перекинути до мiсць баталiй, i купцi, i звичайнi громадяни. Через кожну милю на римських дорогах розмiщувалися кам’янi стовпи, на яких була вказана вiдстань мiж мiстами. Чи не тодi з’явився вислiв «Усi дороги ведуть до Риму»?
Римляни були засновниками численних фортець, якi потiм перетворилися на чудовi европейськi мiста. На правому березi Дунаю були розташованi три найвiдомiших з них: Сiнгiдуiн (на його мiсцi розкинувся сучасний Белград), Аквiнк, який ми сьогоднi знаемо пiд назвою Будапешт, та Вiндабона, що з колишньоi фортецi перетворилася на славнозвiсну столицю Австрii Вiдень.
Кажучи про успiхи римських географiв, слiд сказати, що вони здебiльшого з’явилися завдяки вiйськовим походам, якi вели давнi римляни. Вони вторгалися до Германii, наслiдком чого було вивчення Ельби вiд витоку до гирла. Потiм римляни почали розвiдувати простори Пiвнiчного моря (перше описання розташованих у ньому островiв наводить Помпонiй Мела у своiй працi «Про розташування землi»). Наступним кроком було завоювання басейну Дунаю, пiд час якого римляни вели запеклу боротьбу з даками. Набiги цього войовничого народу так непокоiли римлян, що вони навiть побудували вздовж пiднiжжя Пiвденних та частини Схiдних Карпат величезний захисний вал понад 450 км завдовжки. Рештки цього валу потрапили у слов’янськi легенди: кажуть, вiн виник пiсля того, як один з легендарних богатирiв (у кожного народу – свiй) запряг Змiя до плуга й провiв глибоку борозну в землi.
Апiева дорога
Серед римських учених слiд згадати Публiя Корнелiя Тацита, який, хоч його i вважали iсториком, навiв у своiх працях багато географiчних вiдомостей. Здебiльшого вони належать до розселення племен, якi мешкали в Європi. Крiм того, iсторик наводить назви найбiльших рiчок i земель, проте ця частина його дослiджень не дуже точна. Наприклад, Скандинавiю вiн вважае островом, а Схiдна Європа йому, здаеться, й зовсiм незнайома. Про цю частину континенту згадуе iнший римський вчений – Клавдiй Птолемей, який був видатним астрономом, картографом та географом. Його «Географiя», написана здебiльшого за записами розповiдей iнших мандрiвникiв i працями попередникiв, мiстить данi про Британiю, Ірландiю, найбiльшi рiчки Європи, включаючи Ра (Волгу) та Танаiс (Дон). Птолемею було вiдомо також про iснування Китаю, з якого до Риму привозили шовк. Через лiнгвiстичну помилку – iснуванню двох назв китайцiв (сери та сiни) – ця краiна на його картах роздвоювалася. Китайськi землi вважали тодi краем свiту, навiть не уявляючи, що по той бiк океану е iншi континенти.
Римляни зробили великий внесок у дослiдження Африки. В захiднiй частинi Африки римське панування остаточно утвердилося при Августi, який скорив Мавританiю (Марокко) i вiддав ii нумiдiйському царю Юбi. Нумiдiю ж (Алжир) i Триполiс приеднав до провiнцii Африка. В епоху розквiту Римськоi iмперii неодноразово вiдбувалися походи в глиб Лiвiйськоi пустелi. Один з них вiдбувся у 19 роцi до н. е. Тодi римськi когорти, очолюванi легатом Луцiем Корнелiем Бальбом, просунулися далеко на пiвдень вiд узбережжя Середземного моря. Дотепер не з’ясовано, чи змогли вони перетнути Сахару. Плiнiй Старший, що написав про трiумф Бальба, згадав про скоренi ним мiста i народи. Виходячи з цих вiдомостей, римляни минули Кiдамус (сучасний Гадамес). Цiкаво, що, за повiдомленням Плiнiя, iм зустрiлося кiлька рiчок, якi в наш час давно вже висохли. Французький археолог Анрi Лот, вивчаючи текст Плiнiя, припустив, що римляни пройшли нагiр’я Ахаггар i досягли рiчки Нiгер.
Пiзнiше римляни влаштували ще кiлька походiв у глиб Африки. Наприкiнцi І столiття н. е. вiдбулося вiдразу два походи на пiвдень. Близько 75 року Септимiй Флакк пiсля тримiсячноi подорожi прибув до краiни ефiопiв, а Юлiй Матерн майже одночасно з ним досяг «ефiопськоi землi Агiсiмби, де збираються носороги». В басейнi Нiлу успiхи римлян також були помiтними: вони ознайомилися з окраiнами Ефiопського нагiр’я, обстежили рiчки Атабара й Блакитний Нiл. Експедицiя, що ii послав Нерон восени 61 року, досягла царства Мерое, у якому на римлян чекав гостинний прийом. Мiсцевi володарi навiть дали iм вiйськовий ескорт та рекомендацii для спiлкування з вождями племен, що мешкали на пiвднi вiд iхнiх володiнь.
Римський вiйськовий корабель
Руiни римських терм Карфагена
Рим принiс пiдлеглим територiям жаданий мир та спокiй. Римськi пiкети охороняли вiд кочiвникiв культурнi поселення по всiй лiнii вiд Марокко до Кiренаiки на кордонах Єгипту. Провiнцii, якi на початку римськоi iсторii вороже ставилися до метрополii, згодом стали цiнувати життя в iмперii, бо римськi закони забезпечували рiвнiсть усiх громадян i не обмежували розвиток окремих територiй.
Таемницi держави Інь
Китай завжди здавався европейцям далекою й недосяжною краiною, у якiй все незвично i незрозумiло. Навiть у перiод Середньовiччя, коли вже iснували доволi точнi мапи, схiдна окраiна Євразii залишалася майже суцiльною бiлою плямою, хоча китайська держава в тi часи була великою й могутньою.
Звичайно, такi сумнiвнi вiдомостi не могли задовольнити анi вчених, анi правителiв. Китайськi iмператори неодноразово вiдправляли в усi кiнцi свiту експедицii, якi складали докладнi звiти про все, що побачили на своему шляху. До наших часiв дiйшли вiдомостi про те, що в Х столiттi до н. е. китайський государ My Ван вiдрядив експедицiю до гiр Куньлунь, а звiдти – на пiвнiч. У китайськiй хронiцi мiстяться рядки, якi характеризують цього правителя як завзятого мандрiвника: «My хотiв йти за покликом свого серця i подорожувати всюди. Увесь свiт повинен був носити слiди колiс його вiзка i слiди копит його коней». Експедицiя подолала на своему шляху «Краiну летючих пiскiв» (так поетично невiдомий автор назвав пiщану пустелю) i «скупчення пiр’я» (найвiрогiднiше, це були снiги), а зворотня подорож перетворилася на справжнiй вiйськовий похiд: Му Ван здобув перемогу над гунами i взяв у полон п’ятьох iхнiх царiв. Як бачите, i в Пiднебеснiй (так китайцi називають свою краiну) подорожi були пов’язанi з iнтересами держави i дуже часто розвiдування навколишнiх земель приводило до iхнього пiдкорення.
«Каталог гiр i морiв», що був створений в Китаi понад двадцять столiть тому, поряд з реальними вiдомостями мiстить i такi, що можуть викликати посмiшку: «Ще за триста лi на схiд е гора Основна (Цзi). На ii пiвденному схилi багато нефриту… Там водиться тварина за назвою бочi, схожа на барана, але з дев’ятьма хвостами i чотирма вухами; очi в неi розташованi на спинi. Май його при собi, не будеш знати страху. Там водиться птах, схожий на пiвня, але з трьома головами i шiстьма очима, шiстьма ногами i трьома крилами. Вiн зветься чанфу. Якщо з’iси його, не заснеш…»
Однак не тiльки полководцi на чолi вiйська пускалися в мандри. Серед китайських мандрiвникiв були й дуже мирнi люди, якi залишили помiтний слiд у географiчних дослiдженнях. Одним з цих людей був Фа Сянь – чернець-буддист i мандрiвник, який з 399 по 414 рiк об’iхав велику частину внутрiшньоi Азii й Індii.
Фа Сянь залишив нащадкам записки, в яких докладно розповiв про свою подорож. У 399 роцi з невеликою групою iнших прочан вiн вирушив iз рiдного мiста Сiань на пiвнiчний захiд через Лесове плато i далi уздовж пiвденного краю пiщаних пустель пiвнiчно-захiдного Китаю. Подорож через пустелю була надзвичайно небезпечною. Мандрiвник записав у своему щоденнику: «У пiщаному потоцi е злi духи i вiтри такi пекучi, що коли з ними зустрiчаешся, – помираеш, i нiхто не може цього уникнути. Не бачиш нi птаха в небi, нi чотириногих на землi». Мандрiвники нерiдко бачили кiстки тих, хто намагався подолати пустелю задовго до них. Утiм, буддисти ставилися до смертi спокiйно i тiльки читали спецiальнi мантри – молитви, якi мали допомогти загиблим у майбутньому перевтiленнi.
Фа Сянь
Дiставшись гори Босянцзи, прочани завернули на захiд i пiсля сiмнадцятиденноi подорожi досягли озера Лобнор. Бiля цього озера, в районi нинi малонаселеному, за часiв Фа Сяня iснувала велика держава Шеншен, i мандрiвник зустрiв тут велику кiлькiсть людей, знайомих з iндiйською культурою. До речi, iснування в цих землях осередку культури довiв пiзнiше Пржевальський.
Близько мiсяця мандрiвники вiдпочивали бiля Лобнора, але настав час рушати далi. Найпростiше було пройти вiд Лобнора до Хотана вздовж пiднiжжя Кунлуня, але Фа Сянь та його супутники з невiдомих причин обрали iнший шлях. Вони вирушили на пiвнiчний захiд i, переваливши через Тянь-Шань, досягли долини рiчки Ілi, потiм повернули на пiвденний захiд, знову перейшли через Тянь-Шань, перетнули з пiвночi на пiвдень пустелю Такла-Макан i вийшли до Хотинського царства, де в той час нараховувалося «кiлька десяткiв тисяч ченцiв». Фа Сянь iз супутниками знайшов притулок у монастирi, брав участь в урочистому святi буддистiв та брамiнiв, а далi пiшов на пiвдень i пiсля не дуже тривалоi подорожi прибув до холодноi гiрськоi краiни Балiстан. Мандрiвника дуже вразило те, що единими культурними рослинами в цiй краiнi були хлiбнi злаки.
Починаючи з ІV столiття в Китаi стае помiтним розквiт буддизму, що почав проникати з Індii. З поширенням буддизму з Китаю до Індii все частiше почали подорожувати прочани – буддiйськi ченцi, якi прокладали шляхи на батькiвщину Будди через пустелi i високогiрнi перевали Центральноi Азii.
Далi прочани взяли курс на Афганiстан, майже мiсяць блукали в горах, вкритих вiчними снiгами. Вiрогiдно, що Фа Сянь обiйшов важкодоступний Куньлунь iз заходу i вирушив на пiвдень по долинi рiчки Яркенд. Прибувши до Пiвнiчноi Індii, вiн вiдвiдав мiсто Фолуша (нинi – Пешавар), розташований мiж Кабулом та Індом, потiм прийшов до мiста Гiло, а звiдти почав сходження на хребет Гiндукуш. На мандрiвника чекали новi випробування. Якщо ранiше вiн страждав вiд спеки в пустелi, то тепер його доймав холод. Холоднеча в горах була така люта, що один iз супутникiв Фа Сяня замерзнув. Пiсля багатьох перешкод каравану пощастило дiстатися мiста Бану, що iснуе i понинi; потiм, знову перейшовши Інд у середнiй частинi його плину, Фа Сянь прийшов у Пенджаб.
Подальший маршрут Фа Сяня лежав бiльш населеними землями. Вiн вiдвiдав найголовнiшi буддiйськi святинi, розташованi в рiзних мiсцевостях, i залишив описи буддiйських священних споруд, деякий час жив у рiзних монастирях, переписуючи священнi тексти, i лише у 414 роцi повернувся на батькiвщину – на цей раз морем. На зворотному шляху вiн зробив дворiчну зупинку на Цейлонi, завiтав на острiв Ява i врештi-решт прибув до свого рiдного мiста Сiань. Через кiлька рокiв мандрiвник видав чудовий твiр пiд назвою «Опис буддiйських держав» («Фагоцзи»). У цьому творi поряд з основним змiстом релiгiйного характеру даються стислi, але дуже виразнi описи близько тридцяти держав Центральноi Азii й Індii, у яких Фа Сянь побував пiд час своеi подорожi. Деякi з наведених ним вiдомостей про цi краiни бiльше нiде не зустрiчаються. А ще однiею цiнною рисою характеру знаменитого мандрiвника було те, що вiн дуже вiдповiдально ставився до своiх записок. Називаючи населенi пункти, вiн визначав iхне точне положення i вiдстанi до iнших географiчних об’ектiв (у днях переходiв, у китайських лi, у кроках – коли йшлося про окремi храми та iншi культовi споруди). Завдяки книжцi Фа Сяня сучаснi вченi встановили точне мiсце розташування багатьох ранiше вiдомих лише за назвою мiст i держав.
Гiрська долина. Тянь-Шань
Мешканцям Давнього Китаю були вiдомi i сухопутнi, й морськi дороги. Точно орiентуватися на морському просторi iм допомагав компас, який було винайдено саме в цiй краiнi. А китайськi кораблi – джонки – не поступалися европейським суднам. За даними iсторикiв, у Середньовiччi китайськi мореплавцi регулярно вiдвiдували острови Індонезii, Фiлiппiни, Індiю, Цейлон, доходили до Аравiйського моря i берегiв Схiдноi Африки. Китайськi джонки доставляли в далекi землi рiзноманiтнi товари – вироби iз шовку, порцеляни, металiв, а поверталися iз золотом, прянощами, бивнями слонiв та дорогоцiнною деревиною.
Кажучи про морськi подорожi давнiх китайцiв, неможливо не згадати знамениту експедицiю пiд командуванням Чжей Хе (чи, в iншiй транскрипцii, Чень Хо), евнуха при iмператорському дворi. Вiн успiшно командував пiд час морських переходiв великим флотом, що складався з 317 судiв i 27 тисяч чоловiк – морякiв, солдатiв, навiгаторiв, картографiв.
Флотилiя пройшла вздовж берегiв Пiвденно-Схiдноi Азii, вiдвiдала Індокитай, острови Малайського архiпелагу, i, можливо, деякi розвiдувальнi кораблi досягли пiвнiчно-захiдного узбережжя Австралii.
Ввiйшовши в Індiйський океан, флотилiя минула Індостан, Перську затоку, Аравiйський пiвострiв i пройшла вздовж схiдного берега Африки. Не виключено, що при цьому мандрiвники обiгнули мис Доброi Надii (тодi вiн ще залишався безiменним, тому що лише наприкiнцi XV столiття португальцi змогли пройти iз заходу цей шлях). У всякому разi, на китайськiй картi 1420 року цiлком вiрогiдно показана частина пiвденно-захiдного узбережжя Африки.
Усього з 1405 по 1433 рiк Чжей Хе здiйснив сiм великих плавань. Однак вони не сприяли змiцненню торгових i полiтичних зв’язкiв Китаю з далекими краiнами. Можливо, тому, що iмператорiв Пiднебесноi цiлком влаштовували iншi шляхи торгiвлi.
Серед великоi кiлькостi географiчних вiдкриттiв, зроблених пiдданими Пiднебесноi, чи не найголовнiше мiсце посiдае розвiдування торговельних шляхiв, а серед них – прокладання Великого шовкового шляху, який з’еднував Китай через Центральну Азiю з Європою. Цей важливий шлях протягом iсторii вiдкривали мiнiмум двiчi.
Китайська джонка
Перше вiдкриття Великого шовкового шляху розпочалося завдяки китайському дипломату Чжан Цяню. Імператор У Дi (з династii Хань) у 138 роцi до н. е. вирiшив укласти союз проти кочiвникiв-гунiв, що нападали на Китай з пiвночi, iз правителем юечжiй. Народ цей жив за Небесними горами, i туди через перевали Тянь-Шаню вирушило посольство на чолi з досвiдченим дипломатом Чжан Цянем. Поблизу гiрськоi системи посольство було атаковано гунами i захоплено в полон. Довгих десять рокiв провiв у полонi в гунiв Чжан Цянь, кочуючи слiдом за ними як бранець з мiсця на мiсце, перш нiж йому пощастило втекти. Втiм, радiсть вiд довго очiкуваноi волi була передчасною. Чжан Цянь опинився в однiй з долин величезноi гiрськоi краiни. На щастя, вiн мав товариша: разом з китайським дипломатом утiк гун Ганьфу, що супроводжував його впродовж наступних десяти рокiв мандрiв по пустелях i горах.
Втiкачi зiйшли на перевал по льодовику й опинилися на високогiрнiй рiвнинi, потiм знайшли спуск по ущелинi, що заросла високими стрункими ялинами. Не вiдомо, чи довго б вони змогли протриматися в чужих землях, якби не зустрiч з мирними скотарями на берегах великого озера. Чжан Цянь у своему звiтi назвав iх «усунями», зазначивши, що колись вони пiдкорялися гунам, але, зiбравши численне вiйсько, змогли вiдстояти свою волю. Це були високi на зрiст блакитноокi люди, зовсiм не схожi на китайцiв.
Озеро, навколо якого кочували усунi, вони називали Жехай, тобто «незамерзаюче тепле озеро». Усунi розповiли, що юечжi переселилися на пiвдень, у квiтучу долину великоi рiчки. Туди i вирушив Чжан Цянь. Юечжiй вiн знайшов, але iхнiй правитель вiдмовився вiд союзу з китайським iмператором. Цiлий рiк Чжан Цянь намагався умовити його укласти угоду, але не змiг, тому рушив назад. На шляху до батькiвщини вiн пильно розглядав рiчки, гiрськi хребти, озера. Пiсля повернення з його слiв китайський iсторик Сима Цянь, автор багатотомних «Історичних записок» («Шицзи»), склав опис його подорожi.
Глиняна модель човна з гробницi ІІ ст. до н. е. Китай
