скачать книгу бесплатно
Вендета по-украiнськи
Анатолiй Сергiенко
Не часто, ой нечасто злодiйка-доля пiдкидае нам щедрi презенти. А таки трапляеться iнколи! Уявiть лишень, прокинулись ви зранку i дорогою на роботу знайшли у своiй поштовiй скриньцi десять тисяч доларiв. Як вам дарунок? Вражае? Та чи подаруночок це? Бо за кiлька метрiв на вас чекае iще одна знахiдка – жахлива. Труп вiдомоi людини, депутата. І тепер ви вже не тiльки щасливий власник чималого капiталу. Тепер ви – свiдок кримiнального злочину. А, може, пiдозрюваний? Як воно там складеться, знае докладнiше Анатолiй Сергiенко. Знае, i в романi «Вендета по-украiнськи» поспiшае переповiсти подробицi. А ви, любi читачi, вiдтепер уважнiше приглядайтеся до своiх поштових скриньок. А раптом i вам пощастить!!!
Сергiенко Анатолiй
Вендета по-украiнськи
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Миколi Барбiрошу приснилося, що вiн iв м’ясо. З апетитом наминав свiжу, щойно пiдсмажену свинину. Приемно хрускотiли в ротi пiдрум’яненi соковитi шматочки, жир стiкав по пiдборiддi й падав великими краплями на тарiлку. Лiвою рукою Барбiрош умокав окраець хлiба в густий гарячий жир, не поспiшаючи вкидав до рота i з насолодою пережовував. Потiм, узявши виделку й нiж, вiдрiзав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота i смакував, смакував…
Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування i тiльки потiм розплющив очi.
За вiкном сiрiло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свiжого м’яса ще не вивiтрився зi свiдомостi, й Барбiрош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такi сни, то справи його кепськi. Це, напевне, попередження, сигнал, що органiзм виснажений i потребуе бiльше калорiй. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востанне споживав свинину, однак марно. Не пам’ятае. Зате раптом зринув спомин.
На Рiздвянi свята кололи свиню. Вiн тодi у шостому чи сьомому класi навчався. Микольця допомагав рiзниковi. Роздiляв снопик соломи на три частини, як той вчив, пiдпалював i пiдносив до пiдвiшеноi на гiлляцi старого горiха тушi свинi.
Сусiд-рiзник, червонопикий, дужий i, як казали, найздоровiший у селi чоловiк, сидiв на ослiнчику, без шапки, в камiзельцi, з пiдкоченими по лiктi рукавами сорочки i пив з кварти свiжу кров.
– Хочеш спробувати? – несподiвано запитав вiн. – Корисно для здоров’я. Калорiй багато. Сам п’ю i всiм рекомендую. На перший раз – сто грамiв, не бiльше.
Рiзник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, вiдлив трохи i рiшуче простягнув посудину Миколi.
Хлопець знiтився. Було страшно й гидко. Вiн нiколи не куштував свiжоi кровi. Пригадав, як свиня смикалася в агонii, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволi стихаюче харкотiння. Микола бридливо поморщився. Нi, не зможе. Але що про нього подумае сусiд? Слабак, скаже, не мае сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героiчний, як йому здавалося, вчинок. Випив вiдважених рiзником на око сто грамiв свiжоi свинячоi кровi.
Три днi нудотно-млосний присмак у ротi мучив Миколу. Три днi вiн не мiг дивитися на м’ясо. Однак iз часом минулося. Кровi, правда, вiн пiсля того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбiрош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означае? Передчуття якоiсь халепи чи, може, й справдi бракуе калорiй?
Так, останнiм часом вiн змарнiв, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки виннi. Забагато палиш, щодня вишмалюеш аж пачку «Прими». Для теперiшнього голодного часу це – завелика розкiш. Сiм’я сидить на бульбi. Мар’яна вже пiвроку без роботи, а Миколиноi зарплати вистачае хiба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкi часи настали, важкi… Завод дихае на ладан. Мiсяць працюе, два мiсяцi – стоiть. Кращi робiтники давно розрахувалися. Однi алкашi й пенсiонери залишилися. А ще апарат управлiння, керiвництво, бухгалтерiя – дармоiди конторськi! За опалення немае чим платити – вiдключили. В цеху зимно, вiтер гуляе. А гримiли ж колись на всю краiну. І робота була, i грошi…
Барбiрош випростав пiд ковдрою ноги. В кiмнатi було прохолодно, вилазити з теплого лiжка йому не хотiлося. Поруч, на боцi, згорнувшись клубком i пiдклавши долоньку пiд голову, спала дружина.
Микола зиркнув на годинника. Ще е час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краечок сорочки й рiшуче потягнув догори, оголюючи тiло.
– Мар’яно, – прошепотiв вiн, пожадливо пестячи ii груди.
– Чого тобi? – прокинувшись, у вiдповiдь гарикнула дружина. Барбiрош нетерпляче натиснув на ii плече, намагаючись перевернути горiлиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.
– Вiдчепися! – злiсно прошипiла крiзь зуби, вiдсуваючись подалi й натягуючи ковдру на голову..
– Не любиш… – важко зiтхнув, примовк, очiкуючи Мар’яниноi реакцii, але вона байдужим чужим голосом кинула:
– Вставай, бо спiзнишся на роботу.
Барбiрош неохоче звiвся на ноги, намацав на холоднiй пiдлозi капцi й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареi ледь теплiли. Микола запалив газ i поставив чайника на газову плиту. Глянув у вiкно. Вночi йшов дощ, на асфальтi перед будинком стояли калюжi, небо хмарилось, i Барбiрош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулицi знизилась майже до нуля.
Умився, хотiв поголитися, перебрав леза до бритви, однак жодного придатного не знайшов. «Увечерi полагоджу стару «Харкiв», – вирiшив, – i до кращих часiв голитимуся електробритвою».
Поснiдавши, згадав про грошi. Не вистачить на обiд. Треба йти до Мар’яни, знову будити, а може, вона вже й не спить. Вчора допiзна шила малому сорочку. Микола не чув, коли й лягла. Зла на нього, як дiдько, кидаеться за всяку дрiбницю, тиждень до себе не пiдпускае. Невже щось довiдалась про Галю? Турбувати дружину Барбiрош не наважився. Якось перетерпить, не вперше без обiду, тепер мало хто в заводськiй iдальнi харчуеться. День швидко пролетить за балачками й перекурами.
Одягаючи у передпокоi куртку, згадав про цигарки. Мацнув рукою по кишенi, чи пачка «Прими» i сiрники на мiсцi. Перевiрив також, чи взяв ключi вiд квартири. Мар’яна, забравши Ромчика зi школи, може до матерi з малим гайнути, як вiн тодi до хати дiстанеться? А ще ключ вiд поштовоi скриньки треба взяти, он, хтось знову ввечерi все повiдмикав, мабуть, щоб удень газети поцупити. Важко останнiм часом припильнувати пошту. З усього пiд’iзду лише вiн, Барбiрош, передплачуе газету. «Спорт-експрес» називаеться. Гарна газета, новини свiжi, про футбол багато цiкавоi iнформацii. Дорога, правда, Мар’яна три днi з ним не розмовляла, коли довiдалася, що газету на рiк передплатив, виклавши мало не всю зарплату. Одну-едину газету одержуе i ту хтось регулярно цупить. Нi, здрiбнiв народ, вироджуеться нацiя, стiльки злодiiв наплодилося!
Микола взявся за дверну ручку й раптом iз жахом помiтив, що нi верхнiй замок, анi нижнiй не замкненi. Виходить, цiлiсiньку нiч вхiднi дверi були не запертi? Мар’яна, вона остання лягала спати! І таке трапляеться не один раз. Невже важко замкнути на нiч дверi? Кажи, не кажи, як горохом об стiну! Гаразд, увечерi з нею поговорю, вирiшив Барбiрош, про все згадаю, та й часу зараз нема, на роботу спiзнюся.
З третього поверху на перший зiйшов швидко. На сходовому майданчику яскраво горiла лампочка й Микола побачив, що дев’ять поштових скриньок, як завжди, вiдчиненi навстiж, лише його зачинена. Дивно, подумав, поштовий злодiй, як правило, пiдважуючи ножем, вiдпирав усi. Сiмдесят четвертiй квартирi зробив виняток.
Барбiрош почав замикати поштовi скриньки сусiдiв, як це часто робив, i враз погляд його зупинився на пофарбованiй у зелений колiр переднiй стiнцi власноi скриньки. Крiзь отвори побачив, що всерединi щось е. Лист, майнула думка. Але ж учора, окрiм газети, нiчого не було. Вiн швиденько вiдiмкнув скриньку й витягнув пухкого запечатаного конверта. Жодного напису: нi адреси, нi прiзвища. Заклеено конверт було недбало, i Микола, нiгтем пiдваживши краечок, досить легко його розпечатав. Пачка стодоларових купюр! Першою була думка – фальшивi. Однак, уважно вдивляючись у асигнацii i прискiпливо iх обмацуючи, ще не вiрячи й не вiдкидаючи сумнiвiв, поволi до свiдомостi вперто сунула думка: банкноти не пiдробленi. Не вперше Барбiрош тримав у руках американськi долари, вважав, що вмiе розпiзнати справжнi вони чи фальшивi, тому був майже впевненим – до його поштовоi скриньки хтось укинув конверта з величезною сумою грошей у твердiй валютi. Випадково поклав чи навмисне? Кому вони адресованi? Може, якийсь жартун пiдкинув, та й стоiть собi тихенько в коридорi за дверима, чекае Миколиноi реакцii?
Барбiрош на мить завмер, прислухаючись, однак у пiд’iздi було тихо i з вулицi не долинало жодного звуку. Його насторожило лише те, що дверi до пiд’iзду зачиненi, а це трапляеться рiдко навiть узимку, незважаючи на нагадування сусiдам, аби тi на нiч хоч трохи iх прикривали й не впускали холоду до будинку. Хто i навiщо поклав конверта до поштовоi скриньки? Думку, що цей благочинний акт вчинив добрий ангел-меценат, Микола вiдкинув одразу. Чудес на свiтi не бувае. Нiхто задарма стiльки грошей не дасть. У конвертi «зелених», мабуть, вiсiмдесят папiрцiв, а то й бiльше. Швиденько перелiчив. Десять тисяч! У головi легенько запаморочилося. Це ж цiле багатство! Щоб заробити стiльки, йому потрiбно працювати на заводi десять-п’ятнадцять рокiв!
Барбiрош аж затрусився вiд напруження i вiдчув, як у грудях шалено калатае серце. Навiщо йому стiльки «зелених»? Вiднести в мiлiцiю, нехай розбираються, совiсть залишиться чистою, i спокiйно спатиметься. Йому зайвi клопоти не потрiбнi, своiх гризот вистачае. Вiн уявив, як iде, як кладе на стiл начальнику мiлiцii блакитний пухкий конверт, як розповiдае, за яких обставин його знайшов, а збоку маленький бiсик Мар’яниним голосом насмiшкувато хихикае: «От дурень, от телепень, i це ж додумався, знайти i вiддати!» Може, з дружиною порадитися? Пiднятися на третiй поверх, розбудити Мар’яну, викласти все. Що вона скаже? Тодi треба i про п’ятдесят баксiв, схованих вiд неi на чорний день за шафою, розповiсти. Пояснити, звiдки вони у нього. Вiдверто зiзнатися, що це вiн двi медалi у тестя вкрав i продав у Польщi, коли востанне на гендель iздив. Нi, жiнку в таку справу вплутувати не варто. Настрашиться, галасу наробить, побiжить до матерi радитися. Що робити? Залишити як було, а той, хто поклав, прийде й забере? А якщо не прийде? Тодi хтось iз сусiдiв побачить i поцiкавиться, що за лист у скриньцi Барбiроша? Та ще й без адреси, розпечатае, а там – долари. Як сусiд поведеться? Вiддасть Миколi, бо в його скриньцi? Дiдька лисого! Нi, таку суму грошей залишати не варто. Микола знову згадав про мiлiцiю. Ще невiдомо, на кого натрапить. Там теж «зеленi» люблять. Вiдберуть, складуть акт, скажуть – фальшивi, мiж собою роздiлять i – прощавай багатство, пiдкинутий меценатом скарб! Гуманiтарна допомога багатого вуйка з Америки! Нi, вiн, Микола Барбiрош, не такий дурень, аби так нерозважливо повестися.
Одначе щось таки муляло в душi й неприемно шкрябало по серцю. З’явився страх, який з кожною хвилиною глибше проникав у свiдомiсть, плутав думки i заважав прийняти правильне рiшення. Барбiрош згадав про роботу, про те, що спiзнюеться. Схоже, подумав вiн, слiпим випадком долi його втягнуто в невiдому, а тому й небезпечну авантюру, i тепер спокою вiн не матиме. Злостився на себе, на свою нерiшучiсть, на те, що стоiть з конвертом у руцi й не знае, як йому чинити далi. Краще б вiн зовсiм його не брав, того проклятущого конверта! Зрештою, рiшення може прийти й пiзнiше, добре все зваживши.
Микола сховав конверта до внутрiшньоi кишенi й легенько натиснув на дверi. Але вони одразу не прочинилися, наче з того боку хтось притримував iх, чинив опiр. «Ангел-меценат, – подумав Барбiрош, – зараз, чоловiче, буде тобi гуманiтарна допомога!» Ноги затремтiли вiд страху, серце боляче тенькнуло. Закортiло негайно кинути того конверта з доларами на бетонну долiвку й дати драпака до своеi квартири. Вiн навiть запхав руку до кишенi, намацуючи проклятий дарунок долi, однак думка одним махом розрубати вузол, розгадати таемницю, яким чином валюта потрапила до його скриньки, виявилася сильнiшою, i Микола, переборюючи страх, щосили штовхнув дверi.
Спочатку Барбiрош подумав, що то Михайло з п’ятого поверху. Надудлився так, що заснув пiд дверима в коридорi iхнього пiд’iзду. І треба ж так набратися, так хильнути оковитоi, щоб мiцно спати й не прокинутися навiть пiсля того, як його Микола дверима штовхнув! І запитав подумки себе: де Михайло такого дорогого плаща та гарного костюма придбав, а ще елегантного капелюха, що лежав поряд крисами догори? Микола, вiдчиняючи дверi на вулицю, аби впустити до маленького коридору трохи бiльше свiтла та вранiшньоi прохолоди, тiшив себе гадкою, що от зараз розбудить сусiда-п’яничку i вiдведе його додому… І лише побачивши темно-червоний вiдбиток пiдошви свого черевика i збагнувши, що не в розлиту на бетоннiй долiвцi фарбу вступив, а в калюжу кровi, аж тодi на плечi впав тягар жаху.
Кiлька хвилин Барбiрош оцiпенiло вдивлявся в обличчя мертвого чоловiка. Це був не Михайло з п’ятого поверху, але знайомий. Однак пригадати, де бачив його ранiше, Барбiрош нiяк не мiг. Передчуття важких випробувань охопило Миколу i вiн подумав, що тепер матиме багато клопотiв. І не лише з мiлiцiею.
2
Оперативно-слiдчу групу очолив сам Степан Степанович Наливайко – прокурор мiста. Вiн якраз робив кiлька своiх ранкових вправ, вiдновлюючи рухливiсть шийних хребцiв, коли задзвонив телефон i з черговоi частини мiського вiддiлу мiлiцii повiдомили про злочин. Наливайко спочатку не повiрив, сподiваючись, що сталася прикра помилка, однак, прибувши на мiсце i побачивши мертвого Штима, стривожився не на жарт. Знана у мiстi людина, депутат обласноi Ради, президент наймогутнiшого в мiстi закритого акцiонерного товариства – вбитий двома пострiлами у голову в пiд’iздi будинку нового мiкрорайону за три кiлометри вiд своеi оселi. Як вiн сюди потрапив? Приiхав чи прийшов? Хто бачив убитого востанне? Чи чули пострiли, якщо зброя була без глушника? Крiм того, Штим був близьким приятелем Степана Степановича ще за часiв далекоi юностi, коли обидва парубкували i кожен торував свiй шлях, долаючи сходинки кар’ери: Наливайко – працюючи адвокатом, Штим – лiкарем пологового будинку. Степан Степанович навiть заздрив Штимовi за гострий розум, заповзятливiсть, умiння причарувати жiнок. Заздрив i трохи побоювався. Особливо останнiм часом, коли Штим очолив демократичний блок провiдних партiй мiста та прибрав до рук бiльшiсть малих пiдприемств i комерцiйних структур. Вищiсть заповзятливого пiдприемця, його сила й авторитет серед мiсцевоi верхiвки дратували Степана Степановича i як людину, i як посадовця. Слово, жест Штима важили набагато бiльше, нiж ухвала мiськоi Ради чи його, прокурора, припис. Це тривожило Наливайка, примушувало пiдпорядковуватися, бути терплячим перед колишнiм товаришем i, що найнестерпнiше, постiйно тримало пана прокурора у напруженнi. І тепер, позираючи на розпластане тiло Штима, Степан Степанович вiдчув полегшення i навiть недоречну для трагiчноi митi веселiсть.
Вiн подумав про похорон, який, безперечно, перетвориться на грандiозний полiтичний мiтинг, де голови осередкiв партiй, цi мастаки пустопорожнiх балачок, недовченi нацiонал-патрiоти, будуть лити море крокодилячих слiз i гнiвно вишукувати винних, вкотре наголошуючи на розгулi злочинностi й слабкостi правоохоронцiв. А преса – обласна й мiсцева – пiдхопить, роздмухае, зчинить галас i котрийсь iз газетярiв, у погонi за сенсацiею, вчепиться за ниточку й спробуе простежити, куди вона заведе, аж поки хтось не заткне йому рота. Одне слово, нiчого доброго Степан Степанович у перспективi для себе не бачив.
День був холодний, мрячкотiв дрiбний дощ, вовтузився над тiлом судмедексперт, беззвучно працювала вiдеокамера. Бiля пiд’iзду зiбрався чималий гурт людей, а Наливайко стояв безпорадно задумливий, низько схиливши голову, i збоку, мабуть, складалося враження – чоловiк у вiдчаi, горе важким каменем пригнуло, приголомшило близького друга небiжчика i ось-ось з його очей викотиться скупа чоловiча сльоза.
Слiдчий прокуратури Юрко Ткач, поклавши праву ногу на пiднiжку мiлiцейського «уазика», тримав на колiнi чорну службову течку i заповнював бланк протоколу огляду мiсця подii. Двое понятих, подружня лiтня пара з квартири першого поверху, злякано тулилися пiд стiною. Експерт-кримiналiст стояв на колiнах, передбачливо поклавши пiд ноги шматок фанери, аби не замастити штани, i обережно зчищав скальпелем у целофановий мiшечок грудочки глини з черевикiв убитого.
Начальник мiлiцii i начальник карного розшуку стояли осторонь, бiля службовоi «Волги» й тихо перемовлялися. Побачивши прокурора, подибали до нього. Мовчки потиснули один одному руки, спiвчутливо похитали головами. Згодом неквапом рушили до будинку.
– Що можна затоптати – затоптали, – скаржився начальству кримiналiст. – Цiкавих багато, кожному невтерпки на небiжчика глянути. Дiльничний не встиг припильнувати. Ще й дощ допомiг – майже всi слiди змив.
– Заберiть подалi людей, – розпорядився прокурор. – Тут – не цирк. Що скажете, Вiталiю Дмитровичу?
– Одна куля в скроню, друга – точно в центр чола. Ще й ножем попрацювали, – вiдказав медексперт. – Перерiзали сонну артерiю, тому кровi так багато витекло. Мабуть, пiсля того, як упав, рiзали. Смерть настала приблизно вiсiм годин тому, тобто, десь близько першоi ночi. Скажу точнiше пiсля розтину. Кулi всерединi черепа.
– Гiльзи знайшли?
– Нi, певне, свiтив лiхтариком i пiдiбрав. Стрiляв з вiдстанi метр-пiвтора. Штим стояв обличчям до вулицi. Можливо, виходив з будинку. Впав на правий бiк i загородив тiлом дверi.
– Невже за вiсiм годин жодна жива душа не входила й не виходила з будинку? – засумнiвався прокурор. – Хто перший виявив убитого?
– Слюсар мотозаводу, коли йшов на роботу, – вiдказав Наливайковi слiдчий прокуратури. – Вiн i зателефонував на «02». Мешкае на третьому поверсi в квартирi номер сiмдесят чотири.
– Свiдчення взяли?
– Пише в машинi.
– Допоможiть йому, Юрiю Івановичу, бо до вечора писатиме. Як слiд розпитайте. Важлива кожна дрiбниця, кожна деталь. Яка ваша думка?
– З метою грабунку – не схоже. Нiчого не забрали. Документи, грошi, шлюбна обручка, годинник «Сейко» – все на мiсцi. Слiдiв боротьби, опору нападнику теж не виявлено. Одяг цiлий. Тiло не пересували й не перевертали. Мiсце злочину тут, бiля дверей. Вбивця намагався якнайменше наслiдити й це йому вдалося.
– Кiлер працював, – сказав начальник карного розшуку майор Кiндiй. – Тепер шукай вiтра в полi. Чиста робота. Виконано на вiдмiнно. Вiдчуваеться рука професiонала.
Прокурор поморщився i зауважив:
– Ну й термiнологiя у вас… Не по-людськи висловлюетеся.
– Проза життя, Степане Степановичу, час уже й звикнути. Ви гляньте, як влучно стрiляв! Всадив кулю якраз посерединi – мiж лiнiею росту волосся i перенiссям, а другу – точно в скроню, на лiнii верхньоi частини вуха. Знав, куди цiлити. Гадаю – вбивство на замовлення. Прибрали депутата, а от хто замовив, з якою метою – треба покопати. Будемо шукати, а чи знайдемо? Розкриття таких злочинiв по областi, згiдно зi статистикою – нуль цiлих, чотири десятих вiдсотка. Практично жоден такий злочин не розкритий.
– Не подобаеться менi, пане Романе, ваша тональнiсть, зовсiм не подобаеться. Ота запрограмованiсть на невдачу… Песимiзм, вибачте, каркання… Мати такий настрiй перед вiдповiдальним розслiдуванням. А шукати вбивць доведеться вам. Що значить, чи знайдемо? Знайти потрiбно будь-що! Знайти i покарати! Ви зрозумiли, майоре?
– Авжеж, пане прокуроре, зробимо все можливе.
– У свiтлi останнiх рiшень щодо посилення боротьби зi злочиннiстю… – проказав Наливайко, однак вiдчувши, що не туди заiхав, не в той час, що був рокiв десять тому, схаменувся i продовжив: – Зрештою, нам за це грошi платять. Щоб кожен злочин був розкритий, а виннi сидiли за гратами. І за професiйну придатнiсть, до речi, теж.
– І я так думаю, що грошi. Платню за виконану роботу, – пiдтримав прокурора начальник карного розшуку, – в залежностi вiд квалiфiкацii. Але статистика – рiч уперта. Питаеться, чому такий мiзерний вiдсоток розкриття? Чи не тi самi грошi у цьому виннi?
– В якому розумiннi? – не второпав Наливайко.
– У прямому й переносному.
– Хочете сказати, що за грошi справу можна прикрити й сховати пiд сукно?
– Звичайно, – анiтрохи не збентежився майор Кiндiй. – Усi ми смертнi й жити по-людськи хочемо. І вони це добре усвiдомили. У ворожому таборi не дрiмають, Степане Степановичу, вивчають супротивника, думають, шукають слабкi мiсця. Мабуть, на кожного з нас у них ярличок припасений iз вiдповiдною цiною.
Тема розмови Наливайковi не подобалася. Прозорi натяки, в’iдливi реплiки. Та ще на мiсцi подii. Он скiльки народу зiбралося. Далеко стоять, не почують, але береженого й Бог береже. А потiм дивуешся: звiдки плiтки беруться? Плете язиком казна-що. Нiякоi поваги до старших. Йому ще й тридцяти немае, а вiн уже пiр’ячко розпускае та злетiти вище всiх хоче. Недарма про грошi бовкнув. Вiд такого всякоi капостi чекати можна. І начальник мiлiцii його пiдтримуе. «Ромко – файний хлоп, у вогонь i воду, якщо треба, полiзе». Сам у «Волзi» сидить, вчора, каже, грип ухопив, температура вранцi пiд сорок скочила. Сидiв би вдома, лiкувався, нiчого вiрус розносити.
Наливайко витягнув з кишенi хустинку i протер скельця окулярiв. Потiм звернувся до слiдчого:
– Юрiю Івановичу, ви ознайомили понятих з iхнiми правами й обов’язками?
– Так, Степане Степановичу, ознайомив.
– До протоколу все внесли як слiд? План намалювали?
– Внiс, малюю. Хочете подивитися?
– Нi, не тепер. Потiм, коли пiдписуватиму. Бiда, яка бiда! – схопився за голову прокурор, думаючи про те, що треба якось повiдомити про нещастя дружину Штима. А що вiн iй скаже? Марii Василiвнi, директору школи мистецтв, Марiечцi, як нiжно називав дружину колишнiй приятель Наливайка? А ще головi мiста потрiбно сповiстити, зателефонувати обласному начальству. Хто його знае, як воно далi повернеться. Обласний прокурор – людина нова, необтерта. Ще тепла, не аклiматизувалася. Нiхто не знае, що в нього на гадцi. Не за горами й кадровi перемiщення. Почнуться перевiрки, комiсii… І понiс же його дiдько аж у мiкрорайон! Мало справ, грошей. Тобi завше було мало. І грошей, i молодиць. Тепер маеш – двi кулi в голову. Ще й горлянку перерiзали. Доведеться зашивати та комiрець сорочки до голови пiдтягувати, аби люди не побачили, коли ховатимуть. А Марiечка як плакатиме… Серце у Степана Степановича боляче защемiло. Не байдужий був до дружини колишнього товариша ще за часiв комсомольськоi юностi. Гарна жiнка, мудра… Але хто наважився? Хто посмiв таке вчинити? Як Штим опинився тут уночi? До кого йшов, чому саме в цьому пiд’iздi?
Наливайко зиркнув угору. П’ятиповерховий, рокiв десять-п’ятнадцять тому збудований будинок мотозаводу. Поряд iще один, здаеться, суконноi фабрики. Навпроти теж дiм котрогось iз заводiв. Робiтничий квартал, хто з мешканцiв мiг тебе зацiкавити? Що спiльного з тобою, iнтелiгентом, депутатом, керiвником одного з найбагатших пiдприемств мiста з пролетарським загалом, з цими жалюгiдними, засмиканими нестатками, людьми? Депутатськi обов’язки? Не схоже, щоб ти уночi дибав аж на околицю мiста. Знаючи твоi смаки, не вiриться, щоб якась молодичка з суконноi фабрики зацiкавила. Тодi що тебе сюди привело?..
А тим часом оперуповноважений карного розшуку Анатолiй Журба збирав свiдчення мешканцiв пiд’iзду. Нiхто не бачив, нiхто не чув пострiлiв, усi спали. Тiльки бабуся з четвертого поверху десь опiвночi, коли сидiла в туалетi, чула, як гавкнув сусiдський пес Тризор, а потiм пiдiйшла до вiкна на кухнi, щоб подивитися, яка температура на вулицi, бо по телевiзору обiцяли – мороз буде. Пiдiйшла i побачила, що навпроти iхнього дому стояв легковик. Яка марка машини, колiр, що кинулося у вiчi? Не пам’ятае, бо авто стояло боком i далеченько, а що габаритнi вогнi не горiли – точно знае. На тому мiсцi воно кiлька вечорiв поспiль стояло, ви у Стефи з другого поверху запитайте, чи не ii залицяльника машина. Правда, вчора авто боком стояло, а ранiше – передком до пiд’iзду.
Стефа Сокальська, дев’ятикласниця середньоi школи номер вiсiм, була вдома. Побачивши у вiчко дверей спiвробiтника карного розшуку, перелякалася мало не до смертi. Довго не вiдчиняла, хоча про вчинений злочин знала – виходила на вулицю подивитися. Батьки того вечора поiхали в село до родини на празник, ii не взяли, бо вранцi треба до школи. Засвiдчила, що вчора ii нiхто не пiдвозив, сидiла вдома, вчила уроки. Прiзвищ знайомих хлопцiв назвати не змогла. Їх у неi трое з машинами. Як iх звуть, пам’ятае: Вадим, Славко та Ігор. Журба вiдзначив: дiвча гарне, але не зовсiм щире. Вiдклавши на потiм вивчення Стефиного оточення, перевiв увагу на власника пса Тризора. Так, справдi, нiмецький дог десь опiвночi покинув свiй килимок бiля лiжка i довго вовтузився бiля вхiдних дверей, кiлька разiв гавкнувши. Але вiн, власник, сорокарiчний холостяк Петро Петрович Ярмаш не надав поведiнцi собаки належноi оцiнки. От, якби знав, що трагедiя трапиться… Щось у пiдстаркуватому парубковi оперативника насторожило. Пiдсвiдомо, iнтуiтивно, як детектива з семирiчним досвiдом роботи. Що саме, вiн Наливайковi не мiг пояснити, та й не дуже хотiв, але вiдчував, що Петро Петрович Ярмаш не все сказав, а ще, холоднi, розумнi, трохи насмiшкуватi очi наводили на думку детальнiше ознайомитись з особистiстю власника нiмецького дога. Втiм, пана прокурора бiльше цiкавив мешканець квартири номер сiмдесят чотири – слюсар мотозаводу Микола Барбiрош, який виявив труп i зателефонував до мiлiцii. Тому Наливайко доручив слiдчому прокуратури уважнiше до нього придивитися, звичайно, пiсля першочергових i нагальних слiдчих дiй.
Тримався чоловiк напружено, раз по раз припалюючи цигарку, котра гасла, мабуть, тютюн вогкий був, i говорив плутано, трохи заiкаючись, ковтаючи кiнцiвки фраз. Ясна рiч, не кожному випадае вранцi побачити мертву людину в пiд’iздi свого будинку, i тому поведiнка слюсаря була логiчно виправданою, враховуючи його настрашений стан. Одначе переляк аж нiяк не був причиною, аби людина, вiдтворюючи своi почуття i вчинки, говорила iнше, а простiше – брехала, не хотiла казати правду. Чому, запитав себе Юрко? Виходить, на те е якась невiдома причина, котру вiн намагаеться приховати вiд слiдчого.
– Я штовхнув дверi, а вони не пiддають-ться. Наче iх з того боку хтось трим-мав. Я дужче натиснув i побачив но-ноги… – детально розповiдав Микола Барбiрош слiдчому прокуратури, а сам боровся iз собою: казати про долари чи нi? Одразу не зiзнався, на всi запитання вiдповiдав по кiлька разiв. Потiм слiдчий пiшов до трупа ще з двома i тим, що з вiдеокамерою, щось вони там мiряли, писали, рахували, кишенi у вбитого вивертали, дверi оглядали, стiни, а його залишили на добру годину в автi, попросивши викласти все на паперi. В машинi – столик, папiр, ручка, попiльничка, усе чин-чином.
А то знову пiдiйшов i почав мучити. Такi каверзнi запитання ставить: «Чи ви сьогоднi вмивалися?» – «Звiсно, вмивався, не було такого дня, щоб невмиваним на роботу йшов». «А чому не голились уранцi?» – «Жилетки» скiнчились, нових не встиг купити».
Микола хотiв додати: «І не скоро куплю, бо на хлiб зарплати не вистачае. Стару бритву «Харкiв» думаю перебрати, бо яким дiдьком голитимуся? Яке його дiло, чи вмивався, голився? Ще б запитав, чи з Мар’яною цiеi ночi бавився? Нудний тип, прискiпливий. Накульгуе на ногу, мабуть, у якусь оказiю втрапив. І блiдонький на лицi. Бiльше на рекетира схожий, нiж на слiдчого. Коротко пiдстрижений, високий, дужий, плечi квадратнi, м’язами так i грае. Очi гострi, наче наскрiзь бачить, i вигляд такий, нiби у вухо, якщо не так скажеш, ось-ось вцiдить. Хитрий, зараза, як лис. Певне, щось запiдозрив. Треба було про долари одразу сказати. Тепер назад не покрутиш – поiзд рушив. «Чому так пiзно зiзналися? А якою рукою брали, лiвою чи правою?» Дивакуватий трохи, хоча запитуе культурно, ввiчливо. Якщо зараз скажу, тодi вони i вбивство на мене можуть повiсити. Читав про такi випадки в газетах. Краще з правосуддям, з Фемiдою, не зв’язуватися. Та й доларiв шкода, адже не вкрав, а знайшов, може, вони менi адресованi»…
А Юрко Ткач пильно спостерiгав за слюсарем, подумки малюючи його портрет. Рiст – сто сiмдесят п’ять – сто сiмдесят сiм сантиметрiв, худорлявий, волосся чорне, кучеряве. Гарний з лиця, недавно завiв вуса. Чоло високе, гладеньке. Пишнi густi брови. Очi карi, чистi, але неспокiйнi й злодiйкуватi. Нiс рiвний, класичний, як у жiнки. Щось було в ньому позiрне, циганське. Такий тип чоловiкiв жiнкам подобаеться. Хоча, певно, зам’який трохи, не вистачае йому мужностi, твердостi, сили волi у досягненнi мети. Вiн з тих, котрi швидко ламаються на допитах, скиглять i розпускають нюнi. Чи може такий бути вбивцею? Свiт далеко вiдiйшов вiд антропологiчноi теорii iталiйського психiатра Чезаре Ломброзо, за якою злочинця легко впiзнати по будовi черепа, формi вух, носа, губ. Мало того, по носовiй частинi черепа, вважав Ломброзо, можна сказати, хто злодiй, хто шахрай, а хто потенцiйний вбивця. Тепер iнша думка. Злочинцями не народжуються. Вiн – мiкроб, не грае нiякоi ролi до того моменту, доки не втрапить у розсiл, який примусить його активно функцiонувати, пригадав Юрко цитату з пiдручника кримiналiстики. Отже, судячи з акуратного носа слюсаря, його аж нiяк не можна зарахувати до категорii потенцiйних убивць. Однак, спираючись на соцiальну теорiю, Юрко Ткач не мав права i викреслювати пана Барбiроша з умовного списку осiб, причетних до вбивства депутата Штима. Що вiн приховуе? Чому не каже правди? Ще не вiдiйшов вiд шоку, не отямився? Гаразд, зустрiч з ним не остання, нехай подумае.
– Уважно прочитайте i розпишiться на кожнiй сторiнцi, – сказав Ткач. – Ось вам мiй службовий телефон. Якщо щось цiкаве згадаете – зателефонуйте.
Микола зрадiв. Нарештi, подумав, скiнчилися муки. Пiдписав протокол, сховав аркуш паперу з номером телефону до кишенi. Вийшли з авто.
Пiд’iхала спецмашина, «рафiк» з червоним хрестом, викликана по рацii, щоб вести труп на розтин до моргу. Медексперт сказав:
– Здаеться, все.
Кримiналiст теж кивнув головою, мовляв, i вiн закiнчив. Наливайко важко зiтхнув, постояв трохи над тiлом товариша, нарештi й вiн звiв догори праву руку, щоб принесли ношi. Барбiрош хотiв iти геть, але слiдчий узяв його легенько за лiкоть.
– Допоможiть, будьте добрi, тiло на ношi покласти.
Микола спочатку з готовнiстю ступив кiлька крокiв у напрямку небiжчика, навiть нахилився, щоб допомогти шоферу, одначе, коли уздрiв осклiлi очi Штима i перекраяний гримасою жаху розтулений рот з кiнчиком чорного язика, руки його затрусилися, потемнiло в очах, i вiн, безпорадно випроставшись, заплющив очi. «Умлiю, – подумав Микола, – вiдчуття, як тодi, коли свиню кололи, коли спробував свинячоi кровi. Недарма сон про м’ясо приснився. Не попередження, що бракуе калорiй, а iнший сигнал у мозок був».
– Вибачте, не можу, – промимрив Барбiрош, натягнув на голову стару, добряче облiзлу ондатрову шапку i, похнюпившись, попростував геть.
Слабак, подумав Юрко, такий десять разiв потом зiйде, поки курку зарiже, не кажучи вже про те, щоб людину порiшити. Доведеться його зi списку пiдозрiлих викреслити. Цiкаво, чи служив у армii i в яких вiйськах? Алiбi теж треба перевiрити. Інколи такi тихi й безвреднi на вигляд – мухи не здатнi образити – i бувають найжорстокiшими при скоеннi злочину.
– Як наш свiдок, щось цiкаве розказав? – запитав прокурор.
– Нiчого особливого. Деталi: як знайшов, що подумав. Мабуть, до вбивства пана Штима вiн не причетний, – вiдказав Юрко, передаючи Степану Степановичу для ознайомлення протокол допиту.
Наливайко уважно вивчив документ, потiм сказав:
– Юрiю Івановичу, разом з карним розшуком прикиньте план пошукових заходiв, ще раз огляньте кожен сантиметр територii i пiдготуйте список мешканцiв пiд’iзду. Поговорiть з людьми. Не може такого бути, щоб нiхто нiчого не бачив i не чув.
– Не може, – згодився з прокурором Юрко, – адже стрiляли з близькоi вiдстанi. Дивно, що пострiлiв нiхто не чув, навiть якщо зброя була з глушником. Луна – до п’ятого поверху чути. Я перевiряв. А щодо версii пана Романа – у мене виникли сумнiви. Навiщо Штимовi горлянку рiзати? Кожен з двох пострiлiв – смертельний. Невже вбивця цього не знав? Кiлер у бiльшостi випадкiв ховае зброю або кидае на мiсцi злочину, щоб якнайшвидше зникнути. Зброi ми не знайшли, хоча перевернули все довкола. Навiщо злочинець пiдiбрав гiльзи, чому забрав з собою?
– Могли й дiти пiдiбрати, – втрутився в розмову майор Кiндiй. – Траплялися й такi випадки. Ще не вечiр – побачимо. Вбивця далеко, рахуе «зеленi», а от оточення Штима треба добре промацати.
– Гаразд, працюйте, – мовив прокурор, – в тiсному контактi з Юрiем Івановичем. Почекаемо висновкiв експертиз. Усiх допитайте, i з сусiднього будинку також, чиi вiкна сюди виходять. Знайдiть власника автомашини, котра вночi стояла. Пiдвали обстежте, горища. Список осiб мiкрорайону, якi звiльнилися з мiсць позбавлення волi, менi пiдготуйте. Зв’яжiться зi службою безпеки, чи не було випадкiв викрадення зброi з вiйськових частин, в них там своi люди е. Промацайте тих, хто був у гарячих точках… Отих усяких, колишнiх, хто зi зброею мав справу. Не менi вас учити, Юрiю Івановичу, про який контингент йдеться. Ми мусимо знайти вбивцю.
3
Барбiрош стояв бiля зупинки маршрутки, й похмурi думки чимраз дужче тиснули на голову. «Вляпався по самi вуха! Що робити iз «зеленими»? – мiркував Микола. – А раптом вони фальшивi, бо який дурень таку велику суму грошей у поштову скриньку кластиме? Десять тисяч баксiв! Здурiти можна, кому скажу – не повiрить! Фантастика, сон, казка! І всi стодоларовi! Так i кортiло конверт з кишенi витягнути i ще раз руками помацати. Але ж не на вулицi. Людей он скiльки зiбралося, i всi, наче очi на нього наставили. Ще й маршрутки довго немае. На роботу спiзнююся. Що майстровi скажу? Причина поважна: труп знайшов та свiдчення в мiлiцii давав. Мiсто й так кiлька днiв гудiтиме, не щодня депутатiв убивають. У неприемну iсторiю втрапив, дуже неприемну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обмiняти на гривнi та й жити приспiвуючи? Рокiв п’ять-шiсть. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру вiдремонтувати, меблi iмпортнi придбати? Французькi, нiмецькi, iталiйськi. Мар’яну з нiг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваi чи острови Канарськi. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звiдти долари надсилати? Потрохи, щоб сусiдам очi не колоти»…
Барбiрош аж упрiв вiд таких думок, руки трусилися, на обличчi виступили крапельки поту. Закортiло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усi випалив – так хвилювався, коли з слiдчим балакав! Дiстав гаманця, перелiчив грошi. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обiд позичаеш, то цигарки стрiляеш. Нiколи вона не дасть бiльше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамiв, щоб з хлопцями пiсля роботи, навiть не заiкайся. А спробуй усю до копiйки зарплату не дати. Крик, гвалт, iстерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забiгайлiвках швендяеш!» Баба е баба, що з неi вiзьмеш? Хлопа не розумiе. Соромно iнколи перед компанiею, коли з роботи йдеш. Нiяк не може утямити, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фiльтром хоч раз на мiсяць купити. А ще Галi шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосiмейному гуртожитку завше гармидер i народу цiкавого багато. Панянку iз себе корчить, лише шампанське вживае, боiться, труситься, але коли у лiжко вкладеться та прутня в лонi вiдчуе, зовсiм iншою стае. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змiя вигинаеться, доки вдоволення не дiстане… А потiм може й сльозу пустити. Дивнi вони iстоти, цi жiнки, важко iх збагнути… Зi Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око мае, все помiчае. Вчора ввечерi знову бiля пiд’iзду вигикувала. Два кобелi й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим вiзком бавилося. Чемно вiталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нинi яка кобiта! Не вiриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очi чорнi, личко рум’яне, спiдничка вузенька. І коли встигла пiдрости? П’ятнадцять лiт, а вже рекетири на iномарках додому пiдвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкiрi та думки грiшнi у голову шугають… Гарна як квiтка, як ружа. Засiкла з Галею. «А я, пане Миколо, видiла, як ви коханку приводили, коли панi Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делiкатно поговорити, бо не дай Боже, iнформацiя до Мар’яни дiйде! Це тодi, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорi обiймалася. Настрашила Галю, бажання вiдбила. У той вечiр так нiчого й не вийшло, хоч i шампанське було, i цукерки»…
Нарештi пiд’iхала маршрутка, що курсувала до мотозаводу. Барбiрош ледь запхався всередину.
