скачать книгу бесплатно
– До драмтеатру! – оголосив водiй. – Тiльки до центру! Авто несправне. Чекайте наступноi машини.
Микола чекати не захотiв i вирiшив доiхати до центру, а там пересiсти на iншу.
Маршрутка тягнулася довго, часто зупинялася, щось клацало в коробцi передач, мабуть, i справдi авто було несправне. Пасажири жваво обговорювали подiю.
– А чули, людоньки, що трапилося? Депутата Богдана Штима сеi ночi зарiзали! Геть-чисто скололи i ограбили. Все забрали: годинника, грошi, пальто зняли, i мешти, i костюм новий, американський.
– Страшно увечерi на вулицю вийти! Грабують, убивають!
– Мафiя прибрала, цi коти ненажерливi, що народ до нитки обдерли! Забагато горнув до себе i з ними не дiлився!
– То москалiв робота! Хочуть усе до рук загребти! Економiчний зашморг накинути, а Штим поперек дороги став.
– Тиждень тому ще по телевiзору виступав, критикував владу, його й забили, бо про дачi й вiлли для начальства згадав.
– Що ви, панi, таке мовите?! Вiн сказав жартома: якщо до влади прийдуть комунiсти, то дачi й вiлли повiдбирають, але дешевоi ковбаси все одно вже не буде.
– Яка там ковбаса, коли пенсiя така мiзерна! Я хлiбину куплю i по скибочцi дiлю: снiданок, обiд, вечеря…
Маршрутка зупинилася. Барбiрош вийшов. Знову потягнувся до кишенi за цигаркою, дiстав порожню пачку «Прими», зiм’яв i кинув до урни. Кортiло палити. Озирнувся довкола, прицiлюючись, у кого б стрiльнути цигарку, i раптом згадав про долари. «Чи не помiняти одну купюру та й купити пачку iмпортних? В обмiнному пунктi або у котрогось iз хлопцiв, що бiля входу продтоварного ринку стовбичать? – подумав вiн. – Заодно перевiрю, справжнi бакси чи фальшивi. Врештi-решт, не обов’язково всi долари вiддавати. Мiлiцiя не збiднiе, якщо замiсть десяти тисяч – дев’ять поверну. Нехай подякують, що й тi вiддаю. Можу i взагалi не дати. Не бачив, скажу, нiяких доларiв! Доведiть, що знайшов? Свiдкiв маете? Хтось бачив, коли зi скриньки конверта дiставав?.. Отож-бо й воно! А долари заробив, на гендель до Польщi iздив. Завелика сума? А я кiлька разiв iздив! Поляк прорахувався, замiсть тисячi – десять помилково впхав. За чотири обручки та перстень iз дiамантом. Звiдки взяв? А я ще тодi купував, коли обручки по сiмдесят рублiв були, а перстень по вiсiмсот, здаеться. Всього й не пам’ятаю. Стiльки подiй за цей час сталося. Де заробив грошi? У Сибiру, iздив з бригадою свинарник будувати. Чому дружина про це нiчого не знае? А вона багато чого не знае, i про Галю теж. Прошу, пана, ви Галю до протоколу не вносьте. Сiм’я для мене, як i для кожного украiнця, – святий обов’язок. Син у нас маленький, у другому класi вчиться. Не круглий вiдмiнник, але трiйок не мае. Для нього тягнувся, тому й мовчав, що долари маю. В iнститут чи коледж якийсь треба буде запхати. Ви ж самi знаете, як тепер до вузiв приймають. Так, мудрий змалечку, тямковитий, передбачливий. Не можуть же всi украiнцi бути телепнями. Нi, активноi участi в нацiональному вiдродженнi не брав, але на мiтинги ходив i Штима бачив. Не раз бачив i чув, як виступав. Вiдважний чоловiк, перше враження було, що нiчого не боiться – так лiз на рожен проти влади тодiшньоi! Переживав за нього дуже, в перших лавах стояв, коли омонiвцi з кийками до трибуни пiдступали. І тепер шкода, хоч люди всякого на нього понаговорювали. Такий-сякий вiн, i до жiнок ласий, i хабарi бере, i донька в Англii вчиться, i рахунок валютний у Швейцарii мае. У нас поговорити люблять, а ще бiльше – прибрехати. Скажiть менi, шановнi, хто тепер iз начальникiв хабарi не бере, або котрий директор заводу не мае рахунку за кордоном? Про коханок вже й мовчу. У справжнього мужчини мусить бути коханка. Хоча б для самоствердження. Бо без грошей i коханки ти – нуль, манекен, порожне мiсце. Історiю потрiбно читати. Хто з наших славних гетьманiв чи керiвникiв держави та й не мав коханки? Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Леонiд Кравчук… Леонiд Кучма, не знаю, правда, чи мав, але подейкують, що одна депутатка дуже Рудому Паньку симпатизувала. Народ, знаете, любить язиком почесати. Про теперiшнього президента мовчу, ще не час. Нехай у вiдставку пiде, бо можуть до вiдповiдальностi притягнути. Бовкнеш, не подумавши, а тебе до суду за образу честi й гiдностi. Один з одним судяться, аж гай шумить! На те ми й украiнцi. Такоi веселоi i цiкавоi нацii у свiтi ще треба пошукати. Ви, пане Барбiрош, нам баки не забивайте! Зiзнавайтеся, звiдки у вас десять тисяч доларiв узялося? Я й кажу: поляк помилився, не вiрите? Запитайте у нього! Такий чорненький, кучерявий, а нiс з горбочком. Вибачте, але нi прiзвища, нi iменi його не запам’ятав. У Краковi на базарi дiло було, i вже коли стемнiло. Поспiшав той пан дуже. На лiтак у Тель-Авiв. Немае такого рейсу з Кракова? Ну, може, в Париж, Лондон, Варшаву, не знаю точно куди подався. Кажете, що тi чорненькi, кучерявi, в котрих нiс з горбочком, такими неуважними бути не можуть, а я забрехався? Тодi так, вiдверто, як на сповiдi скажу. Вуйко з Америки приiхав i тихцем десять тисяч доларiв у кишеню запхав, щоб вiдкрив свiй бiзнес. Вiддаси, сказав, коли розбагатiеш, коли твердо на ноги станеш… Нi, не повiрять. Щоб iще придумати?»…
Барбiрош стояв, а маршрутки не було й не було. Врештi йому набридло тулитися до розцяцькованого комерцiйного кiоску i вiн вирiшив навiдатися до «кантора», поцiкавитись, який курс долара щодо гривнi. Але перед обмiнним пунктом Миколу перехопив хлопчина рокiв сiмнадцяти в облiзлих джинсах i блакитнiй шапочцi з бомбончиком.
– Єврики, долари? Продаете, купуете?
– Продаю, – стишено вiдказав Барбiрош, – долар по чому?
Хлопець назвав цiну. Микола скривився, хоча цiна його влаштовувала, принаймнi була трохи вища, нiж в обмiнному пунктi. Не буде ж вiн радiти, треба й поторгуватися. Нехай бачить, що не вперше валюту продае.
– У вас скiльки? Якщо бiльше п’ятдесяти, можу трохи й накинути.
Микола запхав руку до кишенi, намацав конверта й витягнув стодоларову банкноту. Скрутив у рурку. Очi в хлопця загорiлися. Вiн назвав iншу, вищу цiну. Барбiрош зробив вигляд, що думае. Нарештi махнув рукою – згоден.
Не поспiшаючи, старанно перелiчив отриманi грошi, мовчки сховав до кишенi.
– Може, ще маете? – з надiею запитав хлопець.
– Останнi вiддав, – дiловито мовив. – Пiзнiше, можливо, навiдаюсь. Ти тут будеш?
– Так, приходьте. Бiльше, нiж я, вам нiхто не дасть.
А тепер, подумав Микола, треба спокiйно походити базаром, перевiрити, чи немае «хвоста», а потiм у якусь кав’ярню вскочити та коньяку грамiв двiстi вмастити, щоб нервове напруження зняти. Вiн так i зробив.
У кафе вибiр напоiв був широкий, але й цiни кусалися. Зрештою Барбiрош замовив каву, два тiстечка i сто п’ятдесят грамiв украiнськоi горiлки з перцем. Настрiй полiпшився. На душi стало легше. Дiйснiсть уже не видавалася такою похмурою i непривiтною. Купив пачку «Мальборо». Запалив. Вирiшив на роботу не йти зовсiм, а обмiркувати як слiд ситуацiю. Добре було б узяти пляшку шампанського i коробку цукерок та гайнути до Галi в гуртожиток. Але вiн не знав, у яку змiну Галя сьогоднi працюе. Та й пiдозру в неi може викликати, коли з’явиться вдень i з шампанським. Краще не ризикувати. Що робити з валютою? Може, в банк здати, нехай полежить до кращих часiв, iще й проценти набiжать? Проте, паспорта з собою не взяв. Без документа не приймуть, це не Швейцарiя чи Лiхтенштейн, ще й запитати можуть, звiдки така сума «зелених»? Сховати? Але де? Дома, в хатi – ризиковано. Мар’яна може на них надибати. Вона нюх мае на грошi, знайде, де б не сховав. Дивно, що дотепер тих п’ятдесят доларiв, запханих за шафу, не виявила. Розказати все iй? Та вона такий галас учинить i вiдбере все до копiйки! Нiякоi користi для себе особисто мати не буду. Як був злидарем, так ним i залишуся. Скiльки б грошей не принiс, який би скарб не знайшов – до рук прибере i по копiйцi тицятиме: на сигарети, на обiд. Навiщо, скаже, тобi бiльше? Невже не зрозумiло, що чоловiк без грошей – нуль, манекен, порожне мiсце?..
Раптом сипонуло снiгом, звiявся вiтер i запахло зимою. Микола пiдняв комiр куртки i пожалкував, що не прихопив з дому рукавиць – руки замерзли. Весна спiзнювалася. І хоча був уже початок квiтня, природа не поспiшала пробуджуватися i прощатися iз зимою. Однак лапастi снiжинки швидко танули, утворюючи на асфальтi бруднi калюжi. І якби не холодний проникливий вiтер, що зненацька налетiв на мiсто, жбурляючи в лице крижану сiчку, можна було б якось терпiти. Барбiрош глянув лiворуч, праворуч iз намiром швиденько перейти вулицю i сховатися вiд негоди пiд дашком бiля входу в колишнiй центральний унiвермаг, а тепер просто супермаркет, подумки прикидаючи, чи встигне перебiгти, поки довга колона автомашин стоiть у два ряди, чекаючи зеленого свiтла свiтлофору. Побачив жовтого пузатого «Ікаруса», котрий ось-ось рушить вiд зупинки, збагнув, що перебiгти встигне, якщо негайно кинеться вперед. Не зволiкаючи швиденько подолав половину шляху, почув сигнал водiя автобуса, мовляв, якого дiдька лiзеш пiд колеса, i раптом, наче хтось схопив Миколу за плечi, грiзно крикнувши: «Стiй!». Барбiрош зупинився здивовано, ще не розумiючи, що сталося, проте шкiрою вiдчуваючи небезпеку, напружився i вiдхилив назад голову. Повз нього на великiй швидкостi пронеслася iномарка – бiлий «опель». Холодком смертi вiйнуло в обличчя. Крок уперед – i був би капець! Авто збивае, вiдкидае пiд колеса автобуса. Микола стояв оцiпенiло, не рухаючись. Думка, що був на волосинi вiд смертi, поволi гризла мозок. Ноги не тримали, закортiло сiсти на брукiвку. Вiн якось подолав кiлька метрiв до тротуару. Сперся розгублено рукою об бетонну опору вуличного освiтлення. Замах чи випадковiсть? Господь уберiг вiд вiрноi смертi… Ще трохи, ще пiвкроку… І наче лице того хлопчини, що купував долари, промайнуло перед очима. Невже вiн був на задньому сидiннi iномарки? Нi, мабуть, здалося. Якийсь чоловiк iз течкою пiд пахвою торгав за плечi, щось казав, розпачливо хитаючи головою. Барбiрош не чув. А снiг сипав i сипав. Густий, лапастий.
Микола поволi приходив до тями. Одiрвав руки вiд бетонноi опори i, похитуючись, рушив у напрямку драматичного театру. Потягнувся до внутрiшньоi кишенi. Нi, конверт на мiсцi. Лице хлопця, котрому збув стодоларову купюру, стояло перед очима. Невже й справдi вiн сидiв у автi? Малоймовiрно, щоб хлопець так швидко органiзував замах. Нещасний випадок, у метушнi хтось, шукаючи документи потерпiлого, забирае конверт iз грiшми… Але чи не простiше перестрiти й пограбувати? Мабуть, усе ж таки обличчя хлопця привидiлося, а кiлька хвилин тому вiн мало не став жертвою дорожньоi пригоди. Врештi-решт версiю легко перевiрити, варто лишень пiти на базар i знайти мiняйла.
На базарi хлопчину Барбiрош не виявив i цей факт його не на жарт стривожив. Крiм того здавалося, що за ним хтось ходить. Микола вирiшив бути обережнiшим i рушив до вокзалу. Вiдчуття, що хтось iде назирцi, з кожним кроком поглиблювалося. Барбiрош пришвидшив крок, кинувся бiгти i, коли досяг центрального входу, озирнувся. Проте переслiдувача виявити не змiг. У грудях шалено калатало серце, пiт градом котився з лиця. Закортiло негайно кинутися до лiнiйного вiддiлу мiлiцii i все розповiсти. Про конверта з доларами, бiлий «опель», хлопчину-мiняйла. Одначе, вирiшив не поспiшати. Пiдiйшов до розкладу руху потягiв i, щоб заспокоiтися, почав його уважно вивчати. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку. Микола онiмiло закляк на мiсцi.
4
– Що нового в редакцii? – запитав Ткач.
– Маленький переполох, – вiдказала Надя, накладаючи Юрковi в тарiлку гречаноi кашi. – Усi в шоцi. Жiноцтво в траурi. Редактор зачинився в кабiнетi з Мирославом Ярмолюком – некролог пишуть. Завтра з’явиться на першiй шпальтi.
– Мирослав тепер у вас працюе?
– Так, мiсяць уже. Вiдповiдальним секретарем. Повернувся на свое мiсце. Як-не-як, а журналiст за фахом, ще й вiршi пише. Два роки був без роботи. Гадав, виживе творчою працею. Книжки видаватиме, грошi потечуть рiкою… Вiд виснаження мало не врiзав дуба. Ледве вiдходили. Ти хоч його останню збiрку прочитав?
– Ту, що вiн менi подарував? Прочитав, добре пише. Менi його поезiя подобаеться. Здаеться, всi вашi активiсти тепер мають гарнi посади i портфелi, як же так сталося, що Мирослава обiйшли, адже вiн разом зi Штимом починав?
– Нi, пiзнiше примкнув, Штим був першим. Ярмолюк – людина гонорова, на поклiн до батькiв мiста не пiшов, приручити його важко, тому й залишився без корита. Зате – вiльний художник, митець, нiщо не зв’язуе руки. Хто б що не казав, а писати Мирослав умiе.
Юрко схвально кивнув головою. Так, справдi, писати вiн умiе… Згадав про агiтацiйний листок – звернення до виборцiв, рiк тому, коли Штим балотувався на мера мiста. «Сiм запитань до пана Штима». Кiнцiвку дотепер пам’ятае. «Це – лицемiр i кар’ерист, який цинiчно топтатиме все найсвятiше задля власного благополуччя. Це – безбожник i хабарник, який свiдомо обрав професiю вбивцi-гiнеколога. Не даймо обдурити себе! Пам’ятаймо: вiд нашоi свiдомостi залежить доля Нацii i Украiни!» Агiтка свою справу зробила – за три днi до виборiв Штим зняв свою кандидатуру.
Невдовзi Наливайко викликав слiдчого до свого кабiнету.
– Юрiю Івановичу, не в службу, а в дружбу, – сказав вiн, – чи не змогли б ви встановити автора цього брехливого опусу?..
Юрко уважно вивчив текст, проглянув публiцистичнi виступи мiсцевих прозаiкiв та поетiв, лiдерiв та активiстiв полiтичних партiй, громадських органiзацiй i дiйшов висновку: автором мiг бути Мирослав Ярмолюк. Принаймнi лексика, характернi особливостi письма були схожi на його стиль. Дiлитися з Наливайком результатом дослiдження Юрiй не поспiшав. Мирослав як творча особистiсть йому подобався. Пiдставляти поета i вiчного опозицiонера не хотiлося, та й Степан Степанович з часом перестав нагадувати, чи, може, й сам довiдався, хто автор агiтки…
– Ти, Юрку, iж, iж! Мабуть, сьогоднi й поснiдати не встиг? – мовила Надя.
– Вгадала. З лiжка вранцi пiдняли, штани натягнув, водою лице скропив i – бiгом до машини.
– Бери огiрочки маринованi. Для тебе останнiй слоiк вiдкрила. Ось цього, пузатенького, рiж надвое i наминай. Вибач, що крiм кашi, смаженоi цибулi та огiркiв нiчим сьогоднi пригостити коханого чоловiка чи полюбовника, як моя сусiдка каже. Де ж твiй, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вiтаеться. Ти ж його, Надю, далеко вiд себе не вiдпускай, бо кращого не знайдеш.
– Бачиш, навiть сусiдка так каже, – звiв на неi очi Юрко. – А ти думаеш, вагаешся…
– Я не вагаюся… Невже тобi не подобаються нашi стосунки? Ярма на шию захотiв?! Не одна я, а з сином. Та й дай менi оговтатись, прийти до тями пiсля першого «щасливого» шлюбу.
Вона зробила наголос на словi «щасливого» i спохмурнiла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зiйшлися характерами. Про колишнього чоловiка волiла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тiльки, що iнiцiатором розлучення була вона. Власне, в примiщеннi мiського суду вiн ii побачив вдруге…
– Сьогоднi ти мене пригощаеш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гостi. Прийдеш?
– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тодi…
– До речi, звiдки у твоеi сусiдки така точна i вивiрена iнформацiя? – запитав Ткач.
– Про що?
– Про полюбовника.
– Стiни тонкi, лiжко скрипить, а ти бугай здоровий, – вiдказала Надя, всмiхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказiвним пальцем. Настрiй у неi полiпшився, вiн це вiдчув.
– Ображаеш, люба, ображаеш… Який з мене бугай? Інвалiд пiсля одного прикрого iнциденту. Пiвроку в шпиталi вiдлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе i обiйняти як слiд не можу, бачила б мене, який я був у вiйську!
– Ну, ну, не прибiднюйся. Тебе я добре знаю, нiчого тобi не бракуе.
– Мене студентам медiнституту показували, – вiв далi Юрко, – i казали: «Цього спiвробiтника спецпiдроздiлу МВС вернули з того свiту». Вижив, бо про тебе думав. Ти менi з першого погляду сподобалася, коли на майданi Незалежностi вперше тебе побачив.
– Романтична iсторiя, нiчого не скажеш, – посмiхнулася Надя, – ми тодi iздили пiкетувати Верховну Раду, а потiм був мiтинг… Падав снiг, я змерзла, i ти хотiв менi погрiти руки…
– А ти навiть розмовляти зi мною не хотiла. Сприйняла, як ворога, як iдейного супротивника.
– Мiлiцii сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазнi, похмурi, пики квадратнi, а ти був у цивiльному, тiльки з рацiею, i розмовляв украiнською мовою. Менi редактор завдання дав – написати про мiтинг. Боязко було, нас твоi хлопцi в кiльце взяли.
– Нiхто вас у кiльце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберiгали, пильнували, щоб провокацii якоiсь не сталося. Ми мiтингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш пiдроздiл кинули. Нiхто не сподiвався, що приiде аж сiмнадцять автобусiв з однiею симпатичною журналiсткою, в якоi змерзли руки i яка нiяк не хотiла назвати свого iменi. Добре, що в жiнок випитав, з якого мiста прибула делегацiя, а то довелося б тебе шукати по всiй Украiнi.
– Бреши, Юрку, бреши. Цiкаво тебе слухати. Такого не бувае. Можна подумати, що й справдi так закохався. Аж сюди приiхав заради мене.
– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень помiняе столицю на маленьке провiнцiйне мiсто, навiть, якщо в ньому е свiй драматичний театр? Щоб зважитися на такий крок, потрiбно мати вагому причину. Це, Надю, доля. Я тебе знайшов, ми разом – це головне.
– Щось ти, Юрку, сьогоднi балакучий дуже. Ранiше з тебе слова було не витягнеш, а тепер… До нас на роботу в прокуратуру так просто не беруть, тим паче, чужих.
– Звичайно, Степан Степанович спочатку впирався, як вiл, але якщо зверху натиснути… Ротацiею кадрiв називаеться, щоб люди рухалися, не закисали на одному мiсцi.
Юрко пригадав свiй стан пiсля лiкування в госпiталi, як важко йому було змиритися, що iнвалiд, до служби в органах не придатний, адже вердикт лiкарiв був суворий, однозначний. Згадав, як стояв перед начальником управлiння на милицях, розгублений i знiяковiлий, а той проглядав штатний розклад, тер чоло, думаючи, де б прилаштувати свого пiдлеглого з вищою юридичною освiтою. Юрко назвав мiсто. Генерал поморщився, а потiм зрадiв. Швидко зняв слухавку i зателефонував до Генеральноi прокуратури. Але навiщо Надi про це знати?
– В Киевi в тебе хто? – запитала вона.
– Тато, мама, молодший брат. Сiм’я у нас дружна. Брат, до речi, виграв у лотерею грин-карту, iде до Америки, вже йому вiзу вiдкрили. Батьки, правда, не дуже у захватi, шкода сина вiдпускати за океан, але я брата пiдтримав – нехай iде, свiту трохи побачить. Батьки у мене класнi! Тебе приймуть, будь певна! Тим паче, така гарна господиня. Кароока, чорноброва, метка, за словом у кишеню не полiзе. Справжня украiнська жiнка!
– Фу, як банально, газетний штамп.
– Тодi – сучасна жiнка, яка палить нишком цигарки, ходить без лiфчика, мрiе, щоб син навчався на факультетi мiжнародних вiдносин, а майбутнiй чоловiк заробляв багато грошей.
– Це вже ближче до iстини. Що ще?
– Ще… Яка любить критикувати владу, пише гострi статтi про сьогодення, якi нещадно рiже редактор, i мрiе вивести на чисту воду мiсцеву мафiю.
– Хочеш сказати, що в нас немае мафii? Заперечуватимеш, що ми живемо в бюрократично-кримiнальнiй краiнi, де корумпованiсть чиновникiв досягла небачених ранiше масштабiв, а народ доведений до злиднiв?
– Що ти, Надю, хiба можна тобi заперечувати, – вiдказав Юрко, встромляючи виделку в розрiзаний навпiл огiрок. – Мафiя iснуе в усiх краiнах i ще нiкому не вдалося ii знищити. Я маю на увазi – знищити повнiстю. Це – тiньова, нелегальна, тобто кримiнальна економiка, якщо бути точнiшим. Це – грошi, а iх нашi громадяни люблять. Найстрашнiше те, що тiньова економiка розбещуе суспiльство, деформуе свiдомiсть i культивуе правовий нiгiлiзм. Тобто, прищеплюе людинi психологiю не цивiлiзованого, а кримiнального свiту. Небезпека в тому, що усе це йде зверху, вiд владних структур, вiд тiеi меншостi, що впливае на добробут i злиднi бiльшостi. Всi громадянськi цiнностi, вчить iсторiя людства, завжди були створенi органiзованою i непохитною меншiстю, що вмiе панувати над своiми i чужими пристрастями, писав В’ячеслав Липинський. Якщо меншiсть замiсть того, щоб будувати багату й вiльну державу, буде набивати своi кишенi, то в бiльшостi врештi-решт терпець урветься.
– У мене таке враження, що вiн нiколи не урветься, – зiтхнула Надя. – 3 оптимiстки я перетворююся на безнадiйну песимiстку. Хто би мiг подумати, що ми падатимо, падатимо i кiнця-краю не видно… Ти iж, Юрку, iж, а то охолоне. Не дивись на мене, я вже пообiдала.
– Цiкаво, де?
– В редакцii. Ми навiть каву пили. Роботи багато. Редактор з Мирославом зачинилися, працюють… Тобi кави зварити чи чай питимеш?
– Чай, – сказав Ткач i подумав, що з Мирославом Ярмолюком потрiбно буде зустрiтися, може, щось цiкаве про Штима розкаже. Зараз головне – ретельно збирати i аналiзувати iнформацiю. – Надю, а ти Штима добре знала?
– Хто його не знав? Вiн жiнкам подобався. Гарний, видний мужчина, ще й багатий. Чудовий оратор. Герой нацiонального вiдродження. Ти б його, Юрку, послухав рокiв десять тому. Як вiн виступав на мiтингах! Краще вiд нашого Ярмолюка. Мирослав теж умiе сказати, аби лишень була аудиторiя i дали в руки мiкрофон, вiн i пiвдня говоритиме. Але Штим завжди був першим, завжди лiдером i до його рiвня Мирослав нiколи не дотягував, хiба що напише i прочитае, i то його заносило вбiк, а Штим знав, коли, що, де, як треба сказати. І не тiльки сказати, а й дiяти. Рiшуче, напористо, послiдовно i безстрашно. Вiн нiкого не боявся, добре вiдчував кон’юнктуру i ранiше всiх уловлював настрiй людей. Тому i став популярним, народ йому вiрив, йшов за ним, навiть тодi, коли Штим несподiвано став багатим бiзнесменом, авторитет його не похитнувся. Дав людям роботу, впорядкував мiсто, заасфальтував вулицi, побудував новий готель…
– Жiнкам подобався, а тобi? – запитав Юрко.
– Менi?.. – Надя примовкла, почервонiла, потiм сказала: – Якщо вiдверто, то не дуже. Хоч i не личить про небiжчика негарно говорити, але такий тип чоловiкiв менi не подобаеться. Аж занадто правильний, нудний, позбавлений фантазii. Та й очi в нього маснi, як у кота. Як гляне – наче гола перед ним стоiш. Одна моя знайома казала, що i в лiжку вiн не такий спритний, як у полiтицi й бiзнесi. Ще й грубий, коли щось не так, як вiн захоче. Жiнки липнуть, бо багатий.
– Багатий, кажеш. А звiдки у нього грошi? Я маю на увазi початковий капiтал, адже починав з голого мiсця, майже з нуля?
– Вiн же лiкар-гiнеколог. До нього завжди черга була, сам знаеш для чого. Тато – голова селянськоi спiлки, стрийко – в облздороввiддiлi високу посаду обiймав, та й дружина – Марiя Василiвна – не з бiдних. Родину мае за кордоном. Пологовим будинком завiдував рокiв з десять. А в нас усi щось дають, несуть, презенти вiн любив – це факт. Пам’ятаю, коли я лежала, прибiг захеканий, здаеться, з якогось мiтингу. Одразу до мене, такий уважний, турботливий, хабара хотiв, але спiзнився, бiдолаха, – у мене пологи скiнчилися. Зi мною в палатi дiвча лежало, Оксанкою ii звали, сiмнадцятилiтня, дитину, правда, нагуляла, майбутнiй батько жодного разу не показався, та й нiхто до неi не приходив. Уявляеш, нiхто не приходить, а тут таке нещастя – мертву дитину народила. Як вона, бiдненька, плакала, кричала! Боже ж ти мiй! Всi до неi позбiгалися i Штим теж. Утiшають, клопочуться, за руки тримають, щоб не дай, Боже, чого не сталося – вiкно вiдчинене, а ми на четвертому поверсi лежали. Дiвчина в iстерицi, кричить, волосся на собi рве, а Штим стоiть, як стовп, i нi пари з вуст. А вона до нього на «ти», та так його з болотом змiшала, що аж менi незручно стало. Певне, i з неi хотiв хабара здерти, а може, й наперед йому конверта у кишеню запхала, сподiваючись, що пологи в неi приймуть по першому розряду. Занадто спокiйною була, впевненою. Я, до речi, кiлька днiв тому Оксанку на вокзалi зустрiла. Такою гарною стала, а як одягаеться! Вийшла замiж, живе в Росii, десь на Крайнiй Пiвночi. Приiхала у вiдпустку, батькiв провiдати. Я iй свою вiзитку дала. Може, зайде колись, поговоримо. Ти пий чай, бери бiльше цукру, хочеш, я тобi пляцка врiжу? Смачний, мама спекла.
– Дякую, Надю, не треба. Засидiвся я в тебе, вже майже перша, – сказав Юрко i подумав, що треба когось послати в пологовий будинок. А ще – добре офiс Штима перевiрити, мабуть, звiдти ниточка потягнеться.
– В тебе ненормований робочий день, а редактор дав менi завдання, посидь трохи, поговоримо. Казав, щоб я дещо в тебе вивiдала, так би мовити, одержала iнформацiю з перших рук. Мотиви, версii, хоч що-небудь, Юрку?
– Вибач, Надю, таемниця слiдства, не маю права розголошувати. Степан Степанович у нас контактуе з пресою. Може, дасть тобi iнтерв’ю. Хочеш, я домовлюся?
– Юрчику, час бiжить. Вже приiхали двiйко поважних панiв з обласних газет. І то якi? Заступник головного редактора i заввiддiлом! Почали збирати матерiал. А завтра вранцi мае прибути Саковський. Чув про такого? Вiдомий репортер з Киева! А рiдна мiсцева газета плентатиметься, як завжди, у хвостi. Ти зовсiм не патрiот свого мiста.
– А що ти хочеш знати?
– Ну, як його зарiзали… Хто мiг таке вчинити i чи вийшли на слiд убивцi? Ти ж веселий, виходить, справи не такi й кепськi.
Юрко важко зiтхнув.
– Нiчого б не сталося, якби ти менi трохи розказав, – додала Надя.
– Про що, як його вбивали? Тобi справдi це цiкаво?
– Я – журналiстка. Така в мене робота. А мiй, так званий наречений – слiдчий прокуратури. То чому я повинна за iнформацiею бiгати до Степана Степановича?
– Аргументи в тебе, Надю, залiзнi. Приперла полюбовника до стiни. В нас поки що нiчого конкретного немае. Працюемо.
– Слiдство зайшло в глухий кут?
– Не зовсiм… Перевiряемо кiлька версiй. За день-два такi справи не розслiдуються. Шосту заповiдь «Декалогу» члена ОУН знаеш?
– Нi, – вiдказала Надя, – знаю першу: «3будуемо Украiнську Державу або загинемо у боротьбi за неi».
– Шоста каже: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба». Моя тобi, Надю, порада. Краще в справу Штима не вникати. Нехай тi пани, що приiхали, пишуть. Подивимося, який матерiал зберуть, що надрукують у газетах.
– А ви будете сидiти склавши руки i чекати. Потiм закриете справу як безнадiйну.
– Ти перебiльшуеш, Надю, можливостi своiх колег. Вiдверто кажучи, вiд них слiдству користi мало. Завжди б’ють не в той бiк. Щодо правоохоронних органiв…
– Мiсто i так усе знае. Грошi – ось основна причина. Штима прибрала мафiя. Закiнчуеться перерозподiл кримiнальноi власностi. Так що i без ваших пiкентронiв вiдомо.
– Пiнкертонiв, – виправив Юрко. – Пошукове агентство Аллана Пiнкертона, в якому, крiм Пiка, працювало всього дев’ять службовцiв, а знешкодили вони добрий десяток банд гангстерiв. Легендарнi особистостi, справжнi професiонали, непiдкупнi, безстрашнi, з умiнням перевтiлюватися, досконало володiли зброею, а ти, Надю, зi смiшком про них… До речi, iхньою емблемою було широко розтулене око з написом: «Ми нiколи не спимо». Ми теж не спимо.
– Авжеж, не спите… Щось не видно результатiв. Дрiбну рибку ловите, акули для вас недосяжнi. От скажи, кого Наливайко притягнув до вiдповiдальностi з «жирних котiв», директорського лобi, а це колишнi комунiсти, лише перефарбованi, з крупних пiдприемцiв, фiнансистiв, бiзнесменiв? Жодного! А вiлли за мiстом ростуть як гриби пiсля дощу. Твiй шеф теж виплив догори на тiй самiй хвилi нацiонального вiдродження, що i Штим. Був сiреньким адвокатом, а став грiзним прокурором. Грiзним для загалу, своiм – для тих, хто платить i замовляе музику.
– Думку громадськостi врахуемо, – весело сказав Юрко, – з вiллами розберемося. Але прокуратура, Надю, працюе за сигналами про порушення закону. Нема сигналу – нема й справи, точнiше – перевiрки. А закони тепер такi, що можна побудувати не лише вiлли.
– Якби Наливайко захотiв, але вiн куплений, – розпалювалася все дужче Надя. – Може, i тебе купили, а ти й не знаеш? Гадаеш, квартиру дали за гарнi очi та успiхи на службi? Чи телефон встановили, думаеш, задурно?
