скачать книгу бесплатно
Моральнi листи до Луцилiя. Том I
Луцiй Анней Сенека
Істини
Луцiй Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р.) – давньоримський письменник, державний дiяч, оратор, фiлософ, перший представник фiлософii стоiцизму в Римi. Вiн був впродовж кiлькох рокiв наставником майбутнього iмператора Нерона, а в першi i кращi роки його правлiння – найближчим радником iмператора.
«Моральнi листи до Луцилiя» – останнiй твiр Сенеки. Це своерiдний пiдсумок усiх його фiлософських роздумiв про життя, людину i суспiльне благо як таке, можна сказати, що в цих листах вiн викладае систему стоiчноi етики. Фiлософ на прикладах iз життя пояснюе своему учневi Луцилiю, що життя кожноi людини цiнне настiльки, наскiльки в ньому е моральна основа.
Луций Анней Сенека
Моральнi листи до Луцилiя. Том I
© О. Кононенко, переклад украiнською, 2019
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Лист I
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Так i чини, мiй Луцилiю! Вiдвойовуй себе для себе самого, бережи i накопичуй час, який досi у тебе вiдбирали чи крали, який марнувався. Сам переконайся в тому, що я пишу правду: частину часу у нас вiдбирають силомiць, частину крадуть, частина марнуеться. Але найбiльша ганьба наша – втрата часу з нашоi власноi недбалостi. Придивись уважно: найбiльшу частину життя витрачаемо ми на нiкчемнi справи, чималу – на неробство, i все життя – не на тi справи, що потрiбно. (2) Чи назвеш ти менi такого, хто цiнив би час, хто знав би, чого вартуе день, хто розумiв би, що помирае з кожною годиною? В тому-то i бiда наша, що смерть ми бачимо попереду; а бiльша частина ii у нас за плечима, – бо скiльки рокiв життя минуло, всi належать смертi. Чини ж так, мiй Луцилiю, як ти менi пишеш: не марнуй жодноi години. Утримаеш в руках сьогоднiшнiй день – менше будеш залежати вiд завтрашнього. Бо ж, поки будеш вiдкладати, все життя i промайне. (3) Все у нас, Луцилiю, чуже, один лиш час наш. Тiльки час, який вислизае i тече, дала нам у володiння природа, але i його хто хоче, той i вiдбирае. Смертнi ж нерозумнi: отримавши щось дрiб’язкове, дешеве, яке легко вiдшкодувати, вони дозволяють виставити собi рахунок; а тi, кому придiлили час, не вважають себе боржниками, хоч якраз часу i не поверне навiть вдячний.
(4) Може, ти запитаеш, як чиню я, якщо насмiлююсь тебе повчати? Признаюсь щиросердно: як марнотрат, ощадливий в пiдрахунках, я знаю, скiльки втратив. Не можу сказати, що не втрачаю нiчого, але скiльки втрачаю, i чому, i як, скажу i назву причини моеi бiдностi. Справа зi мною виглядае так само, як i з бiльшiстю тих, хто не через власнi вади дiйшов до злиденного життя; всi менi прощають, нiхто не допомагае. (5) Ну так що ж? По-моему, не бiдний той, кому досить i найменшого залишку. Але ти вже краще бережи свое надбання зараз: бо почати саме час! Як вважали нашi предки, пiзно бути бережливим, коли залишилось на денцi. До того ж залишаеться там не тiльки мало, але й дуже погане.
Бувай здоровий.
Лист II
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) І те, що ти менi писав, i те, що я чув, вселяе менi на твiй рахунок чималу надiю. Ти не мандруеш, не тривожиш себе перемiною мiсць. Бо такi метання – ознака хвороi душi. Я думаю, перший доказ душевного спокою – властивiсть жити осiло i залишатися з самим собою. (2) Але дивись: хiба читання багатьох письменникiв i рiзноманiтних книг не схоже на бродяжництво й непосидючость? Слiд довго залишатися з тим чи iншим з великих умiв, живлячи ними душу, якщо хочеш дiстати щось таке, що в нiй би залишилось. Хто скрiзь – той нiде. Хто проводить життя у мандрах, у тих в результатi гостювальникiв багато, а друзiв немае. Те ж саме неодмiнно буде i з тим, хто з жодним з великих умiв не освоiться, а пробiгае все поспiхом. (3) Не приносить користi i нiчого не дае тiлу страва, якщо ii вивергають, ледве проковтнувши. Нiщо не е таким шкiдливим для здоров’я, як часта змiна лiкiв. Не зарубцюеться рана, якщо пробувати на нiй рiзне зiлля. Не змiцнiе рослина, якщо часто ii пересаджувати. Навiть найкориснiше не приносить користi на бiгу. Якщо читати книги надмiрно, вони лиш розсiюють нас. Тому, якщо не можеш прочитати все, що маеш, май стiльки, скiльки прочитаеш – i досить. (4) «Але, – скажеш ти, – iнколи менi хочеться розгорнути цю книгу, iнколи iншу». – Попробувати багато страв – ознака пересиченостi, надмiрна ж рiзноманiтнiсть страв не насичуе, а псуе шлунок. Тому читай завжди визнаних письменникiв, а якщо надумаеш iнколи вiдволiктися на iнше, повертайся до попереднього. Кожного дня приберiгай щось проти бiдностi, проти смертi, проти усiлякоi iншоi напастi i, коли перепробуеш багато що, вибери одне, те, яке можеш переварити сьогоднi. (5) Я i сам так чиню: з усього прочитаного щось одне запам’ятовую. Сьогоднi ось на що звернув увагу я у Епiкура (бо ж я частенько переходжу в чужий стан, не як перебiжчик, а як вивiдач): (6) «Весела бiднiсть, – каже вiн, – рiч чесна». Та яка ж це бiднiсть, якщо вона весела? Бiдний не той, у кого мало що е, а той, хто хоче мати бiльше. Хiба для нього важливо, скiльки у нього в скринях i в засiках, скiльки вiн мае i скiльки отримуе, якщо вiн зазiхае на чуже i вважае своiм не надбане а те, що треба ще надбати? Ти запитаеш, яка межа багатства? Найнижча – мати необхiдне, найвища – мати стiльки, скiльки тобi вистачить.
Бувай здоровий.
Лист III
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти пишеш, що листи для передачi менi вiддав друговi, а потiм попереджуеш, щоб не всiм, вiдносно тебе, я з ним дiлився, тому що i сам ти цього не робиш. Виходить, в одному листi ти i визнаеш, i не визнаеш його своiм другом. Добре ще, якщо ти вживаеш це слово як розхоже i назвав його «другом» так же, як усiх пошукачiв на виборах ми називаемо «доблесними мужами», чи як зустрiчного, якщо не можемо згадати його iм’я, вiтаемо зверненням «пан». (2) Та якщо ти когось вважаеш другом i при цьому не вiриш йому, як самому собi, значить, ти помиляешся i не вiдаеш, що е справжня дружба. У всьому намагайся розiбратися разом з другом, та перш за все розберися в ньому самому. Якщо подружився, довiряй, суди ж до того, як подружився. Хто, не довiряючи настановам Феофраста, судить пiсля того, як полюбив, замiсть того, щоб любити, склавши судження, тi плутають, що треба робити ранiше, що пiзнiше. Довго думай, чи варто бути другом тому чи iншому, але коли приймеш рiшення, приймай друга всiею душею i говори з ним так же смiло, як iз собою самим. (3) Живи так, щоб i собi самому не доводилось признаватися в чомусь, чого не можна довiрити навiть ворогу, але якщо е речi, якi треба тримати в таемницi, дiлись лише з другом усiма турботами, усiма думками. Будеш вважати його вiрним – вiрним i зробиш. Часто навчають обману тим, що обману бояться, i пiдозрами дають право бути вiроломним. Чому не можу я вимовити тi чи iншi слова в присутностi друга? Чому менi не думати, що в його присутностi я все одно що наодинцi з собою? (4) Однi першому зустрiчному розповiдають про те, що можна повiдати тiльки друговi, i усiлякому, лиш би вiн слухав, викладають все, що у них накипiло. Іншi бояться, щоб i найближчi щось про них знали; цi, якби могли, самi собi не довiряли б, тому вони i тримають усе в собi. Чинити не варто не так, не по-iншому: бо вада – i вiрити всiм, i нiкому не вiрити, тiльки, я сказав би, перша вада благороднiша, друга – безпечнiша. (5) Таким же чином на осуд заслуговують i тi, що завжди занепокоенi, i тi, що завжди спокiйнi. Бо i пристрасть до суети ознака не дiяльного, але неспокiйного в постiйному збудженнi духу, i звичка вважати кожен порух обтяжливим – ознака не безтурботностi, а знiженостi i розпусти. (6) Тому притримай в душi слова, якi вичитав я у Помпонiя: «Деякi до того забились у пiтьму, що неясно бачать все освiтлене». Все повинно спiввiдноситись: i любителю спокою треба дiяти, i дiяльному – побути в спокоi. Запитай поради у природи: вона скаже тобi, що створила i день i нiч.
Бувай здоровий.
Лист IV
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Уперто продовжуй те, що почав, i поспiши скiльки можеш, щоб як можна довше насолоджуватись вдосконаленням i спокоем своеi душi. Є насолода i в тому, щоб вдосконалювати ii, щоб прагнути спокою; та зовсiм iншу насолоду ти вiдчуеш, спозираючи дух, незiпсований i бездоганний. (2) Ти, певно, пам’ятаеш, яку радiсть вiдчув ти, коли зняв претексту, надiв на себе чоловiчу тогу i тебе було виведено на форум? Ще бiльша радiсть чекае на тебе, коли ти позбудешся хлоп’ячого норову i фiлософiя запише тебе в число мужiв. Бо ж i до цiеi пори лишаеться при нас вже не хлоп’ячий вiк, але, що набагато небезпечнiше, дитячiсть. І це – тим гiрше, що нас вважають старими, хоч в нас живуть вади хлопчакiв, i не тiльки хлопчакiв, але й немовлят; бо немовлята бояться речей нiкудишнiх, хлопчаки – уявних, а ми – i того й iншого. (3) Зроби крок вперед – i ти зрозумiеш, що багато що не таке страшне якраз тому, що понад усе лякае. Нiяке зло не е великим, якщо воно останне. Прийшла до тебе смерть? Вона була б страшна, якби могла залишатися з тобою, вона ж чи не з’явиться, чи скоро буде позаду, нiяк не iнакше. – (4) «Нелегко, – скажеш ти, – добитися, щоб дух знехтував життям». – Та хiба ти не бачиш, з яких нiкчемних причин вiд нього з презирством вiдмовляються? Один повiсився перед дверима коханки, iнший кинувся з даху, щоб не чути бiльше, як бушуе господар, третiй, утiкаючи, увiткнув собi клинок в живiт, тiльки щоб його не повернули. Так невже, по-твоему, доброчиннiсть не мае сили над тим, що робить надмiрний страх? Спокiйне життя – не для тих, хто занадто багато думае про його продовження, хто великим благом вважае пережити чисельнi консульства. (5) Кожного дня думай про те, щоб ти мiг з байдужiстю розлучитися з життям, за яке багато хто чiпляеться i тримаеться, наче тi, яких несе потiк – за колючi кущi i гострi каменi. Бiльшiсть так i метаеться мiж страхом смертi i муками життя; жалюгiднi, вони i жити не хочуть, i померти не умiють. (6) Зроби ж свое життя приемним, облишивши усiляку тривогу про нього. Нiяке благо не принесе радощiв тому, хто володiе, якщо вiн в душi не готовий його втратити, i над усе безболiсно втратити те, про що неможливо жалiти, втративши. Тому змiцнюй мужнiстю i загартовуй свiй дух проти того, що може статися навiть з наймогутнiшими. (7) Смертний вирок Помпею винесли хлопчак i скопець, Крассу – жорстокий i нахабний парфянин. Гай Цезар наказав Лепiду пiдставити шию пiд меч трибуна Декстра – i сам пiдставив ii пiд удар Хереi. Нiхто не був так високо пiднесений фортуною, щоб загрози ii були меншими вiд ii потурання. Не вiр затишшю: в одну мить море захвилюеться i проковтне кораблi, якi щойно грайливо колихалися на хвилях. (8) Подумай про те, що i розбiйник i ворог можуть приставити тобi меч до горлянки. Але нехай не загрожуе тобi висока влада – будь-який раб може розпоряджатися твоiм життям i смертю. Я скажу так: хто з презирством ставиться до власного життя, той став господарем твого. Згадай приклад тих, хто загинув вiд домашнiх пiдступiв, зведений чи силою, чи хитрiстю, – i ти зрозумiеш, що гнiв рабiв погубив не менше людей, нiж царський гнiв. Так яке тобi дiло до могутностi того, кого ти боiшся, якщо те, чого ти боiшся, може утнути кожен? (9) Ось ти потрапив до рук ворога, i вiн наказав вести тебе на смерть. Але ж i так iдеш ти до тiеi ж мети! Навiщо ж ти обманюеш себе самого, неначе лише зараз зрозумiв те, що завжди з тобою вiдбувалося? Кажу тобi: вiд митi твого народження iдеш ти до смертi. Про це маемо ми думати i пам’ятати постiйно, якщо хочемо безтурботно чекати на останню годину, страх перед якою позбавляе нас спокою у решту годин. (10) А щоб мiг я закiнчити листа, – дiзнайся, що сподобалось менi сьогоднi (i це зiрване в чужих садах): «Бiднiсть, згiдно закону природи, – велике багатство». Чи знаеш ти, якi межi встановлюе нам цей закон природи? Не терпiти нi спраги, нi голоду, нi холоду. А щоб прогнати голод i спрагу, тобi немае потреби оббивати гордовитi пороги, терпiти похмуру пиху чи образливу привiтнiсть, немае потреби випробовувати щастя в морi чи йти слiдом за вiйськом. Те, чого вимагае природа, доступне i досяжне, пiтнiемо ми лише заради надлишку. (11) Заради нього зношуемо ми тогу, заради нього старiемо в наметах табору, заради нього заносить нас на чужi береги. А те, чого з нас досить, у нас пiд рукою. Кому i в бiдностi добре, той багатий.
Бувай здоровий.
Лист V
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я радiю твоiй впертостi в заняттях i завзяттю, яке спонукае тебе, вiдкинувши все, тiльки про те й старатися, щоб з кожним днем ставати кращим, i хвалю тебе за них. Будь i далi таким же впертим, тут я не тiльки заохочую тебе, але й прошу. Про одне лиш хочу попередити тебе: не чини як тi, хто хоче не удосконалюватися, а тiльки бути на виднотi, i не чини так, щоб в одязi твоему чи в способi життя що-небудь кидалося в очi. (2) Не з’являйся неприбраним, з нестриженою головою i запущеною бородою, не виставляй напоказ ненависть до срiбла, не стели постiль на голiй землi, – не роби всього того, що робиться заради збоченого задоволення власного марнославства. Бо саме iм’я фiлософii викликае ненависть, навiть якщо прибiчники ii поводяться скромно; що ж буде, якщо ми почнемо жити наперекiр людським звичаям? Нехай зсередини ми будемо iнакшими у всьому – зовнi ми не повиннi вiдрiзнятися вiд людей. (3) Нехай не буде надто пишною тога – але i брудною теж; нехай не для нас срiбне начиння прикрашене литим золотом – та не треба вважати лише вiдсутнiсть золота i срiбла свiдченням помiрностi. Будемо робити все, щоб жити краще, нiж натовп, а не наперекiр натовпу, iнакше ми вiдлякуемо вiд себе i втiкатимуть вiд нас тi, кого хочемо виправити. Зi страху, що доведеться наслiдувати нас у всьому, вони не захочуть наслiдувати нас нi в чому – тiльки цього ми i доб’емося. (4) Перше, що обiцяе дати фiлософiя, – це умiння жити серед людей, доброзичливiсть i товариськiсть; та несхожiсть з людьми не дозволить нам дотриматись цiеi обiцянки. Потурбуемося ж, щоб те, чим ми хочемо викликати захоплення, не викликало смiх i неприязнь. Бо у нас немае iншоi мети, як тiльки жити у згодi з природою. Але протиприродно виснажувати свое тiло, ненавидiти легко досяжну охайнiсть, надаючи перевагу неохайностi, обирати iжу не тiльки дешеву, а й грубу та огидну. (5) Тiльки потяг до розкошi бажае одного лиш вишуканого, – та тiльки безумство уникае недорогого i загально прийнятного. Фiлософiя вимагае помiрностi – не тортур; а помiрнiсть не повинна бути неодмiнно неохайною. Ось мiра, яка менi до душi: нехай в нашому життi поеднуються добрi звички iз звичками бiльшостi, нехай люди дивуються йому, але визнають. – (6) «Як же так? Невже i ми будемо робити, як всi iншi, i мiж ними i нами не буде нiякоi рiзницi?» – Буде, i дуже велика. Нехай той, хто придивиться до нас ближче, знае, наскiльки вiдрiзняемось ми вiд натовпу. Нехай той, хто увiйде в наш дiм, дивуеться з нас, а не з нашого посуду. Великий той, хто глиняним начинням користуеться як срiбним, та не менш великий i той, хто срiбним користуеться як глиняним. Слабкий духом той, кому багатство не пiд силу.
(7) Та хочу i сьогоднi подiлитися с тобою моiм невеликим прибутком: я знайшов у нашого Гекатона, що покiнчити з усiма бажаннями корисно нам для зцiлення вiд страху. «Ти перестанеш боятися, – говорить вiн, – якщо i надiятися перестанеш». Ти запитаеш, як можна зрiвнювати такi рiзнi речi. Але так воно i е, мiй Луцилiю: хоч здаеться, що мiж ними немае нiчого спiльного, насправдi вони пов’язанi. Як один ланцюг з’еднуе сторожа i бранця, так страх i надiя, такi не схожi мiж собою, приходять разом: слiдом за надiею з’являеться страх. (8) Я i не здивуюсь цьому: вони обое властивi душi невпевненiй, яка тривожиться очiкуванням майбутнього. А головна причина надii i страху – наше невмiння пристосовуватися до дiйсностi i звичка посилати нашi помисли далеко вперед. Так передбачення, найвеличнiше з наданих людинi благ, обертаеться злом. (9) Звiрi втiкають тiльки при небезпецi, а пiсля втечi бiльше не вiдчувають страх. Нас же мучить i майбутне i минуле. З наших благ багато якi нам шкодять: так пам’ять повертае нас до пережитих мук страху, а передбачення попереджае про муки майбутнi. І нiхто не бувае нещасним тiльки вiд нинiшнiх причин.
Бувай здоровий.
Лист VI
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я розумiю, Луцилiю, що не тiльки змiнююсь на краще, але й стаю iншою людиною. Я не хочу сказати, нiби в менi вже нiчого змiнювати, та й не надiюсь на це. Як може бiльше не бути такого, що треба було б виправити, зменшити чи збiльшити? Бо якщо душа бачить своi недолiки, про якi ранiше не знала, це свiдчить, що вона звернулась до кращого. Деяких хворих треба вiтати i з тим, що вони вiдчули себе хворими.
(2) Я хочу, щоб цi перемiни, якi так швидко вiдбуваються зi мною, передались i тобi: тодi я б ще мiцнiше повiрив у нашу дружбу – справжню дружбу, яку не розколють нi надiя, нi страх, нi користь, таку, яку бережуть до смертi, заради якоi йдуть на смерть. (3) Я назву тобi багатьох, хто позбавлений не друзiв, а самоi дружби. Такого не може бути з тими, чиi душi об’еднуе спiльна воля i жадання чесного. Як же iнакше? Вони ж бо знають, що тодi у них все спiльне, особливо незгоди. Ти i уявити собi не можеш, наскiльки кожен день, як я помiчаю, рухае мене вперед. – (4) «Та якщо ти щось знайшов i пiзнав його користь з досвiду, подiлись зi мною!» – скажеш ти. – Та я й сам хочу все перелити в тебе i, чомусь навчившись, радiю лиш тому, що зможу навчити. І нiякi знання, нехай найвеличнiшi i найблагодiйнiшi, та лише для мене одного, не задовольнять мене. Якби менi подарували мудрiсть, але з однiею умовою: щоб я тримав ii при собi i не дiлився нею, – я б вiд неi вiдмовився. Будь-яке благо нам не в радiсть, якщо ми володiемо ним лише для себе одного.
(5) Пошлю я тобi i книги, а щоб ти не витрачав часу на пошук речей корисних, зроблю помiтки, за якими ти вiдразу знайдеш все, що я схвалюю i чим захоплююсь. Та бiльше користi, нiж слова, принесли б тобi живий голос мудрих i життя поруч з ними. Краще прийти i бачити все на мiсцi, по-перше, тому, що люди вiрять бiльше очам, анiж вухам, по-друге, тому, що довгий шлях настанов, короткий i переконливий шлях прикладiв. (6) Не став би Клеанф точною подобою Зенона, якби вiн тiльки чув його. Вiн бо дiлив з ним життя, бачив приховане, спозирав, чи живе Зенон узгоджено зi своiми правилами. І Платон, i Арiстотель, i увесь сонм мудрецiв, якi потiм розiйшлись в рiзнi боки, бiльше почерпнули зi звичок Сократа, нiж зi слiв його. Метродора i Гермарха, i Полнена зробили великими людьми не уроки Епiкура, а життя з ним разом. Та кличу я тебе не тiльки заради тiеi користi, яку ти матимеш, а й заради тiеi, яку принесеш; удвох ми бiльше додамо один одному.
(7) До речi, за мною щоденний подарунок. Ось що сподобалось менi нинi у Гекатона: «Ти запитаеш, чого я досяг? Став самому собi другом!» Досяг вiн багато чого, бо тепер нiколи не залишиться самотнiм. І знай: така людина завжди усiм буде другом. Бувай здоровий.
Лист VIІ
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти запитуеш, чого тобi слiд бiльше всього уникати? Натовпу! Бо ж до нього не пiдступитися без небезпеки! Признаюсь тобi у своiй слабкостi: нiколи не повертаюсь я таким же, яким вийшов. Що я заспокоiв, те знову приходить у хвилювання, що гнав вiд себе – повертаеться. Як бувае з хворими, коли довга слабiсть доводить iх до того, що вони i вийти не можуть, щоб собi не нашкодити, так стаеться i з нами, чиi душi вилiковуються пiсля довгого недугу. (2) Немае ворога гiршого, нiж натовп, в який ти затесався. Кожен неодмiнно або спокусить тебе своею вадою, або заразить, або непомiтно забруднить. Чим зiбрання багатолюднiше, тим бiльша небезпека. І немае нiчого згубнiшого для добрих звичок, нiж видовища: бо через насолоду ще легше пiдкрадаються до нас усiлякi вади. (3) Що я, по-твоему, кажу? Повертаюсь я скупiшим, честолюбнiшим, ласим до розкошiв i напевно жорстокiшим i не таким людяним: i все тому, що побув серед людей. Випадково потрапив я на полудневу виставу, маючи надiю вiдпочити i очiкуючи iгор та жартiв – того, на чому очi людини заспокоюються пiсля виду людськоi кровi. Яке там! Все попередне було не боем, а суцiльним милосердям, зате тепер – жарти в сторону – пiшла справжня рiзня! Прикриватися нiчим, все тiло пiдставлене пiд удар, жодного разу нiчия рука не пiднялась даремно. (4) І бiльшiсть вiддае перевагу цьому, а не звичайним парам i найулюбленiшим бiйцям! А чому б i нi? Немае ж нi шолома, нi щита, щоб вiдбити меч! Навiщо обладунки? Навiщо прийоми? Все це лиш вiдтягуе мить смертi. Вранцi люди вiдданi на розтерзання левам i ведмедям, опiвднi – глядачам. Це вони велять убитим iти пiд удар тих, хто iх уб’е, а переможцiв щадять лише для новоi бiйнi. Для тих, хто б’еться, немае iншого виходу, окрiм смертi. В дiло пускають вогонь i залiзо, i так доки не спорожнiе арена. – (5) «Але ж вiн вчиняв розбоi, убив людину». – Хто убив, сам заслужив того ж. А ти, нещасний, за яку провину повинен дивитись на це? – «Рiж, бий, пали! Чому вiн так боязко бiжить на клинок? Чому так несмiло убивае? Чому так неохоче помирае?» – Бичi женуть iх на меч, щоб грудьми, голими грудьми зустрiчали противники удар. У видовищi перерва? Так нехай тим часом убивають людей, тiльки щоб щось вiдбувалося.
Як ви не розумiете, що дурнi приклади обертаються проти тих, хто iх подае? Будьте вдячними безсмертним богам за те, що ви вчите жорстокостi нездатного iй навчитися. (6) Подалi вiд народу нехай тримаеться той, у кому душа ще не змiцнiла i не стала стiйкою в добрi: такий легко переходить на бiк бiльшостi. Навiть Сократ, Катон i Лелiй вiдступились би вiд своiх чеснот посеред несхожого з ними натовпу, а вже з нас, як не вдосконалюемо ми свою природу, жоден не встоiть перед натиском з усiх бокiв пiдступаючих вад. (7) Багато зла приносить навiть единий приклад марнотратства i скупостi; розпещений приятель i нас робить слабкими i рознiженими, багатий сусiд розпалюе нашу жадiбнiсть, лукавий товариш навiть чистого i простодушного заразить своею iржею. Що ж, по-твоему, буде з нашими звичками, якщо на них пiде в наступ цiлий народ? Неодмiнно ти або станеш йому наслiдувати, або його зненавидиш. (8) Але i того, й iншого треба уникати: не можна уподiбнюватися злим тому, що iх багато, не можна ненавидiти багатьох тому, що iм не уподiбнюешся. Усамiтнюйся, наскiльки можеш; проводь час тiльки з тими, хто зробить тебе кращим, допускай до себе тiльки тих, кого ти сам можеш зробити кращим. І те й iнше вершиться взаемно, люди вчаться, навчаючи. (9) Значить, не потрiбно тобi заради честолюбного бажання виставляти напоказ свiй дар, виходити в середину натовпу i читати йому вголос або розмiрковувати перед ним; по-моему, це варто було б робити, якщо твiй товар йому до душi, а так нiхто тебе не зрозумiе. Може, один-два чоловiки тобi й трапляться, але й тих тобi доведеться просвiщати i наставляти, щоб вони тебе зрозумiли. «Так заради чого я вчився?» – Не слiд боятися, що праця твоя пропала даремно: ти вчився заради себе самого.
(10) Але я-от не заради себе одного вчився сьогоднi й тому повiдомлю тобi, якi менi трапились три чудових вислови – усi майже про одне й те ж. Перший нехай погасить борг у цьому листi, два iнших прийми в оплату наперед. Демокрiт пише: «Для мене одна людина – що цiлий народ, а народ – що одна людина». (11) І той, хто на питання, навiщо вiн з такою стараннiстю займаеться мистецтвом, яке дiйде лише до небагатьох, вiдповiдав: «Досить з мене i небагатьох, досить з мене i одного, досить з мене i жодного», – сказав теж дуже добре, хто б вiн не був (на цей рахунок е рiзнi думки). Гарний i третiй вислiв – Епiкура, який писав одному зi своiх товаришiв з учених занять: «Це я кажу для тебе, а не для натовпу: бо кожен з нас для iншого вартий переповненого театру». (12) Ось що, мiй Луцилiю, треба зберегти в душi, щоб знехтувати задоволенням, яке приносить похвала бiльшостi. Багато хто тебе схвалюе. Так чи у тебе е причини бути задоволеним собою, якщо для багатьох ти зрозумiлий? Всередину мають бути зверненi твоi достоiнства!
Бувай здоровий.
Лист VIII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) «Ти наказуеш менi уникати натовпу, – пишеш ти, усамiтнюватися i задовольнятися власною совiстю. А як же вашi настанови, якi велять трудитися до самоi смертi?» – Але те, до чого я тебе схиляю, сховатися i замкнути дверi, – я сам зробив, щоб багатьом принести користь. Жодного дня я не втрачаю в неробствi, навiть частину ночi вiддаю заняттям. Я не йду спати, звiльнившись: нi, сон долае мене, а я сиджу, втупившись в свою роботу втомленими вiд неспання, злиплими очима.
(2) Я вiддалився не тiльки вiд людей, але й вiд справ, перш за все – моiх власних, i зайнявся справами нащадкiв. Для них я записую те, що може допомогти iм. Як iз рiзних компонентiв складають кориснi лiки, так я кладу на аркушi рятiвнi настанови, в цiлющостi яких я переконався на власних ранах: хоч моi виразки не закрились зовсiм, та розповзатися в ширину перестали.
(3) Я вказую iншим той правильний шлях, який сам знайшов так пiзно, стомившись вiд блукань. Я кричу: «Уникайте всього, що любить натовп, що пiдкинув вам випадок! З пiдозрою i страхом зупинiться перед усiляким випадковим благом! Бо i риби, i звiрi ловляться на приманку солодкоi надii! Ви думаете, це дари фортуни? Нi, це ii пiдступи. Хто з вас хоче прожити життя наскiльки можливо безпечнiше, той нехай бiжить вiд тих вимащених пташиним послiдом благодiянь, що обманюють нас, нещасних, ще й тим, що ми, вирiшивши, нiби здобич наша, самi стаемо здобиччю. Погоня за ними веде в безодню.
(4) Кiнцевий результат життя, що високо вознеслося, один – падiння. До того ж не можна i чинити опiр, коли щастя починае водити нас косо-криво. Або вже пливти прямо, або вiдразу на дно! Та фортуна не збивае зi шляху – вона перекидае i кидае на скелi.
(5) Догоджайте ж тiлу лиш настiльки, наскiльки треба для пiдтримки його мiцностi, i такий спосiб життя вважайте едино здоровим i цiлющим. Тримайте тiло в строгостi, щоб воно не перестало пiдкорятися душi: нехай iжа лиш утамовуе голод, напiй – спрагу, нехай одяг захищае тiло вiд холоду, а житло – вiд усього, що йому загрожуе. А чи зведене житло з дерну чи з барвистого заморського каменю, рiзницi немае: знайте, пiд солом’яним дахом людинi не гiрше, нiж пiд золотим. Зневажайте все, що непотрiбна праця створюе заради прикрас чи напоказ. Пам’ятайте: нiщо, окрiм душi, недостойне захоплення, а для великоi душi все менше вiд неi».
(6) І коли я розмовляю так з самим собою, розмовляю з нащадками, невже, по-твоему, я приношу менше користi, нiж вирушаючи в суд посередником, чи припечатуючи перснем таблички iз заповiтом, чи в сенатi, вiддаючи руку i голос пошукачевi посади? Повiр менi, хто здаеться неробою, той зайнятий найважливiшими справами, i божественними i людськими разом.
(7) Проте пора закiнчувати i, за моiм правилом, чим-небудь розрахуватися з тобою i в цьому листi. Заплачу я не з власних запасiв; я до цих пiр все продивляюся Епiкура i сьогоднi вичитав у нього такi слова: «Стань рабом фiлософii, щоб здобути справжню свободу». І якщо ти вiддався i пiдкорився iй, твоя справа не буде вiдкладатися з дня на день: вiдразу ж ти отримаеш вольну. Тому що саме рабство у фiлософii е свобода.
(8) Може статися, ти запитаеш мене, чому я беру так багато прекрасних висловiв у Епiкура, а не у наших. Та чому ти думаеш, що подiбнi слова належать одному Епiкуру, а не всiм людям? Як багато поети кажуть такого, що або сказане, або мае бути сказане фiлософами! Я не беру нi трагедii, нi нашоi тогати, яка теж не позбавлена серйозностi i стоiть посерединi мiж трагедiею i комедiею; але i в мiмах стiльки е красномовних рядкiв! Скiльки вiршiв Публiлiя треба було б виголошувати не взутим в сандалii, а виступаючи на котурнах!
(9) Я наведу один його вiрш, дотичний до фiлософii, i якраз до тiеi ii частини, якою ми щойно займались; в ньому поет стверджуе, що те, що випадково дiсталось, не можна вважати своiм:
Чуже, що по вашому бажанню дiсталось раптом нам.
(10) Але ти, я пам’ятаю, наводив iнший вiрш, набагато кращий i коротший:
Не наше те, що нам дано фортуною.
А цей твiй вислiв (я не пропущу i його) навiть ще кращий:
Все, що дано нам, може бути i вiдiбране.
Та цього я не зарахую в погашення боргу: я лиш вiддав тобi твое ж.
Бувай здоровий.
Лист IX
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти хочеш знати, чи справедливо Епiкур в одному з листiв засуджував тих, хто стверджуе, нiби мудрецевi нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен i тому нiчиеi дружби не треба. Цей докiр Епiкур кидае Стiльпону i тим, хто думае, що найвище благо – коли душа нiчого не терпить.
(2) Утiм, ми неминуче впадаемо в двозначнiсть, якщо для стислостi перекладаемо слово ???????[1 - Апатiя (грец.).], використовуючи слово «терпiти». Бо можна подумати, нiби суть тут протилежна тому, що ми маемо на увазi. Ми хотiли сказати: «душа, яка байдужа до будь-якого болю», а зрозумiти можна так: «душа, яка не може витерпiти нiякого болю». Подивись же сам, чи не краще буде сказати «невразлива душа» чи «душа, недоступна для будь-якого страждання»?
(3) У тому й рiзниця мiж ними i нами: наш мудрець перемагае все неприемне, але вiдчувае його, а iхнiй мудрець навiть i не вiдчувае. Спiльне ж i у нас i у них ось що: мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен. Та хоч i достатньо самого себе, йому все ж хочеться мати i друга, i сусiда, i товариша.
(4) Сам посуди, до якого ступеня задовольняеться сам собою той, хто iнколи задовольняеться i часткою самого себе. Якщо хвороба чи ворог зроблять його безруким, якщо випадок вiдбере у нього око, мудрецевi вистачае того, що залишилось, вiн i з скалiченим тiлом буде таким же веселим, яким був до калiцтва. Та хоч вiн i не журиться про втрачене, все ж вважав би за краще обiйтися без втрат.
(5) Так само нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен мудрецевi не тому, що вiн хоче жити без друзiв, а тому, що може. Кажучи «може», я маю на увазi ось що: зi спокiйною душею перенесе вiн втрату. Бо без друзiв вiн не залишиться нiколи, i в його владi вирiшити, як швидко знайти замiну. Фiдiй, якби втратив статую, вiдразу зробив би iншу. Так i вiн – майстер зав’язати дружбу – замiсть втраченого друга прийняв би нового.
(6) Ти запитаеш, як можна швидко надбати чиюсь дружбу; я вiдповiм, якщо ми домовимось, що я зараз вiддам тобi борг i по цьому листу ми розрахуемось. Гекатон каже: «Я назву приворотний засiб без усiлякого зiлля, без трав, без заклинань знахарки. Якщо хочеш, щоб тебе любили, – люби». Не тiльки стара, випробувана дружба приносить нам велику насолоду, але й початок новоi, яку ми тiльки лиш надбали.
(7) Мiж тим, хто вже надбав друга, i тим, хто тiльки на порозi дружби, е така ж рiзниця, що й мiж сiячем i женцем. Фiлософ Аттал не раз говорив, що приемнiше добиватися дружби, нiж добитися ii, як художнику приемнiше писати картину, нiж ii закiнчити. Хто займаеться своею справою з душевним неспокоем, той в самому заняттi знаходить велику насолоду. Випускаючи з рук закiнчений твiр, вiн вже не буде так насолоджуватися: тепер вiн радiе плодам свого мистецтва, а поки вiн писав, його радувало саме мистецтво. Пiдлiтковий вiк наших дiтей щедрiший на плоди, але час, коли вони були немовлятами, нам милiший.
(8) Та повернiмося до нашого предмета. Нехай мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен, вiн все-таки бажае мати друга, хоч би заради дiяльноi дружби, щоб не залишалась дозвiльною така велика чеснота, i не заради того, щоб, як говорить Епiкур в тому ж листi, «було кому доглядати його хворого, допомагати в оковах чи в нуждi», але щоб самому було кого хворого доглядати, кого визволяти з-пiд ворожоi варти. Недобрi думки того, хто подружився, маючи на увазi лиш самого себе; як вiн почав, так i закiнчить. Хто надбав друга, щоб той виручав з кайданiв, той кине його, лиш тiльки загримлять кайдани.
(9) Такi дружнi союзи народ називае тимчасовими. З ким ми зiйшлися заради користi, милий нам доти, доки корисний. Ось чому навколо того, чиi справи процвiтають – натовп друзiв, а навколо того, хто потерпiв крах, пустеля. Друзi втiкають звiдти, де випробовуеться дружба. Ось чому бачимо ми так багато безсоромних прикладiв, коли однi зi страху покидають друзiв, iншi зi страху зраджують iм. Який початок, такий кiнець, iнакше i бути не може. Хто подружився заради вигоди, тому буде дорогою нагорода за зраду в дружбi, якщо i в нiй було дорогим йому що-небудь, окрiм неi самоi
(10) Для чого менi друг? Щоб було за кого померти, за ким пiти у вигнання, за чие життя боротися i вiддати життя. А дружба, про яку ти пишеш, та, яка будуеться з корисливою метою i видивляеться, що можна вигадати, – це не дружба, а угода.
(11) Немае сумнiву, у пристрасних стосунках закоханих е щось спiльне з дружбою, це можна б навiть назвати безрозсудною дружбою. Бо хiба любить хто-небудь заради прибутку? Заради честолюбства i слави? Кохання саме по собi, нехтуючи усiм iншим, запалюе душi жаданням краси, з надiею на взаемну нiжнiсть. Як же так? Невже причина бiльш чесна народжуе соромiцьку пристрасть?
(12) Ти заперечиш менi: «Не про те зараз мова, чи треба шукати дружбу заради неi самоi чи заради iншоi мети». Навпаки, якраз це i треба довести. Бо якщо треба шукати ii заради неi самоi, значить i той, хто нiкого, окрiм себе, не потребуе, може шукати ii. – «Як же вiн буде ii шукати?» – Як шукають найпрекраснiше, не спокушаючись на прибуток, не боячись мiнливостi фортуни. Хто заводить друзiв про всяк випадок, той позбавляе дружбу ii величi.
(13) Мудрому нiхто, окрiм нього самого, не потрiбен. Багато хто, Луцилiю, тлумачить цю думку перекручено: проганяють мудреця звiдусiль i примушують його усамiтнитися в своiй мушлi. Мiж тим слiд розiбратися, чи багато обiцяе цей вислiв i що обiцяе. Мудрому достатньо самого себе для того, щоб жити блаженно, а не для того, щоб жити. Для життя йому потрiбно багато, а для блаженства тiльки високий i здоровий дух, що зневажае фортуну.
(14) Я хочу послатися на Хрiсiппа, який вiн приймае розподiл. Вiн говорить, що мудрець нi в чому не потерпае, хоч потрiбно йому багато що, нерозумному ж нiчого не треба, тому що вiн нiчим не вмiе користуватися, зате потребу вiн мае у всьому. Мудрецевi потрiбнi i руки, i очi, i ще багато що, без чого не обiйтись у повсякденному життi, а потреби вiн не мае нi в чому. Бо потреба – це необхiднiсть, а для мудрого необхiдностi немае.
(15) Значить, хоч мудрець i задовольняеться самим собою, в друзях вiн все ж мае потребу i хоче мати iх як можна бiльше, але не для блаженного життя, – бо жити блаженно може вiн i без друзiв. Найвище благо не шукае знарядь зовнi: воно твориться вдома i виникае тiльки саме з себе. Якщо ж хоч якась частина його береться зовнi, воно вже залежить вiд фортуни.
(16) «А як буде жити мудрець, якщо його взяли пiд варту, переселили на чужину, якщо вiн загубився у довгому плаваннi i, викинутий на пустельний берег, залишився без друзiв?» Як Юпiтер в ту пору, коли свiт розточиться, боги зiллються воедино, природа замре в непорушностi, а сам вiн заспокоiться, вiддавшись думкам. Щось подiбне чинить i мудрий: вiн замикаеться в собi, залишаеться з самим собою.
(17) Доки, проте, вiн може вершити справи на свiй розгляд, вiн, хоч нiкого не потребуе, окрiм себе, бере дружину, хоч нi в кому не мае потреби, народжуе дiтей, хоч нi кого не потребуе, не буде жити, якщо доведеться жити i не бачити жодноi людини. До дружби притягуе його не власна користь, а природнiй потяг. Бо вiд народження закладений в нас потяг до багатьох речей, в iхньому числi i до дружби. Подiбно до того як усiм ненависна самотнiсть, подiбно до того як устремлiння жити спiльно природно об’еднуе людину з людиною, так е i тут якесь спонукання, що примушуе нас прагнути дружби.
(18) Та, хоч мудрець i любить як нiхто друзiв, хоч вiн ставить iх нарiвнi з собою, а часто i вище за себе, – все ж вiн буде вiрити, що все його благо в ньому самому, i повторить слова Стiльпона, того самого, на якого нападае в листi Епiкур. Коли рiдне мiсто Стiльпона було захоплене, коли вiн втратив дружину, втратив дiтей, а сам вийшов iз всеохоплюючоi пожежi один, але все такий же блаженний, Деметрiй, якого назвали через чисельнi знищенi ним мiста Полiоркетом, запитав у нього, чи втратив Стiльпон що-небудь, i той вiдповiв: «Все мое благо зi мною!»
(19) Ось людина смiлива i рiшуча! Вiн перемiг навiть ворога-переможця. Вiн сказав: «Я нiчого не втратив», – i примусив того сумнiватися у власнiй перемозi. «Все мое зi мною» – зi мною справедливiсть, чесноти, розумнiсть, сама здатнiсть не вважати благом те, що можна вiдiбрати. Ми дивуемося тваринам, якi можуть пройти крiзь вогонь без шкоди для тiла; та наскiльки дивовижний цей чоловiк, який пройшов крiзь озброений стрiй, вогонь i руiни без збиткiв i шкоди для себе! Бачиш, наскiльки легше перемогти цiлий народ, нiж одну людину? Його слово – це слово стоiка, який теж проносить свое благо недоторканим через спаленi мiста. Бо нiхто, окрiм нього самого, йому не потрiбен, – такими е для нього межi щастя.
(20) А щоб ти не думав, нiби ми однi розкидаемося високими словами, – знай, що i сам Епiкур, який дорiкав Стiльпону, написав схожий вислiв, який ти i зволь прийняти, хоч сьогоднiшнiй мiй борг я вже вiддав. «Кому не здаеться вершиною достатку те, що е, той залишиться бiдняком, навiть, коли стане господарем всього свiту». Або ж так, якщо, по-твоему, це звучить краще (бо зберiгати вiрнiсть треба не словам, а думкам): «Хто не вважае себе бiльш блаженним нiж усi, той нещасний, навiть якщо е повелителем свiту».
(21) Знай, що думки цi належать всiм i, значить, пiдказанi природою, так що iх же ти знайдеш i в комiчного поета:
Нещасний, хто щасливим не вважае себе.
Чи мае значення, як тобi живеться, якщо ти вважаеш, що погано?
(22) «Так що ж, – запитаеш ти, – якщо оголосить себе блаженним i той, хто безчесно розбагатiв, i господар сотень рабiв, який е рабом у тисячi господарiв, значить, вiн i стане блаженним за власним вироком?» – Нi, важливо не те, що вiн говорить, а що вiдчувае, i не те, що вiдчувае сьогоднi, а те, що завжди. Тому у тебе немае причини боятися, що таке велике благо дiстанеться i на долю недостойних. Тiльки мудрому до душi те, що е, глупство ж постiйно страждае, гребуючи тим, що мае.
Бувай здоровий.
Лист X
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Так воно i е, я не мiняю своеi думки: уникай натовпу, уникай небагатьох, уникай навiть одного. Немае нiкого, з ким я хотiв би бачити тебе разом. Переконайся ж наочно, як високо я суджу про тебе, якщо насмiлююсь довiрити тебе тобi самому. Кажуть, Кратет, слухач того самого Стiльпона, якого я згадав у попередньому листi, побачив якось юнака, що гуляв на самотi, i запитав у нього, що вiн тут робить один. – «Розмовляю с самим собою», – була вiдповiдь. На це Кратет сказав: «Будь обережним, прошу тебе, i добре слiдкуй: бо твiй спiврозмовник – погана людина!»
(2) Зазвичай ми застерiгаемо тих, хто в горi чи пiд страхом, щоб не дати iм використати на зло свою самотнiсть. Та й нiкого з людей нерозумних не слiд залишати наодинцi з самим собою: тут-то i охоплюють iх дурнi помисли, тут i готують вони небезпеки собi та й iншим, тут до них i приходять чередою соромiцькi жадання. Тут-то все, що сором i страх змушували приховувати, виноситься на поверхню душi, тут-то вона i вiдточуе зухвалiсть, пiдстьобуе похiть, гарячить гнiвливiсть. Є у самотностi одна перевага: можливiсть нiкому нiчого не вiдкривати i не боятися викривача; та це й губить нерозумного, бо вiн видае сам себе.
От бачиш, як я надiюсь на тебе, вiрнiше, як я за тебе ручаюся (тому що «надiею» зветься благо, яке або буде, або нi): кращого товариша, нiж ти сам, я для тебе не знаходжу.
(3) Я повертаюсь пам’яттю до тих повних сили слiв, якi ти вимовляв з таким благородством. Тодi я привiтав себе i сказав: «Цi слова не просто злетiли з язика, у них е мiцна основа. Цей чоловiк – не один з багатьох, вiн прагне спасiння».
(4) Так i говори, так i живи. Дивись тiльки, щоб нiщо тебе не зробило рабом. Колишнi твоi молiння вiддай на волю богiв, а сам моли iх заново i про iнше: про яснiсть розуму i здоров’я душевне, а потiм тiльки – тiлесне. Чому б тобi не молитися про це частiше? Смiло проси бога: нiчого чужого ти у нього не просиш.
(5) Та хочу, як у нас заведено, послати тобi з цим листом невеликий подарунок. Правдивi слова знайшов я у Афiнодора: «Знай, що тодi ти будеш вiльним вiд усiх жадань, коли тобi доведеться звертатися з молитвою до богiв лиш про те, про що можна просити привселюдно». А до чого ж люди безумнi! Пошепки возносять вони богам безсоромне прохання, ледь хто наблизить вухо – замовкають, а боговi розповiдають те, що приховують вiд людей. Так дивись, щоб цю настанову не можна було з користю прочитати i тобi: живи з людьми так, наче на тебе дивиться бог, говори з богом так, наче тебе слухають люди.
Бувай здоровий.
Лист ХІ
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Зi мною мав бесiду твiй друг, юнак з гарними завдатками; яка у нього душа, який розум, якi успiхи – все я зрозумiв, ледь вiн заговорив. Яким вiн показав себе з першоi проби, таким i залишиться: бо ж вiн говорив без пiдготовки, захоплений зненацька. І навiть, коли зiбрався з думками, вiн ледве мiг подолати сором’язливiсть (а це добра ознака молодоi людини), – до того ж вiн почервонiв. Я пiдозрюю, що це залишиться при ньому i тодi, коли вiн змiцнiе i позбавиться вад, коли досягне мудростi. Нiяка мудрiсть не прибере природних вад тiла чи душi: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.
