скачать книгу бесплатно
(2) Деяких, навiть дуже стiйких людей, коли вони бачать натовп народу, кидае в пiт, нiби вони втомились чи страждають вiд спеки: у деяких, коли iм належить виступати з промовою, тремтять колiна, у iнших цокотять зуби, заплiтаеться язик, губи злипаються. Тут не допоможе нi виучка, нi звичка, тут природа являе свою силу, через цю ваду нагадуючи про себе навiть здоровим i мiцним.
(3) До таких вад, я знаю, належить i раптове почервонiння обличчя, що бувае навiть у статечних людей. Найчастiше це бувае у юнакiв, – у них i жар сильнiший, i шкiра на обличчi тонша; та не позбавленi такоi вади i люди похилого вiку, i старi. Деяких бiльше всього i варто остерiгатися, коли вони почервонiють: тут якраз iх i полишае усiлякий сором.
(4) Сулла був особливо жорстоким тодi, коли до його обличчя приливала кров. Нiхто так легко не змiнювався на обличчi, як Помпей, який неодмiнно червонiв на людях, особливо пiд час зiбрань. Я пам’ятаю, як Фабiан, коли його привели в сенат свiдком, почервонiв, i той рум’янець сорому диво як його прикрасив.
(5) Причина цьому – не слабкiсть духу, а новизна, яка хоч i не лякае, та все ж хвилюе недосвiдчених, i до того ж вони легко червонiють через природну схильнiсть тiла. Бо якщо у одних кров спокiйна, то у iнших вона гаряча i рухлива i миттю кидаеться в обличчя.
(6) Вiд цього, повторюю, не позбавить нiяка мудрiсть: iнакше, якщо б вона могла викоренити будь-якi вади, iй була б пiдвладна сама природа. Що закладене в нас народженням i побудовою тiла, залишиться, як би довго i вперто не удосконалювався наш дух. І завадити цим речам так же неможливо, як i викликати iх насильно.
(7) Актори на пiдмостках, коли наслiдують пристрастi, коли хочуть зобразити страх чи трепiт або показати журбу, наслiдують лиш деякi ознаки збентеження: опускають голову, говорять тихим голосом, дивляться в землю з понурим виглядом, а от почервонiти не можуть, тому що рум’янець не можна нi придушити, нi примусити з’явитись. Тут мудрiсть нiчого не обiцяе, нiчим не допоможе: такi речi нiкому не пiдвладнi, без наказу приходять, без наказу зникають.
(8) Та цей лист вже просить завершення. Отримай вiд мене дещо корисне i цiлюще i назавжди збережи в душi: «Слiд вибрати когось iз людей добра i завжди мати його перед очима, – щоб жити так, нiби вiн дивиться на нас, i так чинити, нiби вiн бачить нас».
(9) Цьому, мiй Луцилiю, вчить Епiкур. Вiн дав нам охоронця i провiдника – i правильно зробив. Багатьох грiхiв вдалося б уникнути, якби бiля нас, що готовi впасти в грiх, був свiдок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би iй очищати найглибшi схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнiм лише в думках iншого, виправить його! Щасливий i той, хто може так шанувати iншого, що навiть пам’ять про нього служить зразком для вдосконалення! Хто може так шанувати iншого, той сам скоро буде пошанований.
(10) Вибери ж собi Катона, а якщо вiн здасться тобi занадто суворим, вибери мужа не такого непохитного – Лелiя. Вибери того, чие життя i мова, i навiть обличчя, в якому вiдбиваеться душа, тобi приемнi; i нехай вiн завжди буде у тебе перед очима, чи як охоронець, чи як приклад. Нам потрiбен, я повторяю, хто-небудь, за чиiм зразком формувався б наш характер. Бо криво проведену риску виправиш тiльки по лiнiйцi.
Бувай здоровий.
Лист ХІІ
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Куди я не озирнусь – всюди бачу свiдчення моеi старостi. Приiхав я в свое замiське обiйстя i почав жалiтися, що дорого обходиться благенька будiвля, а управляючий вiдповiдае менi, що тут виною не його недбалiсть – вiн робить все, та садиба стара. Садиба ця виросла пiд моiми руками; що ж мене чекае, якщо до того покришились каменi – моi ровесники?
(2) В серцях я ухопився за перший лiпший привiд вилаяти його: «А про цi платани явно нiхто не турбуеться: на них i листя немае, i сучки такi висохлi та вузлуватi, i стовбури такi жалюгiднi i облiзлi! Не було б цього, якби хто-небудь iх обкопував i поливав!» – Вiн же клянеться моiм генiем, що все робить, дивиться за ними, нiчого не поминаючи, – але дерева ж старi! А платани цi, мiж нами кажучи, садив я сам, я бачив на них перший листок.
(3) Повертаюся до дверей. «А це хто, – запитую, такий дряхлий? Правильно зробили, що помiстили його в сiнях: бо вiн вже дивиться за дверi. Звiдки ти його взяв? Яка тобi радiсть виносити чужого мерця?» А той у вiдповiдь: «Ти що, не впiзнав мене? Я – Фелiцiон, це менi ти завжди дарував ляльок на сатурналii; я син управляючого Фiлосiта, твiй улюбленець». – «Зрозумiло, – кажу я, – вiн марить! Це вiн ще маленьким став моiм улюбленцем? Втiм, може бути: бо у нього якраз випадають зуби».
(4) Ось чим зобов’язаний я своему замiському помешканню: куди б не озирнувся, – все показувало менi, який я старий. Що ж, зустрiнемо старiсть з розкритими обiймами: бо вона наповнена насолодами, якщо знати, як нею користуватися. Плоди для нас найсмачнiшi, коли вони закiнчуються; дiти найгарнiшi, коли закiнчуеться дитинство. Любителям випити милiша понад усе остання чаша, вiд якоi вони падають на дно, яка е вершиною сп’янiння.
(5) Усiляка насолода свою найвiдраднiшу мить приберiгае пiд кiнець. І вiк найприемнiший той, що йде на схил, але ще не котиться в прiрву. Та й той, що стоiть бiля останньоi межi, не позбавлений, по-моему, своiх насолод, бо ж усi насолоди замiняе вiдсутнiсть потреби в них. Як солодко втамувати всi своi жадання i вiдкинути iх!
(6) Ти заперечиш менi: «Тяжко бачити смерть перед очима». Але, по-перше, вона мае бути перед очима i у старого, i у юнака – бо викликають нас не за вiковим списком. По-друге, немае мужiв таких вже старезних, щоб iм соромно було надiятися на зайвий день. Кожен день – це сходинка життя, увесь наш вiк роздiлено на частини i складають його кола, меншi i бiльшi, якi охоплюють меншi. Одне з них обiймае всi iншi – воно тягнеться вiд дня народження до дня смертi; ще один виокремлюе роки отроцтва; е й такий, що охоплюе собою наше дитинство; е, нарештi, просто рiк з його чотирма порами; рiчнi кола множаться i складають життя. Мiсяць окреслений меншою окружнiстю, найтiснiшим е коло одного дня, але й те йде вiд початку до кiнця, вiд сходу сонця до заходу.
(7) Ось тому Гераклiт, який отримав прiзвисько через темний смисл своiх речей, говорить: «Один день рiвний всякому iншому». Кожен розумiе це на свiй лад. Один каже, що днi рiвнi по числу годин, i не обманюе: бо якщо день – це двадцять чотири години, то всi днi неодмiнно рiвнi мiж собою, тому що до ночi додаеться стiльки годин, на скiльки скорочуеться день. Інший каже, що будь-який день рiвний усiм iншим за схожiстю: в самому протяжному часi немае нiчого такого, чого не можна знайти в однiй добi, тобто нiчого, окрiм дня i ночi, якi вiн в чередi обертань свiту множить, але не змiнюе, хiба що робить день коротшим, нiч довшою чи навпаки.
(8) Тому кожен день слiд проводити так, нiби вiн замикае стрiй, завершуе число днiв нашого життя. Коли Пакувiй, що привласнив Сирiю, бенкетував i пиячив, вiдправляючи по самому собi поминки, його вiдносили вiд столу в спальню пiд оплески його коханцiв, що спiвали пiд музику: ????????, ????????[2 - Вiн прожив життя (грец.).]. І кожного дня вiн влаштовував собi таке винесення.
(9) Ми ж те, що вiн робив вiд нечистоi совiстi, маемо робити з чистою душею i, вiдбуваючи до сну, говорити весело i радiсно:
Прожите життя, i пройдено увесь шлях, що доля менi вiдмiряла.
А якщо бог подаруе нам i завтрашнiй день, приймемо його з радiстю. Найщасливiший той, хто без тривоги чекае на завтрашнiй день: вiн упевнений, що належить сам собi. Хто сказав «прожите життя», той кожного ранку прокидаеться з прибутком.
(10) Але пора вже закiнчувати листа. Ти запитаеш: «Невже вiн надiйде до мене без подарунка?» Не бiйся: що-небудь вiн та принесе. Нi, як мiг я так сказати? Не що-небудь, а багато! Бо що краще вислову, який я йому вручаю для передачi тобi: «Жити в потребi погано, та тiльки немае потреби жити в потребi». А чому немае потреби? Тому що до свободи повсюдно вiдкритi дороги, короткi i легкi. Подякуемо боговi за те, що нiхто не може нав’язати нам життя i ми в силах посоромити потребу.
(11) Ти заперечиш менi: «Це слова Епiкура; навiщо тобi чуже?» – Що iстинне, те мое. Я не втомлюся пригощати тебе Епiкуром, i нехай знають всi, хто слiпо твердить його слова i цiнуе iх не за те, що в них сказано, а за те, ким вони сказанi: краще належить всiм.
Бувай здоровий.
Лист ХІІІ
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я знаю, що в тобi досить мужностi. Бо ще не озброiвшись рятiвними настановами, що перемагають всi незгоди, ти вже розраховував на себе в боротьбi з долею – i тим паче пiсля того, як схопився з нею впритул i випробував свою мiць, на яку не можна покладатися напевно, доки не з’явилося звiдусiль багато труднощiв, а iнколи й доки вони не пiдступили зовсiм близько. На них випробовуеться справжня мужнiсть, яка не потерпить чужого свавiлля, вони перевiряють ii вогнем.
(2) Атлет, який не пiзнав синцiв, не може йти у бiй з вiдвагою. Тiльки той, хто бачив свою кров, чиi зуби трiщали пiд кулаком, хто, отримавши пiднiжку, усiм тiлом витримував вагу супротивника, хто падав на землю, але не падав духом i, повалений, кожного разу пiдводився ще бiльше непохитним, тiльки той, вступаючи в бiй, не розлучаеться з надiею.
(3) Так от, щоб продовжити це порiвняння: часто фортуна пiдминала тебе, але ти не здавався, а пiдхоплювався з iще бiльшим запалом i стояв твердо, тому що доблесть сама по собi зростае, якщо iй кидають виклик. Все ж, якщо тобi угодно, прийми вiд мене допомогу, яка може змiцнити тебе.
(4) Не так багато е того, що мучить нас, е бiльше того, що лякае, i уява, мiй Луцилiю, приносить нам бiльше страждань, нiж дiйснiсть. Я розмовляю з тобою не мовою стоiкiв, а по-своему, набагато м’якше. Ми ж бо стверджуемо, все, що примушуе нас волати i стогнати, нiкчемне i варте, щоб його зневажали. Та облишмо цi надто голоснi, хоч, клянусь богами, i справедливi, слова. Я вчу тебе тiльки не бути нещасним передчасно, коли те, на що ти з тривогою чекаеш нинi ж, може i зовсiм не статися i напевно що не сталося.
(5) Багато що мучить нас бiльше, нiж треба, багато що передчасно, багато що – наперекiр тому, що мучитися ним зовсiм не треба. Ми або самi перебiльшуемо своi страждання, або придумуемо iх, або передбачаемо. Перше ми зараз розбирати не будемо: справа це суперечлива, тяжба тiльки почалася. Те, що я назву легким, ти – наперекiр менi назвеш болiсним. Я знаю таких, котрi смiються пiд бичами, i таких, якi стогнуть вiд ляпасу. Пiзнiше ми побачимо, чи в тому справа, що самi речi цi сильнi, чи в тому, що ми слабкi.
(6) Обiцяй менi одне: коли тебе з усiх куткiв почнуть переконувати, нiби ти нещасний, думай не про те, що ти чуеш, а про те, що вiдчуваеш, терпляче подумай про своi справи (ти ж знаеш iх краще вiд усiх) i запитай у себе: «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять i бояться навiть мого дотику, нiби негода може перейти на них? Насправдi це бiда чи бiльше виглядае як бiда?» Розпитай у самого себе: «А раптом я терзаюся i журюся без причини, i вважаю бiдою те, що зовсiм не бiда?»
(7) Ти запитаеш: «Звiдки менi знати, марнi моi тривоги чи не марнi?» – Ось тобi вiрне мiрило! Мучить нас або дiйснiсть, або майбуття, або те й те разом. Про дiйснiсть судити неважко: аби лиш ти був здоровий тiлом i вiльний, аби лиш не томила болем нiяка образа. Тепер подивимось, що таке майбуття.
(8) Сьогоднiшньому дню немае до нього дiла. «Але ж майбутне наступить!» – А ти глянь, чи е вiрнi ознаки наближення бiди. Бо страждаемо ми в бiльшiй мiрi вiд пiдозр, нас морочить те, що нерiдко закiнчуе вiйни, а ще частiше прикiнчуе людей по одному, – чутки. Так воно й бувае, мiй Луцилiю: ми вiдразу приеднуемося до загальноi думки, не перевiряючи, що примушуе нас боятися, i, нi в чому не розiбравшись, тремтимо i кидаемося навтьоки, мов тi, кого вигнала з табору пилюка, яку пiдняла своiм бiгом отара овець, а чи тi, кого залякують невiдомо ким розповсюдженi небилицi.
(9) Не знаю як, але тiльки видумане тривожить сильнiше. Дiйснiсть мае свою мiрку, а про те, що доходить невiдомо звiдки, ляклива душа не придумуе казна-що. Немае нiчого бiльш згубного i непоправного вiд панiчного страху: усiлякий iнший страх бездумний, а цей – безумний.
(10) Розглянемо ж цю справу уважнiше. Вiрогiдно, що станеться бiда. Але ж не цiеi митi! І як часто неочiкуване стаеться! Як часто очiкуване не збуваеться! Навiть якщо на нас чекае страждання, яка користь бiгти йому назустрiч? Коли воно прийде, ти вiдразу почнеш страждати, а поки що розраховуй на краще. Що ти на цьому вигадаеш? Час!
(11) Бо часто втручаеться щось таке, через що бiда, яка насуваеться, якою вона не була б близькою, або затримуеться в дорозi, або розсiеться, або впаде на голову iншому. Посеред пожежi вiдкривався шлях до втечi, дiм, який руйнувався, м’яко опускав деяких на землю, рука, що пiдносила до потилицi меч, iнколи вiдводила його, i жертвi вдавалося пережити ката. І зла доля непостiйна. Може бути, що бiда станеться, а може, i не станеться; поки ж ii немае, i ти розраховуй на краще.
(12) Інколи, навiть коли немае явних ознак, що вiщують недобре, душа придумуе уявнi, або тлумачить на гiрше слова, якi можна зрозумiти двояко, або перебiльшуе чиюсь образу i думае не про те, чи сильно ображений розсердився, а про те, чи багато може вчинити той, хто сердиться. Але ж якщо боятися всього, що може статися, то навiщо нам i жити, i горюванню нашому не буде меж. Тут нехай допоможе тобi розважливiсть, тут збери всi душевнi сили, щоб вiдкинути навiть очевидний страх, а не зможеш, так подолай ваду вадою, стримай страх надiею. Нехай напевне прийде те, що нас лякае – ще вiрнiше те, на що чекаемо з жахом – затихне, а те, на що чекаемо з надiею, обмане.
(13) Тому зваж надii i страхи i кожного разу, коли ясноi вiдповiдi не буде, вирiшуй на свою користь – вiр у те, що вважаеш для себе кращим. Тож нехай навiть страх збере бiльше голосiв, ти все-таки схиляйся в iнший бiк i перестань тривожитись, думаючи собi про бiльшiсть людей, якi метаються схвильованi, навiть якщо нiчого поганого з ними i не вiдбуваеться, i певно що не загрожуе iм. Бо кожен, одного разу втративши спокiй, готовий дати собi волю i не буде перевiряти переляк дiйснiстю. Нiхто не скаже: «Хто це каже – каже пусте, вiн або сам все видумав, або iншим повiрив». Нi, ми здаемося тим, хто переносить чутки (14) i тремтимо перед невiдомим як перед незворотнiм, забуваючи мiру настiльки, що найменший сумнiв перетворюеться на жах.
Але менi соромно так розмовляти з тобою i пiдносити тобi такi слабкi лiки. Нехай iншi кажуть: «Може, цього й не станеться!» Ти кажи: «Що з того, якщо станеться? Подивимось, хто переможе! А може, все буде менi на користь i така смерть прославить все мое життя. Цикута остаточно зробила Сократа великим. Вирви у Катона меч, яким вiн вiдстояв свою свободу, – i ти вiдбереш у нього чималу частину слави».
(15) Утiм, я надто довго тебе умовляю, хоч потрiбнi тобi не умовляння, а лиш нагадування. Я не вiдводжу тебе геть вiд твоеi природи, – ти народжений для того, про що я мовлю. Тому тим бiльше маеш ти примножувати i прикрашати дане тобi благо.
(16) Закiнчую цього листа, тiльки припечатаю його своею печаткою, тобто доручу йому передати тобi який-небудь прекрасний вислiв. «Бiда глупства ще й в тому, що воно увесь час починае життя спочатку». Вдумайся сам, Луцилiю, кращий серед людей, в суть вислову – i ти зрозумiеш, до чого противною е легкодумнiсть тих, хто щоденно закладае основи нового життя, хто перед кончиною починае надiятися заново.
(17) Поглянь окремо на кожного – i вiдразу потраплять тобi на очi старi, що з особливою стараннiстю готуються обiйняти посади, мандрувати, торгувати. Що е огиднiшим, нiж старий, який починае життя спочатку? Я не додав би iм’я того, ким цi слова сказанi, якби вони не були так мало вiдомi i належали б до тих розхожих висловiв Епiкура, якi я дозволив собi i хвалити, i привласнювати.
Бувай здоровий.
Лист ХІV
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я згоден, що нам вiд природи властива любов до власного тiла, що ми маемо берегти його, не заперечую, що можна його i пестити, але заперечую, що треба по-рабськи йому служити. Надто багато що поневолюе раба власного тiла, того, хто дуже за нього боiться i все мiряе його мiркою.
(2) Ми повиннi поводитися не так, наче зобов’язанi жити заради свого тiла, а так, наче не можемо жити без нього. Надмiрна любов до нього тривожить нас страхами, обтяжуе турботами, прирiкае на ганьбу. Кому занадто дороге тiло, тому чеснiсть недорога. Не заборонено старанно про нього турбуватися, але коли вимагатиме розум, достоiнство, вiрнiсть, – треба ввергнути його у вогонь.
(3) І все ж, наскiльки можливо, будемо уникати не тiльки небезпек, а й незручностей i сховаемося пiд надiйним захистом, добре подумавши, як можна прогнати те, що вселяе страх. Таких речей три, якщо я не помиляюсь: ми боiмося бiдностi, боiмося хвороб, боiмося насилля тих, хто могутнiший вiд нас.
(4) Найбiльший трепет викликае у нас те, чим загрожуе чужа могутнiсть: бо така бiда приходить з великим шумом i сум’яттям. Названi мною природнi незгоди – бiднiсть i хвороби – пiдкрадаються тихо, не викликаючи жаху нi слуху, нi зору, зате у третьоi бiди пишна свита: вона приходить з мечами i смолоскипами, з кайданами i звiрами, натравлюючи iхню зграю на нашу плоть.
(5) Згадай тут же i про темницi, i про хрести, i про дибу, i про гак, i про те, як виходить через рот наскрiзь пропоровши людину паля, як розривають тiло колiсницi, що мчать у рiзнi боки, як насичують горючою смолою тунiку з горючоi тканини, – одним словом, про все, що придумала жорстокiсть.
(6) Так немае чого i дивуватися, якщо найсильнiшим е жах перед бiдою, такою багатоликою i так страшно оснащеною. Як той кат, чим бiльше вiн викладе знарядь, тим бiльшого досягне, бо один iхнiй вигляд перемагае навiть того, хто здатний витримати тортури, – так нашу душу легше всього пiдкоряе i усмиряе та загроза, якiй е що показати. Бо i решта напастей не менш важкi – я маю на увазi голод i спрагу, i гноiння в грудях, i лихоманку, яка висушуе нутрощi, – та вони прихованi, iм нiчим погрожувати здалеку, нiчого виставляти напоказ. А тут, як у великiй вiйнi, перемагае значимiсть виду i спорядження.
(7) Тому постараемось нiкого боляче не зачiпати. Інколи нам слiд боятися народу, iнколи, якщо порядки в державi такi, що бiльшiсть справ проводиться через сенат, тих сенаторiв, що в милостi, iнколи ж – тих людей, кому на погибель народу вiддана влада над народом. Зробити всiх цих людей друзями занадто марудна справа – досить i того, щоб вони не були тобi ворогами. Тому нiколи мудрий не буде гнiвити тих, хто при владi, – навпаки, вiн буде ухилятися вiд iхнього гнiву, як мореплавець вiд бурi.
(8) Ти, коли iхав до Сицилii, перетнув протоку. Необережний кормчий знехтував погрозами пiвденного вiтру, вiд якого стае небезпечним Сицилiйське море, що завиваеться вирами, i вирушив не до лiвого берега, а до того, поблизу якого бушуе вир Харибди. А бiльш обачливий кормчий запитае у людей, що знають цi мiсця, чи сильний приплив i чи не вiщують чогось хмари, i тримаеться подалi вiд мiсць, якi зажили дурноi слави через вири. Так само вчинить i мудрий: небезпечного володаря вiн уникае, але перш за все намагаеться уникати його непомiтно. Одна iз запорук безпеки – в тому, щоб не стрiмко прямувати до неi вiдкрито: бо вiд чого ми тримаемося подалi, те засуджуемо.
(9) Ще слiд нам обдумати, як убезпечити себе вiд чернi. Тут перше дiло – не бажати того ж самого: де суперництво – там i розлад. По-друге, хай не буде у нас нiчого такого, що зловмисниковi було б вигiдно вiдiбрати: нехай твiй труп не дасть багатоi здобичi. Нiхто не буде чи мало хто буде проливати людську кров заради неi самоi. Голого i розбiйник пропустить, бiдному i захоплена бандою дорога не е небезпечною.
(10) Давня настанова називае три речi, яких слiд уникати, це – ненависть, заздрiсть i презирство. А як цього досягти, навчить тiльки мудрiсть. Тут бувае важко дотриматися мiри: треба остерiгатися, як би, боячись заздрощiв, не викликати презирство, як би, не бажаючи, щоб нас топтали, не навести на думку, що нас можна топтати. Багатьом довелося боятися тому, що iх можна було боятися. Так що будемо дотримуватися мiри у всьому: бо так же шкiдливо викликати презирство, як i пiдозру.
(11) Отож i виходить, що слiд звернутися до фiлософii: бо цi писання не тiльки для хороших людей, але й для не зовсiм дурних, все одно що пов’язки жерцiв. І привселюдна красномовнiсть, i все, що хвилюе народ, викликае ворожнечу, а це заняття, мирне i таке, що нiкуди не втручаеться, нiхто не зневажае, бо навiть у гiрших людей його шанують всi мистецтва. Нiколи зiпсованiсть не змiцнiе настiльки, нiколи не складеться такоi змови проти доброчинностi, щоб iм’я фiлософii перестало бути шанованим i священним. Втiм, i фiлософiею треба займатися тихо i скромно.
(12) «Як так? – запитаеш ти. – По-твоему, був скромним в фiлософii Марк Катон, який своiм вироком поклав край громадянськiй вiйнi? Який став мiж вiйськами двох розлючених вождiв? Який у той час, коли однi паплюжили Цезаря, iншi Помпея, нападав на обох?»
(13) Звичайно, можна посперечатися, чи варто було тодi мудрецевi втручатися у справи держави. – «Чого хочеш ти, Марку Катоне? Не про свободу йде мова: вона давно вже загублена! Питання лише в тому, Цезар чи Помпей заволодiе державою? Та що тобi до iхнього суперництва? Жодна сторона – не твоя. Вибiр – тiльки з двох володарiв. Твое дiло, хто переможе? Перемогти може кращий; переможець не може бути гiршим». – Я беру тiльки ту роль, яку Катон грав наостанок; але i попереднi роки були не такими, щоб мудрому допустимо було брати участь в цьому пограбуваннi республiки. На що, окрiм крикiв i сердитих волань, був здатний Катон, коли народ, пiднявши його на руки i опльовуючи, тягнув його геть з форуму, чи коли його вели прямо з сенату в темницю?
(14) Пiзнiше ми побачимо, чи треба мудрому марно витрачати сили, а поки що я кличу тебе до тих стоiкiв, якi, коли iх вiдсторонили вiд державних справ, не ображали нiкого з можновладцiв, не усамiтнились, щоб вдосконалювати свое життя i створювати закони для роду людського. Мудрець не буде порушувати загальноприйнятих звичаiв i привертати увагу народу небаченим способом життя.
(15) «Ну й що? Невже буде у безпецi той, хто дотримуеться цього правила?» – За це я не можу тобi поручитися, як i за те, що людина помiрна завжди буде здоровою; i все-таки помiрнiсть приносить здоров’я. Бувае, що корабель тоне в гаванi; що ж, по-твоему, може трапитись у вiдкритому морi? Наскiльки ближчою е небезпека до того, чия винахiдливiсть невгамовна, якщо бездiлля не рятуе вiд загроз? Бувае, що гинуть i невиннi – хто сперечаеться? – але виннi – частiше. У бiйця залишаеться вправнiсть, навiть якщо йому пробили обладунки.
(16) Хто мудрий, той у всьому дивиться на замисел, а не на результат. Начало у нашiй владi; що вийде, вирiшувати фортунi, над собою ж я не визнаю ii вироку. – «А вона принесе тобi хвилювання, принесе неприемностi». – Але розбiйник не страчуе нас, навiть коли убивае.
(17) Ти вже простягаеш руку за щоденною платою. Сьогоднi заплачу тобi золотом; а якщо вже згадав я про золото, то дiзнайся, як тобi отримати побiльше радощiв вiд володiння ним. «Той бiльше вiд усiх насолоджуеться багатством, хто менше вiд усiх багатства потребуе». Ти просиш вiдкрити, чиi це слова. Щоб ти бачив мою доброзичливiсть, я взяв за правило хвалити чуже. І це взяв я у Епiкура, чи у Метродора, чи у когось ще з iхньоi майстернi.
(18) Та яка рiзниця, хто сказав? Сказано було для всiх. Хто потребуе багатств, той за них боiться, а добро, про яке тривожишся, радощiв не приносить. Якщо ж хто хоче що-небудь до нього додати, той, думаючи про його примноження, забувае ним користуватися: отримуе рахунки, товчеться на торжищi, гортае календар – i стае з господаря управляючим.
Бувай здоровий.
Лист XV
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) У давнi часи був звичай, який зберiгся аж до моiх часiв, починати листа словами: «Якщо ти здоровий, це добре, а я здоровий». Нам же вiрнiше сказати: «Якщо ти займаешся фiлософiею, це добре».
(2) Тому що тiльки в нiй – здоров’я, без неi хвора душа, i тiло, скiльки б у ньому не було сил, здорове так, як у безумцiв чи одержимих. Так що перш за все турбуйся про те, справжне, здоров’я, а потiм i про те, друге, яке недорого тобi обiйдеться, якщо захочеш бути здоровим.
Робити вправи, щоб руки стали сильнiшими, плечi – ширшими, м’язи – мiцнiшими, це, Луцилiю, заняття нерозумне i недостойне освiченоi людини. Скiльки б не вдалося тобi накопичити жиру i наростити м’язи, все одно ти не зрiвняешся нi вагою, нi силою з вiдгодованим биком. До того ж тягар плотi, виростаючи, пригнiчуе дух i позбавляе його рухливостi. Тому, в чому можеш, утискай тiло i звiльняй мiсце для духу.
(3) Багато неприемностей чатуе на тих, хто завзято турбуеться про тiло: по-перше, утомливi вправи виснажують розум i роблять його нездатним до уважностi i до занять предметами бiльш витонченими; по-друге, розкiшна iжа позбавляе його витонченостi. Згадай i про рабiв найгiршого розливу, до яких поступають у навчання, хоч цим людям нi до чого, окрiм вина i олii, немае дiла, i день пройшов для них на славу, якщо вони гарненько спiтнiли i на мiсце втраченоi вологи влили в порожню утробу новий трунок, ще у бiльшiй кiлькостi. Але ж бо жити в питтi i спiтнiлими можуть тiльки хворi на шлунок!
(4) Є, однак, вправи легкi i недовгi, якi швидко втомлюють тiло i багато часу не забирають, – а його якраз i слiд перш за все рахувати. Можна бiгати, пiднiмати руки з тягарем, можна стрибати, пiдкидаючи тiло вгору чи посилаючи його далеко вперед, можна пiдстрибувати, так мовити, на манер салiiв, чи, грубiше кажучи, сукновалiв. Вибирай яку завгодно вправу, звичка зробить ii легкою.
(5) Та що б ти не робив, швидше повертайся вiд тiла до душi, тренуй ii вправами вдень i вночi, бо труд, якщо вiн не надмiру, живить ii. Таким вправам не заважатимуть нi холод, нi спека, нi навiть старiсть. З усiх своiх благ турбуйся про те, яке, старiючи, стае кращим.
(6) Я зовсiм не велю тобi увесь час сидiти над книгами i дощечками: i душi треба дати вiдпочинок, але так, щоб вона не розслабилась, а тiльки набралася сил. Прогулянка в ношах дае струс тiлу i не заважае заняттям: можна читати, можна диктувати, можна вести бесiду i слухати iнших; втiм, i прогулянка пiшки дозволяе робити те ж саме.
(7) Не можна нехтувати також напруженням голосу, а от пiдвищувати його i понижати за ступенями i ладами я тобi забороняю. Втiм, може, ти хочеш навчитися, як тобi гуляти; тодi допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досi хитрощам. Один зробить розмiреною твою ходу, iнший буде слiдкувати пiд час iжi за твоiми щоками, i нахабнiсть кожного зайде настiльки далеко, наскiльки дозволять твоi терплячiсть i довiрливiсть. Так що ж? Хiба з крику, iз найсильнiшого напруження голосу починаеться розмова? Нi, для нас природно розпалюватися поступово, так що навiть пiд час сварки спочатку говорять, а потiм лиш починають волати, i нiхто вiдразу ж не кличе у свiдки квiрiтiв.
(8) Тому, як би не захопив тебе порив душi, виголошуй промову то з бiльшою, то з меншою пристрастю, як голос i груди самi тобi пiдкажуть. Коли ти хочеш приглушити i стишити голос, нехай вiн затихае поступово, а не падае рiзко; нехай вiн буде таким же стриманим, як той, хто ним управляе, i не бушуе, як у грубих неукiв. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачi.
(9) Я зняв з твоiх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодiяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадiсне i наповнене страхом, тому що вiн все вiдкладае на майбутне». – Ти запитаеш, хто це сказав. Та той же, хто i попереднi слова. А яке, по-твоему, життя називають нерозумним? Як у Ісiона i Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого слiпа жадiбнiсть кидае навздогiн за речами шкiдливими i напевне нездатними ii наситити, тих, якi давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думае, як вiдрадно нiчого не вимагати, як прекрасно не вiдчувати нi в чому нестатку i не залежати вiд фортуни.
(10) Не забувай же, Луцилiю, за скiлькома речами ти женешся, а побачивши, скiльки людей тебе випередило, подумай про те, скiльки iх вiдстало. Якщо хочеш бути вдячним богам i власному життю, думай про те, що ти обiгнав дуже багатьох. Та що тобi до iнших? Ти обiгнав себе самого!
(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотiв би перейти, навiть якщо б мiг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливi для тих, хто надiеться, i такi, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась мiцнiсть, вони б приносили iнколи задоволення; а так вони тiльки розпалюють спрагу у тих, хто черпае. Приваблива зовнiшнiсть раптом змiнюеться. Навiщо менi вимагати вiд фортуни те, що невiдомий жереб обiцяе менi в майбутньому, замiсть того щоб вимагати вiд себе не прагнути бiльше цього? Чого прагнути? Чи ж менi накопичувати, забувши про тлiннiсть людини? Над чим менi трудитися? Нинiшнiй день – останнiй. Нехай не останнiй, але й останнiй близько.
Бувай здоровий.
Лист XVI
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я знаю, Луцилiю, для тебе очевидно, що, не вивчаючи мудростi, не можна жити не тiльки щасливим життям, а й навiть стерпним, бо щасливим робить життя довершена мудрiсть, а стерпним – ii початки. Але i очевидне потребуе того, щоб його глибше засвоiли i змiцнили постiйними роздумами. Важче зберегти чеснi намiри, нiж надбати iх. Треба бути наполегливим i примножувати зусилля старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрi звички.
(2) Утiм, менi немае вже потреби змiцнювати тебе довгими i багатослiвними речами: бо я знаю твоi успiхи. Менi вiдомо, звiдки береться все, що ти менi пишеш; в ньому немае нi удавання, нi прикрас. І все ж я скажу, що вiдчуваю: я на тебе надiюсь, але ще в тобi не впевнений. І вiд тебе я хочу того ж: бо у тебе немае причин так легко i швидко повiрити в себе. Розберись в самому собi, з усiх бокiв оглянь себе i перевiр, а перш за все – в чому ти досяг успiху: в фiлософii чи в життi.
(3) Фiлософiя – не лицедiйство, гiдне на показ натовпу, фiлософом треба бути не на словах, а на дiлi. Вона – не для того, щоб приемно провести день i без нудьги убити час, нi, вона виковуе i гартуе душу, пiдчиняе життя порядку, управляе вчинками, вказуе, що слiд робити i в чому утриматись, сидить бiля керма i направляе посеред пучин шлях тих, кого женуть хвилi. Без неi немае в життi безстрашшя i упевненостi: бо кожноi години стаеться так багато всього, що нам необхiдна порада, яку можна запитати тiльки у неi.
(4) Хтось скаже: «Що менi користi вiд фiлософii, якщо е рок? Що в нiй корисного, якщо править божество? Яка в нiй користь, якщо повелiвае випадок? Бо ж неминуче не можна змiнити, а проти невiдомого не знайти засобiв. Моi замисли або передбаченi божеством, яке вирiшило за мене, що менi робити, або фортуна не дасть iм здiйснитися».
(5) Нехай одне з цих тверджень вiрне, Луцилiю, нехай всi вони вiрнi, – треба бути фiлософом! Чи зв’язуе нас непорушним законом рок, чи божество встановило все у свiтi по своiй волi, чи випадок без будь-якого порядку кидае i метае, як костi, людськi справи, – нас повинна охороняти фiлософiя. Вона дасть нам силу добровiльно пiдкорятися божеству, стiйко протистояти фортунi, вона навчить слiдувати велiнням божества i зносити мiнливостi випадку.
(6) Але зараз не час говорити про те, що в нашiй змозi, якщо велить провидiння або череда доль тягне нас в оковах, або владарюе несподiване i непередбачуване. Я повертаюсь до своiх настанов i передбачень: не допускай, щоб порив твоеi душi поник i охолов. Збережи його i добийся, щоб те, що було поривом, стало станом душi.
(7) Та, якщо я добре тебе знаю, ти вiд самого початку видивляешся, який подаруночок принесе з собою цей лист. Обшукай його – i знайдеш. Немае причин захоплюватися моею щедрiстю: досi я дарував чуже. Втiм, чому чуже? Все, що сказане гарно, – мое, ким би воно не було сказане. Як i це, сказане Епiкуром: «Якщо в життi ти спiввiдносишся з природою, то нiколи не будеш бiдним, а якщо з людською думкою, то нiколи не будеш багатим».
(8) Природа бажае небагато, людська думка – багато чого бескiнечно. Нехай ти накопичиш стiльки ж, скiльки тисячi багатiiв, нехай фортуна примножить твою скарбницю над мiру, вiдпущену приватно людинi, нехай вона обсипле тебе золотом, одягне в пурпур, дасть стiльки насолод i багатств, що ти устелиш землю мармуром i зможеш не тiльки володiти своiм добром, а й топтати його ногами. Нехай будуть у тебе до того ж i картини, i статуi, i все, що тiльки створило мистецтво на догоду розкошам, надлишок лише навчить тебе бажати ще бiльшого.
(9) Природнi бажання мають межу, народженi обманною думкою – не знають, на чому зупинитися, бо все обманне не мае меж. Йдучи по дорозi, прийдеш до мети, блукання ж безкiнечне. Тому вiдiйди подалi вiд усього суетного, i якщо, домагаючись чогось, ти захочеш дiзнатися, чи природне твое бажання чи слiпе, поглянь, чи може воно десь зупинитися. Якщо, коли зайдеш далеко, ти помiтиш, що йти до мети залишилося ще бiльше, знай, що твое бажання народжене не природою.
Бувай здоровий.
Лист XVII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Кинь все це, якщо ти мудрий, чи вiрнiше, щоб стати мудрим, i поспiши що маеш сили прагнути благ духу. Все, що тебе стримуе, змети з дороги чи вiдсiчи. – «Але я затримуюсь через домашнi справи, хочу облаштувати iх так, щоб, i нiчого не роблячи, не знати нестаткiв, щоб i мене не обтяжувала бiднiсть, i я нiкого не обтяжував».
(2) Якщо ти так говориш, то, мабуть, тобi не вiдкрились ще вся сила i могутнiсть блага, яким ти переймаешся. В загальних рисах ти розрiзняеш, чим корисна нам фiлософiя, а от окремi частини досконально не бачиш, не знаеш, як вона допомагае нам скрiзь, не вiдаеш, що вона, кажучи словами Цицерона, i у великому виручае, i до дрiб’язку сходить. Повiр менi i поклич ii порадницею: вона переконае тебе не сидiти над пiдрахунками.
(3) Чи не того ти прагнеш, чи не заради того вiдтягуеш час, щоб не боятися бiдностi? А що, коли бiднiсть мае бути нам бажана? Багатьом багатство завадило присвятити себе фiлософii, бiднiсть же нiчим не обтяжена i не знае страху. Пролунае сигнал труби – бiдняк знае, що не його вона кличе; коли кричать про повiнь, вiн думае про те, як би вийти самому, а не про те, щоб таке винести; якщо треба вiдпливти в море, – гавань не наповниться шумом, не потривожить берег натовп, проводжаючи одну людину. Немае навколо нього полчища рабiв, на годiвлю яким потрiбнi цiлi урожаi заморських краiн.
(4) Неважко прогодувати небагато ротiв, якщо твоi нахлiбники не балуванi i хочуть тiльки насититись. Голод обходиться недорого, вибагливiсть – дорого. Бiдностi досить задовольнити тiльки насущнi бажання.
