скачать книгу бесплатно
Чому ж ти вiдмовляешся обрати в супутницi ту, чиi звичаi наслiдуе i розсудливий багатiй?
(5) Якщо хочеш, щоб твоя душа була вiльною, будь або бiдним, або подiбним бiдному. Найстараннiшi заняття не принесуть зцiлення, якщо ти не будеш стриманим, а стриманiсть – це добровiльна бiднiсть. – Облиш цi вiдмовки: «Того, що е, менi не вистачить, от коли накопичу стiльки-то, тодi i вiддамся цiлком фiлософii». А те ж, що ти вiдкладаеш i збираешся надбати наостанок, треба надбати ранiше вiд усього, з нього i почавши. – Ти говориш: «Я хочу надбати засоби для життя». – Так учись же, що треба надбати! Коли щось заважае тобi жити добре, то добре померти нiщо не заважае.
(6) Немае причин, чому бiднiсть чи навiть злиденнiсть могли б вiдволiкти тебе вiд фiлософii. Тому, хто ii прагне, треба терпiти навiть голод. Терпiли ж його тi, хто були в облозi, вони бачили лише одну нагороду за витривалiсть: не потрапити пiд владу ворога. А тут нам обiцяно набагато бiльше: бути навiки вiльними, не боятися нi людей, нi богiв. Цього варто добитися навiть цiною виснаження!
(7) Вiйська потерпали у всьому, харчувались корiнням трав i такою iжею, яку i назвати противно, страждали вiд голоду. І все це – заради царства, i навiть – найдивнiше – заради чужого царства. Так чи не кожен погодиться зносити бiднiсть, тiльки б звiльнити душу вiд безумства? Значить, немае потреби надбати щось наперед, бо до фiлософii можна прийти, i не маючи грошей на дорогу.
(8) Це так. А ти, коли все у тебе буде, тодi хочеш отримати i мудрiсть як останнiй засiб для життя в додачу, так би мовити, до всiх iнших? Так ось, якщо у тебе е що-небудь, займись фiлософiею негайно (звiдки ти знаеш, чи немае у тебе навiть надлишку?), якщо ж нiчого немае, шукай мудрiсть перш за все.
(9) «Але ж у мене не буде найнеобхiднiшого». – По-перше, цього не може бути, тому що природа потребуе небагато, а мудрець спiввiдноситься з природою. Коли ж у нього i необхiдного не залишиться, вiн пiде з життя i не буде сам себе обтяжувати. А коли у нього буде чим пiдтримувати життя, то навiть нице i бiдне надбання вiн вважатиме благом i, не турбуючись i не тривожачись нi про що, окрiм необхiдного, дасть все, що потрiбно шлунку i плечам, а сам буде весело смiятися над вiчно зайнятими багатiями, ловцями багатств, що бiжать наввипередки, примовляючи:
(10) «Навiщо вiдкладати на довгий час самого себе? Чи не чекаеш ти години, коли вiдразу розбагатiеш, на процентах з боргу, чи на прибутку з товарiв, чи по заповiту померлого старого? Мудрiсть – заступае багатство: вона дае тобi все, що робить непотрiбним для тебе». Але це стосуеться iнших, ти ж людина самостiйна. Якби ти жив в iншому столiттi, ти був би багатим з надлишком. А вистачае нам у всi вiки одного й того ж.
(11) Я мiг би на цьому закiнчити листа, якби сам не вселив тобi дурноi звички. Царя парфянського не можна вiтати без подарунка, так i з тобою не можна попрощатися без хабара. Що ж, вiзьму в борг у Епiкура. «Багато хто, накопичивши багатство, знайшов не кiнець бiдам, а iншi бiди».
(12) Тут немае чому дивуватися: бо порок – не в тому, що навколо нас, а в нашiй душi. Те, що робило обтяжливою бiднiсть, робить обтяжливим i багатство. Немае рiзницi, покладеш ти хворого на дерев’яне лiжко чи на золоте: куди його не перенеси, вiн понесе з собою хворобу. Так же не мае значення, опиниться хвора душа в бiдностi чи в багатствi: ii порок завжди при нiй.
Бувай здоровий.
Лист XVIII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Настав грудень; усе мiсто в лихоманцi; пристрастi до насолод дана законна сила; скрiзь гамiр небачених приготувань, наче е рiзниця мiж Сатурналiями i буднями. А рiзницi ж немае, i менi здаеться, правий був той, хто сказав, що – ранiше грудень тривав мiсяць, а тепер увесь рiк.
(2) Якби ти був тут, я б охоче поговорив з тобою про те, що, по-твоему, слiд нам робити: зовсiм не змiнювати повсякденних звичок чи, щоб не виглядати порушниками загальних звичаiв, веселiше обiдати i вiдкинути тогу. Бо те, що ранiше прийнятним було тiльки в часи незгод, в печальну для держави пору, тепер роблять для задоволення, змiнюючи одяг заради святкових днiв.
(3) Якщо я добре тебе знаю, ти, опинившись в ролi суддi, вважав би, що ми не повиннi нi у всьому уподiбнюватися натовпу в ковпаках блазнiв, нi у всьому вiд нього вiдрiзнятися. Втiм, якраз в цi днi i треба особливо суворо повелiвати своею душею, щоб вона одна утрималась вiд задоволень, коли iм вiддаеться увесь народ. І якщо вона не пiддасться заманливiй спокусi насолод, то отримае найвiрнiший доказ своеi твердостi.
(4) Бiльше стiйкостi в тому, щоб залишатися тверезим, коли увесь народ перепився до блювання, бiльше помiрностi в тому, щоб, не змiшуючись з усiма, не вирiзнятися i не бути виключенням i чинити як усi, але по-iншому. Бо святковий день можна провести, i не вiддаючись розкошам.
(5) Проте менi до того подобаеться випробовувати твердiсть твоеi душi, що я, за порадою великих людей, i тобi раджу декiлька днiв пiдряд задовольнятися скудною i дешевою iжею, грубим i суворим одягом. І тодi ти скажеш сам: «Так ось чого я боявся?»
(6) Нехай серед повноi безтурботностi душа готуеться до труднощiв, серед благодiянь фортуни накопичуе сили проти ii образ. Солдати i в мирний час iдуть в похiд, хоч i не на ворога, насипають вали, виснажують себе непотрiбною роботою, щоб вистачило сил на необхiдну. Якщо не хочеш, щоб воiн злякався в бою, загартовуй його перед боем. Цього правила i дотримувалися тi, хто кожного мiсяця наслiдував бiднякiв, доходячи заледве не до злиднiв, але зате потiм не боявся зла, до якого привчив себе.
(7) Тiльки не думай, що я говорю про Тiмоновi трапези, про бiднi комiрчини та iншi причуди тих, хто переситився багатствами пристрастi до розкошiв. Нехай у тебе насправдi будуть i жорстке лiжко, i повстяний плащ, i твердий грубий хлiб. Терпи все це по два-три днi, iнколи i довше, але не для забави, а щоб набратися досвiду. І тодi, повiр менi, Луцилiю, ти сам зрадiеш, наситившись за два аса, i зрозумiеш, що для спокiйноi впевненостi не потрiбна фортуна: що не зверх необхiдного, то вона дасть i гнiваючись.
(8) І немае чого тобi думати, нiби ти робиш щось особливе: бо те ж саме роблять багато тисяч рабiв, багато тисяч бiднякiв. Твоя заслуга тiльки в тому, що ти робиш це добровiльно, i тобi буде легко завжди терпiти те зло, з яким iнколи знайомився на досвiдi. Будемо ж тренуватися на опудалi! І, щоб фортуна не застала нас зненацька, поближче зiйдемося з бiднiстю!
(9) Сам наставник насолод Епiкур встановив днi, коли ледь втамовував голод, бажаючи подивитись, чи буде вiд цього гандж у великому i повному блаженствi, чи великим вiн буде i чи варто вiдшкодовувати його цiною великих трудiв. Якраз про це вiн говорить в листах до Полiена, написаних в рiк архонтства Харiна. В них вiн хвалиться, що витратив на iжу менше аса, а Метродор, чиi успiхи меншi, – цiлий ас.
(10) «І ти думаеш, що такою iжею можна насититись?» – Так, i ще й отримати насолоду. Не ту легку, мимохiдь, яку треба кожного разу отримувати заново, а незмiнну i постiйну. Нехай не такi вже смачнi вода i мучна юшка i окраець ячмiнного хлiба, – та велика насолода в тому, що ти здатен навiть ними насолоджуватись i обмежити себе iжею, яку не вiдбере ворожiсть фортуни.
(11) У в’язницi iжа краща, засуджених до смертноi кари iхнiй майбутнiй убивця годуе менш скудно. Якою ж величчю душi надiлений, хто добровiльно йде на те, чого не доводиться боятися навiть засудженим на смерть! Це i значить наперед вiдвертати удари долi.
(12) Почни ж, мiй Луцилiю, слiдувати iхньому звичаю i визнач декiлька днiв на те, щоб вiдiйти вiд своiх справ i привчити себе вдовольнятися найменшим. Пора завести знайомство з бiднiстю.
Гостю мiй, будь рiшучим i знехтувати не страшись багатствами, i дух свiй
Бога достойним яви!
(13) Тiльки той достойний бога, хто знехтував багатствами. Я не забороняю тобi володiти ними, але хочу зробити так, щоб ти володiв ними без страху, а цього ти не досягнеш iнакше, як переконавшись, що можна щасливо жити i без них, i коли звикнеш дивитись на них як на щось прохiдне.
(14) Я вже почав було складати цього листа, але ти сказав менi: «Спочатку вiддай, що винен!» Вiдiшлю тебе до Епiкура: вiн заплатить за мене. «Непомiрний гнiв породжуе безумство». Ти не можеш не знати, наскiльки це правильно: бо у тебе був i раб, i ворог.
(15) Ця пристрасть може загорiтися проти кого завгодно, вона народжуеться i з любовi, i з ненавистi, i посеред важливих справ, i посеред iгор та забав. Не те мае значення, чи велика причина, що ii викликала, а те, якою душею вона заволодiе. Так же точно не те мае значення, чи великий вогонь, а те, куди вiн потрапить: тверде не загориться i вiд найсильнiшого полум’я, а сухе i те, що легко запалюеться, навiть iскру виростить до пожежi. Так, Луцилiю, надто сильний гнiв закiнчуеться безумством, тому слiд уникати його не тiльки в iм’я стриманостi, але й заради здоров’я.
Бувай здоровий.
Лист XIX
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я радiю кожному твоему листу. Вони ж не обiцяють, а ручаються за тебе, i вiд них надiя моя росте. Зроби ось що, прошу тебе i заклинаю. Чи е прохання до друга прекраснiшим за те, коли просиш його заради нього самого? Якщо можеш, звiльнись вiд своiх справ, якщо не можеш – вирвись насильно. Ми розтратили чимало часу, так почнемо ж хоч на старiсть збиратися в дорогу.
(2) Чому тут заздрити? Ми прожили життя у вiдкритому морi, треба хоч померти у гаванi. Я не умовляю тебе шукати собi славу лiнощами: бездiллям не варто вихвалятися, як не варто i приховувати його. Нi, хоч я i засуджую безумство роду людського, та нiколи не дiйду до того, щоб побажати тобi сховатися в пiтьмi i забуттi; чини так, щоб бездiлля твое було на виду, але не трудило очi.
(3) І ще: в пору перших, нiчим не передбачуваних помислiв люди можуть обдумати, чи жити iм в невiдомостi. Ти ж не можеш вибирати: тебе вже вивели на середину сила обдарування, витонченiсть творiв, прославленi i благороднi друзi. Ти вже вiдомий. Як би глибоко ти не занурився, як би далеко не заховався, тебе викаже зроблене тобою ранiше.
(4) У пiтьмi тобi не бути: куди не утiкай, всюди буде падати на тебе вiдблиск колишнього свiтла. Проте спокiй ти можеш здобути, нi в кого не викликаючи ненавистi, нi про кого не журячись i не вiдчуваючи в душi докорiв. Хiба серед тих, кого ти покидаеш, е такi, що про розлуку з ними ти i подумати не маеш сили? Твоi клiенти? Та будь-кому з них не потрiбен ти сам, а потрiбно що-небудь вiд тебе. Твоi друзi? Це колись шукали дружбу, тепер шукають здобич, змiнюють заповiт одинокi старцi, – i всi, хто приходив до них на поклiн, перекочують до iншого порога. Не може велике дiло коштувати дешево: зваж, кого ти визначиш втратити – себе самого чи кого-небудь з близьких.
(6) О, якби тобi до старостi була вiдпущена та ж скромна доля, що твоiм батькам, якби доля не возвеличила тебе! Та швидке щастя вiднесло тебе далеко, здорове життя заховали вiд твоiх очей провiнцiя, прокураторська посада i все, що вони обiцяють. Один за одним чекають на тебе новi обов’язки.
А де кiнець? Чого ти очiкуеш, щоб припинити це? Здiйснення всiх бажань? Такий час не наступить! Який ланцюжок причин, з яких, як ми кажемо, сплiтаеться доля, такий i ланцюжок бажань: одне породжуе iнше. Ти дiйшов до такого життя, яке саме собою нiколи не покладе кiнець твоiм нещастям i рабству. Вийми натерту шию з ярма: нехай ii краще одного разу перерiжуть, анiж увесь час давлять.
(7) Якщо ти пiдеш у приватне життя, всього стане менше, але тобi вистачить вдосталь, а нинi тобi мало i того, чого багато, що стiкаеться звiдусiль. Що ж ти обереш: ситiсть серед нужди чи голод серед достатку? Щастя жадiбне i не захищене вiд чужоi жадiбностi. Доки ти будеш на все зазiхати, всi будуть зазiхати на тебе.
(8) «Який же у мене е вихiд?» – Будь-який! Подумай, як багато старань ти на удачу витрачав заради грошей, як багато працi – заради почестей; треба пiти рiшуче на що-небудь i заради дозвiлля, або ж тобi доведеться прийняти старiсть серед тривог прокураторськоi, а потiм i мiськоi посад, серед суети i все нових хвиль, вiд яких не врятують тебе нi скромнiсть, нi спокiйне життя. Яка важнiсть, чи хочеш ти спокою? Твоя фортуна не хоче! Як же iнакше, коли ти i нинi дозволяеш iй рости? Чим бiльшi успiхи, тим бiльший i страх.
(9) Тут я хочу привести тобi слова Мецената – iстину, вирвану в нього тими ж тортурами: «Вершини сама iхня вишина вражае громом». В якiй книзi це сказано? – В тiй, що називаеться «Прометей». Цим вiн хотiв сказати, що удари грому вражають вершини. Чи варта будь-яка могутнiсть того, щоб мова твоя стала, як у п’яного? Вiн був людиною обдарованою i дав би прекраснi зразки римського красномовства, якби щастя не знiжило, не вихолостило його. І на тебе чекае те ж, якщо ти не пiдбереш вiтрила i не повернеш до землi (а вiн прийняв рiшення зробити це занадто пiзно).
(10) Я мiг би розрахуватися з тобою цим висловом Мецената, але ти, скiльки я тебе знаю, вступиш зi мною в суперечку i не захочеш прийняти борг iнакше, як чистою i новою монетою. А раз так, доведеться менi позичати у Епiкура. «Спочатку дивись, з ким ти iси i п’еш, а потiм вже, що iси i п’еш. Бо ж нажиратися без друзiв – дiло лева чи вовка».
(11) Це, поки ти не усамiтнишся, буде тобi недоступним; а до тих пiр у тебе буде стiльки спiвтрапезникiв, скiльки вибере з натовпу прийшлих на поклон твiй номенклатор. Помиляеться той, хто шукае друзiв у сiнях, а випробовуе iх за столом. Велика бiда людини, зайнятоi i поглиненоi своiм майном, – в тому, що вона багатьох вважае друзями, не будучи iм другом, i думае, нiби друзi надбанi благодiяннями, тодi як люди бiльше всього ненавидять тих, кому бiльше зобов’язанi. Мала позичка робить людину твоiм боржником, велика – ворогом.
(12) «Так що ж, благодiяннями ми не можемо надбати друзiв?» Можемо, коли можна вибрати, кому iх надавати, i не розкидати iх, а розподiляти. Тому, поки не наберешся свого розуму, слухай поради мудрих: справа не в тому, що ти дав, а в тому, кому дав.
Бувай здоровий.
Лист XX
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я радий, якщо ти здоровий i вважаеш себе достойним коли-небудь стати господарем самому собi. Бо якщо я витягну тебе з хвиль, по яких ти носився без надii на визволення, слава дiстанеться менi. Моiми проханнями я змушую тебе, Луцилiю, пройнятися фiлософiею до глибини душi, бачити докази своiх успiхiв не в речах i писаннi, а в стiйкостi духу i в знищеннi бажань. Слова стверджуй дiлами!
(2) У тих, хто виступае з промовами перед публiкою i бажае добитися вiд неi похвали, один намiр, у тих, хто стараеться заполонити слух молодi i нероб – iнший. Фiлософiя ж навчае робити, а не говорити. Вона вимагае вiд кожного жити за ii законами, щоб життя не розходилось iз словами i сама через протирiччя вчинкiв не називалася рiзноманiтною. Перший обов’язок мудрого i перша ознака мудростi – не допускати розходження мiж словом i дiлом i бути завжди самим собою. – «Та чи е такi?» – Є, хоч iх i небагато. Це нелегко. Та я й не кажу, що мудрий повинен увесь час iти однаковим кроком, – тiльки б вiн iшов однiею дорогою.
(3) Так слiдкуй, чи немае протирiччя мiж твоiм домом i одягом, чи не надто ти щедрий у витратах на себе i скупий у витратах на iнших, чи не дуже скромний твiй стiл, мiж тим як будiвлi надмiру розкiшнi. Вибери раз i назавжди мiрило життя i по ньому випрямляй його. Деякi вдома жмуться, а на людях розвертаються на всю ширину. Така невiдповiднiсть – теж вада i ознака душi нестiйкоi, неврiвноваженоi.
(4) Я i зараз можу сказати, звiдки ця непостiйнiсть i рiзнобiй у вчинках i в замислах. Нiхто не знае твердо, чого хоче, а якщо й знае, то не добиваеться свого наполегливо, а перескакуе на iнше i не тiльки змiнюе намiри, а й повертаеться назад, до того, вiд чого вiдiйшов i що сам засудив.
(5) Так ось, якщо я захочу вiдмовитись вiд старих означень мудростi i охопити все людське життя, то зможу задовольнитися таким правилом: що е мудрiсть? Завжди i хотiти i вiдкидати одне й те ж. І не слiд тобi навiть вводити обмеження, кажучи, що бажати треба чесного i правильного: бо нiщо iнше не може приманювати завжди.
(6) Люди не знають, чого хочуть, до тiеi митi, доки не захочуть чого-небудь. Захотiти чи не захотiти раз i назавжди не дано нiкому. Судження не е сталими, кожне що не день змiнюеться на протилежне, i бiльшiсть людей живе наче жартома. А ти будь упертим в тому, що почав, i тодi, може, досягнеш вершин чи тих мiсць, про якi ти один будеш знати, що це ще не вершини.
(7) «А що буде, – запитаеш ти, – з усiм натовпом моiх прiсних?» – Цей натовп, коли перестане годуватися за твiй рахунок, сам тебе прогодуе – або ж дякуючи бiдностi ти пiзнаеш те, чого не мiг пiзнати дякуючи собi. Вона утримае при тобi лише справжнiх, надiйних друзiв, усiлякий, хто тягнувся не до тебе, а до чогось ще, пiде. Тож як не любити бiднiсть за те одне, що вона ясно показуе, хто нас любить? Чи настане, нарештi, день, коли нiхто не буде брехати в твою честь?
(8) До одного нехай будуть спрямованi твоi думки, про одне турбуйся, одного бажай, залишивши всi iншi молитви на божий розсуд: щоб ти мiг задовольнятися самим собою i породженими тобою благами. Яке ще щастя можемо ми знайти так близько? Обмежся тим малим, чого не можна вiдiбрати! А щоб ти зробив це охочiше, я негайно виплачу належну тобi в цьому листi данину, бо вона буде стосуватися цього ж.
(9) Ти можеш сердитись, але за мене i сьогоднi охоче розрахуеться Епiкур. «Повiр менi, твоi слова, сказанi в лахмiттi, з убогого ложа, покажуться величнiшими, бо тодi вони будуть не тiльки виголошенi, але й доведенi». Я, наприклад, зовсiм по-iншому слухаю нашого Деметрiя з тих пiр, як побачив його нiчим не покритого, коли вiн лежав навiть не на пiдстилцi. Ось вiн – не проповiдник iстини, а ii свiдок.
(10) «Що ж виходить? Хiба не можна зневажати багатство i тодi, коли воно у тебе в руках?» – Чому ж не можна? Великий духом i той, хто, коли бачить навколо багатства, немало здивований тим, як вони до нього потрапили, смiеться i не стiльки вiдчувае себе iхнiм власником, скiльки знае про це з чуток. Це дуже багато – не розбеститися, коли живеш пiд одним дахом з багатством. Великий той, хто i в багатствi бiдний.
(11) «Але я не знаю, – скажеш ти, – як вiн буде, коли збiднiе, переносити бiднiсть». – І я не знаю, чи зумiе цей Епiкуровий бiдняк, коли розбагатiе, зневажати багатство. Значить, про них обох треба судити по тому, який у них дух, i дивитись, чи буде перший вiдданий бiдностi, i чи буде другий вiдданий багатству. І убоге ложе, i лахмiття – слабкi свiдоцтва доброi волi, якщо не буде ясно, що людина терпить iх не через нужду, але за своiм вибором.
(12) Навiть той, хто не поспiшае до злиднiв як до кращоi долi, а тiльки вирiшить готуватися до неi як до долi легкоi, надiлений вiд природи великою душею. А бiднiсть, Луцилiю, не тiльки легка, а й приемна, якщо прийти до неi пiсля довгих роздумiв. Бо вона несе з собою те, без чого немае нiякоi приемностi: вiдчуття безпеки.
(13) Ось чому i вважаю я за необхiдне робити те ж, що часто робили, як я тобi писав, великi люди: вибрати декiлька днiв i тренуватися в уявнiй бiдностi, готуючись до справжньоi. Це слiд робити тим бiльше, що ми знiжились у задоволеннях i все нам здаеться важким i трудним. Душу треба пробудити вiд сну, струснути ii i нагадати iй, що природа вiдпустила нам дуже мало. Нiхто не народжуеться багатим. Хто б не з’явився на свiт, кожен за ii велiнням задовольняеться молоком i шматком тканини. Так ми починаемо – а потiм нам i царства тiснi.
Бувай здоровий.
Лист ХXI
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти вважаеш, що у тебе так багато клопоту через тих людей, про яких ти пишеш? Бiльше всього клопоту ти доставляеш собi сам, ти сам себе обтяжуеш: чого хочеш не вiдаеш, все чесне хвалиш, та до нього не прагнеш, бачиш, де щастя, але дiйти до кiнця не маеш рiшучостi. А позаяк ти сам не дуже розрiзняеш, що тобi заважае, я назву причину: ти думаеш, нiби вiдмовляешся багато вiд чого, i блиск того життя, яке доведеться покинути, утримуе тебе, наче на тебе чекае не давно задуманий перехiд до безтурботностi, а падiння в злиднi i невiдомiсть.
(2) Ти помиляешся, Луцилiю: шлях вiд минулого життя до нового веде нагору. Мiж минулим i новим життям та ж рiзниця, що мiж вiдблиском i свiтлом: свiтло мае визначене джерело i яскраве саме по собi, вiдблиск йде вiд запозичених променiв. Минуле життя вiдбивае зовнiшнiй блиск i, тiльки-но хтось його заслонить, занурюеться у щiльну темряву, а нове сяе власним свiтлом. Твоi заняття зроблять тебе iменитим i славним. Наведу тобi приклад з Епiкура.
(3) Ідоменею, який вершив на службi при суворiй владi важливi справи, вiн писав, закликаючи його вiд життя, блискучого з виду, до надiйноi i стiйкоi слави: «Якщо тебе хвилюе слава, то моi листи зроблять тебе бiльше вiдомим, нiж все, чому ти служиш i що ставлять тобi в заслугу».
(4) Хiба вiн збрехав? Хто знав би Ідоменея, якби Епiкур не накреслив його iм’я своiм рiзцем? Усi вельможi i сатрапи i сам цар, з рук якого Ідоменей отримав свiй титул, в глибокому забуттi. Іменi Аттiка не дають загинути листи Цицерона. Тут не допомогло б нi те, що зятем його був Агрiппа, нi те, що внучка його була замужем за Тiберiем i Цезар Друз доводився йому правнуком: серед таких поважних iмен про Аттiку й згадки б не було, якби Цицерон не пов’язав його iм’я зi своiм.
(5) Усiх нас сховае глибока пучина часу, лиш небагатьом найобдарованiшим дано випiрнути з неi i, хоч колись iх теж проковтне та ж сама мовчанка, будуть противитися забуттю i надовго себе вiдстоять. Те ж, що мiг обiцяти друговi Епiкур, обiцяю i я тобi, Луцилiю. Я буду дорогий нащадкам i можу увiчнити iмена тих, кого приведу з собою. Наш Вергiлiй i обiцяв двом назавжди змiцнити iхню пам’ять, i змiцнив ii: «Хай щастить вам, друзi! Якщо е в цiй пiснi певна сила, слава про вас нiколи не зiтреться з пам’ятi вiку, Капiтолiйським доки непорушним шпилем володiе рiд Енея i владу вручено батьковi римлян».
(6) Кого фортуна виносить вгору, хто причетний до чужоi влади як ii зброя, той дорогий для iнших, поки сам в силi; дiм у таких заповнений людьми при iхньому життi, але пам’ять про них помирае швидко пiсля iхньоi смертi. А великi обдарування цiнять чим далi, тим вище, i шанують не тiльки iх, а також i все, що причетне до iхньоi пам’ятi.
(7) А щоб Ідоменей проник в мого листа не даремно, нехай заплатить тобi викуп зi своiх надбань. Це йому написав Епiкур прекрасний вислiв, переконуючи його примножити багатство Пiфокла, але не звичайним сумнiвним шляхом: «Якщо ти хочеш зробити Пiфокла багатим, треба не прибавляти йому грошей, а убавляти його бажання».
(8) У цьому висловi все сказано досить ясно для того, щоб його тлумачити, i досить прекрасно для того, щоб його пiдкрiпляти. Лиш про одне тебе попереджаю: не думай, нiби це мовлено тiльки про багатство; до чого ти не прикладеш цi слова, вони не втратять силу. Якщо ти хочеш зробити Пiфокла чесним, треба не прибавляти йому нових почестей, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Пiфокл жив, не перестаючи насолоджуватись, треба не прибавляти йому насолод, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Пiфокл досяг старостi, проживши вiдведене йому, треба не прибавляти йому рокiв, а убавити його бажання.
(9) У тебе немае причин вважати, нiби слова цi належать тiльки Епiкуру: вони – загальне надбання. Я вважаю, що в фiлософii треба робити те ж, що в сенатi; коли чиясь пропозицiя менi подобаеться тiльки частково, я прошу роздiлити ii i приеднуюсь лише до того, що схвалюю. Я так охоче згадую прекраснi слова Епiкура, бо всiм, хто звертаеться до нього з дурними намiрами, з надiею знайти завiсу для власних вад, хочу довести, що треба жити чесно, куди б вони не йшли.
(10) Коли вони пiдiйдуть до його садiв i побачать над садами напис: «Гостю, тут тобi буде добре, тут насолода вважаеться найвищим благом», – iх з готовнiстю прийме вiдкритий i людинолюбний охоронець цього притулку, i пригостить ячмiнною юшкою, i щедро налле води, i скаже: Чи ж погано тебе прийняли? Цi сади не розпалюють голод, а втамовують, i напоi тут не розпалюють спрагу – нi, ii втамовують лiки природнi i дармовi. Серед таких насолод я досяг старостi».
(11) Я говорю з тобою про тi бажання, якi не можна стишити, яким треба що-небудь пiднести, щоб вони затихли. А про надзвичайнi бажання, з якими можна не поспiшати, якi можна подавити доганою, я скажу тiльки одне: така насолода природна, але вона не е необхiдною. Їй ти нiчого не винен, а якщо щось i видiлиш iй, то лише з доброi волi. Шлунок не слухаеться настанов: вiн просить i вимагае свого, – i все ж не такий вже вiн надокучливий кредитор, бо задовольняеться малим, якщо ти даси йому скiльки треба, а не скiльки можеш.
Бувай здоровий.
Лист XXII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти певно зрозумiв, що пора звiльнитися вiд усiх цих з виду почесних, насправдi ж нiкчемних занять, i запитуеш тiльки, як цього досягти. Та деякi поради не можна давати позаочi. Лiкар не може вибрати час для iжi чи купання за листами, вiн повинен помацати, як б’еться жилка. Стара приказка мовить: «Гладiатор приймае рiшення на аренi»; тут уважному погляду щось пiдкаже обличчя супротивника, щось – порух його руки чи навiть нахил тiла.
(2) Що робиться зазвичай, що треба робити – такi поради можна дати i через посередника, i в листi; загальнi настанови даються не тiльки вiдсутнiм, а й нащадкам. Інша справа – сказати, коли i як треба щось робити: тут не можна переконати на вiдстанi i треба вирiшувати залежно вiд обставин.
(3) Тiльки на мiстi, та ще й уважно пильнуючи, можна не пропустити миттевий випадок. Так видивляйся його сам, а коли побачиш, хапай i з усiм запалом, з усiх сил старайся позбутися своiх обов’язкiв. Вислухай же мiй тобi присуд: вибирай, чи вiдiйти тобi вiд такого життя, чи взагалi пiти з життя. Але при цьому, я вважаю, йти треба не поспiшаючи, i те, що ти на горе собi заплутав, – розплутати, а не розiрвати, i тiльки, коли вже нiчого не можна буде розплутати, тодi все обiрвати. Навiть найбiльший боягуз вирiшив би один раз упасти, нiж увесь час висiти.
(4) А поки що – найголовнiше! – не бери на себе ще бiльше. Вдовольнися тими справами, до яких ти вже опустився, чи, як ти сам хочеш думати, в полонi яких опинився. Не треба пiднiмати все новi тягарi, бо не буде тодi у тебе цiеi вiдмовки i стане зрозумiлим, що зовсiм ти не в полонi. Неправда все, що говориться зазвичай: «Інакше я не мiг! Що з того, що я не хотiв? В цьому була необхiднiсть». Гнатися зо всiх сил за щастям немае нiякоi необхiдностi. Нехай ти не чиниш спротиву фортунi, але навiть зупинитися i не мчати з попутним вiтром – вже велике дiло.
(5) Ти не образишся, якщо я не тiльки сам прийду до тебе з порадою, а й приведу тих, хто мудрiший вiд мене i до кого я звертаюсь, приймаючи будь-яке рiшення? Майже такий, що стосуеться нашоi справи, лист Епiкура, звернений до Ідоменея, якого вiн просить наскiльки це можливо поспiшити з втечею, поки не втрутилась вища сила i не вiдiбрала можливiсть це зробити.
(6) Утiм, вiн же додае, що, коли не вибрав потрiбного для спроби часу, не варто i пробувати, але коли довгоочiкуваний час прийде, треба вiдразу ж братися за справу. Тому, хто задумав втечу, вiн забороняе дрiмати i надiеться, що з найважчого становища е рятiвний вихiд, якщо не поспiшити передчасно i не зволiкати, коли час прийде.
(7) Мабуть, ти запитаеш, яка з цього приводу думка стоiкiв. Нi в кого немае приводу хулить iх перед тобою за безрозсудство: вони швидше обережнi, нiж хоробрi. Ти, можливо, очiкуеш почути: «Ганьба вiдступати перед тяжким тягарем. Борись, щоб виконати обов’язок, якщо вже взяв його на себе. Не можна назвати вiдважним i рiшучим того, хто втiкае вiд роботи, чия мужнiсть не зростае вiд труднощiв справи».
(8) Але так тобi скажуть, якщо твiй труд заслуговуе на упертiсть, якщо не доведеться нi робити, нi терпiти нiчого такого, що недостойне людини добра. А iнакше стоiк не буде виснажувати себе брудною i принизливою роботою i займатися справами заради самих справ. І не буде вiн чинити так, як ти думаеш: заплутавшись у справах, що нав’язанi честолюбством, терпiти до кiнця усi iхнi недоречностi. Як тiльки побачить, яке важке, сумнiвне i ненадiйне все те, в чому вiн зав’яз, вiн вiдступить i, не втiкаючи, непомiтно вiдiйде у безпечне мiсце.
(9) Вiдiйти вiд справ, мiй Луцилiю, не важко, якщо знехтувати iхнiми плодами. Тiльки вони нас тримають i не пускають. – «Як же так? Вiдмовитись вiд великих надiй? Пiти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нiкого поруч з ношами? Порожньо в передпокоi?» – З усiм цим розстаються неохоче i, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.
(10) На свое честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на iхнi справжнi почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа. Випробуй тих, що скаржаться на те, чого самi бажали, що твердять про втечу вiд усього, без чого iм не обiйтись, – i ти побачиш, що вони з доброi волi не поспiшають скинути ношу, яку, за iхнiми словами, iм так боляче i гiрко нести.
(11) Це так, Луцилiю: небагато людей тримае рабство, бiльшiсть за свое рабство тримаеться. Але якщо ти маеш намiр його позбутися i без маскараду любиш свободу, а порадникiв скликаеш лиш за тим, щоб не вiдчувати вiчноi тривоги пiсля зробленоi справи, то чому б не пiдбадьорити тебе усiй когортi стоiкiв? І Зенони i Хрiсiппи будуть умовляти тебе дiяти не необачно, чесно i на твою ж користь.
(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скiльки треба взяти з собою, чи великi кошти потрiбнi, щоб усiм облаштувати свое дозвiлля, ти нiколи не знайдеш виходу. Нiхто не випливе з ношею. А ти випiрни для кращого життя, i нехай боги будуть до тебе прихильнi, – тiльки не як до тих, кому вони з добрим i лагiдним видом посилають пишнi незгоди, маючи одне виправдання: що усi цi вогнища i тортури даються лиш на прохання.
(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його вiдкрити: нехай прийде до тебе iз звичним подарунком i принесе з собою якийсь прекрасний вислiв. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому бiльше, красномовства чи правди. Ти запитаеш, чий вiн? – Епiкура. Я до цих пiр привласнюю чужi пожитки.
(14) «Кожен йде з життя так, наче тiльки що увiйшов». Вiзьми кого завгодно – хоч юнака, хоч старого, хоч людину середнiх лiт: ти виявиш, що всi однаково бояться смертi, однаково не знають життя. Нi в кого немае за спиною зроблених справ: все вiдклали ми на майбутне. А менi в цих словах бiльше всього до душi те, як в них докоряють старим за хлоп’яцтво.
(15) «Кожен iде з життя таким, яким народився». Неправда! В годину смертi ми гiршi, анiж в годину народження. І виннi тут ми, а не природа. Це iй варто скаржитися на нас, кажучи: «Як же так? Я народила вас вiльними вiд жадань, страхiв, забобонiв, вiроломства та iнших вад; виходьте ж такими, якими увiйшли!»
(16) Хто помирае таким же безтурботним, яким народився, той пiзнав мудрiсть. А ми тепер тремтимо, лиш тiльки наблизиться небезпека: зразу вiдходить i мужнiсть, i фарба з обличчя, течуть даремнi сльози. Що може бути бiльшою ганьбою, нiж ця тривога на самому порозi безтурботностi?
(17) А причина тут одна: немае у нас за душею нiякого блага, от ми i страждаемо жагою життя. Бо жодна ii часточка не залишаеться нашою: минула – полетiла геть. Все переймаються не тим, чи правильно живуть, а тим, чи довго проживуть; мiж тим жити правильно – це всiм доступно, жити довго – нiкому.
Бувай здоровий.
Лист ХХIII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти думаеш, я буду писати тобi про те, як м’яко обiйшлась з нами ця зима, не надто холодна i недовга, якою пiдступною виявилась весна з ii пiзнiми холодами, i про iншi дурницi, за прикладом тих, хто шукае, про що б сказати. Нi, я буду писати так, щоб принести користь i тобi, i собi. Але тодi про що ж менi писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаеш, в чiм основа цiеi науки. В тому, щоб не радiти по-пустому. Я сказав «основа»? Нi, вершина!
(2) Сягнув вершини той, хто знае, чому радiти, хто не вiддае свого щастя на поталу iншим. Не знае покою, не упевнений в собi той, кого манить надiя, якщо навiть предмет ii поруч, i здобути його легше легшого, i нiколи ранiше вона не обманювала.
(3) Ось що, Луцилiю, зроби перш за все: навчись радiти. Ти думаеш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли вiдкидаю все випадкове i вважаю, що треба уникати надii – найсолодших наших утiх? Зовсiм навпаки: я хочу, щоб радiсть не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тiльки вона буде в тобi самому. Усiлякi iншi веселощi не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолi: вони швидкоплиннi. Чи, по-твоему, радiе той, хто смiеться? Нi, це душа повинна окрилитись i впевнено вознестися над усiм.
(4) Повiр менi, справжня радiсть сувора. Чи не думаеш ти, що он той, з гладеньким чолом i, як висловлюються нашi витонченi балакуни, зi смiхом в очах, зневажае смерть, впустить бiднiсть до себе в дiм, тримае насолоду в уздi, роздумуе про терпеливiсть в нещастi? Радуеться той, хто не розлучаеться з такими думками, i радiсть його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володiв такою радiстю: варто тобi лише одного разу знайти ii джерело – i вона вже не зникне.
