скачать книгу бесплатно
Антологiя помилок та хибних думок
Володимир Селезньов
Багато людей навiть не здогадуеться, що людина веде свое походження зовсiм не вiд мавпи, а Колумб не був першим, хто вiдкрив Америку. Цi та подiбнi iм застарiлi уявлення насправдi е хибними. В данiй книжцi в простiй, цiкавiй формi виявляються i спростовуються рiзного роду помилковi факти, хибнi думки, мiфи та стереотипи, що володiли умами людей у минулому i, на жаль, поширенi й сьогоднi. Книжка мiстить велику кiлькiсть iнформацii з рiзних галузей знання – iсторii, фiзики, астрономii, географii, бiологii, лiтературознавства тощо i, безумовно, буде цiкавою широкому колу читачiв для розширення iхнього кругозору та пiдвищення ерудицii.
Володимир Селезньов
Антологiя помилок та хибних думок
Передмова
Пiддавай усе сумнiву!
Сократ
У нашому величезному i швидко плинному свiтi людину оточуе океан iнформацii. І це не перебiльшення. Останнiм часом iз розвитком науково-технiчного прогресу потiк iнформацii став ще бiльш насиченим. Пiдраховано, що за дев’яносто рокiв XX сторiччя отримано понад 90 вiдсоткiв усiх знань, якими нинi володiе людство, i сьогоднi за сорок хвилин можна здобути стiльки iнформацii, скiльки ii мiститься в Британськiй енциклопедii. Звичними стали для нас такi поняття, як «iнформацiйний вибух» та «iнформацiйний бум». І з усiеi цiеi iнформацii, яка надходить щомитi, людина подiбно губцi, убирае в себе масу найрiзноманiтнiших фактiв, беззастережно приймаючи iх на вiру.
Але в скарбницi людських знань, серед дiйсних i достовiрних вiдомостей i фактiв нагромадилося чимало й таких, що не викликають нi найменшого сумнiву i у той же час е помилковими. Це усiлякi факти з iсторii, географii, астрономii, технiки, поширенi уявлення про тварин i рослин, розхожi думки у царинi мистецтва i лiтератури, рiзнi прикмети та марновiрства, i просто повсякденнi життевi «iстини».
Подiбнi вiдомостi досить швидко поширюються серед людей. Чимало сприяють цьому засоби масовоi iнформацii. На жаль, рiзного роду помилки i неточностi можна зустрiти в пiдручниках, довiдниках, а часом i в солiдних енциклопедiях. Тi чи iншi помилковi положення перекочовують з одного видання в iнше. Зустрiчаються вони також у творах письменникiв i поетiв, на картинах художникiв, у кiно- та вiдеофiльмах, i навiть у працях вiдомих учених.
Таких помилкових даних нагромадилося вже так багато, що почали з’являтися книги, автори яких, почасти жартома, почасти всерйоз, зайнялися iх пошуком i спростуванням. Серед таких видань, у першу чергу, варто зазначити «Словник помилкових iстин» американського професора Тома Барнема, «Ілюстрований виправник поширених помилок» вiдомого чеського письменника-фантаста Л. Соучека, «Лексикон популярних хибних думок» нiмецьких авторiв В. Крамера i Г. Тренклера, «Повну iлюстровану енциклопедiю наших помилок» С. Мазуркевича, видану в Росii, та деякi iншi.
Дана книга належить до цього ж ряду i е, очевидно, чи не першою спробою долучити украiнського читача до цiеi цiкавоi теми. Вона складаеться з кiлькасот коротких статей, що спростовують ту чи iншу «незаперечну» iстину. Всi вони згрупованi по темах (бiологiя, iсторiя, географiя i т. iн.) i розташовуються в хронологiчному порядку.
Пiд час роботи над книгою автором були використанi матерiали з вiтчизняних i закордонних енциклопедiй, книг, газет i журналiв, а також рiзних електронних засобiв масовоi iнформацii.
Можливо, деякi читачi будуть трохи збентеженi, коли дiзнаються, що помилялися в чомусь добре вiдомому. Іншi вiдчують щире задоволення вiд того, що зможуть тепер викрити помилки навiть у деяких знавцiв i ерудитiв. Нарештi, знайдуться й такi, котрi з iнтересом приеднаються до пошукiв нових помилок. Адже сфера широко розповсюджених невiрних уявлень людства практично не обмежена.
Автор
Роздiл 1. У свiтi тварин
Про що не здогадувався Чарльз Дарвiн
Запитайте в кого завгодно про походження людини, i вам напевно дадуть вiдповiдь, що людина походить вiд мавпи. Найбiльш ерудованi будуть посилатися при цьому на Чарльза Дарвiна. Однак це невiрно. Насправдi людина походить не вiд мавпи, а вiд загального з мавпою предка.
Згiдно сучасних даних основна лiнiя генеалогii ссавцiв-приматiв, до яких належить i людина, починаеться приблизно 60 млн. рокiв тому, тобто в тi далекi часи, коли вимирали динозаври. Маленький звiрок, що годував свое потомство молоком, – плезiадапiс – спустився з дерев, щоб жити на землi. В результатi його переднi кiнцiвки стали здатнi захоплювати предмети, корпус змiг випрямлятися, а очi змiстилися уперед, завдяки чому iстота одержала кращий просторовий зiр. Вiд плезiадапiса пiшли гiлки хвостатих напiвмавп i мавп, а також безхвостих антропоiдiв.
Мал. 1.1. Генеалогiчне дерево приматiв
Антропоiди, в свою чергу, роздiлилися на людиноподiбних мавп i гомiнiд. До людиноподiбних мавп належать довгорукi орангутанги, гiбони, горили та шимпанзе. Вони можуть досить моторно пересуватися по землi. Тiло iх напiвзiгнуте, тому вони мають спиратися на переднi кiнцiвки. Гiлка гомiнiд роздiлилася на безлiч iнших, серед яких найбiльш вiдомi дрiопiтек, рамапiтек, австралопiтек та iн. Це були вже прямоходячi iстоти. Їхнiй мозок перевершував за розмiрами мозок шимпанзе i горил, i вони вже переступили порiг, за яким починалися першi ознаки примiтивноi культури. Але тiльки один вид з цього пучка гiлок, що виникли було на генеалогiчному древi, призвiв до появи гомо сапiенса, тобто людини розумноi. Отже, як бачимо, людина – лише одна з безлiчi гiлок великого дерева приматiв, а мавпи – скорiше нашi далекi родичi, анiж предки.
За що страждають тварини?
З часiв академiка Павлова, який вивчав умовнi рефлекси на собаках, вважаеться, що медичнi експерименти над тваринами потрiбна справа, оскiльки вони дозволяють потiм створювати новi лiки, якi рятують життя людям. Однак це дуже хибна думка.
В США вийшла книга вiдомого американського вченого Роберта Шарпа «Жорстокий обман», в якiй автор переконливо доводить, що тести, проведенi на тваринах, абсолютно не придатнi для людини. Деякi лiки, що пройшли успiшнi iспити на тваринах, можуть викликати негативнi побiчнi явища при вживаннi iх людиною, i навпаки, необхiднi для людини речовини можуть бути вiдкинутi при iспитах на тваринах. Так, наприклад, аспiрин шкiдливий для тварин, а деякi лiки (валерiана тощо) викликають у них манiакальну пристрасть. Результати дослiджень над тваринами показують лише реакцii iхнiх органiзмiв i не можуть бути використанi стосовно людини. Так, при дослiдженнi зв’язку тютюнокурiння i ракових захворювань на тваринах такого зв’язку виявлено не було, а тим часом як для людини вiн очевидний.
Таким чином, експерименти над тваринами не приносять користi людству i е нi чим iншим, як невиправданою жорстокiстю. У краiнах Заходу поширюеться рух супротивникiв вiвiсекцii – використання тварин у медичних експериментах, девiзом якого стали слова англiйського фiлософа XVIII столiття Дж. Бентама: «Питання не в тiм, чи мислять вони, чи розмовляють, а в тiм – чи страждають?»
Гори, гори ясно…
В усiх пiдручниках з антропологii говориться, що умiння користуватися вогнем – одна з рис, яка рiзко вiдрiзняе людину вiд тварин. Однак насправдi це не вiдповiдае дiйсностi. Багато якi «чисто людськi» вмiння властивi й «братам нашим меншим», i використання вогню не такий вже незаперечний привiлей людини.
Так, наприклад, японський вчений М. Каваi повiдомляе про використання вогню зграею японських макак у нацiональному парку на островi Хонсю. Холодною зимою 1962 року окремi макаки вперше стали грiтися навколо багать, розкладених вiдвiдувачами. Невдовзi вже усi мавпи почали наслiдувати приклад родичiв. Сiдаючи бiля багаття в коло, макаки протягали до вогню лапи, явно насолоджуючись теплом.
Мал. 1.2. Павiани грiються бiля багаття
Подiбний випадок спостерiгали також у Нiмеччинi у великому зоопарку з вiльним утриманням тварин, що розташований поблизу мiста Бiлефельд. Восени служителi палили листя, i частина павiанiв сiла навколо багать обличчям до вогню. Вiн не лякав iх, а навпаки, здавалося, заворожував i притягував. Очевидно, людина – аж нiяк не едина iстота, здатна повною мiрою оцiнити зiгрiвальну властивiсть вогню.
«Безневиннi» витiвки
Всiм нам з дитинства знайома байка Крилова «Мавпа й окуляри». Найчастiше ми з розчуленням вiдносимося до витiвок пустух-мавп i звикли до того, що шимпанзе, наприклад, – це добродушнi, милi мавпи, якi можуть лише забавляти вiдвiдувачiв у зоопарках та на цирковiй аренi. Однак насправдi це далеко не так. Цi представники приматiв можуть бути жорстокими воiнами, вони розважливi, холоднокровнi i безкомпромiснi, а iхнi витiвки бувають не такими вже i безневинними. До такого висновку дiйшла група зоологiв, що вивчала протягом кiлькох рокiв цих тварин у Танзанii i надрукувала в журналi «Дискавер» статтю пiд назвою «Шимпанзе-воiни».
Не вiдповiдае дiйсностi й поширена думка про те, що шимпанзе – вегетарiанцi. Мавпи зовсiм не гидують м’ясом i з завидною спритнiстю полюють на дичину. Про це повiдомляе зоолог Кристоф Боеш, який одинадцять рокiв спостерiгав за життям цих приматiв у заповiднику Тай на заходi Кот-д-Івуар. Меню шимпанзе вiдрiзняеться розмаiтiстю, вiдзначае вчений. Крiм фруктiв i овочiв вони з задоволенням поiдають гусениць, мурах та iнших комах. Разом з тим, вони не упускають i бiльшу здобич. Полювання ведеться за всiма правилами: iз загоничами i досвiдченим ватажком. За словами Боеша шимпанзе здатнi переслiдувати жертву по гiлках дерев протягом довгого часу, i в дев’ятьох випадках з десяти iх супроводжуе успiх. Як правило, об’ектами полювання стають дрiбнi мавпочки рiзних порiд. Шимпанзе – це единi примати, окрiм людей, якi полюють на представникiв свого виду i вбивають iх.
Дiстаеться вiд мавп i людям. У багатьох краiнах Пiвденно-Схiдноi Азii – Індii, В’етнамi, Лаосi – зграi цих високорозвинених тварин почали буквально тероризувати людей. Безсоромнi грабiжники крадуть не тiльки iжу, але i посуд, одяг, всiляке начиння. А африканськi фермери навiть змушенi влаштовувати цiлодобову оборону вiд бабуiнiв i павiанiв, якi щодня здiйснюють спустошливi набiги на мiсцевi сади i городи. Не допомагають нi пугала, нi собаки, нi хитромудрi пастки. Мавпи розбiгаються тiльки пiсля того, як зачують запах пороху. Жителi декiлькох зiмбабвiйських сiл навiть вимушенi були звернутися до департаменту нацiональних паркiв i дикоi природи з проханням: «Захистiть нас вiд сваволi «менших братiв»».
Незаслужена репутацiя
Серед численних стереотипiв, що склалися у людей про тварин, один iз самих несправедливих – про вовка. Для бiльшостi людей вовк – це люта, жорстока, кровожерлива тварина. Проте це невiрно. Вовк – звiр сильний, смiливий i шляхетний. Так, вовк нiколи не вкусить за шию поваленого ворога, а тим бiльше свого партнера по зграi. А ось, скажiмо, голуб своiм витонченим дзьобом здатний заклювати побратима до смертi; горлиця, про вiдданiсть якоi складають пiснi, легко може видзьобати око своему коханцю. Коли ж у вовка гине подруга, вiн удруге не створюе родину i на все життя залишаеться самотнiм. Такий вовк часто пристае до iншоi вовчоi родини. Допомагае вирощувати потомство: тягае iжу малятам. А коли стае старим i в нього випадають зуби, колишнi вихованцi тягають iжу йому, не даючи вмерти з голоду. Вовк нiколи не нападе на людину без вагомих на те причин. Не такий вже вовк i ненаситний хижак, яким його прийнято вважати. В усякому разi, вiн цiлком може обходитися ропухами, комахами, навiть ягодами i дарами ланiв та городiв. А при повнiй вiдсутностi поживи вовки й зовсiм переходять на пiднiжний корм – мохи та лишайники.
Не завжди людина i ворогувала з вовком. Якщо заглянути в глиб столiть, з’ясуеться, що первiснi люди жили плiч-о-плiч з вовками, використовуючи тi ж самi джерела iжi – доступних iм тварин, i нiякого антагонiзму мiж ними не було. Мiфи i легенди багатьох народiв свiту свiдчать, що i пiзнiше були часи, коли людина не вiдчувала до вовка недружелюбних почуттiв. Навпаки, вовк був шанованою i навiть священною твариною. Широко вiдома iсторiя Ромула i Рема. Однак це не единi дiти, яких врятувала вовчиця. Вовчицею були вигодуванi слов’янськi богатирi Валигора i Вирвидуб. Вовчицi виростили засновника давньоперськоi держави Кира, героя нiмецьких переказiв Дитрiха, кiплiнгiвського Мауглi та багатьох iнших. Спiвдружнiсть людини i вовка мiцно зберiгалася тисячолiттями.
Мал. 1.3. Знаменита капiтолiйська вовчиця
І тiльки ставши хлiборобом i власником домашньоi худоби, людина почала вiдчувати страх перед вовком. У Європi страх перед вовком i ненависть до нього досягли апогею у Середньовiччя, внаслiдок чого майже в усiй Захiднiй Європi вовк був повнiстю знищений. В даний час лише в Європейськiй частинi Росii iснують великi популяцii цих тварин – приблизно 60–70 тисяч осiб. У Канадi i на Алясцi iх ще менше – усього 30–35 тисяч. В Украiнi, як стверджують вченi, на сьогоднiшнiй день залишилося близько 2,6–2,7 тисяч вовкiв.
Хазяiн тайги
Серед людей, що живуть на Пiвночi, як, утiм, i серед тих, хто знае про цю тварину лише з чуток, iснуе думка, що ведмiдь часто нападае на людей i зустрiч з ним дуже небезпечна. Однак це невiрно. По своiх звичках бурий ведмiдь – достатньо спокiйна тварина, яка не вiдрiзняеться анi злiстю, анi особливою хитрiстю, анi агресивнiстю. Скорiше, навпаки – ведмiдь простодушний i боязкий. Інодi навiть дуже безтурботний. Саме тому вiн досить часто потрапляеться на очi людинi, хоча боiться ii й усiляко уникае таких зустрiчей. Тiльки в дуже далеких краях, де рiдко бувають люди, ведмедi не виявляють страху перед людиною.
Коли ж i чому ведмiдь нападае на людину? Це вiдбуваеться у двох випадках: коли звiр захищаеться вiд безпосередньоi загрози i коли ми маемо справу з ведмедем-шатуном. У першому випадку винувата людина, у другому – звiр, а точнiше, тi обставини, що зробили його шатуном. Взагалi ж, тайговий ведмiдь для людини, як правило, не небезпечний, на вiдмiну вiд приручених ведмедiв, якi набагато небезпечнiшi вiд своiх диких родичiв.
Чи впадають ведмедi у сплячку?
Не вiдповiдае дiйсностi поширене уявлення, нiбито ведмiдь упадае на зиму у сплячку. Справжньоi зимовоi сплячки у ведмедiв немае. Головними ознаками справжньоi сплячки у тварин е зниження температури тiла до температури навколишнього середовища i вiдповiдно зменшення частоти серцебиття в 10 i навiть у 40 разiв, зниження обмiну речовин в органiзмi – у 20-100 разiв. У ведмедя в барлогу досить висока температура тiла. Ссавцi, якi впадають у сплячку, невеликi за розмiрами. Бабаки, наприклад, вага тiла яких складае близько 10 кг, серед них просто велетнi. Дихае ж живнiсть, що перебувае в сплячцi, ледве-ледве, причому, якщо в норi занадто похолодае, сплячка припиняеться, iнакше звiрок може замерзнути. Тушканчикiв, iжакiв та iнших звiркiв, що залягли в сплячку, на вiдмiну вiд ведмедя, неможливо розбудити.
Тим, що ведмедя можна легко розбудити, здавна користалися мисливцi, адже його величезну тушу важко витягти з барлога. Ведмедя спочатку будили, а коли могутнiй звiр вибирався назовнi, убивали. У барлогу ведмедиця народжуе дитинчат i годуе iх молоком. А у бiлих ведмедiв у станi зимового спокою взагалi перебувають тiльки вагiтнi самки, iншi ж гуляють серед снiгiв та криг. Усе це i дае пiдстави стверджувати, що зимовий спокiй ведмедiв – зовсiм не сплячка, а лише тривалий сон.
Навiщо ведмiдь лапу смокче?
Ще читаючи дитячi книжки, ми твердо запам’ятали, що ведмiдь, завалюючись у барлiг, починае смоктати лапу. Найпоширенiша версiя пояснюе цю особливiсть поведiнки ведмедя тим, що це нiбито допомагае йому пережити зимову нестачу корму (в лапi багато жиру). Однак при сучасному рiвнi технiки майже не залишилося таемниць тваринного свiту, якi не були б зафiксованi вiдеоапаратурою. Так ось, немае жодноi зйомки, яка б пiдтверджувала те, що ведмiдь смокче лапу в барлогу.
У зоологiв iснують цiлком логiчнi пояснення появи цього забавного мiфу. Ведмiдь пiд час сну приймае позу «калачика»: заднi лапи пiдiбганi, переднi закривають морду. Це могло вводити в оману мисливцiв, якi виявляли ведмедя, сплячого в такiй позi.
Мал. 1.4. Може здатися, що сплячий ведмiдь смокче лапу
Друге, що могло породити мiф: у ведмедя дуже товстий шар грубоi шкiри покривае пiдошви лап. Вiн нагадуе пiдметку i навiть не трiскаеться. Це навiть породило ще одне прiзвисько – «товстоп’ятий». «Пiдметка» дозволяе звiровi безболiсно ходити по кам’янистому грунту. Взимку, коли ведмiдь спить, пiд старим шаром грубоi шкiри продовжуе зростати нова шкiра. Ведмедю це заподiюе певнi незручностi, тому вiн i робить «педикюр»: вiдкушуе стару кiрку, щоб вгамувати свербiж. Так що дорослий ведмiдь лапу не смокче, тим бiльше вiд голоду.
За законами джунглiв
Урядова програма порятунку тигрiв, що розпочалася кiлька рокiв тому в Індii, дала своi результати – вимирання виду було припинено, а в лiсах дельти Гангу кiлькiсть тигрiв навiть збiльшилася. Проте почастiшали випадки нападу хижакiв на людину. Серед мiсцевого населення знову поширилося старовинне повiр’я, нiбито тигри стають людожерами через те, що п’ють солонувату воду Гангу. Однак, як встановили iндiйськi вченi пiд керiвництвом П. Саньяла, повiр’я виявилося невiрним. Кiлькiсть нападiв не зменшилася навiть пiсля того, як вченi обладнали спецiально для тигрiв ставки з прiсною водою.
Справжньою причиною, яка приводить тварин до людожерства (а в Індii це не тiльки тигри, але й леопарди) е або природне старiння, або якийсь нещасний випадок, у результатi якого звiр одержав калiцтво, що не дозволяе йому полювати на диких тварин. Людина ж, як правило, стае легкою здобиччю. В старовину единим способом позбутися людожера було найняти досвiдченого мисливця, який би вистежив i убив звiра. Однак ученi використали iнший, бiльш дiевий спосiб. В околицях заповiдника вони розставили 15 глиняних ляльок, одягнених у старий одяг, який пахнув людиною. Усерединi кожноi з них був установлений автомобiльний акумулятор з перетворювачем, який дае напругу 230 вольт. Ця напруга подаеться на голий дрiт, обмотаний навколо шиi манекена. Тигр, що напав на таку електричну ляльку, з диким ревiнням вiдстрибуе вiд неi i пiсля цього не тiльки уникае людей, а й залишае мiсцевiсть, де з ним вiдбулася така неприемнiсть.
Милiше кiшки звiра не знайти
Серед любителiв домашнiх тварин поширена думка, начебто сiамськi кiшки – злi та мстивi створiння. Існуе чимало розповiдей про те, як сiамська кiшка, розлютившись, кидалася на шию чи хазяiну, чи то гостю з явним намiром якщо й не перегризти горло, то принаймнi видряпати очi. В усiх цих розповiдях мало правди. Справжня сiамська кiшка ласкава i привiтна. Мiф про лютiсть сiамських кiшок пiшов, iмовiрно, вiд iхньоi сувороi зовнiшностi, а також вiд стародавньоi легенди, яка говорить, що у старовину сiамськi кiшки охороняли скарби у храмах, загублених серед непрохiдних джунглiв Сiаму.
Однiею з найдорожчих порiд кiшок е абiсинська. Цiни на неi досягають п’яти тисяч франкiв. Вважаеться, що «абiсинка» – прямий нащадок тих звiркiв, якi зображенi на малюнках давнiх египтян, як священна тварина фараонiв. За iншою, не менш романтичною версiею, ця порода була вивезена англiйцями з Ефiопii, звiдки i походить назва. Однак усе це невiрно. Насправдi абiсинська порода кiшок – продукт кропiткоi роботи британських зоологiв. Африканського в нiй – тiльки назва та, мабуть, екзотична цiна.
Існуе поширена думка про те, що кiшки, падаючи з великоi висоти, обов’язково намагаються приземлитися на лапи. Це не зовсiм вiрно. Американськi дослiдники встановили, що насправдi кiшки таким хитромудрим способом розставляють лапи i хвiст при падiннi, щоб сповiльнити при цьому швидкiсть i стабiлiзувати положення тiла в просторi. Доктори Уейн Уiтнi i Черiл Мелхаф, якi проводили дослiдження, встановили, що завдяки цьому максимальна швидкiсть падiння кiшки складае 90 км/годину, що в два рази нижче швидкостi падiння людини. Вiдсоток загибелi у «любительок» стрибкiв з верхнiх поверхiв (вище сьомого) невеликий. З 22 «спортсменiв», як правило, виживае 21 – не в приклад людям. Кiшки вкрай рiдко гинуть при падiннi навiть з висоти тринадцятого поверху, вiдбуваючись при цьому найчастiше легким переляком та подряпинами.
Навiщо Мурцi телевiзор?
Вважаеться, що кольоровий зiр притаманний лише людинi, а тварини сприймають свiт у чорно-бiлому зображеннi. Проте це невiрно. Дослiдники з Алабамського унiверситету (США) дiйшли висновку, що, наприклад, кiшки розрiзняють кольори, щоправда, тiльки за певних умов. Якщо вони уловлюють рiзницю в освiтленнi дрiбних предметiв при кутi зору менше 13 градусiв, то розрiзняти кольори можуть лише тодi, коли кут зору перевищуе 45 градусiв. Тобто для того, щоб розглянути колiр предмета, кiшка повинна пiдiйти до нього ближче. Можливо тому нашi домашнi улюбленцi полюбляють роздивлятись телевiзор з дуже близькоi вiдстанi, пiдходячи до екрану майже впритул.
Хибною е думка, нiбито у котiв i собак очi свiтяться в темрявi. Насправдi очi тварин не випромiнюють, а лише вiдбивають свiтло. У багатьох тварин, особливо у тих, якi ведуть переважно нiчний спосiб життя, пiд сiткiвкою ока знаходиться так званий тапетум, або вiдбивна оболонка. Це шар срiблястих кристаликiв гуанiну – тiеi ж речовини, що додае блиску риб’ячiй лусцi.
Мал. 1.5. Очi у котiв «свiтяться» завдяки тапетуму
У звичайному оцi значна кiлькiсть свiтла проходить крiзь сiткiвку, не викликаючи реакцii ii чуттевих клiток. Тапетум вiдбивае свiтло, змушуючи його пройти через сiткiвку ще раз, тобто свiтло використовуеться двiчi. Такий пристрiй ока значно пiдвищуе його чутливiсть i дозволяе краще бачити в темрявi. Наприклад, кiшка здатна ясно бачити навколишнi предмети при освiтленостi в шiсть разiв менше тiеi, що потрiбна людинi. А оскiльки задня стiнка очного яблука мае ввiгнуту форму, та ще перед нею знаходиться збiрна лiнза – кришталик, то й виходить щось на кшталт маленького прожектора. Якщо стояти прямо перед твариною, можна бачити досить сильний блиск, навiть якщо очi вiдбивають усього лише слабке свiтiння нiчного неба. Але при повнiй вiдсутностi свiтла, очi у тварин не свiтяться.
Собачий холодильник
Невiрною е думка, начебто собаки потiють через язик. У собак е кiлька дiлянок шкiри з потовими залозами, але бiля морди потових залоз немае. Просто собака охолоджуе себе швидким диханням. Коли вона висувае язик, то робить це тому, що вiн вологий i випаровуванням допомагае iй остудитися.
Однак не язик – головний собачий «холодильник», а нiс. У спеку пси дихають немов йоги – вдихають носом, а видихають через рот. І це не випадково. Усерединi довгих собачих носiв умови для випаровування вологи куди краще, анiж на поверхнi язика. У носi повiтря тiснiше стикаеться з вологими слизуватими оболонками, швидше насичуеться вологою, краще сприймае тепло. Тому лiтр повiтря, яке видихуеться собакою у лiтню спеку, мiстить близько 25 калорiй. А щоб «холодильник» справно працював, у собачий нiс безперебiйно постачае воду спецiальна велика залоза. Саме тому у спеку нiс у собак завжди мокрий.
Заяче серце
«Боягузливий, як заець» – цей та iншi вирази, що характеризують маленького звiрка, усiм запам’ятались ще з дитинства. Однак така характеристика е невiрною. Насправдi заець – хоробра тварина. Багато з нас не розумiють того, що ноги рятують швидкого зайця в боротьбi за iснування. Якби зайцi не могли так швидко бiгати, iх давно б уже знищили хижаки. Але заець нiколи не бiжить стрiмголов вiд страху. Рекорднi швидкостi вiн показуе тiльки у крайнiх випадках, за звичай же заощаджуе сили. Вiд звичайного, не мисливського, собаки заець тiкае не поспiшаючи, повертаючись боком i оглядаючись на переслiдувача. У мiсячну нiч досить часто можна спостерiгати, як заець спокiйно гризе качан на городi, а на нього гавкае прив’язаний до ланцюгу дворовий пес.
Інша рiч, коли зайця переслiдуе хорт, швидкiсть бiгу якого дорiвнюе, а iнодi перевищуе швидкiсть бiгу зайця. У таких випадках «косий» розвивае граничну швидкiсть i, навiть вiдiрвавшись вiд собаки, продовжуе мчати ще кiлометра зо три. Проте це зовсiм не боягузтво. Просто у сполоханого зайця немае iншоi можливостi врятуватися вiд ворога. Але заець вмiе i захищатися. Вiдомi випадки, коли нападники – хижi птахи (орли, шулiки та iншi) ставали… жертвою маленького звiрка. Заець, падаючи на спину i вiдбрикуючись, пазурами сильних заднiх лап може завдати шкоди великому пернатому хижаку. Не один мисливець вiдчув на собi силу заячих лап, необережно взявши пораненого звiрка за вуха. Нерiдко гострими пазурами заднiх лап заець наносить мисливцям серйознi рванi ранi. Цiкаво, що в деяких народiв Африки саме заець, а зовсiм не лев, е символом хоробростi.
Їжачок без туману
Казка про iжачка, що наколюе на колючки яблука i гриби, а потiм довгими зимовими вечорами гризе запасенi продукти у себе в нiрцi, – усього лише мiф. Насправдi iжаки не запасають на зиму iжу, а мiцно сплять узимку. І потихеньку витрачають пiдшкiрний жир, накопичений аж нiяк не на яблуках. Улюблена iжа цих маленьких «дикобразiв» – комахи, включаючи бджiл i ос, укусiв яких iжаки зовсiм не бояться. Звичайно, у неволi iжачки можуть вживати i рослинну iжу – тi ж яблука, горiхи, насiння, картоплю i т. iн. Але ж в неволi чого тiльки не станеш iсти. Мишей iжаки, усупереч поширенiй думцi, також не iдять. Тому що не наздоганяють iх. Можуть з’iсти хiба що новонароджене мишеня, якщо пощастить наштовхнутися на мишачу нору.
Причиною мiфу про велику любов iжакiв до яблук стали клiщi. Часом паразити настiльки дiстають бiдного iжачка, що вiн улаштовуе собi «дезiнфекцiю»: знаходить опалi кислi яблука i починае в них кататися. До речi цю iжакову особливiсть – буквально притягати до себе паразитiв – використовують епiдемiологи для пiдрахунку кiлькостi клiщiв у природних вогнищах енцефалiту. У вчених навiть е спецiальна одиниця вимiру «iжакогодина», що показуе скiлькох клiщiв може назбирати один iжачок за одну годину в зараженому лiсi.
Меню для льохи
Прийнято вважати, що свиня – усеiдна тварина. Однак це невiрно. Дiйсно, вона не гидуе недоiдками з нашого столу та вiдходами харчовоi промисловостi, але ii всеiднiсть все-таки вiдносна. Для того щоб нарощувати кiстяк i м’язи, свинi потрiбнi бiлки тваринного i рослинного походження, причому такi, що мiстять незамiннi амiнокислоти (вони тому i називаються незамiнними, що не можуть синтезуватися в органiзмi свиней i повиннi надходити ззовнi, тобто з кормом). Бiлкiв i незамiнних амiнокислот багато в зернi, м’ясному i кiстковому борошнi. А це означае, що свиню приходиться годувати головним чином зерном, додаючи до нього безлiч iнших необхiдних речовин, починаючи з тваринних бiлкiв i закiнчуючи антибiотиками. Так що в рацiонi свиней основна iжа цiлий рiк – зерно, дороге i дефiцитне.
Невiрно i те, нiбито усi свинi – товстi, жирнi створення, у яких сала бiльше, нiж м’яса. Поряд зi звичайною сальною породою давно вже iснують так званi беконнi породи. Цi тварини доволi сухорлявоi статури, з пiдтягнутим животом, з добре розвиненою мускулатурою, i вони зовсiм не схожi на звичайних безформних льох з вiдвислим черевом. М’ясо цих тварин мае лише тонкi прошарки жиру i виробляти його, до речi, набагато економiчнiше, нiж звичайне жирне свиняче м’ясо.
Про носорогiв рiг
У популярнiй лiтературi досить часто можна зустрiти твердження, начебто рiг носорога являе собою щiльно склеену масу волосся, i що при бажаннi його можна навiть розщепити ножем. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Хоча за своiм складом матерiал рогу дiйсно близький до волосся, насправдi вiн складений iз стовпчикiв бiлку кератину, якi щiльно прилягають один до одного i оточенi iншою бiлковою речовиною. У нижнiй своiй частинi стовпчик мае внутрiшню порожнину, а дещо вище ця порожнина закриваеться. На вiдмiну вiд волосся, кожний стовпчик не мае своеi власноi окремоi оболонки.
Мал. 1.6. Структура рогу носорога
Загалом, конструкцiя рогу носорога нагадуе пiд мiкроскопом скорiше копито, нiж «ковтун» з волосся чи рiг жуйноi тварини i являе собою грiзну зброю. Отже, якщо вам на шляху зустрiнеться носорiг – найлiпше забратися якомога скорiше геть.
Нажаль рiг носорога став причиною безжалiсного знищення цих тварин браконьерами. Справа в тому, що з давнiх часiв iснуе легенда про ледь не чарiвнi властивостi рогу носорога. З нього протягом багатьох вiкiв роблять чудодiйнi лiки, якi нiбито зберiгають вiчну молодiсть, творять чудеса, пов’язанi з проблемами потенцii у чоловiкiв i т. iн. Однак, як доведено науковими дослiдженнями, це всього лише мiф, вигадка. Нiяких чарiвних властивостей лiки, зiлля та екстракти з нього не мають. Будемо сподiватися, що люди рано чи пiзно схаменуться i перестануть знищувати нi в чому невинних тварин.
Страшний бегемот
Вважаеться, що бегемот – iстота флегматична i неповоротка. Однак такий висновок може зробити лише той, хто спостерiгае бегемотiв у зоопарку i нiчого не знае про iхнiй характер. Насправдi бегемот дуже агресивна тварина, принаймнi, вона дуже енергiйно може за себе постояти. Леви, наприклад, дуже рiдко нападають на гiпопотамiв, знаючи iх крутий норов. Цим хижакам вiдомо, що «рiчковий кiнь» постараеться затягти агресора у воду й утопити його. Вiдомий випадок, коли акула, що заплила у рiку, зiштовхнулася з бегемотом. Акула була чималенькою – вагою близько 140 кiлограмiв, проте товстошкiрий бегемот витяг хижачку на берег i розтоптав ii у млинець. Вiдома крута вдача бегемотiв i крокодилам: дорослий гiпопотам може перекусити крокодила навпiл. Малюки-бегемотики – улюбленi ласощi крокодилiв, тому ненависть бегемотiв до водяного розбiйника не знае меж.
Крокодилячi сльози
Хто не чув про горезвiснi крокодилячi сльози. Ще здавна люди звернули увагу на те, що у крокодилiв пiсля ситного обiду на очах з’являються великi краплi. Існуе романтична легенда, вигадана ще давньоримським письменником Плiнiем, нiбито зеленi тварини оплакують свою жертву. Звiдси i поширився вираз про «крокодилячi», тобто нещирi, сльози. Однак насправдi крокодили не плачуть. Просто через очi разом з водою у крокодилiв виходять надлишки солi з органiзму. Тобто вони нiбито потiють очима. І чхати вони хотiли на свою жертву, не те, що плакати за нею… Характер не той.
До речi, про характер крокодилiв. У популярному радянському мультфiльмi крокодил Гена – добряга, яких мало. Вiн i сердечнi пiсеньки спiвае, i на гармошцi грае, i друзiв шукае, i чебурашку в образу не дае. Але насправдi крокодили зовсiм не такi, як мультиковий герой. Це однi iз самих жорстоких i скажених створiнь. Жителi Африки гинуть вiд крокодилiв частiше, нiж вiд будь-яких iнших тварин. Крокодил – одна з небагатьох тварин, яка терпляче i осмислено полюе на людей. Прийом завжди один i той самий – схопити, затягти у воду й утопити. В Африцi жертвами крокодилiв найчастiше стають дiти пiд час купання або жiнки, що прийшли полоскати бiлизну. Приблизно тисяча людей у рiк – таку жертву платить Африка крокодилам.
Помиляеться й той, хто думае, що крокодили завжди жили тiльки в Африцi, Пiвденнiй Америцi та Індii. Багато рокiв тому крокодили водилися повсюдно, у тому числi й у Європi.
Чотирилапi кити
Загальновiдомо, що кити, хоча й живуть у морi, е ссавцями. Проте вони аж нiяк не завжди жили у морi. Близько 66 млн. рокiв тому кити ходили суходолом, причому на чотирьох широких лапах (хоча плавати вони теж умiли). Як повiдомляе журнал «Nature», кити походять вiд наземних тварин, що харчувалися падаллю, подiбних до сучасних гiен. До такого висновку дiйшли американськi вченi, якi знайшли в передгiр’ях Гiмалаiв у Пакистанi останки окам’янiлого предка кита, який жив на сушi (зараз зберiгаються в Музеi природознавства в Нью-Йорку). Ця китоподiбна тварина на думку вчених е промiжною ланкою мiж наземними i сучасними китами. У неi була довгаста голова, гнучкий хребет, характерний для китiв, короткi переднi ноги, розмiщенi майже на плечах i довгi вертикальнi заднi ноги, що дуже нагадують кiнцiвки набагато менших за розмiрами тварин того ж перiоду, що також харчувалися падаллю.
Мал. 1.7. Скелет сухопутного предка кита
Ймовiрно сухопутнi тварини, предки китiв, мали звичку нишпорити уздовж берега моря в пошуках трупiв тварин, як це роблять сьогоднi деякi лисицi та птахи. Приблизно 10 млн. рокiв тому вони назавжди залишили сушу i стали морськими тваринами, постiйно збiльшуючись у розмiрах, доки не виросли до сучасних китiв.
Названi неправильно
Назви, що iх люди дали деяким тваринам насправдi не вiдповiдають дiйсностi. Так, наприклад, риба-кит наших народних казок – зовсiм не риба, бо як вiдомо кити е ссавцями. Проте подiбну помилку повторили й нiмцi, назвавши цього ссавця Walfish, тобто «кит-риба».
Ще одна помилкова назва пов’язана з летючоi мишею, або кажаном. Кажан зовсiм не е мишею, хоча перетинки на переднiх лапах i роблять цю iстоту дуже i дуже «летючою».
Але, мабуть, бiльш за всiх у цьому вiдношеннi «не пощастило» морським свинкам. Мало того, що морська свинка не е, власне кажучи, свинею, вона ще i до моря не мае нiякого вiдношення. Батькiвщина цього безневинного звiрка – Пiвденна Америка. В часи завоювання Пiвденноi Америки iспанцями вiн був завезений до Старого Свiту, де й одержав назву «заморська свинка». Але в мiру поширення по краiнах Європи свинка стала «морською». Цю невiрну назву вона мае i досi.
Невiдомi ссавцi
Самим маленьким ссавцем у свiтi досi вважаеться так звана етруська землерийка: вага дорослоi особи – 2 грами, довжина – близько 5 сантиметрiв (iз хвостом – трохи бiльше). Однак насправдi це невiрно. У джунглях Таiланду був виявлений мiнiатюрний кажан, знiмки якого вперше з’явилися у швейцарському журналi «Das Tier». Кажан живе на заходi Таiланду, важить бiля 2 грамiв i мае довжину тiла 3 сантиметри, голови – 11 мiлiметрiв, розмах крил – 5,5 сантиметрiв. Харчуються мiнiатюрнi кажани дрiбними комахами.
Помиляеться й той, хто вважае, що отрутою природа надiлила лише змiй, комах та риб. Існуе й чимало отрутних ссавцiв. Один з них – знаменитий качкодзьоб. На внутрiшнiй сторонi заднiх нiг самця е гострi шпори, з’еднанi з отрутними залозами. Отрута качкодзьоба рiдко становить небезпеку, тому що тварина не агресивна i за звичай ухиляеться вiд зустрiчей з людьми. Однак у лiтературi описано декiлька випадкiв, коли качкодзьоби, захищаючись, наносили рани своiми шпорами.
Американська короткохвоста землерийка-бурозубка також мае отрутнi залози, якi розвинулись зi слинних. Вiд залоз йдуть протоки до рiзцiв нижньоi щелепи. При укусi рiзцi землерийки, майже як змiiнi зуби, викидаються уперед, вносячи отруту в тiло жертви. Запас отрути в залозах невеликий – у людини вiд укусу з’являеться лише невелике розпухання – однак, навiть невеликоi його частини вистачае, щоб убити мишу. Отрутнi ссавцi е не тiльки в Австралii й Америцi. Мае отруту i розповсюджена в наших широтах водяна землерийка-кутора.
Чесний «обманщик»
Існуе розхожа думка про те, що хамелеон може змiнювати свое забарвлення, офарблюючись у колiр предмета або тла на якому вiн знаходиться, наприклад, на зеленому листi вiн набувае зеленого кольору, на стовбурi дерева – коричневого i т. iн. У багатьох мовах свiту слово «хамелеон» навiть стало синонiмом слiв «брехун», «обманщик», «удавальник». Однак це не бiльше, нiж мiф. Насправдi хамелеони не можуть маскуватися пiд тло, хоча в природi таке явище – мiмiкрiя – i набуло певного поширення.
Мал. 1.8. Роздратований хамелеон стае червоним
