скачать книгу бесплатно
Але цi ящiрки дiйсно можуть змiнювати свое забарвлення, щоправда, тiльки в один, яскраво червоний колiр, i лише тодi, коли вони роздратованi чи розлютованi, наприклад, при зустрiчi з конкурентом, таким же хамелеоном. У шкiрi дорослого хамелеона мiстяться спецiальнi пiгменти, якi пiд впливом нервовоi напруги проступають назовнi. Своiм почервонiнням, хамелеон немов би попереджае чужинця, щоб той забирався геть, i, таким чином, поводиться абсолютно чесно стосовно свого супротивника.
Благословенна ропуха
Поширена думка, начебто вiд рiдини, що видiляеться ропухою з численних бородавок, якими усiяна уся ii спина, i в людини можуть з’явитися бородавки. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Сьогоднi достеменно встановлено, що бородавки викликаються так званим фiльтруючим вiрусом, причому iх поява багато в чому залежить вiд стану нервовоi системи людини. Сумнiвна репутацiя розповсюджувачок бородавок переслiдуе ропух ще iз Середньовiччя. В тi часи у народнiй уявi ропухи були незмiнними супутницями вiдьом. Так, наприклад, Шекспiр у «Макбетi» яскраво описуе, як три вiдьми готують пекельне зiлля, причому ропуха йде в киплячий казан першою, як щось найбiльш отруйне. Про страшну отруйнiсть ропух заявляли навiть офiцiйно. В однiй iз стародавнiх наукових книг авторитетно стверджувалося, що ропуха – тварина отрутна, жахливо шкiдлива, небезпечнi ii подих i навiть погляд – вiд них людина блiдне i спотворюеться.
Подiбнi вигадки виникли, мабуть, через несимпатичну зовнiшнiсть i спосiб життя цих iстот. Загалом же для людини ропуха не представляе нiякоi небезпеки i бородавок не викликае. Це пiдтверджуе хоча б той факт, що в старовину бродячi iталiйськi скрипалi носили ропух у своiх футлярах разом зi скрипками. Перед виступом вони витирали ними руки, щоб тi не потiли пiд час гри, i нiяких бородавок у них вiд цього не з’являлося. Взагалi, ропуха – винятково охайна i корисна тварина. Недарма знаменитий Альфред Брем казав у свiй час: «Ропуха – справжне благословення для мiсця, де вона оселилася».
Ворожiсть з часiв Адама
У людини здавна склалося почуття вiдрази i страху перед змiями. Навiть причиною вигнання з раю люди вважають змiю. Однак глибоко помилковою е думка, начебто змiя шкiдлива i ii знищення – добра справа. Дiйсно, змiя iнколи кусае людину, але робить це тiльки у тих випадках, коли ii дражнять, турбують чи заподiюють бiль. При зустрiчi з людиною вона обов’язково намагаеться сховатися – стрiмко уповзае в укриття. До речi, невiрне твердження, нiбито змiя «жалить» жертву. У змii немае жала. Те, що люди вважають жалом, насправдi язик, який зовсiм безпечний. Отрута знаходиться у спецiальному мiшечку, який розташований у коренях зубiв i видiляеться пiд час укусу.
Невiрною е й думка про те, що отрутнi змii завжди використовують свою отруту захищаючись вiд ворога. Насправдi вона потрiбна iм для здобуття iжi. Тому, кусаючи людину, змii iнодi отруту не видiляють. Як визначили американськi вченi, близько 20 вiдсоткiв покусаних отрутними змiями дози отрути не одержали. Щоправда, про те як визначити, чи потрапить черговий покусаний у цю кiлькiсть, ученi нiчого не повiдомляють. Що стосуеться дii змiiноi отрути на людину, то тут також iснуе помилкове уявлення. Висмоктуючи отруту та випльовуючи ii, людина не отруiться, навiть якщо у неi в ротi буде невеличка ранка, оскiльки слина мае властивiсть нейтралiзувати отруту. Отруiтися людина може лише тодi, коли отрута безпосередньо попадае в кров, тобто пiд час укусу.
Скорпiон i компанiя
Не вiдповiдае дiйсностi старе повiр’я, нiбито скорпiон, оточений кiльцем вогню, кiнчае життя самогубством (жалить сам себе). Однi скорпiони мають iмунiтет до власноi отрути, iнших же можна вбити тiльки дуже великою дозою. Насправдi скорпiон гине вiд перегрiву, а розмахування отрутною голкою – це просто конвульсii перед смертю.
У Середнiй Азii iснуе ще одне повiр’я: якщо нiч застала вас у пустелi i ви змушенi заночувати, то, щоб убезпечити свiй нiчлiг вiд отрутних павукiв – скорпiонiв, тарантулiв, каракуртiв – треба оточити себе мотузкою з овечоi вовни. Буцiмто середньоазiатським вiвцям не страшнi отрутнi укуси павукоподiбних. Вони поiдають усю цю погань, яка вiд того боiться навiть запаху вовни. Однак це невiрно. Отрутнi укуси, наприклад, каракурта дуже небезпечнi для людини, за звичай смертельнi для коня та верблюда. Вiвцi менш чутливi до них, але все-таки також занедужують. Тому запах вiвцi зовсiм не зупиняе павукiв.
Мал. 1.9. Науковий маразм – безокий великоокий павук
Помилковим уявленням про павукiв часом сприяють навiть вченi. Наприклад, слiпий павук, який живе в деяких печерах гавайського острова Кауаi, точною науковою мовою зветься… безоким великооким павуком. Рiч у тiм, що за всiма ознаками вiн належить до сiмейства великооких павукiв, але оселився в печерах i, як це часто бувае, втратив очi, а назва так i залишилася незмiнною.
Тi, що уникають сонця
Павуки-фаланги зовсiм не отрутнi, як багато хто вважае. Великi екземпляри своiми щелепами можуть поранити шкiру людини. Звiдси шматочки iжi, що залишаються на щелепах, можуть потрапити у ранку i викликати запалення, але не бiльше того. У фаланги немае витягнутих уперед вигнутих клiшень (як, наприклад, у скорпiона). Фаланги, а точнiше сольпуги, – один iз рiзновидiв павукоподiбних тварин. Це – нiчнi хижаки, мешканцi пустель i сухих степiв, у бiльшостi своiй досить великi i рухливi. Вiдомо близько 600 видiв фаланг. До речi, наукова назва цих павукiв – сольпуги – означае «тi, що уникають сонця». «Фаланга» – слово грецьке i у стародавнi часи мало кiлька значень. Основне – довгастий шматок чого-небудь, звiдси i всi iншi значення: чи то суглоби (фаланги) пальцiв рук i нiг, чи бойова фаланга – щiльно зiмкнутий стрiй воiнiв важкоозброеноi пiхоти, чи, нарештi, павук, названий так за довгi суглобистi ноги. Цiкаво, що Аристотель фалангою iменуе i павука, якого називають так сьогоднi, i павука-тарантула, i павука-косарика.
Чи може муха покохати павука?
Традицiйно вважаеться, що взаемини мух з павуками досить повно описуються знайомими з дитинства рядками Корнiя Чуковського з казки про Муху-Цокотуху (подаемо у перекладi Марii Пригари):
А павук пiдступае,
Гострi зуби у зв’язану
Муху встромляе,
Крутить iй павутинками крила,
Смокче кров iз гарячого тiла.
Проте це не цiлком вiдповiдае дiйсностi. У деяких випадках цi комахи можуть прекрасно уживатися одна з одною. Так, наприклад, спостереження, проведенi в джунглях Панами, показали, що на деяких великих павуках живуть маленькi мушки. За звичай вони сидять на спинi павука, а коли той пiймае чергову жертву i впорсне у неi травнi секрети, що розрiджують ii тканини, мушки переповзають на пiйману тварину i починають ii смоктати. Щоправда, яку користь одержують самi павуки вiд такого союзу, не зовсiм зрозумiло. Можливо мухи обчищають «зуби» павука вiд залишкiв iжi.
Як налякати комара?
Наприкiнцi 70-х рокiв минулого столiття у США та деяких iнших захiдних краiнах з’явилися електроннi генератори ультразвуку, якi нiбито вiдлякують комарiв. Стверджувалося, що кишеньковий прилад випромiнюе нечутний для людини звук частотою 21–22 кiлогерцiв, який, мовляв, мав тримати кровожерiв на вiдстанi не менше двох з половиною метрiв. Теоретичнi обгрунтування наводилися рiзнi: за одним твердженням такий звук властивий кажанам, ворогам комарiв, i тому вiдлякуе iх, за iншим – прилад iмiтуе «спiв» комара-самця, а оскiльки кусаються тiльки заплiдненi самки, вони уникають непотрiбного iм шлюбного союзу.
Однак проведенi Американським управлiнням з охорони навколишнього середовища випробування 13 рiзних моделей генераторiв, якi випускалися у США та iнших краiнах виявили, що електронна зброя виявилася зовсiм марною. Очевидно, службовцi управлiння, якi випробували прилади, немилосердно були покусанi комарами, тому що управлiння вдалося до самих рiшучих заходiв для заборони продажу та iмпорту антикомариних генераторiв у США. Так луснув черговий «науковий» мiф. Проте американцi могло б заощадити значнi кошти i час, витрачений на iспити, якби ознайомилися зi статтею, надрукованою ще у 1974 роцi в журналi «Медична паразитологiя», який друкувався у СРСР. У ньому, мiж iншим, повiдомлялося про негативнi результати дослiджень по використанню можливостей ультразвуку для боротьби з комарами.
Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закiнчити трапезу, нiж прибити на мiсцi, оскiльки вiд хоботка, що залишиться в шкiрi, здуеться пухир. Однак це невiрно. Пухир здуваеться вiд того, що комар заносить своiм хоботком мiкроорганiзми, якi спричиняють зараження. Чи залишаеться при цьому сам хоботок у шкiрi, чи нi – не мае значення. Тому, якщо комар починае ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на мiсцi е едино правильним.
Кого боiться страус?
Існуе думка, нiбито страус ховае голову в пiсок у хвилину небезпеки. Однак це не вiдповiдае дiйсностi. Цю легенду створив ще двi тисячi рокiв тому давньоримський письменник Плiнiй. Сучаснi науковi спостереження, проведенi австралiйськими вченими, показали, що насправдi страуси лише опускають голову на землю, щоб дати вiдпочити м’язам довгоi шиi. Дихання у цих великих птахiв дуже активне i, сховавши голову в пiсок, вони б моментально задихнулися. Тому з науковоi точки зору старий мiф був абсолютно безграмотним.
До речi, нинiшнi страуси – зовсiм не дикi тварини, як багато хто думае. Вони давно вже одомашненi. На страусових фермах, яких в однiй тiльки Африцi не одна сотня, гiгантських птахiв розводять у величезних кiлькостях. У продаж iде все: м’ясо, пiр’я, яйця, шкiра, з якоi роблять рiзноманiтне взуття, сумки, гаманцi. Завзятi фермери зробили статтею доходу навiть просте вiдвiдування таких ферм туристами. Тут демонструються страусовi перегони, пригощають яечнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловiк. Останнiм часом розводити страусiв почали i в Украiнi, хоча у заповiднику Асканiя-Нова цi великi африканськi птахи живуть вже давно.
Де у павича хвiст?
Хто з нас не спостерiгав у зоопарку павичiв i не любувався iх яскравим фантастичним хвостом. Однак те вiяло, яке усi чомусь називають «хвостом» павича, – насправдi лише верхнi пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвiст павича не помiтний i служить опорою для розкiшного вiяла.
Мал. 1.10. Так виглядае справжнiй хвiст павича (праворуч)
До речi, iснуе романтичний давньогрецький мiф про те, як у павича з’явилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так вiн хотiв уберегти ii вiд гнiву своеi дружини Гери. Але та зажадала корову собi в дарунок i приставила до неi Аргоса – чудовисько, тiло якого було вкрите безлiччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, i тодi Гера перенесла очi вбитого чудовиська на оперення павича.
Пiзня осiнь, граки вiдлетiли?
Хто не пам’ятае ще зi шкiльних рокiв знаменитi рядки з вiрша росiйського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:
Пiзняя осiнь. Граки вiдлетiли,
Лiс оголився, поля спорожнiли…
Саме грачиним перельотом пiсля листопаду, вже майже перед самою зимою закiнчуеться в Украiнi, а так само i у Європейськiй частинi Росii, грандiозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осiння подорож гракiв стае усе коротшою. Птахи мовби стали забувати тi краi, де зими теплiше, нiж на iхнiй батькiвщинi. А от багато хто з нас, твердо пам’ятаючи, що грак – птах весняний, зустрiвши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичiв (наприклад, ворона, а то й ворону). Дiйсно, граки були i залишаються гiнцями весни. Однак вже приблизно рокiв зо п’ятдесят межа iхнiх зимiвель вiдсуваеться в напрямку весняного перельоту, тобто на пiвнiчний схiд. Чимало iх стало справдi осiлими птахами, якi проводять усю зиму бiля власних гнiзд. Саме тому граки узимку на вулицях i в парках наших мiст – не така вже й дивина.
Хто сказав «ку-ку»?
Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як куе зозуля. Образ тужливоi жiнки-зозулi, починаючи зi знаменитого «Слова о полку Ігоревiм», став уже хрестоматiйним. Однак не всi знають, що самиця-зозуля нiколи не куе, а лише видае квапливе «вiк-вiк-вiк». А ось хто справжнiй горлань, так це закоханий самець. Вiн пiднiмае свiй хвiст догори, злегка розпускае крила, надувае зоб i вигукуе свое «ку-ку» iнодi по 60–70 разiв пiдряд.
Невiрно й те, начебто усi зозулi ведуть життя паразитiв. В Америцi, наприклад, е зозулi, у яких декiлька самиць збираються разом i будують спiльне гнiздо, у якому потiм спiльно вирощують потомство. Не усiм погана i наша зозуля. Вона, зокрема, знищуе шкiдливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких iншi птахи обходять стороною.
Зiрке око
Гострота зору орлiв давно вже стала легендою i нiколи не пiддавалася сумнiву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, нiж у людини. Однак на справдi це не вiдповiдае дiйсностi. Як установили вченi з Бiрмiнгемського унiверситету (Великобританiя), дослiджуючи найбiльш зiрких з орлiв – бiлохвостих – удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночi – взагалi нарiвнi з нею, оскiльки очi птаха гiрше адаптуються до темряви.
Пiдтверджують це i дослiди, проведенi в Австралii. В ходi експериментiв при повному денному освiтленнi пiддослiдний клинохвостий орел зумiв чiтко розпiзнати одну з двох принад при вiдстанi до неi лише в пiвтора рази бiльшiй, нiж це вдаеться людинi з нормальним зором. Таке спiввiдношення е теоретично обгрунтованим, якщо зiставити фокусну вiдстань ока цього орла i людського ока – 22 i 17 мiлiметрiв вiдповiдно. В мiру ж зниження освiтленостi гострота зору в орла падала швидше, нiж у людини. Ось чому пернатi хижаки рiдко полюють у сутiнках. Очi iнших видiв хижих птахiв мають ще меншу фокусну вiдстань, нiж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.
Риб’ячi розмови
Здавна укоренилося уявлення про те, нiбито риби не видають звукiв. Склалася навiть приказка: «Нiмий, як риба». Однак це невiрно. Мешканцi пiдводного свiту видають не тiльки приваблюючi партнера звуки, але й обороннi сигнали. У деяких морських тропiчних риб «голос» настiльки голосний, що його можна почути без будь-яких приладiв. Вiн може навiть викликати вибухи акустичних мiн, якi спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такi випадки вiдзначалися наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни. Однак вода, прекрасний провiдник звуку, чiпко утримуе iх, i межа розподiлу двох середовищ, щiльнiсть яких е рiзною, стае перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повiтря. Тому для прослуховування риб потрiбний гiдрофон.
Цiкаво, що «даром мовлення» володiють як морськi, так i прiсноводнi риби. Так, наприклад, в Амазонцi «розмовляе» приблизно кожний другий чи третiй з двох тисяч видiв риб, що мешкають в ii водах. Особливо багато таких «базiк» серед сомiв та харациноподiбних риб. У риб утворилися специфiчнi звуковi апарати. Якщо у вищих хребетних i птахiв звуковий орган один – гортань, то риби для вiдтворення звуку використовують i плавцi, i зуби, i зябровi кришки, i плавальний мiхур. Звуки, що видаються рибами, найрiзноманiтнiшi: це i цвiрiнькання, i ричання, i скрипiння. Всi вони призначенi для вiдлякування хижакiв i конкурентiв.
З життя лососiв
Загальновiдомо, що тихоокеанськi лососi – кета, горбуша, нерка та iншi – рухаючись до своiх нерестовищ, упевнено переборюють не тiльки зустрiчний плин рiк, але й мiлини, перекати, водоспади та iншi перешкоди. Пiд час нересту лососi перестають харчуватися i дотепер вважалося, що основним джерелом енергii для них у цей перiод служать жири та вуглеводи. Однак, як установили вченi з Інституту бiологii моря у Владивостоку (Росiя), запаси цих речовин знищуються приблизно за тиждень пiсля початку голодування. Насправдi основним джерелом енергii для лососiв стають м’язовi бiлки, якi складаються з амiнокислот, що цiлком можуть служити для синтезу глюкози – головного постачальника енергii для живоi клiтини. У лососiв два види м’язiв – бiлi i червонi; пiд час голодування «на поживу» йдуть бiлi м’язи, а червонi працюють до кiнця нересту. При цьому риба втрачае бiльше половини маси тiла, порушуеться робота механiзмiв, що регулюють обмiн речовин, i незабаром пiсля нересту зовсiм знесилiвши, риба скачуеться за течiею рiки i гине.
Проте невiрно, нiбито всi лососi гинуть пiсля метання iкри. Так, наприклад, шляхетний лосось, бiльш вiдомий як сьомга, продовжуе жити i дае потомство ще до п’яти разiв.
Товариськi пустельники
Вiдомi усiм, хоча б з чуток, раки-пустельники насправдi зовсiм не раки, а краби. Просто вони не пiдгинають свое м’яке черевце пiд широкий головогрудий панцир, як iншi краби, а ховають його в порожню раковину молюска. Тому й тiло у них не зжалося, а залишаеться витягнутим, трохи нагадуючи рiчкового рака.
Мал. 1.11. Рак-пустельник та його «приятелька» актинiя
Не зовсiм справедливе й iменування iх «пустельниками». Насправдi раки-пустельники можуть бути досить таки товариськими. Наприклад, деякi з них носять на раковинi для додаткового захисту пекучу актинiю. Сама актинiя при цьому харчуеться шматочками, що перепадають з «хазяйського столу». Є навiть пустельники, що вважають раковину непотрiбною, саджають актинiю прямо на спину i смiливо розгулюють по морському дну.
Зубастi молюски
Не вiдповiдае дiйсностi поширена думка, начебто молюски не мають зубiв. Насправдi багато молюскiв користаються оригiнальним механiзмом для захоплення i здрiбнювання iжi – так званою радулою. Це еластична рогова стрiчка з поперечними рядами зубiв на зразок напилка. Цi зуби виглядають у рiзних молюскiв по-рiзному. М’язи рухають радулу вперед-назад i зуби труть iжу, вiдриваючи вiд неi шматочки. При цьому самi зуби поступово зношуються, випадають, особливо на передньому краi радули, а на задньому виростають i рухаються вперед новi.
Про черв’якiв справжнiх i уявних
Помиляеться той, хто вважае начебто черв’як – маленька незначна iстота. В Австралii, наприклад, живе черв’як довжиною приблизно 3,6 метри, здатний видавати звук, схожий на дзюркiт води при зливi з ванни. Це так званий гiгантський дзюркотливий черв’як Гiпсленда. Австралiйцi дуже шанують свою «королеву черв’якiв» i щорiчно влаштовують на ii честь справжнi фестивалi. А уряд навiть видiлив кошти для збереження цього унiкального створiння.
А от добре вiдомий морякам корабельний хробак насправдi не хробак. Це так званий морський свердлувальний молюск тередо. Зовнi вiн дiйсно схожий на хробака: подовжене тiло, на передньому кiнцi якого збереглися двi стулки раковини. Зрушуючи i розсовуючи цi стулки, тередо свердлить деревину, занурену в море, – днище судна, палi, обшивку пристанi. Раковина покрита дрiбними гострими зубчиками, якi i точать дерево. Тирса, що створюеться пiд час свердлiння, йде на корм тваринi.
Черв’ячки, яких можна побачити у грибах, фруктах i овочах, насправдi не е черв’яками. У грибах це здебiльшого личинки грибних комарикiв, а також деяких жучкiв, у фруктах – переважно гусеницi плодожерок.
Хижа гусениця
Згiдно з досить поширеним уявленням, гусеницi малорухомi i харчуються винятково листям та плодами рослин. Однак це невiрно. Насправдi гусеницi не гидують i м’ясними стравами. Так, наприклад, на Гавайських островах живуть зо два десятки видiв метеликiв-п’ядунiв, чиi гусеницi ловлять мух та iнших дрiбних комах. Хижа гусениця мае в довжину два-три сантиметри, ii кiнцiвки озброенi гострими пазурами. Бачить гусениця погано i пiд час ловiв жертви покладаеться в основному на дотик. Варто необережнiй мусi торкнутися однiеi з численних щетинок, якi усiвають тiло гусеницi, як хижачка робить блискавичний випад i схоплюе здобич. Цей кидок тривае одну дванадцяту частку секунди. А метелики, як iм i належить, харчуються нектаром квiтiв.
Блакитна кров
Невiрно, начебто у всiх тварин кров тiльки червоного кольору. Кров низки тварин, що знаходяться на нижчих щаблях еволюцii (павуки, скорпiони, краби, молюски, головоногi) мае блакитний колiр. Вченi iнституту зоологii Мюнхенського унiверситету (Нiмеччина) визначили структуру гемоцианiну – речовини, яка на вiдмiну вiд гемоглобiну мае у своему складi не залiзо, а мiдь i додае кровi блакитного кольору. Гемоцианiн, так само як i гемоглобiн звичайноi червоноi кровi, виконуе функцii переносу кисню з легень до тканин. Але, на вiдмiну вiд гемоглобiну, що поеднуе чотири пiдодиницi, кожна з яких може зв’язувати i вивiльняти один атом кисню, у гемоцианiнi маеться аж 24 пiдодиницi, якi при цьому у чотири рази крупнiшi за пiдодиницi гемоглобiну. Дослiдники вважають, що молекула гемоцианiну е iдеальним переносником кисню. У павукiв немае вен i артерiй, тому кров омивае усi тканини, а гемоцианiн забезпечуе при цьому точну регуляцiю, i необхiдна кiлькiсть кисню надходить у потрiбне мiсце. Функцiя гемоцианiну вiдповiдае також температурному режиму павука, який визначаеться температурою навколишнього середовища.
Роздiл 2. У свiтi рослин
Де росте кедр?
Знаменитий сибiрський кедр насправдi не кедр, а сосна. Справжнiй кедр теплолюбний i живе на пiвднi, за звичай, у горах. Усього у свiтi вiдомо три види кедрiв: кедр лiванський, який росте у Лiванi, Сирii, Малiй Азii (це його зображено на державному прапорi Лiвану); кедр гiмалайський, що зростае в захiдних Гiмалаях, i кедр атласький – мешканець пiвнiчно-захiдноi Африки, який росте у горах Атласу.
Мал. 2.1. Справжнiй лiванський кедр i «кедр» сибiрський
А от рослина, що не боiться суворих сибiрських морозiв i облюбувала собi великi простори Сибiру i Далекого Сходу, – це сосна. Невiдомо, хто i коли вперше назвав сибiрську сосну кедром, але назва прижилася. Крiм сибiрськоi сосни кедрами також неправильно називають ще далекосхiдну корейську сосну, европейську кедрову сосну i кедровий стланик. Утiм, i в наших краях можна зустрiти справжнiй кедр. Кедр гiмалайський, наприклад, не така вже i рiдкiсть у багатьох курортних мiстах Чорноморського узбережжя Криму.
Красуня кипариса
Коли хочуть пiдкреслити струнку чоловiчу статуру за звичай кажуть: «Стрункий, як кипарис». Однак насправдi назва цього вiчнозеленого красеня мае жiноче походження. Як говорить давня легенда, давним-давно на березi моря жила красуня на ймення Кипариса. Одного разу покохала вона прекрасного юнака i вирiшили молодi люди одружитися. Але були вони бiднi, тому в пошуках щастя юнак вiдправився в далеке плавання. Довго чекала свого нареченого Кипариса, щодня виходила вона на високий берег i дивилася, чи не з’явиться в морськiй далечiнi корабель. Коли ж, нарештi, зрозумiла дiвчина, що не дочекаеться коханого, здiйняла вона у розпачi руки до неба та й залишилася отак стояти, перетворившись у струнке дерево.
Кипарис вiдомий в багатьох краiнах Середземномор’я, в Індii i Середнiй Азii з незапам’ятних часiв. Його красою захоплювалися багато поетiв, письменникiв та художникiв. До речi, за формою кипариси можуть бути не тiльки стрункими, але i найрiзноманiтнiшими – карликовими, плакучими, срiблястими, хвойними. Одним з численних рiзновидiв кипариса е яловець, який на вiдмiну вiд своiх пiвденних родичiв морозостiйкий, тому зустрiчаеться й у наших широтах.
Хто першим весну зустрiчае?
Всiм нам з раннього дитинства начебто б вiдомий пролiсок. Але запитайте кого-небудь, що це таке i одержите самi рiзнi вiдповiдi. Й усi вони здебiльшого будуть вiрними, тому що пролiском називають не одну, як багато хто думае, а одразу декiлька лiсових весняних квiток. Енциклопедичний словник пояснюе, що пролiсок – це «… рiд багаторiчних трав сiмейства амарилiсових». І далi: «пролiском називають також анемону i ряд iнших трав, що цвiтуть навеснi». Бiльш визначене тлумачення слова «пролiсок» дае Володимир Даль: «…досить загальна назва рослин, якi цвiтуть одразу ж по сходi снiгу…» У середнiй смузi Росii пролiсками називають медунку, чубарку, вiтрогонку лютичну i гусячу цибулю жовту. І все-таки iснуе й справжнiй пролiсок. Це три синiх або бiлих, розкинутих у сторони пелюстка на тоненькiй стеблинцi. Щоправда, у середнiй смузi вiн не зустрiчаеться i любуватися ним можуть лише жителi бiльш пiвденних широт Росii i, безумовно, Украiни.
А от назва пролiсок зовсiм не пов’язана зi словом «лiс». Спочатку квiтка звалася «пролiзок» – вiд дiеслова «лiзти». Його листочок, згорнутий у трубочку, пролазить не тiльки крiзь товщу торiшнього листя, але й крiзь снiжну кiрку. Помилковою е i думка, начебто пролiски е першими весняними квiтами. За звичай першими на пагорбах, пiвденних схилах ярiв, витягнувши шийки убiк сонця, по сусiдству з холодними брилами сiрого злежалого снiгу з’являються квiточки матерi-й-мачухи. Але саме iх, перших, нiхто не називае нi пролiзками, нi пролiсками.
Чому мiмоза боiться морозу?
Також помилково ми називаемо мiмозою рослину, яка насправдi е австралiйською акацiею. Колись ii завезли на Чорноморське узбережжя як декоративну рослину. Там вона добре прижилася i навiть здичавiла. Це вона – австралiйська акацiя – цвiте у лютому-березнi на узбережжi Чорного моря жовтими пухнатими кульками, якi виглядають такими нiжними i беззахисними на тлi нашого лютневого снiгу.
Мал. 2.2. Так виглядае справжня мiмоза
А справжня мiмоза росте в Бразилii, у нас ii розводять лише в оранжереях. Це про неi розповiдають, що вночi вона складае своi листочки (вони дуже схожi на листя акацii, тiльки дрiбнiшi) i опускае iх. Так само мiмоза складае своi листочки i начебто завмирае, якщо ii вдарити, або хоча б доторкнутися до неi. Звiдси пiшов вiдомий вислiв «сором’язлива, як мiмоза».
Коли цвiтуть рослини?
Невiрно, начебто всi рослини цвiтуть навеснi. Дiйсно, дерева розцвiтають найчастiше весною. Проте, наприклад, луговi трави цвiтуть за звичай влiтку. З липня i до пiзньоi осенi можуть цвiсти всiлякi бур’яни, наприклад, полинь, лобода. А цвiтiння амброзii, пилок якоi е причиною алергiйних захворювань, тривае з кiнця липня i аж до самих заморозкiв.
А ось тополиний пух, усупереч дуже поширенiй думцi, е малоалергiйним. У багатьох випадках зовсiм не пух стае причиною нежитi або кон’юктивiту. Адже у цей самий час цвiтуть злаковi трави. Їхнiй пилок у великiй кiлькостi мiститься у повiтрi. Вiн дрiбний i не видимий неозброеним оком, а попадання його на слизьку оболонку носа чи ока якраз i спричиняе типовi прояви поллiнозу, тобто алергiйних захворювань, викликаних пилком рослин.
До речi, тополиний пух – це благодатна властивiсть тополi, особливо для наших мегаполiсiв, оскiльки пух очищае повiтря, осаджуючи на землю тисячi тонн пилу та кiптяви.
Де росло райське яблуко?
Мало хто знае, що горезвiсне бiблiйне яблуко, що стало причиною первородного грiха, насправдi було не яблуком, а гранатом. Помилка, мабуть, виникла пiд час перекладу. Рiч у тiм, що давнi римляни називали гранат пунiчним, тобто карфагенським, яблуком. Давнiй Рим познайомився з гранатом саме через Карфаген (Пiвнiчна Африка). Тому, переводячи Бiблiю з давньоеврейськоi, латинський перекладач позначив гранат як пунiчне яблуко, що було зрозумiло його сучасникам, а подальшi перекладачi залишили тiльки слово «яблуко». Саме ж слово «гранат» означае латинською «зернистий» i виникло дещо пiзнiше.
Степова суниця
Суниця традицiйно вважаеться лiсовою ягодою. Однак насправдi це не зовсiм вiрно. У родi суниця е декiлька видiв. Суниця лiсова дiйсно росте в лiсах, i в Украiнi пiвденнiше межi Вiнниця-Черкаси-Суми не зустрiчаеться. А от суниця зелена е видом лiсово-луговим i зростае здебiльшого на лугах, галявинах, на степових схилах i у балках. Суниця зелена зустрiчаеться в Украiнi практично по всiй степовiй смузi. Щоправда зараз вона плодоносить дуже слабко через те, що степ iнтенсивно пiддаеться випасу, заростанню бур’янами, випалюванню i т. iн. А в минулому степова суниця давала великi врожаi. За лiтописними даними часiв Запорiзькоi Сiчi, в околицях козацькоi слободи Половицi (тобто там, де розташоване нинiшне мiсто Днiпро) росло стiльки багато суницi, що коли в сезон по дорозi проiжджав вiз, у колiях залишалися червонi калюжi iз суничного соку.
А от культурну родичку суницi – полуницю садову – схiднi слов’яни, у тому числi й украiнцi, практично не знали i не вирощували аж до кiнця XIX столiття. Перша полуниця потрапила до нас, мабуть, за часiв Петра I iз захiдноевропейських «аптекарських городiв».
Де вирощують бавовну?
Невiрно нiбито бавовну завжди вирощували тiльки у Середнiй Азii. Свого часу найбiльшим бавовницьким регiоном колишнього СРСР була… Украiна. У перiод з 1929 по 1956 роки загальнi площi, зайнятi бавовником у степовiй зонi Украiни (без Криму), складали близько 440 тис. гектарiв. Вирощувалися i збиралися врожаi до 17 центнерiв з гектара на незрошуваних i до 29 центнерiв з гектара на зрошуваних землях. А званням «Знатний бавовнороб» удостоювалися кращi селяни з-пiд Херсона i Миколаева, у той час як узбецькi дехкани про таке ще й не мрiяли.
І лише за часiв генсека Микити Хрущова комунiстичний волюнтаризм викорчував бавовну з украiнських земель i пересадив у голодний степ Узбекистану, перетворивши його в республiку монокультури. Так само у 1964 роцi був закритий перспективний проект вирощування рису в Украiнi на 90 тис. гектарiв на Каховськiй зрошувальнiй системi. Тим часом i бавовна, i рис здатнi рости в Украiнi, i давати гарнi врожаi. Вченi з Інституту зрошуваного землеробства АН Украiни пiдрахували, що для того, щоб забезпечити власнi потреби краiни в бавовнi, буде потрiбно усього лише 350 тис. гектарiв. До речi, з кожного гектара, крiм волокна, можна одержати 2–3 центнери чудовоi рослинноi олii, 6–9 центнерiв протеiнового шроту (корм для худоби) i 12–15 центнерiв целюлози.
Невiрно й те, начебто бавовна дуже любить воду. За перiод вегетацii вона «випивае» до 500 куб. м/га. Іншим культурам води потрiбно набагато бiльше, наприклад, соi чи кукурудзi – у 3–5 разiв, а цукровому буряку навiть у 5–6 разiв.
Кучерява горобина
Батькiвщина знаменитоi нiжинськоi горобини, вiдомоi своiми незвичайно великими i солодкими плодами, зовсiм не украiнське мiсто Нiжин, а село Невежино Владимирськоi областi в Росii. Давним-давно жителi села знайшли у лiсi цю дивну горобину i стали вирощувати ii у своiх садибах. І називалася вона спочатку, як i мало бути, невежинською. Але незабаром нею зацiкавився вiдомий пiдприемець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник вiдомоi й сьогоднi торгiвельноi марки). Вiн почав випускати настоянки на ягодах невежинськоi горобини, якi одразу ж придбали величезну популярнiсть. Тодi-то винороб i перехрестив невежинську горобину у «нiжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупцiв нiяких неприемних асоцiацiй (росiйською мовою слово «невежа» означае «нечемна, неввiчлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так i закрiпилась.
До речi, нiжинську горобину нiхто спецiально i не виводив. Ботанiки вважають нiжинську горобину не окремим видом, а особою формою горобини звичайноi. У сiльських мiсцевостях Владимирськоi областi до сьогоднi ледве не в кожнiм дворi можна зустрiти це дивне дерево. За умови правильного збереження його плоди досить довго зберiгають свiжiсть i свiй справдi чудовий смак.
Чи цвiте волоський горiх?
Усiм вiдомий волоський горiх. І саме дерево, i його плоди називають горiхами. Проте це невiрно. У справжнiх горiхiв – лiщини, дуба (до речi) та iнших – навколоплiдник твердий, дерев’янистий. А у волоського горiха плоди мають зовнiшню м’яку оболонку. Вона добре помiтна у незрiлих плодiв, але при дозрiваннi вiдпадае i внутрiшнiй шар навколоплiдника, так званий ендокарпiй або шкарлупа, опиняеться зовнi. Тому ботанiки iменують плiд волоського горiха кiстянкою, але на вiдмiну вiд типовоi соковитоi кiстянки – вишнi, сливи, персика, абрикоса – вважають його кiстянкою сухою.
Мал. 2.3. Цвiтiння волоського горiха (жiночi квiтки)
Існуе також думка, що горiхове дерево нiколи не цвiте. У Середнiй Азii з цього приводу навiть приказка е: «Умре той, хто побачить квiтку горiха». Проте це лише легенда. Дерево волоського горiха зацвiтае навеснi, хоча його квiтки дрiбнi, непоказнi i непомiтнi. Чоловiчi квiтки зiбранi в зеленi сережки, довжина яких сягае 12 сантиметрiв. Жiночi квiтки розташовуються поодинцi або групами по 2–4 у верхнiй частинi пагону.
Земляний бiб
Дуже часто арахiс називають земляним горiхом. Це плiд довгастоi неправильноi форми з пухкою шкарлупою, яка до того ж поцяткована уздовж i поперек сiтчастими жилками. Однак арахiс зовсiм не горiх, хоча iнодi його й вiдносять до горiхiв. Насправдi, арахiс – це бiб, як, наприклад, квасоля або сочевиця. Його насiння визрiвае у бобi: пiд ламкою шаруватою оболонкою ховаеться до семи темно-коричневих «горiшкiв». Вони постачають до органiзму людини жирнi кислоти, якi полiпшують короткострокову пам’ять. Навiть 100 грамiв арахiсу досить, щоб пiдсилити увагу. Тому цими горiшками надзвичайно корисно поласувати перед iспитами.
Батькiвщина арахiсу – Пiвденна Америка, звiдки вiн був завезений до Китаю. Тому арахiс iнколи неправильно називають китайською фiсташкою. Справжня фiсташка, або iнакше кiстянковий горiх, з бiлястою шкарлупою, двостулковою, немов раковина молюска, також зустрiчаеться у нас у продажу. В довжину вона усього 2–2,5 сантиметри, а середня маса горiха менше 1 грама.
