скачать книгу бесплатно
Коли прокидаеться сила
Роман Росiцький
Коли тобi здаеться, що у цьому свiтi до тебе нiкому немае дiла, то ти глибоко помиляешся. Бо кожен тут боець, якому протистоять вороги, рiвнi йому за силою. І ти рухаешся з минулого у майбутне, щоб отримувати перемоги i робити висновки з поразок. І в цьому протистояннi росте твоя сила. Росте твоя радiсть, бо тiльки з нею подолаеш дорогу життя.
Роман Росiцький
Коли прокидаеться сила
роман-казка
Частина перша
АТАКУЮЧИЙ СКОРПIОН
Роздiл 1. Виклик
Привид з’явився у другiй половинi ночi, коли мiсяць кольору червоного золота уже сховався за горизонтом, а на сходi тiльки починала рожевiти вузька смужка холодного нiчного неба. Примарний силует промайнув у сiрому просвiтi вiкна i чiткiше проявився на тлi темних стiн. Беззвучнi рухи привида справляли моторошне враження, але Беренiка не злякалася – нiчний гiсть з’являвся не вперше i поводився цiлком пристойно.
Здавалося, що привид танцював. Його примарний одяг нагадував клуби диму нiчного вогнища, а сумне обличчя скидалося на карнавальну маску.
Зникаючи, невесела примара залишила на долiвцi якийсь папiрець. Беренiка зiстрибнула з теплого лiжка, пiдняла записку i пiдiйшла до вiкна, не звертаючи уваги на прохолодне повiтря, яке заповнило кiмнату ще звечора. На аркушику паперу тiснилися знайомi лiтери, що нiяк не хотiли складатися у слова. Дiвчина хвилину чи двi тiшила себе надiею, що дасть собi раду з текстом при кращому освiтленнi, але то були марнi сподiвання – автор послання, очевидно, писав лотарською. Однак, вона не дуже засмутилася, бо знала, що дядько Гонафо, ii старий i добрий друг, розбереться у тих лотарських гачечках, адже вiн володiв двома десятками мов, серед яких траплялися вельми i вельми незвичнi.
Беренiка лягла i спробувала заснути, але хвилювання вiдганяло сон. Їй нiколи ранiше не доводилося отримувати листiв, а тим бiльше у такий дивний спосiб. Ну хто у цьому мiстi мiг iй написати? А якщо i знайшовся такий дивак, то чому незнайомою мовою? Вiдповiдей на цi питання дiвчина отак вiдразу знайти не могла, а тому просто облишила думати про це. Нiчого, ранок усе прояснить. Та все ж якась незрозумiла тривога гнiтила душу.
Тихий заспокiйливий шум дерев за вiкном i приглушенi тони новонароджуваного свiтанку приносили вiдчуття умиротворення, вiдновлюючи у Беренiчинiй душi порушену рiвновагу. Врештi-решт дiвчина таки заснула i увi снi ii тривоги пропали безслiдно.
Втомлене далекими мандрами по заобрiйних просторах пiвденного неба осiнне сонце поволi пiднiмалося над горизонтом. В мить, коли червоний приплюснутий диск вiдiрвався вiд краю землi, Беренiка розплющила очi i вiдразу ж згадала про записку. Картаючи себе за ранкову млявiсть, вона швиденько вмилася, одягнулася i вибiгла на вулицю.
Дарбург прокидався.
До будинку пана Краiлуса, в якому жив дядько Гонафо, Беренiка бiгла. Вона страшенно боялася пронизливих поглядiв своiх набурмосених сусiдiв. Що й казати, але для неi набагато простiше було прогулятися опiвночi Вiдьмацьким лiсом, анiж вулицями рiдного мiстечка.
Дядько Гонафо жив на горищi двоповерхового порожнього дому, за яке платив Краiлусовi, його власниковi, аж три золотих друмени на мiсяць. Феноменальна скнарiсть багатiя вiдлякувала потенцiйних квартиронаймачiв, i лише дядько Гонафо, единий у будинку, вперто не хотiв переселятися у дешевше житло, бо кращого мiсця для спостережень за небом у цiлому Дарбурзi годi було знайти.
Дверi свого помешкання дядько Гонафо не замикав нiколи. Та й не було у цьому особливоi потреби – злодii обминали будинок пана Краiлуса десятою дорогою.
Беренiка тихенько прослизнула досередини i на хвильку затрималася у дверях, щоб очi звикли до напiвтемряви горища. Жахливий безлад, але такий знайомий i навiть затишний, панував у цiй чудернацькiй оселi. Скрiзь валялися товстелезнi книги, хоча господар щоранку складав iх попiд стiною акуратними рядами. Навпроти гамака, який правив дядьковi Гонафо за лiжко, висiла велика таблиця iз зображенням Зодiаку. Таблицю вкривала густа сiтка барвистих лiнiй, зрозумiла тiльки втаемниченим. Справа в тому, що дядько Гонафо практикував астрологiю i мав серед мiсцевих жителiв неабиякий авторитет, хоча служителi церкви подивлялися на його заняття скоса.
– Знову гiсть зi свiту духiв? – спитав Гонафо, протираючи очi. Вiн знав про вiзити примари, але трагедii з цього не робив. – Не бешкетував?
– Хай би тiльки спробував, – усмiхнулася Беренiка. – У мене з примарами розмова коротка.
– І що б ти йому зробила? Вiн же безтiлесний!
– Щось придумала б, не переживай. Мене, до речi, сьогоднi не лише танцями розважали, а ще й листа принесли. – I Беренiка простягнула астрологовi бiлий аркушик.
– Цiкаво-цiкаво… – Хвилину чи двi Гонафо уважно розбирав написане, i дiвчинi на мить здалося, що на завжди спокiйне астрологове обличчя набiгла ледь помiтна тiнь тривоги.
– Ну, i хто це надумав менi листи писати?
– Якийсь Iдрiге, магiстр незрозумiло чого. – Дядько Гонафо неспiшно вибрався з гамака i був пiдлкреслено спокiйним. – Призначив тобi побачення.
– Ти можеш пояснити по-людськи?
– А чи не забагато ти вiд мене хочеш? – розвiв руками астролог. – Як я можу тобi щось пояснити, коли сам нiчого не второпаю? Схоже, що у свiтi духiв полюбляють дурнi жарти, бо це, якщо вiрити авторовi, виклик на бiй.
– Ага, то якомусь там Iдрiге нi з того нi з сього закортiло зi мною повоювати? – Настрiй Беренiчин зiпсувався автоматично.
– Щось таке.
– А що буде, коли я не з’явлюся на побачення?
– Життя покаже, але тобi особливо хвилюватися не слiд.
– Це на сьогоднi всi неприемностi?
– Чого ти так одразу? Є й приемнi новини. Iдрiге прийде аж через пiвтора мiсяця. Отже, часу у нас вистачить.
– Для чого?
– Щоб навчити тебе якихось елементаргних прийомiв захисту вiд меча.
– Отакоi! Ти це серйозно? – не могла повiрити Беренiка.
– Серйозно, – мовив Гонафо. – Я тобi, звичайно ж, допоможу, бо сучаснiй дiвчинi конче треба вмiти битися.
– Дiвчинi? Я правильно почула?
– Правильно. Чи ж ти не бачиш сама, що зараз у свiтi робиться? Окрiм того в тебе особисто е ще двi причини взятися за науку бою. По-перше, у твоему сузiр’i зараз перебувають Марс i Юпiтер. По-друге, скоро скiнчиться твое трете семилiття. Як не крути, а пора братися за меч.
– Я тобi не вiрю. Ти все щойно вигадав. Та й з якого б то дива до мене чiплялися незнайомi дядьки?
– А до гарних дiвчат завжди хтось чiпляеться, – чомусь зiтхнув Гонафо. – Є у мене одне припущення. І якщо я не помиляюся, то на нас найближчим часом чекають пригоди.
– От тiльки пригод нам i бракувало, – сказала Беренiка, але особливоi тривоги у ii словах дядько Гонафо не вiдчув. – То що ти знаеш?
– Дещо. Ти стаеш небезпечною для певних сил.
– Я?! – здивувалася Беренiка. – Дурницi.
– А звiдки ти можеш знати?
– Як звiдки? Я ж не вмiю чаклувати, не знаю нiяких там заклять i навiть амулета чарiвного не маю.
– А-а, то, по-твоему, вся сила в закляттях i амулетах? Гай-гай, якби так було, то будь-який дурень, спроможний запам’ятати кiлька слiв, став би чарiвником. Ти так кажеш, бо твоя сила ще не проявлялася.
– Не вiрю. Я б щось вiдчула.
– Вiдчули iншi. І iм це дуже не сподобалося…
– Маеш на увазi того Iдрiге?
– Нi. Скорiш за все Iдрiге – тiльки знаряддя в чиiхось руках. Припускаю, що то робота однiеi вiдьми, яка називае себе Меллiнтою. В перекладi з банагорiйськоi це iм’я означае «Всемогутня».
– I звiдки ж вона про мене могла дiзнатися? I чому саме до мене причепилася?
– На те вона й вiдьма. Очевидно, мiж вами iснуе якийсь таемничий зв’язок. А бiй покаже, хто успiшнiше боротиметься зi своiми страхами.
– А хiба вiдьми чогось бояться? – несподiвано спитала Беренiка.
– Щоб ти знала – вiдьомськi страхи устократ сильнiшi за людськi, – пояснив Гонафо.
– Ти щось казав про меч, – раптом пригадала Беренiка. – Хiба ти вмiеш битися?
– А ти здивована?
– Ще й як. От тiльки часу у нас малувато, – зiтхнула дiвчина.
– Це хто сказав: ти чи твiй страх?
– Не знаю…
– I це його слова, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Затям собi, що всi песимiстичнi думки людинi навiюють ii невидимi помiчнички. Бiльше оптимiзму.
– І де ж його взяти?
– А ти носа задери, оптимiзм задиристих любить. Ну то як, беремося до науки?
– А хiба у тебе е меч?
– В старi часи мечi були у всiх. – Астролог полiз у найглухiший закуток свого помешкання i за хвилину видобув з-пiд купи мотлоху середнiх розмiрiв меча.
– I чому я досi нiчого не знаю про твою бандитську молодiсть?
– Грудних дiтей ковбасами не годують…
– То це я грудна дитина?! – обурилася Беренiка. – Нiколи не прощу.
Меч дядька Гонафо особливою красою не вiдрiзнявся, був гранично простим i не мав нiяких прикрас. А ще на ньому подекуди траплялися коричневi плями вiд iржi.
– Це що, кров невинних жертв? – поцiкавилася Беренiка, пирскаючи зо смiху.
– Нi, це – печать рокiв… Треба буде тiльки вiдтерти iржу i трохи пiдточити.
– Як ти можеш так зi зброею поводитися? – дорiкнула Беренiка.
– Зброя на краще не заслуговуе, бо створена для вбивства, – вiдказав Гонафо розважливо. – Шкода, що тобi на перших порах доведеться користуватися палицею.
– З якоi б то радостi? У мене теж е меч, хоча я й не пам’ятаю старих часiв.
– I звiдкiля вiн у тебе взявся, якщо не секрет? – здивувався астролог. – Щось я не пригадую, щоб ти ним нахвалялася.
– Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мiй прадiдусь.
– Стривай-но, а як твого предка звали?
– Не скажу, бо ти будеш смiятися.
– Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.
– I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називаеться…
– Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.
– А як ти здогадався?
– Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.
– Перестань мене iнтригувати! – Беренiку аж розпирало вiд цiкавостi. – А то прозиватиму iнтриганом.
– Облиш, ми не в палацi, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.
– Будеш мене по нiй вчити битися?
– Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут написано про твого прадiдуся. Ось послухай: «Добра чарiвниця Гермiна, покровителька мандрiвних лицарiв, подарувала свiй меч Сон доблесному витязю Крокусу. Цей меч трощить ворожi обладунки, мов ураган, але вiн – ворог смертi». Маючи таку зброю, грiх програвати навiть найгрiзнiшому супротивниковi.
– Я й не збираюся. А до речi, чому у твоiй мудрiй книзi не сказано, чим саме так прислужився мiй славетний предок чарiвницi Гермiнi?
– Яка ж ти все-таки неуважна, – похитав головою дядько Гонафо. – Зрозумiло, як Божий день, що твiй прадiдусь за життя нiкого не вбив. У цьому доблесть. А може, Гермiна ще й закохалася. Хто тих чарiвниць розбере?
– Гаразд, лишай свою книжку i ходiмо до мене, – запропонувала Беренiка.
– Стривай, – мовив дядько Гонафо, загортаючи свого меча у старий плащ. – Не треба дражнити добропорядних громадян виглядом iржавого залiза, а то клiентуру втрачу.
На вулицi Беренiка принишкла i намагалася йти дуже швидко, уникаючи прямих поглядiв допитливих тiтоньок, але дядько Гонафо стримував ii:
– Ти винна iм якiсь грошi, що так очi опускаеш?
– Нi.
– То, може, вже годi ховатися? Спробуй-но свою силу. Онде панi Горбело у вiкнi красуеться, штори мiняе. Пересиль себе – поглянь у ii плюгавi очицi, – пiдохочував Гонафо Беренiку. I та зважилася – глянула на панi Горбело, тамуючи хвилювання.
В ту ж мить у домi почувся гуркiт, i огрядна фiгура господинi зникла з площини вiкна. Заодно зникли i штори.
– Оце «пострiл»! Так твоя сила проявляеться, – розвеселився дядько Гонафо. – Бачиш, як усе просто?
– А ти жорстокий, – усмiхнулася Беренiка i зiтхнула, уявивши, яким болiсним мало бути падiння для огрядноi жiнки.
– I нема чого ii жалiти. Сама винна.
