скачать книгу бесплатно
– З якого б то дива?
– Ну, що я така скептичка.
– Грунтом для скептицизму е юнацьке нахабство. З часом воно або перероджуеться в пиху, або зникае зовсiм. Сподiваюся, що у тебе зникне. А ображатися, до твого вiдома, я розучився рокiв зо двадцять тому. Образа – почуття дурне. На нього, крiм самого ображеного, нiхто не звертае уваги. А ще воно погано вiдбиваеться на здоров’i i самопочуттi.
– А я ще не розучилася ображатися, – зiтхнула Беренiка, хоча особливого смутку Гонафо не зауважив.
– То ти iдеш спати чи нi? – нагадав Гонафо дiвчинi.
– Зазвичай я сплю вночi.
– Забалакала мене зовсiм. – Астролог смачно позiхнув. – Iди додому i тренуйся. Ти маеш бути в формi.
– А ти хiба не прийдеш?
– Пiсля обiду, не ранiше. Я спати хочу жахливо…
Беренiка пiшла додому i до обiду займалася господарством – тренуватися самiй було нецiкаво. Проте дядько Гонафо того дня так i не з’явився, мирно проспавши до самого вечора.
Марно прочекавши астролога до шостоi години вечора, Беренiка вирiшила перед сном прогулятися лiсом, сподiваючись досягти блаженного стану умиротворення, пiсля якого завжди настае здоровий i мiцний сон. Але сталося навпаки: осiннiй лiс тiльки додав свiжих сил, i Беренiка не могла склепити повiк аж до пiвночi. Їй так хотiлося якнайскорiше побачити обiцяний дядьком Гонафо пророчий сон, але незрозумiле радiсне хвилювання легко вiдбивало напади м’яколапих духiв сну. Дiвчина лежала пiд теплою ковдрою, дивлячись у вiдкрите вiкно i прислухаючись до звукiв у саду. Осiнь цього року видалася теплою i лагiдною, бо хоча вже закiнчувався жовтень, та на вранiшнiх травах ще не бiлiли заснулi роси i листя не поспiшало опадати з гiлок, лишаючись подекуди ще й зеленим. Нiч свiтилася мiрiадами зiрок. Вiд зоряного сяйва небо здавалося матово-сiрим.
Раптом зорянi промiнчики пропалили стiни будинку, хмари потемнiли, видовжилися i перетворилися на сосни i ялини. Беренiка знову опинилася в лiсi, але уже не йшла, а летiла над пiскуватою дорогою. Вона бачила лiс наскрiзь, помiчала кожну гiлочку i кожну травинку, хоча навколишня темрява здавалася непроникною. Далеко попереду свiтилися вiкна самотньоi хатини, до якоi вела крiзь хащi ледь помiтна стежка. Заростi папоротнику ховали ii вiд стороннiх очей. I стояв на сторожi вiковий дуб-велетень.
Беренiка летiла до хатини, знаючи, що мае зустрiтися з кимось. Та раптом темрява попереду згустилася, набуваючи обрисiв гидкого зубатого чудовиська. Дiвчина вiдчула, як усерединi неi нiби щось урвалось, i холодна хвиля мурашок прокотилася тiлом. Страху не було, а тiльки огида, безмежна, майже iстерична. I цю огиду потрiбно було перебороти, бо вона гасила свiтло у вiкнi далекоi хатини. Беренiка вдарила – i потвора зникла…
Роздiл 3. Знахарка
Дядько Гонафо тихенько прочинив дверi i увiйшов до кiмнати, в якiй Беренiка полюбляла спати у холоднiшi пори року. Дiвчинi щось снилося: очi пiд заплющеними повiками неспокiйно бiгали, дихання було нерiвномiрним, а кисть правоi руки силкувалася стиснутися в кулак.
Астролог сiв на стiлець бiля лiжка, i в ту ж мить Беренiка прокинулася.
– Яка гидота, – мовила вона, вiддихуючись.
– Бачила потвору? – спитав дядько Гонафо. – То був Iдрiге.
– Жартуеш? Менi що, з тим одороблом i наяву доведеться битися?
– От чудна, – усмiхнувся астролог. – Ти бачила душу того поганця.
– А насправдi вiн такий гарний, як описувала Меллiнта?
– На мою думку, зла людина не може бути гарною.
– До речi, ти чому вчора не з’явився?
– Роботи багато було. Втомився. Ти вже не гнiвайся.
– Цього разу прощаю.
– Їсти хочеш?
– Могла б i обiйтися, але якщо ти щось принiс, то вiдмовлятися грiх.
– Хлiб, сир i багато часнику, – оголосив дядько Гонафо меню снiданку. – Вчорашнiй замовник пропонував ще сало, але я вiдмовився.
– Вiдколи це ти бiдним людям гороскопи став складати?
– А хто сказав, що мiй клiент бiдний? Та вiн багатший за самого короля!
– Не зрозумiла.
– А що тут розумiти? Скнара вiн. Затям собi: щедра людина нiколи не буде багатою.
– Ти хочеш сказати, що твiй клiент харчуется чорним хлiбом, часником i салом?
– Нi. Цей нарощуе власне i в iжi собi не вiдмовляе. Ти б його тiльки бачила – стiжок у штанах.
– Вельми естетичне видовище, – пирхнула Беренiка i взялася до снiданку.
Тренування стали настiльки звичними, що тiло само без найменшоi вольовоi спонуки наповнювалося енергiею дii, бажанням руху. Дядько Гонафо молодшав на очах, а Беренiка радiла, як дитина, кожному вдалому випаду, кожному вiдбитому удару i кожному стрибку, що вiд чарiв Гермiниного меча набував вiдтiнку польоту.
Пiсля обiду Беренiка i Гонафо вирушили до лiсу шукати хатину, бачену увi снi.
– То, кажеш, ти таки скрутила потвору вночi? – запитав астролог дорогою.
– На жаль, це був лише сон, – зiтхнула дiвчина.
– Знаеш, сни рiзнi бувають. Я за свое життя яких тiльки не набачився.
– Так я тобi й повiрила.
– Можеш не вiрити, але я таки розповiм. – Дядька Гонафо Беренiчинi шпильки не зачiпали за живе, а частенько навiть розвеселяли. – Так от, скептику, сни бувають трьох видiв. Найпоширенiшi – звичнi, баченi щоночi, коли мозок для розваги вибудовуе з усього, що бачили очi i чули вуха, радiснi або тривожнi фантасмагорii. Ну, це вiд настрою залежить. Такi сни iснують для задоволення. Другий вид – сни пророчi. Навряд чи тобi вони коли снилися…
– Звiдки ти можеш знати, що менi снилося, а що нi?!
– Якби таке хоч раз трапилося, то я б знав про це того ж ранку. А от сьогоднiшне твое видиво належить до третього типу сновидiнь. Я iх для себе називаю снами-дiями. Хитра штука, скажу тобi. Все, що у таких снах вiдбуваеться, мае значний вплив на реальнiсть. З того я роблю висновок, що Iдрiге буде битий.
– Ти це щойно придумав?
– Знущаешся?
– Ти старий, досвiдчений i хитрий. Тобi обдурити бiдну дiвчину простiше простого.
– Ми правильно йдемо, проста дiвчино? – запитав Гонафо, коли Беренiка звернула з наiждженоi дороги у густi хащi.
– Тут стежка i дуб. Такi, як увi снi.
Гонафо зупинився в нерiшучостi. Його увагу привернув шум угорi. Придивившись уважнiше, вiн побачив, як двi сойки б’ються з вороною. Дивовижно, але чорна бандитка перемагала! А далi сталося зовсiм незрозумiле: одна з сойок полетiла геть, лишивши свою товаришку наодинцi з вороною. I тiльки це сталося, переможне каркання змiнилося iстеричним лементом.
