скачать книгу бесплатно
– Треба буде ще на панi Штумбах свiй погляд випробувати.
– Справишся легко. Вона хоч i на вигляд поважна, але внутрiшньоi сили позбавлена. Триста фунтiв лютi, двадцять-тридцять фунтiв жовчi – ото й усi ii активи.
Найближча Беренiчина сусiдка панi Штумбах уже висiла на воротах i iла поглядом перехожих. Зазвичай Беренiка була для неi десертом. В передчуттi задоволення Триста Фунтiв Лютi аж рота роззявила, але десерт виявився гiрким – Беренiка змiряла ii таким виразним поглядом, що у панi Штумбах розболiлася голова.
– Я й не думала, що це так легко.
– Смiшна. А пригадай-но, скiльки часу ти витратила, шукаючи вiдповiдi на одне-едине питання. Таке страшенно важливе для тебе питання…
– Чому вони мене так не люблять?
– Атож. Тому сьогоднiшня перемога готувалася роками.
Увiйшовши до Беренiчиного дому, дядько Гонафо став порядкувати у найбiльшiй кiмнатi – треба було розчистити мiсце для вправ. Сама ж господиня полiзла на горище за мечем.
– Взагалi-то ти правильно зробила, що нiкому нiчого не казала. У Дарбурзi лихi люди, – гукнув астролог у темний прямокутник горища.
– Вибач, тебе я не мала на увазi, – вiдповiла Беренiка.– І все ж не сказала. Ай-я-яй. – Ну, вибач. – Це я ще подумаю.
Нарештi Беренiка спустилася вниз, прихопивши з собою ще якусь книгу.
– Тримай, – мовила, подаючи Гонафо меч.
Той довго розглядав чарiвну зброю i нарештi сказав:
– Тридцятидюймовий. Для твого росту короткуватий. Очевидно, Гермiна була трохи нижчою за тебе.
– Це погано, що вiн закороткий?
– Якби вiн був звичайним, то так. Але ж вiн чарiвний, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Ну що, почнемо?
– Прошу, пане професоре, я готова…
Дядько Гонафо продемонстрував кiлька найпростiших прийомiв захисту. Беренiка намагалася старанно повторювати усе побачене, але почувалася дуже сковано.
– Розслабся, а то нiчого не вийде, – сказав астролог своiй ученицi. – Будь, як вода у весняному струмку.
Беренiка любила весну, i згадка про шумливi потiчки талоi води допомогла iй розслабитися. Пiсля цього справи пiшли набагато краще. Дiвчинi сподобався сам принцип ведення бою: атака – захист, атака – захист. Вiдбиваючи удар суперника, ти плавно переходиш у наступ. І збоку все виглядае так, нiби це гра, нiби суперники навмисно б’ють мечем об меч, але та видимiсть оманлива, бо меч, немов досвiдчений актор, раз-по-раз примiряе на себе роль щита.
Двiчi заняття переривалися, для снiданку i обiду, а ближче до вечора дядько Гонафо пiшов додому.
З незвички Беренiка страшенно втомилася. Болiло все тiло, кожна жилочка i кожна кiсточка. I тiльки рука, в якiй дiвчина тримала меча, не болiла зовсiм. Гермiнин подарунок i справдi був чарiвним.
Роздiл 2. Меллiнтин медальйон
Дядько Гонафо приходив зранку i йшов пiзно увечерi.
Добрi сусiди, забувши про роботу, цiлими днями спостерiгали за Беренiчиним будинком i просто худнули на очах вiд титанiчних потуг розгадати таемницю металевого брязкоту. Версiя про пекельну кузню вiдпала у перший же день, бо як панi Штумбах не принюхувалася, але запаху сiрки вловити не могла. Та й вечорами у вiкнах Беренiчиного дому горiло спокiйне свiтло кiлькох свiчок, а не палахкотiв пекельний горн. Буйноi фантазii, що завжди виручала iх у подiбних випадках, цього разу добрим сусiдам забракло. I хоча питання зависло у повiтрi, нiхто не сумнiвався, що Беренiчинi заняття, може, й не аморальнi, але що непристойнi, то вже точно.
Та дiвчину проблеми сусiдiв цiкавили мало. Вона старанно засвоювала науку дядька Гонафо, змiнивши спiдницю на штани. Слiд сказати, що така метаморфоза неабияк обурила оточуючих i дала гарну поживу для нових плiток i пересудiв.
Так тривало бiльше мiсяця. I ось настав день, коли дядько Гонафо сказав Беренiцi:
– Дiвчино, ти чародiйка. Я вiдкрив тобi усi своi секрети i бiльше нiчому новому тебе навчити не зумiю. Тож вiдтепер ми можемо лише битися нарiвних.
– Це жарт?
– Я дуже втомився, щоб жартувати.
– Не вiрю. Ти стрибав, як навiжений заець. – Беренiчинi очi свiтилися щастям.
– Iдрiге може виявитися набагато молодшим за мене. От я й старався, – пояснив дядько Гонафо. – Але, на жаль, бiй з тим паскудником буде не тiльки змаганням у спритностi. Для перемоги тобi знадобиться щось бiльше.
– Ти можеш говорити яснiше?
– Не гарячкуй. Тобi в першу чергу потрiбна мiцна вiра у себе, а ще – вiра у пiдтримку вищих сил. Я знаю, що для бiльшостi якiсь там вищi сили – то пустий звук, але що нам iншi?
– Якщо чесно, то я й сама iнколи сумнiваюся. Справедливiсть зневажена, а зло у нашому свiтi почуваеться дуже затишно.
– Тiльки на перший погляд. Ми обурюемося несправедливiстю, забуваючи, що з позицii простоi людини неможливо осягнути надземне. Явища закономiрнi видаються нам випадковими, хоча випадковостей практично не бувае.
– Ти хочеш мене переконати, що навiть цей бiй з Iдрiге – теж закономiрнiсть?
– Аякже. Сила, яка у тобi народжуеться, вимагае дii. І сила росте, коли змагаеться з iншою силою.
– Або слабне, коли натикаешся на когось сильнiшого за тебе, – зiтхнула Беренiка.
– Не драматизуй. Баланс енергiй у нашому свiтi витримуеться справно. Це лихi люди мають зiтхати, бо темна сторона завжди у програшi.
– Менi б твою упевненiсть.
– Дарую, – усмiхнувся астролог. – Забалакався я тут iз тобою, а менi ще ж треба панi Штумбах показатися.
– Не дуже поспiшай, вона до пiвночi на воротах чатуе.
– А потiм?
– Не знаю. Може, спить, а, може, на мiтлi гасае, – усмiхнулася Беренiка.
– Це ж тодi яка iй мiтла потрiбна, – щиро перейнявся проблемами сусiдськоi вiдьми дядько Гонафо. – А тобi я радив би гарненько виспатися.
– Встигну ще.
– Як знаеш. I все-таки добранiч.
Залишившись сама, Беренiка пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, залiзла на пiдвiконня i задивилась на темнiюче небо. Надворi стояла неймовiрна тиша. Сiрi хмари, не потривоженi вiтром, заснули. Крiзь iх нещiльне покривало пробивалися подекуди iскорки найяскравiших зiрок. Схiдний край неба свiтився теплим свiтлом – то мiсяць готувався до нiчного чергування. У такi хвилини, як ця, зникають страхи, розчиняючись у безбережному океанi тишi, i тодi здаеться, що можна почути все на свiтi.
Та несподiвано спокiй, навiяний картиною тихоi ночi, кудись пропав. Беренiка раптом вiдчула тривогу. Хвиля мурашок, що прокотилася по спинi, вказувала на присутнiсть сторонньоi сили. Дiвчинi здалося, що у кiмнатi з’явився хтось чужий. Вона рвучко обернулась i зацiпенiла вiд несподiванки, побачивши перед собою середнього зросту жiнку з недобрим поглядом. «Меллiнта!» – промайнула свiдомiстю сполохана думка, хоча Беренiка нiколи ранiше не бачила злоi чарiвницi.
– Як приемно, що тебе впiзнають, – задоволено примружилася несподiвана гостя. – Люди кажуть, що ти береш уроки фехтування. I як нашi успiхи?
– Звiдки менi знати про вашi? – Беренiкою аж трусило вiд нервового збудження, але фраза прозвучала цiлком прородньо.
– Панi Штумбах таки була права – ти страшенно неввiчлива…
– Я давно здогадувалася, що вона вiдьма. Ви, певно, на шабашi разом лiтаете? – перебила Беренiка свою спiврозмовницю, вiдчуваючи незвичне пiднесення. – Ну-ну, то якого дiдька ви приперлися до мене у таку пiзню годину? I де, до речi, ваша мiтла?
– Я прийшла сказати, що тобi не допоможе нi твiй божевiльний звiздар, анi той шматок металу, яким ти вчилася розмахувати цiлий мiсяць. – Меллiнта намагалася приховати свое роздратування, але це iй погано вдавалося.
– Психологiчна обробка перед боем – ознака невпевненостi у власних силах. – Беренiка остаточно заспокоiлася i тепер могла мiркувати тверезо.
– Менi тебе шкода, – скривила Меллiнта рота у презирливiй усмiшцi. – Ідрiге зачаруе тебе своею красою, i ти забудеш про все на свiтi.
– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?
– Ти даремно iронiзуеш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцii, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?
– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав пiд покривалом.
Лезо несподiвано зблиснуло у темрявi блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приемна хвиля бадьоростi. Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таемнича сила немов скувала ii, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неi на шиi. Коли ж це iй нарештi вдалося, вона зiрвала з себе прикрасу, набувши врештi здатностi рухатися вiльно.
– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.
Беренiку зустрiч зi злою чарiвницею не дуже налякала. Якби нiчна гостя хотiла заподiяти iй шкоду, то зробила б це, не вагаючись. Але Гермiнин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злi сили завжди у гiршому становищi. Медальйон лежав на пiдлозi i свiтився у темрявi. Беренiка розумiла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таемничий зв’язок. От тiльки який?
Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi. Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся вiд довгого носiння, бо зображення здавалося розмитим.
Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’еднати розiрванi ланки. Нарештi iй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.
Нiч мандрувала на захiд. Їi чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.
На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.
Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроений, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотiв.
– Ти взяла ii медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!
– Нiчого я не брала. Вона сама лишила, – спробувала виправдатися Беренiка, але це не справило на астролога жодного враження.
– Тим бiльше не можна було брати! А може, та вiдьма навмисно його лишила?.. Ти, до речi, як почуваешся? Голова не болить?
– Нi, а що?
– А те, що вночi ти могла померти!
– Це ж чому?
– Тому, що на речах злих чарiвникiв лишаеться невидима отрута. Але тобi, бачу, вона не зашкодила. – Астролог трохи заспокоiвся. – Жiнки – найнепередбачуванiшi iстоти у Всесвiтi. От поясни менi, для чого тобi знадобився вiдьомський медальйон?
– Не знаю. Вiн гарний, – знайшла Беренiка аргумент, який чоловiчою логiкою не сприймався. – Ого! Ти тiльки поглянь, ще вчора тут був скорпiон, а сьогоднi – метелик! – зрадiла дiвчина, показуючи прикрасу дядьковi Гонафо.
– А тобi той скорпiон часом не примарився? – недовiрливо перепитав астролог.
– Ага, i Меллiнта приснилася.
– Взагалi-то усе можна пояснити, – пiсля недовгих роздумiв сказав дядько Гонафо. – Вiд твого тепла огидний скорпiон перетворився на метелика… Я, до речi, дещо про Меллiнту дiзнався. Вона, виявляеться, була ранiше доброю чарiвницею. Не вiриш? Таке iнколи трапляеться. Меллiнта зневiрилася, бо творити добро – справа невдячна. Медальйон – знак приналежностi до чарiвницького цеху. Роблять iх з мiсячного срiбла. Тепер вiн у тебе. I це, гадаю, справедливо.
– Невже медальйони iснують лише для того, щоб iншi могли дiзнатися про рiд занять iхнiх власникiв?
– Нi, звичайно ж. Справа в тому, що чарiвна сила дуже примхлива. Медальйон ii акумулюе i зберiгае. Тому вiднинi i ти стала чарiвницею – твоя внутрiшня сила витравила скорпiона.
– Дядьку Гонафо, ти все не свiтi знаеш. Поясни менi, чому та вiдьма причепилася саме до мене. У Дарбурзi що, людей бiльше нема?
– Ти знову за свое? Зрозумiй одне, що у Дарбурзi просто нема людей, рiвних Меллiнтi за силою.
– Не смiши мене. Яка з мене чарiвниця?
– Магiя – лише один з багатьох способiв пiдкорення цiеi таемничоi сили. До того ж, спосiб не дуже безпечний i не завжди надiйний.
– І скiльки ж iх?
– Окрiм магii ще два основних: пасивного очищення i активного очищення. Перший передбачае абсолютну байдужiсть до життя, тому для тебе не годиться, а другий спонукае до активних пошукiв добра…
– Що у свою чергу призводить до зiткнення зi злом. Правильно я зрозумiла? – спитала Беренiка.
– Правильнiше не бувае, – пiдтвердив астролог.
– А що за тип той Iдрiге?
– Не можу сказати точно. I м’я нiбито знайоме. Рокiв iз десять тому якийсь Iдрiге Ендур командував гарнiзоном Дарбурга. Але вiн давно помер. Подейкують, що вiд надмiрноi любовi до мiцних напоiв.
– Стривай! – несподiвана думка нiби струмом пронизала Беренiку. – Менi що, доведеться вбити того бовдура?
– Вбити не вбити, але поранити доведеться. Це при умовi, що Iдрiге не чарiвник. Чарiвникiв убивати не обов’язково, iх треба тiльки перемогти.
– Може, i панi Штумбах колись чаклувала? – повеселiшала Беренiка, зрозумiвши, що нiкого вбивати не доведеться. – От ти кажеш, нiбито я не слабша за Меллiнту, але щось менi тривожно пiсля зустрiчi з нею.
– Переживеш. Тривога триматиме тебе в тонусi, – пожартував дядько Гонафо. – I взагалi, твiй гороскоп на цей мiсяць обiцяе допомогу якоiсь невiдомоi сили, тому спи спокiйно. Головне, щоб перед сном думки хорошi були.
– I що тодi?
– Побачиш пророчий сон.
– Щось я не дуже в це вiрю.
– Можеш не вiрити, але, здаеться, я тебе ще нiколи не дурив.
– Ти образився?
