Острів Скарбів / Treasure Island

– Звичайно, Лівсі, про що мова! – відповів сквайр. – Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж паштет.

Мені принесли великий шмат паштету з голубів. Сівши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Денс вислухав ще кілька компліментів і пішов.

– А тепер, сквайре… – сказав лікар.

– А тепер, Лівсі… – сказав тієї ж миті сквайр.

– В один голос! – розсміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про цього Флінта.

– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший з усіх піратів, які будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порівнянні з Флінтом просто дитина. Іспанці так боялися його, що, між нами кажучи, сер, я іноді навіть пишався з тим, що він англієць. Я бачив його вітрила на власні очі біля Тринідаду, але лякливий наш капітан, помітивши їх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.

– Так, я й сам чув про нього тут, в Англії, – сказав лікар. – Але мова ось про що: чи були в нього гроші?

– Гроші! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповідав Денс? Чого ж іще шукали ті волоцюги, як не грошей? Хіба ж їм треба ще щось, крім грошей? Заради чого б вони ризикували своєю підлою шкурою?

– Про це ми скоро довідаємося, – відповів лікар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотів би з’ясувати одне: скажімо, тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт сховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?

– Чи варті розшуків, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, візьму вас і Гокінса з собою і здобуду ці скарби, навіть якщо шукатиму їх рік!

– Прекрасно, – сказав лікар. – У такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.

І він поклав згорток на стіл.

Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свій ящик з інструментами і розрізав шви хірургічними ножицями. У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.

– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лікар.

Сквайр і я зацікавлено дивилися лікареві через плече, як він перегортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, він ласкаво покликав мене до себе від столика, за яким я вечеряв, і запропонував взяти участь у дослідженні загадкового згортка.

На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут був і той напис, що його капітан витатуював у себе на руці: «Хай здійсняться мрії Біллі Бонса», й інші, йому подібні, як наприклад: «Містер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кі він дістав усе». Були й інші написи, що складалися здебільшого з одного слова, чи й зовсім незрозумілі. Мене дуже зацікавило, хто саме був той, що «дістав усе», і що таке оте «все». Можливо, удар ножем у спину?

– Ну, тут мало цікавого, – сказав доктор Лівсі, гортаючи зошит далі.

Наступні десять чи дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. На одному кінці рядка стояла дата, а на другому – сума, як і заведено в бухгалтерських рахунках. Але замість пояснювальних записів між датою і сумою стояло тільки різне число хрестиків.

Наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сімдесят фунтів стерлінгів, але замість пояснення, звідки вони взялися, стояло тільки шість хрестиків. А втім, зрідка додавалася назва місцевості, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу і широту, наприклад: «62˚17'20'; 19˚2'40'».

Записи велися майже двадцять років. Зафіксовані суми весь час зростали. А в самому кінці, після п’яти чи шести помилкових закреслених підрахунків, було підбито загальний підсумок і зроблено напис: «Бонсова пайка».

– Нічогісінько не розумію! – сказав доктор Лівсі.

– Та тут же все ясно, як день! – вигукнув сквайр. – Перед нами прибуткова книга цього підлого пса. Хрестиками замінено назви кораблів та міст, що вони їх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього розбійника у загальній здобичі. Там, де остерігався неточності, він додавав деякі пояснення, як-от «навпроти Каракаса». Це значить, що там вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи, Боже, бідолашним душам, що були на цьому кораблі.

– Справді! – погодився лікар. – От що значить бути мандрівником! Таки так! Бачте, і прибутки його зростали в міру того, як він підвищувався рангом.

Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей, що були написані на окремій сторінці в кінці зошита, і таблиці для обчислювання французьких, англійських та іспанських грошей на монету, яка була в обігу.

– Бережливий злодюга! – вигукнув лікар. – Цього нелегко було обдурити.

– А тепер, – сказав сквайр, – подивимось, що тут.

Конверт був запечатаний у кількох місцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той, що я його знайшов у кишені капітана. Лікар обережно розкрив конверт, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря біля берегів, з назвами бухт, мисів і заток. Взагалі, тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно підвести корабель до берега й кинути якір.

Острів тягнувся на дев’ять миль уздовж і на п’ять вшир. Формою своєю він нагадував товстого дракона, що звівся на задні лапи. На карті було позначено дві добре захищені гавані й гора в центрі острова, що мала назву «Підзорна Труба».

Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики, написані червоним чорнилом: два в північній частині острова і один – у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, що дуже відрізнявся від карлючок капітана, було написано:

«Більша частина скарбу тут».

На зворотному боці карти тим самим почерком були написані такі пояснення:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ-північ-сходу.

Острів Скелета схід-південь-схід і на схід.

Десять футів.

Злитки срібла в північній ямі. Знайдеш її, йдучи узліссям зі східного боку, за десять сажнів на південь від Чорної скелі, просто проти неї.

Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на північному кінці Північного мису, тримаючись на схід і на чверть румба до півночі.

Д. Ф.»

І все. Та хоч як це було коротко й незрозуміло для мене, але сквайра і доктора Лівсі записи ці захопили.

– Лівсі, – заявив сквайр, – вам треба негайно покинути вашу кляту лікарську практику. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні – та які там три тижні… за два тижні… за десять днів ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірніший екіпаж в Англії. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокінсе. Ви, Лівсі, – корабельний лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Редрета, Джойса і Хантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця. Відшукати там скарб буде зовсім не важко. І в нас стане стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…

– Трілоні, – відповів лікар, – я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва виправдаємо ваше довір’я. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.

– Хто це? – вигукнув сквайр. – Назвіть мені цього негідника, сер!

– Це ви, – відповів лікар. – Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тільки ми знаємо про ці папери. Розбійники, які вчинили напад на корчму цієї ночі, хоробрі, відчайдушні шибайголови, а решта, що лишалася на борту того вітрильника, – ще більші, насмілюся сказати. За всяку ціну вони намагатимуться здобути ці гроші. Жоден із нас не повинен ходити поодинці, поки ми не вийдемо в море. Я і Джім лишимося тут до від’їзду. Ви беріть з собою Джойса і Хантера і їдьте до Бристоля. І жоден із нас не повинен нікому казати ні слова про нашу знахідку.

– Лівсі, – відповів сквайр, – ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.

Part two

The Sea-cook

Частина друга

Корабельний кок

7

I Go to Bristol

It was longer than the squire imagined ere we were ready for the sea, and none of our first plans – not even Dr. Livesey’s, of keeping me beside him – could be carried out as we intended. The doctor had to go to London for a physician to take charge of his practice; the squire was hard at work at Bristol; and I lived on at the hall under the charge of old Redruth, the gamekeeper, almost a prisoner, but full of sea-dreams and the most charming anticipations of strange islands and adventures. I brooded by the hour together over the map, all the details of which I well remembered. Sitting by the fire in the housekeeper’s room, I approached that island in my fancy from every possible direction. I explored every acre of its surface; I climbed a thousand times to that tall hill they call the Spy-glass, and from the top enjoyed the most wonderful and changing prospects. Sometimes the isle was thick with savages, with whom we fought, sometimes full of dangerous animals that hunted us, but in all my fancies nothing occurred to me so strange and tragic as our actual adventures.

So the weeks passed on, till one fine day there came a letter addressed to Dr. Livesey, with this addition, «To be opened, in the case of his absence, by Tom Redruth or young Hawkins». Obeying this order, we found, or rather I found – for the gamekeeper was a poor hand at reading anything but print – the following important news:

«Old Anchor Inn, Bristol, March 1, 17

Dear Livesey – As I do not know whether you are at the hall or still in London, I send this in double to both places.

The ship is bought and fitted. She lies at anchor, ready for sea. You never imagined a sweeter schooner – a child might sail her – two hundred tons; name, „Нispaniola“.

I got her through my old friend, Blandly, who has proved himself throughout the most surprising trump. The admirable fellow literally slaved in my interest, and so, I may say, did everyone in Bristol, as soon as they got wind of the port we sailed for – treasure, I mean».

«Redruth», said I, interrupting the letter, «Dr. Livesey will not like that. The squire has been talking, after all».

«Well, who’s a better right?» growled the gamekeeper. «A pretty rum go if squire ain’t to talk for Dr. Livesey, I should think».

At that I gave up all attempts at commentary and read straight on:

«Blandly himself found the „Нispaniola“, and by the most admirable management got her for the merest trifle. There is a class of men in Bristol monstrously prejudiced against Blandly. They go the length of declaring that this honest creature would do anything for money, that the „Нispaniola“ belonged to him, and that he sold it me absurdly high – the most transparent calumnies. None of them dare, however, to deny the merits of the ship.

So far there was not a hitch. The workpeople, to be sure – riggers and what not – were most annoyingly slow; but time cured that. It was the crew that troubled me.

I wished a round score of men – in case of natives, buccaneers, or the odious French – and I had the worry of the deuce itself to find so much as half a dozen, till the most remarkable stroke of fortune brought me the very man that I required.

I was standing on the dock, when, by the merest accident, I fell in talk with him. I found he was an old sailor, kept a public-house, knew all the seafaring men in Bristol, had lost his health ashore, and wanted a good berth as cook to get to sea again. He had hobbled down there that morning, he said, to get a smell of the salt.

I was monstrously touched – so would you have been – and, out of pure pity, I engaged him on the spot to be ship’s cook. Long John Silver, he is called, and has lost a leg; but that I regarded as a recommendation, since he lost it in his country’s service, under the immortal Hawke. He has no pension, Livesey. Imagine the abominable age we live in!

Well, sir, I thought I had only found a cook, but it was a crew I had discovered. Between Silver and myself we got together in a few days a company of the toughest old salts imaginable – not pretty to look at, but fellows, by their faces, of the most indomitable spirit. I declare we could fight a frigate.

Long John even got rid of two out of the six or seven I had already engaged. He showed me in a moment that they were just the sort of fresh-water swabs we had to fear in an adventure of importance.

I am in the most magnificent health and spirits, eating like a bull, sleeping like a tree, yet I shall not enjoy a moment till I hear my old tarpaulins tramping round the capstan. Seaward, ho! Hang the treasure! It’s the glory of the sea that has turned my head. So now, Livesey, come post; do not lose an hour, if you respect me.

Let young Hawkins go at once to see his mother, with Redruth for a guard; and then both come full speed to Bristol.

John Trelawney.

Postscript – I did not tell you that Blandly, who, by the way, is to send a consort after us if we don’t turn up by the end of August, had found an admirable fellow for sailing master – a stiff man, which I regret, but in all other respects a treasure. Long John Silver unearthed a very competent man for a mate, a man named Arrow. I have a boatswain who pipes, Livesey; so things shall go man-o’-war fashion on board the good ship „Hispaniola“.

I forgot to tell you that Silver is a man of substance. I know of my own knowledge that he has a banker’s account, which has never been overdrawn. He leaves his wife to manage the inn; and as she is a woman of colour, a pair of old bachelors like you and I may be excused for guessing that it is the wife, quite as much as the health, that sends him back to roving.

J. T.

P.P.S. – Hawkins may stay one night with his mother.

J. T».

You can fancy the excitement into which that letter put me. I was half beside myself with glee; and if ever I despised a man, it was old Tom Redruth, who could do nothing but grumble and lament. Any of the under-gamekeepers would gladly have changed places with him; but such was not the squire’s pleasure, and the squire’s pleasure was like law among them all. Nobody but old Redruth would have dared so much as even to grumble.

The next morning he and I set out on foot for the «Admiral Benbow», and there I found my mother in good health and spirits. The captain, who had so long been a cause of so much discomfort, was gone where the wicked cease from troubling. The squire had had everything repaired, and the public rooms and the sign repainted, and had added some furniture – above all a beautiful armchair for mother in the bar. He had found her a boy as an apprentice also so that she should not want help while I was gone.

It was on seeing that boy that I understood, for the first time, my situation. I had thought up to that moment of the adventures before me, not at all of the home that I was leaving; and now, at sight of this clumsy stranger, who was to stay here in my place beside my mother, I had my first attack of tears. I am afraid I led that boy a dog’s life, for as he was new to the work, I had a hundred opportunities of setting him right and putting him down, and I was not slow to profit by them.

The night passed, and the next day, after dinner, Redruth and I were afoot again and on the road. I said good-bye to mother and the cove where I had lived since I was born, and the dear old «Admiral Benbow» – since he was repainted, no longer quite so dear. One of my last thoughts was of the captain, who had so often strode along the beach with his cocked hat, his sabre-cut cheek, and his old brass telescope. Next moment we had turned the corner and my home was out of sight.

The mail picked us up about dusk at the «Royal George» on the heath. I was wedged in between Redruth and a stout old gentleman, and in spite of the swift motion and the cold night air, I must have dozed a great deal from the very first, and then slept like a log up hill and down dale through stage after stage, for when I was awakened at last it was by a punch in the ribs, and I opened my eyes to find that we were standing still before a large building in a city street and that the day had already broken a long time.

«Where are we?» I asked.

«Bristol», said Tom. «Get down».

Mr. Trelawney had taken up his residence at an inn far down the docks to superintend the work upon the schooner. Thither we had now to walk, and our way, to my great delight, lay along the quays and beside the great multitude of ships of all sizes and rigs and nations. In one, sailors were singing at their work, in another there were men aloft, high over my head, hanging to threads that seemed no thicker than a spider’s. Though I had lived by the shore all my life, I seemed never to have been near the sea till then. The smell of tar and salt was something new. I saw the most wonderful figureheads, that had all been far over the ocean. I saw, besides, many old sailors, with rings in their ears, and whiskers curled in ringlets, and tarry pigtails, and their swaggering, clumsy sea-walk; and if I had seen as many kings or archbishops I could not have been more delighted.

And I was going to sea myself, to sea in a schooner, with a piping boatswain and pig-tailed singing seamen, to sea, bound for an unknown island, and to seek for buried treasure!

While I was still in this delightful dream, we came suddenly in front of a large inn and met squire Trelawney, all dressed out like a sea-officer, in stout blue cloth, coming out of the door with a smile on his face and a capital imitation of a sailor’s walk.

«Here you are», he cried, «and the doctor came last night from London. Bravo! The ship’s company complete!»

«Oh, sir», cried I, «when do we sail?»

«Sail!» says he. «We sail tomorrow!»

7

Я їду до Бристоля

Значно більше часу минуло, ніж гадав сквайр, поки ми були готові вийти в море. Не здійснилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі бути зі мною: йому довелося поїхати до Лондона, аби знайти того, хто замінив би його на час відсутності. Сквайр клопотав у Бристолі. А я жив у його садибі під охороною старого єгеря Редрета майже як в’язень, весь сповнений мрій про море, про дивні острови й пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її напам’ять. Сидячи біля вогню в кімнаті домоурядника, я в мріях своїх підпливав до острова з різних боків. Досліджував кожен вершок його поверхні, у тисячний раз видирався нагору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини її милувався чудовими й мінливими краєвидами. Іноді в моїй уяві острів аж кишів дикунами, і ми змушені були від них захищатись. Іноді його заселяли небезпечні хижі звірі, які ганялися за нами. Але при всій моїй фантазії я не міг передбачити тих дивних і трагічних подій, що сталися з нами там насправді.

Так минали тижні, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою припискою:

«Якщо лікар відсутній, лист мають відкрити Том Редрет або молодий Гокінс».

Підкоряючись цьому наказові, ми прочитали (або, точніше, я прочитав, бо єгер так-сяк міг читати тільки друковане) такі важливі новини:

«Готель „Старий якір“, Бристоль

1 березня 17… року.

Дорогий Лівсі!

Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу одночасно на обидві адреси.

Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Ви ніколи й не мріяли про кращу шхуну – дитина може нею керувати. Місткість – двісті тонн. Назва – „Еспаньйола“.

Я дістав її з допомогою мого давнього приятеля Блендлі, який виявився чудовим ділком. Цей прекрасний чоловік працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, тобто про наші скарби…»

– Редрет, – сказав я, перериваючи читання, – докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.

– А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? – пробурмотів єгер. – Чого б це йому мовчати? Щоб догодити докторові Лівсі, чи що?

Я не став з ним сперечатися і читав далі:

«Блендлі сам відшукав „Еспаньйолу“ і, завдяки своїй спритності, купив її за сміховинно малу ціну. Правда, є в Бристолі людці, які дуже не люблять Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік все робить тільки за гроші, ніби „Еспаньйола“ належала йому і він продав мені її втридорога, – безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.

Отже, досі не було ніяких затримок. Щоправда, робітники спочатку працювали мляво, але потім справа пішла краще. Багато довелося клопотатись, щоб підібрати команду.

Я вирішив найняти чоловік двадцять – на випадок нападу тубільців, піратів або клятих французів. Я вже просто з сил вибився, а знайшов тільки півтузеня чоловік, аж от щасливий випадок послав саме ту людину, яка мені була потрібна.

Я стояв на набережній, коли зовсім випадково розбалакався з ним. Виявилося, що він старий моряк, тримає корчму, знає всіх моряків у Бристолі. Втратив здоров’я на березі й хоче найнятися хоч би кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він прийшов у порт тільки для того, щоб подихати солоним морським повітрям.

Це мене дуже зворушило (вас це теж неодмінно б зворушило). З жалю я запропонував йому місце корабельного кухаря. Звуть його Довгим Джоном Сільвером. У нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, тільки добре рекомендує його, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під начальством безсмертного Гока. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте тільки, в який ганебний вік ми живемо!

Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Сільвер і я, ми за кілька днів підібрали команду справжніх випробуваних просолених моряків – не дуже, мабуть, привабливих на вигляд, але, судячи з їхніх облич, відчайдухів. Запевняю, що з таким екіпажем ми можемо піти в бій хоч би й проти фрегата.

Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я їх найняв раніше. Він за якусь хвилину довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими не можна зв’язуватись, коли йдеш у небезпечне плавання.

Почуваю себе чудово: їм наче бик, сплю мов колода. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Гей, швидше б у море! До дідька скарби! Море, а не скарби, паморочить мені голову! Отже, Лівсі, мчіть сюди. Не втрачайте ні години, якщо ви поважаєте мене.

Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрета попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва повним ходом поспішають до Бристоля.

Джон Трілоні.

Post scriptum. Забув вам сказати, що Блендлі, який обіцяв надіслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан чудова людина, але страшенно впертий. Довгий Джон Сільвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерроу. А я, Лівсі, вже маю на оці боцмана, який грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї „Еспаньйоли“ все буде, як на військовому кораблі.

Забув написати вам, що Сільвер – людина, яка має свої кошти. Я знаю, що в нього є поточний рахунок у банку. Хазяйнувати в корчмі він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих холостяків, як ми з вами, мимоволі майне думка, що не тільки турботи про власне здоров’я, а також і жінка женуть його знову в море.

Дж. Т.

P. P. S. Гокінс може залишитися на ніч у своєї матері.

Дж. Т.».

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, – то це був старий Том Редрет, який тільки буркотів і скаржився. Будь-хто з молодших єгерів радо погодився б їхати замість нього. Але не було на те волі сквайра, а воля сквайра – закон для його слуг. Ніхто, крім старого Редрета, не наважився б навіть і буркнути.

Наступного ранку ми з ним пішки вирушили до «Адмірала Бенбоу», і там я побачив свою матір при доброму здоров’ї і у доброму настрої. Зі смертю капітана закінчилися всі неприємності, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти наказав полагодити все поламане в корчмі, наново пофарбувати стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі. За прилавком тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов їй також хлопчика на допомогу на час моєї відсутності.