Острів Скарбів / Treasure Island

«They got the money, you say? Well, then, Hawkins, what in fortune were they after? More money, I suppose?»

«No, sir; not money, I think», replied I. «In fact, sir, I believe I have the thing in my breast pocket; and to tell you the truth, I should like to get it put in safety».

«To be sure, boy; quite right», said he. «I’ll take it, if you like».

«I thought perhaps Dr. Livesey» – I began.

«Perfectly right», he interrupted very cheerily, «perfectly right – a gentleman and a magistrate. And, now I come to think of it, I might as well ride round there myself and report to him or squire. Master Pew’s dead, when all’s done; not that I regret it, but he’s dead, you see, and people will make it out against an officer of his Majesty’s revenue, if make it out they can. Now, I’ll tell you, Hawkins, if you like, I’ll take you along».

I thanked him heartily for the offer, and we walked back to the hamlet where the horses were. By the time I had told mother of my purpose they were all in the saddle.

«Dogger», said Mr. Dance, «you have a good horse; take up this lad behind you».

As soon as I was mounted, holding on to Dogger’s belt, the supervisor gave the word, and the party struck out at a bouncing trot on the road to Dr. Livesey’s house.

5

Кінець сліпого

Проте, як виявилось, моя цікавість була сильнішою за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.

Щойно я встиг зайняти свій спостережний пункт, як з’явилися вороги, їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійці – сліпий жебрак. За хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.

– Розбивайте двері! – гукнув він.

– Єсть, сер! – відповіли двоє чи троє.

Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були відчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він аж палав від нетерпіння.

– Заходь, заходь! – кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

Четверо чи п’ятеро вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з клятим сліпцем. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось загорланив зсередини:

– Біллі мертвий!

Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

– Обшукайте його, мерзотні лінтюхи! Решта біжіть нагору, по скриню! – скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

– П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

– А те, що нам треба, там? – проревів П’ю.

– Гроші тут.

– До біса гроші! – закричав сліпий. – Я кажу про папери Флінта!

– Їх щось ніде не видно.

– Гей ви, там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! – знову прокричав сліпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

– Його вже встигли обшукати до нас, – сказав він. – Нам нічого не залишили.

– Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. – крикнув сліпий П’ю. – Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте по всіх кутках!..

– Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену залишили, – сказав розбійник, що висунувся з вікна.

– Шукайте, шукайте їх! Переверніть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землі.

У корчмі зчинилася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

– Це знову Дерк, – сказав один. – Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

– Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревів він. – Коли б мені очі!..

Цей заклик начебто трохи вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.

– У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все викручуєтеся, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпець! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз’їжджати в каретах?!

– Та хай їм грець, П’ю! Адже гроші вже в нас, – пробурмотів один.

– А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, – додав інший. – Бери гроші, П’ю, і годі тобі казитися.

П’ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П’ю був і сліпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук палицю.

Ця сварка була для нас порятунком. У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самоті, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Зрештою він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.

Він пробіг за кілька кроків од мене, волаючи щосили:

– Джонні, Чорний Песе, Дерку!.. – він називав і інші імена. – Ви ж не кинете старого П’ю, не залишите старого П’ю, братки!

Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити чотирьох чи п’ятьох вершників, які галопом спускалися вниз.

Тоді П’ю зрозумів свою помилку. Він дико закричав і, повернувшись, побіг до придорожнього рівчака. Він впав у нього, але миттю підвівся і, остаточно розгубившись, кинувся бігти знову, просто під копита коней.

Передній вершник спробував був обминути його, але не зміг. П’ю потрапив під коня і впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розірвав нічний морок. Чотири кінських копита зім’яли його, притисли до землі й промчали далі. П’ю впав набік, потім повільно перевернувся лицем униз і завмер.

Я вискочив зі схованки і гукнув вершників. Вони збилися навколо сліпого, налякані нещасним випадком. Я відразу впізнав їх. Позаду всіх їхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лівсі. Інші були вершники берегової охорони, яких він зустрів по дорозі і покликав нам на допомогу. Чутки про якийсь двощогловик у Кіттовому Лігві дійшли до начальника митниці Денса, і він вирушив туди з вартовими. Лише завдяки цьому ми з матір’ю і врятувалися від неминучої смерті.

П’ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солі, невдовзі прийшла до пам’яті. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще бідкалася, що не встигла відрахувати своїх грошей.

Тим часом начальник митниці зі своїм загоном поскакав до Кіттового Лігва. Та оскільки стражники боялися засідки, вони спустилися до берега, злізли з коней і повели їх за поводи. Отже, не дивно, що, коли вони нарешті дісталися до бухти, вітрильник уже встиг знятися з якоря, хоч і виднівся ще досить близько від берега. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось порадив йому відійти в тінь, щоб не дістати доброї порції свинцю. Тієї ж миті куля просвистіла біля самісінького його плеча.

Вітрильник пройшов повз мис і незабаром зник.

Містер Денс, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину в Б., щоб вислати в море сторожевий катер.

– Та це все одно даремно, – сказав він. – Вони втекли, і наздогнати їх неможливо. Я радий, – додав він, вислухавши мої розповіді, – що наступив містерові П’ю на мозолю.

Я вже встиг розповісти йому про сліпого. Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.

Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.

– То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а що ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?

– Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, – відповів я. – Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би сховати цю штуку в безпечне місце.

– Вірно, хлопче, цілком вірно, – відказав він. – Давай її мені, якщо хочеш.

– Я хотів віддати її докторові Лівсі… – почав я.

– Цілком слушно, – гаряче перебив мене містер Денс. – Цілком. Доктор Лівсі – джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П’ю помер. Я ніскілечки не шкодую, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони в цій смерті. Чуєш, Гокінсе? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.

Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися до села, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій намір, всі вже посідали верхи.

– Доггере, – сказав містер Денс, – у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник охорони віддав команду, і загін клусом поскакав по дорозі до будинку доктора Лівсі.

6

The Captain’s Papers

Wе rode hard all the way till we drew up before Dr. Livesey’s door. The house was all dark to the front.

Mr. Dance told me to jump down and knock, and Dogger gave me a stirrup to descend by. The door was opened almost at once by the maid.

«Is Dr. Livesey in?» I asked.

«No», she said, «he had come home in the afternoon but had gone up to the hall to dine and pass the evening with the squire».

«So there we go, boys», said Mr. Dance.

This time, as the distance was short, I did not mount, but ran with Dogger’s stirrup-leather to the lodge gates and up the long, leafless, moonlit avenue to where the white line of the hall buildings looked on either hand on great old gardens. Here Mr. Dance dismounted, and taking me along with him, was admitted at a word into the house.

The servant led us down a matted passage and showed us at the end into a great library, all lined with bookcases and busts upon the top of them, where the squire and Dr. Livesey sat, pipe in hand, on either side of a bright fire.

I had never seen the squire so near at hand. He was a tall man, over six feet high, and broad in proportion, and he had a bluff, rough-and-ready face, all roughened and reddened and lined in his long travels. His eyebrows were very black, and moved readily, and this gave him a look of some temper, not bad, you would say, but quick and high.

«Come in, Mr. Dance», says he, very stately and condescending.

«Good evening, Dance», says the doctor with a nod. «And good evening to you, friend Jim. What good wind brings you here?»

The supervisor stood up straight and stiff and told his story like a lesson; and you should have seen how the two gentlemen leaned forward and looked at each other, and forgot to smoke in their surprise and interest. When they heard how my mother went back to the inn, Dr. Livesey fairly slapped his thigh, and the squire cried «Bravo!» and broke his long pipe against the grate. Long before it was done, Mr. Trelawney (that, you will remember, was the squire’s name) had got up from his seat and was striding about the room, and the doctor, as if to hear the better, had taken off his powdered wig and sat there looking very strange indeed with his own close-cropped black poll.

At last Mr. Dance finished the story.

«Mr. Dance», said the squire, «you are a very noble fellow. And as for riding down that black, atrocious miscreant, I regard it as an act of virtue, sir, like stamping on a cockroach. This lad Hawkins is a trump, I perceive. Hawkins, will you ring that bell? Mr. Dance must have some ale».

«And so, Jim», said the doctor, «you have the thing that they were after, have you?»

«Here it is, sir», said I, and gave him the oilskin packet.

The doctor looked it all over, as if his fingers were itching to open it; but instead of doing that, he put it quietly in the pocket of his coat.

«Squire», said he, «when Dance has had his ale he must, of course, be off on his Majesty’s service; but I mean to keep Jim Hawkins here to sleep at my house, and with your permission, I propose we should have up the cold pie and let him sup».

«As you will, Livesey», said the squire; «Hawkins has earned better than cold pie».

So a big pigeon pie was brought in and put on a sidetable, and I made a hearty supper, for I was as hungry as a hawk, while Mr. Dance was further complimented and at last dismissed.

«And now, squire», said the doctor.

«And now, Livesey», said the squire in the same breath.

«One at a time, one at a time», laughed Dr. Livesey.

«You have heard of this Flint, I suppose?»

«Heard of him!» cried the squire. «Heard of him, you say! He was the bloodthirstiest buccaneer that sailed. Blackbeard was a child to Flint. The Spaniards were so prodigiously afraid of him that, I tell you, sir, I was sometimes proud he was an Englishman. I’ve seen his top-sails with these eyes, off Trinidad, and the cowardly son of a rum-puncheon that I sailed with put back – put back, sir, into Port of Spain».

«Well, I’ve heard of him myself, in England», said the doctor. «But the point is, had he money?»

«Money!» cried the squire. «Have you heard the story? What were these villains after but money? What do they care for but money? For what would they risk their rascal carcasses but money?»

«That we shall soon know», replied the doctor. «But you are so confoundedly hot-headed and exclamatory that I cannot get a word in. What I want to know is this: supposing that I have here in my pocket some clue to where Flint buried his treasure. Will that treasure amount to much?»

«Amount, sir!» cried the squire. «It will amount to this: if we have the clue you talk about, I fit out a ship in Bristol dock, and take you and Hawkins here along, and I’ll have that treasure if I search a year».

«Very well», said the doctor. «Now, then, if Jim is agreeable, we’ll open the packet»; and he laid it before him on the table.

The bundle was sewn together, and the doctor had to get out his instrument case and cut the stitches with his medical scissors. It contained two things – a book and a sealed paper.

«First of all we’ll try the book», observed the doctor.

The squire and I were both peering over his shoulder as he opened it, for Dr. Livesey had kindly motioned me to come round from the side-table, where I had been eating, to enjoy the sport of the search. On the first page there were only some scraps of writing, such as a man with a pen in his hand might make for idleness or practice. One was the same as the tattoo mark, «Billy Bones his fancy»; then there was «Mr. W. Bones, mate», «No more rum», «Off Palm Key he got itt», and some other snatches, mostly single words and unintelligible. I could not help wondering who it was that had «got itt», and what «itt» was that he got. A knife in his back as like as not.

«Not much instruction there», said Dr. Livesey as he passed on.

The next ten or twelve pages were filled with a curious series of entries. There was a date at one end of the line and at the other a sum of money, as in common account-books, but instead of explanatory writing, only a varying number of crosses between the two.

On the 12th of June, 1745, for instance, a sum of seventy pounds had plainly become due to someone, and there was nothing but six crosses to explain the cause. In a few cases, to be sure, the name of a place would be added, as «Offe Caraccas», or a mere entry of latitude and longitude, as «62˚17'20'; 19˚2'40'».

The record lasted over nearly twenty years, the amount of the separate entries growing larger as time went on, and at the end a grand total had been made out after five or six wrong additions, and these words appended, «Bones, his pile».

«I can’t make head or tail of this», said Dr. Livesey.

«The thing is as clear as noonday», cried the squire. «This is the black-hearted hound’s account-book. These crosses stand for the names of ships or towns that they sank or plundered. The sums are the scoundrel’s share, and where he feared an ambiguity, you see he added something clearer. „Offe Caraccas“, now; you see, here was some unhappy vessel boarded off that coast. God help the poor souls that manned her – coral long ago».

«Right!» said the doctor. «See what it is to be a traveller. Right! And the amounts increase, you see, as he rose in rank».

There was little else in the volume but a few bearings of places noted in the blank leaves towards the end and a table for reducing French, English, and Spanish moneys to a common value.

«Thrifty man!» cried the doctor. «He wasn’t the one to be cheated».

«And now», said the squire, «for the other».

The paper had been sealed in several places with a thimble by way of seal; the very thimble, perhaps, that I had found in the captain’s pocket. The doctor opened the seals with great care, and there fell out the map of an island, with latitude and longitude, soundings, names of hills and bays and inlets, and every particular that would be needed to bring a ship to a safe anchorage upon its shores. It was about nine miles long and five across, shaped, you might say, like a fat dragon standing up, and had two fine land-locked harbours, and a hill in the centre part marked «The Spy-glass». There were several additions of a later date, but above all, three crosses of red ink – two on the north part of the island, one in the southwest – and beside this last, in the same red ink, and in a small, neat hand, very different from the captain’s tottery characters, these words:

«Bulk of treasure here».

Over on the back the same hand had written this further information:

Tall tree, Spy-glass shoulder, bearing a point to the N. of N.N.E.

Skeleton Island E.S.E. and by E.

Ten feet.

The bar silver is in the north cache; you can find it by the trend of the east hummock, ten fathoms south of the black crag with the face on it.

The arms are easy found, in the sand-hill, N. point of north inlet cape, bearing E. and a quarter N.

J.F.

That was all; but brief as it was, and to me incomprehensible, it filled the squire and Dr. Livesey with delight.

«Livesey», said the squire, «you will give up this wretched practice at once. Tomorrow I start for Bristol. In three weeks’ time – three weeks! – two weeks – ten days – we’ll have the best ship, sir, and the choicest crew in England. Hawkins shall come as cabin-boy. You’ll make a famous cabin-boy, Hawkins. You, Livesey, are ship’s doctor; I am admiral. We’ll take Redruth, Joyce, and Hunter. We’ll have favourable winds, a quick passage, and not the least difficulty in finding the spot, and money to eat, to roll in, to play duck and drake with ever after».

«Trelawney», said the doctor, «I’ll go with you; and I’ll go bail for it, so will Jim, and be a credit to the undertaking. There’s only one man I’m afraid of».

«And who’s that?» cried the squire. «Name the dog, sir!»

«You», replied the doctor; «for you cannot hold your tongue. We are not the only men who know of this paper. These fellows who attacked the inn tonight – bold, desperate blades, for sure – and the rest who stayed aboard that lugger, and more, I dare say, not far off, are, one and all, through thick and thin, bound that they’ll get that money. We must none of us go alone till we get to sea. Jim and I shall stick together in the meanwhile; you’ll take Joyce and Hunter when you ride to Bristol, and from first to last, not one of us must breathe a word of what we’ve found».

«Livesey», returned the squire, «you are always in the right of it. I’ll be as silent as the grave».

6

Капітанові папери

Ми мчали щодуху всю дорогу і зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лівсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.

Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже одразу служниця відчинила двері.

– Доктор Лівсі вдома? – спитав я.

– Ні, нема, – відповіла служниця. – Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й перебути вечір у сквайра.

– Їдьмо туди, хлопці, – сказав містер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.

Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.

Служник провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф з погруддями на них. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі і сквайр.

Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим почервонілим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Дуже рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.

– Заходьте, містере Денс, – сказав він повагом, але милостиво.

– Добрий вечір, Денсе, – сказав лікар, кивнувши головою. – Добрий вечір і тобі, друже. Якими вітрами занесло вас сюди?

Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився зі свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.

Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.

– Містере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього брудного негідника, то я вважаю це за доброчесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінсе, подзвони у той дзвоник. Містер Денс має випити елю.

– Отже, Джіме, – сказав лікар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?

– Ось воно, сер, – відповів я і подав йому пакет.

Лікар оглянув пакет з усіх боків так, немов у нього руки свербіли негайно розкрити його. Та він цього не зробив, а спокійно поклав пакет у кишеню свого сюртука.

– Сквайре, – сказав він, – коли Денс вип’є пива, йому треба буде повернутися до своїх службових обов’язків. А Джіма Гокінса я думаю залишити тут. Він заночує в моєму домі, і, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряє.