скачать книгу бесплатно
Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вiнстон Черчiлль. Становлення молодоi королеви (1947–1955)
Роберт Лейсi
Роберт Лейсi, вiдомий британський iсторик та бiограф, пише про королеву Єлизавету II та ii надзвичайне життя вже понад сорок рокiв. Тож його участь як консультанта у серiалi вiд Netflix «Корона» цiлком закономiрна. Проте тут його голос був радше дорадчим, бо те-левiзiйний образ монарха Великоi Британii, послуговуючись законами жанру, створив сце-нарист Пiтер Морган. Однак глядачевi завжди хочеться зазирнути за лаштунки, побачити те, що за кадром, i королiвський бiограф Роберт Лейсi задовольнив цю цiкавiсть, написа-вши роман «Корона: iсторiя iз серця подiй», в якому додае до подiй серiалу експертних оцiнок та глибоких деталей, змальовуе реалii Букiнгемського палацу та Давнiнг-стрiт, 10. Загалом обидва автори роблять нас свiдками непростоi iсторii, як мрii й надii початку життя згодом пiдпорядковуються лише обов’язку. Єлизавета Маунтбеттен й подумати не могла, що батько помре так рано, i iй, ще зовсiм молодiй i недосвiдченiй, доведеться зiйти на трон, щоб правити найбiльшою свiтовою iмперiею за доби великих суспiльних, культу-рних i полiтичних змiн. На час коронацii, у 25 рокiв, вона вже була дружиною та матiр’ю, однак ii становлення як королеви тiльки починалося.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Роберт Лейсi
Корона
Книга 1. Єлизавета ІІ, Вiнстон Черчилль. Становлення молодоi королеви (1947–1955)
Передмова Пiтера Моргана
Що справжне, а де – фантазiя? Що iстина, а де – вигадка? Що було, а де – небилиця? Зрозумiло, чимало глядачiв, якi дивилися фiльм «Корона», шукали вiдповiдi на цi запитання, звертаючись передовсiм до Вiкiпедii. Це була надзвичайно приемна робота – писати «Корону», аналiзувати характери численних яскравих персонажiв та подiй, з яких складалася iсторiя 1947–1955 рокiв. І водночас неймовiрно складна – вкласти десять насичених драматизмом рокiв у десять годин телеефiру.
Тож мене неабияк потiшило те, що королiвський iсторик Роберт Лейсi погодився прояснити ситуацiю: вiдокремити факти вiд вигадок, а також значно доповнити розповiдь. Тепер Роберт повернеться в тi роки, почавши з нелегкого 1947-го, коли король зрозумiе, що вiн важко хворий, а його сором’язлива старша дочка, 21-рiчна принцеса Єлизавета, збираеться одружитися iз вродливим, але зарозумiлим iноземцем, який, на думку родичiв, зовсiм iй не пара…
1
Волфертонський сплеш
Кохання та шлюб
Букiнгемський палац, 1947-й рiк – читаемо пiдпис пiд фотографiею. Перший епiзод «Корони» веде нас до серцевини iсторii. У ваннiй кiмнатi уражений раком король Георг VI, болiсно кашляючи, схиляеться над чашею вбиральнi. Кров покидае його тiло – разом iз життям. Король помирае, можна готуватися вiтати королеву…
Перед королiвським троном стоiть на колiнах худорлявий, у поношенiй формi часiв вiйни, лейтенант Фiлiп Маунтбеттен. Вiн готовий до змiн, якi чекають на нього попереду, зважаючи на майбутнiй шлюб iз принцесою Єлизаветою. Весiлля вiдбудеться наступного дня. Лорд-канцлер, граф-маршал, iншi особи палацового iстеблiшменту з тривогою в очах стежать за кожним рухом хворого монарха. Той бере до рук меча, щоб торкнутися ним плеча майбутнього зятя, в такий спосiб надаючи йому статусу королiвськоi персони.
Фiлiп Маунтбеттен, який щойно отримав благородний титул, демонструе свiй Орден Пiдв’язки (лiворуч) пiсля посвячення в Букiнгемському палацi 19 листопада 1947 року королем Георгом VI, напередоднi дня свого весiлля. А тим часом (праворуч) вiн ще працюе на вулицi Вайтгол; на цiй фотографii 1947 року молодий лейтенант Маунтбеттен виконуе своi щоденнi обов’язки в Адмiралтействi
Король починае заiкатися, коли намагаеться вимовити всi дарованi титули Фiлiпа. Вiн завершуе цей список найвищою вiдзнакою Великоi Британii – Орденом Пiдв’язки, яким Едуард III вперше посвятив у лицарi своiх товаришiв по бою в 1348 роцi. Його величнiсть дозволив називати лейтенанта Фiлiпа Маунтбеттена «Його Королiвською Високiстю».
У The Times повiдомили про це наступного дня, 20 листопада 1947 року, зазначивши, що «йому надаеться титул барона Гринвiцького з Гринвiча [данина вiйськово-морському флоту, де служив Фiлiп], графа Мерiонетського [уклiн Уельсу] та герцога Единбурзького (традицiйне королiвське герцогство та комплiмент Шотландii)… Король торкнувся мечем лейтенанта Маунтбеттена, коли той став перед ним на колiна пiд час церемонii посвячення в лицарi, i вручив йому знаки Ордена Пiдв’язки».
Усе було майже так, як ми бачили на екранi, – лише з однiею вiдмiннiстю. У прелюдii до сцени дарування титулу «Його Королiвська Високiсть принц Грецii та Данii Фiлiп» вiдмовляеться вiд своеi грецькоi нацiональностi «та всiх iноземних звань», щоб стати громадянином Великоi Британii. Тобто сумнiвний iноземний принц стае на наших очах смiливим британським героем вiйни.
Насправдi Фiлiп уже отримав британське громадянство на початку цього року вiдповiдно до закону – через рутинний бюрократичний процес, а не в Букiнгемському палацi. Історiя свiдчить, що грецький принц Фiлiп вiдмовився вiд своiх грецьких титулiв, щоб отримати британське громадянство 18 березня 1947 року. Згiдно iз Законом про британське громадянство та статус iноземцiв вiн називався просто лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном протягом восьми мiсяцiв до того, як його тесть надiлив його титулами.
Дух вiкiнгiв… 1935 року грецький принц Фiлiп (14 рокiв) зiграв Дональбана в шекспiрiвськiй «Макбет», бувши вихованцем Гордонстоуна, прогресивноi академii на пiвночi Шотландii, створеноi еврейським просвiтником Куртом Ганном пiсля втечi з нацистськоi Нiмеччини
Ви дивитесь iсторичну драму, шановний читачу, а не iсторичний документальний фiльм. «Корона» – це творча уява, яку живив дух реальних подiй. Щоб зрозумiти Фiлiпа, нам слiд завважити його вiдмову вiд закордонного королiвського статусу саме тодi, коли вперше зустрiчаемось з ним. Тодi краще сприйматиметься його повноцiнне долучення до Вiндзорського дому наступного дня.
Те, що ви бачите на екранi, е i правдою, i трохи фантазiею – у вiковiчнiй традицii iсторичноi драми. Перекладена багатьма авторами, зокрема, й Фрiдрiхом Шиллером, трагедiя «Марiя Стюарт», вперше поставлена 1800 року, часто згадуеться як класичний приклад iсторичноi п’еси. У нiй е сцена, коли шотландська королева Марiя зустрiлася вiч-на-вiч з королевою Єлизаветою I. Усе правда, за винятком того, що насправдi двi жiнки нiколи не зустрiчались.
Як продемонструе ця книжка, «Корона» базуеться на ретельних фактичних дослiдженнях. Але водночас це телевiзiйне шоу, хитро складена мозаiка, мета якоi – розважати, залучаючи для цього великi iмена, надзвичайнi подii та важливi теми в життi нацii.
Найвища сила давньоi та сучасноi британськоi монархii полягае в ii здатностi генерувати щирi емоцii, iнодi злi та ворожi, але зазвичай цiкавi та захопливi – i завжди надзвичайно сентиментальнi. «З усiх, найрiзноманiтнiших форм правлiння, якi панували у свiтi, – писав iсторик Едвард Гiббон, – спадкова монархiя, мабуть, надае найбiльший простiр для комiзму».
Цим парадоксам Пiтер Морган намагаеться дати раду в «Коронi», бо вони також безпосередньо стосуються двох цiлком реальних людей – Єлизавети Вiндзорськоi та Фiлiпа Маунтбеттена, а також iхнього подружнього життя, в яке вони вступають. Це драматизацiя сiмдесятирiчних стосункiв – любовноi iсторii, яка е одночасно простою й дуже складною. Ось чому епiзод першоi серii починаеться не зi вступу королеви Єлизавети II на престол у лютому 1952 року та ii коронацii в червнi наступного року, хоч обидвi подii справдi вiдбувалися, або iнших визначних пам’ятних дат.
Уперше ми зустрiчаемося з Єлизаветою напередоднi ii весiлля з Фiлiпом. Насправдi вони обое не пригадують нi час, нi мiсце першоi зустрiчi. Зате добре пам’ятають, коли по-особливому подивилися одне на одного.
* * *
КОРОЛЬ ГЕОРГ VI
(1895–1952)
Зiграв – Джаред Харрiс
Хрест Вiкторii – найвища нагорода Великоi Британii за вiдвагу на полi бою. У вереснi 1940 року, в розпал блiцкригу, король Георг VI заснував ii цивiльний аналог – Георгiiвський хрест, i це стало влучною метафорою його життя. Змалку хлопчик страждав через погане здоров’я, його маленькi ноги потребували виправних наколiнникiв, а на додачу вiн щодня отримував грубi повчання вiд свого батька, Георга V. Тож не дивно, що «Бертi» до восьми рокiв заiкався.
Лише дружина – Єлизавета Боуз-Лайон i лiкар-логопед з Австралii не сумнiвалися в силi його духу. Саме вони повернули йому впевненiсть та вiру в себе. «Я зламався й ридав, як дитина, – зiзнався новий король у приватнiй бесiдi пiд час зречення 1936 року свого блискучого, але осоромленого старшого брата. Однак стоiцизм, який Георг VI демонстрував на публiцi i з допомогою якого боровся зi своею очевидною сором’язливiстю та мовними огрiхами, додавав привабливостi монархii.
Красномовнiшою за будь-якi слова була остання шана королю вiд Вiнстона Черчилля – вiнок з бiлих лiлiй та гвоздик у характернiй формi Георгiiвського хреста.
* * *
«Ми, можливо, зустрiчались i ранiше, – писала принцеса Єлизавета 1947-го року, вiдповiдаючи на запитання палацового кореспондента, – на коронацii [Георга VI у травнi 1937 року] або на весiллi герцогинi Кентськоi [у листопадi 1934 року]». Як прямi нащадки королеви Вiкторii Єлизавета та Фiлiп були дiтьми давнього, шляхетного королiвського роду. Вони успадкували традицii ХІХ столiття, тож усе ще збиралися на подiбнi подii. Проте, вела далi Єлизавета, «вперше я пам’ятаю зустрiч iз Фiлiпом, – наголошуючи на словi “пам’ятаю”, – в Королiвському вiйськово-морському коледжi в Дартмутi в липнi 1939-го, безпосередньо перед вiйною».
Їi органiзував двоюрiдний брат Георга VI, лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен, який, як i король, навчався в морському училищi Дартмута. Доля Маунтбеттена переплелася з долею Вiндзорського дому ще з часiв правлiння королеви Вiкторii. Дiкi, як i Георг VI, – один з ii правнукiв, а його батько Луi був першим лордом Адмiралтейства на початку Першоi свiтовоi вiйни. Цей титул вiн отримав пiсля 46 рокiв патрiотичноi вiйськово-морськоi служби. Однак через нiмецьке походження, менше нiж за три мiсяцi пiсля початку бойових дiй, його зняли з посади пiд час популярного тодi полювання на вiдьом, тобто на всiх тевтонцiв, на всю нiмецьку культуру – вiд нiмецьких ковбас до собак.
Дружба мiж Вiндзором i Маунтбеттеном стала ще тiснiшою завдяки однiй подii: одного сумного грудневого вечора 1936 року молодший Луiс i новий король Георг VI разом спостерiгали, як король Едуард VIII, який нещодавно зрiкся престолу, збирав речi, вiд’iжджаючи з краiни. «Дiкi, це жахливо, – згадував Маунтбеттен слова короля-друга, сказанi зi сльозами на очах. – Адже я лише морський офiцер. Це едине, що я знаю».
«Це дуже дивний збiг обставин, – казав лорд Маунтбеттен, – адже батько одного разу сказав менi, що коли герцог Кларенс помер [1892 року], твiй батько [майбутнiй Георг V] прийшов до нього й сказав майже те саме, що сказав менi зараз ти, а мiй батько вiдповiв: “Георгу, ти помиляешся. Немае кращого навчання для майбутнього короля як на флотськiй службi”. У 1939 роцi в Дартмутi кузени мали змогу тiсно спiлкуватися, займаючись спiльною справою – морською пiдготовкою, тимчасом як iншi два далекi та молодшi кузени, Єлизавета та Фiлiп, познайомилися за грою в крокет.
Народившись на островi Корфу в червнi 1921 року, Фiлiп, принц Грецii, попелясто-русявий i стрункий, як вiкiнг, не мав i краплi грецькоi кровi. Вiн був данцем, одним з представникiв данського королiвського дому, яких дослiдники генеалогii називають Шлезвiг-Гольштейн-Зондербург-Глюксбург. «Ви не схожi на чистокровного грека», – сказав Майк Паркер, молодий австралiець, який познайомився з Фiлiпом пiд час спiльноi служби на вiйськово-морському флотi пiд час вiйни. Згодом Майк стане його близьким другом i приватним секретарем. «Я частково данець, частково нiмець, а частково росiянин, – пояснив Фiлiп. – Майже в будь-якiй краiнi Європи можу знайти рiдню й залишитися там».
26 жовтня 1946 року. Фiлiп та Єлизавета щойно потай заручились, тож на весiллi доньки дядька «Дiкi» Патрiцii Маунтбеттен з Джоном Брабурном в абатствi Ромсi, в Гемпширi, тримали дистанцiю
Вiн потребував гостинностi. Його батька, принца Андрiя, вислали з Грецii в груднi 1922 року пiд час полiтичних заворушень. Родина тiкала з Корфу на британському вiйськовому кораблi, а 18-мiсячного Фiлiпа ховали в ящику з-пiд помаранчiв. Матiр Фiлiпа – Алiса, красива, але глуха вiд народження дочка онуки королеви Вiкторii – Вiкторii Гессенськоi, яка вийшла замiж за принца Людовика Баттенберзького.
Тож основою самовпевненостi Фiлiпа, яку вiн продемонстрував на тiй першiй зустрiчi в Дартмутi, мабуть, i була ця сумiш з генофонду европейських королiв. Очевидно, це сподобалося принцесi Єлизаветi. «Вона сором’язлива, а вiн – нi, – пояснив один з iхнiх друзiв. – Такою була фундаментальна динамiка iхнiх стосункiв. Вiн завжди пiдiймав iй настрiй».
Пiсля зустрiчi 1939-го року й упродовж усiх рокiв вiйськово-морськоi служби пiд час вiйни Фiлiп писав Єлизаветi листи «вiд усюди». Та згодом вiн доволi сухо описував iхнi «паперовi» стосунки, не надаючи iм жодного романтичного значення. «Я не надто багато думав про це, – таке пояснення почув його офiцiйний бiограф Безiл Бутройд. – Ми iнодi листувались».
Проте кузина Єлизавета бачила все зовсiм iнакше. Приблизно через двадцять рокiв сер Джон Вiлер-Беннетт написав офiцiйну бiографiю Георга VI, яку йому замовила Єлизавета II, а перед опублiкуванням вивiрила кожне слово. Про грецького принца Фiлiпа сер Джон сказав так: «Це був той чоловiк, в якого принцеса Єлизавета закохалася з першоi зустрiчi».
Бабуся Єлизавети, королева Марiя, пильно цiкавилася цим питанням. У 1944 роцi вона розповiла знайомiй графинi Ерлi, що ця пара була «закохана впродовж останнiх вiсiмнадцяти мiсяцiв, а насправдi, гадаю, навiть довше». Старiй королевi Фiлiп сподобався, вона згадувала його як «симпатичного маленького хлопчика з дуже блакитними очима», який прийшов до неi на чай в Букiнгемський палац. Пiд час вiйни вона додала його прiзвище до тих у своему «в’язальному» списку, для кого плела теплi шарфи – як одного з найулюбленiших родичiв.
Тим часом мати принцеси, королева Єлизавета, не подiляла захоплення свекрухи. Вона радше вiтала б прояви стриманостi для врiвноваження надмiрноi самовпевненостi Фiлiпа. Їй також не подобалися його полiтичнi погляди – вiн «надто хилився до лiвого борту», в дусi традицiйноi буремностi його дядька Дiкi.
Вiйна суттево звузила коло спiлкування ii дочки, а отже, й можливостi пiдготуватися для ухвалення такого важливого рiшення в ранньому вiцi. Тож на вихiднi королева запрошуе до Вiндзора молодих офiцерiв гвардii, серед них – майбутнi герцоги Графтон i Баклю та Генрi Герберт, лорд Порчестер, майбутнiй граф Карнарвон. Цi красивi й респектабельнi спадкоемцi стародавнiх маеткiв мали стиль, який королева вважала прийнятним для своеi доньки. Принцеса справдi насолоджувалася iхньою компанiею. Деякi з цих шляхетних молодих людей увiйшли в майбутньому до ii оточення, зокрема Генрi Герберт, «Порчi», дружбу з яким змiцнювала iхня спiльна любов до коней. Проте жоден з «перших XI» королеви, як лукаво називали iх близькi, не мав темпераменту Фiлiпа.
«Усi починали говорити, що вiн мiг бути тим самим, – згадував один iз помiчникiв приватних секретарiв Єлизавети Едвард Форд. – Та вiн не шанувався, не намагався бути приемним, а поводився з усiею самовпевненiстю морського офiцера, який пройшов випробування вiйною». «Вiн анiтрохи не боявся озвучити лорду Солсберi (старшому полiтику-консерватору) власнi думки, – згадував Майк Паркер. – Те саме стосувалось [Томмi] Ласселлса та старих придворних. Тож вони були жорстко налаштованi проти нього».
* * *
ЛОРД ЛУЇС
«ДІКІ» МАУНТБЕТТЕН
Перший граф Маунтбеттен Бiрманський
(1900–1979)
Зiграв – Грег Вайс
Вродливий, худорлявий, чарiвний i безсоромно напористий Луi Маунтбеттен часто вiддавав належне талану свого племiнника Фiлiпа. Народившись у королiвськiй родинi, але з тим не вирiзняючись високою шляхетнiстю, «дядько Дiкi» зблизився з рiднею у своi зрiлi роки як наставник i «почесний дiдусь» принца Чарльза.
До речi, серед його iмен не значився «Рiчард», вiн був Луiсом Френсiсом Альбертом Вiктором Нiколасом. У родинному колi його так назвали, щоб уникнути плутанини при згадцi про Нiкi – царя Миколу II, дядька Луi. Тож «Дiкi» – це iнтерпретацiя останнього з iмен. Вiйськово-морська кар’ера старшого Маунтбеттена складалася непогано. Його вiдзначили в Бiрмi (сучасна М’янма), але до найбiльших досягнень Дiкi слiд вiднести перiод 1947–1948 рокiв, коли вiн був вiцекоролем Індii. Тодi в цiй краiнi, а також Пакистанi зменшилася кiлькiсть кривавих протистоянь.
Учасники Ірландськоi республiканськоi армii (ІРА) вважали, що чогось досягли, коли пiдiрвали човен дядька Дiкi пiд час риболовлi бiля графства Слайго в серпнi 1979 року. Та насправдi лише зробили йому велику послугу: Британiя проводжала його в останню путь як героя, а про це вiн мiг тiльки мрiяти. Навiть найзапеклiшi критики Маунтбеттена визнавали, що це було гiдне прощання.
* * *
Проте необхiднiсть обирати лише додала Єлизаветi рiшучостi. Улiтку 1946 року Фiлiп взяв кiлька тижнiв вiдпустки, щоб приеднатися до щорiчного шотландського вiдпочинку королiвськоi родини, i, за легендою, на мальовничому пагорбi з видом на замок Балморал офiцiйно запропонував Єлизаветi стати його дружиною. Вона погодилася. Однак до наступного квiтня, коли iй виповниться 21, було ще багато часу. І вона чекала, як просили ii батьки, знаючи напевне, кого любить i за кого хоче замiж.
«Гадаю, що одне призвело до iншого, – пояснюватиме згодом Фiлiп своему бiографу, рiшуче занижуючи романтичну складову цiеi подii. – Усе було вирiшено заздалегiдь». Офiцiйну версiю погодили, коли справа дiйшла до оприлюднення новин. Пiсля перемоги Букiнгемський палац мав два прiоритети – подякувати краiнам iмперii за пiдтримку у вiйнi та полiпшити надмiрно пiдiрване здоров’я короля. Їх звели до одного знаменника, яким став сiмейний тур до Пiвденноi Африки навеснi 1947 року. Цю подорож в оточеннi родини Георг VI берiг у своему серцi – «ми були там вчотирьох», любив вiн повторювати. У цiй iдилii не було мiсця для зятя.
Компромiсу досягли заздалегiдь – король погодився на заручини, але за умови збереження таемницi до закiнчення поiздки. Того жовтня Єлизавета та Фiлiп були запрошенi на вiнчання дочки лорда Маунтбеттена Патрiсii у парафiяльнiй церквi Ромсей в Гемпширi. Вони дотримувалися дистанцii. «Коли я повернуся, – сказала Єлизавета давнiй подрузi своеi бабусi ледi Ерлi, подякувавши iй за перший подарунок на двадцять перший день народження, – в нас буде свято, а, може, навiть два».
Мандрiвка Пiвденною Африкою стала для Єлизавети трiумфальною, а завершилася посвятою в повнолiття, що сталося ввечерi 21 квiтня 1947 року: «Я запевняю усiх вас, – проголосила вона своiм чистим молодим голосом, – що мое життя, довге чи коротке, присвячу службi вам та службi нашiй великiй Імперськiй Спiвдружностi, до якоi ми всi належимо. Але в мене не стане сил виконати цю обiцянку, якщо ви не доеднаетесь до неi й не будете разом зi мною, тому запрошую вас зробити це. Вiрю, що ваша пiдтримка буде щирою й беззаперечною».
Звернення пiдготував Томмi Ласселлс, суворий приватний секретар Георга VI. Пiд час африканськоi мандрiвки Єлизавети вiн дуже доброзичливо вiдгукнувся про неi: «Найдивовижнiше те, що вiд початку вона все робила правильно, – зазначав вiн у своему щоденнику. – Коли це необхiдно, може поводитися по-старовинному гiдно, бiльшою мiрою переймаючи таку майстернiсть вiд своеi матерi, але нiколи не щадить себе пiд час виконання виснажливого королiвського обов’язку. Для дитини своiх рокiв вона мае винятковий талант турбуватися про iнших людей».
19 листопада 1947 року. Холостяцька вечiрка з приводу нещодавно отриманих титулiв – Його Королiвська Високiсть, барон Грiнвiцький з Грiнвiча, граф Мерiонета й герцог Единбурзький, лицар Ордена Пiдв’язки – лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном (у центрi). Вечiрку зорганiзував в найкращих морських традицiях його дядько лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен (другий праворуч iз сигарою)
Слова про здатнiсть Єлизавети жертвувати своiм комфортом для зручностi iнших означали, що приватний секретар, який служив Георгу V, Едуарду VIII i Георгу VI, не кажучи вже про королеву Марiю та чарiвну королеву Єлизавету, побачив в нiй те, що гiдно ii вирiзняло. Принцеса Єлизавета досягла повнолiття. Вона була готова, а iй дуже потрiбно було бути такою.
Георг VI повернувся з Пiвденноi Африки в жахливому станi, схуднувши на 17 кг. Внаслiдок атеросклерозу йому так дошкуляли судоми нiг, що секретарi змушували його пiд час кабiнетноi роботи бити ногами об стiл для вiдновлення кровообiгу. Та найяскравiшим «симптомом» короля був складний характер – вiн вперто вiдмовлявся визнати, що нарештi настав час для його дочки вийти замiж за Фiлiпа.
Тим часом Єлизавета та Фiлiп ще бiльше закохувалися одне в одного, а отже, не могли приховувати своi почуття. На початку червня 1947-го Фiлiп написав своiй майбутнiй тещi виваженого листа, в якому визнавав, що вiдтермiнування заручин до завершення пiвденноафриканськоi мандрiвки було правильним рiшенням. Але тепер вони з принцесою мають бажання розпочати спiльне життя. Проте вирiшальним чинником стала позицiя Єлизавети. Попри сумнiви батькiв, вона була цiлковито впевнена у своему виборi й нiскiлечки не вагалася. І це було переконання дорослоi людини, якiй виповнився 21 рiк.
Завжди слухняна дочка не вiдступала вiд свого рiшення, тож батьки змирилися з неминучим. «Вона знае його з дванадцяти рокiв, – писала все ще стурбована королева 7 липня 1947 року сестрi Мей, – дуже таемно (пiдкреслено чорним i червоним). Гадаю, вона справдi йому подобаеться, i я молюсь про ii щастя». Через кiлька днiв таемницю розкрили. «Король i королева з великою приемнiстю оголошують про заручини своеi улюбленоi дочки принцеси Єлизавети з лейтенантом Фiлiпом Маунтбеттеном… на чий союз король iз задоволенням дав свою згоду», – йшлося в заявi Букiнгемського палацу.
«Вони обое прийшли до мене пiсля обiду й були такими щасливими, – написала розчулена королева Марiя, яка подарувала онуцi кiлька сiмейних прикрас. Мейбл Ерлi була вражена тим, якою зношеною була форма Фiлiпа – «звичайний вигляд пiсля вiйни», коли всi британцi однаково економили. «Вiн менi сподобався тим, що не придбав нового костюма з такоi нагоди, як зробило б багато чоловiкiв, щоб справити враження».
Життя в повоеннiй Британii було важким. Досi застосовувалися обмеження та нормування. На придбання одягу та iжi державнi установи видавали купони, тривали роботи з вiдбудови зруйнованого. Тому до питання щодо масштабiв майбутнього королiвського весiлля треба було пiдходити дуже зважено. Не вся нацiя одностайно радiла з принцесою Єлизаветою, були й тi, хто не схвалював цю подiю.
Загалом вартiсть i розмах королiвських святкувань стали темою обговорення в краiнi впродовж усього правлiння майбутньоi королеви, аж доки Анеурiн Беван, рупор лiвого крила лейбористiв, не поставив крапку в цiй суперечцi. «Поки маемо монархiю, – заявив вiн, – ii робота повинна виконуватися добре».
Та попри всi застереження, коли день весiлля призначили на 20 листопада 1947 року, надзвичайну щедрiсть виявляли простi громадяни. Список iхнiх весiльних подарункiв становив понад 1500 найменувань, причому багато жiнок економили власнi купони, щоб привiтати принцесу: панi Девiд Мадд: пара нейлонових панчiх; панна Етель Ньюкомб: шматок старовинного мережива; панi Е. Кларуд: пара нейлонових панчiх. Цi люди ще кiлька рокiв тому бiгли до бомбосховища, щоб зберегти собi життя, а тепер могли святкувати та смiятися на вулицях.
За висловом iсторика Бена Пiмлотта, це було «своерiдним парадом перемоги свободи» – i для конституцiйноi монархii також. «Прихильнiсть до особи та сiм’i короля, – писав Г. М. Тревелейн в офiцiйнiй програмi весiлля, – додае тепла й драматизму рацiональному усвiдомленню кожноi людини полiтичноi едностi своеi краiни та iсторичних традицiй. Це свого роду громадянська поезiя в такi прозаiчнi часи».
Весiлля допомогло й родинi примиритися зi своiми розбiжностями. «Я так пишався тобою й був у захватi вiд того, що ти була такою близькою менi пiд час нашого довгого шляху Вестмiнстерським абатством, – написав король доньцi пiсля церемонii. – Але коли я простягнув твою руку архiепископу, то вiдчув, що втратив щось дуже дорогоцiнне…. Тiшуся твоiми словами, сказаними мамi, що довге очiкування заручин i весiлля були правильним вибором… Я бачу, що ти надзвичайно захоплюешся Фiлiпом, це правильно, але не забувай нас – таке бажання твого люблячого та назавжди вiдданого батька». Єлизаветi пробачили все. «Дорога мамо, – написала вона з Бродленда – маетку Маунтбеттенiв в Гемпширi, на другий день медового мiсяця, – я не знаю, з чого почати цей лист i що говорити, але я знаю, що мушу його якось написати. В менi так багато емоцiй… Гадаю, що ви найкращi мати й батько у свiтi, i я лише сподiваюся, що зможу виховати своiх дiтей у тiй щасливiй атмосферi любовi та справедливостi, в якiй ми з Маргарет виросли».
Народження здорового сина та спадкоемця менш нiж за рiк змiцнило сiм’ю та сповнило нацiю радiсними почуттями. Принц Чарльз з’явився на свiт 14 листопада 1948 року, а принцеса Анна – менш нiж через два роки – «небеснi маленькi iстоти», за словами iхньоi бабусi. Родина любила iх безмiрно, вони пiдбадьорювали iх бiльше, нiж це можна було висловити. «Щиро дякую, що дозволили iм народитися», – писала мати Єлизавети.
На початку 1951 року саме бабуся та дiдусь опiкувалися малолiтнiми принцом i принцесою в апартаментах Вiндзорського замку, бо iхня мати перебувала за кордоном, насолоджуючись життям без жорстких обмежень королiвського етикету. Морська служба, яку i Фiлiп, i Палац вважали за потрiбне продовжувати, привела подружжя на середземноморський острiв Мальта. Тим часом Єлизавета занурилася у звичайнi для такого мiсця справи. Майже рiк вона мала змогу просто засмагати й плавати, керувати автомобiлем i що десять днiв вiдвiдувати перукарню Тонi в Шемi, де також пропонували шампунь за шiсть шилiнгiв та рiзнi косметичнi засоби.
Суботнiми вечорами принцеса та герцог приеднувались до iнших пар, якi вiдвiдували танцювальний зал готелю «Фенiцiя». Тут Фiлiп насолоджувався Дюком Еллiнгтоном («Сiдайте у поiзд “А”»), а Єлизавета досить успiшно пробувала себе в самбi. Тож не дивно, що вже в Балморалi подружжя навчилося майстерно танцювати шотландський рiл. «Вони були такими розслабленими й вiльними, приходили та iхали, коли заманеться, – згадував про мальтiйський перiод Джон Дiн, камердинер Фiлiпа. – Гадаю, це був iхнiй найщасливiший час».
Тим часом Фiлiп реалiзував своi давнi амбiцii на капiтанськiй посадi. Пiсля кiлькох мiсяцiв служби першим лейтенантом на кораблi Їi Величностi пiд назвою Chequers, есмiнцi класу «С», йому було передано командування кораблем Їi Величностi Magpie, фрегатом в британському – все ще великому – середземноморському флотi. «Герцог», як його називали поза очi, незабаром вразив екiпаж своiми навичками моряка, фахово керуючи кораблем. Фiлiп чiтко дав зрозумiти своiм людям, що нiколи не використовуватиме тут королiвськi титули, та ще бiльше вразив iх тодi, коли, роздягнувшись до пояса, сiв веслувати на одному з вельботiв фрегата й привiв свою команду до перемоги в щорiчнiй регатi. Тодi Magpie виграла шiсть iз десяти перегонiв на човнi.
У лютому 1951 року герцог та його дружина, частi гостi корабля, вже навчалися подружньому життю з дiтьми – тепер малята жили з батьками.
Проте здоров’я Георга VI погiршувалося. На вiдкриттi лондонськоi виставки «Фестиваль Британii» в травнi 1951 року 55-рiчний король мав вигляд значно старшого за своi роки, ба бiльше – через черговий напад йому довелося залишити зiбрання. Рентген показав затемнення на лiвiй легенi, яке лiкарi квалiфiкували як «пневмонiт» – менш важку форму пневмонii, що лiкуеться за допомогою iн’екцiй пенiцилiну. Король був слухняним пацiентом, ретельно фiксував своi симптоми, щоб допомогти лiкарям правильно призначати процедури. Особливо шанував король лiкаря-гомеопата Вейра, вiрив його рецептам i навiть назвав одного зi своiх скакунiв Гiперiкумом на честь гомеопатичного препарату.
Однак лiкування не допомагало мiцно триматися на ногах, i згодом монарх, не маючи змоги «вигнати вiрус», як вiн сказав, частiше залишався прикутим до лiжка. Єлизаветi довелося повернутися з Мальти, щоб допомогти батьковi виконувати традицiйнi королiвськi обов’язки. На початку червня вона виступила з привiтальною промовою на честь прибуття короля Норвегii Хаакона, а потiм замiнила батька на офiцiйному святкуваннi його дня народження, виiхавши на парад верхи на Вiнстонi, великому каштановому меринi, на якому зазвичай на таких заходах з’являвся Георг VI. «Це, мабуть, стало для неi неабияким випробуванням, – писала королева Марiя до короля, – проте впродовж усiеi церемонii вона була такою спокiйною й зiбраною, що спостерiгати за нею було дуже приемно».
Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький позують у Букiнгемському палацi 20 листопада 1947 року зi своiми весiльними гостями, серед яких: боярин i двоюрiдний брат Фiлiпа, маркiза Мiлфорд-Хейвен (перший ряд, поруч з нареченою та лiворуч вiд принцеси Маргарет з квiтами в руках); королева-мати Єлизавета (перший ряд, зi стрiчкою, четверта справа); королева Марiя (позаду, мiж нареченою та нареченим); i щасливий натхненник всiеi цiеi подii, лорд Луiс «Дiкi» Маунтбеттен (заднiй ряд, третiй злiва). У списку гостей не було жодноi сестри Фiлiпа з Нiмеччини через повоенну дратiвливiсть людей у Великiй Британii – чоловiки трьох його сестер були вiдомими нацистами
Ближче до кiнця липня Фiлiп повернувся до Кларенс-хауса, недавно вiдремонтованоi квартири подружжя в центрi Лондона. «Мине ще багато часу, перш нiж я знову вдягну ii», – сказав вiн, сумно спостерiгаючи, як його камердинер розпаковуе бiлу морську форму. Восени пара мала здiйснити тур Канадою, також було очевидно, що iм доведеться замiнити короля та королеву в довгому турi Кенiею, Цейлоном, Австралiею та Новою Зеландiею, який планувався наступного року. Спочатку була надiя, що зимовi мiсяцi в теплих краях змiцнять здоров’я короля – вiн все ще не мiг позбутися кашлю. Однак подальшi тести у вереснi пiдтвердили найгiршi передбачення лiкарiв, i вони рекомендували операцiю.
«Якщо це допоможе одужанню, то я не проти, – сказав король, – однак сама iдея потрапляння в лiкарню, пiд нiж хiрурга…» Цi слова означали, що перебування в медичному закладi посилило б i без того велику тривогу короля, тому хiрурги вирiшили створити точну копiю головноi операцiйноi Вестмiнстерськоi лiкарнi всерединi палацу. У гостьову кiмнату на першому поверсi перемiстили регульований операцiйний стiл, газовi та кисневi балони, стерилiзацiйне обладнання, встановили iнтенсивне освiтлення. Щоб забезпечити пацiентовi спокiй i комфорт, щоденну церемонiю змiни охорони у передньому дворику перенесли до палацу Святого Джеймса – як на час операцii, так i впродовж кiлькох тижнiв наступного постiльного режиму.
Королю сказали, що «структурнi змiни» вимагали цiлковитого видалення лiвоi легенi, й вiн не запитував, якими можуть бути цi змiни. Проте Вiнстон Черчилль, готуючись до виборiв наступного мiсяця, поцiкавився у свого сiмейного лiкаря Чарльза Морана, чому фахiвцi говорили так неясно. «Тому що, – вiдповiв Моран, – вони хотiли уникати розмов про рак». Це слово нiколи не згадували нi король, нi королева, нi хтось iнший у королiвськiй сiм’i, хоч пiд час видалення лiвоi легенi, що сталося 23 вересня, хiрурги побачили, що уражена й права.
За найоптимiстичнiшим прогнозом, Георгу VI залишилось жити лише кiлька мiсяцiв. Увечерi пiсля операцii – пiд час якоi натовп з понад 5000 людей стояв у тихому очiкуваннi бiля Букiнгемського палацу – Гарольду Нiколсону, письменнику-дiаристу, зателефонував Вiльсон Гаррiс, редактор видання Spectator, з проханням написати некролог для короля на пiдставi прогнозiв Чарльза Морана. Пiзнiше Моран скаже Вiльсону, що «навiть якщо король одужае, вiн навряд чи зможе прожити бiльше як рiк».
«Король [дуже] поганий», – зазначив Нiколсон наступного дня. «Нiхто не може говорити нi про що iнше – i про вибори навiть забувають. Яка дивна рiч, монархiя!» На початку жовтня король ще недостатньо одужав, щоб устати з лiжка та вiдвiдати засiдання Таемноi ради, на якому розглядалися питання пiдготовки парламенту до виборiв. Тож 5 жовтня невелика делегацiя таемних радникiв стояла бiля дверей його спальнi, поки лорд-президент зачитував порядок ведення засiдання. Королю було важко говорити. Георг VI пробурмотiв слово «Затверджено», а Ласселлс пiднiс документи до лiжка, де король пiдписав iх нетвердою рукою.
Передбачувана перемога на виборах 25 жовтня його давнього друга та товариша военного часу Вiнстона Черчилля, здавалося, додала сил монарховi. Та коли Черчилль представив свiй перелiк мiнiстерських призначень у новому кабiнетi, гострий погляд Георга VI помiтив, що за титулом мiнiстра закордонних справ Ентонi Ідена стояло: «вiцепрем’ер-мiнiстр». Ця посада означала, що Черчилль обрав собi заступника на випадок форс-мажору. Король владно викреслив цей рядок, оскiльки, на його думку, це було втручання в королiвську прерогативу вибирати наступника в разi смертi прем’ер-мiнiстра або його вiдставки.
З плином тижнiв вiдновлення здоров’я короля тривало. Чотирнадцятого листопада вiн змiг побувати на третьому днi народження принца Чарльза та сфотографуватися разом з онуком. Попередньо визначена полiтична спадкоемнiсть може бути табу, але королiвська спадкоемнiсть була всiм для монархii.
Того грудня Георг VI змiг написати та записати щорiчну рiздвяну трансляцiю перед тим, як вирушити до Сандрингема на традицiйнi рiздвянi канiкули зi своею родиною. Суверен, колись бадьорий, мав вигляд зовсiм старого й хворого, хоч вочевидь насолоджувався кiлькома тижнями зимового полювання, яке так любив. Та коли в останнiй день сiчня 1952 року його дочка та ii чоловiк вирушили в довгу пiвденну одiссею до Кенii замiсть короля та його дружини, приватний секретар принцеси Єлизавети Мартiн Хартiс принiс у своему портфелi документи з печатками, а також проект Декларацii про приеднання й повiдомлення до обох палат парламенту.
* * *
СЕР ДЖОН ВЕЙР
Лiкар-гомеопат
(1879–1971)
Зiграв – Джеймс Лоуренсон
Лiкар Георга VI та королеви Марii сер Джон Вейр мав м’яку вдачу, хорошi манери, а також запас «кумедних жартiв» i «маленьких iсторiй», занотованих у кишеньковому блокнотi, якi вiн розповiдав своiм пацiентам з шотландським акцентом. Проте iхня довiра до нього спиралася насамперед на спiльну вiру в гомеопатiю, яка пiдштовхуе органiзм використовувати власнi ресурси для зцiлення. Гомеопатiя, як любив казати Вейр, «це не релiгiя, не секта, не примха, не жарт». Невеликi дози часто рослинних препаратiв «просто стимулюють життевi реакцii пацiента, а це сприяе одужанню». Придворнi, такi як Дермот Морра, королiвський iсторик, вважали Вейра «старою загрозою», чиi засоби «шарлатанства» завдавали його королiвським пацiентам бiльше шкоди, нiж приносили користi. Однак Єлизавета, королева-мати й принцеса Алiса, герцогиня Глостерська, були двома пацiентками Вейра, котрi жили комфортно пiсля свого сотого дня народження, а королева Єлизавета II i принц Чарльз також цiлком непогано живуть, хоч обрали гомео патiю трохи пiзнiше.
* * *
Орден Копняка
Вiнстон Черчилль в опозицii
1945—1951
