скачать книгу бесплатно
Народження династii
Коли 10 лютого 1840 року британська королева Вiкторiя вийшла замiж за принца Альберта Саксен-Кобург-Готського, прiзвище «Саксен-Кобург-Готський» було замiнене на «Ганноверська» – на честь британськоi королiвськоi родини. Змiна прiзвища вiдбулася автоматично. Наслiдком цього стало те, що британська королева та ii майбутнi дiти могли з гордiстю носити прiзвище чоловiка, якого вона кохала – i в 1947 роцi Фiлiп Маунтбеттен припускав, що те саме вiдбудеться, коли вiн та Єлизавета Вiндзор одружаться.
Лорд-канцлер того часу, лорд Джовiтт, погодився. Вiн вивчив прокламацiю, яка змiнила iм’я королiвськоi родини на прiзвище «Вiндзор» у 1917 роцi, та заявив, що воно стосуеться лише спадкоемцiв чоловiчоi статi. У документi не згадувалося про нащадкiв-жiнок, тож за зразком, встановленим королевою Вiкторiею, принцеса та ii нащадки тепер повиннi взяти iм’я свого чоловiка. Упродовж п’яти рокiв правлiння Георга VI молоду пару та iхнiх дiтей називали «Маунтбеттени», а колишня Єлизавета Вiндзор була щасливою й пишалася тим, що ii називали Єлизавета Маунтбеттен. Так було й пiсля того, як принцеса стала наступником свого батька в лютому 1952 року.
Як спiвзасновники Вiндзорського дому король Георг V та королева Марiя (праворуч) створили новий королiвський бренд, з яким iншi бренди прагнули асоцiюватися – i до кiнця свого життя королева Марiя боролася за захист винайденоi iдентичностi, що було рятуванням Корони пiд час небезпеки
Не завжди згадують про те, що королева Єлизавета II зiйшла на трон як Єлизавета Маунтбеттен i була такою впродовж восьми тижнiв. Та однiеi ночi за вечерею в Бродлендi лорд Луiс Маунтбеттен почав вихвалятися, що нинi запанував «Дiм Маунтбеттенiв». Як показано в третьому епiзодi «Корони», цi хвастощi викликали бурхливу реакцiю королеви Марii та Вiнстона Черчилля. Коли вони вичерпали своi аргументи, панiвного «Дому Маунтбеттенiв» уже не було, а королева Єлизавета II знову стала Єлизаветою Вiндзор, причому старе iм’я виявилося могутнiшим, нiж очiкувалося. «Вiндзор» – це не просто пересiчне сiмейне прiзвище чи титул: це спецiальна iдентичнiсть, своерiдний бренд, який був створений iсторiею – та улюбленими бабусею та дiдусем Єлизавети, королем Георгом V i королевою Марiею. Остання ще була живою в 1952 роцi й захищала те, що вона допомагала створювати 35 рокiв тому.
Прiзвище «Вiндзор» спочатку було продуктом вiйни – Великоi вiйни 1914-го року, до якоi Британiя долучилася, коли Георг V у вiцi 49 рокiв пiдписав офiцiйну декларацiю 28 липня 1914 року. «Це страшна катастрофа, – зазначив король у своему щоденнику тiеi ночi, – але це не ми виннi». Вони з дружиною негайно долучилися до пiдтримки вiйськових. Так, король поiхав до Францii того листопада, щоб вiдвiдати вiйська. «Я не можу роздiлити вашi труднощi, – сказав вiн iм, – але мое серце з вами кожну годину дня».
Тим часом королева Марiя енергiйно заохочувала добровiльнi швейнi та в’язальнi кампанii. Проте згодом виявила, що вона провокуе безробiття – ii численнi партii безкоштовних шкарпеток та сорочок призвели до того, що жiнок звiльняли з фабрик, якi виготовляли цi речi. Збентежена, вона звернулася за порадою до видатноi профспiлковоi органiзаторки Марii Макартур та ще й запросила ii до Букiнгемського палацу, нажахавши цим придворних дам. «Королева спiвчувае й розумiе всю ситуацiю з боку профспiлок, – доповiла Макартур своiм колегам. – Я змогла донести королевi iнформацiю про нерiвнiсть класiв та несправедливiсть… Ось той, хто може допомогти та допоможе!»
Готовнiсть королеви Марii до сприйняття всього радикального було наслiдком пережитих нещасть ще в юностi. Їi батьки, принц Франциск та принцеса Марiя з Тека, стали посмiховиськами вiкторiанськоi королiвськоi родини, буквально парiями, бо втекли за кордон вiд боргiв – живучи «на вулицi Нестаткiв», як про цей перiод iхнього життя пiзнiше висловилася iхня старанна старша донька. Принцеса-пiдлiток, яка народилася 1867 року та отримала iм’я Мей, скористалася перебуванням батькiв у 1880-х роках у Флоренцii, щоб додати iталiйську мову до англiйськоi, французькоi та нiмецькоi, якими вона вже розмовляла.
1917 рiк. Саксонськi Кобург-Готи одягають нову британську форму. «Ви розумiете, – лорд Роузберi привiтав приватного секретаря короля, який придумав це iм’я, – що ви охрестили династiю!»
Коли вони повернулись до Англii, Мей розширила свое навчання, зацiкавившись iсторiею та соцiальними проблемами iндустрiального суспiльства. Набутi знання вона застосовувала на практицi, вiдвiдуючи будинки бiднякiв, притулки та школи. Статна та сильна, принцеса Мей з Тека стала б iдеальною дружиною для будь-якого соцiально заклопотаного европейського принца чи аристократа – якби вона не народилася з «морганатичною» кров’ю.
Морганатичний шлюб, die morganatische Ehe, був аристократичним нiмецьким застосунком унеможливлення передачi однiею особою свого благородного статусу дружинi чи чоловiковi меншого рангу, так званому, морганатичному партнеру, оскiльки все, що мiг отримати менш шляхетний за походженням партнер, – це morgengeba, ранковий подарунок або посаг на наступний день пiсля весiлля. Це була соцiальна нерiвнiсть, закрiплена законом, оскiльки посаг могло мiстити грошi, ювелiрнi вироби або майно, але не мало переваги чи права спадкоемства. У такий спосiб зберiгалася «чистота» титулу сiм’i, однак морганатичний партнер та нащадки прирiкалися на неповноцiнний соцiальний статус. Морганатичне «забруднення» Мей сталося вiд ii дiда, герцога, який одружився з простою графинею, тим самим позбавивши своiх нащадкiв шлюбiв з представниками багатьох европейських королiвських та знатних сiмей.
Однак королева Вiкторiя не мала часу на такий континентальний снобiзм. Вона спостерiгала, як Мей розвиваеться, попри усi своi нещастя на «вулицi Нестаткiв», i вважала найсерйознiшу молоду жiнку, якiй щойно виповнилося 25 рокiв, iдеальним партнером для свого не надто тямучого онука Еддi, старшого сина майбутнього короля Едуарда VII, а отже, й майбутнього спадкоемця на престол. Коли в сiчнi 1892 року, напередоднi його одруження з Мей, недолугий Еддi готувався до самостiйного життя, його сiм’я вiдчувала бiльшу тривогу, нiж показувала на публiцi. Адже хто краще «пасував» Мей, як не ще один спадкоемець на престол, молодший (i помiтно розумнiший) брат Еддi – Джордж?
Цей органiзований нашвидкуруч шлюб – Джордж i Мей одружилися в Королiвськiй капелi, Сент-Джеймс, 6 липня 1893 року та стали Георгом i Марiею пiсля його сходження на престол у 1910 роцi, створив мiцний емоцiйний зв’язок, особливо пiд напругою вiйни, яку король сприйняв так особисто. «Дуже часто я вiдчуваю вiдчай, – писав вiн в одному зi щоденних листiв, якими вони з дружиною обмiнювались, коли вiйськовi обов’язки розлучали iх, – i якби не ти, я не знаю, що робив би». Марiя вiдповiдала тепло: «Як шкода, що ти не можеш сказати менi те, що пишеш, я була б такою щасливою».
Георг V зiйшов на трон у вiцi сорока чотирьох рокiв. Бiльшу частину своеi молодостi вiн був морським офiцером, тому жорсткий вираз обличчя, який прийнятний на квартердеку, став частиною його стилю. Свого старшого сина Девiда вiн вiдправив на Захiдний фронт, а молодшого, Бертi, навчатися командувати морськими вiйськовими кораблями й водночас розгрiбати вугiлля, спати в гамаку у спiльному кубрику, тобто виконувати всi обов’язки молодого мiчмана пiд iм’ям «мiстер Джонсон», а також брати участь у битвi при Ютландii влiтку 1916 року.
У Лондонi королева Марiя намагалася сформувати власну вiдповiдь на жахливi наслiдки вiйни. У Ютландii зазнали втрати 6000 британських сiмей, 6000 смертей – в одному бою; 57 470 загинули в перший день битви на Соммi, 1 липня, – а це бiльше, нiж було вбито в Кримськiй та Бурськiй вiйнах разом. Того серпня на цегляних стiнах терасних будинкiв у лондонському Іст-Ендi почали з’являтися рiзнокольоровi «вуличнi святинi» – народнi меморiали, створенi мiсцевими жителями на честь тих людей, якi ранiше жили там, а тепер втратили життя.
Імена загиблих були обрамленi прапорами, квiтами та стрiчками, а також фотографiями полководцiв та членiв королiвськоi родини. Коли того серпня королева Марiя з’явилася в Хакнi майже без охорони, переходячи вiд святинi до святинi, величезнi натовпи зiбралися, щоб пiдбадьорити ii. Королева схилила голову та поклала квiти бiля кожного з десяти «почесних вiвтарiв», довго розмовляючи з тими, хто був у жалобi. Чоловiки та жiнки вiдверто плакали. Важко було уявити, щоб якась принцеса з Нiмеччини, Австрii чи Росii отримала б такий теплий i привiтний вiдгук вiд свого народу – якби справдi хтось iз них наважився поговорити зi своiми пiдданими на вулицi.
Проте подii в далекому Петербурзi змiнили хiд подiй. «Поганi новини з Росii, – зазначив Георг V у своему щоденнику 13 березня 1917 року, – в Петроградi практично спалахнула революцiя». Через два днi прийшла звiстка про те, що його двоюрiдний брат Нiкi, цар Микола II, був змушений зректися престолу: «Я в розпачi». Росiйська революцiя позначилася на монархiях по всiй Європi. Упродовж 18 мiсяцiв зреклися трону ще два iмператори, разом з вiсьмома правлячими королями – всi жертви вiйськовоi поразки – i навiть на монархiях краiн-переможниць позначилися змiни: «Я помiтив, як рука росiйськоi революцii, – завважив полковник Ансворт, офiцер Армii порятунку з Ессексу, – торкнулася певного прошарку людей. Їхне ставлення до короля та королiвськоi родини змiнилося. На вулицях, в поiздах i в автобусах чути розмови… Мiй друг побачив у залiзничному вагонi другого класу напис: «До бiса короля. Ми всi королi». Залiзничнi вагони другого класу були еквiвалентом бiзнес-класу в лiтаках сьогоднi. Отже, замислювався Ансворт, чи не можуть гасла у вагонах третього класу бути ще радикальнiшими?
Серпень 1916 року. Королева Марiя вiдвiдуе «вуличнi святинi» Хакнi, народнi меморiали, створенi в найбiднiших районах Лондона на честь мiсцевих жителiв, загиблих на вiйнi. Королева схиляла голову бiля кожного з них i клала букетик квiтiв
У червнi 1917 року фiнансовий радник Георга V, лорд Ревелсток, звернувся до приватного секретаря короля лорда Стемфордхема iз пропозицiею краще iнформувати першу особу краiни про антимонархiчнi та республiканськi настроi у краiнi. «Не вагаючись можу сказати, – з обуренням вiдповiв той, – що нема у свiтi суверена, якому було б не страшно говорити правду нам, людям, якi перебувають на службi безпосередньо бiля нього, i хто сприймав би цю правду з такою доброю волею – i навiть вдячнiстю – як король Георг. Немае жодноi соцiалiстичноi газети, наклепницького пасквiля, якi б не прочитали, не позначили й не показали королю, якщо вони мiстять будь-яку критику, дружню чи недружню, щодо Його Величностi та королiвськоi родини».
Правдивiсть твердження Стемфордхема доводить тека в Королiвському архiвi пiд назвою «Неспокiй у краiнi». Там зберiгаються ретельно прочитанi з олiвцем у руках статтi в радикальних виданнях – iсторичний проект вийшов за рамки вирiзок. Стемфордхем зiбрав навколо себе «надiйнi мiзки» експертiв, яким можна було довiряти, i котрi, здавалося, не зважали на неспокiй у краiнi. Частина розвiдувальноi мережi, частина аналiтичного центру, iх обговорення та звiти також були залученi до цiеi роботи.
Одна з нарад вiдбулася наприкiнцi квiтня 1917 року, а головним пунктом розмови став незвичний лист, котрий прозаiк Х. Г. Уеллс надiслав до газети The Times iз закликом створити «Республiканське товариство Великоi Британii», покликане показати, що «наш дух теплий i цiлком готовий повстати проти династичноi системи, яка так давно роздiляла, озлобила й марнувала дух людства». У цiй вельми цитованiй статтi Уеллс не приховував своеi зневаги до «чужого й формального суду» Георга V, на що король вiдповiв знаменитою фразою: «Я, можливо, не надихаю, але я буду проклятий, якщо стану людиною чужою».
Слово «чужий» особливо зрезонувало в суспiльствi навеснi 1917 року. До дирижаблiв «Цепелiн», якi в 1915-му хаотично бомбили Схiдну Англiю та Сандрингем, створюючи «Вулфертонськi Сплешi», додалася значно загрозливiша зброя, i це не тiльки нiмецькi лiтаки-бомбардувальники, виготовленi заводом Gothaer Waggonfabrik, який розташувався в мiстi Гота, що в пiвденнiй частинi герцогства, вiд якоi британська правляча сiм’я взяла свое iм’я. Пiд час першого бомбардувального рейду з Гота загинуло 95 людей у Фолкстонi та його околицях на пiвденному узбережжi графства Кент, а червневий рейд на Лондон вбив 162 людини. Упродовж наступних 16 мiсяцiв бойовi лiтаки з Гота здiйснили загалом 22 рейди на Англiю, скинувши 186 830 фунтiв вибухових речовин. Але цифри були менш важливi, нiж народне невдоволення, що це страшне руйнування спричиняли ворожi лiтаки, якi носили частину фамiльного iменi короля.
Питання про тевтонське походження та зв’язки королiвськоi родини стояло на порядку денному з початку вiйни, коли батько Дiкi Маунтбеттена, принц Луi Баттенберзький, пiдпав пiд переслiдування Адмiралтейства у розпал «полювання» на вiдьом проти всього нiмецького. Проте нашестя в лондонське небо бойових лiтакiв Гота спричинило серйознiшу проблему, i Стемфордхам обговорив ii з членом аналiтичного центру «Неспокiй у краiнi», колишнiм прем’ер-мiнiстром лордом Роузберi.
У листi вiд 15 травня Стемфордхам запропонував прiзвище, яким могла б користуватися вся королiвська сiм’я, зокрема Баттенберги та Текi – «Тюдор-Стюарт». Роузберрi висловився за «Фiцрой», i впродовж наступних тижнiв були проаналiзованi також варiанти «Плантаганет», «Йорк», «Ланкастер» i навiть «Інгланд». Пiсля обговорень Теки (сiм’я королеви Марii) i Баттенберги вирiшили пiти своiм шляхом: Баттенберги стали Маунтбеттенами, а Теки – Кембриджами, залишивши Стемфордхему дилему щодо Саксен-Кобург-Гота.
Як розповiдав приватний секретар, одного разу, обмiрковуючи всi варiанти, вiн дивився у вiкно на знамениту Круглу вежу й саме тодi йому спало на думку прiзвище «Вiндзор». Клацнуло щось. «Ти розумiеш, – привiтав його Роузберi, – що тiльки-но охрестив династiю!» Це був надзвичайний стрибок уяви. Одне лише слово «Вiндзор» викликало доброзичливу твердiсть кам’яноi Круглоi вежi, що височiла на курганi, насипаному бiля Темзи Вiльгельмом Завойовником. Жодна монархiя в iсторii ранiше не робила цього. Прибульцi та узурпатори взяли собi старi iмена. Однак для давнього клану, який спокiйно зiставляв себе з новою iдентичнiстю, вирваною з повiтря, стали актуальними жорстокi реалii – плюс певна мiра страху.
Сiмнадцятого липня Таемна рада оголосила про змiни, а також про вiдмову королiвськоi родини вiд усiх «нiмецьких ступенiв, титулiв, санiв, звань, вiдзнак та прiзвищ». Була створена нова династiя, щоб задовольнити громадськiсть. Указ не дав пояснень щодо нового «винаходу», але причина була очевидна. Вона ж стане керiвним принципом нового Вiндзорського дому – виживання будь-якою цiною. У Нiмеччинi кайзер завважив, що з нетерпiнням чекае наступноi вистави пiд назвою «Веселi дружини Саксен-Кобург-Готiв».
Георг V, королева Марiя та iхнi радники з центру «Неспокiй у краiнi» зважали на змiни, спричиненi масовою iндустрiалiзацiею. Усi феодальнi монархii Нiмеччини, Австрii та Росii з iх морганатичними шлюбами та класовими бар’ерами розглядали себе як вершину соцiальноi пiрамiди, в якiй монархiя стояла на плечах знатi, нижче якоi розмiщувалися середнi класи, а ще нижче – простi люди. Іерархiя мала значення.
Це був аналiз Стемфордхема, а iнстинкт пiдказував королю й королевi, що iерархiя застарiла. Насправдi вони мали таке саме бачення, як i Карл Маркс – влада в сучасному свiтi перебувае в основi фундаменту пiрамiди разом з людьми.
«Ми утримуватимемо короля?», – запитав лiвий активiст у соцiалiстичному лiтньому таборi в 1913 роцi. «Звичайно, ми й утримуемо», – така була вiдповiдь, що демонструвала хитку логiку, на яку здатнi як соцiалiсти, так i монархiсти. «В Англii король робить те, що хочуть люди. Вiн буде королем-соцiалiстом». Ще рiшучiшою була вiдповiдь на конференцii Лейбористськоi партii через кiлька рокiв пiсля вiйни, в 1923-му, де було озвучено результати голосування за пропозицiю: «Королiвська сiм’я бiльше не потрiбна як частина британськоi конституцii». Триста вiсiмдесят шiсть тисяч голосiв пiдтримали це подання; 3 694 000 проголосували проти.
Загальна прихильнiсть до монархii спостерiгалася по всiй Британii впродовж 1920–1930-х, ii трохи похитнули труднощi Великоi депресii, а 6 травня 1935 року 25-рiччя перебування Георга V на тронi святкувала вся краiна. Вражаюча панорамна картина пензля Френка Солсберi зобразила королiвську родину, яка заходила до собору Святого Павла для служби подяки, й представила серiю портретiв Королiвського дому Вiндзора, на якiй на той момент були зображенi маленькi принцеси Єлизавета та Маргарет Роуз. Наприкiнцi того ж дня дiвчат вивели на балкон Букiнгемського палацу для першого досвiду спiлкування з натовпом, коли тисячi людей аплодували й вигукували здравицi. Так було щовечора до кiнця наступного тижня. «Я й гадки не мав, що вони таке вiдчувають до мене, – заявив 69-рiчний король. – Мабуть, i справдi дуже подобаюся iм таким як я е».
Такою була iсторiя, тому зрозумiле обурення 84-рiчноi королеви Марii на початку лютого 1952-го, коли Ернст Август Ганноверський принiс iй новину про тост Луi Маунтбеттена в Бродлендi щодо нового панiвного «Дому Маунтбеттенiв». Вiсiмнадцятого лютого 1952 року вона викликала «Джока» Колвiлла, приватного секретаря Черчилля, й попрохала негайно вжити заходiв. Прем’ер-мiнiстр винiс питання «Ім’я королiвськоi родини» на засiдання уряду того самого дня й розповiв присутнiм про обурення староi королеви. «Увагу уряду привернули повiдомлення про те, що деякi змiни можуть бути внесенi у прiзвище дiтей королеви та iхнiх нащадкiв», – йшлося в урядовому протоколi. «Кабiнет рiшуче дотримуеться думки, що слiд зберегти прiзвище “Вiндзор”, i запропонував прем’ер-мiнiстру скористатися належною нагодою, щоб донести своi погляди до Їi Величностi».
Упродовж двох днiв Черчилль озвучив одностайний вердикт уряду королевi, спровокувавши цим внутрiшнiй конфлiкт. «Фiлiп був глибоко вражений», – згадував його морський товариш Майк Паркер через 50 рокiв, все ще хитаючи головою, згадуючи тi подii. «Я просто нiкчемна амеба, – скаржився вражений до глибини душi чоловiк. – Я едина людина в краiнi, якiй не дозволено давати свое iм’я своiм дiтям». Фiлiп негайно написав листа до уряду, в якому аргументував свою позицiю, а також запропонував компромiс: його дiти беруть iм’я Единбург, а королiвський дiм тепер мiг би називатися Домом Вiндзора та Единбурга. Черчилль не зреагував на цю пропозицiю, ба бiльше – розгнiвався, коли йому показали газету. Вiн доручив лорд-канцлеру, лорд-хранителю печатки, мiнiстру внутрiшнiх справ та лiдеру Палати громад – найбiльшим законним «важелям» у його урядi – провести двi довгi зустрiчi з Колвiллем, вибиваючи кожен подих життя з пропозицiй Фiлiпа.
Суперечка триватиме роками. Пiзнiше полiтик-консерватор Р. А. Батлер скаже, що единий раз, коли вiн побачив рiвну собi Єлизавету II – жiнку, яка просто плакала, був тодi, коли обговорювалася суперечлива проблема фамiльного прiзвища. У короткостроковiй перспективi питання було врегульовано актом вiд 7 квiтня 1952 року, де проголошено «Волею й бажанням королеви, щоб я i моi дiти були знанi та вiдомi як нащадки Дому i Сiм’i Вiндзор, i щоб моi нащадки, крiм нащадкiв жiнок, хто одружуеться, та iхнiх нащадкiв, носили iм’я “Вiндзор”. Документ пiдготував i доставив до кабiнету королеви в Букiнгемському палацi ii приватний секретар “Томмi” Ласселлс, провiндзорськи та антимаунтбеттенiвськи налаштований чоловiк. І коли Єлизавета II схилила голову, щоб поставити свiй пiдпис, то вiн стояв над нею, як про це пiзнiше розповiдав – iз певним похмурим задоволенням, наче “один iз баронiв Раннiмеда”».
* * *
СЕР АЛАН
«ТОММІ» ЛАССЕЛЛС
(1887–1981)
Зiграв – Пiп Торренс
«Це найпривабливiший чоловiк, якого я коли-небудь зустрiчав, – заявив Алан «Томмi» Ласселлс, приеднавшись до штату Едуарда, принца Уельського 1921-го. Вiсiм рокiв потому Ласселлс писав про його невиправну фемiннiсть та нехтування королiвськими обов’язками, а наступна зрада змушувала його вiдчувати упродовж усiеi кар’ери темний i святий гнiв. Ласселлс нотував у своему щоденнику ремарки проти Едуарда VIII, «найтрагiчнiшого, що могло бути в iсторii», i навiть коли знаходив у суверенi принципи, якi цiнував у Георга VI та його доньки, то все-таки бачив себе бiльше його вихователем, нiж приватним секретарем (1943–1952 роки до короля, 1952–1953 роки до Єлизавети II). Ласселлс мав навчити iх не переступати фаустiвську нижню межу сучасноi монархii: королi та королеви повиннi «дотримуватися правил поведiнки, якоi очiкують вiд них тi, хто iх туди посадив», оскiльки тi, хто iх туди посадив, це люди, якi за них платять.
* * *
КОРОЛЕВА МАРІЯ
(1867–1953)
Зiграла – Ейлiн Аткiнс
«Я гралася з Лiлiбет у саду, готуючи пiщанi пироги! – захоплено писала королева Марiя у своему щоденнику вiд 14 березня 1929 року. – Архiепископ Кентерберiйський приiхав до нас i був таким добрим i спiвчутливим». Їй було менше трьох рокiв, але вже тодi майбутня Єлизавета ІІ виховувалася на уроках своеi бабусi, яка, бувши разом iз Георгом V спiвзасновницею Вiндзорського дому, допомогла розробляти рецепт поеднання величi та простоти, зрозумiлостi публiцi, що лежить в основi сучасноi монархii. Королева Марiя навчила свою внучку цiнностi стрункоi постави; вона розповiла iй про кориснiсть високих пiдборiв та вишуканих капелюшкiв для дами не дуже високого зросту; вона розповiла iй про обов’язки та вiдповiдальнiсть, якi покладае на особу корона. Вона також передала спецiальний вiндзорський «трюк» для того, щоб справлятися з надмiрно особистими питаннями та авантюрними мрiями: не припиняти всмiхатися злочинцевi, нiби ви зовсiм нiчого не чуете, – але вчиняти розумно та рацiонально.
* * *
Герцог та заплакане немовля
«Якi самовдоволенi й противнi моi родичi… Ви нiколи не бачили такоi купи пошарпаних життям старих вiдьом…». Щоразу, коли сiмейнi справи кликали його до Лондона, герцог Вiндзорський, що перебував у вигнаннi, любив, щоб його почуття були пiдкреслено амбiвалентними, i в лютому 1952 року листи, в яких вiн розповiдав своiй дружинi про похорон брата Георга VI, ряснiли такими одкровеннями: «Кухарка та Маргарет почуваються найбiльш нещасними… («Кухарка» – це прiзвисько вiн дав королевi Єлизаветi, королевi-матерi). Мама [королева Марiя] тверда, як нiготь, але зломлена. Коли королева зазнае невдачi, вони не можуть показувати такi самi почуття, як можуть iншi…»
«Маунтбеттен. На нього не можна багато покладати, але вiн намагаеться домiнувати й нiколи не перестае говорити. Усi пiдозрiлi та спостерiгають за тими, хто впливае на Фiлiпа». Тiльки для одноi племiнницi, новоi королеви («Ширлi Темпл» у Вiндзорському стилi), яка запросила його на обiд зi своiм чоловiком у Кларенс-хаус, екскороль знайшов добрi слова. «Неформальна та доброзичлива. Чудовий новий свiт. Повна самоконтролю i, здаеться, береться за роботу дуже швидкими кроками».
У третьому епiзодi «Корони» Пiтер Морган представляе колишнього короля Едуарда VIII у ситуацii драми, починаючи з моменту його зречення в груднi 1936 року – «Кiлька годин тому я виконав свiй останнiй обов’язок як король та iмператор» – доки ми спостерiгаемо, як маленькi принцеси, нiчого не пiдозрюючи, граються зi своiми коргi та велосипедами. Далi в епiзодi ми йдемо за герцогом, якого зiграв Алекс Дженнiнгс, коли вiн прибув до Лондона в лютому 1952 року, поеднуючи роль на похоронах брата зi своiми маневрами, щоб зберегти 10 000 фунтiв стерлiнгiв, якi Георг VI виплачував йому, коли був живий. Наприкiнцi епiзоду ми бачимо трiумф герцога на екранi, коли вiн домовляеться з Вiнстоном Черчиллем, який також допомагае розв’язати проблему щодо королiвського прiзвища.
Насправдi герцог Вiндзорський не отримав пенсiю у 10 000 фунтiв стерлiнгiв – «Кухарка» та мати про це попiклувалися. Але динамiка сюжету закручуеться на iнтригуючiй нитцi iсторii: Едуард VIII був старим другом Вiнстона Черчилля, i Черчилль ледь не знищив власну полiтичну кар’еру, коли 1936 року пiдтримав короля, намагаючись врятувати його вiд зречення престолу. Цi два чоловiки зблизилися влiтку 1919-го, коли 25-рiчний принц мав виголосити промову на бенкетi для военних союзникiв пiсля Першоi свiтовоi. Тридцятичотирирiчний Черчилль, державний секретар з питань вiйни та повiтряноi безпеки у повоеннiй коалiцii Ллойда Джорджа, надiслав молодому чоловiковi кiлька порад для промови.
Не слiд соромитися читати свою промову, але якщо вiн все-таки складе собi письмовi намiтки, то повинен «робити це досить вiдкрито, дуже повiльно й ненавмисно». Краще, звичайно, запам’ятати текст або говорити, лише кидаючи погляди на нотатки. У такому разi Черчилль рекомендував створення iмпровiзованоi трибуни зi столового посуду та фаянсу – невеликих чаш для вмивання, розмiщених на склянках, з тарiлкою на вершинi як мiнiплатформою для нотаток. «Але треба бути дуже обережним, – попередив вiн, – щоб не збити це все, як колись сталося зi мною». Тодi, 1919-го, молодий принц Уельський виголосив промову напам’ять, повнiстю без записок – на схвалення Черчилля. «Ви маете рацiю, якщо займаетесь цим, – написав вiн. – З наполегливiстю ви можете говорити так само добре, як будь-який професiйний оратор у цiй краiнi».
Коли через 15 рокiв вiдбулося зречення, Черчилль iнстинктивно став на бiк короля. Вiн був роялiстом – «останнiм, хто вiрив у божественне право королiв», як колись у вiдчаi сказала його дружина Клементина. А також романтиком, захищаючи Уоллiс Сiмпсон, зневажену британським суспiльством американську кохану Едуарда VIII, що була «такою ж необхiдною для його щастя, як повiтря, яким вiн дихав». З посиленням тиску та публiчного розголосу в груднi 1936 року, король звернувся по допомогу до Черчилля, який давно не обiймав посади, проте пiдтримував свою репутацiю завдяки твердому протистоянню переозброенню Нiмеччини, а також iнiцiативi щодо створення мiжпартiйноi групи «Фокус», що виступила проти фашизму.
Порада Черчилля королю полягала в тому, щоб потягнути час, сподiваючись на якесь рiшення, що дасть змогу не зрiкатися престолу. Можливо, це морганатичний шлюб у нiмецькому стилi, завдяки якому панi Сiмпсон могла б стати його дружиною, але не його королевою, вiдмовляючись вiд статусу як для себе, так i для своiх дiтей. Цiй пропозицii не судилося довго жити, не в останню чергу через прем’ер-мiнiстра Стенлi Болдуiна. «Це те, що я маю пiдтримати публiчно?», – з огидою запитав вiн. А Ернест Бевiн навiть говорив вiд iменi Лейбористськоi партii: «Нашi люди не зможуть такого допустити».
1919 рiк. Вiнстон Черчилль i принц Уельський курять сигари та розмовляють пiсля обiду в Палатi громад на честь американських льотчикiв, якi пролетiли над Атлантикою пiд час Великоi вiйни
У п’ятницю, 4 грудня, Черчилль поiхав вечеряти з Едуардом VIII у форт Бельведер, королiвську резиденцiю бiля Саннiнгдейла на околицi Вiндзорського Великого парку. Король повинен не полишати своiх спроб, – емоцiйно наполягав Черчилль. Вiн запропонував йому обов’язково звернутися до лiкаря й у жодному разi не iхати за кордон. Передовсiм треба тягнути час – «у цiй краiнi немае сили, – заявив вiн, – яка б вам вiдмовила або могла б вiдмовити». Парламент обговорюватиме цю тему вже незабаром, i Черчилль передчував, що так звана «партiя короля» переможе. «Успiху на всiх фронтах», – написав вiн наступного дня королю, заявляючи про свою вдалу лобiстську дiяльнiсть. Були «перспективи завоювати хорошi позицii та зiбрати за ними великi сили».
Але Черчилль грубо помилився з настроями краiни. Члени парламенту, на яких вiн сподiвався, не захотiли пiдтримати короля й сказали про це у своiх округах. Повернувшись до Вестмiнстера в понедiлок, вони рiшуче приедналися до непоступливоi позицii Болдуiна та Бевiна. Тож якщо король хотiв зберегти трон, йому довелося б зректися панi Сiмпсон. Коли Черчилль у вiвторок з’явився у Палатi громад, щоб виступити у справi короля, «переповнений емоцiями та коньяком» (за словами одного спостерiгача), його безцеремонним криком змусили замовкнути. Колись шанований колишнiй мiнiстр, вiн благав колег не поспiшати з осудом i дати королю бiльше часу – за що з нього ще бiльше кепкували вороже налаштованi парламентарi.
«Це була, – писала наступного дня газета The Times, – найяскравiша вiдсiч у сучаснiй парламентськiй iсторii». Роберт Бутбi, вiрний союзник Черчилля в боротьбi проти Гiтлера, зрадив його. «У дуже фатальнi хвилини, – написав вiн, – хрестовий похiд “Фокусу” проти миру “опинився в руiнах”». Як i Вайолет Бонем Картер та iншi союзники Черчилля, Бутбi був вражений цiею помилкою у судженнях Черчилля. «Нiхто не заперечуватиме досягнень мiстера Черчилля, – з радiстю писала газета Spectator
