скачать книгу бесплатно
Вiнстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королiвське весiлля до Вестмiнстерського абатства як гiсть. Колишнiй прем’ер-мiнiстр запiзнився (чиста випадковiсть, на думку друзiв; навмисний розрахунок, на думку критикiв) – i всi присутнi встали, щоб привiтати його. «Усi встали, – повiдомив сер Генрi “Чiпс” Ченнон, бiограф, – усi королi та королеви». Важко було повiрити, що цього чоловiка британський електорат випхав iз влади трохи бiльше як два роки тому. “У Вiнстона немае сорому?” – запитуе “Боббетi”, маркiз Солсберi, в першому епiзодi “Корони”, коли Пiтер Морган уявляе, як головний консервативний критик Черчилля мiг висловити свою зневагу. “Вiн обурливий, – вiдповiдае Ентонi Іден, не дуже вiдданий помiчник i номiнальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бiдний старий Еттлi… Нiхто не встав, щоб привiтати його”».
Вiнстон Черчилль, з яким ми вперше зустрiчаемось на початку «Корони», теоретично е розчарованою людиною, вже не прем’ер-мiнiстром, а лiдером опозицii Його Величностi. Наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни мiжпартiйний уряд, яким Черчилль успiшно керував вiд темних днiв 1940 року, почав втрачати популярнiсть.
Європейська вiйна була трiумфально виграна. І хоч Японiя ще вела боротьбу, заступник лiдера коалiцii Клемент Еттлi вiдчув, що настав час, коли Лейбористська партiя знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рiшуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну бiльшiсть зi 146 депутатiв, щоб тi реалiзували свою програму побудови новоi яскравоi та вiчноi «держави добробуту», що передбачае безплатну Нацiональну службу охорони здоров’я та програму суцiльноi нацiоналiзацii.
Король Георг VI запропонував прем’ер-мiнiстру, що йшов, нагородити його Орденом Пiдв’язки, але Черчилль вiдмовився. «Як я можу прийняти Орден Пiдв’язки, – сказав вiн, – коли британцi щойно нагородили мене орденом Копняка?»
Однак уже в жовтнi 1951 року, пiсля шести рокiв соцiалiстичного уряду, Велика Британiя по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адмiнiстрацiя Клемента Еттлi була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарiв повсякденного побуту – вiд солодощiв до тютюну, все ще були нормованими. Обiцяний електорату новий день ще не настав.
Перед черговими загальними виборами консерватори обiцяли британцям новi пiдходи до розв’язання задавнених проблем i чiтку програму дiй, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинкiв на рiк. І всерединi партii деякi ледь чутнi голоси доводили, що потрiбно запропонувати й нового молодого лiдера. З 1945 року «Боббетi» Сесiл (вiн став маркiзом Солсберi в 1947 роцi) керував групою незадоволених молодих торi, якi планували переконати свого шанованого, але постарiлого лiдера подати у вiдставку або принаймнi делегувати – на постiйнiй основi – контроль партii Ентонi Ідену, мiнiстру закордонних справ, якого сам Черчилль визнав своiм наступником.
Проте старий прем’ер не мав таких планiв. Вiн рiшуче вiдбив щонайменше два напади вiд своiх колег, а Іден вiдмовився стати учасником будь-якого перевороту. Отже, Вiнстон Черчилль знову оселився на Давнiнг-стрiт 26 жовтня 1951 року пiсля того, як електорат однозначно надав перевагу торi.
Однак усмiшки на багатьох обличчях консерваторiв були вимученими. Лейбористська партiя легко перемогла у всенародних виборах (вiд 48,8 до 44,3 вiдсотка), i лише перша система виборчих округiв дала Черчиллю хитку бiльшiсть iз 17 мiсць. «Боббетi» Солсберi та дедалi бiльша кiлькiсть його колег-консерваторiв не переставали наполягати, що на порядку денному партii треба зазначити вихiд на пенсiю iхнього 76-рiчного лiдера, але сам Черчилль на це не зважав, адже казав, що то був «останнiй приз, якого я прагну».
Витiснений з Давнiнг-стрiт у 1945 роцi Лейбористською партiею Клемента Еттлi, Вiнстон Черчилль змiцнив свою репутацiю «пiдбурювача вiйни» промовою у Фултонi, штат Мiссурi, де вiн пустив в обiг вираз «залiзна завiса»; «Вiд Штеттiна на Балтицi до Трiеста на Адрiатицi залiзна завiса опустилася на весь континент». У цiй статтi описувалося, як опозицiйний лiдер торi намагався пом’якшити свiй iмiдж i вiдвоювати владу – що вiн i зробив у жовтнi 1951 року
Спортивний Монарх
Король Георг VI, сiльський джентльмен
Щоразу, коли королiвський потяг прямував повз обдутi вiтрами пагорби Схiдноi Англii до його родинного маетку в Сандрингемi, король Георг VI говорив про «поiздку додому». Вiн народився тут у груднi 1895-го, а через 57 рокiв там i помер. Сiльська мiсцевiсть Норфолку дарувала йому найщасливiшi години. Вiн любив тут полювати, вбравшись у твiдовий кашкет та галiфе. І завжди тримав зброю напоготовi, виглядаючи у високих небесах курiпку, лиску, криженя.
Народжений принцом Альбертом Йоркським i знаний в родинi як Бертi, король, який заiкався, мав у своему життi чимало ролей – служив на флотi, був останнiм iмператором Індii, батьком королеви Єлизавети II, опорою монархii пiсля зречення брата й безкомпромiсним лiдером у военний час. Секрет його успiшного виконання будь-якоi з них полягав у тому, що вiн залишався незмiнно – стилем та душею – джентльменом з Норфолку.
У 27 рокiв майбутнiй король Георг VI залишався в глибинi душi сiльським джентльменом з Норфолку
Волфертонський Сплеш був його особливою гордiстю. Дев’ятнадцятого сiчня 1915 року маеток Сандрингем зазнав нападу перших рейдiв нiмецьких дирижаблiв на Британiю. Цепелiни також бомбардували сусiднi мiста Кiнгс Лiн та Грейт Ярмут, тож не було сумнiвiв, що нiмцi мали на метi завдати прямого удару по британськiй королiвськiй сiм’i в Сандрингемi. Ранiше зловiснi яструби нацiлились (але не змогли реалiзувати свою мету) на бельгiйську королiвську сiм’ю в Антверпi. Бомбування лише понiвечили пiщанi солончаки вздовж Уошу, а один з таких кратерiв вiд бомби поблизу села Волфертон залило водою й тим самим привабило сюди диких качок. Це означало, що ставок став також «призом» для мисливцiв. Тому 1937 року, коли Георг VI взяв на себе керування маетком, вiн розширив водойму, а згодом це мiсце, назване Волфертонським Сплешем, стало його улюбленим пiд час зимового полювання.
Молодий принц Йоркський розпочав свою стрiлецьку кар’еру поблизу Волфертона у вiцi дванадцяти рокiв, зазначивши подробицi на першiй сторiнцi своеi Книжки iгор: «23 грудня 1907 року. Сандрингем, Волфертон, Уоррен. Батько, Девiд i я. 1 фазан, 47 кроликiв. Полювання мого першого дня…» «Батько» – Георг V, який прищепив йому свою пристрасть до стародавнього спорту; Девiд – його старший брат, майбутнiй король Едуард VIII. «Я використав дульнозарядну гвинтiвку з одним стволом, з якоi дiдусь [король Едуард VII], дядько Еддi [Альберт Вiктор, герцог Кларенс] i тато всi почали стрiляти. Я поцiлив трьох кроликiв».
До кiнця свого життя спортивний монарх любив дослiджувати заростi живоплоту зi своiми мисливськими собаками
У наступнi роки королiвська Книжка iгор використовувалася для того, щоб фiксувати здобутки, якi для людини, далекоi вiд цього спорту, могли здаватися лише хаотичним вiдстрiлом. Полювання – улюблене заняття сiльських людей, i Георг VI вирiшив не вiдступати вiд традицiй, повернувши в Сандрингем активнi заняття спортом, як було в Едуардiвську епоху. Вiн любив швидкi набiги разом з працiвниками маетку в заростi живоплоту обабiч сiльських дорiг, де ховалося чимало дикоi здобичi, роблячи паузу лише для легкого перекусу, який подавали лакеi, та ковтка вiскi, що смакувало по-особливому бiля затишного стiжка сiна. Погода нiколи не впливала на його враження вiд полювання. «Снiг i дуже холодний схiдний вiтер, – зазначив вiн у своiй Книжцi iгор одного сiчневого дня. – Я провiв чотири години у схованцi на капустяному полi». Скромний i щедрий до своiх гостей Георг VI також поклав край традицii свого батька та дiда, за якою королi впродовж дня займали найкращi позицii на полюваннi.
У серпнi 1943 року королiвська родина гуляла полями Сандригема, якi були переданi в сiльськогосподарське виробництво пiд час вiйни. Принцеса Єлизавета, 17 рокiв, i принцеса Маргарет, якiй було лише 13 рокiв, вели собак на повiдку
Подробицi останнього його полювання 5 лютого 1952 року не були записанi в Книжку iгор. Однак його сусiд у Норфолку й колега-мисливець Обрi Бакстон так описав його: «…широка дуга блакитного неба, сонця й довгих тiней, хруст пiд ногами й шлюбний заклик курiпок, що гучно лунав над широкими полями. Усi люди короля були там – персонал, друзi, доглядачi, егерi, мiсцевi полiцейськi та приiжджi мисливцi». І вони всi вирушили на лови в живоплотах…
2
Закуток Гайд-парку
Король помер
П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останнiй iмператор Індii та перший глава Спiвдружностi, вийшов на ризиковане полювання. Був пiзнiй сезон – у цей час лiси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливоi чарiвностi. Завжди вмiлий стрiлець, вiн вбив трьох зайцiв останнiми трьома пострiлами у своему життi й повернувся додому щасливим. Через кiлька годин, у вiцi п’ятдесяти шести рокiв, король помер.
Королiвський камердинер не мiг розбудити його вранцi. Король перенiс тромбоз вночi, пiсля операцii з видалення легенiв (дуже радикального хiрургiчного втручання), якоi вiн зазнав у вереснi минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королiвських лiкарiв лише Вiнстон Черчилль знав про справжнiй стан здоров’я короля. Звiстка про смерть Георга дiйшла до нього вранцi 6 лютого. Вiн був на Давнiнг-стрiт, сидiв у лiжку в пiжамi й курив сигару посеред купи державних паперiв. 77-рiчний прем’ер-мiнiстр розплакався. «Поганi новини?» – пробурмотiв вiн. – Та це найгiршi новини!»
Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на територii Сагана Лодж, Кенiя. Це була iхня перша зупинка у тривалому, як вони очiкували, королiвському турi з Африки через Цейлон (сучасна Шрi-Ланка) в Австралiю та Нову Зеландiю. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»
«Я намагався пiдбадьорити його, сказавши, що вiн добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своему щоденнику його приватний секретар Джон Колвiлл. – Однак вiн тiльки й сказав, що не знае ii i що вона лише дитина».
Смерть короля спровокувала низку подiй iз кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повiдомлення, переданого до Вищоi комiсii Великоi Британii в Найробi (Кенiя), куди принцеса Єлизавета прибула зi своiм чоловiком, герцогом Единбурзьким, за кiлька днiв до цього. Пара щойно завершила перший етап туру краiнами Спiвдружностi, наступний передбачав мандрiвку до Цейлону (сучасна Шрi-Ланка), Австралii та Новоi Зеландii.
Другий епiзод «Корони» зображуе захопливi та досить небезпечнi останнi години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африцi ще у статусi принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зi своiм чоловiком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висотi 35 футiв серед розлогих гiлок велетенськоi смокiвницi в кенiйському нацiональному парку Абердер. Багато глядачiв, однак, вважали, що ця картина виникла в уявi творця «Корони» Пiтера Моргана. Насправдi тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тодi супроводжував королiвське подружжя.
«Упродовж свого довгого життя я бачив кiлька мужнiх вчинкiв, – розповiдав згодом Корбетт. – Проте це було нiщо, в порiвняннi з тим, свiдком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та ii супутники, якi нiколи ранiше не були в африканському лiсi й тим паче не мандрували ним пiшки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дiйти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як iхнiй слух розiрвав… дикий рев розлючених слонiв».
Королiвська пара йшла вузькою стежкою серед джунглiв, яку протоптали – i досi постiйно вибивають своiми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечi для людей були поодинокi драбини, прибитi цвяхами до дерев уздовж маршруту.
«Однiею дорiжкою, крiзь густi кущi, де видимiсть мiсцями обмежувалася ярдом-двома, – вiв далi Корбетт, – вони йшли назустрiч тим звукам, якi ставали дедалi гучнiшими. А потiм, коли вони пiдiйшли до вигину на стежцi й опинилися в полi зору слонiв, з’ясувалося, що iм доведеться пройти на вiдстанi десяти ярдiв вiд них, щоб дiстатися до безпечноi драбини [«готелю Treetops»]».
Приватний секретар Мартiн Чартерiс поспiшае з британського пресцентру, щоб повiдомити звiстку про смерть батька Єлизаветi II, яка, нiчого не пiдозрюючи, готуеться до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати
Велика слониха рiшуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пiзнiше один iз лiсникiв. Та, затулившись рушницями, Єлизавета iз чоловiком перетнули галявину й пiднялись по драбинi. За хвилину принцеса вийшла на балкон iз кiнокамерою, щоб знiмати слонiв.
Ось так сталося, що на свiтанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гiлок велетенськоi смокiвницi. Цей момент позначений у «Коронi» польотом чудового африканського орла, який з’являеться невiдомо звiдки, ширяе й зависае в повiтрi над принцесою, вiн – моторошна прикмета ii долi. Ця послiдовнiсть базуеться на спогадi iншого учасника тих подiй – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часiв служби у вiйськово-морському флотi, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерiгати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своiм ширянням неначе вiддавав iм салют.
«Я нiколи, аж донедавна, про це не думав, – писав вiн, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».
Цiкаво те, що нова королева однiею з останнiх у свiтi почула новину про свiй новий статус. Коли найважливiша телеграма iз «Закутка Гайд-парку» досягла Найробi рано вранцi 6 лютого, Верховний комiсар Спiвдружностi разом з бiльшiстю своiх спiвробiтникiв уже залишив мiсто, прямуючи до Момбаси, звiдки королiвська делегацiя мала виiхати до Цейлону – i взяв iз собою книгу офiцiйного кодексу. (Також в Момбаса був запакований i готовий до подорожi офiцiйний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, якi всюди подорожують iз королiвськими особами. Телеграма з Букiнгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомiтно доправлять окремо на борт лiтака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)
* * *
МАРТІН ЧАРТЕРІС
(1913–1999)
Зiграв – Гаррi Хадден-Патон
Хитрий Мартiн Хартiс, людина – собi на умi, який бачив функцiю монархii як розвагу – «треба розгорнути килим нацiонального щастя» – й колишнiй пiдполковник (Королiвського монаршого стрiлецького корпусу). Вiн зберiг те саме вiдчуття вiдвертоi радостi й на посадi приватного секретаря Єлизавети II, як у статусi принцеси (1950–1952), так i королеви (1972–1977). Двадцять рокiв вiн був дотичним до цього кола, як i Томмi Ласселлс та Майкл Едiн.
«Я просто полюбив ii, коли зустрiв, – зiзнався вiн згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбiльш вражаючою з усiх жiнок». Коли влада перейшла до рук Чартерiса, в королiвських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатнiсть висловлювати думки своеi господинi-улюбленицi в такий спосiб. Саме це стало темою iнтерв’ю, яке вiн дав публiцi пiсля виходу на пенсiю. Інтерв’ю було захопливим: у ньому вiн назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феею», королеву-матiр – «жiнкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, i ще раз вульгарною!» Незабаром пiсля появи iнтерв’ю i королева, i королева-мати запросили дорогого Мартiна на обiд.
* * *
В урядову резиденцiю одна за одною летiли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартiн Чартерiс уперше зрозумiв, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартерiс згадував, що поблизу телефонноi будки побачив журналiста, який мав ошелешений вигляд – зi зблiдлим обличчям i порожнiм поглядом, вiн крутив в однiй руцi пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливi новини з Лондона про те, що уряд бiльше не збираеться зберiгати таемницю. Саме Паркер, попереджений Чартерiсом з пресцентру, повинен був повiдомити звiстку про смерть короля Фiлiпу, який перебував у королiвськiй резиденцii Сагана Лодж. «Вiн мав такий вигляд, нiби ти опустив на нього половину свiту, – згадував Паркер. – Я нiколи в життi так нiкого не жалiв». Фiлiп забрав дружину вiд усiх iнших. «Вiн повiв ii в сад, – написав Паркер. – І вони повiльно походжали по газону, поки вiн говорив, говорив i говорив з нею».
Коли Чартерiс прибув до Сагана Лодж, вiн побачив, що Фiлiп лежить на диванi, тримаючи копiю газети The Times над обличчям, як намет, а щоки новоi королеви були червонi, але вiд слiз не було й слiду. «Вона сидiла прямо, повнiстю приймаючи свою долю», – згадував Чартерiс, вражений спокоем, з яким Єлизавета наполягала на особистому складаннi телеграм вибачень тим, хто чекав ii на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав ii, пiд яким iменем вона бажае бути вiдомою як королева – спитав про ii монарше iм’я – вона швидко вiдповiла: «О, мене влаштовуе мое власне iм’я, що ще треба?»
Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виiхала з Treetops, тож попросила трьох присутнiх фотокореспондентiв не робити свiтлин. «Ми стояли мовчки бiля будиночка, коли машини iхали, здiймаючи пилюку, – згадував один iз них – Джон Джохiмсен. – Нiхто з нас не робив фотографiй у той iсторичний момент. Ми дивилися на молоду дiвчину в машинi, яка стала королевою Великоi Британii. Я перейнявся ii горем, коли вона просто подякувала нам рукою. Ми стояли там мовчки, нашi камери були на землi».
Довгою поiздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Фiлiпа Джон Дiн, помiтив, як нова королева кiлька разiв залишала свое мiсце. Коли вона поверталася, вiн подумав, що вона, мабуть, плакала. Але слiз нiхто не бачив. Двоюрiдна сестра Фiлiпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турi як придворна дама, згадуе, що Єлизавета вибачалася перед своiм супроводом за перервану поiздку. «Менi дуже шкода, що нам усiм доведеться iхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.
Небажання Єлизавети II вiдiгравати провiдну роль пiзнiше стане визначальною характеристикою ii стриманого стилю правлiння – разом iз «прiсним» почуттям гумору. Коли лiтак врештi приземлився в аеропорту Хiтроу, вона подивилася у вiкно на вервечку великих чорних службових автомобiлiв, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надiслали катафалки».
Можна згадати сцену з другого епiзоду «Корони», де показано iнтер’ер королiвського DC-4 (пропелерного лiтака), коли вiн, приземлившись, зупиняеться бiля шеренги високих посадових осiб. Усi вони зняли капелюхи. Були вечiрнi сутiнки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмi Ласселлс зiйшов на борт, щоб взяти на себе вiдповiдальнiсть за протокол. Вiн перепиняе герцога Единбурзького, коли Фiлiп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.
«Нi, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».
Це сталося саме так? Деталi нiхто не записав. Але це, або якась подiбна розмова, породило зворушливий образ молодоi королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Вiндзор, а щойно коронованоi особи, королеви Єлизавети, монаршоi особи – одягненоi в чорне. Спускаючись сходами, зовсiм одна, вона була готова до зустрiчi з прем’ер-мiнiстром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелiн Шукбург, «версiя [лорда] Мельбурна XX столiття, що пронiсся галопом до Кенсiнгтонського палацу, падаючи на колiна перед Вiкторiею в ii нiчнiй сукнi».
Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, ii першим вiдвiдувачем стала бабуся, королева Марiя, яка прийшла з розташованого неподалiк Мальборо-хаусу. Усе свое життя Єлизавета схилялася в поклонi перед бабусею, та тепер iхнi ролi помiнялися. «Їi стара бабуся й пiддана, – заявила королева Марiя з гордiстю й сумом, – повинна першою поцiлувати iй руку».
Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офiцiйним актом новоi королеви була зустрiч з Радою престолонаступництва в палацi Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та вiдповiдальнiсть суверена… Мое серце занадто наповнене емоцiями, щоб я сьогоднi сказала вам бiльше, окрiм того, що я завжди працюватиму, як це робив мiй батько впродовж усього свого правлiння, пiдтримуватиму конституцiйний уряд та сприятиму щастю та процвiтанню моiх народiв, розкиданих по всьому свiту. Я знаю, що невiдступно наслiдуватиму його блискучий приклад служiння та вiдданостi, мене надихатиме вiдданiсть та прихильнiсть тих, чиею королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допомiг менi гiдно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».
«Вхiд королеви, – писав у своему щоденнику майбутнiй прем’ер-мiнiстр Гарольд Макмiллан, – низькi поклони ii радникiв; трохи формальний, але чарiвний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла рiзнi церемонiальнi форми ритуалу, справив на нас усiх глибоке враження».
Британiя все ще перебувала в лещатах повоенноi жорсткоi економii, тож Макмiллан вважав, що зiбранi тут полiтики у своiх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмуроi, бiдноi компанii». Вiн також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодатi Божiй королевою цього Королiвства та всiх Їi iнших королiвств i територiй», шотландцi стверджували, що вона насправдi була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскiльки Шотландiя приедналася до Союзу до 1603 року (пiзнiше Черчилль пiшов на компромiс з цiею дилемою, вирiшивши, що королiвський титул в Шотландii буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).
«Напевно, були присутнi майже двiстi таемних радникiв, – згадував Олiвер Лiтлтон, державний секретар колонiй. – Дверi вiдчинилися, й увiйшла королева в чорному. Раптом члени Таемноi ради здалися незмiрно старими, кострубатими та сiрими. Королева виголосила одну з найзворушливiших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як i багато iнших, не мiг стримувати своi емоцii».
Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правлiння й складалася з таемних радникiв (багато з них були колишнiми чи нинiшнiми мiнiстрами уряду), вищих державних службовцiв, лорда-мера та членiв мунiципалiтету Лондона, деяких старших громадських службовцiв та представникiв Спiвдружностi нацiй. Їi основна роль – пiдготувати та пiдписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в iнших мiсцях по всiй краiнi.
«Це було дуже зворушливо, – написав Вiнсент Мессi, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фiгура, одягнена в глибоку жалобу, увiйшла сама до великоi кiмнати i з сильними, але досконало керованими емоцiями, витримала вимогливi завдання, передбаченi Конституцiею. Їi промови були чудово виголошенi. Пiсля цього принц Фiлiп… тихо ступив уперед i вийшов iз нею за дверi».
6 лютого 1952 року. Газети повiдомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вiнстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, i пiсля щасливого сонячного дня та спорту, а також пiсля “на добранiч” тим, хто його найбiльше любив, вiн заснув так, як може сподiватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»
А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав полiтичнi наслiдки змiни монарха. Група старших консерваторiв на чолi з мiнiстром закордонних справ сером Ентонi Іденом вважала, що 77-рiчний прем’ер-мiнiстр здае позицii, тож його повинен замiнити молодий, бiльш динамiчний лiдер – сам Іден. Наступного дня пiсля смертi короля Черчилль проспав i не змiг головувати на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв, яке вiн сам скликав, – за словами Гарольда Макмiллана, «дуже втомившись вiд емоцiй вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронацiя молодоi королеви виявить слабкостi старого воiна, його критики з нетерпiнням чекали його виступу на похвалу покiйного короля, який вiн мав пiдготувати за короткий час. Багато хто сподiвався, що прем’ер змiшае всi своi слова або забуде щось iз промови.
Та лише один раз пiд час виступу iхнi сподiвання виправдалися. «Моi друзi, жоден мiнiстр… – заявив Черчилль у прямому ефiрi BBC вiд 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу i, здаеться, затнутися, – я припускаю, що жоден мiнiстр – я впевнений, жоден мiнiстр – не бачив короля пiд час вiйни так часто, як я».
Насправдi це вагання Черчилля лише пiдсилило його сердечну данину пам’ятi померлому монарху. Ця промова була сприйнята i як емоцiйне вiтання нового елизаветинського столiття. Виступ, який вiн назвав «За звитягу» – девiз Хреста Вiкторii, найвищоi нагороди Великоi Британii за хоробрiсть – став трiумфальним. Його потiм згадували разом з великими дiями, якими вiн згуртував краiну в найтемнiшi днi Другоi свiтовоi вiйни.
Фiнальнi сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критикiв Черчилля – Ідена та Роберта «Боббетi» Сесiла, маркiза Солсберi та лiдера Палати лордiв, разом iз Клементом Еттлi, колишнiм лейбористським прем’ер-мiнiстром та лiдером опозицii. Вони не радiли успiху промови прем’ер-мiнiстра. Черчилль був у безпецi як керiвник першого уряду Єлизавети II, принаймнi поки що, коли вiн шанував пам’ять про батька, якого вона та нацiя втратили. «Упродовж останнiх мiсяцiв, – заявив вiн у мiкрофон, – король ходив поряд зi смертю, нiби смерть була його супутниця, знайома, яку вiн впiзнав i не боявся бiльше. Врештi-решт, смерть прийшла як друг, i пiсля щасливого сонячного дня та полювання, а також пiсля “на добранiч” тим, хто його найбiльше любив, вiн заснув, як i кожен чоловiк чи жiнка, якi бояться Бога та сподiваються зробити щось ще в цьому свiтi…»
11 лютого 1952 року. Труна з тiлом короля Георга VI, яку несе почесна гвардiя, прибувае на лондонський вокзал Кiнгс Крос iз Сандрингема, де вона два днi стояла в мiсцевiй церквi
«Моi друзi, жоден мiнiстр… мабуть, жоден мiнiстр – я впевнений, жоден мiнiстр – не бачив короля пiд час вiйни так часто, як я. Я переконався, що його постiйно iнформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельнiсть, з якими вiн щодня вивчав величезний звiд державних документiв, глибоко засiла в моiй головi…»
«Упродовж п’ятнадцяти рокiв Георг VI був королем. Нiколи, жодноi митi, незважаючи нi на що вдома чи за кордоном, публiчно чи приватно, вiн не вiдмовлявся вiд виконання своiх обов’язкiв. Тож чи заслуговуе вiн на прощальну данину вiд усiх своiх урядiв та народiв? Саме в цей час наше спiвчуття та жалоба висловлюються його дружинi та вдовi [королевi Єлизаветi, нинi королевi-матерi]… Це доблесна жiнка, в жилах якоi тече благородна кров Шотландii, пiдтримувала короля Георга в усiх його трудах i проблемах, виховала двох дочок, якi успадкували ii шарм та красу, дочок, якi сьогоднi оплакують свого батька. Нехай у неi будуть сили перенести свою скорботу…»
«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякi з найбiльших перiодiв в нашiй iсторii розгорнулися пiд iхнiм жезлом. Тепер, коли ми маемо другу королеву Єлизавету, яка також зiйшла на престол у двадцять шiсть рокiв, нашi думки повертаються майже на чотириста рокiв тому до чудовоi постатi, яка керувала й, багато в чому, втiлювала та надихала велич i генiй елизаветинського столiття».
«Королева Єлизавета II, як i ii попередниця, не очiкувала з дитинства на корону. Але ми вже добре ii знаемо та розумiемо, чому ii дарунки та дарунки ii чоловiка, герцога Единбурзького, доповнять скарбницю нашоi – единоi, цiлiсноi Спiвдружностi, яку вона ще не змогла вiдвiдати. Їi вже визнали королевою Канади. Ми також висловлюемо iй свое визнання… а завтра проголошення ii сувереном додасть iй любовi ii рiдноi землi та всiх iнших частин Британськоi Спiвдружностi та Імперii».
«Я, молодiсть якого пройшла у серпнi iсторii, безперечно й спокiйно, у славi вiкторiанськоi епохи, цiлком можу вiдчути хвилювання, знову звернувшись до молитви та гiмну “Боже, бережи королеву!”»
11 лютого 1952 року. Пiсля повернення з Африки 7 лютого нова королева Єлизавета II поiхала до Сандрингема, щоб бути зi своею скорботною матiр’ю та сестрою. Вона вирушае до мiсцевоi церкви, де стоiть труна з тiлом батька, а мiсцевi жителi та працiвники маетку вiддють йому шану, перед тим, як покiйного короля вiдвезли в останню подорож до Лондона, зi станцii Вулфертон, Норфолк, куди за ним послiдувала Єлизавета (праворуч)
Тютюн
Фатальна королiвська бiда
Уражений раком легенiв, король Георг VI був четвертим британським монархом XX столiття, смерть якого пов’язують з курiнням. Його прадiд «Бертi», король Едуард VII, був пристрасним шанувальником тютюну, викурюючи його багато, як принц Уельський, для популяризацii курiння сигар i допомагаючи пiдтримати думку свого знайомого драматурга Едварда Булвера-Лiттона: «Хороша сигара – це такий же великий комфорт для чоловiка, як добра iстерика для жiнки».
У 1878 роцi принц, який викурював по 12 великих сигар i 20 малих сигарет на день, видав лондонським тютюновим виробникам Benson & Hedges перший королiвський ордер. Його мати, королева Вiкторiя, категорично не схвалювала цього вчинку. Упродовж усього тривалого перiоду ii правлiння сигари, люльки та сигарети були суворо забороненi при дворi, тому вечорами, вже пiсля смертi матерi 22 сiчня 1901 року – Бертi емоцiйно промовляв: «Панове, ви можете палити!» Коли Едуард VII зiйшов на престол у 59 рокiв, то вже страждав на емфiзему, хронiчний бронхiт та серцевi напади, а помер у 69 рокiв вiд пневмонii.
Тримаючи свою люльку, король Георг VI вiдвiдуе Нацiональний парк Натал пiд час королiвського туру по Пiвденнiй Африцi у квiтнi 1947 року з донькою, принцесою Єлизаветою
Його менш яскравий син, король Георг V, подiляв прихильнiсть батька до сигарет i часто уособлювався з бородатим моряком, зображеним на пакетах сигарет Player’s Navy Cut. Бiльшу частину свого життя вiн страждав на бронхiт та легеневi хвороби. Помер у сiчнi 1936 року вiд вiрусноi респiраторноi iнфекцii у вiцi 68 рокiв.
Ще як принца Уельського, майбутнього короля Едуарда VIII у 1920-х роках зрiдка фотографували без цигарки, яку вiн елегантно тримав губами або пальцями
Едуард VIII, старший син Георга V i його короткочасний наступник, який зрiкся престолу в груднi 1936 року, зрiдка фотографувався без цигарки, яка елегантно звисала з його губ або пальцiв. Як герцог Вiндзорський вiн чинив опiр зусиллям рекламних компанiй, якi хотiли, щоб вiн схвалив iх продукцiю, але, бувши губернатором Багамських островiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни, не став на завадi дружинi, яка надала свое iм’я для реклами сигарет Chestereld. «Нашi записи показують, – писала герцогиня Вiндзорська з клубу Об’еднаних служб у Нассау в 1943 роцi, – що день у день курцi демонструють перевагу сигарет Chestereld перед усiма iншими брендами з досить значним вiдривом вiд конкурентiв».
«Герцогиня американського походження, – пояснив Честерфiлд, – наполегливо працювала в клубi Нассау, щоб розважити як американськi, так i союзнi вiйська. Вона брала активну участь у тому, щоб гостi, якi iдуть на службу, почувались як вдома – [вона] готуе яешню з беконом, носить тацi й роздае сигарети». Герцог Вiндзорський помер вiд раку горла на вiллi Вiндзор пiд Парижем у 1972 роцi. Герцогиня послiдувала за ним через 14 рокiв, страждаючи вiд поганого кровообiгу, деменцii та, врештi-решт втрати мови.
У 1943 роцi герцог Вiндзорський та його дружина тiшилися тим, що герцогиня буде представлена в цьому комплiментарному вiдгуку про сигарети «Честерфiлд»
Вдова Георга V, закоренiла любителька сигар, померла вiд раку легенiв у 1953 роцi у вiцi 85 рокiв, а принцеса Маргарет, яка впродовж багатьох рокiв викурювала по 30 сигарет на день i страждала на мiгрень, ларингiт, бронхiт, гепатит та пневмонiю, померла вiд серцевого нападу у вiцi 71 року. Роздумуючи над цим сумним медичним описом, хочеться сказати, що рiшучий некурець принц Чарльз у 1990-х наполягав на тому, щоб забрати королiвський ордер у Gallagher, виробникiв сигар Benson & Hedges, Silk Cut, Kensitas, Senior Service та iнших марок. За пропозицiею сина королева Єлизавета II скасувала постачання всiх продуктiв для курiння в королiвськi помешкання. Отже, у 2000-му, через 122 роки, королiвський герб остаточно зник з пачок будь-якого британського тютюну, сигар або сигарет.
Королева Олександрiна, король Девiд та два королi Альберти
Британська монархiя, якою вона могла бути…
Королева Вiкторiя (1837–1901)
Рiшення Єлизавети II залишити власне iм’я як монарше було досить незвичним для сучасноi iсторii британськоi монархii. Їi прапрабабусю королеву Вiкторiю (1837–1901) охрестили Олександрiною Вiкторiею, на честь ii хрещеного батька царя Олександра I та ii матерi Марii Луiзи Вiкторii. У ранньому дитинствi вона була вiдома своiй родинi як «Дрiна», а документи про престолонаступництво, пiдготовленi в перший день ii правлiння, проголошували ii королевою Олександрiною Вiкторiею. Проте новий монарх наполягала лише на iменi «Вiкторiя», оскiльки вона виявила сильну особисту прихильнiсть до другого iменi – вибiр, до якого ii заохочував дядько й попередник король Вiльям IV, «король морякiв». Вiльям подумав, що це сподобаеться вiйськово-морському флоту: моряки наносять на руки та обличчя iм’я Вiкторii, – припускав вiн, уявляючи, що iхня королева була названа на честь знаменитого флагманського корабля «Вiкторiя».
Прадiд Єлизавети, король Едуард VII (1901–1911), був названий на честь свого мудрого, але надто вiльнодумного батька Альберта, принца-консорта. Це був знак його поваги як сина. Тож новий король запропонував своiй Радi престолонаступництва це iм’я в 1901 роцi, щоб iм’я «Альберт Добрий» вiдтепер асоцiювалося лише з однiею особою. Але сучаснi бiографи веселого монарха припускають зовсiм протилежне – «Бертi» не мiг дочекатися, щоб вiдступити вiд батька, якого нiколи не вважав достатньо добрим. Дiдусь Єлизавети Георг V (1911–1936) був унiкальним серед сучасних попередникiв королеви, вирiшивши царювати пiд тим iменем, яким його сiм’я називала в дитинствi.
Король Едвард ІІІ (1901–1911)
Георг V (1911–1936)
Едуард VIII (1936) був хрещений Едуардом Альбертом Крiстiаном Джорджем Ендрю Патрiком Девiдом, останнi чотири iменi – iмена святих – покровителiв Англii, Шотландii, Ірландii та Уельсу. Його батьки вирiшили називати його Девiдом – мабуть, беручи до уваги той факт, що син стане принцом Уельським. Вiн мав труднощi з вивченням валлiйськоi мови, коли в 1911 роцi його представили як принца Уельського, але як принц i король Девiд взяв бiльш iсторичне iм’я – Едуард.
Едвард VІІІ (1936)
Георг VI (1936–1952)
Батько Єлизавети Георг VI (1936–1952), ранiше знаний як принц Альберт, герцог Йоркський, був вiдомий родинi як «Бертi», як i його дiдусь Едуард VII. Але коли прийшов час вибору його монаршого iменi в неспокiйнi часи зречення його брата, було визнано розумним пiдкреслити наступнiсть з його популярним i поважним батьком (i засновником Вiндзорського дому), королем Георгом V.
Зазвичай передбачаеться, що наступник королеви Єлизавети II, охрещений Чарльзом Фiлiпом Артуром Джорджем, з часом буде проголошений Його Величнiстю королем Карлом III. Проте вiн може вiддати належне своему дiдусевi (i своему прадiдусевi), прийнявши царське iм’я короля Георга VII – а Фiлiп i Артур – два iнших вельми вiрогiднi варiанти.
Монарше (прикметник, вiд латинського «regnum» – королiвство, монархiя або царство)
iм’я суверена, правителя або короля – iм’я, що призначаеться у рiк сходження на престол суверена.
Таке iм’я присуджуеться правителю (або папi) разом iз номером – зазвичай римськими цифрами (наприклад, «Георг VI», а не «Георг 6»).
Покидаючи Сагана Лодж, Кенiя, 6 лютого 1952 року, щоб повернутися до Лондона, нова королева Єлизавета II попросила не робити фотографiй. «Я вiдчув смуток, коли вона подякувала за це, пiднявши руку, а ми мовчки стояли, поклавши камери на землю», – згадував один iз фотографiв
3
Вiндзор
