скачать книгу бесплатно
Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу вiддати його продавчинi, подумала Марта, але чи е впевненiсть, що та не забере його собi? А якщо це так, тодi навiщо вiддавати?
Переконавши себе таким чином, дiвчина швиденько сунула слухавку до своеi кишенi, ще раз уважно передивилася сукнi, зробила вигляд, що жодна iй не сподобалася, i, кивнувши продавчинi: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевiрка. А ще гiрше – зйомки прихованою камерою, якi ввiйшли в моду й загрожують стати справжнiм покаранням для не чистих на руку й сумлiння пересiчних громадян.
Але нiхто не бiг за нею слiдом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоеннi чужого майна. Попри це, Марта вирiшила швидше перейти на протилежний бiк вулицi й загубитися в натовпi.
Була дванадцята година дня, сонце вже припiкало потилицю, а щоки Марти палали, нiби вона скоiла злочин.
О пiв на першу дiвчина мала зустрiтися зi своею подружкою у кав’ярнi бiля старовинного фонтана, яка так i називалася – «Фонтан». Марта прийшла ранiше, замовила собi келих холодного пива. Людей у кав’ярнi було багато, усi голосно розмовляли, iз динамiкiв лунала музика. На Марту нiхто не зважав.
І вона нарештi змогла витягти телефончик iз кишенi й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фiолетового кольору з такими дрiбними кнопочками, що iх можна натискати хiба що кiнчиками нiгтiв. Гарненька штучка!
– О, ти вже тут! – почула вона над головою.
Тетяна, як завжди, говорила голосно i, зазвичай, уже стрiляла своiми чорними оченятами навсiбiч. Нарештi ii погляд неймовiрним зусиллям волi змiг сконцентруватися на Мартиних руках.
– Ого! Купила собi мобiльника? Який гарненький! – вона придивилася пильнiше й роззявила рота: – Ого! Крута штучка! Скiльки ти за неi вiддала?
– Це видали на роботi, – сухо вiдказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповiдати про пригоду iй не хотiлося. – Сьогоднi перший день вiдпустки, а роботи стiльки, що можуть раптом викликати…
Тетяна ображено знизала плечима:
– Гарна в тебе робота, якщо на нiй видають такi крутi мобiли…
Звiсно, не повiрила, подумала Марта.
Вони сидiли в затiнку просто неба, пили пиво, лiниво перекидаючись реплiками. Марта зловила себе на думцi, що спiлкування з колишньою однокласницею давно вже втратило сенс. Обговорювати, крiм чоловiкiв, нема чого, iнших загальних тем обмаль, а приводу розпрощатися й пiти в найближчi кiлька хвилин не передбачаеться. Тетяна голосно переказуе вчорашню пригоду в таксi, на них озираються. Потiк свiдомостi з домiшком сексуальноi заклопотаностi. Марта робила вигляд, що слухае, i крадькома поглядала на годинник.
Аж раптом звiдкись до неi долинула приглушена мелодiя адажiо Альбiнонi. Така чарiвна, така заворожуюча мелодiя! Вона нiби перекреслила всi попсовi крики, що линули вiд барноi стiйки, спустилася на цей пивний острiв, мов золота куля, огорнула якоюсь свiтлою тривогою, передчуттям чогось справжнього, збентежила, змусила закрутити головою в пошуках джерела, з якого линули звуки. Приглушена мелодiя лунала десь зовсiм поруч. Але – звiдки?
– Це ж твоя мобiлка! – здогадалася Тетяна.
Марта боязко дiстала слухавку, котра сповнила ii долоню чарiвних вiбрацiй, зробила великий ковток iз келиха пiд зацiкавленим поглядом подруги. Нема куди подiтися – треба вiдповiдати. Непевним жестом пiднесла апаратик до вуха, натисла потрiбну кнопку з намальованою на нiй слухавкою:
– Слухаю…
Кiлька секунд вона просидiла нерухомо, потiм натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.
– Щось важливе? – ехидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змiнилася в обличчi. – На роботу викликають?
– Так, викликають, – неуважно пiтвердила Марта й пiдвелася. – Не ображайся, маю йти…
Тетяна знизала плечима.
Марта йшла пiд прискiпливим поглядом колишньоi однокласницi, а в головi ще лунав голос зi слухавки – тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобi пару годин для можливостi не псувати нашi стосунки… Повертайся, або пошкодуеш…»
* * *
Цього дня Марта мала ще безлiч невiдкладних справ. Треба було з’iздити до нотарiуса, переоформити папери на автомобiль, який нещодавно дiстався iй у спадок вiд якогось далекого родича по материнiй лiнii, вiдсидiти двi години на черговiй лекцii в автошколi, забрати з дитсадка сина старшоi сестри й вiдвести його додому, адже Марiя цього зробити не могла через якiсь термiновi збори на роботi.
Здавалося, справ – безлiч. І спочатку Марта вiдчувала себе заклопотаною дiловою жiнкою, обтяженою купою серйозних проблем. Нотарiус, водiйськi курси, дитсадок – ох…
Але несподiвано на неi звалилася неприемна думка – так, нiби величезна крапля холодного дощу вцiлила в саме тiм’ячко: усе це дрiбницi, нiкому не потрiбна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немае нiчого цiкавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло пiдняти над буденнiстю, дати новий поштовх до життя, новi вiдчуття й можливостi. Нема заради чого й чим жити!
Марта аж стишила кроки, уражена цiею жахливою думкою. Вiдверто кажучи, iз такою яснiстю ця думка надiйшла до неi вперше. Робота, дiм, часом – вечiрки, iнодi – нуднi побачення з нудним передбачуваним фiналом, серiали, якi дивишся «впiвока», аби не лежати в суцiльнiй тишi, випадкове, несистематизоване читання – аби просто втупитись очима в сторiнку, iдучи в транспортi.
Захоплень немае. Справжнiх друзiв – теж. Таланту Бог не дав…
Чим жити?!
Марта iхала в метро, дивилася на людей довкола себе й думала – невже вони всi так само живуть, як i вона. І купу своiх дрiбних буденних справ сприймають за справжне життя, клопочуться, метушаться, вiдвойовують собi мiсце пiд сонцем, яке, врештi-решт зводиться до цiлком певного масштабу: «два на два» – на цвинтарi. Навiщо все це?
А може, не всi так живуть? Погляд вихопив постать худорлявого юнака, що хилитався над нею, мов водорость пiд водою, тримаючи в руцi книгу «Диво польоту», а нижче дрiбними лiтерами в лапках було написано «Історiя космонавтики». Марта посмiхнулася майже крiзь сльози – нi, не всi…
Обличчя юнака було зосередженим i вiдстороненим, нiби вiн перебував в iншому вимiрi. Вiн уважно й захоплено дивився на сторiнку, iнодi здiймаючи очi й позираючи за вiкно – у небо. А потiм, перепочивши вiд своiх фантазiй, знову повертався до якихось складних малюнкiв у книзi. У нього було тонке, натхненне обличчя – обличчя, що мало не спустошений вираз. Чи цiкава була б йому вона, Марта? Напевно, що нi. Марта зiтхнула й перевела погляд далi.
Жiнка, що сидiла поруч, теж утупилася в книжку – кольоровий, мов обгортка вiд льодяника, любовний роман. Теж iнший вимiр. Вона уявляе себе Дiаною, Анжелiкою, Ізабеллою чи Скарлетт i свято вiрить, що завтра iй на голову звалиться Ред Баттлер чи дон Педро з маленькими чорними вусиками й поведе по бурхливому житейському морю, аки по суху. Їi життя насичене мрiями й дурницями, i вона нiколи не замислиться над його штучнiстю. І не буде страждати вiд думок про власну недосконалiсть.
А чим живе вона, Марта? Можливо, пригода зi слухавкою дае шанс щось змiнити, поворушитись, когось врятувати чи знайти однодумцiв?
«От роззява! – подумки лаяла вона власницю телефону. – Мабуть, зайшла помiряти ганчiрки й випадково сунула апаратик до кишенi новоi сукнi, а потiм так i повiсила ii на кронштейн. Тепер, певно, вирiшуеться щось важливе в ii особистому життi. А вона, дурепа, про це не здогадуеться – ходить десь замiсть того, щоб iти до власника такого красивого оксамитового баритона…»
От якби iй, Мартi, так зателефонував Андрiй!
Нi! Одне лише це iм’я, навiть вимовлене подумки, змушуе одразу ж пiдвести очi вгору, адже вони наповнюються сльозами, й не можна дати iм пролитися, пiдступно потекти по щоках солоними струмками. Цiкаво, коли ж мине цей бiль? Уже рiк, як вони не живуть разом, а все одно – серце ние, нiби все сталося вчора. І не дають спокою сумнiви. Можливо, не треба було гарячкувати? Гадала, що вiн нiкуди не подiнеться. А вiн пiшов i не повернувся. Бiльше того, як кажуть знайомi – уже збираеться одружуватися.
А вона, Марта, тiльки зараз зрозумiла, що зовсiм не може бути одна, що ii гнiтять самотнiсть, тиша, порожнеча в квартирi й в душi. Нехай би був – уже не такий i коханий, але – звичний. Як у всiх. Якоi такоi дурноi митi вона завважала себе кращою за iнших?
…У нотарiальнiй конторi вона пробула з пiвгодини – усе з’ясувалося досить швидко. Стало зрозумiло, що автомобiль дiстанеться iй не скоро, адже на нього е ще купа претендентiв. Марта посмiялася разом iз представником своiх iнтересiв i легко вiдмовилася брати участь у змаганнi за якусь нещасну допотопну «Ладу», яку ще мали якимось чином подiлити на вiсiм частин.
Дорогою до автошколи вона ще встигла зайти до «Украiнських страв» i перекусити кiлькома овочевими салатами. Тепер, принаймнi, можна висидiти пару годин на нудних i незрозумiлих, а головне – цiлковито безглуздих у ii ситуацii лекцiях.
Пiти на курси iй порадила та ж Тетяна. «Навчишся водити чи нi – це справа десята! – сказала вона, – а от чоловiкiв там, певно, багато. Можливо, познайомишся з кимось…»
Останнiм часом усi знайомi вiдчайдушно хотiли видати ii замiж, допiкали питаннями, чому вона – така гарна, розумна й молода – досi ходить сама, мов неприкаяна. Чути це було досить неприемно. Усi ж були «прикаянi»!
Часом – просто прикутi до сiмейних галер. І одна Марта, на iхню думку, пливла собi за течiею, як вiдв’язаний вiд пристанi човен.
…Марта оминула дитячий майданчик, зайшла на подвiр’я середньоi школи, де знаходилися водiйськi курси. Вона трохи запiзнилася, перепросила й пiд докiрливим поглядом iнструктора тихенько сiла на свое мiсце – за шкiльну парту поруч iз огрядною жiнкою Свiтланою Сергiiвною.
Інструктор стояв бiля дошки й креслив якусь траекторiю. Марта зiтхнула, розкрила зошит: грошi заплаченi – треба вчитись, може, колись знадобиться. Спереду та позаду сидiло чоловiк сiм-вiсiм, iз них лише двое мужчин – «старе та мале». Старий засинав, малий голосно жував жуйку. От тобi й «познайомишся»!
Марта не слухала, про що бубонить iнструктор, водила ручкою в зошитi й намалювала якусь кумедну пику. А потiм знову почула знайому мелодiю.
Вона знову здивувала й збентежила своею тривожною гармонiйнiстю – слухала б i слухала…
Інструктор незадоволено зиркнув у аудиторiю, i Марта поквапилася витягти мобiлку, мовчки натиснула на кнопку.
«Час вичерпався, – одразу долинуло зi слухавки. – Ти неслухняна дiвчинка, i я мушу покарати тебе!..»
Голос ще щось промовляв, але Марта злякалася й вимкнулась.
Навiщо iй зайвi клопоти, чиiсь негативнi емоцii, якi ii не обходять?! Треба буде подумати, як змiнити номер, щоб цей голос бiльше не турбував ii. Або не вирахував через операторiв. Але як це зробити, Марта не знала…
Вона так i не змогла зосередитися до кiнця занять i ввесь час боялася, що дзвiнок повториться. Нинi голос уже не здався iй таким привабливо-оксамитовим, тепер вiн був безбарвним, сухим, як сiно.
Якщо до першого дзвiнка вона поставилася з розумiнням i навiть позаздрила тiй, на яку чекають, якiй дають шанс повернутися, то тепер вона уявила, як десь в iншому кiнцi мiста в порожнiй хатi сидить покинутий чоловiк, можливо, якийсь психопат, i вигадуе страшнi покарання своiй дружинi або коханцi. Майже так само колись телефонував i Андрiй (Марта опустила очi й знову розсердилася на свою сентиментальнiсть), але недовго.
А якщо розшукати цю жiнку, знайти ii й застерегти вiд невиваженого кроку? Подiлитися, як ночами душать спогади, а запахи, музика, мiсця, де ходили разом, навiюють таку тугу, що нiкуди втекти вiд неi.
На цьому заняттi, власне, як i на п’яти попереднiх, Марта так нiчого й не зрозумiла. Вийшла втомлена, хотiлося спати. Їi колежанка, iз якою вона сидiла за одною партою, безкiнечно теревенiла, поки вони разом iшли до тролейбусноi зупинки. Це теж був потiк свiдомостi, як у Тетяни, але цього разу в нього вплiталися непотрiбнi Мартi iсторii про хворобу свекрухи, про виведення плям рiзними хiмiчними засобами й переваги одних над iншими, про перевезення пiкiнесiв iноземними туристами у взуттевих коробках до Лiвii, про нiтрати, що ми споживаемо, про корисний гель вiд целюлiту й про багато iнших речей, якими Свiтлана Сергiiвна заповнювала свое життя.
Не дослухавши переказ сто сороковоi серii «Циганського щастя», Марта перепросила, швидко розпрощалася й, помiтивши маршрутку, помчала через дорогу. Вона правильно розрахувала: огрядна Свiтлана Сергiiвна на такий вчинок не спромоглася й лишилася стояти на протилежному боцi з роззявленим ротом, у якому застряг останнiй крик циганського барона Мурiльо, шалено шкодуючи, що втратила слухача.
На Марту чекала ще одна справа – дитсадок, а потiм день можна було б вважати закiнченим.
У маршрутцi мелодiя Альбiнонi, до якоi Марта майже звикла, гаряче рiзонула по нервах – все ж таки це якась неземна, нелюдська мелодiя – ii можна було написати лише кров’ю стомленого й розiрваного серця! Треба буде знайти якусь лiтературу, почитати про цього композитора…
Що буде цього разу? Марта не квапилася дiставати слухавку, розмiрковувала, чи варто одразу послати власника голосу кудись подалi, пояснивши, що його панянка викинула мобiлку, а вона, Марта, пiдiбрала ii в смiттевому контейнерi? Але, оглядаючи супутникiв, вирiшила промовчати – просто натисла кнопку.
«Гадаеш, я тебе не знайду? Ти погано мене знаеш. Обiцяю: якщо не повернешся добровiльно, мати в Лiсовому отримае твою голову в коробцi з-пiд торта!»
* * *
– Мата прийшла! – зрадiв небiж, побачивши, як вона йде до майданчика, на якому гралися вихованцi дитсадка пiд наглядом молоденькоi студентки-практикантки. Марта посмiхнулася. Із легкоi руки чотирирiчного Славка в родинi прижилося це iм’я – Мата.
А сестрин чоловiк навiть звертався до неi не iнакше як «наша Мата Харi». Певно, сестра дружини здавалася йому загадковою на тлi iхнього розмiреного й вивiреного по хвилинах подружнього життя.
Марта пiдхопила небожа на руки, кивнула виховательцi й понесла хлопчика до виходу. Вiн обiймав ii за шию, перебираючи пальчиками пасма ii волосся. Можна було б опустити його на землю, але зараз Мартi були приемнi його тепло, нiжний запах, дотик замурзаноi прохолодноi щiчки до ii гарячого чола.
Марта вже картала себе за вранiшню крадiжку клятоi слухавки. І хоча вона добре розумiла, що погрози ii не обходять, усе одно на душi було незатишно. А якщо це не жарти? І навiть якщо вона заблокуе номер чи викине цей телефон, чи зможе забути про те, що хтось – а ймовiрно, якийсь покидьок чи психопат – полюе на беззахисну жiнку?! Що робити? І чи варто щось робити? А якщо варто – що саме? Пiти до мiлiцii? Ну це точно – нi. Якось iй довелося звертатися до вiддiлку, коли ii пограбували у лiфтi, i жодного результату, крiм того, що iй сказали, аби вона не морочила голову своiми дрiбницями. Порадили забути.
Отже, що робити з цими дзвiнками, невiдомо. Краще забути.
Наче ввi снi вона донесла Славка додому, як годиться, хвилин iз десять поспiлкувалася зi свекрухою сестри (та була зовсiм старенька) i вирiшила не чекати на повернення зi зборiв Марii. Розклала на столi фломастери, папiр – нехай поки малий помалюе, – налила Ганнi Павлiвнi чаю… Нiчого, якось разом дочекаються!
Їй кортiло скорiше пiти до себе – Марта жила неподалiк – i щось вирiшити зi своею знахiдкою, яка вже достатньо попсувала нерви за сьогоднi.
Удома ii трохи попустило. Слухавка мовчала. Марта повечеряла, увiмкнула телевiзор, прилягла на канапу. Може, не варто так перейматися чужими проблемами? Вона дiстала з торбинки телефончик i уважно роздивилася його – мiнiатюрний, темно-фiолетовий, iз золотавими кнопочками, гарненький…
От якби знати, як його нейтралiзувати. Чому вона, Марта, така безграмотна, коли справа стосуеться будь-якоi технiки? Це ж мае бути елементарно! У всiх уже давно е мобiльнi телефони. І всi кажуть, що це дуже зручно. І тiльки вона не може наважитися посадити себе на цей «короткий повiдець». Не бачить у цьому нiякого сенсу – однаково телефонувати немае кому.
А якщо порадитись iз Андрiем? А що тут такого? Чудовий привiд! І досить серйозний. До того не було жодного. Навiть пральна машина не псувалась.
Можливо, сьогоднiшня пригода зi слухавкою не випадкова – можливо, небо дае шанс налагодити колись дружнi-подружнi стосунки, почути голос, розповiсти про себе? До кого ж iще вона може звернутися? Не пояснювати ж Танцi, що поцупила чужу рiч!
Марта скочила з канапи. Раптом у неi не лишилося номеру його нового помешкання! Вона з хвилюванням почала ритися в старому записнику. Ось вiн, е! Записаний олiвцем зi слiв спiльного товариша, якого зустрiла на вулицi рiк тому. Марта вже не боялася, що хтось помiтить ii сльози. Згадала, як невимушено й весело запитала тодi в Сашка: «Ну, як там мiй колишнiй, бачишся з ним?» та навiщось виманила в нього цей номер… А потiм нiколи не могла набрати цi цифри…
Що ж, час минув, можна скористатися нагодою. Але палець зрадницьки зупинявся на останнiй кнопцi. Нарештi iй вдалося подолати хвилювання.
– Слухаю!
У цiеi митi Мартi здалося, що справа в неi мiзерна, безглузда та схожа на брехню, що нiяких жахливих повiдомлень вона не чула, що все це маячня й гра ii хвороi уяви, а едине, що було правдою, – бажання почути це спокiйне «слухаю» i… натиснути на вiдбiй.
– Слухаю, – повторив Андрiй.
Марта наважилася вiдгукнутися.
– Це я, – вона намагалася говорити швидко, аби вiн зрозумiв, що в неi дiйсно важлива, невiдкладна справа, яку може вирiшити тiльки вiн. – Вибач, що турбую, але менi треба порадитися…
І розповiла все, що вiдбулося сьогоднi, починаючи з самого ранку, перiодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»
Мартi хотiлося бути тактовною, дати зрозумiти, що вона дещо про нього знае й не збираеться викликати ревнощi його новоi подруги. З другого боку, цим питанням вона пiдкреслювала, що тепер вiн – не вiльний. А точнiше, не настiльки вiльний, аби не звiтувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед iншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.
– Так… – замислився вiн пiсля ii тиради, – ти мене, як завжди, дивуеш. Якщо нiчого не вигадуеш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвiнок, подивись на екранi номер абонента – вiн мае висвiтлюватись. По-друге, на заднiй панелi апарата е порожнина для сiм-карти. Вiдкрий, витягни ii. Запам’ятала?
– І що далi?
– Нiчого. Згодом купиш собi новий пакет i користуватимешся. Це все, що ти хотiла запитати?
– Так…
– Тодi бувай!
У слухавцi залунав вiдбiй.
От i все.
Марта уявила, як, поклавши слухавку, вiн незадоволено пояснюе Тiй, Котра Поруч, що говорив iз жiнкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (i це було зрозумiло з його спокiйного голосу), iз жiнкою безпорадною й неврiвноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), iз тiею, про яку не варто говорити («Ти в мене – найкраща!»)…
Марта сама не помiтила, як механiчним рухом натисла кнопку мобiлки, яка ось уже кiлька секунд знову награвала тривожну мелодiю.
Змiст чергового повiдомлення дiйшов до неi пiсля того, як вона з огидою вимкнула невiдомого абонента: «До тебе, дiвчинко, вочевидь, нiчого не доходить… Що ж… Зробимо iнакше: невдовзi збиратимешся на похорон своеi матусi. Я не жартую! До речi, там i зустрiнемось. Ти ж не зможеш не приiхати».
О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, вiдкрила отвiр, пiддiла нiгтем тонку пластинку. Спочатку хотiла викинути ii в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватноi шухлядки. І зiтхнула з полегшенням: тепер ця клята машинка бiльше не заграе до неi свое адажiо! Усе скiнчилося.
Можна розслабитися й бiльше нiколи не згадувати про неприемну пригоду. А гарненьку слухавку зберегти, як талiсман. Усе ж таки це непорозумiння дало змогу звернутися до Андрiя, почути його голос. Мобiлка знадобиться колись пiзнiше…
Поки що можна буде викладати ii на столик у кав’ярнi, як це роблять «дiловi жiнки».
Так, для пiдвищення самооцiнки…
* * *
…Незважаючи на те, що мобiлка бiльше не озивалася, заснути цiеi ночi Мартi так i не вдалося. Нав’язливi питання лiзли в голову – хто вона, ця жiнка, чому ii так наполегливо розшукують? Можливо, це зовсiм не жарти, не залякування покинутого чоловiка, а щось набагато серйознiше? Якби та роззява не загубила телефончик, вона вже щось зробила б, щоб уберегтися самiй чи застерегти матiр вiд чоловiка-психопата.
Марта була впевнена, що власницю слухавки можна було б якось вирахувати через телефонну компанiю, але як це робиться? Не телефонувати ж знову Андрiю. Це було б уже занадто.
Звернутися до мiлiцii? Тодi доведеться пояснювати, що поцупила чужу рiч. Та й хто займатиметься такою дрiбницею, якщо стiльки нерозкритих справжнiх злочинiв довкола?
