скачать книгу бесплатно
Перейти темряву
Ирэн Роздобудько
Ірен Роздобудько – одна з найвiдомiших украiнських письменниць, авторка популярних книг «Пастка для жар-птицi», «Гудзик», «Амулет Паскаля», «Все, що я хотiла сьогоднi»…
«Перейти темряву» – нове творiння письменницi, трилер про манiяка та його невинних юних жертв… Вiн не кат – вiн дослiдник, i вiн дуже хоче знати, що вiдчувають цi прекраснi метелики з вiдiрваними крильцями… Потiшнi, вони кумедно повзають та звиваються, намагаються злетiти i не розумiють, чому не виходить…
На 154 сторiнках захопливого роману – долi десяткiв тисяч украiнок, що iх продали у рабство за кордон та змусили працювати повiями. І не всi повертаються з неволi, бо лиш одиницям вдаеться…перейти темряву.
Ірен Роздобудько
Перейти темряву
Двадцять рокiв тому
…Маленький Мiка нiколи не бувае на вулицi сам.
Хiба що прийде тiтонька Льоля. І тодi можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля iз мамою п’ють каву або коричневий прозорий напiй з череватоi пляшки, час вiд часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…»
Тiтонька Льоля не така заклопотана, як мама. І не така сувора. Маленький Мiка точно знае: якщо ось так поскиглити хоча б годинку, Льоля обов’язково зглянеться. А мамi просто набридне слухати це скавчання, i вона скаже:
– Забери цього дебiла! Я бiльше не можу!
Що таке «дебiл», Мiка не знае, проте слово йому подобаеться, а головне, це означае, що зараз тiтонька Льоля зiтхне й скаже:
– Що ж, малий, ходiмо. Тiльки не бiльше, як на пiвгодинки!
І тодi маленький Мiка прожогом кинеться по своi заповiтнi знаряддя – скляний пiвлiтровий слоiк та сачок, натягне шорти, улiзе в розтоптанi сандалики i, згоряючи вiд нетерпiння, застигне на порозi.
Ой, як довго Льоля застiбае своi моднi черевички, пiдфарбовуе й без того яскравi губи! Та ще й по цигарцi треба викурити з мамою – «на дорiжку»!
– Льолька! Тiльки не довго! – наказуе мама. – Я поки поставлю картоплю!
І вони вирушають на ставок, який поруч iз iхнiм багатоповерховим будинком.
Ставок – це диво! У його густих заростях усе рухаеться, шарудить, стрекоче, усе сповнене невiдомого життя. Мiка з задоволенням ступае на вогку траву i уявляе, що пiд його ногами – величезнi, невидимi людському оку, мiста з дивовижними мешканцями: комахами, мурашками, жучками, черв’яками… І там вируе свое життя, i там, так само, як i у «великому свiтi», е будинки, магазини, школи, стадiони. Тiльки живуть там не люди, а маленькi комахи.
І Мiка добре чуе, як лущаться пiд його сандаликами всi iхнi споруди (можливо, такi ж самi, як i його багатоповерхiвка, тiльки дуже-дуже малi!). Але роздивитись наслiдки руйнування майже неможливо: надто рясно росте трава.
Краще спостерiгати за мурашником. Якщо гiлкою розворушити його, стае дуже добре видно коридори, кiмнатки, пiдземнi переходи, а головне – метушню, що здiймаеться там. Зовсiм як у кiно про вiйну! От тiльки прикро, що не чутно нiяких звукiв! А галасу, певно, там багато. І усе це наробив вiн, маленький Мiка, володар мурашиного всесвiту!
Пiсля мурашника черга доходить до ще одного захоплення – ловити бабок та метеликiв. Треба нахапати iх якнайбiльше, адже на все про все – лише пiвгодини, Льоля довше не чекатиме.
Добре було б ще жабу впiймати – iх тут безлiч. Виблискують гладкою мокрою шкiрою, мов пластмасовi! Огиднi, лупатi, з м’якими бiлими черевами. Якщо перегорнути iх палицею – черево роздуваеться, якщо натиснути палицею сильнiше… Бр-р-р…
Із жабами завжди проблема – мама нiколи не дозволить занести iх до хати! Жаби пiдуть «до роботи» пiзнiше, вирiшуе Мiка, тодi, коли зможе приходити сюди сам.
Вiн iз задоволенням ганяе берегом, вдихае трохи задушливий очеретяний запах, усiею шкiрою ловить спекотнi променi травневого сонця – полюе. Тiтонька Льоля сидить на поваленому деревi з заплющеними очима, пiднявши обличчя догори, – засмагае.
Крiзь бiлу тканину легкоi спiдницi свiтяться нiжно-рожевi колiна. От якби вона була його мамою, мрiе Мiка. Хоча його мама красивiша за Льолю. Тiльки дуже нервова. Не любить Мiку…
Ось у слоiку затрiпотiло кiлька метеликiв, три бабки, одна невiдома зелена комашка з довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна буде дочекатися наступноi прогулянки з тiтонькою Льолею – е що робити до ii наступного вiзиту.
– Ну, що, малий, нагулявся? – гукае Льоля, поглядаючи на годинник. – Час. Я ще з твоею мамою не наговорилася!
Мiка неохоче згортае сачок, розправляе шорти, щiльно закривае слоiк полiетиленовою кришкою. Можна йти.
А була б його воля – сидiв би тут до вечора, до ночi, до наступного ранку! Познайомився б iз хлопцями, якi цiлий день грають на подвiр’i у футбол. А то взагалi, зiбрав би свiй маленький наплiчник i вирушив у подорож…
Але йому лише сiм. Це так мало. Вiн навiть не дотягуеться до шпарини замка власноi квартири! От тiльки-но дотягнеться, i мама ще за ним погорюе!
Удома на кухнi вже сидить сусiдка, пахне вареною картоплею, солоними огiрками…
Мiка ковтае слину. Але вiн знае правило: спочатку мама приймае гостей i на Мiку – нуль уваги, потiм – обiд для нього. Хiба що зi столу можна щось непомiтно стягнути. Або Льоля занесе до його кiмнати бутерброд…
– Нарештi! – кричить мама з кухнi.
– Ось i наш герой! – солодким голосом каже сусiдка.
Мiка ii не любить. Вiн сам чув, як та казала, що в його мами е «волохата лапа». Але скiльки Мiка не придивлявся до маминих нiг – нiякi вони не волохатi! І не «лапи» зовсiм. Бреше!
Якби це було правдою, хiба б маму показували в кiно?! А мама у Мiки – вiдома артистка. Вiн це бачив на власнi очi по телевiзору!
Щоправда, фiльм цей бiльше чомусь не крутили – i мама плакала. Проте, е кiлька маленьких фiльмiв, що крутять весь час – про мило, про якийсь «педiгрiпал», про пральну машину…
І скрiзь у головнiй ролi – вона! У цих стрiчках взагалi тiльки вона – красива, молода, усмiхнена, справжня кiнозiрка! Ось – стоiть пiд душем, оголена, уся в пiнi, мов морська царiвна, повертаеться i каже всьому свiтовi: «Мило «Ідеал» зробить вашу фiгуру iдеальною!»
Або – сидить зверху на пральнiй машинi в бiлому пухнастому халатi, гойдае стрункими нiжками i притискае палець до вуст: «Тс-с-с… Нiхто не почуе, як ти спиш…» І всi це бачать. Коли мама бере його з собою до магазину, то Мiка часто чуе шепiт у черзi: «Це ж – вона? Ну та, що гола в пiнi миеться?» Маму це дратуе, а Мiка – пишаеться. «Я ще iм усiм покажу!!!» – сичить мама. А Мiка думае – що вона ще збираеться показати?
І все нiби-то йде добре, тiльки зовсiм не зрозумiло, чому мама вважае, що вiн, Мiка, зiпсував iй життя? Так i сказала колись Льолi (це Мiка сам чув, коли пiдслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повiрила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлiвуду – народила! І що тепер? Ролики? А на що я здатна ще, адже у мене няньок немае – анi матерi, анi бабусi, щоб сидiли б iз цим недоумком!»
А хiба погано мати ролики, мiркував Мiка, вiн, наприклад, мрiе про ролики… Та мама нiколи iх не купить…
…Мiка хоче iсти, але думка про слоiк iз живнiстю зiгрiвае душу, поiсти можна й потiм. Тим бiльше, що краем ока вiн помiчае, як мама ховае до морозилки коробку з тортом, що принесла сусiдка. До морозилки – це означае, що торт увесь зроблений iз морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’iли, якщо мама ховае його в холодильник.
Мiка прослизае до своеi кiмнати. Сьогоднi йому не хочеться пiдслуховувати розмови старших, i вiн щiльно зачиняе дверi. У нього безлiч цiкавих занять. Вiн роздивляеться слоiк, посмiхаеться, спостерiгаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацiенти в лiкарнi.
Вже кiлька тижнiв, як у Мiки з’явилося це захоплення. Воно поглинае його з головою, допомагае долати нудьгу, притлумлюе незадоволення вiд того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять iншi дiти. Навiть думка про iжу здаеться не такою гострою, якщо захоплений новою справою.
Мiка обережно дiстае зi слоiка першого метелика. Вiн нiжно-бiлий, тiльки тулуб чорненький i тонкий, як у гусенi. Крихiтна голiвка, ледь помiтнi оченята, два ряди нiжок-ниточок.
Спочатку Мiка вiдривае обидва крильця з одного боку та спостерiгае, як кумедно забився метелик, завалюючись на бiк, ковзаючи по пiдлозi черевцем i вигинаючи кiнчик хвостика догори. Мiцi навiть здаеться, що переднiми лапками метелик хапаеться за голову: «Ой-йой! Що зi мною сталося?!»
Надивившись на цi кумеднi маневри, Мiка вiдривае iншi крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою iнодi Мiка бачить маму).
Ледь ворушить нiжками-ниточками. Черга – за ними! Обережно та уважно Мiка здiйснюе й цю операцiю. Тепер метелик перетворюеться на гусiнь i лежить нерухомо.
Мiка лягае на пiдлогу, наближуе обличчя до об’екта спостережень, уважно вдивляеться, аби розгледiти очi, ротик.
Неподобство! Лишилися ще закрученi вусики. Мiка миттево виправляе помилку й знову прискiпливо розглядае плiд своеi працi, прикладае вухо: чи не почуе бодай якогось звуку?
Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо.
Настае черга бабки. Он вона яка – очi величезнi, так i крутить лобатою голiвкою. І тулуб у неi довший i товщий, нiж у метелика. Наступний дослiд мае бути цiкавiшим. Мiка дiстае голку й ножицi…
…Морозива цього дня вiн так i не отримав. «Не заслужив!» – твердо сказала мама.
Мiка вже знае, що дорослi хлопцi «служать» в армii, i розумiе, що для того, аби отримати свою порцiю солодощiв, треба ii «заслужити». Але так хочеться з’iсти торт зараз! До спазмiв у шлунку, до iстерики, до слiз. Але Мiка тримаеться з усiх сил, адже знае: буде плакати – взагалi нiчого не отримае. Мама каже, що ii нудить вiд його слiз. Нiби вона iх куштувала…
Мiка лягае спати роздратований, ображений на маму, на сусiдку, на Льолю, яка так i не занесла бутерброд, на весь свiт. «Виросту, пiду служити в армiю, – твердо вирiшуе вiн, – iстиму морозиво щодня!»
…Уранцi нiжний промiнчик сонця круглим вiдбитком лежить поруч iз його головою, як кулька морозива. Мiка навiть пробуе його на смак – просто облизуе край подушки. Не солодко!
Мiка сповзае з лiжка. У квартирi тиша. Можливо, сьогоднi йому пощастить – мама пiшла кудись на репетицiю, i вiн сам залiзе до морозилки. І нехай потiм вона свариться, нехай б’е, зачиняе в темрявi! Вiн готовий до всього.
Але мама, як завжди, сидить на пiдвiконнi в кухнi в прозорому мережаному пеньюарi.
– Чому люди не лiтають?… – оксамитовим голосом чи то запитуе, чи то декламуе вона. – Я кажу: чому люди не лiтають так, як птахи?! Менi часом здаеться, що я – пташка… Дай! – це вона звертаеться до Мiки, очима вказуючи на пачку цигарок та запальничку, що лежать на столi.
Яка вона зараз гарна! Уранiшнi золотистi променi пронизують ii наскрiзь, вона вся свiтиться, як казкова фея, як метелик…
І нiжки такi гладенькi, такi довгi, схрещенi, як у порцеляновоi статуетки, що стоiть у сервантi. Мама кивае йому головою, закурюе i продовжуе говорити щось незрозумiле:
– …коли стоiш на вершинi гори – так хочеться злетiти! Здаеться, ось, заплющиш очi, змахнеш руками i полетиш!..
Мiка колись бачив у кiно, як летить жiнка.
Про що було кiно, Мiка не зрозумiв – щось про хлопця, який вистежував шпигуна. А потiм забрався iз дiвчиною на дах, дiвчина не втрималася на краю – i полетiла вниз. Так повiльно, так красиво летiла. Як метелик.
Мама гойдае нiжками, Мiка заворожено спостерiгае.
– Що дивишся? – плаксивим голосом каже мама. – Через тебе й не лiтаю! І нiхто не допоможе… Нiхто…
…Мiлiцейська машина, «швидка» та знiмальна група програми «Подii» приiхали майже одночасно за двадцять хвилин пiсля того, як сусiди повiдомили про падiння жiнки з сьомого поверху чотирнадцятиповерхiвки.
За зачиненими дверима квартири голосно ревiв хлопчик, син небiжчицi. Дверi довелося ламати, вiд чого ревiння посилилося.
Сердобольна сусiдка одразу ж зателефонувала найближчiй подрузi небiжчицi, мовляв, «нехай Льолька розбираеться. Менi зайвий рот нi-на-да!»
На подвiр’i працювали експерти, метушилися лiкарi, юрмилися перехожi. А телеоператор, вiдзнявши сюжет на вулицi, уже входив до квартири актриси N. Темний довгий коридор, двi кiмнати з розстеленими лiжками.
У «дитячiй» – маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцьованi шпалери, у свiтло-рожевiй вiтальнi бiльш-менш прибрано, велике лiжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмянi штучнi букети у вазонах, усе притрушене пилом…
Камера безжально нишпорила по всiх кутках i вихоплювала найдрiбнiшi деталi – пляшки на столi, недопалки в горщиках iз вмерлими квiтами, немитий посуд…
Ось на кухнi й те розчинене вiкно, з якого пiвгодини тому здiйснено падiння, стiл iз коробкою наполовину з’iденого торта i, нарештi, перелякане замурзане обличчя хлопчика…
Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози й шоколад. Вiн боiться камери, махае руками, залiзае пiд стiл.
– Припинiть негайно! – це вриваеться до квартири тiтонька Льоля.
Вона обiймае Мiку, пiдхоплюе на руки, i вiн заспокоюеться, замовкае, лише стиха схлипуе, ховаючи обличчя в ii волоссi.
Вiн сидить, притискаючись до неi весь час, доки ii про щось розпитуе слiдчий.
Про маму, про ii знайомих, про нервовий стан i останнi слова. Льоля нiчого не знае. Лише мiцнiше притискае до себе Мiку – вiн чуе, як Льоля тремтить, як калатае ii серце. Мiка хоче захистити Льолю вiд суворого мiлiцiонера, але не знае – як. Його ж не питають! Якби запитали, вiн би пояснив, що мама просто захотiла трохи полiтати.
Льоля цiлуе, гладить по голiвцi Мiку, говорить до нього лагiдно, ледь стримуючи сльози:
– Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…
– Полетiла? – пiдказуе Мiка.
– Так… так… – розгублено повторюе Льоля i знову гладить хлопчика по кучерях. – Я зроблю для тебе все, що захочеш… Хочеш, пiдемо на ставок?…
– Нi, – крутить головою Мiка.
– А що ти хочеш?
– Можна я доiм морозиво? – ледь чутно вимовляе вiн…
Частина перша
* * *
«Сьогоднi, напевно, мiй день», – думала Марта, упевнено йдучи центральною вулицею мiста.
Дiйсно, з самого ранку без зайвих проблем, якi майже щомiсяця виникали при спiлкуваннi з бухгалтерiею, вона отримала чималу суму вiдпускних. І одразу ж придбала бiлу сумку, саме таку, яка пасувала до ii бiлого сарафана. А ще вдалося без черги заплатити на поштi квартирний борг за три мiсяцi.
Але не це було головним! Просто вона вiдчувала на собi приязнi погляди перехожих, поглядала на свое вiдображення в склi вiтрин, i воно, це вiдображення, iй подобалося. Навiть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розi центральноi та бiчноi вулиць вона давно примiтила невеличкий магазинчик одягу, у який iй давно кортiло завiтати.
Вiн приваблював тим, що там, за склом вiтрини, на двох довгих елегантних кронштейнах у стилi хай-тек, установлених один проти одного, висiли ексклюзивнi вироби – жiночi сукнi та чоловiчi костюми найвiдомiших iноземних фiрм, i, як зазначалося на рекламному щитку, вони були тут тiльки в одному екземплярi.
Марта нiколи не наважувалася зазирнути в цю крамницю, але сьогоднi вирiшила хоча б прицiнитися до дорогих суконь – чи потягне таку покупку ii гаманець? Вона точно знала, що не потягне. Навiть на один рукав не вистачить. Але, зрештою, треба хоч один раз поцiкавитися, щоб заспокоiтись, а не поглядати на ту вiтрину, як кiт на сало. Головне, – поводитися впевнено.
Марта рiшуче вiдчинила дверi. Одразу ж почула мелодiйний перегук дзвоникiв, що висiли над дверима.
– Добрий день! – привiталася з нею люб’язна молода продавчиня. – Вам допомогти?
Марта розумiла, що так спiлкуватися з потенцiйними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно i, навiть, необхiдно, але нав’язливий сервiс дратував ii та нiби зобов’язував зробити покупку. Марта знала: щойно вона починае спiлкуватися з будь-якими торговцями, як непотрiбна рiч – у неi в кишенi! Такий уже дурний характер – не може пручатися! Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.
– Дякую, я подивлюся сама!
На вiдмiну вiд настирливих ринкових торговцiв, чемна дiвчина одразу ж знову сiла в свое крiселко.
Марта пiдiйшла до кронштейна, i з задоволенням почала перебирати одяг, який навiть на дотик здавався зiтканим з пелюсток або сплетений з золотого руна. Але ж цiни! Марта завжди дивувалася: хто таке купуе?! Хiба що сноби чи дурнi.
Вона зiтхнула й зняла одну вiшалку з сукнею, що виглядала солiднiшою за iншi, бiльш схожою на одяг «бiзнес-ледi», пiдiйшла до люстра й з дiловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навiть дуже непогано, якби не сказати – просто дивовижно. Марта зiтхнула, нахилилася, аби уважнiше роздивитися етикетку, i несподiвано намацала в кишенi сукнi щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жiночих цигарок.
Продавчиня не дивилася на неi. Марта обережно полiзла до кишенi й витягла звiдти… крихiтний мобiльний телефон. Вона навiть не одразу здогадалася, що це, настiльки гарненьким був цей витвiр дизайнерського мистецтва.
