скачать книгу бесплатно
Зробивши нiч з годин ясних,
Ще спить, розкинувшись недбало,
Дитя розкошiв та утiх.
Опiвднi встане, i готову
Дорогу починае знову,
І днiв пiстрява маячня
Та сама й завтра, i щодня.
А чи щасливий був Євгенiй,
Розцвiвши вiльно, без тривог,
Серед блискучих перемог,
У насолодi кожноденнiй?!
Чи марно вiн серед забав
Хвороб i острахiв не знав?
XXXVII
Нi: почуття пригасли юнi;
Докучив рано свiтський шум;
Недовго вабили красунi
Нудьгу його всякчасних дум;
Лукавi зради натомили,
І друзi, й дружба обманили;
Та й справдi, вiчно вiн не мiг
Beef-steaks та страсбурзький пирiг
Шампанським пiнним обливати
І сипать дотепiв слова,
Коли болiла голова;
А хоч i був гультяй завзятий,
Та розлюбив вiн пiд кiнець
І чвари, й шаблю, i свинець.
XXXVIII
Недуга, що ii причину
Давно пора б нам вiдшукать,
Подоба англiйського сплiну,
Нудьга, по-нашому сказать,
Його взяла в свою облогу:
Застрелитись вiн, слава богу,
Не мiг наважитись нiяк,
Та до життя утратив смак.
Як Child-Harold, похмурий, томний,
Вiн увiходив у салон;
Нi шум плiток, анi бостон,
Анi зiтхання – знак нескромний,—
Нi млость у зорi молодiм
Його не вабили нiчим.
XXXIX. ХL. ХLІ
. .
. .
. .
ХLІІ
Химерницi великороднi!
Йому ви навiвали сон.
Воно ж i правда, що сьогоднi
Докучить може вищий тон.
Хоча, бувае, певна дама
Тлумачить Сея чи Бентама,
Та iх розмова, як на глум,
Нестерпний, хоч невинний шум.
А ще й такi ж то непорочнi,
Такi вони величнi всi
У тому розумi й красi,
Такi завбачливi i точнi,
Такi суворi до мужчин,
Що й вигляд iхнiй родить сплiн.
ХLІІІ
І ви, красунечки грайливi,
Що бистро об нiчнiй порi
Несуть вас конi густогривi
Повз петербурзькi лiхтарi,—
І вас покинув мiй Євгенiй.
Утiхи зрадивши шаленi,
Вiн, позiхаючи, засiв
У себе вдома, нагострив
Перо тонке, хотiв писати,—
Та здався труд йому нудним,
І все кiнчилося нiчим,
І не ввiйшов вiн в цех затятий
Людей, що змовчу я про них,
Бо сам належу до таких.
ХLІV
Тодi, в душевнiй порожнечi,
Неробством мучений тяжким,
Узявсь до хвальноi вiн речi —
Живитись розумом людським;
Загiн книжок розставив гарно,
Читав, читав, а все намарно:
Там дурiсть, там облудна тьма;
Там змiсту, честi там нема;
На все накладено вериги;
І застара старовина,
І пристарiла новина.
Лишив вiн, як жiноцтво, книги,
І iх запиленi ряди
Закрив тафтою назавжди.
ХLV
Зненавидiвши марнослiв'я
І свiтськi приписи дрiбнi,
Його зустрiв i полюбив я.
Припали до душi менi
І мрiй жадоба мимовiльна,
І своерiднiсть непохильна,
І ум, холодний та iдкий;
Вiн був похмурий, я – лихий;
Обидва пристрастi ми знали,
Обох життя гнiтило нас;
В серцях огонь юнацький згас;
Обох пiдступно чатували
Злоба Фортуни i людей,
Як тiльки в свiт прийшли ми цей.
ХLVІ
Хто жив i мислив, зневажае
Людське порiддя мимохiть,
Хто почував, той муку знае —
За днями вмерлими тужить:
Йому чуже зачарування,
Йому гадюка споминання
Влива трутизну каяття.
Це часто додае життя
І чару дивного розмовi.
Мене бентежив попервах
Онегiн рiзкiстю в словах,
Та все прощав я диваковi:
І жарти з жовчю пополам,
