Елла

– Лорде Стемфорд, дозвольте вас запросити на танець. – Еллі надокучило спостерігати за тим як гості змагаються в тобі хто краще поцілує лорда гузно.

– З великим задоволенням. – радісно погодився лорд, напевно і сам втомившись від безглуздих балачок.

Елла виглядала маленькою дівчинкою на фоні статного лорда з широкими плечами. Крістофер обхопив її за талію кремезними руками, повільно закрутивши в ритмі танцю.

Чаклунка ніби потрапила у пастку – міцні обійми володаря самі направляли дівчину, її лише залишилось підкоритись вправним діям партнера.

– Лорде Стемфорд. – промовила Елла, високо піднявши голову, щоб поглянути чоловіку у вічі. – В мене є інформація яка потребує вашого особистого розгляду.

– Я гадав, що володію повною інформацію. – відповів лорд, різко і вправно закрутивши Еллу.

– Я не все могла розповідати при стількох сторонніх поглядах.

– Є підстави комусь не довіряти з присутніх?

– Я б хотіла поговорити про це з вами на одинці. І як найшвидше.

– Я зрозумів. Я ще деякий час побуду серед гостей. – Лорд ніжно наклонив дівчинку, підтримуючи лівою рукою за спину, а іншу руку викинув вгору, дивлячись при цьому Еллі у вічі. – І відлучусь коли проходитиме зміна страв.

Музика зупинилась і чаклунка з лордом розійшлись в різні сторони, вклонившись один одному.

Час тягнувся довго. Елла підійшла до столу і, кількома протяжними ковтками, осушила келих з вином, продовжуючи проходити поміж гостей, не втручаючись в розмови.

Нарешті слуги винесли нові страви, і Елла, намагаючись не привертати увагу, залишила головну залу і попрямувала до кімнати лорда.

– Так що ж такого ти довідалась, що не можеш розповісти при всіх? – одразу як зачинивши за дівчиною двері, запитав Крістофер.

Елла повільно пройшла повз чоловіка, порівнявшись з ним.

– В мене для вас страшна звістка. Серед ваших близьких зрадник.

– Хто він?

– Річард Хендерсон. – повільно і чітко промовила Елла.

– Це не можливо! – голосно, майже прокричавши, промовив лорд, не повіривши словам Елли. – Я йому довіряю як собі.

– Хмм… – дівчина припідняла спідницю і дістала кинджал. – Довіряти йому було помилкою.

Чаклунка швидким рухом нанесла удар лезом в горло лорду. Очі Хендерсона розширились і завмерли, рот наповнився кров’ю, і за мить чоловік упав, не промовивши ні слова.

Елла поглянула на тіло, її лице не виказувало ні однієї емоції. Дівчина підійшла до стіни, провівши рукою по цеглі.

Відкрутивши кінець рукоятки кинджала, вона висипала порошок із прихованої порожнини в зброї на руку, і дмухнула на стіну. Чаклунка заплющила очі і знову провела долонею по муру і, відчувши легке відчуття холоду, натиснула на одну із цеглин. Уже знайомий звук за стіною, супроводив відкриття потайних дверей. Елла відійшла в сторону. Прислонившись спиною до стіни, дівчина стала очікувати. І уже за мить із проходу в стіні з’явилась постать: рудоволоса дівчина, в такій ж блакитній сукні і з закривавленим кинджалом в руках. Елла повільно зайшла їй за спину, зупинившись в проході.

– Бувай. – лишень промовила Елла. – Шкода мене не буде поруч коли ти все зрозумієш.

Незнайомка повернулась саме перед тим як перед нею зачинився прохід. ЇЇ обличчя, повна віддзеркалена копія Елли, зникло за стіною.

Сон.

Дивний сон.

Темна прямокутна кімната.

Голоси заглушені холодними стінами.

Рудоволоса дівчина лежала на сирій підлозі обличчям додолу, тіло лише інколи здригувалось, подаючи ознаки життя. Ланцюги якими вона прикута до стіни ще більше обмежували вільний простір і в без того малій камері. Двері відімкнулись і в кімнату увірвалось світло смолоскипа. Майже безшумні кроки повільно наблизились до дівчини, одразу за якими прослідував поштовх, а за ним іще один.

– Прокидайся, соня.

Дівчина в’яло розплющила очі і поглянула на особу яка присіла поруч з нею. Вона бачила себе: таке ж обличчя, волосся, голос схожий на її. Вона ніби дивилась в замулене озеро. Дівчина бачила себе, але не чітко.

– Привіт, Елла. – промовив приємний дівочий голос. – Ти, я гадаю, тут сумуєш на самоті, тому я вирішила тебе провідати.

– Евере де хенн, кеенбе!

– О, завжди хотіла вивчити цю мову, але ніяк не знаходила часу. Можливо ти станеш моїм вчителем. Ти ж нікуди не поспішаєш? Знайдеш для мене вільну мить? – дівчина навпроти мило усміхнулась.

– Іссе. Тимере ів хенн. Бен саерн. Саерн!

– Я надіялась, що ми гарно порозмовляєм. У нас багато спільного. Я б сказала, що ми чимось схожі.

– Кеенбе.

– Повторюєшся, Елла. Ну якщо ти не маєш бажання говорити, то я прийду пізніше. Ти ж завтра вільна?

Прикута дівчина дивилась на особу з факелом немов у поганому сні – спостерігаючи за собою зі сторони, без змоги вплинула на своє дії.

– Хто ти? – Зупинила Елла, дівчину яка уже одною ногою вийшла за двері.

– О, нарешті! – радісно вигукнула незнайомка.

– Що ти? – суворо повторила Елла.

– Називай мене… – дівчина немов якусь мить пригадувала власне ім’я. – Ліліт.

Дівчина присіла на підлогу майже біля Елли, повісивши смолоскип на стіні і провела рукою по своєму обличчі: рум’яна шкіра враз змінила забарвлення на бліде з тонкими темно-синіми полосами через усе лице; зіниці розширились, перетворившись у помаранчеві кулі; а волосся набуло темно-коричневого кольору.

– В тебе напевно багато ще запитань. Чому ти тут? Для чого це все? Де ти? Але я не буду на них відповідати. Навіщо псувати інтригу. Я гадаю, не цікаво ж коли знаєш, що буде далі.

– Що з Сноррі? – прохрипіла Елла.

– О, твій білий пацюк? Ти його згодом побачиш. Якщо будеш чемною. Ти ж пам’ятаєш лорда Стемфорда?

– Я мала з ним зустрітись, – трішки повагавшись, відповіла Елла. – але не пам’ятаю чи встигла. До чого це?

– Та просто хотіла спитати… Ем… Ти ж знайома з його сином, Пітером?

– Я його дуже давно не бачила. Важко пригадати подробиці, якщо ти про це. І заради цього я тут? Стільки днів і… Що вам потрібно?

– Милий хлопчина. – не зважаючи на запитання Елли, продовжила дівчина навпроти. – Не знаю чому, але ти припала йому до душі. Чи, можливо, я в твоєму вигляді. Хто його знає. Квіти дарує. Хочу його потішити. Вдягну щось красиве, не те лахміття, що ти носиш. Щось відкрите і жіночне. Як ти взагалі ходиш в такій одежі? Мати таке тіло і ховати його. Хмм… Надіюсь Пітер оцінить. Батько в нього ще та наволоч. Задумав зрадити власного лорда.

Елла ніяк не відреагувала, лишень огида до Ліліт з кожною миттю ставала ще більш сильнішою.

– Мій володар високо тебе оцінює, не знаю чому. Спіймати тебе було не важко. Потрібно лишень не дати тобі скористуватись чарівними пляшечками. Без них ти звичайна людина.

Елла знову ніяк не відреагувала, мовчки повернувшись до стіни. Думки ще знаходились, немов в тумані.

– Все ж таки в мене для тебе подарунок. – Ліліт обурила така поведінка Елли і вона копнула її ногою в спину. – Ти ж хотіла побачити свого друга?

Елла повернулась до дівчини, поглянувши в її помаранчеві очі. Ліліт вийшла за двері, швидко повернувшись зі невеликим клаптем хутра білосніжного кольору. Елла завмерла від жаху.

– Гарний комір, не знаходиш?

– Бен саерн, кеенбе. – Елла зробила ривок в сторону дівчини, але кайдани не дозволили дотягнутись до шиї.

– Взаємно, Елла.

Ліліт провела рукою по обличчю бранки, від чого Еллу вразив дивний холод який витягував сили і занурив дівчину в сон. Ліліт залишила ув’язнену чаклунку на самоті, повільно змінюючи свій вигляд, перетворюючись на Еллу.

По відчуттям дівчини минула майже доба, але реального часу дівчина не мала можливості дізнатись, навіть маленького вікна, щоб дізнатись день чи ніч, в неї не було. Єдиним джерелом світлом залишався ледве тліючий смолоскип який залишила Ліліт.

Раптово двері камери розчинились і на порозі з’явився невисокий чоловік із сивим волоссям.

– Елла!

– Ти ще хто?

– Я прийшов визволити тебе.

Чоловік підійшов до дівчини, знявши з неї кайдани. Елла деякий час з недовірою дивилась на незнайомця, як різко підвелась, попрямувавши на вихід.

– Стривай! Ти ж не думаєш, що так легко пройдеш повз вартових.

– І що ти пропонуєш?

– Вдягни це. – чоловік приніс із-за дверей блакитну сукню. – Зіграєш роль Ліліт.

Еллі залишалось лишень покластись на план незнайомця.

– Тільки ні з ким не говори. – промовив чоловік в темному коридорі, ведучи за собою Еллу. – І лице не показуй. Ви однакові, але вона не така… не така пом’ята як ти.

Елла в слід за чоловіком увійшла у велику залу освітлену смолоскипами. Попри те, що звідусіль тягнуло вологістю і все до того виглядало закинутим підземеллям, зала мала охайний вигляд. Неподалік стояло кілька солдатів зі зброєю. Елла пройшла, намагаючись не дивитись їм у вічі.

Чоловік вів далі розгалуженими лініями тунелів і їй нічого не залишалось як слідувати за незнайомцем.

– Майже дійшли. – промовив чоловік, зупинившись перед поворотом. Він обережно виглянув за край. – Очікуй тут.

Він зник за стіною, залишивши Еллі лише свою тінь, яка зникла з останніми проблисками світла.

– Елла! – прогриміло відлуння. – Елла, йди сюди.

Чоловік стояв поруч із тілом воїна, тримаючи в руці кинджал.

– Це ще хто?

– Не зважай, неочікувана перешкода. – чоловік дістав одну пляшечку з мутною рідиною. – Це напевно тобі знадобиться.

– А раніше ти не міг віддати?

– Не хотів, щоб ти наробила дурниць. Далі ти підеш сама. Бачиш цей прохід? Там сходи на верх. Дійдеш до кінця і зачекаєш. Моя людина з того боку їх відімкне.

– І скільки мені там очікувати?

– Скільки буде потрібно, якщо хочеш вибратись. Тримай ще це. Все може бути. – чоловік віддав закривавлений кинджал.

– Смолоскип не позичиш?

– Там лише одна дорога. Йди по стіні. Тільки обережно, там сходи. А як зайдеш в глухий кут..

– Зрозуміла. Сісти і очікувати.

– Саме так.

– А ти як? – занепокоєно запитала дівчина.

– За мене не переживай.

Елла подякувала за допомогу незнайомцю, так і не спитавши його ім’я.

Опираючись на стіни, вона в повній пітьмі попрямувала далі одна. Вологі стіни вели дівчину, поки вона не запнулась об сходинку. Вилаявшись, дівчина попрямувала далі, обережно наступаючи на кожну наступну сходинку. Врешті-решт вона дійшла до кінця маршруту. Еллі довелось довго очікувати, але нарешті пролунав дивний скрип і стіна відімкнулась. Світло прошмигнуло до темного коридору і вона увійшла, тримаючи напоготові зброю. Раптом Елла відчула тихий шурхіт за спиною.

– Бувай. – промовив уже знайомий голос.

Елла лишень встигла оглянутись, перед тим як прохід знову перетворився в не прохідну стіну. Вона стояла сама посеред кімнати, тримаючи в руках кинджал, а неподалік лежало тіло лорда Крістофера Стемфорда.

Елла розгублено ходила по кімнаті. Єдине, що спало на думку це те, що потрібно як найшвидше покинути це місце. Обережно відчинивши двері, Елла виглянула в коридор. В туж мить чиясь міцна рука потягнула двері на себе і Елла опинилась перед озброєними чоловіком. Запанікувавши, вона рвонула з місця.

– Лорд Стемфорд мертвий! Вона убила лорда! – прокричав грубий голос позаду.

На клич вартового в коридорі з’явились ще солдати. Вони оточили її, перекривши ходи для відступу.

– Стій, Елла.

За спиною дівчини стояв Річард Хендерсон, в оточені солдатів, один з яких тримав арбалет націлений на Еллу.

Дівчина швидко окинула поглядом чоловіків, зжавши пляшечку в долоні.

– Морта! – викрикнула Елла, розбивши флакон об підлогу.

Але нічого не сталось. Елла не розуміла чому магічний бар’єр не виник в ту ж мить як була розбита пляшечка.

Воїн з арбалетом, запанікувавши, випустив стрілу, яка влучила в плече дівчині. Різкий біль, немов дотик розпеченого заліза, скував рухи Елли. Солдати от-от мали схопити дівчину. Чаклунка опустилась на одне коліно, прикрившись рукою, не в змозі протистояти ворогові. Страх переповнив її, заполонивши душу. Дівчина заплющила очі, очікуючи мертвої хватки чужих рук.

Натомість, все довкола затихло. Дівчина обережно поглянула довкола: кров юшила з рани, покриваючи блакитне сукно багряними ріками; солдати завмерли у на пів кроці; все немов опинилось на дні озера прижаті вагою води; від Елли відходили зеленуваті, як її очі в цю мить, струмені світла, розпливаючись в повітрі як десятки ниток кинутих напризволяще течію ріки.

Скористувавшись нагодою, Елла зібралась і з силами та кинулась тікати. Вона бігла повз завмерлих солдатів для яких немов зупинився час. Все місто ніби в одну мить спинилось, очікуючи сигналу продовжити рух. Арбалетний болт, пробивший плече, наконечником вийшов зі спини, заважаючи рухатись та причиняючи сильну біль. Проте не дивлячись на це, кров зупинилась, зібравшись в густий струмінь чогось червоного на сукні. Зелене сяйво, розрізавши простір позад дівчини, поволі слабнуло. Елла бігла не оглядаючись, але сили покидали її.

Діставшись непримітного місця, у вузькому провулку між двома будинками, дівчина вирішила перевести подих, опершись об стіну будівлі. Елла спробувала витягнути арбалетний болт, але натомість ледве стрималась, щоб не закричати.

По вулиці пробіг загін солдат, не помітивши дівчину. Підвівшись Елла продовжила рухатись далі, вона уявлення не мала куди рухатись, але залишатись тут було б помилкою.

Почувши дивний шум за спиною, чаклунка завмерла на місці. Вона різко озирнулась і зустрілась поглядом з Пітером. Хлопець один рухом прижав її до стіни, тримаючи за горло.

– Чому ти це зробила, Елла? Я гадав, ти… ти. – молодий Хендерсон не міг підібрати слова. – Я гадав, тобі можна довіряти.

– Я…

Пітер ледве встиг підхопити дівчину, пом’якшивши падіння перед тим як вона, втративши свідомість, впала на землю.

Елла прокинулась в м’якому, зручному ліжку в невеликій кімнаті. Хтось переодягнув її в білу нічну сорочку, а рану перебинтував. В чотирьох стінах окрім ліжка і дверей більше нічого не було. Дівчина спробувала підвестись, але біль в плечі прижав її додолу. Зжавши зуби, дівчина все таки встала і повільно підійшла до виходу, але двері не піддались.

– Вам допомогти? – пролунав із-за дверей чоловічий голос.

– Будьте ласкаві, відімкніть ці бісові двері.

– Я пообіцяв Пітеру Хендерсону, що ви не покинете приміщення до його повернення.

Елла оглянулась по кімнаті, скривившись від побаченого.

– А якщо я пообіцяю, що не втечу. – промовила чаклунка якомога лагідніше. – Ви мене випустите?

– Пообіцяєш? – трішки повагавшись, запитав голос.

– Так!

Двері відімкнулись, не видавши жодного звуку. За ними виявився милий літній чоловік з сивою бородою і лисиною на маківці.

– Швидко ж ти здався. Пітеру потрібно знайти розумнішого слугу. – позловтішалась Елла. – Де тут вихід?

Чоловік не відповів, лише уважно роздивлявся дівчину.

– Гаразд, сама знайду.

Елла швидко покрокувала до інших дверей, гучно грюкнувши за собою дерев’яною конструкцією. За ними слідував довгий коридор, повний різними чучелами тварин. Авантійський карликовий ведмідь, з характерним для нього розміром в два рази меншим ніж у звичайного ведмедя, привернув увагу дівчини. Деяких тварин вона ніколи не бачила, серед яких була істота схожа на невеликого коня з біло-чорними полосами.

Елла завмерла, згадавши Сноррі. Вона обов’язково за неї помститься.

Відімкнувши іще одні двері, Елла знову опинилась перед тим самим чоловіком.

– Я пообіцяв Пітеру Хендерсону, що ви дочекаєтесь на нього. – спокійно промовив старий.

– Як це можливо? – запитала дівчина, розгублено озираючись. – Я ж ішла в іншу сторону.

– Я гадав, ваший батько вас добре навчав, Елла Райс. Цей світ приховує більше чим ви думаєте. Все довкола нас змінюється і відчуває нас. Я гадав, батько вас добре навчив.

– Та хто ти такий? І чому так розмовляєш?

– Як? – зацікавлено запитав чоловік.

– Загадками. Так немов ти з іншого світу. Так хто ти такий?

– Волтер Купер, можна просто Куп. – доброзичливо відповів чоловік. – Не бажаєте перекусити і спокійно поговорити? Стіл уже накритий.

Елла з недовірою поглянула на Волтера, так само з недовірою перевела погляд на стіл з їжею якого не було ще мить тому, при першій зустрічі зі старим.

Кинувшись знову до виходу, дівчина швидко подолала уже знайомий коридор із мертвим звіринцем і знову опинилась навпроти Волтера Купера, який спокійно пив чай за столом

– Ви довго будете продовжувати? Це неабияк дратує. – не зраджуючи собі, все так же лагідно промовив чоловік, сьорбаючи гарячий чай.

Еллі нічого не залишалось як присісти поруч.

– Так ви знали мого батька?

– Не тільки, матір теж. Прекрасна була жінка. Співчуваю твоїй втраті.

– Дякую. Та все…

– Саме вона мене навчила робити зілля яким я тебе усипив на тиждень. Це допомогло тебе вилікувати.

– На тиждень?

– Тільки так я міг спокійно тебе лікувати.

– Мене турбує думка, що я нічого не розумію, і мною всі маніпулюють. – Елла роззирнулась, випалюючи все своїм злісним поглядом. – Сильно турбує.

– Сильно?

– Так. Дуже сильно. Хочеться щось розламати.

– Доведеться зачекати на Пітера. Я й сам мало що знаю і нічим не можу допомогти.

– Саерн хенн! – не стрималась Елла.

– Слідкуй за язиком. – вперше за увесь час суворо промовив чоловік. – Я думав, що ти схожа на матір, а не на батька

– Як добре ви знали батьків? – на запитання дівчини Волтер Купер лише голосно відпив чаю, нічого не відповівши. Еллі залишалось тільки голосно зітхнути. – Вибачте. Був важкий день,… тиждень… Який сьогодні день?

– Перший день осені.

– Місяць… – проговорила Елла, не моргаючи тривалий час. – Місяць, як прибула до цього проклятого міста. Де я знаходжусь?

– Тут, в цьому місці, я колись лікував жителів міста і, хоч це було уже давно, в мене ще збереглись навички і потрібні ресурси. Тут я врятував твого батька. Вилікував після важкої рани, так як і тебе. Джеффрі тоді був ще юним хлопцем…

Їхню розмову перервав Пітер. Він увійшов через двері через які Елла невдало спробувала утекти.

– Як він? Як він увійшов?

Хлопець суворо поглянув на дівчину, поклавши на стіл дивний згорток тканини.

– Чому вона тут? Я тобі сказав, щоб вона не виходила, якщо отямиться. – з докором промовив Пітер до чоловіка. – Ми не можемо їй довіряти.

– То була не я. – випалила Елла.

– Не зрозумів.

– Мене підставили.

– В кімнаті з лордом ти була одна. Ви увійшли разом, а покидала ти кімнату ще з теплим тілом лорда та з його кров’ю на ножі.

– Звідки ти знаєш? Тебе там не було.

Елла з Пітером говорили все голосніше і голосніше, майже кричачи один на одного.

– Ти вийшла з кімната із закривавленим кинджалом, а в лорда перерізане горло. Як ти це поясниш?

– Там була іще одна дівчина. Як же її звуть?

– Іще одна? І хто вона? І куди зникла? – хлопець, опершись обома руками об стіл, пильно поглянув їй у вічі.

– Сіла на гігантського орла і полетіла до вулкана на острові Мендос. – Елла підвелась і теж поглянула Пітеру в очі. – Можливо не будеш перебивати і одночасно задавати сотню питань. Я намагаюсь все пригадати.

– Ну, я очікую.

– Ліліт, Її звуть Ліліт. – після тривалої паузи промовила дівчина. – Вона мене підставила.

– І хто вона?

– Проблема всіх ваших бід. Це вона мною прикидалась. Вона була точною моєю копією. Я сам в це не могла повірити, але вона якось вміє копіювати чужу зовнішність. І це їй ти дарував квіти.

– Я… – Пітер на мить запнувся, продовживши кричати на дівчину. – Ти хочеш, щоб я в це повірив? І якщо так, то звідки мені знати, що ти – це ти?

– Я це я! – спокійно відповіла Елла.

– І це все?

– А що ти хочеш? – викрикнула дівчина. – Хочеш, щоб я показала родиму пляму на сідниці з написом « Я Елла Райс. То була не я».

– Діти! – урвався терпець Волтеру. – Заспокойтесь! Елла, розповідай все з самого початку, але спокійно і зі всіма подробицями.

Дівчина трішки повагалась, але нарешті заспокоїлась і все детально розповіла. Хоча Пітер увесь час з недовірою спостерігав за чаклункою, Елла закінчила свою розповідь.

– Я б хотів у це повірити, але… – юнак завагався. – Куп ти як вважаєш?

– Я їй вірю. – відповів чоловік.

– Я хочу в це повірити, але не можу.

– Тоді чому ти мене не видав одразу? Чому відніс мене Волтеру, щоб він мене вилікував? Чому одразу не убив? Чи взагалі просто віддав би батьку. – дорікнула Елла хлопцю. – А як я можу тобі довіряти? Та падлюка, Ліліт, обмовилась, що твій батько хоче зрадити лорда. Ти ж не підеш проти батька?

Молодий Хендерсон лише промовчав у відповідь. Він не знав, шо відповісти і в кімнаті нависла тиша.

– Ти приніс? Це допоможе нам дізнатись чи Елла говорить правду.? – запитав Волтер в Пітера.

– Так. – хлопець розгорнув згорток, в якому виявилась нерухома Сноррі.

– Що з нею? Вона увесь час була там? Ти раніше не міг сказати? – викрикнула Елла, потягнувшись до тхора.

Пітер відштовхнув дівчину, змусивши її схопитись за стіл, щоб не впасти.

– Ще раз так зробиш… – зціпила зуби Елла.

– Я знайшов її в свого батька. Ти… Інша ти говорила, що не взяла тварину з собою і, що вона наразі з батьком.

– Я ніколи не розлучаюсь зі Сноррі, ти ж знаєш. Минулий раз коли я тут була, я говорила тобі про це. А батька я не бачила уже кілька років. – похмуро додала дівчина останні слова, присівши за стіл.

– Саме тому я захотів поговорити з тобою і почути, що скажеш ти.

– Поговорив? Віддай мені мою Сноррі і більше мене не побачиш.

– Не можу.

– Не можеш?

Елла скипіла і накинулась на хлопця, але Пітер вчасно її перехопив і кинув на стіл, не давши змоги підвестись, тримаючи ніж біля горла дівчини.

– Зробимо так! – спокійно розпочав Пітер. – Сноррі побуде у мене – в знак твоєї згоди. А ти мені тим часом допоможеш.

Елла відчувала холодне лезо на своїй шкірі, легка неприязнь до хлопця швидко змінилась на сильний страх.

– І як саме я тобі зможу допомогти? – нарешті видала дівчина.

– Батько, щось задумав. А хочу дізнатись що саме і переконати його цього не робити. Чи не дати йому це зробити. Останнім часом він сам не свій.

– Гаразд. Тільки забери від мене ніж. Мені багато чого знадобиться. – чаклунка підвелась, провівши долонею по шиї і озирнувшись. – Ти ж лікар, Волтер? В тебе мають бути потрібні мені інгредієнти. І ще мені потрібна трішки хутра того Авантійського ведмедя. Може знадобитись.

Елла йшла опустивши голову додолу в супроводі Пітера. Мотузка натирала руки зв’язані за спиною.

Вони поволі рухались вулицею в напрямку замку. Вартові мовчки пропускали їх, кидаючи осудливі погляди на дівчину.

– І це твій план? Ти думає, хтось повірить що я цілий тиждень ходила в одному і тому ж платті залите кров’ю? – прошепотіла Елла.

– В мене більше нічого немає. Головне пройти до мого батька. Та й вже запізно щось вигадувати. – хлопець сіпнув за мотузку. – Йди мовчки.

– А просто сказати: «Привіт, тато. Я хочу поговорити»? – продовжувала надокучати Елла.

– Він зі мною перестав розмовляти. В останнє коли ми бачились я забрав у нього твою Сноррі.

– А як…

– Тихіше! Майже прийшли. – перервав юнак Еллу.

У супроводі солдатів, вони дійшли до зали. Де на них вже очікував батько Пітера. Річард Хендерсон сидів в кінці приміщення на місці де завжди приймав гостей лорд Стемфорд. Двері замкнулись і Пітер з Еллою виявились в оточені п’яти воїнів. Пітер тримаючись однією рукою за зброю, вільною підштовхнув дівчину. Хендерсон старший мовчки сидів на троні, не подаючи жодних ознак зацікавленістю подій.

– Батько! – викрикнув Пітер. – Я спіймав її. Я…

Із-за спини чоловіка з’явилась дівчина на обличчі якої здавалось пульсували вени на сірому тлі шкіри. Усівшись на колінах Річарда, вона широко посміхнулась.

– Це вона. – промовила Елла.

– Ви не приставляєте як незручно і нудно було сидіти за спинкою крісла. – Ліліт грайливо потрясла рукою Річарда. – Мертвий він мені подобається куди більше.

Пітер вихопив меч, і в туж мить схопились за зброї і воїни, які зробили кілька кроків на зустріч юнаку.

– Ой, а я гадала, ми поговоримо. – продовжила Ліліт, зістрибнувши на землю. – Як в тих старих спектаклях. Ігри розуму і все таке.

– Я тебе уб’ю. – прогриміли слова Пітера луною по залі.

– Уже краще, але якось сухо. Занадто просто. – Ліліт підвела голову в стелю. – Як тобі таке? Мій меч, піднятий рукою сповненою помстою, проткне твоє ніжне тіло і…

В туж мить Елла вивільнила руки і, вихопивши кілька пляшечок з сумки на плечі хлопця, розбила одну об землю.

– Морта!

Чарівна напівпрозора стіна куполом накрила чаклунку з Пітером.

– Шкода. Дуже шкода. – обурено промовила Ліліт. – Я хотіла вам розповісти, що Річард зробив з тими зникли людьми. Як придумав все це. І як поплатився за це. Чоловік був з амбіціями, але вони його і знищили. Чорна, гнила душа ховалась в цьому мерзенному тілі.