Елла

Але чому вона тут? Як опинилась? І як вибратись з полону минулого?

Елла все ще перебувала на засніженій галявині, але уже окремо від батьків. Вона бачила себе зі сторони, но все так само відчуваючи обійми батька.

Зненацька вона відчула ще щось: легкий укус за руку. Не зрозуміло звідки виникла Сноррі, немов прорізавши діру в цій такій милий, але не справжній реальності. Сноррі кружляла на снігу, описуючи невелике коло, в якому нічого не було. Елла повільно нахилилась і простягнула руку, завмерши в здивуванні. Сумка, її сумка, просто виникла не звідки і дівчина дістала пляшечку із зіллям, намить завмерши та ще раз поглянувши на батьків.

– Велла! – прокричала дівчина що було сили, розбивши об землю флакон.

Спалах яскравого світла повернув Еллу до реальності, зруйнувавши завісу пітьми. Темні густий туман розійшовся в різні сторони. Дівчина опинилась перед будинком, кілька миттєвостей приходячи до тями.

Томас непорушно лежав неподалік. Над чоловіком схилилась постать в чорному плащі з накинутим капюшоном, тримаючи руку на чолі своєї жертви. Від Пріта відходили дивні сяйва тьмяного білого кольору які втягувала незрозуміла постать.

– Відпусти його! – рішуче промовила Елла.

Незнайомець, ріст якого, як підмітила для себе Елла, не дотягував для дорослої людини, загрозливо поглянув на жінку, блиснувши зеленуватими очима які сяяли у пітьми немов котячі. Постать поволі підвелась, відкривши обличчя: чорне довге волосся і дівчаче бліде обличчя підлітка. Елла стояла розгублена. Монстром виявилась дівчинка, хоча і схожа, швидше, на тінь ніж на людину.

– Відпусти його! – видала із себе Елла, стиснувши бутилочку із зіллям.

– Вони заслужили на смерть. – відповіла дівчинка. – Всі вони.

– Чому? Хто?.. – не зрозуміло запитала чаклунка.

Вони нічого погано їм не зробила, вони допомагали їм, а вони убили їх. – обличчя дівчинки ще більш потемнішало, наповнюючись люттю.

– Про кого ти?

– Чому ти їм допомагаєш? – відповіла питанням на питання темна постать. – Ти ж така як я. Рано чи пізно і на тебе будуть полювати. Люди бояться не схожих на нас. Вони не розуміють нас.

– Ти маєш зупинитись. Давай спокійно поговоримо.

– Вони не слухали нас коли ми хотіли поговорити, і ми не будемо слухати їх. – дівчинка обернулась до Елли спиною, поглянувши на нерухоме тіло Томаса. – Йди геть! Мм не хочемо тебе кривдити.

– Я не дозволю тобі убити його.

– Ти не залишаєш нам вибору.

Довкола дівчинки зібрався клубок туману, поволі перетворюючись у довгі лінії темряви, схожих на щупальці восьминога. Елла дістала пляшечку, але не встигла і подумати, як сильний потік вітру відкинув її на кілька метрів назад. Невидима сила схопила чаклунку за ноги, піднявши у нічне небо. Елла висіла в повітрі головою донизу, відчуваючи як туман обвивається довкола неї, немов змія стискаючи кожну кісточку. Вона опиралась що було сили, але нестерпний біль охоплював усе тіло. Раптово смертельні обійми розімкнулись і Елла полетіла додолу, важко ударившись спиною об землю. Це Томас кинувся на тінь, намагаючись ударити мечем у спину, але зазнав невдачі: пітьма випередила чоловіка, жбурнувши того в будинок. Елла, долаючи біль, підскочила до Томаса.

– Морта. – промовила чаклунка, розливши довкола одне із зіллів.

Довкола виріс магічний бар’єр, накривши їх куполом. Густа темрява, немов бджолиним роєм, окутала невидиму стіну, намагаючись пробитись до середини.

Елла тримала голову непритомного Томаса в себе на колінах, намагаючись стримати потік крові, яка річкою текла з верхівки голови чоловіка. Обробивши рану рідиною із пляшечки, вона прижала його де себе.

Туман давив на стіни бар’єру, змушуючи його зменшуватись в розмірах. Пролунав удар, за ним іще один: темрява, немов молотом, била по прозорій перешкоді, маючи за мету добратись до своїх жертв.

Врешті одна із безлічі тіней, схожої на тонкій спис, подолала захист, вп’явшись в Томаса і в туж мить розчинившись у повітрі. Пріт на мить відкрив очі і знову поринув у сновидіння. Елла залікувала іще одну рану чоловіка, але здавалось все це даремно, здавалось ось-ось прийде кінець. Чаклунка заплющила очі, готуючись до найгіршого, відчувши як стіни бар’єру здавлюються з усіх сторін.

Раптово легкий вітер пронісся по руці Елли – це Сноррі змусила її прийти до тями, стоячи на задніх лапах і тримаючи в передніх іще один чарівний флакон. Дівчина швидко вхопила його і в туж мить Сноррі заплигнула їй за комір, опромінивши все тіло теплом.

– Велла мендос! – з останніх сил промовила Елла.

Тьма розвіялась, все довкола засіяло. Тіло Елли Райс запалало яскравіше сонця. Ніч і день зіткнулись посеред маленького містечка. Елла опиралась, що було сили, все ближче підходячи до супротивниці. Врешті решт вони зійшлись поглядами, і Елла простягнула руку, щоб доторкнутись до пітьми яка оточувала дівчину, але краєм ока побачила медальйон на шиї дівчинки, круглу металічну підвіску у формі метелика.

– Соня? – прошепотіла Елла, на мить завагавшись.

Цього вистачило, щоб темрява взяла верх і обхопивши Еллу, повалила її на землю.

– Зупинися, Соня. – промовила Елла Райс, прикрившись рукою.

– А вони зупинились? Зупинились коли убивали нашу сім’ю? – очі дівчинки наповнились гнівом. – Я захищаю нас від таких як ти, як він.

Темрява підхопила Еллу і в мить перенесла до будинку.

– Поглянь, що вони накоїли. Як би не я – нас спіткала б така ж доля.

– Як це сталось? – схилившись на коліна, запитала Елла.

– Батьки допомагали їм, лікували їх. Наша матір врятувала доньку одного із місцевих жителів: дівчинка була при смерті, а замість подяки вони звинуватили її в чаклунстві. Вони схопили усю сім’ю: матір, батька, молодшого брата і повісили їх по черзі. Ми бачили все, ми булу наступними, але нічого не могли зробити. На наших очах убили найближчих людей. І я вирішила діяти, але я не встигла: ніч прийшла запізно. На мить би раніше… Ми, Соня більше не буде страждати і…

Крізь вікно пробився перший промінчик сонця, Елла в надії кинулась до дверей, але лише відчула сильний поштовх у спину і її викинуло на зовні. Схід сонця останнє, що побачила Елла перед тим як заплющити очі.

– Елла! Елла! Ти жива? – на чаклункою схилився Томас. Він тряс її за плече, але дівчина ніяк не приходила до тями.

– Що сталося? – врешті розплющила очі жінка, озираючись довкола.

– Ми живі. – Томас усміхнувся. – І ти врятувала мені життя. І твій ручний пацюк. Коли я отямився, він лежав на мені, на рані. Не знаю що він зробив, але це допомогло.

– Сноррі – дівчинка. – Промовила Елла, підводячись. – Як же все болить.

Чаклунка оглянулась, знайшовши поглядом Соню. Дівчинка сиділа, прижавшись спиною до будинку і обнявши коліна. Вона виглядала як і при першій зустрічі з Еллою в замку.

– Я не хотіла цього. – крізь сльози промовила Соня. Гнів в її очах змінився на страх. – Я її більше не можу контролювати.

– Хто вона? Як довго вона в тобі?

– Скільки себе пам’ятаю. Раніше я могла її зупинити, але я просто хотіла врятувати батьків.

– Я розумію. – Елла обняла дівчинку. – Ми тобі допоможемо.

– Як?

– Вона приходить тільки у ночі?

– Так.

– Томас, принеси мою сумку із будинку. – максимально спокійно звернулась чаклунка до чоловіка, обіймаючи Соню.

Пріт швидко повернувся і Елла знайшла потрібну пляшечку.

– Відкрий рот. Не бійся це допоможе.

Елла обережно напоїла дівчинку, спорожнивши третину пляшечки.

– Тобі стане краще.

Соня витерла сльози і, злегка усміхнувшись, заснула на руках Елли.

– І що з нею робити? – лорд Сатон як ніколи нервово ходив по кімнаті, поглядаючи на сонце крізь вікно. – До ночі залишилось мало часу. Вона точно не прокинеться?

– Соня випила велику дозу. Я гадаю, днів зо чотири вона буде спати. – відповіла Елла. – Але напевно я сказати не можу.

– Що ви думаєте, сер Томас? – запитав Лорд Сатон.

– Я думаю, її потрібно убити поки є така можливість. – неквапливо відповів лицар.

– Томас!

– Вибач, Елла, але другого такого шансу може не бути.

– Люди теж забажають її смерті, коли дізнаються правду. – тривожно промовив Френсіс Сатон.

– Ну то не розповідайте їм. Дайте мені трохи часу.

– Для чого?

– Подумати, як мінімум. – голосно огризнулась Елла. – Я хочу їй допомогти. О, боги, як же болить голова.

– На жаль часу у нас обмаль. Я не хочу ризикувати. – рішуче промовив лорд. – Сер Томас, зробіть це.

Чоловік зробив кілька кроків до дверей, але йому перекрила дорогу чаклунка.

– Не змушуй робити тобі боляче. – вираз обличчя Елли, не змушував сумніватись в її рішучості.

Лицар поглянув на останні промені заходу сонця і сховав меч.

– Добре.

Елла на мить заспокоїлась і цим скористався Томас, відштовхнувши дівчинку у сторону. Лицар мчав по коридору, не озираючись на крики Елли. До бігши нарешті до кімнати, Томас різко зупинився. Елла влетіла в нього, приставивши ніж до горла який встигла схопити зі столу.

– ЇЇ немає. І забери це від мене. На ньому залишки сиру. Ненавиджу сир.

Елла озирнулась. Соні і справді ніде не було. А за розчиненим вікном лишень виднілась перша зоря на небі.

Розділ 3

Елла. Зіпсоване дзеркало

Портове містечко зустріло рудоволосу дівчину багном і різким запахом риби. Здавалось цей запах просочився скрізь: в одяг, в землю, в будівлі. Не приховуючи відрази, Елла проштовхувалась крізь натовп людей які здавалось як мухи злетілись на запах гнилого м’яса.

Ранковий ринок міг задовільнити забаганки усіх присутніх. Хтось прийшов просто похизуватись уловом, хтось розбагатіти на необачному покупцю.

В такому натовпу завжди було чим поживитись, особливо малим хлопчиськам які могли поцупити кілька зайвих монет у зівак.

Один чоловік видався доволі спритним і спіймав злодюжку за руку. Малий хлопчисько зчинив такий гамір, що здавалось це його обікрали. Сльози текли рікою по обличчю хитрого хлопчиська і моряки які уже зрання промочили горлянки не одним келихом вина викинули в море в нічому невинного чоловіка.

– Вибачте, я шукаю свого дядька, Едварда Фрімена. Ви знаєте де його можна знайти? Він один з рибалок. – запитала Елла в одного з продавців, на що той лише у відповідь вказав пальцем на чоловіка навпроти, не маючи змоги відповісти так як ось-ось мав луснути від сміху.

– Доброго дня. Ви не знаєте Едварда Фрімена?

– А ти ким йому приходишся? – промовив літній чоловік, пильно окинувши оком.

– Я його племінниця.

– Не знав, що в старого Еда є родичі. Вибач, дитино, але Ед уже з тиждень як зник. Останнім часом люди часто зникають. – чоловік схопив рибу за зябра і увігнав в неї ніж. – Говорять море прибрало його до себе.

– Море? – здивовано запитала чаклунка, скривившись від тельбухів які старий продавець жбурнув під ноги Еллі. – Я помітила як море тут прямо з берегу вихоплює людей.

– Дитино, ти звідки впала? В нашому місті і не таке відбувається. Не так давно зникло кілька дівчат. І хтось розпустив чутки, що в місті з’явився чаклун який поїде серця молодих дівиць. – чоловік одним махом ножа відрубав голову рибині які повільно скотилась по прилавку. – Та все ж доля старого Еда мене бентежить. Тим більше коли його родичі з’являються от так зненацька.

– Я довго подорожувала і тільки зараз випала нагода навістити…

– Як зручно і саме вчасно. – промовив чоловік, злісно нахмуривши лоба.

– Я б хотіла оглянути його дім.

– Можеш, але з тобою піде мій син. Люди різні бувають. Я приглядаю за майном Еда і надіюсь, що він знайдеться, а якщо ні, – чоловік пильно поглянув на дівчину. – то мій син нарешті перебереться з дружиною у власну домівку. А ти схожа на злодюжку: вся в чорному, штані чоловічі. Я радий, що за Еда переживають родичі, але в твої роки потрібно уже дітей глядіти, а не блукати в пошуках дядька, який за тридцять років, які я його знаю, ні разу про тебе не обмовився. Тим більше коли на кому стоїть його майно.

– Не переживай. – чемно відповіла Елла, ніяк не відреагувавши на випад чоловіка. – Мене не цікавить його майно, на відмінно від тебе.

– Джек! Джек, де тебе носить?

– Так, батько.

– Відведи цю дівчину до будинку Фрімена. Вона говорить, що він її дядько, але якщо щось потягне – викинь її в море. – наказав чоловік, молодому русявому хлопцеві років дев’ятнадцяти.

– Приємний в тебе батько. – порушила тишу Елла, коли вони відійшли подалі від ринку.

– Він ніколи не виділявся доброзичливістю тай пан Фрімен був …є його гарним другом.

– Ти не знаєш як він зник?

– Ні. Одного ранку він просто не вийшов у море. А коли ми прийшли його шукати – в будинку нікого не знайшли. Ніхто нічого не бачив… Але…

– Але? – перепитала дівчина.

– Всі говорять, що за цими викраденнями ніби стоять чаклуни, що ніби вони для чогось їм потрібні.

– Завжди у всьому винні чаклуни. – іронічно підмітила Елла.

Будинок Фрімена знаходився майже під самим муром за яким знаходилась основна частина міста. Нічого особливого ні зовні, ані всередині Елла не помітила. Елла продовжила шукати щось що могло допомогти в пошуках Едварда Фрімена.

Не помітно для Джека, дівчина висипала на руки трохи білого порошку з мішечка і, розтерши по долонях, почала проводити все довкола руками. Хлопець не відходив ні на крок, пильно стежачи за кожним рухом Елли, що неабияк дратувало її.

Відчувши холод в долонях, дівчина завмерла посередині приміщення. Поглянувши під ноги, чаклунка швидко перевела погляд на Джека.

– Тут нічого не змінилось? – запитала Елла, нишпорячи в сумці.

– Ні. Все як завжди. Що це в тебе? – здивовано поглянув Джек на мішечок в руках дівчини.

– Це? Нічого такого. – спокійно відповіла чаклунка, висипавши на долоню синій порошок і швидко дмухнувши його на хлопця.

В одну мить юнак закляк на місці, немов перетворився в камінь.

– Так краще. – промовила дівчина сама до себе.

Елла присіла, ретельно оглядаючи підлогу. Кілька миттєвостей і вона знайшла те що шукала: потайні двері приховували цілу кімнату під будинком. Стрибнувши донизу, дівчина натрапила лишень на кілька лопат в багнюці, з десяток заготовлених факелів, брудний стіл і більше нічого в порожній темній ямі. Оглянувши все довкола, дівчина посміхнулась.

Елла вибралась назовні і поглянула на хлопця.

Джек прийшов до тями, навіть нічого не підозрюючи, продовжив спостерігати за Еллою.

– Нічого не звичного. Куди ж дядечко міг зникнути? – вдаючи стурбованість, запитала чаклунка.

– Ми знайдемо тих хто за цим стоїть. – твердо промовив юнак. – Ми з іншими хлопцями патрулюємо вулиці по ночах. Рано чи пізно ми їх знайдемо і тоді…

– Ой, як страшно. – про себе тихо промовила дівчина.

Покинувши портовий район, Елла попрямувала у місто. Один із будинків, повністю зруйнований після недавньої пожежі, так і залишався пустувати нікому непотрібний, а на уцілілій стіні красувався напис «смерть чаклунам». По правді пошкоджений будинок, на думку Елли, ніяк не виділявся на фоні інших – такі ж чорні і напівзруйновані халупи як і інші.

Чаклунка поволі рухалась далі, ловлячи на собі погляди незнайомців. Немов граючи на нервах, дівчина широко посміхалась незнайомцям, відповідаючи на їхні «привітні» косі спроби оцінити дівчину своїми очищами.

Граючись рудою косою, Елла дійшла до будинку в якому тимчасово мешкала. В приміщені на неї очікував благородно одягнений молодий чоловік з кудрявим волоссям чорного масного кольору.

– Я вдячна тобі за житло, яке ти люб’язно надав, Пітер, але це не дає тобі права вриватись в нього без дозволу.

– Хотів тебе здивувати. – чоловік дістав із-за спини букет тюльпанів. – Тобі ж подобаються червоні?

– Так, але… – дівчина ніяково взяла квіти. – Дякую. Дуже красиві.

Елла поцілувала чоловіка в щоку, у відповідь той лишень посміхнувся.

– Вважай це віддякую, за те, що ти так швидко прибула нам допомогти. – хлопець глибоко вдихнув, немов збираючись з думками. – Справі в місті настали не самі…

– До речі, я дещо знайшла в будинку рибака про якого ти розповів. – Швидко урвавши потуги Пітера щось розповісти, Елла притиснулась до тіла юнака, не помітно для нього діставши із за його спиною згорток паперу. – Можливо ти знаєш, що це.

– Схоже на карту. – Пітер уважно оглядав папір, на мить зніяковівши відчувши на подих чаклунки. – Але не можу зрозуміти чого саме. Не схоже на план міста чи чогось мені знайомого.

– На ній є відмітки. Можливо це якось пов’язано з тим як зникають люди. Іще в будинку є прихований погріб в якому забагато зброї як для звичайного рибалки. Можливо все-таки той рибалка якось і з’явазаний із пропажою людей. Чому ти взагалі вирішив перевірити саме його будинок?

– Він єдиний зі зниклих людей жив за мурами міста. Мені здалось це підозріливим. Вважай це інтуїцією… яка з п’ятої спроби принесла плоди. – відповів юнак, розглядаючи шмат паперу. – Ти повинна зустрітись з моїм батьком. Він питав за тебе.

– Гаразд. Можливо твій батько знає чого може бути ця мапа.

– Надіюсь. Я зайду за тобою увечері. Тільки одягнись в щось більш… жіноче. Люди і так розносять різні чутки про лорда, а якщо тебе побачать в замку в такому вигляді…

– Я зрозуміла, вдягну щось елегантне.

– А де твій тхір? – Пітер уважно оглянув кімнату. – Пам’ятаю, останнього разу коли ми бачились, він завжди був з тобою і ніколи не відходив далеко.

– Я залишила його з батьком. – швидко відповіла Елла.

– З батьком? До речі, як Джеффрі Райс поживає.

– Добре. Все добре, дякую.

– А ти майже не змінилась. – хлопець почав невпевнено щось бурмотіти собі під носа. – Все така ж красуня.

– Та годі тобі. – Елла злегка доторкнулась до плеча юнака і лагідно додала. – Зустрінемось увечері.

Дівчина провела Пітера до дверей і, зловивши погляд хлопця який вирішив на останок озирнутись, щільно замкнула двері на засув. Оглянувши кімнату, Елла прикрила вікна і пройшла у крайню кімнату.

– Мені починає це подобатись. – розглядаючи себе в дзеркалі, зронила Елла. – Можу і звикнути.

Смолоскип самотньо висів на стіні прикріплений стальним кільцем. Елла взялась за нього рукою, і ще раз озирнувшись, що було сили потягнула на себе. Роздався звук клацання за кам’яною кладкою і механізм прийшов у дію.

Через якусь мить у стіні утворився вузький прохід у який, втягнувши живіт, проштовхнулась чаклунка. Опираючись об стіни вузького коридору, Елла в повній темряві спускалась до поки нарешті не вийшла у простору залу залиту щільним шаром грязюки.

В повітрі літав запах гнилі і цвілі, а поодаль стояв, по щиколотки у мутній холодні воді, чоловік із смолоскипом у руках.

– Ну нарешті! – з полегшенням вимовив маленького росту чоловік із сивим волоссям. – Я думав, що мене тут пацюки з’їдять. Бачила які вони тут? Розміром з собаку.

– Я тебе прошу. Ти себе бачив? Одні кості.

Чоловік лишень скривив обличчя на репліку чаклунки.

– Все готове, Чарлі?

– У нас все підготовлено. А ти справишся? Німон на тебе розраховує і ти знаєш, що буде якщо щось піде не так.

– Знаю. – останні слова не сподобались Еллі і вона швидко змінила тему розмови. – Як вона?

– Тримається. Інколи приходить до тями і викрикує незрозумілі слова. Я гадаю, це лайка.

– Я хочу її побачити.

– У вечері ти повинна бути в замку разом з лордом. – твердо промови Чарлі. – І нам ще потрібно вирішити куди сховати тіло того рибалки.

– Киньте його до решти. До тієї купи з тими дівицями. Хоч раз у житті чолов’яга проведе компанію з гарними жінками. – сумно, але водночас награно, звела губи дівчина. – Бідолашний все таки чоловік. Порив земельки не в тому місці і виявилось вирив собі могилу.

– Ти ж розумієш, що тільки я наразі тебе чую. – поглянувши з під лоба на Еллу, промовив Чарлі. – Ні до чого так немов…

– Цить! Не псуй настрій. – Елла різко зупинилась, хлюпнувши багном на ноги чоловіку. – А її є все одно побачу.

– Як хочеш. Я мало, що тут вирішую. Проте цікаво про що ти хочеш з нею поговорити?

– Ми знайдемо тему для бесіди. – чаклунка посміхнулась і попрямувала далі по коридору, відібравши у Чарлі смолоскип.

Перед самим заходом сонця до будинку Елли, як і обіцяв, навідався Пітер.

– Чудово виглядаєш. Ніколи тебе такою не бачив. – Пітер прискіпливо оглядав сукню Елли. – Ти дуже гарно виглядаєш.

– Справді? Дякую. – дівчина ніяково опустила очі додолу. – Не звикла я до такого одягу. А з цим глибоким вирізом я ніби гола.

Чаклунка поглянула у вічі хлопцю, немов очікуючи слів які її заспокоять, але Пітер лише зашарівся.

– Не думала, що блакитний колір мені сподобається, – дівчина покрутилась, здійнявши легкий літній вітерець. – але мені пасує.

– До речі, що стосується зображення на мапі. – Пітер ніяково перевів погляд з Елли на стіну. Батько гадає, що це система підземних тунелів, побудованих ще при проектуванні замку, більше ста років тому. Лорд уже готує людей. Ми спустимось в катакомби і знайдемо зниклих людей чи тих хто за цим стоїть. Найкращі воїни лорда займуться цим.

– Найкращі? – задоволено перепитала дівчина.

– Так.

– Це прекрасно. – широко посміхаючись промовила Елла до свого відображення у дзеркалі.

Помешкання дівчини знаходилось недалеко від замку і вони швидко здолали шлях, зустрівши на підступах до замку Річарда Хендерсона, батька Пітера.

– Привіт, Елла. Ти справді виглядаєш гарною та уже дорослою жінкою.

– Доброго вечора. – вклонилась дівчина. – Дякую, пане Хендерсон.

– Пітер, на два слова. – статний чоловік мило посміхнувся. – З вашого дозволу, Елла.

Батько з сином відійшли поодаль і щось бурхливо обговорювали, чаклунка стояла осторонь, ввічливо очікуючи і не втручаючись.

В решті решт, Пітер замовк, слухняно вислуховуючи батька. Радість на обличчі хлопця змінила сіра гримаса і молодший Хендерсон, різко розвернувшись, вклонився Еллі і, не зронивши ні одного слова, залишив їх з батьком у двох. Провівши сина суровим поглядом, Річард підійшов до дівчини. Злегка взявши її за руку вищи ліктя, чоловік повів її далі.

– Пітер не піде з нами? – запитала Елла, кинувши останній косий погляд в спину хлопцю.

– Для чого увесь цей балаган? – різко відповів Річард, збивши з пантелику Еллу. – Ти тут не для того, щоб задовольняти мого сина.

– Я лишень…. – Елла відчула як рука Річарда все дужче і дужче стискала її. – Мені боляче!

– Не забувайся! І виконуй свою роботу.

– Я зрозуміла. Відпусти.

Чоловік провів Еллу довгим коридором, під пильним поглядом вартових, до великих подвійних дверей.

– Веди себе розумно і чемно. Лорд очікує на тебе.

– Я буду сама «леді Вишуканість». Мовби та ластівочка буду щебетати і пурхати між знатних вельмож. – Елла Райс іронічно вклонилась і увійшла до зали.

Столи прогинались під їжею і напоями при тому, що кількість гостей на прийомі не перевищувала і двадцяти. Музиканти в стороні награвали спокійну мелодію, поки почесне панство, оточивши лорда Крістофера Стемфорда, поглинали кожне слово свого повелителя.

Лорд помітив дівчину з Річардом, і ледь помітним жестом руки, запросив їх приєднатись, не припиняючи розмовляти.

– …саме тому нам потрібно діяти рішуче і швидко. – саме промовляв Крістофер, коли підійшла Елла. – Дорогі гості, хочу вам приставити, можливо комусь просто нагадати, особу яку я запросив і яка нам уже неабияк допомогла. Леді Елла, підходьте ближче, не соромтесь. Елла Райс у нас гостювала в більш юному віці разом зі своїми батьком Джеффрі Райсом, ви маєте його пам’ятати – Джеффрі допоміг нам свого часу. Разом з моїм вірним другом, Річардом, Елла знайшла інформацію де можливо і переховуються викрадачі людей, які от уже кілька місяців не дають нам спокою. Запевняю вас. Невдовзі ми покінчимо з ними.

Присутні слухняно вислухали лорда і розбрілись по закуткам, розпиваючи напої, інколи підходячи до столу. Елла і сама випила келих вина, щоб зняти напругу, час від часу ловлячи на собі зневажливі погляди гостей. Дівчині подобалась така увага. Вона лишень посміхалась у відповідь, змушуючи гостей ніяково відводити погляд.

– Ти готова? – запитав Річард, відвівши осторонь Еллу.

– Я так. – дівчина поглянула у вічі Хендерсону, намагаючись не зважати на старе поморщене обличчя, вкрите рубцями. – А ти? Ти впевнений, що люди тебе підтримають? Німон допоможе тобі стати новим лордом, але і ти взяв на себе певні обов’язки.

– Пам’ятаю. Він отримає те чого бажає, але після того як я стану тут правити. Як і домовлялись. – відповів чоловік і додав. – Так все ж… Хто Німон насправді? Хто насправді ховається під маскою темряви?

– О, як поетично ти говориш. Мені подобається. Та все ж,.. – промовила Елла, залишаючи Річарда на самоті. – Та все ж, тобі краще цього не знати.

Чаклунка продовжила грати роль звичайної леді, шукаючи моменту поговорити з лордом на одинці, але Крістофера Стемфорда завжди оточували люди, які час від часу змінювались.