скачать книгу бесплатно
Марго та сексот
Раiса Плотникова
Нехай читач сам вирiшуе, чи варто додавати до цього тексту назву мiста. Адже все у тiй колишнiй краiнi було занадто схожим. Хiба в будь-якiй iншiй провiнцii не зустрiчалося вулиць з такою ж назвою, хiба в столицi й невеликих мiстечках не руйнували храми чи десь не було жодного сексота? Ну, може, баржi й катери для прогулянок не на всiх рiчках ходили, але Сула тодi була судноплавною. Звiсно, що й фатальнi жiнки були в кожному мiстi в усi часи, та такоi Марго, як у цьому пiзнаваному тамтешнiми мешканцями мiстечку, не було нiде, бо вона була по-справжньому екстраординарною…
Раiса Плотникова
Марго та сексот
Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко
© Раiса Плотникова, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021
* * *
«Тiлi-тiлi тесто…»
Це мiсто комусь може здатися трохи сонним i навiть схожим на такого собi лiнькуватого й лагiдного котяру, який вигрiваеться на пагорбах Посулля пiд пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподiваючись не тiльки на спокiй i затишок, а й на загальнолюдську iнфантильнiсть, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькi й не завжди правдивi лаштунки iсторii, сподiвання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього мiста е все: звитяги, погроми, бiйнi, паради, швидкоплиннi радостi, таемницi, загубленi в часi скарби, сльози на очах матерiв… І море любовi.
Схожi подii могли трапитися й, мабуть, траплялися не тiльки тут. Вiддаленiсть вiд столицi й кiлькiсть мiстян не мають нiякого значення – провiнцiя теж сповнена людським диханням. І шiстдесятi роки двадцятого столiття летiли в невеликому мiстечку з тим же розвоем, що й у «Москве-матушке», а тi, кому слiд, натужно сопiли, будуючи загадковий комунiзм; першi – виключно для себе, пересiчнi – i таких було значно бiльше – для тих же таки перших… Але люди, «человекi», як часто-густо казали в цьому достобiса балакучому мiстечку, вiдомо споконвiк, бувають рiзнi. І якщо комусь побудова комунiзму – як попереду танцювати, то супротивнi – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартiйною мамкою i контуженим вiйною батьком, – то тобi не до комунiзму… У тебе свiй ДОПр[1 - Усталена назва мiсць попереднього ув’язнення за радянських часiв.], i своя вольниця.
Валька i Ксенька – сусiди. Йому – сiм, iй – шiсть. Жили вони в одноповерховому будинку на Плеханова – це колишня Малодворянська. У тому домi четверо дверей – усi прямо з двору, за кожними дверима – цiла ватага людей. Але про них – пiзнiше…
Тиха вуличка дивним чином зачаiлася в центрi мiстечка, i Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влiтку на цiлий день удвох, – як лихий на шкоду – вишукували собi пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з вiником у руках – так малих найчастiше карали ввечерi за шалапутство, – вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душi не так старшенькому, як малiй, вона мiцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.
Сонячного i пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очi й позаочi вигуками однолiткiв-заздрiсникiв «тiлi-тiлi тесто, женiх i невеста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» – так i нiяк iнакше називали в мiстi частину пожежноi охорони – на вулицю Ленiна, вождя всiх тодiшнiх мiсцевого i державного значення керманичiв та пролетарiату. Легко перебрiвши дорогу, благо, що машини по мiсту iздили не набагато частiше, нiж вантажнi баржi плавали по рiчцi Сулi, дрiбнота завмерла скраю хiдника. Та й не тiльки вони, перехожi дядечки й тiтоньки, роззявивши роти, теж витрiщалися на новеньку вантажiвку – такий собi автомобiль «газон» чи точнiше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи № 1. Валька знав марки усiх машин, якi курсували мiстом, бо його батько донедавна працював водiем ще довоенного автобуса, а щойно перейшов у вiйськову частину i там кермував величезним тягачем та раз у раз вiв просвiтницьку роботу iз сином та дворовими пацанами.
– Пiшли вже! – потягла хлопця за руку Ксенька. – Ну хiба ти не бачив машини?
– Такого «газона» не бачив. Дивись, кабiна аж блищить. Новенька.
Дiвчина завмерла на килимковi iстинного трав’яного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Вiн не тiльки придивлявся й мацав те диво, а навiть принюхувався до нього.
– Пахне фарбою. Кажу ж, новенька…
– Нiчого вона не пахне. Менi так навiть воняе.
– Ти шо, не бачиш?! То кiнський кiзяк тхне. Ба, тут пiдвода стояла i коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою i бензином. Я чую…
Вiн пiдiйшов до кабiни i, озирнувшись, випнувся на пiднiжку. Зазираючи у вiконце, приплюснувся носом до скла i уважно розглядав кермо i всiлякi там штуковини з покажчиками. І така цiкава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на пiднiжку поряд хлопця.
– Валь, чуеш, подай руку… Подай, а то зараз зареву, – шантажувала вона соратника по мандрах.
Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у вiконце. Ксенька спиналася навшпиньки i обома руками чiплялася за Вальчинi закороткi штанцi, якi трималися на солiднiй шлейцi, загнузданiй через хлоп’яче плече.
– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звiдтiль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопi! – суворий чоловiчий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.
Але хiба iм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вiтром пiр’я, полетiла за рiг й опинилася на вулицi Луначарського. Їхнi однаковiсiнькi синi сандалi – у таких чалапала майже вся дрiбнота мiста – тiльки й замелькали тротуаром. Та скiльки там тiеi вулицi Луначарського? Може, е двiстi метрiв, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розi Радянськоi. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цiею дорогою вони iнодi, та частiше задвiрками, мандрували до базару.
– А ти знаеш, що цiею вулицею можна й до Киева дiйти? – сказала дiвчинка, вiдсапуючись й осмикуючи вже тiсненьку штапельну в дрiбну квiтку сукеночку, яка пiд час кросу пiдiбгалася куди не слiд. Та сукенка, перелицьована з маминоi староi кофтини, була в Ксеньки одна-едина на все лiто.
– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобi й повiрить, тiльки не я.
– Мамка менi казала…
– Багато твоя мамка знае! Вона що, на махорочнiй фабрицi тютюну нанюхалася?
– А твоя, а твоя… Ти мою мамку навiщо зобижаеш? Вона на тiй фабрицi вже давно не працюе.
– Та ладно… Знаю. Твоя мамка тепер у «Чайнiй» калiкам пиво продае.
– Чого це калiкам? Вона всiм дядькам пиво продае.
Тут Ксеньцi в око впали великi ледь прочиненi дверi будинку на розi вже згадуваних вулиць. І хiба можна було пройти мимо, та ще пiсля такого «сiмейного» скандалу? От дiвчинка й прослизнула в невеличку химерну щiлину. Валька ледве встиг блимнути круглими очима в обрамленнi пухнастих жовтуватих вiй, а Ксеньки вже катма. Почухавши свого ще жовтiшого вiд сонячних променiв чуба, вiн обережно, бочком, протиснувся слiдком за невеличкою товаришкою – предводителькою iхньоi не чисельноi банди. Саме так охрестив iх одноногий колишнiй фронтовик iз сусiднього будинку на шiсть квартир, трое дверей якого виходили прямiсiнько на тротуар. Усi, не залежно вiд вiку, звали того заточувальника ножiв i ножиць дядею Васею. Та про нього – теж пiзнiше.
У невеличкому коридорчику, де опинилася вiдома в мiстi парочка, було напiвтемно i вкрай тихо. Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу ii нiяка сила навiть не пiдштовхнула – навпаки – дiвчисько обережно попрямувало до наступних дверей.
– Ти куди? – спитав пошепки Валька.
– Туди… Ми ще там не були.
Хоч це й було iхнiм завченим девiзом i саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнiвався. Але Ксенька, тримаючи однiею рукою хлоп’ячу п’ятiрню, потягла на себе важкуватi дверi… У наступному примiщеннi дiти миттю опинилися перед величезним люстром i, втупившись у своi вiдображення, проминули його, неначе марiонетки на нитках чиiхось вправних пальцiв.
Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навiть величезна за мiрками дитячоi уяви зала, i вона здавалася безлюдною. Мiж кiлькома колонами у певному порядку стояли ошатнi столики з бiлими скатертинами, а бiля них – по чотири стiльцi з високими спинками в снiжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обiду, тут панував напiвморок, бо майже зашторенi вiкна пропускали свiтло досить неохоче. Малеча зробила кiлька крокiв… Праворуч за столом, у самiсiнькому кутку, сидiли двi жiнки: пiдтоптана з рудим-прерудим дрiбним перманентом на великiй круглiй головi й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим бiлим i водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторi. Ксеньцi здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку iй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малоi найкраща в свiтi матiнка, бо вона читае казки… А в тих казках живуть ось такi величнi королеви з грандiозними зачiсками.
І звiдкiль дитинi було знати, що ця висока синьо-чорна зачiска у «королеви» споруджена iз вичорнених урзолом кiс, якi вже мали посрiбленi нитки дочасноi сивини. А свою пряму, нiби вирiзьблену рiзцем майстра, спину i королiвськi плечi жiнка поставила супроти вiтру iснування, щоб не зiгнув ii так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирiчна бестiя, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесерi», якого нема нiде в бiлому свiтi.
Величава жiнка iла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Дiти дивилися на неi чотирма широко розкритими очиськами, а вона навiть оком не кинула в бiк малих приходькiв. Зате якась висока молода тiточка вже летiла летом через усю бiлоснiжну залу так, що навiть вiтерцем взялася важка i теж бiла штора на вiкнi.
– Що ви тут робите? Ану йдiть звiдсiль! Негайно йдiть, а то зараз дядю Яшу покличу, – гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловiчим баритоном.
Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями i стояла як вкопана. Про дядю Яшу в мiстi не чув тiльки глухий. Цей легендарний мiлiцiонер, начальник дитячоi кiмнати, тримав у руках усiх неповнолiтнiх пробийголiв, безхатькiв, лiнюхiв, шахраiв – порушникiв порядку.
– Що ти тут робиш, мала? – ще суворiше гримнула на неi тiточка.
– Дивлюся! – огризнулася Ксенька.
– Куди дивишся?
– На королеву, щоб ви знали… А хто ви, щоб кричати на мене?
– Де ти ii побачила? – скривила губи жiнка. – А я, щоб ти знала, адмiнiстратор.
– Адмiнiстратор… Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тiтко.
І мабуть, саме оте слово «тiтко» виявилося фатальним, бо адмiнiстраторка схопила Ксеньку за руку i потягла до дверей. Дiвчинка за великим рахунком не дуже й пручалася. Вона вже намiрилася йти звiдси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жiнка так жодного разу i не глянула в бiк колотнечi. Їi пряма спина не згиналася навiть над тарiлкою, з якоi вона брала виделкою маленькi шматочки страви й обережно посилала iх в яскраво напомаджений рот з чiтко окресленими контурами губ.
Опинившись перед входом в примiщення, Валька й Ксенька, як по командi, озирнулися, задерли голови догори i повiльно в унiсон по складах прочитали напис «Ресторан Сула». Багатозначно подивилися одне одному в очi… Так от куди вони врепiжилися! Дiвчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанцi навскiс через плече.
Далi вони пiшли Радянською в напрямку площi iменi Сергiя Кiрова, не ризикуючи перейти дорогу, бо двi прочуханки за такий короткий строк – це не так вже й мало. Кiлька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок. Зупинилися. Знову по складах i хором прочитали напис «Поштамп».
– Сюди не пiдемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу – що бiльш, то лiпш. Так моя бабця Марiя казала, – твердо мовила Ксенька i, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далi…
І вже зовсiм скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою бiлiли мiцнющi стiни красивоi монументальноi споруди. Із вуст маленькоi шалапутки прозвучало оте традицiйне:
– Тут я ще нiколи не була… А ти був?
– Нi!
– Та ти ж тiльки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускае, а сама ходить, щоправда, озираючись, нiби ховаеться. Я бачила. Це не чесно. Пiшли…
І ось вони, звично тримаючись за руки, пiднялися невисокими схiдцями i ввiйшли у широко прочиненi високi дверi, та й завмерли на порозi. Свiтло, яке потрапляло сюди через вiкна, осявало знадвору вiтражi, на котрих вимальовувалися казково-кольоровi вiзерунки. Пахло ладаном i воском. Крихiтнi вогники свiчок на високих овальних пiдпорах ледь колихалися, коли бiля них проходили жiнки, зодягненi в чорнi шати.
– Тут живе Бог, – шепотнула Ксенька до Вальки.
– Який ще Бог? – вiдповiв хлопець теж пошепки. – Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немае.
– А бабуся каже, що Бозя е, i вiн все бачить, i за поганi слова й вчинки покарае.
– Таке скажеш! По-твоему вiн бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?
– А хiба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нiкому не робили нiчого поганого. Тiтка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.
Ксенька шепотiла те все на вухо Вальцi й зачудовано стежила за жiночками у чорному, а тi дрiбно й непоспiхом походжали собором i робили якiсь непомiтнi справи. Малiй здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тiльки дiвчинка стала роззиратися на фрески на стiнах, спиною пробiг холодок страху. Цi величнi намальованi люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, нiби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж iз них Бог, тiльки й встигло подумати дiвча, бо несподiвано до малечi пiдiйшла одна iз жiночок у темному вбраннi й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потiм вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом i пiшла вглиб собору.
– Ну навiщо менi ця хустка? Лiто ж… – прошепотiла Ксенька сердито i одним махом зiрвала платок iз свавiльноi вiд роду голови. – От подивись тепер на що мое волосся схоже. Пiшли вже… Менi тут страшно.
– А менi не страшно – менi цiкаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказiвним пальцем у глиб собору.
Нiби з нiвiдкiль бiля них знову з’явилася жiнка в темному, пiймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:
– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходiть зi мною! – Вона пiдняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, i повела дiтей до протилежноi стiни.
– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але менi все одно страшнувато. Тi люди нас бачать?
– Це Царськi врата, дiвчинко. Іконостас. І святi таки нас бачать…
Із-за iкон вийшов священник у ризах i, наблизившись до дiтвори, запитав:
– А хто вас сюди привiв, дiти?
– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посмiливiшавши. – Ми тут ранiше нiколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.
– Незвiдане, дитино, завжди насторожуе. Але не треба боятися – треба вiрити.
– Кому? Вам?
– Можна й менi, та краще Боговi.
– А вiн що – живе тут?
– Вiн – скрiзь… І тут…
– Що – i в нас вдома, i на вулицi, i в ресторанi? – зовсiм розперезалася Ксенька.
– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кiску Валька.
– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидвi руки за спину, нiби показуючи, що тут пальцем штрикати на всi сторони не можна, i вона це добре запам’ятала.
– А ти кмiтлива, дитино, але на головi у мене не царська шапка, а митра для сановитих священникiв.
– То ви, значиться, сановитий?
– Ох i говiрка ж…
– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослi й самi не все знають. Я це помiтила давно. Та частiше бувае, що знають, а казати не хочуть. Пiдрости та пiдрости, говорять… А у вас на митрi камiнцi гарнi й на хрестi – теж…
Священник посмiхнувся куточками губ, зняв митру i, пригладивши бiлою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:
– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.
Вальцi аж дух перехопило, коли вiдчув на своiй головi тягар митри. Вiн стояв i не дихав, боячись, що така коштовна рiч може впасти з його ще малоi голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув ii. Вiн слухав себе, своi дивнi вiдчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нiчого не змiг би. Йому полонило дух важливiстю митi. Розумiв своiм дитячим розумом, що таке трапляеться раз у життi й далеко не з кожним, але що саме – не знав.
– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жiнки в чорному, – проведiть дiтей i дайте iм по просфирцi. Менi вже час готуватися до служби…
Говорив вiн тихо i з придихом – глибоко. Його говiр легко й плавно долiтав до слухача, захоплював увагу й нiби поселявся десь у глибинi ества того, хто чув звуки цього голосу. За мить вiн обережно зняв митру з Вальчиноi голови i, тримаючи лiвою рукою, перехрестив хлоп’я своею крейдяною правицею, потiм – Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.
– Це святий хлiб, дiточки. Дякуйте батюшцi та йдiть собi з Богом, – сказала жiнка, простягаючи iм маленькi круглi хлiбцi.
– Як же ми подякуемо батюшцi, коли вiн уже пiшов? Про Бога – я зрозумiла. Вiн скрiзь бачить нас з Валькою. А вас бачить?
– Вiн усiх бачить, дитино. А батюшцi я скажу, що ви дякували.
Говорячи, жiнка весь час намагалася пригладити рукою волосся дiвчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.
Малi вийшли на подвiр’я i присiли на бетоннiй лавi поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.
– З’iмо, а тодi ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити мiстом. Хтось подумае, що я в копицi ночувала.
Сонце ще не сягнуло денного зенiту, i в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небеснi уже послали. От малi й сидiли, розмахуючи ногами, пiд Свято-Троiцькою церквою в центрi свого всесвiту i так само в центрi провiнцiйного мiстечка, вiдщипуючи по крихтi вiд просфири i посилаючи до рота вже трохи зачерствiлi, але смачнючi шматочки святоi iжi.
– А як же я тебе без гребiнця розчешу? – розробляв стратегiчний план Валька помiж жуванням.
Чесно кажучи, вiн уже не вперше так-сяк заплiтав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такоi справи гребiнця ще жодного разу не доводилося.
– А пальцi у тебе е? – запитала Ксенька. І сама вiдповiла на очевиднi питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребiнцем, i заплетеш, бо далi – я нi ногою.
Валька важко зiтхнув i, дожовуючи просфиру, заходився бiля розкуйовдженого волосся. Спочатку вiн розплiв кiску, i це нiяких протидiй з боку його клiентки не викликало, але коли вiн запустив у гривку пальцi й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кiрова.
