скачать книгу бесплатно
– Ой, та чого б це ти без мене ходив?! У тебе вдома воюе дiд Прокiп, а у мене тепер пищить Вася нехрещений. То тут би нам було ловко читати.
Вiдтодi наша парочка почала вiдвiдувати мiську бiблiотеку дуже часто. І все б нiчого, навiть все було б дуже добре, аби не кохання. Так-так, саме кохання мало-помалу почало руйнувати щиру дитячу дружбу.
Ксенька й справдi швидко вивчилася читати, бо у бабцi Марii почалися канiкули й вона все частiше забирала Ксеньку до себе. Вони удвох малювали картинки i пiдписували iх. Користь подвiйна – i малювання, i читання.
А маленька на зрiст й злегка скособочена Раiса Миколаiвна була великою любителькою лiтератури й ще бiльшим знавцем дитячих вподобань. У неi не було нi чоловiка, нi дiтей, нi коштовностей – у неi було море книжок, i вона вiдповiдала на такi скритнi питання, на якi жоден дорослий зроду б не вiдповiв дiтям.
А от з Валькою трапилося щось незрозумiле. Вiн несмiливо поглядав на бiблiотекарку, якiй уже перебрало за сорок рокiв, i бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блiдошкiра аж до зеленявостi, зазвичай, навiть у лiтню спеку, закутана в теплий шарф, – а вiн дивився б на неi й дивився. Як не побачить ii день, то такий смуток у грудях носить, що пiд вечiр уже аж плакати хочеться. Сидить i уявляе жiночi доглянутi руки з невеличкими нiгтиками, витягнутi вперед вуста, якi вона час вiд часу пiдфарбовуе помадою, зазираючи у малюсiньке квадратне люстерко, i очi… От очi в неi були просто таки незабутнi – великi, темно-карi з важкуватими повiками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вiкна невидимкою, щоб побiгти в бiблiотеку самому. Сiдав за останнiй стiл, розкривав книжку, читав… Але нiчого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раiсу Миколаiвну. Вона ловила той погляд i, якщо була вiльна, пiдходила до хлопчика, сiдала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповiдання, то й повiстину… І тепер вже з легкiстю занурювався в текст, плив потоком подiй разом iз героями твору. Вiн читав для себе, але ще бiльше – для бiблiотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову своi чарiвнi пальцi, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – нiби впiймати, щоб не вискочив.
Одного разу вiн повернувся з бiблiотеки свiтлячком з блискучими очима. У дворi на лавi сидiли Ксенька з мамою та тiткою Майкою i навдивовижу тверезий дiд Прокiп, який пiдiзвав хлопця помахом вказiвного пальця.
– Де ж це ти, онучку, без своеi подружки час гаеш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.
– Який я iй жених? Сусiди ми… А був я у бiблiотецi.
– І чого ти там не бачив? – буркнула тiтка Майка. – Ото як привикнеш тi книжки читати, то не буде з тебе нiякого толку. І тобi не стидно цiлими днями сидiти за тими книжками?
– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самоi дiла – як мокре горить. А ти, Валь, ii не дуже слухай, i це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раiса Миколаiвна старувата для тебе. У пасii не годиться…
– Нiчого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потiк води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту i одружуся на нiй, щоб ви знали!
Вихлюпавши все одним реченням, вiн рвонув у будинок i, впавши на застелену покривалом i ажурною накидкою постiль, заридав ридма… Вiн не знав i навiть не здогадувався, бо свое горе затопило ввесь свiт, що десь за сараем, бiля лопухiв iз скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крiзь сльози:
– А в дитинствi, коли ще й рикати не вмiв, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».
* * *
Вiдтодi вони вже не мандрували мiстом в парi. Навiть на руйнацiю Свято-Троiцького храму ходили дивитися нарiзно. Хоча там пiсля танцхолу було ще й складське примiщення для меблiв, люди вперто називали будiвлю Троiцькою церквою.
Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаевськiй дивiзii водiем тягача. Й однiеi п’ятницi прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчi. Тупо й безцiльно тинявся двором як немiчний. А тут якраз Марiя Павлiвна до своiх прийшла.
– Що з вами, Миколо, коiться? На вас лиця немае, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спiлкування, що до всiх людей, окрiм найближчих, тiльки так i зверталася.
– Та бi-бiда в мене, – заiкнувся чоловiк. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч i пiшла в петлю, але в Бога вiрила й наказувала менi вiрити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.
– Та то дiйсно бiда… Хiба я не знала вашоi матерi? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, i вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?
– Та вже розпоряженiе дали… Щоб два тягача було напоготовi.
– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самi вирiшуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правицi. – Якщо можете, проберiться на територiю вiйськовоi частини i зламайте свого тягача. Вiдкрутiть якусь детальку… Не треба на душу грiх брати. Ваша мати звiдтiль благословить свою дитину i захистить…
– А це ви харошо придумали! – аж зрадiв Вальчин батько. – От спасiба!
Вiн враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так i тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пiзно ввечерi зник кудись надовго. Нiхто не чув i не бачив, коли вiн повернувся додому, окрiм його благовiрноi.
А назавтра, суботнього досвiтнього ранку мiсто струсонув вибух. Та такоi сили, що в чотириповерховому будинку на «кiровськiй» площi з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вiкон i шпiнгалети на балконах повiдкривалися. Люди в спiдньому повибiгали з квартир й остовпiли. Пелехи пилюки сягали неба. Нiхто нiчого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, пiд яку закладали вибухiвку. Сiра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно столiттями ще була б, якби не бiльшовики зi своiм войовничим атеiзмом. Цi уславленi руйначi налетiли на споруду, як звiрi на здобич. Усi методи годилися – i вже за годину пiсля вибуху потужний арттягач роздовбував своiми залiзними гусеницями асфальт бiля храму. Накинули троси петлею довкруги будiвлi, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тодi iз вiйськовоi частини пригнали ще одного такого ж монстра, вiн став на якiр, а iнший лебiдкою тягнув троси. Бац!!! Усе обiрвалося нитками, а церква як стояла, так i стоiть в сiрих хмарах пилу. Обабiч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомiвцiв, партiйцi розмахували руками, щось горлали…
Високий i ставний дядечко у вiйськовому френчi без погонiв легко, наче барс – представник кошачоi породи, видерся на тягача i, задерши голову, приклав руку козирком до брiв… І, що там хотiв розгледiти, не ясно, тiльки раптом вiн закричав так, наче його хто вкусив. Вiн сичав вiд болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врештi таки сплигнув iз тягача, i до нього поспiшили товаришi по партii. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусi колеги невеличкого кажана. Сiре створiння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебiч чорними очками i, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановноi особи. Тодi вправна медичка в бiлому халатi, яка шастала довкола собору ще iз самiсiнького початку дiйства, швидко дiстала пузирчик iз нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину i пiднесла ii до мордочки вухогриза. Кажан розiмкнув писок i дивним чином звився крiзь людський кагал невiдомо куди – втiк без покарання.
– Вам термiново треба в лiкарню! – сказала медичка, обробляючи спиртом рану.
– Ще чого? – роздратувався виконкомовець. – Чого я там не бачив?
– Уколiв вiд сказу, якi необхiдно зробити якнайшвидше, бо укус кажана – це вам не шуточка.
За мить постраждалого всадовили у вiзок мотоцикла марки «ИЖ», i знаменитий мiлiцiонер дядя Яша вiдтарабанив високопосадовця мiсцевого розливу в лiкарню.
Тим часом комусь iз керманичiв залетiла в голову безпрограшна iдея – вручну розiбрати стiни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будiвництво.
Уже за кiлька годин довкруги зраненоi будiвлi заметушилися люди з драбинами й молотами, з дерев’яними жолобами й кирками… І де тiльки набрали того реманенту?! Робота закипiла… Цеглу скидали на землю по жолобах i без них, а вона гепалася, здiймаючи довкола куряву, але стояла на смерть – не розбивалася. Навiть металевi пояси, якi знаходилися в серединi майже метровоi стiни i пiдперiзували весь периметр будiвлi, не витримали палкого запалу любителiв дармового. Ласих було – хоч греблю гати, i iх не треба було двiчi гукати. За кiлька днiв на майданi вишикувалися полчища цегли, якi зовсiм скоро мали переродитися на будинки i сараi, на вбиральнi й курятники, навiть на свинячi хлiви…
Вальчин батько три днi займався ремонтом свого тягача, i на майданi його ноги не було, а Валька сходив туди iз старшим братом Валеркою. Стояв тодi, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всi траурнi походи, якi бачив за свое семирiчне життя, та так, нiби без лiку небiжчикiв ховають одного й того ж дня i везуть в гробах знаною вулицею Ленiна на бортових машинах i пiдводах… А вiн, малий, буцiмто чекае й чекае, коли можна буде перейти на iнший бiк вулицi й несила перечекати… І незвiдана ранiше туга брала його за горло жорсткими пальцями…
– Дивися, дитино, i запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марii Павлiвни поруч себе i здригнувся. – Бiда наших мiстян у одвiчнiй жадобi. Ба, вони навiть у Бога готовi щось поцупити. Колись давно у нас на Замковiй горi стояв палац Вишневецького, i його розтягли так, що й слiду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Цi люди геть всi такi простакуватi й не розумiють, що у Бога можна вкрасти тiльки свою душу, щоб тiеi ж митi вiддати дияволу. Бiльше у Господа не вкрадеш нiчого. А як потiм жити без душi? Не знаю…
Вони – Валька, Валерка i Марiя Павлiвна – стояли на «кiровському» майданi, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сiрих вiд пилу людей, якi нiкого не бачили, бо саме вгризалися в церкву…
Мiстечковий гамбiт[2 - Гамбiт у перекладi з iталiйськоi означае «пiднiжка», «dare il gambetto» – пiдставити ногу.]
До цього мiстечка, як i до багатьох мiст Украйни, милоi за Шевченком, не варто пiдходити тiльки з однiеi сторони. До нього треба придивитися звiдусiль – i копати, й копати… Можна – з Подолу й до самiсiнького центру, а можна – вiд Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили бравi радянськi вояки, i до колишнього жiночого епархiального училища. А якщо хтось таки докопаеться хоча б до 60 чи 70 рокiв XX столiття, то матиме можливiсть побачити перевернуту догори ногами дiйснiсть без титульноi сторiнки, яка нiколи не бувае правдивою. До правди докопаеться тiльки той, хто не погидуе забрьохатися по самiсiньке грiшне тiло багном рiзного походження й кольору.
Тодi в модi був кумач…
Уже першого дня пiсля призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провiнцiйному мiстi, новоспечений керiвник напустив на себе поважнiсть i, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усi очевиднi емоцii. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмiшку до iнших часiв, а вiдбитки на серцi осоружних прикростей вiн сподiвався прямо таки поховати на вiки вiчнi.
Ще не дiйшовши до кабiнету, вiн уявляв себе в начальницькому крiслi незламним i рiвним, нiби гвiздок десяточка, який спецiалiст загнав твердою рукою куди слiд. Усiм без винятку вiдвiдувачам Семга намiрився демонструвати власну значущiсть i непохитнiсть. Нi про яку, навiть найменшу, фамiльярнiсть мови не могло й бути. Моментально вiдчувши себе володарем енноi кiлькостi людських особин, вiн спрожогу почав пестити й множити в думках бажання прямо чи опосередковано вiдчути ще й можливiсть впливати на тих, хто мав душу.
Душу, як виявилося, мали всi: задушевнi спiврозмовники i майстри фраз для роздирання душ, тi ж душопродавцi й довершенi душогуби, не кажучи вже про добродухiв. Їi мали навiть тi, хто вихвалявся своiм бездушшям. Хоча стосовно них виникало питання: а таким то на бiса душа? Вiдповiдь могла бути приблизно такою: ця невидимка при народженнi даеться всiм людям безвибiрково для того, щоб нею користуватися. Усi iншi питання, якi виникають i витiкають iз даного, кожен володар душi може ставити собi сам i бажано самому на них вiдповiдати.
Новоспечений керiвник навiть не пiдозрював, що непереборне бажання може загнати його в глухий кут i вся робота зiйде до банального сортування, хоча ця справа виявиться зовсiм не банальною, швидше навiть навпаки – доволi оригiнальною i навiть захопливою, бо сортувати живi створiння – це вам не… Хоча, яке там «не»? Будь-яке сортування за бажанням з легкiстю можна ототожнити з сортуванням фруктiв на базi чи з iншим примiтивним сортуванням.
Першою пiд прискiпливий погляд новоспеченого начальника потрапила дiвуля, яка, мабуть, була довiреним облiковцем у попередника цiеi доволi скромноi по тамтешнiм часам обителi. Ще досить молода жiнка в синьому спецхалатi поверх яскравоi сукенки стояла бiля столу спиною до входу, ледь зiгнувшись й оголивши бiльше належного i так помiтнi округлостi нiг. Вiн пiймав себе на тому, що цi повнуватi, красивi ноги не розбурхали його вельми сприйнятливу уяву, i якщо цiкавiсть все ж таки виникла, то винятково з погляду антропологii – як нормальноi варiацii фiзичноi будови людини. Несподiвано його думка спiткнулася i сковзнула на задвiрки нещодавнього. Виявляеться, вiн уже певний час не реагуе на жiночi принади належним чином, бiльше того, йому глибоко наплювати, якi ноги будуть у його майбутньоi секретарки, коли вiн пiдiйметься щаблем вище на посадi. Якби комусь збрело в голову, що цей новий начальник престарiлий i скрiзь лисий, то треба уточнити, що вiд роду йому на ту мить не було вiдмiряно ще й тридцяти рокiв. До того ж вiн був злегка спортивним, злегка симпатичним, та найголовнiше – досить кебетним, щоб не потрапляти на гачок володаркам таких ось нiг. Чи був вiд достатньо твердоголовим? Це питання риторичне. Бо в чоловiковi мирно уживалися аристократизм i солдафонський гумор, товариськiсть i вульгарнiсть, благородство i мерзеннiсть… Ба бiльше, вистачило мiсця навiть для бабськоi слiзливостi при нiбито залiзнiй витримцi.
– Доброго дня! Мене звати Ангела, – сказала володарка гарних нiг, вiдiрвавшись вiд купки паперiв та просто й грацiйно повернувши голову назустрiч новому начальнику.
Така легкiсть здалася йому неприпустимою фривольнiстю, хоча бачити жiнку в стiйцi «струнко» не передбачалося, та все ж… А ще – це iм’я! Не вистачало йому знову-таки янгольського начала в такiй ось подобi?
– Може, показати вам кабiнет…
– Я сам! – рубонув твердо.
Зробив кiлька крокiв до дверей, вiдчуваючи непереборне бажання скористатися периферiйним зором, можливостi якого розвинулися в нього до припустимих полiв бачення ще в технiкумi механiзацii сiльського господарства на заочному вiддiленнi. Тодi вiн стежив за дiвчиною, котру все свое наступне життя пригадував як номер два, хоча якраз вона не мала аж нiякого приводу бути пронумерованою саме у такому списку. У кабiнетi математики та едина представниця протилежноi статi в iхнiй групi сидiла зазвичай трохи лiворуч вiд нього, а в кабiнетi украiнськоi мови та лiтератури – праворуч. Обриси ii рiзкуватого профiлю прикрашали всi його конспекти, усi аркушi i шпаргалки, навiть почасти – власну долоню. Пристрасть до замальовок i шаржiв переслiдувала теперiшнього начальника завжди i, пiймавши мить iстини на обличчi того, кого малював, вiн вiдчував непоясниме задоволення – щось близьке до самозабуття. Згодом, коли придбав фотоапарат «Зенiт», просто таки полював за людьми, вихоплюючи постатi й обличчя iз велелюдного простору.
Вiн легко вiдiрвався вiд спогадiв i зосередив увагу на довгоногiй жiнцi, котра могла б iз часом мати свiй порядковий номер в потайному списку, але зараз чомусь нiяких емоцiй, окрiм банальноi цiкавостi, не викликала. Вона все ще стояла на тому ж мiсцi, ледь змiнивши позу.
Переступивши порiг кабiнету, вмить забув про неi.
Озирнувся. Так сталося, що, працюючи на цьому заводi добрих сiм лiт скромним майстром ливарного цеху, вiн частенько бував у кабiнетi начальника модельного цеху, i пояснити це було не складно. Та навiщо? Ось тепер вiн, новоявлений керiвник, стоiть у трохи затiсному, як на його погляд, примiщеннi й не наважуеться наблизитися до м’якого стiльця з високою спинкою. А як жадав!!! Вiн навiть собi самому боявся зiзнатися в тому. Хоча, що тут такого? Усi чогось прагнуть. От i вiн прагнув… Останнiм часом кусень хлiба в горло не йшов. Навiть схуд. І може взагалi б на пси зiйшов, якби не це призначення.
Вiн так i не дiйшов до стiльця, бо його зненацька озорило. Рушив до дверей, широко розчинив iх i побачив Ангелу, яка так нiкуди й не пiшла.
– Зайдiть! – сказав лаконiчно й попрямував до свого нового робочого мiсця – чорного столу з овальним заглибленням.
Вона зайшла вкрай дiловим кроком i зупинилася перед столом. Сьомга по-гусячи пересмикнув шиею i витягнув ii якомога вище, щоб розгледiти усю цю жiнку з нав’язливим, як йому здалося, янгольським iм’ям.
Розглядини трохи затягли паузу i вiн на правах керiвника обiрвав мовчання:
– Товаришко Ангела, а ви совецька людина? – стрельнув питанням просто в красивого лоба з важкою чуприною…
– Аякже… – сказала i вiдверто знiтилася.
– А якщо це чиста правда, то ви маете довести менi свою лояльнiсть?
Жiночка аж виструнчилася вiд несподiванки, пiдтягши ледь помiтну округлiсть животика.
Мабуть, саме такого повороту вона аж нiяк не чекала, розмислив вiн, значить треба брати з ходу i не роздумуючи. Його ж саме так брали. Хоча пiзнiше вiн уже сам приходив, щоб його «взяли».
– От i чудово! Тодi у мене до вас одразу буде пропозицiя… Сподiваюся, ви станете допомагати своему керiвниковi, тобто менi? – сказав i втупився у жiночi стурбованi очi.
– Чим можу я, рядовий облiковець, допомогти такiй досвiдченiй людинi, як ви, Владлене Самойловичу?
Семга страшенно любив звучання свого iменi, у яке його незабутнi батьки заклали iм’я вождя всесвiтнього пролетарiату, i, почувши його з вуст кралечки, одразу обм’як i вже ледве стримав задоволену посмiшку.
– Ох, дорогенька, звичайно ж менi не треба допомагати у вирiшеннi виробничих питань. Це ви й самi зрозумiли. Справа стосуеться пiдтримки здорового клiмату в колективi. Я б хотiв знати, що люди говорять про перемоги й помилки, як ставляться до змiни керiвництва i особисто до мене…
І тут вона, рядовий облiковець, виструнчилася ще бiльше, i, може, якраз вiд того жiночий голос забринiв натягнутою струною.
– Ой нi, товаришу начальнику! Я ж у каптьорки не вхожа. Що народ там каже, до моiх вух не долiтае. Можна, я вже пiду, бо справ по самiсiньке горло.
Не чекаючи вiдповiдi, вона крутнула всiма своiми округлостями одночасно й зникла за дверима.
Семга отетерiв. Нi, ну ви бачили таке нахабство, такий непослух?! Чому ця манiрна дiвиця розкусила його одним махом i яким таким чином – мов рiзцем украяла? Чому не злякалася, як злякався вiн тодi, коли «опер», постукавши олiвцем об стiл, сказав: «Спочатку вас переведуть у рiзноробочi, потiм оголосять догану чи двi, далi звiльнять з роботи… А ми пришиемо якусь уголовщину i – етапом… – Далi вiн перейшов на «ти». – Зараз у тебе е вибiр, а потiм не зможеш вибирати навiть мiж Магаданом i Соловками. Думай: на пiдвищення чи етапом…»
І Владлен зробив вибiр. Але якщо комусь здаеться, що чинив вiд великоi любовi до соцiалiстичноi своеi держави, то дулю йому без маку Семга точно б скрутив i пiд самiсiнького носа тицьнув, хоч i вважав себе iнтелiгентом. Вибiр вiн скоiв з найбiльшоi у свiтi ненавистi до хитрого й розумного «опера». А ще – вiн ненавидить усiх, хто служить цiй системi вiрою й правдою. Цей клятий «есесер» зламав Семгу як суху гiлку об колiно. І вся надiя тепер тiльки на те, що колись цей ерзац союзу братнiх народiв розвалиться, розлетиться на скалки. Але ж вiн вiдтепер керiвник, i йому нiби й не вигiдно, щоб ця система рухнула? Ото питаннячко! Але – про це згодом, а зараз йому просто необхiдно мати поруч себе iнформатора. Вiн же не збираеться, як «опер» когось – етапом. Просто у нього така стратегiя, яка повинна вивести цех у передовики, i тут без вiдомих методiв аж нiяк…
Владлен обережно, наче там була якась вибухiвка, витягнув шухляду столу i закляк. Нi, там не було нiякоi гранати – там узагалi нiчого не було, окрiм жирного напису прямо на днищi скриньки: «Сексот!!!». Якусь мить новий начальник сидiв у ступорi, спогади прилинули миттево…
* * *
Той березень був щедрим на снiги. І Семга тодi ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.
У кафе «Мрiя» на вулицi Карла Марла, так мiсцевий пролетарiат любовно перефразував Маркса, готували добiрну солянку, а ще там смажили мировi чебуреки й шашлики, але солянка була – об’iстися до пiвсмертi не шкода. До ii складу входили й грудинка копчена, i свининка, i ковбаска сирокопчена, i огiрочок квашений, i засмажка з помiдорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею i борошном загущена… І де тiльки усi тi iнгредiенти дiставалися при тотальному дефiцитi?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у мiстi вiрменин, але з часом вiн перебрався в ресторан, а навченi украiнськi кухарки освоiли всi секрети i з легкiстю могли запхнути за пояс у приготуваннi страв самого вiрменина.
Утовпитися в «Мрiю», особливо ввечерi чи у вихiдний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Краснiй площi. Нi, ну, може, черга й не така, але – за павiльйон.
Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, i хоча йому подобалися не такi тiлистi жiнки, цiеi вiн не цурався. Розважливо поглинаючи смачнi страви, тут можна було слухати теревенi пiдпилих i вкрай ситих людей, якi у рознiженому станi давали безмежну волю своiм язикам. І коли розмова бралася до дiла, Владлен сiдав мiж тих говорунiв, смакував солянкою, попивав пивце, слухав i мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитцi й до клубка дiйдеш… Сам у бесiди нiколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужiй церквi свiчок не поправляй, хоча ладаном там i не могло пахтiти.
Того недiльного дня вiн прийшов у «Мрiю» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повiтря на вдих не стае. Дим вiд цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горiлка з-пiд поли до пива пiдмiшуеться. Балачки в купки збиваються i пiд стелею гудуть одним великим вуликом.
Владлен замовив шашлик з подвiйною порцiею аджики, натрусив iз перечницi у кривавого кольору приправу ще добрячу дрiбку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Вiдтак зняв ножем iз скалки добiрнi шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалi ще тримало тонкий обiдок бiлоi пiни. Вiдхлебнув ковток i обережно облизав язиком губи…
– Хлопцi, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-вiку такого не бачив. Це таргани такi варенi? Хiба iх iдять?
– А ви, дядьку, спробуйте! До пива цi таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але вiн не озирнувся, навiть периферичний зiр не сфокусував.
– Та берiте, берiте! – припрошував дядька бравий вишколений чоловiк, який сидiв за одним столиком з начальником, i його таки трiшки було видно Владленовi. – Северние крiветкi…
– А й спробую! Ви, мужики, нежадiбнi, та й у мене е чим вас пригостити. Ви копчених в’юнiв коли-небудь iли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…
– Нiчого собi, в’юнчик! І де такi ловляться?
– Та у наших мгарських озерах ще й не такi ловляться… А давайте я вам, хлопцi, до пива трохи своеi домашньоi плесну. Чого це – нi? Вона у мене стократ краща за казьонку.
Слово за слово… Владлен слухав i розумiв, що у кожного е своi блохи, та нiкому вигнати, а ось ця мгарська самогонка свое зараз зробить.
І вже за годину вiн утямив, що отой вишколений чоловiк з росiйською говiркою приiхав до начальника модельного цеху святкувати день смертi товариша Сталiна. Вони, бач, цей день вважають святом.
– Хлопцi, i як же воно так? Ми ж тут, як почули по радiо про смерть такоi людини, то баби ревище зчинили, адже Сталiн таку вiйну виграв, – допитувався у вже захмелiлих друзiв дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуете… Та ще й кожного року.
– Якби вiн не дав жабi цицьки, ми б з товаришем до амнiстii не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англii на честь коронацii – амнiстiя, i так – кожного року, а ми б сидiли вiд дзвiнка до дзвiнка…
Отакоi, так цей начальничок iз тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо пiсля смертi Сталiна потрапив пiд амнiстiю, значить – iз полiтичних, мабуть, по 58-й статтi проходив. Бути того не може, щоб вiдповiднi органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталiн… Хоча, геть! Тодi ж бо оцi двое десь, може, у тайзi лiс валили, i святкувати iм було б нiчого. Але чому нi Хрущов, нi теперiшнiй Леонiд Іллiч за такi ось розмови не брали за барки. І, виходить, не пiймавши, нiчого скубти… Нiкому писати папiрця про цю розмову i про свято смертi. Жаль! І тут крiзь роздуми вiн вловив фразу, яка зiрвалася з вуст того, вишколеного:
– Знаете, Солженiцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»
– Щось я не второпав, а навiщо народу потрiбнi поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кiнь.
– Нема чого розумiти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на нiмцiв. Невже не вловлюеш, що вони пiдуть угору, бо очистилися?
Єсть! Ось вони! Цi слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину iз глибокого озера. А який рибалка не радiе справжньому улову?! Знав, за початком i дiло станеться. А ще – про той «Архiпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – вiн слухае «Голос Америки», i радiостанцiю «Свобода» радiоприймач ловить тiльки так, хоч i глушать нашi тих балакунiв, але ж… Про заборонену в Союзi книжку вiн уже сто разiв чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитуе, значить, вiн читав «Гулаг»… Їi аж у Парижi надрукували, а вiн уже читав…
Не втримався Семга на радощах i витрiщився на ту грiшну трiйцю – дивиться i очей вiдiрвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гiлку зачепився. Треба було б привiтатися, а у Владлена в ротi пересохло – тiльки головою кивнув. А той оком не моргнув i не вiдповiв на знак – не став iз Семгою вiтатися, немов вiдчув, потайного собаки треба бiльше боятися.
Усi трое встали з-за столу й мовчки пiшли з «Мрii». А Владлен доiдав шашлик i вiдчував у собi чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нiзвiдкiль, але було потужним, всепоглинаючим… Вiн i ранiше вiдчував щось подiбне, та зараз – як по мiдi пiшов.
Звiсно, йому давно хотiлося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловiка з крiсла. А як вiн думав, що грiтиме своiм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути вiдвертим i зiзнатися, що просто звiльнити крiсло для своiх тренованих сiдниць, Владленовi було замало. А якщо сповiдуватися собi самому, то хотiлося побачити, як попередника будуть виводити пiд бiлi руки з кабiнету, як пiдштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Нi, i це не все – душа прагла бiльшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитiв, як чоловiк падае додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стiй! Ну на лиха втрачати себе на такi неподобства? Нащо хотiти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловiк нiколи нiчого не спричинив особисто Семгi – нi хорошого, нi поганого.
Дикi бажання, якi приходять мимоволi, не вимагають пояснень – вони вимагають або дii, нехай i абсурдноi, або зречення.
Семга не зрiкся, вiн усе описав до словечка, до коми, до крапки. І вiднiс куди слiд…
Керосинова вулиця
Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’е по вуху, чомусь нiхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цiеi горючоi сумiшi ставилися з великим пiететом, адже вона була вкрай необхiдною майже в кожному домi. До слова, керосин тодi гасом нiхто не називав.
На розi Садовоi та Гомона постiйно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько iз жовтими вiд махорки вусами, у довгому, до самiсiнького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав iз дiжок в посудину покупця керосин i бензин. Вонюча й горюча сумiш потрiбна кожному, бо на керогазi чи примусi iжу готуе майже все мiсто, а по селах i навiть на околицях мiста ще немае електроосвiтлення, i лампа-керосинка освiтлюе темнi закутки осель пролетарiату й селянства.
Жива черга, наче цiлiсна iстота, iз канiстрами й пляшками рiзного штибу терпляче вихиляла хвостом i рухалася повiльно-повiльно. Люди гомонiли собi про всячину, та iнодi зривалися на якусь суперечку i галас здiймався до самiсiнького небозводу.
