скачать книгу бесплатно
– Ану, цить! Не галдiть тут над вухом! Я й так уже з нiг падаю. Цигарку скрутити нiколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.
– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тiточка у квiтчастiй хустцi. – Он де написано й намальовано, що заборонено…
– Поговори менi! То стоiш iз порожньою лiтровкою, з порожньою й додому почвалаеш. І не ти одна, а вся черга…
– Не маете права! Ви на роботi, а люди…
– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобi усi таке «спасiба» скажуть.
Черга сколихнулася, захвилювалася i перемкнула всю багатоголосу увагу на тiточку. Загаркали. І – як сiм баб пошептало. Замовкла бiдолаха.
Тiльки у крамаря шланг таки застопорило – не ллеться керосин у посудину i баста. Вiн щось там смикав, перемикав – глухо. Тодi вийняв гумову кишку iз канiстри, обтер так-сяк рукавицею i почав дмухати в отвiр, надуваючи щосили щоки. Керосин – не з мiсця. І вже аж пiсля того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рiдина рушила i за мить уже йшла цiвочкою у емкiсть. А продавець раз по раз спльовував гидоту через своi рудi вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповнi пристойними словами.
– Розтуди твою налiво! Як насмокчешся за день, так в животi пекло, а не кишки.
У черзi стояв i Валька. Вiн трохи хвилювався, бо ходив у школу на другу змiну i мiг запiзнитися на уроки. Тепер йому було вже 14 рочкiв. І найбiльше в своему життi пiдлiток ненавидiв черги, у яких доводилося стояти чи не тричi на тиждень. То стiй за хлiбом бiля «тридцятого» магазину, то бiля «сiтки», у якiй приймають склотару, то на базарi за копитами… О, то окрема розповiдь, яку не можна оминути.
На свята будь-якого штибу – чи то державне, чи то релiгiйне – вдома обов’язково варили холодець. Оскiльки ця страва вимагала присутностi в каструлi чи то великого, можна й пристаркуватого, домашнього пiвня, на якого не завжди вистачало коштiв, чи то телячих, чи бодай свинячих ратиць, Валька з Валеркою мали в базарний день зайняти чергу пiд м’ясним павiльйоном. Та центральнi ворота вiдчинялися о сьомiй годинi, i до того часу там уже стояло чималенько бажаючих святкувати з холодцем. Тодi брати розробили свiй план захоплення входу саме до павiльйону, а не до ворiт. Вони вставали вдосвiта, i оскiльки до базару було рукою подати, прудко опинялися бiля глухоi огорожi, де iх нiхто не бачив. Валерка ставав навкарачки, пiдставляючи братовi зiгнуту спину, i Валька, озирнувшись навсiбiч, вмить перескакував через височеньку загородку, бiг до павiльйону i сiдав на дерев’яний виступ побiля дверей. Коли король м’ясноi лавки дядько Семен поважним кроком являвся на роботу, вилискуючи набухлими вiд ситостi щоками, то зазвичай першими в черзi були нашi швидкострiли, а вже пiсля семи годин у тiсний простiр ввалювався розбурханий натовп, який за теляче копито перед святом Жовтневоi революцii ладен був знести голову кожному, хто «влiз» без черги. Скандали й мордобоi були абсолютно звичною справою. Нiхто не хотiв святкувати без холодцю?! Ну без «Московськоi» ще якось можна, бо самогон був у кожнiй хатi, а без холодцю – нiяк.
Стоячи з пляшкою для керосину, Валька першим помiтив Ксеньку, яка примостилася у хвiст черги й дiстала з-за вiдвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час i намiрився пiдiйти до сусiдки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинствi. Уже сiпнувся, зробив крок i завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, нiби вперше побачив. Осiнне пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-пiд хустинки, татарськi оченята втупилися в текст… І бiгали-бiгали, наче тi голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неi на личку написано, що вона не тут, а пиряе в якомусь загадковому вимiрi, не вiдчуваючи, що стоiть у черзi за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпi, а – осiбно.
І вiн пiдiйшов.
– Привiт! Що читаеш?
– Вiршi, – зронила самотне слово, не вiдповiдаючи на вiтання i закрила пошарпану книжечку.
– Чиi? Якщо не секрет, звiсно…
– Секрет… Найкращого в свiтi поета. Це мiй кумир, i я не готова розлучитися з цiею книгою навiть на годину.
Ксенька ще не знала, що люди створюють собi кумирiв не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсiм скоро вона вiдкрие для себе iншу вершину поезii, а коли до ii рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаева, то, впiзнавши, нехай i пiд утаемниченим iменем, свого недавнього кумира, вiршi якого щойно заховала за вiдворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезiею.
Раптом уся хвостата i гомiнка черга, як по командi, розвернула погляди на вулицю Гомона i затихла. Валька з Ксенею помiтили цю перемiну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жiнка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленiй головi. Вересень якраз напосiв раннiм похолоданням, i вранцi вiдчутно обiймав мiсто передчасною прохолодою. Усi жiнки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Їi вкрай смолисте волосся гiпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тiльки волосся манило людськi очi. Вона вся була мов витесана iз мармуру, навiть ii ошатне легке пальто не могло приховати бездоганнi форми: широкi стегна, вигини талii, мiцнi й стрункi водночас ноги в невисоких, пiд щиколотку, черевиках на пiдборах… Таких шат в цьому провiнцiйному мiстечку не було нi в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно пiдкреслити показну статуру?!
– Королева Марго, – пробубонiв хтось.
І знову безгомiння опанувало чергу за керосином.
А жiнка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, нiби нiкого нiде немае. Так само безмовно дiстала пляшку iз дерматиновоi сумки, поставила ii на дiжку i кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько вiдставив чиюсь канiстру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цiвка текла у посудину, торговець кидав погляди на жiнку. Та й вся черга тихцем витрiщалася на кралю з смолянистими бровами, з вустами, яскраво вираженими нахабним кольором помади, з непроникним поглядом потайних очей… Їi не можна було оминути, обiйти увагою, не помiтити – вона притягувала не тiльки чоловiчi погляди, жiнки теж дивилися на неi мало не з роззявленими ротами. І нiхто навiть не буркнув про те, що ця вродливиця не стояла в черзi…
Розрахувавшись, пiшла тiею ж вулицею Гомона, а юрмисько загiпнотизовано проводжало постать поглядами. Та тiльки жiнка зникла з поля зору, люди ожили, загомонiли…
– А ви знаете, що вона байстрюча народила? – притишено запитала тiтка, закутана у коричневу хустину з китицями, здавалося, з голови до нiг. І коли народ зацiкавлено повернув до неi голови, пiдвищила голос. – Не знаете? Так я вам зараз усе розкажу. У неi були шури-мури з одним офiцером iз Чапаевськоi дивiзii. Думала, що задурить голову, розставить перед ним ноги, так вiн одружиться. А тут йому вже розпределенiе, i iхати треба кудись далеко. Не знаю, куди, але десь по Союзу. Вiн чоловiк показний i порядний i вже званiе мав. Коли дiзнався, що вона з животом, то вирiшив забрати ii з собою, а там, на мiсцi, вже як буде – може, розпишуться. І не знаю, що вже там сталося, тiльки довiз вiн ii аж до Ромодана, а чи до Москви, та там i кинув. Утiк. Ви ж, бачите, яка вона розфуфирена? Спробуй такiй догодити. Злякався, мабуть.
– От тобi й порядний! – сказала молода симпатична чи то дiвчина, чи то жiночка, яка пританцьовувала, намагаючись зiгрiтися, бо, взута у лiтнi босонiжки, аж посинiла вiд холоду. – Поряднi вагiтних жiнок на вокзалах не кидають.
– А вона що – порядна, по-твоему? Та ви всi зараз такi. Аби на шию офiцерам вiшатися. Мода чи пошесть тепер така у мiстi – за офiцера вискочити замiж. А де ж тих офiцерiв набрати на всiх наших бiдарок? Хоч тут i вiйськова частина, а на всiх дiвок армiйцiв не вистачить.
– Та так уже й усi! – обурено гаркнула дiвчина й вiдвернулася вiд тiтки.
– А то можна подумати… Та вам тiльки й подавай зiрочки на погонах i грошей повнi кишенi. Допiру й бiгаете в парк на танцмайданчик, щоб там пiдчепити собi лейтенантика безвусого. На солдатiв, бач, i не дивитесь…
– А коли й так, то вам яке дiло?
– І не соромно тобi таке старшiй людинi говорити? Та я ж вiйну пережила i нiколи нiкому «брешеш» не сказала. Ах ти ж, безстиднице! Та хто ж тебе таку на свiт пустив? Мабуть, така сама шльондра, як оця, що керосин без черги брала, вихиляючи своiм задом перед мужиками.
