скачать книгу бесплатно
Постанова прийнята була однозначна: атакувати росiян, а там що буде, те й буде.
Та якщо саме через поганi новини, отриманi 22 червня, ухвалено атакувати росiян, чому ж тодi з виконанням тiеi ухвали зволiкали аж до 27 червня? По-перше, шведське командування все ще намагалося розпочати бiй на власних умовах. По-друге, виконання ухвали вiдкладено тому, що король усi тi днi лежав у великiй гарячцi через запалення рани, якийсь час узагалi здавалося, що вiн помирае. Реншельд, на якого, поки хворiв король, покладено командування армiею, не хотiв брати на себе вiдповiдальнiсть за таку важливу дiю, поки Карл лежав без пам’ятi. Вирiшувати мав лише король, i саме цiеi недiлi вiн на диво отямився вiд свого гарячкового марення. Можливо також, що на ухвалу вплинув i третiй чинник. Шведи бачили, що росiяни й далi споруджують укрiплення. Вночi проти недiлi був висланий принаймнi один розвiдувальний загiн, та й без того видно було, що росiяни далi працюють над укрiпленнями. У рапортах повiдомлялося, що росiяни споруджують новi редути. Подальше зволiкання тiльки означало б, що росiйськi позицii буде ще важче захопити. Навiть час працював на царя Петра.
Ухвала була чiтка: атакувати росiйську армiю. Питання полягало в тому, як воно все вийде. Шведський план бою – наскiльки його можна вiдтворити, – мабуть, складався з двох моментiв: 1) пробiй крiзь росiйську систему укрiплень мiж двома лiсами i 2) пiсля цього штурм укрiпленого табору. Перший момент плану, пробiй крiзь редути, мав бути здiйснений ще вдосвiта пiд захистком темряви. Пiхота повинна була швидко й раптово просто пробiгти крiзь ворожi укрiплення, поки iхнi заспанi захисники встигнуть завдати iй вiдчутноi шкоди. То мав бути комбiнований напад пiхоти й кiнноти. Кiннота потрiбна була на першому етапi для того, щоб зробити прохiд у лiнii укрiплень росiйського табору; вiдразу за задньою лiнiею редутiв, як було сказано ранiше, зосереджувалась ворожа кiннота. Шведська кiннота повинна була раптово напасти на тi сили. Пiсля пробою шведськi ескадрони мали виконати ще одне дуже важливе завдання: вiдрiзати головним росiйським силам единий шлях до вiдступу в пiвнiчному напрямку вздовж рiчки. Шведська пiхота, пробившись крiзь редути, повинна була напасти на укрiплений табiр. Одночасно кiннота мала добутися до пiвнiчного боку того табору. Представник короля Станiслава у шведськiй армii так пiдсумував цей план: «Фельдмаршал iз кiннотою мав напасти на ворога з флангу, а пiхота – з фронту». Пiхота мала завдати головного удару в цьому завершальному нападi на табiр; це був молот, а кiннота вiдiгравала роль ковадла: своею атакою вона мала стримувати росiйське вiйсько i перешкоджати його вiдступовi на пiвнiч. Якби цей план удався (коли вiн справдi був такий, а багато що пiдтверджуе це), уся битва скiнчилася б для росiян нищiвною поразкою. Як уже згадувано, в розташуваннi росiйського вiйська було одне вочевидь вразливе мiсце: мала можливiсть вiдступу. Напад шведiв, згiдно з накресленою вище схемою, перегородив би росiянам бiльшiсть шляхiв до вiдступу; царськiй армii загрожувало б цiлковите знищення.
Притиснута спиною до рiчки з единою благенькою переправою через неi, вона опинилася б замкненою в пастцi.
Але в тому планi було кiлька вразливих мiсць. По-перше, навряд чи пощастило б раптово захопити росiйськi редути. Непомiтно пiдiйти до самих них пiд захистком ночi було нелегко: в темрявi можна було наробити багато помилок. Несподiвано проскочити крiзь редути, як вимагав план, звичайно, теж було важко, але на такий ризик шведи мусили зважитись. Існувала також непевнiсть, чи у шведського вiйська справдi вистачить сили здобути штурмом табiр i розбити супротивника. Що шведiв кiлькiсно було менше, певна рiч, знали всi, але тi, хто тiеi недiлi приймав ухвалу, Карл ХІІ i Реншельд, виходячи з великого досвiду боротьби з росiянами, не вважали, що з таким спiввiдношенням сил iхнiй план безнадiйний. Десять рокiв тому пiд Нарвою з чисто тактичного погляду становище було майже таке саме; тодi шведське вiйсько, кiлькiсно багато менше, атакувало росiйську армiю в добре укрiпленiй фортецi й завдало iй нищiвноi поразки. Навiть пiсля того росiяни не раз дiставали доброго чосу (тобто в тих випадках, коли вони взагалi погоджувалися приймати вiдкритий бiй). Тому шведське командування не вельми високо оцiнювало боездатнiсть росiйськоi армii. Мабуть, воно думало, що чинники, якi колись спрацювали пiд Нарвою, спрацюють знов. А проте росiйська армiя суттево вдосконалилася пiсля 1700 року. Був ризик, що шведи недооцiнювали свого ворога. У планi проглядала недозволено низька оцiнка здатностi росiйськоi армii на iнiцiативу. Вiн був розрахований на пасивнiсть супротивника, що сидiтиме тихо, вилупивши очi, поки шведи елегантно накидатимуть йому зашморг на шию. (Очiкування такоi летаргii росiян не було цiлком невмотивованим, бо й пiд час походу, i протягом останнiх днiв вони займали тiльки оборонну позицiю.) Трете вразливе мiсце плану полягало в тому, що якби, не дай Боже, шведам не повелося, то тим частинам, якi вже пробралися б крiзь редути, важко було б вiдiйти з поля бою. Редути в такому разi перетнули б iм тодi единий вiдкритий шлях на пiвдень, i вони мусили б вiдступати через незручнi лiсовi хащi навколо села Малi Будища. Просто поле бою лежало на такiй мiсцевостi, що створювало труднощi для тiеi армii, котра програвала, незалежно вiд того, чия вона була.
Цей план мав чимало вад. У ньому було багато ризикованого. Та якщо вдалося б застукати росiян зненацька, якщо пощастило б проскочити через систему редутiв i якщо штурм табору був би успiшний, цар Петро зазнав би нищiвноi поразки. Багато було таких «якщо».
Серед росiйського вiйська в недiлю панувало таке саме нетерпляче, напружене очiкування, як i серед шведiв. Солдати та будiвельники поспiшали докiнчити лiнiю редутiв, новi укрiплення поволi пiдiймалися з пiщаного грунту, подекуди зарослого кущами. У пiвденному напрямку раз по раз посилали загони кiнноти й козакiв, щоб вони не давали спокою шведським переднiм сторожам i таборовi. Генералiтет також виiздив зранку особисто оглянути розташування шведiв. Росiяни високо цiнували свого ворога, про що красномовно засвiдчували iхнi повiльнi й обережнi дii аж до цiеi недiлi. Цi численнi укрiплення були тим засобом, що мав захистити iх вiд несподiваних вибрикiв небезпечного ворога. А проте серед верхiвки росiйськоi армii дехто був схильний вважати, що шведи не зважаться в такому становищi йти в атаку.
Генерал Меншиков написав заспокiйливого листа додому своiй дружинi. Настрiй у нього був бадьорий: «Учора табiр перейшов сюди, i хоч це мiсце лежить ближче до ворога, менi здаеться, що воно вибране вдало. До того ж, нашi загони спорудили укрiплення, i думаеться, що супротивник скоро змушений буде покинути цю мiсцевiсть i податися геть, пiсля чого ми сподiваемося налагодити зв’язок iз Полтавою. Зрештою, в нас, дякувати Богу, все гаразд i немае нiякоi небезпеки, оскiльки армiя стоiть тут уся зiбрана докупи». Пiсля полудня цар наказав улаштувати огляд пiхоти й подiлити ii на дивiзii; командування перейшло в iншi руки. Петро Олексiйович iздив верхи з капелюхом у руках i розмовляв iз вищими офiцерами та штабiстами. Останнiм перемiщенням табору й дедалi частiшими наскоками на шведську армiю ii ще дужче прикрутили, немов лещатами. Тепер уже безперечно було досягнуто критичноi межi болю, i росiяни зацiкавлено чекали на iхню реакцiю. Можна було сподiватися, що швед вийде з гри i, присоромлений, поверне до Днiпра, а тодi пiде геть з Украiни. Та за пiвмилi на пiвдень уже почалося приготування до нападу.
8. У недiлю ввечерi
Коли скiнчилася военна нарада, була вже четверта година по пiвднi. Тодi до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армii, полковника Акселя Юленкрука. У передпокоi його зустрiв Реншельд i повiв далi до келii короля, що лежав у лiжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад i наказав Юленкруковi подiлити пiхоту на чотири похiднi колони. Далi Юленкрук отримав вiд Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташованi вiйськовi частини пiд час бою. Юленкрук якусь мить постояв бiля монархового лiжка мовчки. Нетерплячий Реншельд рiзко запитав його, чи вiн розумiе, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, вiн усе знае». Саме Реншельд мав бути замiсть прив’язаного до ношiв короля головнокомандувачем у битвi. На його плечi лiг величезний тягар вiдповiдальностi, вiн знав це i реагував на той гнiт дратiвливiстю й похмурою нервознiстю.
Карл Густаф Реншельд був бiлявий, блiдий, iз владними рисами обличчя: гострий нiс, маленький рот i холодний погляд. Кмiтливий i досвiдчений вiйськовик, загартований, вольовий, вiдданий королевi й коронi, сувороi, запальноi вдачi. У стосунках з колегами та пiдлеглими був пiдозрiливий i пихатий. Вiн мав п’ятдесят сiм рокiв, народився у Штральзун-дi у шведськiй Переднiй Померанii, де його батько був членом управи адмiнiстративного суду. Вчився у Грайфсвальдi та Лундi, проте обрав шлях меча. Пiд час Сконськоi вiйни в 70-х роках XVII столiття виявив хист командира i безстрашнiсть у бою. На службi просувався швидко. Пiдполковником став у двадцять шiсть рокiв. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбiльшим його успiхом на час Полтавськоi битви була велика перемога бiля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус пiд його командою практично знищив невелике саксонсько-росiйське вiйсько. У тiй битвi Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.
Аксель Юленкрук
У тих самих подiях вiн виявив i щось iнше: безогляднiсть, що межувала з жорстокiстю. А саме: пiсля битви вiн наказав повбивати всiх росiян, що потрапили в полон. Наприкiнцi бою ворожi солдати, якi ще трималися на ногах, шпурляли вiд себе гвинтiвки, скидали з голови шапки i благали пощади. Саксонських солдатiв щадили, але до росiйських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своiм солдатам стати в коло, а в серединi його зiбрати всiх росiйських полонених. Один очевидець розповiдав, як потiм десь iз 500 полонених «вiдразу без нiякого жалю були там пострiлянi й позаколюванi так, що вони попадали один на одного, наче вiвцi в рiзницi». Трупи лежали в три шари, понiвеченi шведськими багнетами. Частина нажаханих росiян, намагаючись уникнути такоi долi, повивертали своi мундири червоною пiдшивкою назовнi, щоб бути схожими на саксонцiв. Але тi хитрощi були викритi. Другий учасник битви розповiдав: «Коли генерал Реншельд довiдався, що вони росiяни, то звелiв вивести iх перед лаву i кожному прострiлити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навiть супротивники з обох бокiв не раз здатнi були, вочевидь не вiдчуваючи якихось докорiв сумлiння, вбивати беззахисних полонених, хворих i поранених, такоi рiзанини, як бiля Фрауштадта, на той час не було нi за масштабами, нi за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росiян, глибоку неприязнь, що вже тодi мала iсторичне корiння. А все-таки Реншельд, певне, вiддав свiй нелюдський наказ не в станi нервового збудження, а з добре продуманим намiром. Таким чином вiн спекувався обтяжливоi маси полонених, що, на вiдмiну вiд саксонцiв, були мало вартi як пере-вербованi солдати до його власноi армii. Водночас вiн хотiв на прикладi цих нещасних росiйських полонених настрахати й застерегти iнших.
Протягом цих червневих днiв Реншельд, мабуть, дуже страждав вiд наслiдкiв рани, отриманоi пiд час злощасного штурму Веприка в сiчнi, що не полiпшувало його й так прикрого вiд нервування настрою. (Вiд тiеi рани вiн врештi й помер.)
Пiсля того як Реншельд вилив свое роздратування на Юленкрука, той спитав, чи пiхота мае iти праворуч, чи лiворуч. Реншельд вiдповiв «лiворуч», потiм обернувся до Карла, який лежав на лiжку, i сказав, що тепер пiде до кiнноти й органiзуе ii виступ, оскiльки про пiхоту подбае Юленкрук. Потiм спитав короля, чи немае в нього ще якихось наказiв. Карл вiдповiв, що немае, i Реншельд, а за ним i Юленкрук вийшли з келii. Юленкрук прилаштувався в сусiдньому примiщеннi, де мешкав один iз королiвських служникiв, i заходився розподiляти пiхоту на колони.
Ближче до обiду перед монастирем зiбралася бiльша частина вищого командування армii. Левенгаупт також вибрався з-пiд балдахiна свого лiжка i прийшов туди. Коли з примiщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, вiн пiдкликав генерала до себе й запросив його сiсти на лавку пiд вiкном королiвськоi келii. Обидва високi командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собi недругiв, i тому не було нiчого дивного, що досi вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал i владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом i вiддавна вiдчували глибоку взаемну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемнiстю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, i Левенгаупт повинен командувати об’еднаною пiхотою. Генерал отримав вiдповiднi накази й копiю шикування вiйська до бою: коли почне смеркати, його пiхота вишикуеться в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темрявi буде важко, тим бiльше, що через характер мiсцевостi табiр пiхоти був не цiлком упорядкований. Тому вiн попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно i вiдразу шикувати iх у колони. На це вiн отримав рiшучу вiдмову. Мовляв, тепер ще бiлий день, а щоб напад справдi був несподiваний, нiзащо не можна давати росiянам можливiсть помiтити, що тут щось готуеться. На цьому вони розiйшлися.
Юленкрук закiнчив подiл на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усмiхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, вiн наказав роздати iх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов iз монастиря, Реншельд уже поiхав. Проте Левенгаупт i далi сидiв на лавцi пiд вiкном королiвськоi келii, зiбравши бiля себе генерал-майорiв пiхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по новi накази. Коли Левенгаупт вийшов вiд короля, вислухавши тi накази, вiн зразу разом iз генерал-майорами подався до намету, що правив королевi за iдальню. Там, у холодку, вищi офiцери переписали собi плани.
Реншельд поiхав полем у захiдному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерii, розташованого десь за пiвмилi вiд мiста. Прибувши туди, вiн знайшов командирiв i дав iм iнструкцii: малося використати пiд час атаки всю кавалерiю (крiм сiмох полкiв, що повиннi були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шiстьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сiдлати коней i водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу i тишi, на нове мiсце, за кiлька кiлометрiв далi на пiвдень, бiля села Пушкарiвки. Решта кавалерii мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку росiйського вiйська та його укрiплень.
Вiддавши цi накази, Реншельд поiхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Густаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерii, добре знав, яка безпросвiтно темна бувае украiнська нiч, тому спробував трохи пiдготуватися до важкого нiчного маршу. Вони з ротмiстром поiхали на невеликий огляд мiсцевостi, щоб визначити собi кiлька добрих орiентирiв. Усiм командирам полкiв також роздано копii шикування вiйська до бою. Тiеi ночi не можна було нi в чому помилятися.
Повернувшись до головноi квартири, Реншельд пообiдав разом з iншими вищими офiцерами в королiвськiй iдальнi. Король обiдав сам. Натиснуто на пускову кнопку, i военна машина вже почала здригатись i чмихати. Магiчнi слова про те, що король вирiшив напасти на росiян, i пов’язанi з цим нападом накази швидко поширювалися вiд сходинки до сходинки вiйськовоi iерархii, вiд командуючих флангами та полками через батальйонних i ротних до нижчих командирiв i врештi до солдатiв, обслуги, обозних i всiх цивiльних. Усюди, де стояло вiйсько, у наметах, пiд голим небом i в неогляднiй тiснявi обозних пiдвод почалася гарячкова робота. Вiдсiювано солдатiв, непридатних до бою. Тiльки-но почне смеркати, хворих, калiк i поранених, а також безкiнних кавалеристiв, разом з усiм обозом, цивiльними, тими, хто випадково опинився в таборi, та майже всiею артилерiею вiдправлять до села Пушкарiвки. Вiйськовi, що мали iз собою родини, також вiдсилали iх до того мiсця збору. Одним iз них був сорокап’ятирiчний пiхотний капiтан Генрик Споре з парафii Нордендаль на пiвнiчний захiд вiд мiста Обу[20 - Обу – шведська назва фiнського мiста Турку.]. Вiн дуже хвилювався за свого сина-пiдлiтка Генрика Югана й вiдiслав його до Пушкарiвки. У своему щоденнику вiн пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато рокiв, поки вiн знову побачить сина. У мiсцi збору мали влаштувати для захисту огорожу з возiв. Видiлено також людей для охорони обозу: це були, крiм уже згаданих кавалеристiв та артилерii, ще близько 3 000 запорожцiв.
Серед багатьох тисяч хворих i поранених був гвардiйський хорунжий Густаф Абрагам Пiпер, що мав усього лише сiмнадцять рокiв. Рiк тому вiн пiшов до армii, якраз вчасно, щоб узяти участь у походi на Росiю. Похiд виявився для юнака аж нiяк не парадним маршем. Вiд самого початку його опосiли хвороби, а що вiн довго не мав iншого харчу, крiм твердих сухарiв, рiпи, брусниць та горiлки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в каретi. Уночi проти 23 грудня Пiперова карета застрягла в купi залишених возiв, заплутаних у збруi коней та закляклих трупiв пiд Гадячем. Було страхiтливо холодно. Його вiзник замерз, а сам хлопець сидiв закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приеднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снiгу, темрявi й холодi. Але вiн швидко пiшов, забувши знов затягти за собою завiсу, тож у карету вiяв, аж свистiв, холодний вiтер. Отак пiд вiтром Пiпер просидiв аж до Свят-вечора, поки врештi прийшов його власний служник i допомiг йому добратися до мiста й полкового шпиталю. Виявилося, що вiн обморозив ноги. Скоро з них почало вiдпадати почорнiле м’ясо. Пальцi на ногах довелося вiдщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути бiльшоi ампутацii, але цiною великих мук: йому довго вирiзували й вiдщипували вiдмороженi мiсця на п’ятах. Вiдтодi через покалiченi ноги його перевозили, немов мiшок. Тепер Густаф Абрагам звелiв покласти себе в карету. Разом з iншими людьми в обозi вiн мiг тiльки напружено чекати подальших подiй i нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.
Повiдомлено пароль, яким будуть користуватися пiд час битви. Вiн мiг придатися, якщо буде важко в бою вiдрiзнити свого вiд ворога; в однiй армii мундири окремих частин досить рiзнилися мiж собою, а видимiсть часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вiстових до рiзних невеличких сторож iз наказом, щоб вони повернулись i негайно приедналися кожна до своеi частини. Одна з таких сторож перебувала бiля Буланiвки, оточеного лiсом села за двадцять кiлометрiв на пiвдень вiд Полтави, близько вiд Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунiв iз полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирiчний пiдпоручник зi Стокгольма Карл Роланд. Їi завданням було добувати харчi для свого полку i водночас тримати на вiдстанi роз’iзди козакiв iз ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланiвки був один iз найкращих бродiв через Ворсклу, i цей маленький загiн доти мав на своему рахунку чимало сутичок iз ворогом. До Буланiвки помчав верхи один iз генерал-ад’ютантiв, – до речi, це одна iз безперечно найнебезпечнiших посад у вiйську пiд час бою, – молодий капiтан Нiльс Бунде. Вiн повiдомив Роланда та його загiн, що вони повиннi негайно повертатися пiд Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Рiч у тому, що вiн не додумався взяти до Буланiвки своiх коней на змiну, а тепер не мав коли iх забрати. (У бiй усi офiцери звичайно брали iз собою коней на змiну або запасних, пiд наглядом своiх служникiв. Ними замiнювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, i, хоч вiн тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.
Коли король закiнчив обiд, почалося казання. Потiм вiн, лежачи на похiдному лiжку, оточений численними вiдвiдувачами, звелiв, щоб його винесли з келii. Лiжко з королем обнесли навколо, щоб вiн сам мiг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носii зупинилися на луцi нижче вiд монастиря, де була розташована гвардiя. Король поговорив то з тим, то з iншим гвардiйцями. Його поранену ногу оглянула група спецiально вибраних лiкарiв, що мали лiкувати рану пiд час очiкуваноi битви. Головним серед них був Мельхiор Нейман, медик, який уже лiкував короля й ранiше, пiсля злощасного перелому ноги пiд Краковом 1702 року. Двое iнших були Якоб Шульцен i полковий лiкар Густаф Бультенгаген. Коли королевi перев’язували ногу, вiн клав ii на колiно служника, що накривав стiл, Югана Гультмана. Юган був старим, вiдданим служником, що звичайно розважав монарха рiзними переказами та оповiдками, а того вечора йому доручили нести необхiднi лiки свого пана.
Мушкет, пiстоль та шпага
О восьмiй годинi до людей, що оточували ношi короля, приеднався загiн гвардiйцiв – двадцять чотири спецiально вiдiбраних надiйних хлопцiв. Серед них був солдат Нiльс Фрiск, що вже раз носив був королiвськi ношi, пiсля згадуваного перелому ноги. Фрiск ходив пiд бiлими прапорами гвардii вiд самого початку вiйни i як бувалий вояк отримав свою пайку болячок i ран, що iх вона так щедро роздае своiм учасникам. Його й досi мучила прикра вогнепальна рана в лiвому стегнi, отримана в боях на Двiнi 1701 року; в битвi пiд Головчином понад рiк тому росiйська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калiбр тогочасних мушкетiв був дуже великий, близько двадцяти мiлiметрiв), тож вiдтодi мiзинець та пiдмiзинний палець тiеi руки були паралiзованi. Нiльс Фрiск i його двадцять трое товаришiв разом iз п’ятнадцятьма лейб-драбантами пiд командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Простi синi плащi з жовтими закаврашами та жовтою пiдшивкою солдатiв лейб-гвардii разюче вiдрiзнялися вiд розкiшних, блакитних iз золотим мундирiв лейб-драбантiв. Завданням цих солдатiв було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону вiд куль; так само як у пiхотi спецiально призначенi гренадери звичайно мали йти спереду або з бокiв командира, гвардiйцi та драбанти своiми тiлами повиннi були ловити кулi, призначенi для iхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у вiйську не вельми вiрили поголоскам, нiби куля не бере короля i його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна вiдьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фрiск i його товаришi, було вкрай небезпечне, iх мали нiвечити i вбивати замiсть короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землi вiд самого Господа Бога. Його радощi i болещi в очах генералiв i, може, також в очах багатьох солдатiв важили безмiрно бiльше за жалюгiдне життя кiлькох нещасних солдатiв: ними можна було пожертвувати.
Короля не понесуть у бiй, а натомiсть його повезуть бiлi конi на ношах, що iх змайстрували хлопцi з Мури, Далекарлiйського полку. Ношi були прив’язанi мiж двох коней, що утворювали своерiдний тандем, а на них можна було пiдняти похiдне лiжко з шовковими матрацами, самодержавним королем i всiм iншим. Обiч цього повозу буде поставлено по вiсiм солдатiв. Переднього коня мав вести не якийсь там вершник чи конюх iз королiвських стаень, а сам Нiльс Фрiск.
Пiсля таких приготувань залишилося чекати. Сiрий присмерк над землею почав густiшати. Граф Пiпер приеднався до людей, що оточували короля. Разом iз Реншельдом вiн сiв на землю. Навколо ношiв юрмилася бiльша частина генералiтету й вищих офiцерiв. Люди сидiли на землi, загорнувшись у своi плащi, або сяк-так поприлягали, щоб урвати хвилину сну. Конi стояли осiдланi, готовi вирушати. Тим часом як тiнi оберталися в сутiнки, а сутiнки згущувалися в темряву, люди навколо, в лiсах i на луках, у бiвуаках i в наметах, чекали на сигнал до виступу.
Єдиним гучнiшим звуком за тi довгi години чекання в темрявi була луна окремих пострiлiв iз пiвнiчного боку, ближче до рiчки. Валашський полк, частина легкоi кавалерii пiд командою полковника Сандула Кольци, що нараховував близько тисячi шпаг, зайняв позицiю вздовж гребеня узвишшя, яке тяглося паралельно Ворсклi в напрямку села Якiвцi вiдразу на пiвдень вiд укрiпленого табору. Там стояло з’еднання росiйськоi пiхоти й кiнноти. (Можливо, ще й рота вiстових, легкий загiн iз ста тридцяти солдатiв, який часто використовували для розвiдки.) Метою всього цього маневру було вiдвернути увагу росiян вiд пересування армii. А взагалi панували тиша, темрява лiтньоi ночi й очiкування.
Ordre de bataille
Близько одинадцятоi тих, хто спав, збудили. Тишу розiтнув клич, що полинув над головами солдатiв, якi ще не зовсiм прочунялися зi сну: «Вставайте, виступаемо!» Цього сигналу чекали. Послано вiстових у рiзнi табори пiхоти й кiнноти з наказом виступати. Левенгаупт, що був задрiмав, прокинувся вiд того кличу i вмент пiдвiвся. Вiн гукнув своiх служникiв i наказав бiгти до його коней та доглянути, щоб вони були готовi. Генералова квартира, з кiньми й солдатами, була за чотириста метрiв звiдти. Прийшовши туди, вiн сiв на коня й помчав назад, щоб спiймати Реншельда. Звичайно, у суцiльнiй темрявi вiн його не знайшов. Вихiд пiхоти з мiсць постоiв не минув без ускладнень, i впорядкування колон також скоро було геть порушене. За планом кожен батальйон мав свое мiсце в однiй iз чотирьох колон. У темрявi важко було дотримуватися ладу, i частина з’еднань опинилася не на своiх мiсцях. Тому Левен-гаупт вiдразу наказав зупинити початий уже марш i провiв перерозподiл з’еднань у колонах, щоб вiн цiлком вiдповiдав плановi. Цей захiд може здатися формалiзмом, а проте вiн був украй необхiдним. План розташування вiйська для ведення битви, ordre de bataille, був складений, виходячи з того, якi саме частини утворюватимуть кожну окрему колону. Якби сталася помилка, то вишикувати iх до бою було б важко i згаялося б багато часу, а цього, певна рiч, не можна було допустити в становищi, коли вирiшальне значення мала швидкiсть. Поки вiдбувався перерозподiл, iз темряви вигулькнув Реншельд, до краю обурений такою, на його думку, нiчим не обгрунтованою затримкою. Вiн знайшов Левенгаупта й сердито накинувся на нього: «Де ви, в бiса, вештаетесь? – І додав: – Нiхто не може вас знайти, ви хiба не бачите, який зчинився розгардiяш?» Левен-гаупт, виправдуючись, послався на темряву та на плутанину в таборi й додав, що вiн, до речi, цiлий вечiр пробув бiля ношiв короля. Реншельд вiдмахнувся вiд його виправдувань, а натомiсть запитав, котрий полк зараз iтиме в колону. Генерал вiдповiв, що не знае, мовляв, вiн щойно прийшов сюди й сам мусить довiдатися про це. Така вiдповiдь, мабуть, iще дужче розсердила запального Реншельда: «То он ви який, нi про що не дбаете. Я не маю вiд вас нiякоi допомоги чи користi, зроду не подумав би, що ви можете виявитися таким, я вважав вас за iншого, а тепер бачу, що дарма». Левенгаупт намагався урвати його тиради, мляво захищався, казав, що не заслужив таких звинувачень. Вiн пообiцяв, що негайно зробить те, що хоче Реншельд, хай тiльки той скаже, чого саме вiн хоче. Фельдмаршал нечемно й сердито урвав його мову словами: «Краще я сам усе зроблю», – пiсля чого залишив ображеного й невдоволеного Левенгаупта. (Усупереч його виправданням, генералова вина у плутанинi пiд час виходу з табору та пiд час розподiлу полкiв у колони, звичайно, була чимала. Вiн вочевидь злегковажив цей свiй обов’язок. Години перед виступом, коли вiн гаяв час у пасивному очiкуваннi, навiть не подбавши про спорядження своiх коней, явно свiдчили про його флегматичну вдачу.) Невдовзi офiцери впорядкували колони, i вони були готовi до маршу. Обоз i вiльнi вiд обов’язкiв люди були вже або в Пушкарiвцi, або недалеко вiд неi. Лише деякi невеликi гурти ще й досi трималися поблизу монастиря.
Шведське церковне начиння
Хоч i було згаяно багато дорогого часу, але проказали молитву. Це була головна й дуже важлива частина психологiчного готування до бою. Тим, хто останнiми днями не причащався, у таких випадках звичайно велiли приступити до причастя. Була навiть спецiальна молитва, яку належало проказувати «перед походом або в iнших небезпечних випадках»: «Дай менi й усiм тим, хто зi мною проти ворога нашого стане, вiдвагу, щастя в бою i перемогу, аби нашi недруги бачили, що ти, Господи, з нами, i змагаешся за тих, хто покладае надiю на тебе». Крiм того, перед самим початком бiльших боiв завжди спiвали псалом 96, вiрш 6:
Господь, неживого й живого творець,
Дае нам снагу i розраду,
Вiн мужнiсть вдихае до наших сердець
І не залишить нас на загладу.
Тверда наша вiра, спонука до дiй,
Несхитна основа всiх наших надiй,
Ми з нею усiх переможем.
Головною темою молитов i псалмiв, до яких удавалися перед боем, був саме заклик до вiдваги, а також прохання, щоб Бог дав щастя в бою i змiцнив серце у грудях солдата; страх мав бути приглушений. А протягом тих темних нiчних годин його безперечно вiдчував кожен. Боi завжди були дуже кривавi. (Навiть ветеранам iхнiй досвiд не вельми допомагав, адже боi вiдбувалися досить рiдко. У середньому вояк, мабуть, за цiле свое життя брав участь у трьох-чотирьох битвах. Часто мiж ними минали довгi роки, отже, вояки не мали нагоди навчитись дивитися на бiй, з його смертельними небезпеками, як на звичайну буденну рiч.) Завданням таких коротких молитов було також прищепити солдатам вiру в те, що вiйна i битва вiдбувалися з Божоi волi й що саме Бог урештi визначае, хто мае перемогти в бою i кому судилося загинути. Треба було, щоб вояки приймали те, що станеться, щоб у них не взяло гору здорове природне бажання ухилитися й утекти.
Аксель Спаре
Коли о першiй годинi ночi молiння скiнчилося, пiхота знову рушила з мiсця. Рота приеднувалася до роти; тихо, не користуючись своiми iнструментами, попереду йшли барабанщик i горнiст, за ними капiтан на чолi перших загонiв мушкетерiв десь по п’ятдесят чоловiк у кожному. Потiм iшли двi групи списоносцiв; мiж ними йшов хорунжий, що нiс ротну хоругву. А за ними решта два загони мушкетерiв на чолi з лейтенантом. Десь такий вигляд мали всi сiмдесят рот пiхоти, що складали вiсiмнадцять батальйонiв. Колона за колоною тихо йшли вперед. Першою колоною пiхоти командував генерал-майор Аксель Спаре; до неi входили два батальйони Вестманландського полку, разом 1 100 чоловiк; Нерке-Вермландський полк, також по два батальйони, що разом нараховували 1 200 чоловiк; за ними йшов грунтовно перемолочений Єнчепiн-зький полк, единий батальйон якого нараховував усього 300 чоловiк. Друга колона, пiд командою генерал-майора Берндта Отто Стакельберга, складалася з двох слабких батальйонiв Вестерботен-ського полку приблизно по 600 чоловiк кожен, так само слабкого Ест’етського полку, що складався всього з 380 чоловiк, зiбраних в один батальйон, i двох батальйонiв Упландського полку по 690 чоловiк кожен. Вiдразу за ними йшов генерал-майор Рос i його третя колона, яку очолювали два батальйони Далекар-лiйського полку, разом 1 100 солдатiв; вiд них не вiдривалися два батальйони пiхотинцiв лейб-гвардii. Четверту й останню колону, пiд командою генерал-майора Лагеркруни, складали решта два батальйони лейб-гвардii. Лейб-гвардiя нараховувала загалом 1 800 солдатiв. Посеред лейб-гвардii iхав на своiх бiлокiнних ношах король, тiсно оточений охоронцями й численним почтом. Останнiми йшли Кальмарський i Скараборгський полки, кожен з яких складався з единого батальйону приблизно з 500 чоловiк. Пiхотинцi, яких разом було приблизно 8 200 чоловiк, важкою ходою простували в нiч.
