скачать книгу бесплатно
Полтава. Розповiдь про загибель однiеi армii
Петер Енглунд
Книжка вiдомого шведського письменника Петера Енглунда (нар. 1957 р.) присвячена однiй iз скорботних сторiнок в iсторii Швецii – поразцi армii Карла ХІІ 27 червня (8 липня) 1709 року поблизу Полтави вiд армii Петра Першого. Полтавська битва мала далекосяжнi наслiдки для всiеi Європи, але про неi неохоче згадують у Швецii. Ось чому украiнському читачевi буде цiкавий погляд на тi далекi подii «зi шведськоi дзвiницi». Книжка мiстить маловiдомий фактичний матерiал, багато iлюстрована.
Петер Енглунд
Полтава Розповiдь про загибель однiеi армii
Ця книжка присвячена простому пiхотинцевi Ерiковi Моне, що належав до п’ятого капральства[1 - Капральство – четвертина роти на чолi з капралом.] однiеi з рот Упландського полку. Його дружину звали Карiн Матсдотер. Рано вранцi 28 червня 1709 року Ерiку в груди влучило гарматне ядро, i вiн помер. Тiло його й досi лежить поховане на тому мiсцi, де вiн загинув, на полi десь за чотири кiлометри на пiвнiчний захiд вiд украiнського мiста Полтави.
Петер Енглунд
Пролог
Якби можна було, то ми вiддали б силу в руки справедливостi. Але сила не дозволяе порядкувати собою, як кому заманеться, бо вона – властивiсть, вiдчутна на дотик, а справедливiсть, на противагу iй, – властивiсть духовна, i нею можна порядкувати на свiй розсуд. Отож справедливiсть вiддана в руки сили, i тому ми звемо це обов'язком дотримуватися справедливостi. Звiдси виводять право меча, бо меч робить право реальним.
Блез Паскаль, Думки (1670)
1. Горностай
Пам’ять – щось дивовижне. Довго пiсля того, як катастрофа досягла трагiчного кiнця, i ще й перед своею смертю в неволi вiн дуже чiтко пам’ятав незвичайний випадок iз горностаем.
Сталося це третьоi доби, задушливого, спекотного лiтнього дня, коли нiде було сховатися вiд сонця. Посiрiлий з утоми, роздратований i вимучений бiгункою та гнiтючою спекою, вiн шукав мiсця, де можна було б украсти собi трохи сну й прохолоди. Хтось, хто чув його нарiкання i бачив, як йому тяжко, влаштував для нього iмпровiзований заслiн вiд сонця: бiля невеликого воза на пару держакiв вiд хоругов напнув плаща. Сповнений вдячностi, вiн скинув iз себе сурдута й камiзельку, йому постелили ще якiсь лахи, а пiд голову поклали капелюха i згорненого плаща.
Дуже швидко йому стало якось незатишно: пiд головою в нього щось ворушилося. Вiн злякано сiв на своiй постелi – адже це могла бути гадюка чи якесь iнше небезпечне страховисько. Уважно оглянувши плаща в головах i нiчого в ньому не знайшовши, вiн вирiшив, що сам спричинив той шурхiт, i знову лiг. Минула якась хвилина, i пiд головою в нього знову щось заворушилося, цього разу дужче. Вiн зiрвався на ноги й обережно пiдняв плаща. Пiд ним, у капелюсi, з’явилася голiвка горностая, з’явилась i швидко сховалася. Вiн миттю схопив руками капелюха за криси, i тваринка опинилася в полонi. Вiн покликав тих, що стояли поблизу, й показав, як полонив живого-живiсiнького горностая. Хтось надяг товсту рукавицю i спiймав дряпуче звiреня. Усi почали зацiкавлено й докладно оглядати його.
Йому сяйнула думка: усi вони, як цей горностай, полоненi. Усi опинилися в пастцi. Як ця тваринка, що ii вони мiцно тримали. Вiн звелiв iм випустити горностая цiлим на волю, а подумки попросив Бога, аби так само, як це полонене звiрятко несподiвано отримало волю, усi вони якимось дивом «iз цього бойовища неушкодженi вийшли».
Того року сталося чимало подiй. Була найхолоднiша зима з усiх, якi тiльки пам’ятали люди, i у Францii знову виник голод. В Англii один чоловiк на прiзвище Рiчард Стiл почав видавати часопис «The Tatler»[2 - «Плiткар» (англ.).], що згодом здобув такого розголосу, а в Італii почали розкопувати Геркуланум. Бiля берегiв Чилi з одного з островiв Хуан-Фернандес якесь судно пiдiбрало залишеного моряка, Александра Селкiрка, що пробув там на самотi чотири роки; йому випало стати прототипом Робiнзона Крузо. Афганцi в Кандагарi пiдняли повстання проти персiв, а в Японii прийшов до влади новий, швидкий на реформи сегун[3 - Сегун – титул вiйськових правителiв у Японii 1192 – 1867 рр., що позбавили iмператора реальноi влади. Вiд самого початку цей титул став спадковим.] Токугава Єнобу. А десь в Украiнi чоловiк випустив на волю спiйманого горностая, немов заклинаючи цим вищу силу вiдвернути катастрофу. Той чоловiк не мiг знати, що не мине й доби, як вiн сам i завершить ту катастрофу.
Готування до битви
У вiцi вiсiмнадцятiм, ранiше,
нiж свiт поймуть тривоги немалi,
Схiд, за сприяння Мiсяця, вiдрiже
у Пiвночi великий шмат землi.
Король в степах далеких бiй програе
i з вiйськом в край пiвмiсяця втече…
Нострадамус, Пророцтва (1555)
2. У недiлю вранцi
Вiйна шаленiла вже довгих дев’ять рокiв, i тi, хто того лiтнього ранку зумiв би прочитати всi знаки, побачив би, що вирiшальне станеться дуже швидко, може, навiть через день-два. Була недiля, i навколо непоказного украiнського мiста Полтави стояли одне проти одного два великих вiйська – шведське та росiйське. Вони були, мов два дикi звiрi, що завмерли носом до носа, напружено пригнувшись, готовi вмент кинутись одне на одного. Росiйське вiйсько обережно, крок за кроком, наближалося до мiста, яке облягли шведи. Тепер росiйськi полки стояли бiля Якiвцiв, за якихось п’ять кiлометрiв вiд нього. Шведськiй сторожовiй охоронi видно було, як завзято працювали росiяни, щоб укрiпити свiй новий табiр. Шведське вiйсько також старанно готувалося до тiеi запеклоi проби сил. Вiйськовi частини, досi розсiянi по украiнському степу, були стягненi до околиць Полтави й лаштувалися до бою. Дикi звiрi стояли, ляскаючи себе хвостами, ладнi вчепитися один в одного; iшлося тiльки про те, хто, люто пирхаючи, завдасть першого удару.
Протягом минулого тижня двi армii дедалi частiше стикалися одна з одною. Гарячi днi в повнявi лiта минали в постiйних зачiпках. Раз по раз спалахували дрiбнi боi, що iх переважно починали росiяни. Цей день, 27 червня 1709 року, не був винятком. Уже рано-вранцi в розташуваннi шведських вiйськ залунали соннi голоси тривоги. Два ескадрони росiйськоi кавалерii промчали повз зовнiшню варту, вбили кiлькох солдатiв, проникли майже в самий табiр i вернулися назад. Невдовзi здебiльшого вiдновився звичайний лад, а оскiльки була друга недiля пiсля Зелених свят, то близько десятоi години мала початися Служба Божа.
Щодо релiгiйних справ у шведськiй армii дотримувалися дуже сувороi дисциплiни – усi мали ставати до спiльноi молитви вранцi та ввечерi i бути присутнiми на Службi Божiй кожноi недiлi й кожного свята. Цьому звичаевi надавали великоi ваги i вiдступали вiд нього тiльки у найскрутнiших випадках, i то не завжди. Хоч який страхiтливий холод стояв тiеi сувороi зими, хоч багато було таких, що повiдморожували ноги й навiть позамерзали на смерть, вiйсько щодня збиралося на молитву пiд голим небом.
Тiеi недiлi король Карл ХІІ був присутнiй на Службi Божiй лейб-гвардii. Проповiдь виголошував тридцятисемирiчний батальйонний священик Андреас Вестерман. Вiн служив у вiйську п’ятий рiк. Його покликали пiд королiвськi прапори 1705 року, десь через шiсть мiсяцiв пiсля одруження. За цi роки, поки вiн був у походi, дружина i единий син померли, залишивши його самiтним. Чоловiк, що того ранку правив Службу Божу лейб-гвардiйцям, якi стояли навколiшки, був освiчений. Свого часу вiн захистив дисертацiю пiд вишуканою назвою «De Adiaphoria in bello, vulgo neutralitate»[4 - «Про байдужiсть до вiйни, по-простацькому нейтралiтет» (лат.).]. Але тепер вiйна присилувала його занурити руки в бридку i брудну дiйснiсть, дуже далеку вiд учених роздумiв, бучних ювiлеiв та iнших вишуканих академiчних заходiв. Рiк тому пiд Головчином вiн ходив навколо по болотi i причащав умирущих, що криком кричали в баговиннi. Минулоi зими вiн великим зусиллям змушував себе вiдвiдувати шпитальнi бараки, повнi вмирущих i ампутованих, що тхнули гноем i брудом.
Вестерман i його колеги були важливою ланкою в механiзмi Каролiн-ськоi армii. Вони втiшали поранених та вмирущих. Вони суворо наглядали за всiм побутом воякiв i вiдповiдали за дотримування всiх релiгiйних обрядiв. Цих людей можна було зрозумiти, тiльки усвiдомивши, що всi вони були побожнi й релiгiя була невiд’емною частиною iхнього свiтогляду; атеiзм у тi часи практично був неможливий. Люди не могли уявити собi свiту без Бога. Свiт був темний i холодний, а людина – мала й гола, вiддана у своiй недосконалостi на велику всемогутнiсть Бога. Релiгiя була дуже важливим засобом впливу на народ i контролю над ним, чи то були селяни, чи солдати. В армii намагалися додавати вiдваги солдатам i приглушувати iхнiй страх, прищеплюючи iм рiзнi релiгiйнi постулати, частина яких була просто-таки взiрцями чистого фаталiзму. Наприклад, штурм ворожоi батареi завжди був кривавий i пов’язаний з великими втратами, бо гармати мали високу скорострiльнiсть. А солдатам пiд час такого штурму велiли не шукати захистку вiд ворожого вогню. Вони повиннi були йти випростанi, високо пiднiсши голови, i вважати, що «без Божоi волi в солдата не влучить жодна куля, чи вiн iтиме рiвно, чи буде пригинатися». Пiсля бою офiцери, мовлячи про полеглих, знову нагадували, що на все була Божа воля. Отже, можна було сподiватися, що той загiн у новому бою битиметься так само «хоробро й самовiддано». Похiднi священики, такi як Вестерман, вiдiгравали важливу роль у пiдтримуваннi дисциплiни i бойового духу серед воякiв. Вони були немов полiцiя, що наглядала за iхньою душею та тiлом. Релiгiйна дисциплiна, серед iншого й у формi тiеi вранiшньоi молитви, була однiею з ланок дотримування дисциплiни взагалi. Солдати молилися Всевишньому, щоб вiн навчив iх бути вiрними королевi i «ревно виконувати все, хоч би що вiд його iменi загадували менi моi командири». Церковнi слуги мали вiдiгравати також свою роль i в самiй битвi. Звичайно вони йшли на поле бою, щоб пiдбадьорювати свою паству i стежити за нею. Було багато випадкiв, коли священики гинули в бою, наприклад, коли вони намагалися повернути солдатiв, що вiдступали, назад пiд кулi й гарматний вогонь.
Король Карл XII
Обряд причащання
Сувора церковна дисциплiна в армii стане зрозумiлiша, коли ми усвiдомимо, що всi цi люди були твердо переконанi в тому, що Бог безпосередньо впливае на успiхи у вiйнi. В одному статутi пiхоти було чiтко зазначено, що «оскiльки все благословiння походить вiд Всевишнього, то його величне, святе iм’я треба шанувати». Отже, iз Всевишнiм треба бути в добрих стосунках.
Бiльшiсть людей у вiйську були щиро переконанi, що Бог справдi стояв на iхньому боцi, i це засвiдчувала цiла низка перемог, яких досягли шведи, вiдколи добрих дев’ять рокiв тому вибухнула ця вiйна. Щиросердi вочевидь бачили, що Боже благословiння шведськоi зброi було не бездумним пiдбадьорливим вигуком якогось небесного глядача, – навпаки, вважалося, що багато перемог на полi бою протягом минулих рокiв досягнено завдяки безпосередньому Божому втручанню. Коли вiйсько висiдало на берег у Зеландii, розбурхане море пiд поглядом короля стихло; пiд Нарвою Бог послав мокрий снiг, який саме вирiшальноi хвилини сховав вiд ворога шведiв, що рушили в наступ; уся ризикована переправа через Двiну вiдбулася так дивовижно вдало, що ii напевне провадила неземна рука; у битвi пiд Саладом вища сила спрямувала вогонь росiйських гармат не туди, куди треба; пiд Фрауштадтом знов-таки снiг дуже доречно заслiплював очi ворогам i припинився, нiби за помахом чарiвноi палички, коли шведськi батальйони вдерлися на ворожi позицii; навiть вважали, що до перемог бiля П’юг’яйокi та бiля Варти Всевишнiй доклав своiх рук. Думати так i вбачати в усьому нез’ясовному чи нiбито випадковому Боже втручання для людини доiндустрiальноi доби було звичайною рiччю. Цi iдеi активно насаджувало також вище керiвництво. А з ка-зальниць i пiд час похiдних вiдправ священикам, таким як Вестерман, велiли трубити на весь свiт, що шведiв пiдтримуе Бог i що вони – його вибраний народ та його знаряддя. Це була не тiльки гра для галерiйноi публiки, навiть король був твердо переконаний, що то правда. Шведськi вояки, наче сини Ізраiлевi, були наставленi на землi на те, щоб карати вiдступникiв i грiшникiв. На побиття заслуговували негiднi, безбожнi державцi, якi починали вiйну без справедливого приводу. Щоб довести таку вибранiсть, удавалися й до мiстичного штукарства зi словами. Один священик доводив у своему ескадронi, що шведи – це новочаснi iзраiльтяни, бо коли прочитати навпаки слово Ассур (Ізраiлiв ворог Ассирiя), то виходило Русса!
Отож шведських воякiв споряджали в бiблiйний обладунок, що мав додавати iм не тiльки завзяття в бою i впевненостi в перемозi, а й твердостi у ставленнi до ворога. Лютеранська ортодоксальнiсть, що надягла на Швецiю гамiвну сорочку Старого Заповiту, проголошувала думки та iдеi, якi вiдразу втовкмачували в голови солдатiв. Важливим лейтмотивом проповiдей були кара i помста, i над батальйонами, що стояли навколiшки, гримiла заповiдь не виявляти жодноi поблажливостi, бо слово Боже вимагае вiдплати. Воякiв заохочували палити i вбивати в iм’я Господне. На виправдання своiх власних спустошень наводили приклади iзраiльських масових рiзанин зi Старого Заповiту.
Теза, що Бог пiдтримуе шведiв, грунтувалася на одному простому, але хибному доказовi, який був ii найбiльшою силою i найвразливiшим мiсцем. Цей доказ був переконливим у своiй простотi. Про те, що Бог на боцi шведiв, свiдчили iхнi перемоги в битвах, – вважалося, що без Божоi допомоги вони iх не здобули б. Але що було б, якби одного чудового дня шведи зазнали великоi поразки? Тодi постала б загроза цiлковитого краху, iм пiдставила б ногу власна пропаганда. Бог – страшно подумати! – вiдразу показав би, що вiн передав свiй мандат iхнiм ворогам. Були такi, що цього спекотного лiта начебто помiчали ознаки того, що все дiялось не так, як мало дiятися. За неприродно холодною зимою i раптовим потеплiнням вони схильнi були добачати щось бiльше, нiж просто примхи природи. Ану ж Бог надумав покарати Швецiю i шведiв? Може, саме тепер, у червнi 1709 року, Бог вiдвернувся вiд свого обраного народу?
Того ранку Вестермановi не пощастило спокiйно вiдправити Службу Божу. Посеред казання з’явилися козаки на конях, що воювали на боцi росiян. Вони мчали, галасуючи i стрiляючи, й опинилися за двiстi метрiв вiд шведського табору. Кiлька запорожцiв – шведських союзникiв – кинулися назустрiч тим верескливим напасникам i доволi легко вiдiгнали iх. Той напад не був якоюсь дивовижею. Такими дрiбними наскоками росiяни допiкали шведському вiйську. Вiд них не було великоi шкоди, якщо ii вимiрювати людськими та матерiальними втратами, але тим бiльшою була iхня дiя на психiчний стан шведiв. Тi сутички вiдбувалися завжди, i вдень, i вночi. Вони позбавляли шведiв необхiдного iм вiдпочинку, змушували iх бути майже весь час напоготовi, що геть виснажувало армiю. До цього долучалася нестерпна спека, яка недавно настала в Украiнi. Дехто казав, що вона була просто неприродна. У багатьох шведiв почали з’являтися ознаки глибокого виснаження.
Натиск росiян збiльшувався з кожною годиною. Лютi напади на сторожову охорону не припинялися до самого полудня. На лiсистiй височинi, що пролягала вздовж рiчки Ворскли, розташувалася далеко висунута вперед кiнна сторожова охорона, поставлена там, щоб стримувати росiйських патрулiв, якi постiйно вигулькували навколо. Ця охорона встряла в сутичку, i трьох кiннотникiв було вбито. Охорона негайно отримала пiдмогу: двадцять мушкетерiв i ще шiсть кiннотникiв.
Було вiдомо, що швидкi контрзаходи – десь такi, до яких удавалися, мiж iншим, пiд час сутичок у суботу, – могли полегшити становище сторожових охорон. Охорона, що складалася з лейб-гвардiйцiв пiд командою капiтана фон Поля, стояла за невеличким пагорком, заховавшись у кущах. Їi з великоi вiдстанi обстрiляло кiлька козакiв, що воювали на боцi росiян. Четверо кiннотникiв було вбито один за одним. Тодi до лейб-гвардiйцiв пiд’iхав один iз найвищих вiйськових командирiв, генерал Адам Людвiг Левенгаупт. Вирiшено було взяти двадцять мушкетерiв пiд командою вiсiмнадцятирiчного хорунжого Малколма Сiнк-лера, щоб вони спробували заманити тих вправних стрiльцiв у пастку. (Цей молодий хорунжий, на вiдмiну вiд свого начальника фон Поля, залишився живий, i згодом, багато пiзнiше, його доля складеться вкрай химерно. З плином часу вiн здобуде непогане становище, стане членом таемного комiтету риксдагу, i 1738 року його пошлють до Туреччини. Там вiн мав домогтися султановоi пiдтримки в новiй вiйнi з Росiею, що мрiла на обрii. У дорозi додому його вб’ють росiйськi вiйськовики, щоб здобути папери, якi вiн вiз. Цей злочин викличе досить великий вiдгомiн у Швецii. Смерть Сiнклера будуть ревно використовувати у своiй пропагандi «капелюхи»[5 - «Капелюхи» («Партiя капелюхiв») – одна з полiтичних партiй (друга – «Партiя очiпкiв») антиросiйського напрямку у риксдагу ХVІІІ столiття.], що хотiтимуть реваншу, зокрема, iй буде присвячена славетна, на дев’яносто строф «Пiсня про Сiнклера»[6 - Твiр поета i прозаiка Андерса Уделя (1718 – 1773).]. Його доля сприятиме новiй вiйнi з Росiею, що почнеться 1741 року. Отже, вiн залишився живий в однiй вiйнi, щоб – який парадокс! – через багато рокiв викликати ще одну.) Сiнклерiв загiн принишк у засiдцi, ховаючись за кущами. Солдати отримали чiткий наказ не вiдкривати вогню, поки козаки не опиняться в межах досяжностi куль шведських мушкетiв. Пiсля цього Левенгаупт узяв невеличкий загiн драгунiв i рушив проти козакiв. Тi вiдразу вiдступили. (Потiм генерал довiдався, що тi козаки мали завдання вiдвертати увагу шведiв, поки корпус високих росiйських офiцерiв огляне мiсцевiсть.) Шведи спробували заманити козакiв ближче до пастки, трохи вiдступивши й удаючи наляканих. Козаки, побачивши це, посмiливiшали, вiдразу загаласували й помчали вперед, аж курява знялася з-пiд копит iхнiх коней. Тодi шведи знову зупинились i вишикувалися проти них у лаву. Козаки й собi стали i почали стрiляти зi своiх ненависних гвинтiвок iз вiдстанi понад двiстi метрiв. Вони переважно були добрими стрiльцями й мали довгi гвинтовi рушницi, що звалися «турками». З них вони могли влучно стрiляти iз значно бiльшоi вiдстанi, нiж шведи зi своiх незграбних мушкетiв iз гладенькими цiвками. Їхнiй влучний вогонь косив i людей, i коней. Левенгаупт i драгуни ще трохи вiдступили, щоб звабити козакiв до нового нападу. Тi вiдразу кинулися вперед i вже ладналися почати стрiлянину, коли шведи знов зупинилися. Ця гра тривала, аж поки шведам нарештi вдалося заманити козакiв у приготовану пастку i на потрiбну вiдстань. Тiеi митi схованi солдати пiднялися. Гримнули пострiли. Вочевидь нажаханi, але, на диво, не зазнавши втрат, козаки втекли з поля бою. Того дня наскокiв бiльше не було.
Проте пiд час цiеi сутички генерал Левенгаупт помiтив таке, що його неабияк налякало й засмутило: пострiли мушкетерiв не дали жодних наслiдкiв. Вiн бачив, як кулi вганялися в землю, здiймаючи хмарки пiску, десь за двадцять метрiв вiд цiвок мушкетiв. Якщо й решта пороху була така безсила, то це не вiщувало нiчого доброго для боездатностi шведськоi армii. Це була вкрай тривожна ознака, i саме тепер, коли все свiдчило про те, що мае вiдбутися велика битва. В суботу Левенгаупт доповiв про свое спостереження Карловi ХІІ, та король не повiрив йому.
А тепер була недiля, i вiд полудня знову почалися наскоки росiян. Три ескадрони росiйськоi кавалерii виiхали на широке хвилясте поле неподалiк вiд невеличкого села Рибцi. Його садки були пiвнiчною межею довгого шведського кавалерiйського табору. Росiяни почали обстрiлювати сторожову охорону. Кiлька полкiв кавалерii отримали наказ сiдати на коней.
Кавалерiйський чобiт
Першою рушила в бiй сторожова охорона Ест’етського кавалерiйського полку пiд командою двадцятиоднорiчного ротмiстра Акселя Вахтмейстера. Цього разу настирливi напасники пiсля короткоi сутички також вiдступили. Втрати були невеликi: полягло трое шведських кiннотникiв. Серед поранених виявився один iз золотими галунами – королiвський охоронець Ебе Рiдершанц. Вiн був тяжко поранений: шпага прохромила його наскрiзь. Ебе майже випадково опинився в сутичцi, бо, коли наскочили росiяни, саме перебував у тому мiсцi, мабуть, посланий у розвiдку. Напад росiян також був однiею з ланок розвiдки. Хтось бачив майже весь росiйський генералiтет, який зiбрався неподалiк вiд Рибцiв, щоб ближче ознайомитися з розташуванням шведiв.
Поблизу мiсця, де 17 червня 1709 року був поранений Карл XII
Трохи пiзнiше з’явилася ще одна ознака того, що росiяни готують щось важливе. Королевi, що останнiми днями мав гарячку вiд рани на нозi, в яку йому 17 червня влучила куля, на той час вiдчутно полегшало. Вiн настiльки одужав, що сам – молодий, двадцятисемирiчний чоловiк iз буйним чубом, великим носом, повними устами i владним виглядом, король iз Божоi ласки, який звик, щоб його слухалися, – сидячи на ношах, оглянув одну сторожову охорону, розташовану на пагорку бiля рiчки. Це була та сама охорона, що напередоднi мала сутичку з козаками й опiсля отримала пiдкрiплення. На скасування попереднього наказу король вирiшив просто зняти звiдти сторожову охорону, мабуть, вважаючи, що там вона вже не потрiбна. Один офiцер, маючи на увазi росiйськi наскоки, висловив припущення, що причиною цього рiшення був намiр покласти край «тим наскокам та iншим приниженням». Офiцер вважав, що король надумав кинути всi своi сили в наступ проти велетенського росiйського вiйська, яке чекало всього за кiлька кiлометрiв далi на пiвнiч. Вiн не помилився.
3. Шлях на Полтаву
Шведська армiя стояла в глибинi Украiни, за тисячi кiлометрiв вiд батькiвщини. Яка незвичайна спонука привела ii сюди? Щоб вiдповiсти на це запитання, треба знати бiльше про цю вiйну, – ii пiзнiше назвуть Великою Пiвнiчною вiйною, – а також про чинники, якi стояли за цим конфлiктом, за цiлим явищем шведськоi великодержавностi.
На той час шведськiй великодержавностi було вже пiвтори сотнi рокiв. Розбудова цiеi дивовижноi споруди почалася ще 1561 року. На ту пору розпалася держава Тевтонського ордену i в Прибалтицi утворився вакуум полiтичноi сили. Цим вiдразу скористалися росiяни й почали наполегливо просуватися до Балтiйського моря. Польща й Данiя також пристали до гри. І до шведськоi корони посипалися прохання про допомогу (зокрема, такоi допомоги благали мiщани Ревеля[7 - Давня назва Таллiнна.], бачивши, як багатi прибутки пливуть повз них тому, що вигiдна росiйська торгiвля перенеслася до мiста Нарви, яке захопили росiяни). Вирiшено взяти участь у цьому розхапуваннi ласих шматкiв. На початку лiта 1561 року шведськi вiйська вийшли на берег у Ревелi. Мiщан разом iз дворянами в трьох естонських провiнцiях змушено визнати шведську зверхнiсть. Цим було зроблено стрибок через Балтiйське море. Це стало початком довгоi боротьби за панування у Пiвнiчно-Схiднiй Європi, що тривала пiвстолiття.
Потяглася довга низка воен, в основному мiж Швецiею, Данiею, Польщею та Росiею. Часом пiдписували мир, але вiн нiколи не був справдi довготривалим. Саме на европейських театрах военних дiй почав переважати зовсiм новий тип вiйни. На змiну колишньому типовi короткоi локальноi вiйни прийшли незвичнi, провадженi на великих обширах збройнi конфлiкти: одна вiйна доточувалася до другоi, попередня переважно викликала нову. У бiльшостi тих збройних конфлiктiв на Пiвночi шведська корона мала успiх. Вона вривала собi один за одним клаптi землi, i завжди коштом не таких щасливих сусiднiх краiн (передовсiм трьох вище названих). Отже, Швецii довелося пережити нелегке столiття, перебуваючи майже постiйно в станi вiйни.
Протягом 1660 – 1661 рокiв Швецiя уклала три важливi мирнi угоди – в Олiвi з Польщею, в Копенгагенi з Данiею i в Кардисi з Росiею. З цими трьома мирними угодами закiнчилася наступальна фаза шведськоi великодержавностi, доба грандiозних завойовницьких заходiв минула. Здобич, що ii пощастило хапнути шведам за всi тi роки, була доволi показна, щоб не сказати бiльше. Польщi довелося вiддати Лiфляндiю[8 - Лiфляндiя (Лiвонiя) – частина Балтiйського Поозер’я мiж Ризькою затокою та озером Пейпус, 1919 р. роздiлена мiж Естонiею та Латвiею.]. З нiмецького фундаменту виламано провiнцiю Передня Померанiя, частину Задньоi Померанii, а також Вiсмар, Бремен та Верден. Данiя втратила Ємтланд, Гер’едален, Галланд, острови Готланд i Езель[9 - Езель – колишня назва острова Сааремаа, що тепер належить Естонii.], а також Сконе, Блекiнге i Богуслен. У росiян забрано округу Кексгольм[10 - Кексгольм – мiсто бiля гирла рiчки Ладоги, в давнину належало до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1721 рр. – до Швецii, тодi знову до Росii, 1811 – 1944 рр. – до Фiнляндii пiд назвою Кокiсальмi, а вiд 1944 року – до СРСР пiд назвою Приозерськ.] та Інгерманляндiю[11 - Інгерманляндiя (давня назва – Іжорська земля) – мiсцевiсть на берегах Фiнськоi затоки та рiчки Неви, у давнину належала до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1702 рр. – до Швецii, а вiд 1702 року знову до Росii.] i таким чином вiдгороджено iх вiд моря. Тепер настала фаза засвоення, коли шведська держава, немов полоз, зручно вляглася, щоб у тишi й спокоi перетравити здобич, яку вона проковтнула. Почалася пора укрiплення й захисту здобутих земель, що протривала цiле сторiччя.
Годi заперечити, що це було дуже дивне iсторичне явище. Досi непомiтна, незначна держава, розташована на окраiнi Європи, Швецiя швидко вихопилася з-за темних кулiс i здобулася на одну з чiльних ролей на кону великоi европейськоi полiтики. Краiна вiдразу стала однiею з великих держав першого ряду. Якi сили стояли за цим неймовiрним стрибком? Цiлком зрозумiло, що це питання цiкавило багатьох iсторикiв; за довгi роки серед них виникало багато рiзних шкiл, i кожна мала свою вiдповiдь на нього, що залежала вiд тямущостi засновника тiеi школи.
Ранiше це явище пояснювали низкою небуденних подiй, що тодi впливали на безпеку Швецii i бiльшою чи меншою мiрою змушували ii до всiх тих завоювань. Ішлося передовсiм про великi змiни поза межами Швецii: Великоросiя знову почала зростати, давнi владнi структури в Прибалтицi розхиталися (внаслiдок занепаду Ганзи та закiнчення панування там Тевтонського ордену), контрреформацiя також дала певнi полiтичнi наслiдки, вiдчутнi й на пiвночi. До цього можна долучити споконвiчну боротьбу Данii за гегемонiю у Скандинавii. Отже, згiдно з таким поясненням, шведськi завоювання були викликанi тривогою за безпеку краiни вiд рiзних зовнiшнiх загроз. Швецiя створювала буфернi зони проти ворожих зазiхань сусiдiв i шукала того, що звичайно досить умовно визначають як природнi кордони.
Фредрик IV
Надто поквапливо роблять своi висновки тi, хто хоче витлумачити великодержавнiсть Швецii не як наслiдок ii сили, а бiльше як наслiдок слабкостi ii сусiдiв. Вони волiють посилатися на рiзнi зовнiшнi обставини, що сприяли шведськiй експансii. Польща, втрачаючи по клаптю своi володiння, тим самим втрачала i свою потугу та еднiсть, Росiя була знесилена кривавим режимом Івана Грозного: народнi бунти й заплутанi династичнi чвари паралiзували краiну. В Нiмеччинi панувала безпросвiтна, гнiтюча феодальна роздрiбненiсть, i в Данii також становище дедалi погiршувалося. Усе це призвело до того, що бiдна на ресурси Швецiя отримала нагоду збiльшитися за рахунок цих ослаблених краiн.
Проти цього тлумачення висували й цiлком iнше: рушiйною силою завойовницькоi полiтики, яку провадила Швецiя, була насамперед економiка. Шведська корона намагалася здобути монополiю в росiйськiй та пiвнiчноевропейськiй торгiвлi iз Заходом. Цю торгiвлю вона хотiла контролювати i обкладати митом. Коли держава Тевтонського ордену занепала, така нагода з’явилася. Швецiя i Польща (до певноi мiри й Данiя) повели запеклу боротьбу за владу над цими вигiдними торговельними шляхами, а тим часом самi росiяни намагалися здобути доступ до Балтiйського моря, а отже, i безпосереднiй зв’язок iз купцями в Захiднiй Європi. Така економiчна мета помiтна була й у Великiй Пiвнiчнiй вiйнi.
Четверту модель пропонували тi, хто хотiв знайти пояснення шведськоi експансii у ii внутрiшнiх суспiльних стосунках. Вони вважали, що за цим стояло шведське дворянство, феодальний стан, який завдяки вiйнi мiг змiцнiти й розбагатiти коштом шведських селян та чужоземних представникiв свого стану. Про завоювання говорять як про спосiб для шведського дворянства загарбати для себе поза межами краiни те, чого вони не могли здобути вдома. Шведськi селяни були сильнi i здатнi опиратися чи то державi, чи великим землевласникам, коли тi iх надто нещадно визискували. У такому становищi зовнiшнiй визиск у формi вiйни був доброю замiною. Владнi стани добре заробляли на тому, що Швецiя провадила вiйни й дедалi бiльшала. Дворяниновi вiйна давала можливiсть швидко зробити кар’еру i не одну нагоду розбагатiти. Казали, що Швецiю спонукали до завоювань феодали, якi хотiли захистити i збiльшити своi володiння навколо Балтiйського моря. Крiм того, вважалося, що внутрiшня логiка провадження вiйни, а надто коли йшлося про ii фiнансування, мала тенденцiю сама викликати вiйну. Коли якась держава споряджала свою армiю в похiд, то це спонукало ii якомога швидше випровадити ii за своi межi на ворожi терени, сподiваючись, що тодi вона сама себе забезпечить, удаючись до звичних чи майже звичних методiв грабунку. Утримування спорядженоi армii в межах власноi держави означало економiчну катастрофу. Шведське фiнансування вiйни було так побудоване, що, поки власна зброя перемагала, скрiзь було тихо та любо, а кожна невдача перекреслювала всi розрахунки. Мир був справжньою катастрофою.
Август II
Людина, не опанована думкою конче дошукуватися у всьому першопричини, може виявити, що цi, здавалося б, рiзнi погляди до певноi мiри збiгаються. Заперечення, якi можна висунути проти них, часто бувають наслiдком недоречностей, що з’являються, коли хтось пробуе пояснити все, виходячи з одного-единого фактора.
Теорiя вакууму, яка намагаеться пояснити експансiю слабкiстю сусiднiх держав, – це та модель, що каже нам найменше. Може, вона й пояснюе, чому завоювання виявилися такими великими, але, властиво, дуже мало каже про те, чому вони сталися. Що ж до економiчноi теорii – експансiя як спроба контролювати торгiвлю на певному теренi, – то iснуе багато доказiв того, що така економiчна мета справдi багато важила для тих, хто ухвалював, що робити й чого не робити. Та виявляеться, що це не було рушiйною пружиною для всiх важливих стратегiчних ухвал. Мiркування, пов’язанi з торговельною полiтикою, також могли вiдiграти явно другорядну роль проти шляхетнiшоi полiтичноi мети.
За сто рокiв, протягом яких у Швецii розбудовували великодержав-нiсть, перед ii можновладцями поставав строкатий парад рiзних спонук i обставин. Часом, здаеться, провiдною зiркою для них у iхнiх вчинках була торгiвля, часом – шляхетнiша, полiтична пiдстава, пов’язана з безпекою, а бувало, що й обидвi разом. (Треба пам’ятати, що чiтке розмежування мiж полiтичними пiдставами, з одного боку, й економiчними, з другого, – це великою мiрою абстракцiя. Цi сфери сплелися в одне. Щоб оборонити свою державу, треба було провадити вiйну. А новий тип вiйни, який поглинав велетенськi ресурси, змушував збiльшувати i зберiгати свою економiчну потугу.)
Проте немае сумнiву, що внутрiшне становище у Швецii вiдiгравало дуже важливу, щоб не сказати вирiшальну, роль каталiзатора для довгоi низки воен i нечуваноi експансii.
Але не треба уявляти собi, що князi та дворянство вели тi пишнi вiйни тому, що були дурнi чи лихi або, може, одночасно дурнi й лихi. Тi конфлiкти були явищем, що його витворила феодальна система; вiйна за тих часiв була просто найшвидшим засобом отримати великий i раптовий виграш. В економiцi переважало, чи, швидше, гальмувало ii, мляве й вiдстале рiльництво, яке розвивалося так повiльно, що той розвиток часто взагалi важко було помiтити. Територiальнi завоювання i военна здобич були тодi единими шляхами до швидкого досягнення життевих вершин. Це стосувалося i держав, i окремих осiб. Крiм того, е дуже важлива вiдмiннiсть мiж капiталiстичним i феодальним ладом. Типове мiсце для конкуренцii в капiталiстичному ладi перебувае всерединi економiки, всерединi ринку; звичайне ж мiсце феодальноi конкуренцii – поле бою, а найзвичайнiший засiб конкуренцii – шпага. У капiталiстичнiй економiцi суперники можуть одночасно процвiтати й розростатись. У феодальнiй економiцi таке неможливе, центральний творець вартостей, земля, не може збiльшитися в об’емi, вона може тiльки змiнити власника, i така змiна завжди вiдбуваеться зi зброею в руках. Отже, численнi й довгi вiйни переважно були майже неминучим наслiдком феодального суспiльного ладу.
Легко вирахувати, що в цiй кривавiй полiтицi хтось мав бути зацiкавлений. Як кажуть, правди в мiшку не сховаеш, – безперечно, завдяки великодержавностi багатшало саме шведське дворянство. Через свое виховання й освiту дворяни змалку нацiлювалися на вiйськове поле дiяльностi. Для молодих дворян, що дбали про кар’еру, взагалi iснувало тiльки два шляхи, про якi варто було думати: шлях службовця або шлях вiйськового. Із них шлях меча був незрiвнянно привабливiший. Деколи понад 80 вiдсоткiв дворян перебували у вiйську. Варто знати, що тодiшнi люди ставилися до вiйни цiлком iнакше, нiж ставляться теперiшнi. Для них вiйна здавалася не якимось лихом а priori, а насамперед нагодою зробити кар’еру i швидко досягти достатку, дiлом, яке найбiльше личить дворяниновi. Натомiсть мир у iхнiх очах мiг бути прикрою небезпекою, що загрожувала iм деморалiзацiею i матерiальними нестатками. Родовитий дворянин Густаф Бунде сказав колись на вiйськовiй нарадi, що в пережитiй вiйнi «багато лицарiв знайшли свое мiсце i виявили своi здiбностi, чим змогли пiдтримати гiднiсть свого стану, а вдома iм довелося б нидiти в злиднях». Адам Людвiг Левенгаупт, той самий генерал, який влаштовував пастку на козакiв, казав: «На вiйнi й за кордоном найменша втiха важить куди бiльше, нiж тi марнославнi розваги, на якi я, на свiй сором, гаю час удома, на батькiвщинi». І це справдi була загальна думка серед таких, як вiн. (Цей позитивний погляд на вiйну зберiгався й пiзнiше, у XVIII столiттi. Оскiльки доводилося вiчно розштовхувати лiктями iнших, щоб посiсти одну з небагатьох посад мирного часу, то багато дворян зi сльозами на очах оглядалися на минулi часи воен i чвар.)
Серед сучасникiв знаходилося чимало таких, хто пiд час приморозку завойовницьких походiв великодержавностi не вагався засуджувати вiйну як единий спосiб змiцнення становища дворян i збереження в краiнi миру. Мовляв, дворяни наживаються на вiйнi багатьма способами: в подяку за рiзнi заслуги iм роздають найкращi маетки, а на полi бою вони привласнюють военну здобич i отримують платню як найманцi. Тi ж дворяни, що попри все залишалися вдома, могли завдяки спецiальнiй податковiй системi отримувати вiд своiх селян половину тих коштiв, що риксдаг асигнував на збройнi сили. Крiм того, i дворяни, i корона наполягали на застосуваннi рекрутських наборiв до армii як на гнучкому способi спекуватися бунтiвних селян. Дехто заходив так далеко, що вважав, нiби то не вiйна вимагала набору рекрутiв до армii, а потреба набирати рекрутiв як спосiб запровадження дисциплiни спричинялася до вiйни.
Та не варто надто спрощувати й очорнювати образ шведських дворян, вбачати в них однорiдну масу кровожерних собак, що, виючи, постiйно жадали новоi вiйни. Вони здатнi були виявляти неабияку вiдповiдальнiсть за державу й суспiльство, i е iсторики, якi намагаються помалу вкорiнювати думку, що саме шведськi дворяни були найпрогресивнiшi в тодiшнiй Європi. Серед дворян, крiм усiх тих, що робили вiйськову кар’еру, було також багато добрих державних дiячiв, блискучих учених i безлiч тямущих службовцiв, здiбних поетiв i просто освiчених людей. Часто вiйна була тягарем i для дворян, i далеко не всi вони пiдштовхували короля до вiйни (наприклад, до ради належали й такi, що довгий час перебували у вiдвертiй опозицii до експансiонiстськоi полiтики i вперто вимагали миру). Та, незважаючи на це, можна смiливо сказати, що серед дворянства ми знайдемо i бiльшiсть тих, що задумували вiйну, i бiльшiсть тих, що мали з неi користь.
Ознакою тiеi вiйни, Великоi Пiвнiчноi, було те, що вона почалася не так, як решта воен у XVII столiттi, тобто не з нападу шведiв, а навпаки, першi напали сусiднi держави. А проте, як ми побачимо, то була вiдверто реваншистська вiйна. Напади передовсiм були спрямованi на те, щоб вiдiбрати назад землi, що iх шведи захопили в них протягом минулих рокiв. Шведськi вояки змагалися пiд Полтавою за те, щоб зберегти ту здобич. Вiрнi вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на iмперii i тому хотiв ii зберегти, за тих шведських дворян, якi отримували великi, добрi маетки на завойованих землях, за всiлякi торговельно-капiталiстичнi зграi, що наживали великi грошi на схiдноевропейськiй торгiвлi, i за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибуткiв. Саме цi дiйовi особи найперше опинилися пiд загрозою, коли наприкiнцi ХVП столiття над Європою почали збиратися лиховiснi хмари i стало видно, що насуваеться нова велика вiйна.
4. Вiйна
Вiйна, що привела велику шведську армiю в серце Украiни, була безпосереднiм наслiдком шведськоi великодержавностi. Шведська влада вперто боронила те, що завоювала за минулу добу. Якщо вiйнами та завоюваннями намагалися досягти безпеки Швецii, то все скiнчилося химерним парадоксом: якраз безпека ii ослабла. Як виявилося, вели-кодержавнiсть значною мiрою розбудовували за рахунок Данii, Польщi та Росii. Нiщо не свiдчило про те, що тi держави мовчки погодяться iз втратами територii, якi iх спiткали. Протягом довгих рокiв iм надто часто наступали на пальцi, i вони ще й досi болiли.
У Данii реваншизм нив, як хворий зуб. Найпершою метою данськоi зовнiшньоi полiтики було вирватися з кiльця, яким ii оточили шведи, й повернути собi втраченi провiнцii. У Польщi також плекали плани вiдвоювати втраченi землi, хоч поляки не казали про них так вiдверто, як данцi. Краiна, власне, мала тiльки один вихiд до моря – через Гданськ. А литовськi i бiлоруськi терени, що належали до Польщi, навпаки, намагалися отримати той вихiд через Ригу у шведськiй Лiфляндii, i поляки сподiвалися скоро домогтися цього. Новий володар, що посiв польський трон 1697 року, курфюрст Саксонii Фрiдрiх Август, якого ще називали Дужим, перед коронуванням у Краковi мав скласти присягу, в якiй було й зобов’язання повернути втраченi землi.
Росiяни також снували пiдступнi реваншистськi плани. Найперше вони були зацiкавленi в тому, щоб повернути Інгерманляндiю, бо через утрату цiеi землi iх вiдрiзано вiд Балтiйського моря. Пiдписуючи мир у Столбовi 1617 року, коли Інгерманляндiя переходила в руки шведiв, росiйськi представники вiдверто сказали: ранiше чи пiзнiше вона знову повернеться до Росii. Уже в серединi XVII столiття росiйська держава почала знову розширюватися. Вступ на трон нещадного, дивовижного Петра І започаткував нову фазу в iсторii краiни, початок велетенськоi працi, спрямованоi на те, щоб зробити вiдсталу й iзольовану Росiю сучасною европейською державою. Життево важливим для росiйськоi держави та росiйськоi торгiвлi був доступ до вiльних вiд криги портiв. Пiсля того як росiянам не пощастило зброею забезпечити собi вiльне плавання в Чорному морi, вони звернули своi погляди на Балтiйське i на шведськi провiнцii на його берегах. Вибiр напряму експансii в такому становищi був цiлком природний. Саме тодi значення балтiйських портiв дуже зросло i насамперед завдяки зростанню торгiвлi певними росiйськими товарами.
Становище було вкрай напружене. Якщо полiтична кон’юнктура згуртуе ворожi Швецii сили до спiльноi дii, у Пiвнiчнiй Європi вибухне велика вiйна. На зламi столiть почали з’являтися ознаки того, що гнiт, який веде до комори з порохом, уже горить, хоч цього ще не видно.
На Великдень 1697 року помер Карл ХІ, вимучений раком шлунка. Його хвороба вже ранiше спонукала до наступу данських дипломатiв. Вони повiдомили зi Швецii про великий голод i про загрозливий внутрiшнiй розбрат. Декотрi з них вважали, нiби вiн зразу почнеться, якщо вибухне вiйна. Тiльки дехто з ворожого табору розумiв, що цi надii вочевидь перебiльшенi й викликанi почасти пропагандою, а почасти схильнiстю сприймати бажане за дiйсне. Дипломати i стратеги вважали, що тепер випадае блискуча нагода напасти на Швецiю.
Почалися таемнi переговори, спершу тiльки мiж Данiею та Росiею, але потiм до тiеi змови було залучено й Польщу. Влiтку 1698 року цар Петро, повертаючись додому, щоб особисто допомогти в тортурах i масових стратах стрiльцiв, якi саме вчинили бунт у Москвi, зустрiвся з Августом ІІ у Равi, мiстечку неподалiк вiд Львова. Пiсля триденноi безпросипноi пиятики вперемiш iз таемними полiтичними переговорами новi друзi обмiнялися зброею та одягом на знак побратимства i розiйшлися. Для обох цих володарiв думка про вiйну зi Швецiею стала ще звабливiшою: обидва вони щойно воювали з Туреччиною i обидва залишилися нi з чим. Август розраховував на загальну пiдтримку полякiв, якщо вiн рушить у похiд i здобуде Лiфляндiю (що також дало б йому привiд i далi тримати в краiнi свое саксонське вiйсько, а це ще дужче змiцнило б його становище в Польщi).
Протягом лiта 1699 року температура пiднялася ще на кiлька позначок. Мiж Данiею та Швецiею виникла зовнiшньополiтична криза, i яблуком незгоди, як бувало й ранiше, стала Гольштинiя-Готторп. Цi незалежнi герцогства на пiвдень вiд Данii були тiсно пов’язанi зi Швецiею i мали велике стратегiчне значення. На випадок вiйни з Данiею вони давали шведам можливiсть поставити ютландцiв мiж молотом i ковадлом. Данiя цiлком природно сприймала Гольштинiю-Готторп як постiйну загрозу, як знятий iз запобiжника пiстолет, спрямований у спину данськiй державi. Гольштинськi герцоги мали великий вплив на молодого шведського короля. Шведська зовнiшня полiтика була спрямована на пiдтримку цих герцогiв. У цьому напруженому становищi шведи ухвалили постанову, яка пiдкинула дров у багаття. Частину укрiплень у Гольштинii, зрiвняних iз землею кiлька рокiв тому, мали знов вiдновити, i саме з допомогою шведськоi армii. До Шлезвiга i Померанii послано вiйськове з’еднання. Шведськi дii не викликали вiйни, але мали вплив на розвиток подiй. Вони пришвидшили iнтриги проти Швецii, а водночас i початок вiйни, якому мали б стати на завадi, – ще один парадокс iсторii. Данське керiвництво почало готуватися до вiйни i вiдверто вимахувало прапором агресii при рiзних королiвських дворах Європи. Восени 1699 року в Дрезденi була пiдписана таемна угода. Зацiкавленi краiни, Данiя, Росiя i Саксонiя, домовилися там спiльно напасти на Швецiю. Визначено й час нападу – сiчень або лютий 1700 року.
Сподiвання трьох краiн-змовниць на великi i швидкi перемоги, як невдовзi виявилось, не здiйснилися. Швецiя показала себе пiдготовленою до нападу. За всю свою iсторiю вона нiколи ще не була такою боездатною. Наполегливi реформи Карла ХІ спричинились до того, що краiна мала велику, добре навчену i добре озброену армiю, показний флот (що було не менш важливе), нову систему вiйськового фiнансування, яка могла витримати величезнi початковi витрати. А проте на блискучому спорядженнi, в якому красувалися шведи, де-не-де траплялися бридкi iржавi плями. Оборона прибалтiйських провiнцiй мала чимало вад, багато важливих фортець на кордонi перебували в поганому станi. А ще й захист iз моря був не пристосований до того, щоб вiдбити напад росiян на Фiнську затоку. (Цi вразливi мiсця потiм зiграють фатальну роль у ходi вiйни.)
Вiйну почало Августове саксонське вiйсько. Зразу ж усе пiшло не так. Незграбна спроба в лютому 1700 року раптово напасти на Ригу й захопити ii не вдалася. У березнi у вiйну вступили данцi й зайняли Гольштинiю-Гот-торп. У липнi шведи вiдповiли блискавичною атакою i вибили Данiю з вiйни; з допомогою кораблiв голландського та англiйського флотiв шведська армiя висадилася на схiдному узбережжi Зеландii, усього за кiлька миль[12 - Шведська миля дорiвнюе 10 км.] вiд Копенгагена. Почувши важку ходу шведського вiйська пiд самою столицею, данський король Фредрик вирiшив, що, мабуть, вiн усе-таки дарма надумав почати вiйну, i уклав мир.
Росiйський прапор
Шведи змогли повернути кораблi, гармати i багнети на схiд. На той час там до зграi напасникiв приедналася ще одна краiна, а саме Росiя, що за добрий тиждень пiсля того, як був укладений мир iз Данiею, оголосила Швецii вiйну.
Це свiдчить про неабияку хибу в плануваннi союзу напасникiв, хибу, яка, мабуть, рятувала Швецiю першого року вiйни. Змовники не склали якогось спiльного вiйськового плану. Тому iхнi дii були дуже неузгодженi.
Росiяни затрималися зi вступом у вiйну (вони хотiли спершу закiнчити вiйну з Туреччиною). Крiм того, треба було чимало часу, щоб зiбрати велику, строкату армiю, яку цар мав намiр кинути проти шведiв. Найперше вони спрямували свiй погляд на Нарву i врештi почали облогу мiста. Коли шведське пiдкрiплення на початку жовтня зiйшло на берег у Прибалтицi, усi саксонцi на бiду росiйськоi армii вже вибралися звiдти. Шведська армiя змогла цiлком зосередитися на допомозi Нарвi. 20 листопада 1700 року 10 500 шведських воякiв атакували табiр росiян, що нараховував 33 000 солдатiв (i 35 000 тих, що не носили зброi) i виграли перемогу, таку саму велику, як i несподiвану.
У липнi наступного року головнi сили шведськоi армii переправилися через Двiну, розбили саксонцiв i зайняли Курляндiю[13 - Курляндiя – пiвденно-захiдна частина Латвii, у давнину заселена латиським плем'ям куршiв. У ХІІІ столiттi ii захопив Лiвонський орден. Вiд 1561 року перебувала у складi Польщi, потiм Росii, а вiд 1918 року – Латвii.]. Таким чином усунуто пряму загрозу Лiфляндii з боку саксонцiв. Це означало, що можна було зняти блокаду з курляндських портiв, яка дуже дратувала Англiю та Голландiю. Окупацiя Курляндii, крiм того, давала шведам можливiсть мiцно тримати в руках гирло Двiни, що мало велике значення; i в руки шведiв потрапили важливi терени, що постачали жито, а також було усунено небезпечного торговельного конкурента Риги.
Прапор росiйського Лефортовського полку
Вiйна у Швецii мала достатню популярнiсть, щоб ii можна було починати. Не раз траплялося, що люди за власний кошт перетинали Балтiйське море i приеднувалися до армii. Якщо пiд час Тридцятирiчноi вiйни рекрути звичайно рятувалися вiд вiйська в гiрничопромислових округах, то тепер якимось дивом течiя повернулася у зворотний бiк. Люди тiкали з шахт i майстерень, щоб завербуватися до армii. І тепер, як i пiд час попереднiх вiйськових конфлiктiв, багато хто, особливо серед вищих офiцерiв, вважав, що вiйна – вигiдне комерцiйне пiдприемство. Для прикладу можна взяти одного з ii учасникiв, графа Магнуса Стенбока, якому на початок вiйни минуло тридцять п’ять рокiв i який цiле життя провiв на вiйськовiй службi голландцям, iмператоровi та шведам. Вiн брав участь у бою пiд Нарвою, i вiдразу пiсля наступу йому присвоено звання генерал-майора. Крiм цього стрибка в кар’ерi, початок вiйни принiс графовi багато прибуткiв. Найперше – це безпосередня военна здобич: тисячi далерiв готiвкою, гаманцi, повнi росiйських грошей, i безлiч дорогих речей – ювелiрних виробiв, а також срiбних кухлiв та келихiв. І навiть «iншi дрiбницi», як-от: пiдбитi куничим хутром укривала, сiльнички, зброя, лiжка, церковнi ризи й чашi, розп’яття, свiчники та обшитi галунами сурдути – також знаходили шлях до його маетку. З плином часу набиралися великi суми грошей, якi теж iшли до Швецii i на якi купувалися новi землi. Крiм того, до цiеi здобичi треба додати й непрямi прибутки. Стенбок узявся забезпечувати армiю рiзними необхiдними речами. Йому порадили рiзати свою худобу, пекти хлiб на сухарi iз зiбраного врожаю, а потiм продавати тi продукти вiйськовiй управi. Стенбок, крiм стрибка в кар’ерi, военноi здобичi i постачання армii, мав ще й четверту спонуку до служби у вiйську: оборону родинного маетку у Прибалтицi. У листi додому пiсля битви пiд Нарвою, де його самого поранено, вiн каже у зв’язку з материним маетком на тих теренах, що вiн «ризикував дiстати синець пiд оком задля ii маетку тут у Лiфляндii». Магнус Стенбок – промовистий приклад того, як людина з вищого прошарку суспiльства справдi могла розбагатiти на вiйнi.
Чохол вiд росiйськоi литаври
Проте оцiнювати военну здобич з погляду моралi було б анахронiзмом. І для офiцерiв, i для солдатiв та здобич була важливою рушiйною силою в боротьбi з ворогом, i ii сприймали як законне явище, як щось справедливо здобуте власними потом i кров’ю. Грабунок був засобом, до якого вдавалися, щоб пiдбадьорити воякiв, вiн був цiлком дозволений учасникам битви i докладно регламентований певними параграфами вiйськових статутiв. Власне, единим обмеженням була заборона грабувати, – як i напиватися, – поки ворог не буде розбитий. Усе, що було захоплене на полi бою, належало, за небагатьма винятками, офiцерам та солдатам i мало бути подiлене мiж ними. Винагорода важко пораненого кiннотника в порiвняннi з тим, що отримували його офiцери чи вище командування, була тiльки мiзерними крихтами. Це можна показати на прикладi подiлу здобичi, отриманоi пiзнiше в битвi пiд Саладом 1703 року.
Поранений капiтан отримував 80 рiксдалерiв.
Непоранений капiтан – 40 рiксдалерiв.
Поранений лейтенант або хорунжий – 40 рiксдалерiв.
Непоранений лейтенант або хорунжий – 20 рiксдалерiв.
Непоранений унтер-офiцер – 2 рiксдалери.
Поранений солдат – 2 рiксдалери.
Непоранений солдат – 1 рiксдалер.
Простий солдат нiколи не мiг розбагатiти, вiн був щасливий, що бодай залишався живий. Але натомiсть солдати своiм життям допомагали здобувати маетки вищим офiцерам-дворянам, заплямованi кров’ю родиннi маетки, що подекуди iснують ще й тепер.
Вiйна тривала, i протягом осенi 1701 року шведськi сили виявилися безпосередньо вплутаними у внутрiшню боротьбу мiж рiзними польськими угрупованнями, а в сiчнi другого року шведська армiя вступила до Польщi. Таким чином вiйна подiлилася на два театри бойових дiй. З одного боку – польський фронт, де головнi сили шведськоi армii кружляли по краiнi, намагаючись пригасити невдоволення i пiдкорити ii, i все з однiею метою: пiдготувати грунт для скинення Августа з трону. З другого боку – прибалтiйський фронт, на якому дрiбнi шведськi сили поволi, проте неухильно вiдступали назад перед росiйською армiею, що так само поволi, проте неухильно збiльшувалася i набувала досвiду. Шведських сил, залишених для захисту Прибалтики, було вочевидь недостатньо. Зроблено й ще одну велику помилку – тi сили подiлено на три самостiйнi частини, що не мали якогось спiльного вищого командування. Отже, утворилися три корпуси, з яких кожен зокрема був надто слабкий i якi майже не узгоджували мiж собою своiх дiй. Не дуже покращало становище й вiд того, що вище командування заборонило посилати в прибалтiйськi провiнцii пiдкрiплення; натомiсть iх мали спрямовувати на польський фронт. Поки Карл ХІІ роками кружляв Польщею, шведи втрачали в Прибалтицi один за одним важливi стратегiчнi пункти. Росiяни досягли Фiнськоi затоки, де заходилися розбудовувати свiй флот, а на шведськiй землi почали будiвництво Санкт-Петербурга, що мав стати новою столицею Росii.
Прапор росiйського пiхотного полку
Населення Прибалтики дуже бiдувало, поки йшла вiйна. Забезпечення шведськоi армii великою мiрою було засноване на контрибуцiях, а як казати навпростець, то це означало, що шведи, мов сталева сарана, об’iдали тi терени, якими просувалися. У населення, що вже й до вiйни було на межi голоду, з допомогою погроз, вогню i тортур забирали харчi, а принагiдно й грошi. Важило одне: аби армiя отримала належне, а краiна, за словами самого Карла ХІІ, «нехай страждае скiльки хоче». Високе начальство отримувало вiд найвищого накази «видавлювати, видирати все, що вдасться, i швидко зiбрати його якомога бiльше на добро армii». Тому часто там, де проходила шведська армiя, спалахувала запекла партизанська вiйна; польське населення, не вагаючись, убивало шведського вояка, як вiн траплявся iм самий, а шведи карали iх за це надзвичайно жорстоко. Інструкцii шведськоi головноi квартири грiзно попереджали, що лиходiiв треба страчувати за найменшоi пiдозри «задля постраху i щоб вони знали – коли вже за них узялися, то не буде пощади навiть немовлятi в колисцi».
Як приклад одного з багатьох шведських злочинств можна назвати рiзанину в Нiшавi. У серпнi 1703 року мiстечко Нiшава на пiвденний схiд вiд Торуня було спалене, а всiх його невинних мешканцiв повiшено на кару за те, що хтось у тих околицях напав на шведський загiн.
На пiвночi, у прибалтiйських провiнцiях, росiяни грабували i вбивали принаймнi так само безоглядно, як шведи на пiвднi, в Польщi. Росiйська стратегiя мала на метi цiлком спустошити шведськi провiнцii, щоб надалi вони не могли бути для шведiв базою для ведення з них вiйни. Росiйський генерал Шереметев в одному зi своiх листiв царевi задоволено розповiдав про своi найостаннiшi спустошення: «Я розiслав на всi боки солдатiв, аби вони хапали людей i грабували; нiщо не врятувалося вiд спустошення, все зруйновано або спалено. Солдати забрали iз собою багато тисяч чоловiкiв, жiнок i дiтей, а ще щонайменше 20 000 робочих коней i худоби». (Худоба, що вже була з’iдена чи забита, у ту кiлькiсть не входила; на думку Шереметева, ii було вдвiчi бiльше, нiж тiеi, що вони забрали iз собою.) Росiйська армiя тягла за собою цiлi валки того населення як живу здобич; високе вiйськове начальство забирало собi багато тих людей i використовувало iх як робочу силу у своiх маетках. Решта або були проданi як худоба на брудних ярмарках у Росii, або опинилися в татарському чи турецькому рабствi.
За тi довгi роки, що Карл ХІІ кружляв Польщею, грабуючи ii, вiн нарештi досяг одного конкретного наслiдку. Наприкiнцi 1705 року мiж Швецiею та Польщею укладено мирну угоду. Ця угода цiкава тим, що вона виявила, задля чого воювали шведськi солдати. Це був давнiй кiстяк шведськоi iдеi – Dominium maris Baltici, Панування над Балтiйським морем, – який витягли iз шафи, де вiн був схований, i змели з нього порох. За угодою бiльша частина польськоi торгiвлi повинна була спрямовуватися до шведськоi Риги, водночас поляки мали зруйнувати свiй новий порт Палангу, щоб вiн не мiг конкурувати зi шведськими портами.
Польський кавалерiйський штандарт
Шведськi купцi отримали бiльшi можливостi оселятися в Польщi, i iхнi права там дуже зросли. Угода також забороняла всю росiйську транзитну торгiвлю з рештою Європи. Хоч полякiв i не силувано до якихось територiальних поступок, усе-таки то була тяжка угода, якою шведи дуже зв’язували iм руки.
Улiтку 1706 року пiсля тривалих зволiкань шведи нарештi захопили Саксонiю. (Довелося довго чекати з огляду на великi европейськi держави, що були тодi цiлком поглинутi вiйною за успадкування iспанського трону.) Захоплення Августовоi власноi успадкованоi краiни призвело до швидкого кiнця: у вереснi в маетку Альтранштадт неподалiк вiд Ляйпцiга була укладена мирна угода, згiдно з якою Август вiдмовився вiд польського трону, визнав шведську марiонетку Станiслава Лещинського законним королем Польщi, а також пообiцяв нiколи бiльше не пiдтримувати ворогiв Швецii. Пiсля семи рокiв вiйни двое з трьох членiв напасницького союзу були виведенi з гри. Тепер залишилось тiльки поквитатися з третiм, з Росiею.
Усi цi роки головнi сили шведського вiйська були мiцно вплутанi в затяжну, безглузду вiйну в Польщi. Тому цар Петро отримав дуже потрiбний йому перепочинок. У росiйських збройних силах було проведено реорганiзацiю, вони набули важливого досвiду й вiдновили впевненiсть у своiй силi завдяки довгiй низцi виграних боiв у Прибалтицi. Росiянам пощастило пробитися до Балтiйського моря. Шведськi провiнцii були розграбованi дощенту й опинилися пiд важким гнiтом; такi важливi позицii як Нотеборг[14 - Нотеборг – давня назва фiнського мiста Пекiнесарi.], Нарва й Дерпт[15 - Дерпт – теперiшне мiсто Тарту в Естонii.] уже кiлька рокiв знову перебували в руках царськоi армii. Тепер усе це треба було виправити.
