скачать книгу бесплатно
Настала черга царевi Петровi вiдпокутувати за своi пiдступи проти Швецii. Уся Європа була переконана, що впертого кремлiвського володаря чекала нечувана поразка. Москву охопив великий страх, багато чужоземцiв залишали мiсто перед очiкуваним наступом шведiв. Ширилися чутки про бунт i рiзанину.
5. Похiд
Останнiми днями 1707 року шведська армiя перетнула рiчку Вiс-лу й рушила у схiдному напрямку. Тонку кригу змiцнювали соломою, дошками й обливали водою. Ламка пiдстилка прогиналася пiд ногами солдатiв, деколи пiдводи, конi й люди зникали в темнiй прудкiй течii, та загалом усе вiдбувалося за планом. Позаду лишилася цiлком висмоктана Саксонiя i сплюндрована Захiдна Польща, а десь попереду вiдступала росiйська армiя. Шведське вiйсько було велике й сильне, чи не найкраще в Європi. Завдяки найманцям i новому рекрутському наборовi зi Швецii вона розбухла майже до 44 000 чоловiк. Таку численну армiю вбогiй Швецii не часто вдавалося зiбрати в похiд. Вона була добре споряджена й пiдготовлена: нова зброя, новi мундири, вiйськовi каси, повнi по вiнця, i великий запас набоiв, пороху, лiкiв та всього iншого – усе свiдчило, що вона справдi добре пiдготовлена. Цар Петро мав чого злякатися.
І вiн злякався. Пiд час свого просування вперед шведи раз по раз отримували знервованi мирнi пропозицii, але зарозумiлий i впевнений у своiй перемозi Карл вiдкидав iх.
Росiйська стратегiя з огляду на наближення такоi загрози була зрозумiла.
Жовкiвський план, застосовуваний уже понад рiк, виходив з того, що треба будь-що уникати вирiшальноi битви на теренах Польщi, а натомiсть вiдступати перед натиском шведiв i водночас плюндрувати й рокувати на голод тi землi, якими ймовiрно мав рухатися супротивник. Щоб уповiльнити просування шведiв, належало руйнувати дороги й мости, а також чинити опiр у вдало вибраних мiсцях. Треба було виснажувати шведське вiйсько, вдаючись до дрiбних сутичок i перестрiлювання. Нарештi, бiля росiйського кордону належало створити двохсоткiлометрову пустельну зону, де не буде нi людей, нi харчiв. Це був грандiозний, жорстокий план, спрямований на порятунок краiни через ii руйнування.
Цар Петро І
Разом iз вiйною тривали далi муки Польщi. Цiй нещаснiй краiнi довелося тепер платити за свою вiйськову i полiтичну слабкiсть; вона знову стала полем бою для двох могутнiх держав. З одного боку – велике шведське вiйсько, що твердо вирiшило ще раз прогризти собi шлях через геть обдерту вже краiну, а з другого боку – безмiр росiйських загонiв, зацiкавлених тiльки в одному: знищити всього якомога бiльше, поки супротивник досягне тих теренiв. Коли шведське вiйсько перетнуло кордон Сiлезii, воно вiдразу побачило страшну руiну. Росiяни спалили села й мiста, отруiли воду в криницях i вибили цивiльне населення. Тi, що звикли до розкiшного квартирування в багатiй Саксонii, почували себе так, наче iх кинули просто в пекло. Польща була нiби зерно мiж жорнами.
Шведське вiйсько, перейшовши Вiслу, подалося на схiд. Досить несподiвано воно вибрало шлях через Мазурiю, великий лiсисто-болотяний терен поряд iз схiднопрусським кордоном. Тих мiсць нiколи ще не перетинала жодна армiя через iхню непрохiднiсть. Та цим переходом Карл ХІІ сподiвався оминути ворожi позицii i без бою виманити росiян iз-за рiчки Нарви.
Шведське вiйсько трьома колонами вступило в Мазурiю. Іти було важко через поганi дороги i глибокий снiг. Задумуючи цей свiй генiальний вiйськовий хiд, король не врахував населення тих теренiв, яке не вельми хотiло пускати до своiх домiвок зграi голодних шведiв. Спершу селяни спробували почати переговори з армiею, вони хотiли самi визначати, якими дорогами мае йти вiйсько i скiльки вони ладнi вiддати на його утримання, проте селянських уповноважених шведи просто повбивали. Вибухнула коротка, але запекла партизанська вiйна. Населення пiшло в лiси, воно розбирало греблi i влаштовувало пастки на лiсових дорогах. Великi селянськi загони вiдчайдушно намагалися зупинити пересування шведiв через свою землю i щодня нападали на них iз засiдок.
Кара шведiв за це була страхiтливо жорстока. До лiсу вирушали вiйськовi загони з наказом убивати кожного чоловiка, старшого за 15 рокiв, забивати всю худобу, яку не можна було забрати iз собою, а також палити всi села. Проте партизанська вiйна не вщухала, тим часом як армiя, вбиваючи людей i руйнуючи все, прокладала собi шлях далi. Мазурськi села одне за одним зникали у зливi iскор. Найважчим завданням для армii було вичавити з непокiрного населення достатньо харчiв. Тодi не вагалися вдаватись до давнього, випробуваного методу – до тортур. Часто вживали таку вiдмiну iх: запихали пальцi селянина в кремiнний замок пiстоля й затискали в тих примiтивних лещатах доти, доки з пальцiв не бризкала кров. Другий спосiб, до якого вдавалися шведи в Польщi, – обгорнути нещаснiй жертвi голову i палицею скручувати ту обгортку, поки очi не вилiзуть з орбiт. У Мазурii жорстокiсть армii сягнула ще далi: солдати ловили малих дiтей, шмагали iх батогом i вдавали, що хочуть повiсити, аби змусити iхнiх батькiв бути поступливiшими. Декотрi вiйськовi частини виконували погрози i вбивали дiтей перед очима в батькiв.
Коли армiя десь днiв через десять покинула заснiженi лiси Мазурii i вийшла на литовську рiвнину, пiсля неi лишилася пустеля. Одним iз шведiв, що брали участь у цьому, був тридцятидев’ятирiчний драгунський полковник Нiльс Юленшерна. Вiн не без задоволення так пiдсумував те, що сталося: «Багато люду вибито, а все те, що залишилося, спалено та знищено, тож, я думаю, тi, що вижили, не скоро забудуть шведiв».
28 сiчня 1708 року король iз передовим загоном у 600 чоловiк перетнув Нiман i здобув Гродно. Росiяни, почувши, що наближаеться ворог, виселили мiсто за кiлька годин. Вони вiдступали далi, а шведи йшли за ними. Поганi зимовi дороги давалися взнаки i людям, i коням, i не завжди вони мали дах над головою. Уцiлiлi хати насамперед займали офiцери, iхнi родини й челядь. Простим воякам найчастiше доводилось збиватися докупи на снiгу бiля огорожi садиби або бiля стiни будинку, щоб хоч трохи сховатися вiд вiтру, або юрмитися навколо великого багаття iз запалених колод. Загалом шведи просувалися на схiд так, як планували, але росiйська армiя мала очевиднi труднощi. Їi кiннота не завжди могла дiяти за Жовкiвськими приписами, не робила якихось поважних спроб стримати шведiв, тiльки вiдступала. Крiм коротких сутичок, нiяких военних дiй мiж армiями не було. Шведи просто наступали росiянам на п’яти, i тi врештi встигали тiльки спалювати все на своему шляху. Про iхнiй поспiх свiдчили трупи загнаних коней. Шведи досягали спалених сiл, коли ще обгорiла худоба сiпалася у своiх стiйлах. Але здебiльшого росiяни все-таки вiдступали швидше, нiж iхнi супротивники могли угнатися за ними пiд ненастанним лапатим снiгом i на поганих дорогах. Оскiльки шведам важко було добувати харчi, а конi кiннотникiв ламали собi ноги, гонитва припинилася. Бiля мiстечка Сморгань, осiдку литовських приборкувачiв ведмедiв, шведи на початку лютого зробили зупинку. Армii потрiбний був вiдпочинок.
Шведська армiя простояла там понад мiсяць, розквартирувавшись на багато миль навкруги. Час використовували здебiльшого на наполегливе опанування вiйськовоi справи за новим статутом. У серединi березня через гостру нестачу харчiв, незважаючи на великий холод, армiя знялася з мiсця i за кiлька днiв перебралася миль за п’ять на схiд, в околицi Ра-дошковичiв, що були не такi спустошенi. Там вона майже три мiсяцi без потреби вiдбувала муштру в сльоту й вишукувала в селян останнi крихти харчiв. Населення намагалося сховати те, що в них ще залишилося, у вправно замаскованих ямах. Та шведи за довгi роки навчилися так само вправно вишукувати тi ями. Вони так швидко знаходили iх, що селяни у вiдчаi добачали в цьому якiсь чари. Солдати, наприклад, уже знали, що коли в якомусь мiсцi снiг розтае швидше, нiж на землi навколо нього, то там мае бути потаемна яма. Крiм того, у них були спецiальнi палицi з гаками, якими вони штрикали в землю, i там, де на гаки чiплялася солома, була яма, бо звичайно саме нею накривали iх.
Армiя готувалася до лiтнього походу. Накопичено харчiв та iнших необхiдних речей, а також послано гiнця до Курляндii по генерала Ле-венгаупта. Вiн отримав наказ приготувати свое вiйсько до походу, спорядити його великим запасом усього необхiдного i приеднатися до короля. А все ж головна армiя зазнала пiд час стоянки певних утрат: багато коней загинуло через брак доброго фуражу. Крiм того, пiд весну великi прогалини в полках почали робити хвороби. Особливо тяжко було новобранцям, незвичним до суворих умов похiдного життя. Незважаючи на це, шведам довелося чекати, поки пiдсохнуть вибоiстi розквашенi дороги i встигне пiдрости хоч якась трава, щоб легше було прогодувати безлiч коней. 6 червня 1708 року очiкуванню поставлено край: вiйсько знялося з мiсця. Був залишений тiльки один загiн для охорони новообраного короля Станiслава, а решта, понад 38 000 чоловiк, рушила в дорогу.
Сумнiв, у який бiк мало простувати шведське вiйсько – на пiвнiч, щоб вигнати росiян iз прибалтiйських провiнцiй, чи просто на Москву, – скоро розвiявся. Шлях iшов на схiд, до того мiсця, яке звичайно називали «рiчковою брамою». Двi великi рiчки, Двiна i Днiпро, утворювали майже суцiльну водяну перепону вздовж тодiшнього росiйського кордону вiд Балтiйського моря до Чорного, за винятком вузькоi смуги, де обидвi рiчки звертають на схiд: це й була «рiчкова брама». Через ту смугу пролягала широка головна дорога на Москву. Хоч ii не порушували великi рiчки, але перетинало чимало iхнiх приток. Росiяни мали намiр використати iх як лiнii оборони. Вони роздiлили свое вiйсько на багато частин, що наготувалися зупинити шведiв. З усiх приток найбiльша була Березина, а найкраща переправа через неi – бiля Борисова, отож там аж в очах мигтiло вiд зброi та загонiв, що чекали на супротивника. Проте шведське командування зробило дуже добрий маневр – вибрало шлях трохи пiвденнiше, водночас пославши в напрямку Борисова великий загiн кiнноти. Цей запобiжний маневр дав пiдставу росiянам повiрити, що головний удар шведiв справдi спрямований на Борисiв. Тим часом шведська армiя дiсталася путiвцями до iншоi переправи, практично не-захищеноi. Ще раз шведське вiйсько з найменшими втратами ошукало супротивника. Але не виграло вiд того, як сподiвалося, бо через великий обоз, через поганi дороги й негоду вiйсько рухалося надто поволi. Росiяни мали вдосталь часу, щоб вiдступити й перегрупуватися на новi позицii за невеличкою рiчкою Бабич коло мiстечка Головчина. Там вони хотiли зробити ще одну спробу затримати шведську армiю, що невблаганно посувалася вперед.
А вона вузькими путiвцями також добувалася до Головчина. Ще до того, як надiйшли всi вiйськовi частини, 4 липня почалася атака. Мiсце для нападу вибрано вдало. У запеклому кривавому бою росiян вибито з укрiплень. Тепер шведи остаточно пересвiдчилися, що перед ними вже не така збиранина, яку вони розiгнали навсiбiч пiд Нарвою: росiян полягло близько 5 000 чоловiк, а шведiв – близько 1 200 чоловiк.
Коли ворог утiк iз поля бою, пiхотинцi посiдали вiдпочити, а маркитантки добралися до них iз горiлкою та хлiбом. Навколо ходили по полю священики i причащали смертельно поранених, що стогнали й кричали з болю. (Багато з них помирали дуже швидко. Двадцятирiчний кавалерист Карл Дюваль прожив три довгi доби з розтрощеною головою; йому вiдiрвало носа й половину обличчя.) Шведи напнули намети посеред поля бою, яке мало жахливий вигляд: гори мертвих людей i коней, гармати, наплiчники, мiдянi казани, iжа й поламанi вози, вимащенi глиною, лежали вперемiш моторошними стосами. Мертвих шведiв поховали, вiддавши iм шану, у братських могилах, але бiльшiсть росiян залишилася лежати непохована в лiтню спеку. Скоро над полем поширився густий, нестерпний сморiд гнилих трупiв, витримати там було неможливо. Навколо нишпорили собаки i поiдали розкиданi навкруги голi, розпухлi людськi тiла.
Цар, довiдавшись про наслiдки битви, осатанiв i влаштував вiйськовий трибунал. У командувача цiеi битви вiдiбрано всi звання i присуджено йому оплатити зi своеi кишенi вистрiлянi набоi i втраченi гармати. Солдатiв, поранених у спину, звинувачено в боягузтвi i розстрiляно або повiшено.
Шлях до Днiпра для шведськоi армii був вiльний. 7 липня вона ввiйшла до великого мiста на Днiпрi Могилева. Тут вона стала табором i пробула майже мiсяць. Причиною новоi зупинки була, як завжди, необхiднiсть поповнити запаси харчiв, а головне – почекати, поки прибуде з Курляндii корпус Левенгаупта. Левенгаупт пiдготувався як мiг до походу, але королiвський наказ вирушати вiн отримав щойно – 3 червня. Не так легко було пiдняти корпус у похiд i зiбрати великий запас харчiв, який треба було везти iз собою, тому вiн змiг вирушити аж наприкiнцi мiсяця. Корпус, що складався з 12 500 солдатiв, 16 гармат i велетенського обозу з кiлькох тисяч возiв, посувався повiльно.
Коли шведська головна армiя пiсля мiсячного очiкування знову вирушила в дорогу 5 серпня, Левенгаупт iще не приеднався до неi, але затримка й так тривала надто довго, треба було вiдновлювати наступ. Та армiя пiшла не проти головноi ворожоi сили, що стояла на добре укрiплених позицiях бiля Горок, а повернула на пiвденний схiд до рiчки Сож, iще однiеi притоки Днiпра. Шведи були змушенi триматися поблизу Днiпра, щоб не залишати неприкритим невеликий корпус Левенгаупта. Вони пробували звабити росiян на битву. Роблячи важкi переходи, намагалися встряти в сутичку то з тим ворожим загоном, то з iншим, але тi ухилялися вiд неi, лишаючи за собою пограбовану i спалену землю. Інколи шведи так наздоганяли росiян, що в’iздили просто в табiр, де ще залишалися намети, конi, часом навiть армiйськi повii або такi екзотичнi тварини, як верблюди. Бiля Черикова на Сожi шведи постояли кiлька днiв, перестрiлюючися з росiянами по той бiк рiчки; король, що любив пострiляти, у запалi ходив берегом, брав мушкета то в того, то в iншого вояка i своiми пострiлами поклав багато росiйських солдатiв. Вiдбулося лише кiлька невеличких сутичок, як, наприклад, бiля Доброго 31 серпня i бiля Раiвки 10 вересня, але загалом вони не мали нiяких iнших наслiдкiв, крiм великих утрат живоi сили. Гонитва за росiянами, що вiдступали на пiвнiчний схiд у напрямку мiста Смоленська, тривала далi.
Для найвищого генералiтету вiйна того сльотливого лiта була довгою низкою назв сiл, мiст i рiчок, пов’язаних мiж собою технiчними термiнами вiйськовоi науки: наступ, вiдступ, форсований марш. Для простого солдата дiйснiсть на маршi була iнша. Для нього не iснувало взаемозв’язкiв мiж подiями i великими планами, а було тiльке слiпе, виснажливе чалапання глинистими лiсовими путiвцями, полями та помережаними виярками сiножатями, темними заболоченими лiсами, ненадiйними греблями через мочари i хисткими мостами через рiчки, здебiльшого пiд пронизливим холодним дощем, що, здавалося, нiколи не перестане, – солдат гнався за ворогом, якого майже нiколи не бачив, але про якого йому нагадувала хмара диму, що посувалася вздовж обрiю.
Лiто було холодне i сльотливе. Солдати дуже мучилися. Збiжжя того лiта росло повiльно. Доводилося косити його в полi надзелень i молоти на невеликих жорнах. Тiсто готували в казанах i пекли в наспiх викопаних у землi печах; хлiб з такого тiста виходив чорний i несмачний, а часом i його не було. Крiм того, солдатам важко було взагалi викроiти час, щоб приготувати собi бодай якусь iжу. Перед ними на овидi здiймалися незчисленнi димовi стовпи, а навколо них раз по раз вигулькувала росiйська кавалерiя. Щоб завжди бути напоготовi, солдати переважно спали одягненi, i часто вранцi iх будив крик козакiв. Цi рухливi ворожi вояки постiйно були поблизу, готовi до нападу. Найдужче вони любили нападати на обоз: убивали охоронцiв, вiзникiв, обслугу i хворих, рiзали коней i грабували все, що траплялося пiд руку. Коли шведськi загони ставали в лаву до нападу на них, вони миттю тiкали, а коли шведи пускалися слiдом за ними, то тiльки заганяли своiх коней. Щоб солдати, яким треба було пробиратися по мiсцевостi, не заблукали в незнайомих лiсових хащах, у темрявi i в негоду, iнколи ставили спереду барабанщика, який перестуком паличок провадив iх, голодних, спраглих i втомлених. Пiсля довгого цiлоденного маршу солдати ввечерi часто залишалися не влаштованими як слiд на нiч, бо росiяни або спалювали всi будинки, або так напосiдалися на квартирмейстерiв, що вони нiколи не встигали розподiлити солдатам мiсця для ночiвлi, i через це в лiтнiй темрявi зчинявся великий нелад. Та й сам собою вечiр аж нiяк не означав вiдпочинок. Солдатiв чекало або довге нудне патрулювання, або варта, або якась важка праця, наприклад, iх могли послати роздобувати фураж. Армii потрiбнi були конi, а коням – фураж, i солдатiв посилали збирати його. Для цього доводилося наражатись на небезпеку, довго iздити мочарами й темними лiсами, де було повно козакiв, що воювали на боцi росiян, i де в засiдках на них чигали розлюченi селяни. Солдати проклинали свого недосяжного супротивника, покладаючи на нього вину за своi труднощi й виснажливу працю, i зневажливо прозивали його «болотяним дiдьком». Усi нетерпляче очiкували вирiшальноi битви, що мала принести iм вiдпочинок, а може, навiть мир. Армiя вже неабияк стомилася вiд вiйни.
11 вересня шведське вiйсько зупинилося поблизу Старишiв, прикордонноi мiсцевостi бiля великоi дороги на Москву, звiдки до Смоленська було всього близько восьми миль. Там воно постояло кiлька днiв, немовби хотiло вiдсапатися й вагалося: лишатись надовше чи нi. Росiяни дощенту винищили землi мiж шведським вiйськом i Смоленськом. Здавалося, весь простiр спереду палае багаттями. Обрiй був важкий, сiрий вiд диму пожеж, а вночi небо яскрiло вiд iхнiх вiдблискiв. Становище було дуже непевне. Шведи страждали вiд нестачi харчiв, а наступ у напрямку Смоленська означав, що доведеться й далi йти пустельним згарищем, яке iм усе ще не переставали готувати росiяни. Про те, щоб стояти й очiкувати на Левенгаупта з його корпусом, який усе ще десь далеко долав шлях iз Прибалтики, годi було й думати через брак харчiв. Почастiшали дезертирства i хвороби. Похiд дедалi дужче обертався в боротьбу за виживання. Розв’язанням проблеми стало те, що вони звернули на пiвдень: до неторкнутоi Сiверщини в Украiнi, де на них чекали новi запаси харчiв, а також (як Бог зласкавиться i дипломатiя добре попрацюе) союзники в образi збунтованих козакiв. Захiд почався вдало, та коли iм не пощастить зайняти якiсь виграшнi позицii, усе обернеться на голодний марш через сiверськi лiси.
Гетьман Іван Мазепа
Головна шведська армiя, повернувши на пiвдень, уже не могла прикривати корпусу Левенгаупта, що, обтяжений великим обозом, не здатен був рухатися швидко. Тепер вiн став безборонний перед атаками росiян. Тi почали справжне полювання на маленький корпус i врештi в недiлю 29 вересня, на святого Михайла, догнали його. Вiдбувся запеклий бiй на полi поблизу села Лiсна. Вiн тривав цiлий день, i навiть коли землю, на якiй, наче гнiй, були розкиданi трупи, огорнула темрява i стрiлянина припинилася, шведи все ще трималися бiля села. Аж як синi мундири пiд захистком ночi спробували нишком вибратися з бойовища, усе пiшло шкереберть. У непрогляднiй пiтьмi зчинилася метушня й нелад; бiльшу частину обозу разом iз гарматами довелося кинути, чимало солдатiв, порозбивавши дiжки з горiлкою в залишеному обозi, так повпивалися, що заблукали або зникли без слiду в темних лiсах. Другого дня довелося знищити рештки обозу, а коней подiлити мiж солдатами. Тiльки 11 жовтня тi жалюгiднi залишки з’едналися з головною армiею. З очiкуваних 12 500 воякiв, добре забезпечених артилерiею, боеприпасами i харчами, добралося тiльки понад 6 000, i мали вони iз собою хiба що душу в тiлi та одяг на тiлi. Те, що сталося, росiяни вiдзначили як свою велику перемогу.
Почалися перегони: хто швидше досягне Украiни. І шведи, i росiяни поспiшали на пiвдень, i тi, й тi хотiли захопити якнайбiльшу частину тiеi родючоi провiнцii. Козацький гетьман Мазепа, що вiдступився вiд росiян, запропонував шведськiй армii союз i добре розквартирування. Укладено вiдповiднi угоди. Домовилися спiльно покласти край росiйському пануванню: це також означало, що будуть врахованi певнi шведськi комерцiйнi iнтереси.
Зокрема, був намiр почати працю над тим, щоб спрямувати частину торгiвлi, яка йшла до Європи з Туреччини i з Близького Сходу, через Прибалтику. І тут, на пiвднi, армiя кресала шаблями за шведський торговий капiтал.
На початку листопада шведська армiя переправилася через рiчку Десну й рушила до Батурина, мiста, повного харчiв, за якими вона стужилася i якi Мазепа обiцяв iй передати. Та поки вона дiсталася туди, росiяни взяли штурмом мiсто, сплюндрували його й вирiзали населення на пострах i науку iншим. Це був ще один удар у спину. Пропало багато добра, яке справдi було потрiбне армii, i розвiялася надiя, що населення в Украiнi повстане проти царя; натомiсть единим наслiдком цього став розбрат i громадянська вiйна мiж козаками.
Проте новий театр вiйни мав ту перевагу, що вiн був не сплюндрований, а навпаки, багатий на все те, чого дуже потребувала армiя. Щоб знайти ще краще забезпечення, армiя вирушила далi на пiвдень. Шведам пощастило взяти двое укрiплених мiстечок, Ромни та Гадяч, де вони зробили зупинку, щоб вiдпочити на доброму постоi. Вiйна робилася дедалi запеклiшою i дикiшою. Росiяни все ще допiкали шведам своiми короткими наскоками; вони вбивали також поранених i хворих, якщо тi попадалися iм. А коли росiяни, як звичайно, вiдступали перед натиском синьо-жовтих мундирiв, шведи для захисту намагалися створювати своi власнi пустельнi зони. Кожному полковi визначали певну округу, яку вiн мав пограбувати i спалити. І знов горiли села та мiста.
Перебування в Украiнi виявилося аж нiяк не щедрою на вигоди винагородою за пережитi злигоднi. Почався холод, i невдовзi незвичайно морозяна й люта зима стиснула все в лещатах пронизливого вiтру i криги. Цiла Європа потерпала вiд холоду: Балтiйське море, рiчка Рона, навiть канали у Венецii вкрилися кригою. Та хоч як лютував мороз, военнi дii не припинялися. Шведське командування хотiло вигнати росiйську армiю з поближнiх теренiв, щоб спокiйно пересидiти на зимових постоях до весни. Та цар Петро не давав спокою своему супротивниковi: у серединi грудня росiяни несподiвано напали на Гадяч. Незважаючи на скажений холод, Карл ХІІ наказав знiматися iз зимових квартир у Ромнах: день i нiч вiйсько пробивалося снiгами до мiста, якому загрожувала небезпека.
Похiд обернувся в пекельнi муки. На дорогах залишилося повно замерзлих людей i збучавiлих кiнських трупiв. Найгiрше доводилося вiзникам i обслузi, що правували кiньми. Багато iх замерзало, сидячи на передках, а конi то харапудились i заплутувалися у збруi, то також замерзали. Мертвi кiннотники сидiли випростанi в сiдлах iз поводами, примерзлими до рук, яких не можна було вiдiрвати вiд пальцiв, хiба що разом зi шкiрою. Часом на людей i коней так густо насiдав iнiй, що iх важко було вiдрiзнити вiд укритоi снiгом землi.
Генеральна карта Украiни 1648 р.
Росiяни, як i можна було сподiватися, вiдступали. Шведи тiльки доганяли маленькi загони i знищували iх; тi часом були такi скутi холодом, що давали себе вбивати, навiть не ворухнувши й пальцем. Уже в Гадячi не всi знайшли мiсце пiд дахом. Тi, кому не пощастило заховатися в якусь нору в землi, залишалися в лютий мороз пiд голим небом. Люди гинули в заметах на вулицях мiста. Щоранку збирали сотнi замерзлих солдатiв, обслуги, солдатських дружин i дiтей, i цiлий день iх вивозили, накидавши з горою на сани, до якогось виярка чи улоговини. Фельдшери працювали цiлодобово, наповнюючи дiжку за дiжкою ампутованими кiнцiвками обморожених людей.
23 грудня шведська армiя рушила далi. Вона мала намiр захопити мiстечко Веприк i тим самим ще трохи вiдтiснити ворога. Мiстечко було захоплене швидше всупереч, а не завдяки кривавому, незграбному штурмовi. Пiсля цього минуло майже мiсяць, поки наприкiнцi сiчня 1709 року було вiдновлено наступ. Почався вiн iз коротких атак на Харкiв, Опiшню та Охтирку. Пiд Красним Кутом здобуто невеличку перемогу в сутичцi кавалерiйських загонiв: вали навколо мiстечка й вулицi були вкритi забитими. Мiстечко пiдпалено. Полум’я здiймалося до неба, i крiзь трiщання вогню долинали крик i плач мешканцiв, якi спостерiгали, як усе, що вони мали, оберталося в дим. До iхнього плачу долучалося ревiння худоби, яку шведи гнали снiгом перед собою. Невдовзi несподiвана вiдлига припинила военнi дii. Снiг танув вiд рясних дощiв, i вода спливала стрiмкими пiщаними берегами до ярiв, утворюючи потоки. Солдатам доводилося брести через них, i часто пiсля цього, не маючи дров, щоб нагрiтися, вони, промоклi наскрiзь, ставали табором на полi пiд голим небом. Коли вночi холоднiшало, iхне вбрання оберталося на крижанi панцери.
Пiсля лютневого наступу шведська армiя скупчилася мiж рiчками Пслом та Ворсклою; почався довгий чотиримiсячний перiод оборони. Вiйсько переводило дух, збираючись на силi до лiта. Росiйськi бойовi сили стояли на схiд, на пiвнiчний схiд i на захiд вiд шведiв i не переставали тривожити iх. Перегрупування шведiв iще далi на пiвдень i на схiд найперше мало на метi полегшити зв’язок iз запорозькими козаками. Мазепа провадив iз ними переговори вiд iменi Карла ХІІ. 30 березня вони перейшли на бiк шведiв. Проте стратегiчне становище шведiв крок за кроком погiршувалося, i вони зазнавали великих втрат. Щонайменше п’ята частина армii загинула, хоч вони нiтрохи не наблизилися до мети. Росiйськi втрати були бiльшi за шведськi, та росiяни дiяли у своiй краiнi й легко могли поповнити прогалини у вiйську новими, не змученими рекрутами i новим, чистим спорядженням.
Поки весна вдихала життя в украiнськi лiси, поля та луки, сутички супротивникiв не припинялися. Росiйськi сили робили швидкi, короткi напади то на ту, то на iншу шведську позицiю. Шведське вiйсько весь час перебувало пiд натиском, але не втрачало iнiцiативи. Його командування докладало великих зусиль, щоб отримати пiдкрiплення з рiзних напрямкiв – з Польщi, Туреччини i Криму, а щоб виграти час, шведи 1 травня облягли Полтаву, одне з невеликих украiнських мiст, у якому стояли росiяни.
Оскiльки росiяни пiдступали дедалi ближче до шведiв i раз по раз пробували допомогти обложеному мiстовi, то виникало багато сутичок.
Царськi солдати намагалися то в тому, то в iншому мiсцi перейти Ворсклу, та iм не щастило. Але вночi 16 червня росiяни таки перебралися через Ворсклу бiля Петрiвки, на пiвнiч вiд Полтави, i створили там собi плацдарм. А 21 червня через рiчку бiля Петрiвки перейшов iз головними силами своеi армii цар. Другого дня вони, не зустрiчаючи опору, пiдступили ближче до Полтави. У суботу 26 червня росiяни посунулися ще трохи вперед i влаштували свiй табiр не далi як за пiвмилi вiд обложеного мiста.
Околицi Полтави були нашпигованi вiйськовими загонами, кiньми та гарматами, повiтря наелектризоване, мiсцевiсть мала вигляд арени великоi вирiшальноi битви. Зрештою, таке тут було не вперше. 1399 року на цих теренах зiткнулися вiйська войовничого великого князя Литви Вiтовта й Тамерланового полководця Едигея. Тамерлановi вiйська, руйнуючи все на своему шляху, рухалися тодi на захiд, щоб вiдновити державу Чингiсхана, яка перестала iснувати. На цьому мiсцi схiдна вiйськова потуга 310 рокiв тому вщент розбила лицарiв захiдних народiв.
6. Анатомiя поля бою
Схiдною межею арени була рiчка. Ворскла обережно торувала собi шлях на пiвдень, де впадала в Днiпро. Вона текла не зовсiм рiвно i звивалася, дiлилась, тодi ii численнi закрути й рукави знову збiгалися докупи, а ще до неi долучалося безлiч маленьких рiчечок та струмкiв, що, перш нiж злитися з нею, тяглися вздовж низького болотистого рiчища, яке утворювало невелику долину вiд одного до двох кiлометрiв завширшки. Ширина самоi рiчки, залежно вiд того, де саме вона текла, у найширших мiсцях вiд берега до берега була десь сто метрiв. Береги або затiняли рiчку лiсами, що доходили до самоi блакитно-зеленоi води, або обрамляли ii вiдкритими заболоченими луками, або спадали до неi стрiмкими пiщаними кручами. Вiд цiеi рiчки, що, наче безконечно довгий, вибагливий пiдпис, звивалася долиною, розлягалася на захiд украiнська рiвнина, утворюючи пласку височину.
Пiвденною межею арени було саме яблуко незгоди – Полтава з навколишнiми ярами та селами. Мiсто лежало зовсiм близько вiд рiчки, на височинi поряд зi стрiмким берегом. Воно виросло там, де давня дорога, що з’еднувала Киiв iз Харковом, перетинала Ворсклу. Полтава була невелика: разом зi своiми околицями вона займала трохи бiльше нiж один квадратний кiлометр площi. Як i бiльшiсть поселень на цих теренах, вона була укрiплена. Сама фортеця з мiськими будiвлями всерединi ii стiн являла собою прямокутник площею приблизно одну тисячу на шiстсот метрiв. Цю площу дiлив на двi частини один iз численних ярiв, притаманних тим теренам. Із тих двох укрiплених частин пiвнiчна, бiльша, власне, i була самим мiстом, а пiвденна – передмiстям Мазурiвкою. Узбiччя яру з боку Мазурiвки все було у вишневих садках, в яких уже доспiвали вишнi. Вiдразу на пiвнiчний захiд вiд фортецi на височинi було ще одне передмiстя, яке знов-таки оточував дугою довгий земляний вал.
Типове облаштування шведськоi траншеi
Будинки там були спаленi пiд час облоги, i тепер вiд цiеi частини Полтави залишилися тiльки камiння, недопалки й попiл.
Полтава була досить слабкою фортецею. Росiяни помiтили це й вiд грудня попереднього року ревно працювали, щоб полiпшити обороноздатнiсть мiста. Передню стiну ii, обернену вниз до рiчки, ранiше майже незахищену, тепер укрiпили. Росiяни також впровадили до мiста додаткову артилерiю, тож у його арсеналi тепер було 28 гармат. Самi фортечнi стiни були найпростiшоi будови: земляний вал iз дерев’яним частоколом, а перед ними – неглибокий рiв. На той час фортеця вже вiдчутно пiдупала, частокiл був пощерблений i поколений гарматними пострiлами, а вал у багатьох мiсцях перекопаний. Над однiею з мiських брам здiймалася чимала дерев’яна вежа, а крiм того, навколо фортецi було ще кiлька менших бастiонiв, декотрi з блокгаузами. Залога складалася з 4 200 чи трохи бiльше солдатiв, з яких хiба сотня були артилеристами. Крiм того, на оборону мiста взято близько 2 600 чоловiк навколишнього населення й мiщан. Керував тим строкатим стовпищем Олексiй Степанович Келен, якому з кiнця квiтня щастило витримувати шведську облогу. Та це було не таке вже й велике досягнення, як можна подумати, тому що облога вiд самого початку мала одну мету: виграти час, отже, й провадили ii на пiвсили.
Шведськi облоговi споруди були розташованi вiдразу на пiвдень вiд мiста i спрямованi проти пiвденноi частини фортецi та передмiстя Ма-зурiвки. Облога як така була вкрай складним заходом, i ii провадили переважно за суворо визначеними правилами. Існувала формула, якоi належало в таких випадках дотримуватися. Вона звалася Вобанським нападом, вiд прiзвиша французького маркiза, який опрацював новi, вдосконаленi типи укрiплень i водночас, щоб бути послiдовним, вигадав такi самi досконалi способи здобуття тих своiх витворiв. Найперше треба було спорудити укрiпленi лiнii навколо i навпроти валiв, щоб захиститись i вiд нападу ворога з-поза фортецi, i вiд його наскокiв з фортецi. Для цього треба було вночi викопати на вiдстанi 600 метрiв те, що фаховою мовою звалося першою паралеллю, на якiй, серед iншого, мала стояти важка артилерiя. Потiм треба було посуватися все ближче. На вiдстанi десь 300 метрiв належало спорудити другу паралель, також iз гарматами, i, врештi, третю паралель закласти майже бiля фортечного валу. Мiж цими паралелями копали апрошi – траншеi, що йшли зигзагом. Якщо й тодi фортеця не здавалася, можна було викопати сапи – пiдземнi переходи, кожен з яких вiв до того мiсця у стiнi, де артилерiя мала пробити великий отвiр. (Тi, що облягали, могли також пiдкопатися пiд ворожий вал, закласти туди потужну вибухiвку або мiни й висадити все в повiтря, щоб у такий спосiб пробити отвiр.)
Шведи багато в чому дотримувалися тiеi формули, хоч i в меншому обсязi. Викопано три паралелi з апрошами та всiм iншим, поставлено батареi, навiть були спроби закласти пiд частокiл мiни. Спершу король твердо заборонив штурмувати фортецю, але, щоб посилити тиск на обложених, 12 травня вчинено напад. Тодi була пробита прогалина в укрiпленнi й захоплений шмат частоколу, де згодом поставлено невелику батарею. Шведи постiйно, хоч i не дуже завзято натискали на це мале мiсто; вони не витрачали ядер на нищiвний обстрiл, проте й далi пiдкопувалися пiд вали та закладали новi мiни. Залога влаштовувала невеликi вилазки, а росiяни робили з другого берега надаремнi спроби допомогти обложеним. Усе вiдбувалося так, як i належало пiд час облоги.
Пам'ятник коменданту фортецi Полтава
З плином часу становище всерединi фортецi погiршувалося. Тiеi недiлi закiнчилися харчi та боеприпаси, i через брак куль росiяни використовували шматки залiза й камiнцi. (Принаймнi не менше значення мало й те, що в Келена не було чим платити солдатам. Ця нестача була дуже небезпечна, бо солдати, не отримуючи платнi, не мали й бажання боротися на повну силу.) Оскiльки бракувало також олива та iншого матерiалу на ручнi гранати, росiяни кидали з валiв на шведськi позицii камiння, дерев'янi оцупки, трухляве корiння i здохлих котiв. Шведи у вiдповiдь i собi шпурляли в них камiнцями, так близько один вiд одного стояли супротивники. Одного разу росiяни влучили здохлим котом у плече самому королевi. На цю нечувану образу шведи закидали росiян градом ручних гранат, i тi кiлька днiв не зважувалися виявляти такого зухвальства. Проте бiльшiсть iхнiх дiй не були такi невиннi. Росiяни нишком пiдкрадалися i стрiляли в солдатiв та обслугу в траншеях. Не минало й дня, щоб не згасло чиесь життя. На одному посту протягом дня загинуло п'ять шведських солдатiв. Усi впали вiд влучних пострiлiв, що розчерепили iм голови. Праця в апрошах була дуже небезпечна й надто одноманiтна. Траншеi пiд час дощу наповнювались водою, i солдатам доводилося бродити у рiдкiй грязюцi, що сягала iм вище колiн, до того ж у iхнi намети теж затiкала вода, i всi речi були мокрi. Єдина вигода вiд злив була та, що вони звичайно змивали геть великi смердючi кiнськi трупи, якi лежали по всьому полю i на пагорбах.
Вiдразу на схiд вiд фортецi стрiмкi, зарослi лiсом пагорби збiгали вниз до рiчки та лугу завбiльшки десь iз квадратний кiлометр, який щороку затоплювала вода. Майже на цiлу весну луг обертався в мочар, а пiд осiнь висихав i ставав добрим пасовиськом для тамтешньоi худоби. На цьому лузi, як i в iнших мочарах уздовж рiчки, того року розплодилася сила-силенна всяких жаб, що своiм кумканням i кваканням не давали багатьом спати. Ще одними нiчними звуками було голосне перегукування росiйських вартових; вони звичайно кричали: «Добрий хлiб, добре пиво», дратуючи i спокушаючи своiх супротивникiв.
На пiвдень вiд мiста, за кущами i обробленими нивами, що iх облоговi укрiплення порiзали на дрiбнi клаптi, пролягав один iз багатьох ярiв, якi скрiзь перетинали Полтавську рiвнину. Цей яр, здебiльшого зарослий лiсом, раптово уривався i переходив у довгу, голу, суху балку, що мала багато вiдгалужень. По дну балки протiкав струмок. Подекуди в балцi стояли купки хат, i там же облаштувалися тi вiйськовi частини, що тiеi недiлi перебували в траншеях, – Седерманландський i Крунубергський пiхотнi полки. Внизу балки купчилися iхнi намети мiж лозових куренiв та iнших вигод, якi пiсля себе залишили тi частини, що стояли тут до них. Трохи пiвденнiше вiд цього мiсця мали свiй табiр украiнськi союзники шведiв, запорозькi козаки. Пiд час облоги вони виконували рiзну важку роботу, а також були мiшенню для росiян, що стрiляли в них iз мiського валу. У той перiод облоги запорожцi зазнавали бiльших втрат, анiж шведи. Їхня боротьба за звiльнення з-пiд росiйського гнiту, гiдна спiвчуття, мала тепер далеко не почесну форму – вони кололи дрова, копали шанцi й носили вантажi. Їхнiй бунт проти царя завдав iм великого лиха, а невдячна важка праця в траншеях вимагала великих жертв. Настрiй запорожцiв опустився до найнижчоi позначки. Важко було присилувати iх слухатись наказiв.
Хрестовоздвиженський монастир у Полтавi
Рiвнину на пiвнiч вiд мiста також розтинав довгий i широкий яр. Вiн iшов iз пiвночi на пiвдень i зникав невдовзi у великому Якiвчан-ському лiсi з виярками, струмками та схованими мiж деревами озерцями, що простягався мiж шведськими позицiями навколо фортецi та великим росiйським табором за кiлька кiлометрiв далi. Десь за кiлометр на пiвнiчний захiд вiд мiста, на другому боцi багнистоi, зарослоi вiльхою улоговини, здiймався довгастий пагорб. Вiн межував iз зеленим морем Якiвчанського лiсу, а на його схилах буяли виноградники та вишневi садки. На пiвденному кiнцi цього пагорба стояв монастир, збудований 1650 року, де розташувалося шведське командування. Там були король i його штаб, похiдна канцелярiя i драбанти – особистi охоронцi короля, а також уся двiрська челядь. Там же, на монастирському пагорбi, серед вишень i кущiв винограду, стояла табором тiеi недiлi вся шведська пiхота, крiм тiеi, що брала участь в облозi. Вона стояла, полк за полком, довгими рядами: ряди складених у високi пiрамiди списiв, рушниць пiд спецiальним накриттям, ятки маркiтанток, багаття i виходки, певна рiч, окремi для командирiв i для солдатiв. Через те, що ця мiсцевiсть зi своiми пагорками, лiсом i садками була дуже незручна для розташування на нiй табору, вiн, оскiльки не мiг бути суворо геометричноi форми, чого звичайно намагалися досягти, справляв враження якогось домашнього неладу. Гвардiя вже ранiше отаборилася бiля монастиря, але iншi вiйськовi частини стали тут на вiдпочинок тiльки п’ять днiв тому. Солдати спали пiд голим небом, намети були непотрiбнi за такоi вологоi спеки.
Карл Реншельд
За чотири кiлометри на захiд вiд безладного табору пiхоти, на хвилястiй рiвнинi мiж безлюдними селами Рибцi та Пушкарiвка, витягся далеко в довжину табiр шведськоi кавалерii. Крiм трьох кавалерiйських i двох драгунських полкiв, що стояли в iнших мiсцях, тут перебувала вся шведська кавалерiя, розташована в довгому ряду систематично згрупованих окремих квадратiв упритул до бiльшоi, природноi системи лiсистих ярiв. Табiр розпланував фельдмаршал Реншельд власною високою особою.
На пiвдень вiд Пушкарiвки розташувалася бiльша частина шведського вiйськового обозу пiд охороною двох драгунських полкiв. Там стояли тисячi й тисячi пiдвiд i бричок, трохи захищених глибоким яром, який вважали «inaccessible»[16 - Неприступним (англ.)]. Позад обозу терен розтинала глибока ущелина. (Мабуть, мiсце пiд обоз було вибране так, щоб воно на випадок вiдступу могло стати опорним пунктом цiлоi армii: тут, завдяки широкому розгалуженню ярiв, можна було б зупинити наступ росiян, а обоз тим часом перевести далi на пiвдень дорогою на Кобеляки i аж до Днiпра.) Те, що шведське вiйсько, навiть у такому становищi, коли воно було скупчене навколо Полтави, так розкидало своi табори, зроблено свiдомо. Шведська армiя намагалася не тримати всiх своiх сил в одному мiсцi, бо це скоро призвело б до збiльшення смертностi. Адже серед смороду i бруду велетенських таборiв квiтли хвороби. Таке розпорошення вiйськових частин по рiзних таборах було найлегшим способом стримувати iх.
Дiйовi сили шведськоi армii тiеi червневоi недiлi нараховували близько 24 300 чоловiк. Це було ядро армii. Крiм того, в нiй перебувала велика кiлькiсть таких, що не брали участi в боях i що iхне щастя й нещастя цiлком залежало вiд примхливих змiн военного успiху. Насамперед це було приблизно 2 250 поранених, хворих i калiк, потiм приблизно 300 артилеристiв, що не брали участi в атаках, i ще 1 100 iнтендантiв i канцеляристiв. Необхiдною групою, про яку часто забувають, хоч без неi нiколи не могла б дiяти армiя, були численнi конюхи, iхнi помiчники, вiзники, робiтники та челядники в обозi, що часто виконували найгiршу працю: iх нараховувалося приблизно 4 000 чоловiк. У вiйську була ще одна група, про яку часто забувають, – жiнки й дiти. Особливо серед офiцерiв було заведено брати iз собою в похiд цiлу родину – дружину, дiтей, багато служникiв, а часом i вмеблювання. Навiть простих солдатiв могли супроводжувати iхнi родини. Оздобою цього мандрiвного наметового мiста того ранку були приблизно 17 000 дружин, служниць i дiтей. Серед жiнок були, наприклад, двi куховарки, Марiя Бок i Марiя Югансдотер, якi дбали, щоб на столi в короля була iжа; серед iншого вони повиннi були допомагати розбирати дичину, яку двiрський мисливець Кристофер Бенгт притягав до королiвського столу. Були й такi жiнки, як двадцятиоднорiч-на дружина сурмача Марiя Кристiна Спаре з Померанii або Гертруда Лiн-сен, одружена з одним лейтенантом iз драгунського полку Дюкера. Ще однiею такою жiнкою була Бригiта Шерценфельдт, що народилася 1 червня 1684 року в королiвському маетку Бекаскуг неподалiк Кристiанстада в Сконе. Їi батько, лейтенант кавалерii, i мати померли, коли вона була ще дитиною, i Бригiту пiсля цього виховували родичi. В ii вихованнi не було чогось особливого. Вона отримала релiгiйну освiту, i, певна рiч, ii навчено звичайноi жiночоi працi, або, як написано в ii життеписi, «таких ремесел i мистецтв, якi личили ii становищу i статi». Усього п’ятнадцятирiчною, 1699 року, вона за згодою родичiв одружилася з вiзником при лейб-гвардii Матсом Берновом. У них народився син. Але десь тодi ж таки Матса покликано до вiйська й послано до Польщi. Бригiта поiхала за ним i замешкала в Ризi. Потiм ii спiткало горе за горем: помер хлопчик, i, крiм того, невдовзi надiйшла звiстка, що Матс полiг пiд Торунем. Це було 1702 року. Оскiльки всi ii родичi у Швецii на той час уже повмирали, Бригiта вирiшила залишитися в Ризi. За кiлька рокiв вона знову вийшла замiж, також за вiйськового, фельдфебеля Юнаса Лiндстрема. Лiндстрем служив у Курляндському корпусi Левенгаупта i був одним iз тих, кого послано на схiд. Бригiта не знала, що iй робити. Поганi дороги додому до Швецii i любов до чоловiка спонукали ii iхати з ним на вiйну, незважаючи на труднощi та небезпеки. Тепер, у своi двадцять п’ять рокiв, вона разом зi своiм Юнасом опинилася в дивному чужому краю бiля обгородженого частоколом мiста пiд назвою Полтава.
Часто шведськi жiнки супроводжували своiх чоловiкiв у вiйськових походах
Оскiльки таких, хто взяв iз собою на вiйну дружину, було все-таки мало i неодружених жiнок також було не багато, можна вважати, що в армii вiдчувався великий сексуальний голод. Цiлком зрозумiло, що в джерелах важко знайти щось iз цього питання. Можемо спокiйно припустити, що у вiйську були повii, хоч iх швидше за все не вистачало. Декотрi чоловiки зверталися один до одного, хоч за гомосексуалiзм загрожувала страта. Те, що до такого «содомського грiха» вдавалася принаймнi частина офiцерського складу, ми знаемо. Траплялося i скотолозтво, хоч за нього також належала страта. У цьому останньому випадку винного чекало таке безглуздя, як потрiйна страта. (Про одну таку страту солдата, яка сталася пiд час походу, розповiдали, що його «спершу повiсили, тодi поклали в багаття i ще мали вiдрубати йому голову, та кат не мав чого рубати».)
Те, що командири, а часом i солдати могли брати в похiд родину, – цiкавий факт, який дещо каже про умови життя воякiв. Вiн також дозволяе нам припустити, що точка зору цих людей на вiйну дуже вiдрiзнялася вiд теперiшньоi. Навiть якщо вiйна з багатьох поглядiв була для них таким самим лихом i прокляттям, як для нас, усе ж е певна рiзниця. Для бiльшостi офiцерiв, а також для частини солдатiв вона, як уже згадувано, була годiвницею i полем для кар’ери. Для багатьох вiйна не була суцiльним, безумовним лихом, що пожирае все i всiх, у нiй можна до певноi мiри лишатися збоку й самому вирiшувати, наскiльки ти в неi встрянеш. Обов’язки служби були тодi меншi, нiж тепер, i для тих, хто дивився на вiйну як на годiвницю, вона була, звичайно, майже нормальним станом, у сумних рамцях якого знаходилося мiсце i для родинного життя. Що такий вiдсторонений погляд на вiйну мали й простi люди, свiдчить те, що битва iнколи могла бути для них справжнiм видовищем. Бувало, що цiлi валки цивiльного населення вибирались подивитися на якусь битву, наче йшлося про велетенську театральну виставу. (Зрештою, таке iснувало ще i в ХІХ столiттi.)
Унизу, в прибережнiй долинi Ворскли, з того боку, де було мiсто, тяглася низка шведських польових оборонних споруд, серед них – три редути, пов’язанi мiж собою довгими ходами сполучення та валами. Цi споруди з’явилися в серединi травня як безпосереднiй вiдгук на спробу росiян саме в цьому мiсцi перейти Ворсклу. Обидва супротивники зiбрали своi сили навколо цього гарячого мiсця й почали завзято копати шанцi та вiдповiдно змiцнювати своi позицii. Потiм стався обмiн потужними ударами. Якийсь час здавалося, що боротьба набувае форми справжньоi позицiйноi вiйни, учасники ii кожен зi свого боку рiчки копали в чорноземi один за одним шанцi. Це було спортивне змагання з боротьби, яке росiяни десь через мiсяць програли: вони вiдмовилися вiд спроби звiльнити обложене мiсто в такий спосiб i натомiсть перейшли рiчку далi на пiвнiч. (Шведськi загони, яких послали на другий берег до щойно залишених росiйських укрiплень, зруйнували iх i забрали iз собою як здобич усього потроху: залiзнi й дерев’янi лопати, барила з горiлкою i кiлькох «болотяних дiдькiв», що забагато хильнули, позасинали, i потiм про них у загальному шарварку забули.)
Вiд пiвнiчного й захiдного краiв Якiвчанського лiсу, до яких причепилися двое чи трое сiл i кiлька розкиданих невеличких хат, вiдхиляла свое незворушне обличчя рiвнина. Суха пiщана земля стелилася в далину легкими, спокiйними хвилями. Подекуди на нiй траплялися невисокi пагорби, кряж або улоговини. Шведським солдатам, народженим у суцiльних лiсових хащах, цi степи, що розляглися до самого обрiю, мабуть, здавалися дивом. Один iз них, Андерс Пiльстрем, хорунжий Далекарлiйського полку, писав у своему щоденнику про новий для них краевид, який вони побачили тут, в Украiнi, i, мiж iншим, зазначив, як легко заблукати на «неоглядних пласких полях» цiеi краiни. Але тут, поблизу рiчки, мiсцевiсть не була рiвна, мов пiдлога в бенкетнiй залi. Вiд найвищого мiсця бiля самих берегових круч, що спадали до води поблизу села Патлаiвки, вона поступово знижувалася на захiд i на пiвдень. Кряжi й улоговини тут закiнчувалися й переходили у спокiйнi обриси рiвнини. На нiй далеко не з кожного мiсця вiдкривався широкий овид, що варто запам’ятати, бо це найближчими днями матиме важливе значення. А ще на цiй рiвнинi в певних мiсцях можна було сховатися в балках; навiть найнепоказнiшi кряжi могли заступити овид i неабияк обмежити поле зору для розвiдника. Через це часто доводилося дiяти наослiп i наражатися на прикрi несподiванки.
Вiдразу на пiвнiч вiд Якiвчанського лiсу, безпосередньо прилягаючи до крутого берега рiчки i до щойно названого найвищого мiсця на рiвнинi, розташувався росiйський табiр. Вiн був грунтовно укрiплений i дуже великий: неправильний чотирикутник iз дещо заокругленими боками, в якому вмiщалась основна частина пiхоти та артилерii, понад 30 000 чоловiк. (До цiеi цифри треба ще додати невiдому кiлькiсть обозного люду, цивiльних та iнших, як завжди у таких таборах.) На площi, не бiльшiй за один кiлометр, де були й руiни порожнього села, скупчилася велетенська маса людей серед тiсняви наметiв, обозних возiв, гармат, харчiв, господарських речей, амунiцii та всього iншого. Табiр обладнано протягом п’ятницi, укрiплення викопано вночi проти суботи. І спереду, i з бокiв були насипанi вали, а перед ними викопанi рови. Особливого типу укрiплення, що оточували табiр, звалися люнетами. Це були споруди, вiдкритi ззаду, але з великими трикутними вiдрогами, спрямованими назовнi, немов гострi зуби хижого звiра. Отже, загальна лiнiя тих укрiплень – ii називали куртиною – була не суцiльна, а уривалася через рiвнi промiжки, що давало можливiсть вiйськовi вiдносно швидко виходити з табору. (Цi промiжки – маленькi землянi порiжки – вели всередину табору i були одним з його вразливих мiсць.) Великi вали табору пiдсилювали також гармати. Перед самими валами були влаштованi перепони для тих, що нападали, у формi шпалер iз кущiв та рогаток, що стирчали на всi боки.
Табiр був укрiплений тiльки з трьох бокiв. З четвертого боку, схiдного, були кручi майже шiстдесят метрiв заввишки, що спадали до рiчки. Звiдси росiяни не боялися нападу, тому тут не було жодних укрiплень. Із цього боку йшла звивиста дорога вниз, до лiсистоi рiчковоi долини, далi через рiчку до кiлькох менших укрiплень бiля схiдного берега. З цiлком обгрунтованоi поваги до свого ворога росiяни забезпечили тил i лiвий бiк – той, що був найближче до мiста, – облаштувавши табiр у розтинi мiж стрiмкими прибережними кручами та Якiвчанським лiсом. Розташування табору було водночас i безпечним, i вкрай ризикованим. Якби довелося вiдступати, то в них iз цiеi пастки було б тiльки два шляхи, i обидва ненадiйнi. Їм треба було б iти назад тим самим шляхом, яким вони прийшли, – на пiвнiч уздовж рiчки, або вiдступати просто через Ворсклу. Переправа цiлоi армii через рiчку однiею поганою дорогою вимагала б дуже багато часу, якого насправдi не було б у скрутному становищi. Пiд час вiдступу на пiвнiч увесь час iснувала б небезпека, що шведськi загони вiдкинуть iх у рiчкову долину. До того ж, якби шведи зайняли позицii на пiвнiч вiд табору, то цей шлях вiдступу був би взагалi вiдрiзаний. Росiйський табiр безперечно був сильний щодо оборони, та щоб досягти цiеi сили, вони самi загнали себе в таке становище, яке, часом би iх спiткала невдача, могло виявитися катастрофiчним. От тiльки хтозна, чи шведи мали б нагоду скористатися з цього.
Сухе поле, майже степ, зверху з шаром м’якого лесового грунту, що оточувало табiр з пiвночi та заходу, також було вiдносно пласке, але трохи спадало вниз. Приблизно за кiлометр на захiд вiд табору хвилястий терен утворював велику западину. Неподалiк вiд неi був iще один чималий лiс, Будищанський. Вiн простягав своi вiдроги на пiвнiч i великою дугою повертав на пiвнiчний захiд, а там iшов уздовж Івончинського струмка, що повiльно плив невеликою улоговиною. Дно улоговини утворював мулкий мочар, i ще там було кiлька озерець; водяне плесо оторочували дубовi та ясеновi гаi. Уздовж струмка купчилися також невеликi глинянi хати пiд солом’яними стрiхами, оточенi тинами, i по всiх берегах росли вишнi. Вiд частини хат залишилися тепер тiльки стiни й закуренi димарi. Незважаючи на руiни, це була справдi iдилiчна мiсцина, але невдовзi вона мала стати ареною великих страждань i трагiчних подiй.
Мiж двома великими лiсами, Будищанським i Якiвчанським, була прогалина вiд 1 200 до 1 500 метрiв завширшки, не цiлком гола, а поросла кущами й навiть купками дерев. Уздовж неi тяглася невисока смуга пагорбiв. Цей коридор мiж двома лiсами мав велике значення. Вiн був единим шляхом, яким шведськi вiйська могли пройти, щоб напасти на росiйський табiр. (Ушикування вiйськ були майстерним утворенням, що мало вразливi мiсця i, щоб дiяти якнайкраще, потребувало такого рiвного поля, як пiдлога в танцювальнiй залi; лiс для них був цiлком непридатний. Про те, щоб маневрувати на лiсистому нерiвному теренi великими вiйськовими силами, годi було й думати.)
Росiйське командування добре розумiло значення цього коридору, тому вже в п’ятницю вiддало наказ блокувати його польовими укрiпленнями. Спершу облаштовано пряму лiнiю iз шести редутiв упоперек прогалини мiж двома лiсами. Протягом п’ятницi вони були готовi, i в них розмiстили пiхоту та артилерiю пiд командуванням бригадира на прiзвище Айгустов. Другого дня цар Петро оглянув шведський табiр i дiйшов висновку, що оборону в коридорi можна ще дужче змiцнити, а тому наказав спорудити додатковi укрiплення. Малося збудувати чотири нових редути, але не паралельно до попереднiх, а пiд прямим кутом до них у напрямку шведського табору. Тепер цiла система укрiплень набувала форми лiтери Т.
Монумент на мiсцi росiйського редуту
Це був простий, але генiальний хiд. Пiд час нападу шведiв на систему редутiв спрямована пiд прямим кутом лiнiя роздiлила б iх навпiл, немов хвилерiз. Крiм того, ця лiнiя могла б спрямувати дуже небезпечний фланговий вогонь на шведськi загони, якi лавою, – а це тодi був единий бойовий порядок, – наступали б на задню лiнiю редутiв. (Те, що фланговий артилерiйський вогонь, спрямований на загiн, вишикуваний у лаву, завдавав величезних втрат, стане зрозумiлим, коли зважити, що гарматне ядро, вистрiлене проти лави, могло знищити лише чотирьох чоловiк. Коли ж воно влучало збоку саме в лаву, то чисто теоретично могло скосити десь iз 150 чоловiк. Отже, фланговий артилерiйський вогонь по зiмкнутiй лавi мiг призвести в нiй до страхiтливого ефекту падiння один на одного кеглiв, чого не могло б статися, коли б у неi стрiляли спереду.) Якби шведи пробилися через систему редутiв i пiшли далi просто вперед, iх, крiм того, накрив би згубний фланговий вогонь iз гармат, якими були нашпигованi вали. Коли б шведи замiсть цього обрали пряму атаку на табiр iз захiдного боку, iх обстрiляли б iз бокових укрiплень. До того ж, завдяки системi редутiв росiяни добре бачили всю мiсцевiсть перед полем бою, що забезпечувало iм цiлковитий захист вiд якоiсь несподiваноi атаки, якi так полюбляв Карл ХІІ. У кожному разi росiйське командування, видно, вважало, що атака через цю систему призведе шведiв до великих втрат, а це ще збiльшить шанси росiян на перемогу.
Олександр Меншиков
Тiеi недiлi вiсiм iз десяти редутiв були добудованi, укомплектованi й готовi до бою. На двох, найдалi висунутих уперед у поздовжнiй лiнii, ще працювали. Редути трохи вiдрiзнялися один вiд одного за формою та величиною, бiльшiсть iз них були квадратовi (навiть кiлька трикутних), i довжина кожного боку сягала близько 50 метрiв. Це були споруди з високих валiв, iз брустверами для залоги, оточенi з усiх бокiв ровами. Вiдстань вiд дна рову до верхiвки бруствера мала близько п’яти метрiв. Залога кожного редуту сягала чотириста-п’ятсот чоловiк, i можливiсть оборонятися в них була велика. Кожен редут, крiм пiхоти, захищала ще й артилерiя; як правило, в кожному готовому редутi було по двi 3-фунтовi гармати. Стояли там i кiлька важких гармат. Росiяни могли б послати однаковий шквал вогню i з мушкетiв, i з гармат, i з кожного боку редуту.
Тi, що стрiляли, i тi, що ладували iм зброю, стояли б за надiйним захистком брустверiв та валiв, якi важко було б штурмувати. Крiм того, щоб перепинити можливий штурм, укрiплення були оточенi рогатками.
Редути стояли так, що iхнi залоги могли бачити одна одну; у промiжках мiж ними, 150-170 метрiв завширшки, кiлька таких укрiплень спiльно могли розпочати нищiвний перехресний вогонь. Що далi шведи намагалися б посуватися в глиб редутiв, то густiший i влучнiший ставав би перехресний вогонь, спрямований на них. Редути захищала велика вiйськова сила: Бiлгородський, Нечаевський i Неклюдовський пiхотнi полки, загалом близько 4 000 чоловiк, що iх пiдтримували вiд чотирнадцяти до шiстнадцяти 3-фунтових i кiлька важких гармат. До цього треба додати ще головну частину росiйськоi кiнноти, 17 драгунських полкiв: разом 10 000 шабель пiд командою генерала Меншикова. Вони чекали не на виднотi вiдразу за задньою лiнiею редутiв i також мали на пiдмогу тринадцять 2-фунтових гармат. Таким мiцним корком росiяни заткнули шведам единий шлях для наступу.
Росiйськi будiвельники працювали, не покладаючи рук, щоб закiнчити два останнi редути, а солдати iз сусiднiх, виглядаючи з-за брустверiв, у нетерплячому чеканнi спостерiгали iхню працю. Лiтнiй вiтер пiдхоплював стукiт сокир, якими орудували будiвельники, i через розпашiле вiд спеки поле доносив на пiвдень, де його чули шведськi вартовi, якi також чекали, що буде далi.
7. Шведське командування влаштовуе вiйськову нараду
Дедалi бiльша активнiсть росiян протягом недiльного ранку занепокоiла шведське командування. Багато генералiв особисто подалися до переднiх сторож поглянути, що дiеться в росiян. Король, як уже згадувано, звелiв вiднести його до однiеi з тих сторож, яку росiяни недавно атакували i яку вiн наказав був зняти. Генерал Левенгаупт також подався до сторож. Вiн був iз багатьох поглядiв незвичайною людиною. Дуже здiбний вояк, обiзнаний не тiльки у своiй справi, впевнений у собi, щирий християнин, розумний, на диво освiчений як на вiйськового (ранiше його прозивали «полковником-латинiстом»), чим вiн пишався. Генераловi була притаманна велика особиста мужнiсть: пiд час бою вiн завжди тримався спокiйно й незворушно i завжди не вагаючись кидався туди, де найгустiше роiлися кулi. А проте це була складна особистiсть. Вiн мав похмурий погляд на життя i виразну схильнiсть до песимiзму. У спiлкуваннi з iншими вiн не був гнучкий, i через це легко доходило до сварки. Щодо iнтриг, спрямованих проти нього, – дiйсних чи тiльки пiдозрюваних, – вiн мав надчутливий нюх, i це часто надавало його способовi думання ледь параноiдального вiдтiнку. Коли до цього доходило, вiн чи не в кожному кутку бачив наклепникiв. Обличчя в нього виявляло таку саму суперечливiсть, як i вдача: його риси свiдчили водночас про слабкiсть i про силу, очi були великi, наче трохи наляканi, з важкими повiками, що гармонiювали з довгим породистим носом i невеликим, але рiшучим ротом. Народився вiн п’ятдесят рокiв тому, в розпал запеклоi вiйни, у шведському вiйськовому таборi в Зеландii пiд Копенгагеном; його батько, вояк i великий землевласник, а також мати, сестра у других Карла Х, iз чванькуватим прiзвищем цу Гогенлое-Нойштайн унд Гляйхен, рано повмирали, залишивши його сиротою. Пiсля цього до його виховання доклав рук дехто з верхiвки шведського дворянства, зокрема Магнус Габрiель Делагардi та Карл Густаф Врангель, господар замку Скуклостера. Левенгаупт навчався в унiверситетах Лунда, Упсали й Ростока, у цьому останньому захистив дисертацiю.
Адам Левенгаупт
Його метою iз самого початку була дипломатична кар’ера. Та коли вiн повернувся на батькiвщину пiсля навчання в Нiмеччинi, надiя на посаду службовця виявилася такою малою, що йому довелося задуматись над своею подальшою долею. Як уже мовилося, перед молодими дворянами загалом було два шляхи, i якщо шлях пера для Левенгаупта виявився закритим, залишався тiльки шлях меча. Проте новi засади, що дiяли в армii Карла ХІ, де офiцери переважно повиннi були починати службу вiд найнижчих звань i поступово дослужуватися до вищих, анiтрохи не влаштовувала самовпевненого юнака. Як було узвичаено, вiн натомiсть пiшов служити у вiйсько за кордоном. Спершу вiн воював проти туркiв в Угорщинi, а потiм майже десять рокiв маршував пiд нiдерландськими прапорами у Фландрii. Коли 1700 року вибухнула вiйна, вiн став командиром одного з новостворених полкiв. Пiд час запеклих боiв у Прибалтицi Левенгаупт скоро виявив свiй хист. Вiн був единим iз шведських командирiв, якому щастило раз по раз перемагати дедалi численнiше й досвiдченiше росiйське вiйсько. 1705 року Левенгаупта призначено губернатором Риги й вiддано пiд його команду шведськi вiйська в Лiфляндii, Курляндii та Земгалii[17 - Земгалiя – пiвденно-схiдна частина сучасноi Латвii.]. То була дуже швидка кар’ера, безперечно, основана на його великому вмiннi та знаннi.
Вiн цiлком вiдповiдав тодiшнiм патрiархальним уявленням про командира, що мае бути як батьком рiдним своему вiйську, i справдi часто виявляв турботу про своiх солдатiв та офiцерiв, а його пiдлеглi також ставилися до нього добре; генерал любив поговорити про те, як вiн уболiвае за своiх бiдолашних воякiв. На вiйнi вiн був обережний – риса, що за тих обставин часто була чеснотою, але не завжди. Ця обережнiсть iнколи могла обернутися в щось дужче схоже на бездiяльнiсть.
Генерал Левенгаупт закiнчив свiй короткий огляд, повернувся до табору, до свого намету, й лiг спати. Його мучила бiгунка, i вiн не мав апетиту.
Опiвднi король скликав вiйськову нараду. Були запрошенi фельдмаршал Реншельд, королiвський радник граф Пiпер i командир Далекар-лiйського полку, полковник фон Сiгрот. Становище шведськоi армii робилося непевним. Практично тi, що облягли Полтаву, самi опинилися в облозi.
Останнiм часом натиск росiян чимраз дужчав. Вiдрiзанi вiд навколишнього свiту шведи дуже потерпали вiд нестачi майже всього, починаючи вiд харчiв i кiнчаючи бойовими запасами. З останнiми було скрутно. Тобто було досить набоiв до гармат, а от запас до мортир i гаубиць був недостатнiй. Та найбiльше бракувало куль i пороху для ручноi вогнепальноi зброi, а до всього ще й частина дрiбного пороху для мушкетiв була зiпсована й малопридатна. Становище було таке безнадiйне, що видано заборону говорити про нестачу пороху. У марних спробах поповнити запас набоiв, що весь час зменшувалися, багато офiцерiв вiддавали на перетоплювання своi олов’янi сервiзи, а також виливали кулi iз залiза.
Шведи бiгали внизу пiд мiстом i збирали ядра, вистрiленi з росiйських гармат. Ненастаннi дрiбнi сутички з ворогом могли призвести до того, що невеликий запас, який iще був, поволi, але невблаганно вичерпаеться, i тодi вiйсько дуже ослабне чи навiть стане цiлком безборонне перед добре годованою i добре озброеною росiйською армiею. Щодо iнших необхiдних речей, то мiсцевiсть навколо Полтави дедалi бiльше спустошували й висмоктували. Пiдвозити харчi було дуже важко, бо в околицях вiчно роiлися росiйськi загони. Їжi ставало дедалi менше. Крiм того, через страшну спеку тi запаси, що були ще, швидко псувалися, чому сприяла й нестача солi; замiсть неi вживали зiпсований порох. Цiни на те, що ще можна було купити, дуже пiдскочили: за кухоль горiлки треба було заплатити 8 далерiв, за маленький шматок м’яса – 4 далери. Голод почав показувати в армii свое сiре обличчя, а останнi два днi декотрi з’еднання не мали навiть хлiба. До всього, важко стало дiставати чисту воду. Справи з обмундируванням теж були кепськi. (Коли ми думаемо про шведських воякiв пiд Полтавою, то повиннi викликати в уявi образ не бадьорих смiливцiв у ошатних, добротних синiх мундирах, а лави виснажених горопах у зношеному, пошарпаному вбраннi.) Не тiльки люди страждали вiд того, що iм усього бракувало. Важко було також добувати фураж для сили-силенноi армiйських коней, тепер iх годували переважно листям. Була загроза, що через брак фуражу та води вони почнуть масово гинути, а без коней армiя не могла б обходитися. Проблеми з постачанням ще дужче загострилися тепер, коли всi вiйська були стягненi докупи на невеличкий клаптик землi. Що бiльше людей i тварин скупчувалося на тому обширi, то менше ставало ресурсiв. Те велетенське стовпище люду й худоби, яке зiбрали тут, гадаючи, що скоро вiдбудеться вирiшальна битва, у такому катастрофiчному становищi з постачанням могло протриматися тiльки дуже короткий час.
Ще бiльшою загрозою, нiж погане забезпечення, було те, що в армii почав падати бойовий дух.
До тiеi недiлi вiйсько мало за собою дев’ять рокiв виснажливих походiв. Ще коли воно залишало Саксонiю восени 1707 року, солдатiв почало опановувати почуття зневiри i безнадii. Вiдтодi спливло чимало часу, армiя заглиблювалася все далi на схiд, наздоганяючи ворога, що нiяк не давався в руки, ii пiдточували хвороби, голод, уперта партизанська вiйна, погана погода й сумнiв. Вирiшальна битва, що мала принести мир, такий бажаний для багатьох iз них, нiяк не наставала; солдати проклинали ворога, що все тiкав вiд них. Листи додому свiдчили про нескiнченну низку невдач i сумнiв, який дедалi наростав серед солдатiв. Гвардiйський полковник Карл Магнус Посе на початку квiтня 1708 року писав додому своему братовi: «Усi бажають, щоб Господь вiддав зрадливого ворога в нашi руки, пiсля чого, як ми сподiваемося, настане благословенний мир; нехай почуе нас Господь задля смертi Христовоi i його мук, бо ми вже починаемо ненавидiти цi щоденнi труднощi, якi не меншають, а бiльшають». Страхiтлива зима ще дужче знесилила армiю, яка все далi вiдривалася вiд батькiвщини; новi й новi злигоднi разом iз чимраз меншими шансами на перемогу призвели до того, що вже на початку весни бойовий дух шведiв вочевидь пiшов на спад.
Як уже згадувано ранiше, бойовий дух упав i в союзникiв шведiв – запорожцiв. Серед них уже визрiвав бунт. Шведи змушували Мазепу iздити верхи перед лавами зневiрених козакiв i звертатися до них iз теплим, пiдбадьорливим словом.
Однiею з причин падiння бойового духу в армii – але так само i його ознакою – можна вважати поганi знаки та вiщування, про якi багато мовилося протягом останнього пiврiччя. Коли вiйсько наприкiнцi 1708 року розташувалося на кiлька тижнiв в околицях Ромен, про це вiдразу пiшло багато чуток. Почали перешiптуватися, нiбито королевi пророкували, що вiн буде доти непереможним, доки не здобуде Рим. Оскiльки мiж назвами Рим i Ромни була певна подiбнiсть, дехто вважав, що тепер мае здiйснитися пророцтво i король скоро зазнае поразки. Гомонiли i про iншi зловiснi ознаки. (Так само, як ранiше iз вдячнiстю помiчали суцiльнi добрi ознаки для шведiв перед битвами, наприклад, бiля Клi-шова 1702 року чи бiля Фрауштадта 1706 року.) Ми не сумнiваемося, що вiра у вiщування була глибоко укорiнена в армii. Така дуже шанована особа, як, наприклад, священик драбантiв Єран Нурдберг – той, що потiм став iсторiографом короля, – запевняв, що йому було послано справжне знамення стосовно битви пiд Мальтiце за рiк до того, як вона вiдбулася. Вiн побачив ту битву увi снi й наперед визначив i ii дату, i ii перебiг. Такi знаки на небi, як несправжнi сонця, сонячнi затемнення та комети, теж, як правило, спостерiгали з тремтiнням. Саме комети ще й у 80-х роках XVII столiття мали майже незаплямлену славу вiщувань i ознак наближення Судного дня. Проте iхня слава як вiщувань почала блякнути, вiру в комети помалу перемагали вченi та iхня нова механiчна модель Всесвiту. Тодi у Швецii взагалi процвiтала забобоннiсть, у тiй Швецii, де вогнища на вiдьом ледь почали пригасати, але й далi жило багато уявлень iз чарiвного свiту давнiх часiв. Забобоннiсть була поширена в усiх станах суспiльства, сам король був дуже схильний вiрити в надприродне. Карл боявся темряви i залюбки спав у товариствi своiх воякiв, поклавши голову на колiна котромусь солдатовi. Проте в армii намагалися стримувати найгiршi вияви забобонностi, чарувати та «замовляти» зброю було суворо заборонено.
Оцiнювати волю до боротьби армii завжди важко, але в цьому випадку легко собi уявити, як гнiт постiйних невдач, великi втрати i вiдчуття дедалi бiльшого безсилля разом iз поступовою втратою вiри в майбутне пiдточували бойовий дух i солдатiв, i командирiв. До цього слiд додати розпачливе становище з харчами i все вiдчутнiше фiзичне виснаження через постiйнi дрiбнi сутички. Армiя просто-таки знемагала. (Нарiкали всi, i командування зробило спробу пiдняти пiдупалий дух з допомогою чуток: наприклад, мiж солдатами поширювали поголоску, що вже наближаеться велике пiдкрiплення.) Побiльшало дезертирiв. Дiйшло до того, що командир Далекарлiйського полку Сiгрот, який брав участь у нарадi, сказав королевi, що вiн уже не може покладатися на своiх солдатiв.
Таким самим тяжким було стратегiчне становище армii. Бiдолашне вiйсько опинилося в мiшку, замкнене в просторi не ширшому як п’ять миль мiж Днiпром, Пслом i Ворсклою. Пiсля того як бiльша частина росiйськоi армii перейшла Ворсклу й розташувалася укрiпленим табором, почався тиждень удаваного маневрування. Шведське командування даремно намагалося звабити росiян до вiдкритого бою; воно будь-що хотiло уникнути необхiдностi атакувати ворога, що стояв за мiцними укрiпленнями. 22 червня вся шведська армiя вишикувалася, чекаючи атаки росiян, але так i не дочекалася. Шведське командування поширювало також фальшивi рапорти про наближення допомоги i про свое тимчасове знесилення, якi через перекинчикiв мали б попасти царевi до рук i спокусити супротивника вийти зi своiх укрiплень та з-поза валiв i стати до вiдвертого бою. Але тi хитрощi та зваблювання не давали бажаного наслiдку. Росiяни вперто вiдмовлялися починати бiй на шведських умовах. Їхня зустрiчна стратегiя була пiдступна й добре продумана: замiсть приймати виклик до вiдкритого бою вони постiйно збiльшували натиск на пошарпану шведську армiю. Безнастанно покусуючи ii, вони намагалися виснажити шведiв i не дати iм забезпечити себе харчами. Росiянам у цьому щастило. Натиск на шведiв iще збiльшився, коли росiйська армiя наблизилася до Полтави, знову ж таки пiд захист мiцних польових укрiплень.
Як було насправдi з допомогою, чи iснувала якась можливiсть отримати ii? Шведське командування докладало великих зусиль, щоб здобути собi поповнення. Сподiвалися, що на схiд вирушить iз Польщi корпус Красова та вiйсько польського короля. Шведський мiнiстр у Польщi Вахслагер отримав наказ пришвидшити вiдправлення тих сил на росiйськi терени. Губернаторовi Вiсмара Рiдер’ельмовi звелено вирушити до Польщi зi своiми чотирма полками, з’еднатися з гарнiзонами, що стояли в Познанi та Ельбiнзi, а потiм простувати на Волинь i там чекати подальших наказiв. Якби, крiм того, пощастило втягти у вiйну Туреччину та ii васальну державу Крим, то це дуже змiцнило б шведську армiю. Наприкiнцi березня послано листа кримському хановi, а також через Бендери султановi до Константинополя. Шведи ще очiкували, сподiваючись на цю допомогу; командування покладало на неi великi надii, державний секретар Гермелiн, мiж iншим, сказав: «Ми стоiмо якраз на тому шляху, яким татари звичайно ходять на Москву. Може, й тепер вони приеднаються до нас».
П’ять днiв тому цi надii розвiялися з вiтром. 22 червня, того дня, коли армiя стояла, вишикувана до бою, полковник Сандул Кольца повернувся зi своеi дипломатичноi подорожi в Бендери. Йому товаришив також секретар Отто Вiльгельм Клiнковстрем, що iхав вiд командира шведськоi армii в Польщi Красова. Були й посланцi, що повернулися вiд татарського хана. Повiдомлення, якi привiз iз собою той гурт людей, гiрко розчарували шведське командування.
Виявилося, що корпус Красова i вiйсько польського короля застрягли на заходi Польщi за рiчкою Сяном бiля Ярослава. Мiж шведською армiею i тими силами стояв коло Львова корпус росiйського генерала Гольца (той корпус, крiм того, взаемодiяв iз польсько-литовським вiйськом гетьмана Сенявського). До того ж, шлях мiж Львовом i Полтавою (той, яким мав iти Красов) на переходi через Днiпро осiдлало велике украiнське укрiплене мiсто Киiв, що тодi належало Росii. Вiдстань мiж Ярославом i Полтавою була понад сто миль. Одне слово, пропала вся надiя на допомогу вiд Красова та польського короля Станiслава.
Годi було також сподiватися допомоги вiд туркiв i татар. Певне ж, новий татарський хан Девлет-Гiрей дуже хотiв втрутитися в гру i робив великi приготування до вiйни, але для вiдвертого походу проти росiян вiн повинен був мати згоду Константинополя. Проте султан з остороги перед готовим до нападу росiйським флотом i пiд впливом красномовства пiдкуплених радникiв волiв дотримуватися миру. Тому турецький уряд угамував войовничого хана й не дав йому дозволу вирушити в похiд; турки хотiли почекати й побачити, що буде далi. Вiдомостi, якi принесли посланцi, свiдчили, що на допомогу звiдти найближчим часом годi розраховувати.
Бiй на мостi
До Рiдер’ельма та його вiйська у Вiсмарi наказ виступати на схiд дiйшов аж у серединi березня. Вiд Вiсмара до Полтави було близько пiвтори сотнi миль. Отже, й звiдти розраховувати на допомогу не доводилося.
Усвiдомлення того, що допомоги не буде нiзвiдки, мало вирiшальний вплив на постанову шведського командування. Далi очiкувати не було глузду. У своiх розрахунках доводилося покладатись тiльки на власнi сили. Сидiти й нiчого не робити було неможливо через брак харчiв. До того ж, погане забезпечення загрожувало стати ще гiршим. Козаки в Украiнi були православнi, тож мали щонайменше чотири рази на рiк дотримуватися довгого посту. Саме тепер був другий такий пiст, що трохи полегшував забезпечення армii: населення i союзне вiйсько стримувалося в iжi, тому для шведiв ii залишалося бiльше. Але завтра, в понедiлок 28 червня, пiст закiнчувався[18 - У текстi поданi дати за старим стилем. Пiст перед святом Петра i Павла за новим стилем кiнчаеться 11 липня.]. Хоч загалом рiзниця була зовсiм невелика, а все ж таки це означало маленький крок до цiлковитого краху забезпечення армii. Було просто неможливо залишатися тут довше. Сам Реншельд висловив думку, що стояти пiд Полтавою можна ще хiба кiлька днiв. Становище було загрозливе. Треба було щось робити.
Про наступ за всiма приписами годi було й думати. Іти на Москву було неможливо, насамперед через нестачу набоiв. І артилерiя, i пiхота мали куль i пороху на один великий бiй, пiсля якого, можна сказати, все скiнчиться. (Пiсля бою в цiлiй армii залишиться близько 40 000 набоiв для ручноi зброi – 804 кiлограми подiлити на 20 грамiв, потрiбних на один набiй, – це означае, що кожен солдат отримае по 3-4 набоi, дуже мало, бо за нормального розподiлу на одного припадало десь 40 набоiв.) Єдиною реальною можливiстю було йти назад: вiдступати до Польщi. Але це важко було здiйснити, оскiльки головна росiйська армiя стояла дуже близько. Мавши за собою нерозгромлену ворожу силу, шведи не змогли б переправитися через Днiпро бiля Киева, а були б змушенi шукати переправи далеко пiвденнiше; це, у свою чергу, означало, що вiйськовi довелося б iти через великi порожнi простори. Такий шлях безлюдним краем за нестачi харчiв швидше за все призвiв би до того, що армiя вимерла б з голоду, а дехто вважав, що ii могли б вибити вщент. (Понад сто рокiв пiзнiше Наполеон спробував здiйснити такий масовий вiдступ, коли росiяни насiдали йому на п’яти, i той захiд, як вiдомо, скiнчився катастрофою.) Єдиним способом урятувати армiю в цiй безвиходi i вдало вiдступити до Польщi було завдати росiянам поразки. Тодi шведи вiдiрвалися б вiд ворога, i той не змiг би насiдати на них.
Можливо, – хоч це тiльки припущення, – на короля впливав якийсь дуже незрозумiлий, нелогiчний чинник, коли вiн зважував рiзнi альтернативи. Монарх, що мав усього двадцять сiм рокiв, напевне вiдчував нестерпний тягар безнадiйного становища; може, вiн уже чув помахи крил недалекоi поразки i хотiв уникнути такоi страшноi вiдповiдальностi. Але для нього, людини обов’язку в крайньому ii виявi, був тiльки один спосiб утечi вiд неi – смерть. В армii багато мовилося про те, що в бою король свiдомо шукав смертi. Вiн з’являвся в найнебезпечнiших мiсцях i постiйно пiдставляв себе росiйським кулям. Офiцери й солдати перешiптувалися, що король хоче, аби його застрiлили. Були й натяки на те, що король у тяжкi хвилини поширював свое бажання померти також на все вiйсько. Коли, як уже згадувано, один iз офiцерiв високого рангу зауважив, що на армiю вже не можна покладатися, мимовiльна реакцiя короля була дуже дивна. А саме: Карл сказав, що в такому разi вiн бажае, аби нi вiн сам, нi хтось iнший з армii не повернувся живий iз цього походу. Може, саме такi почуття спонукали короля врештi вiдкинути всяку обережнiсть i поставити все на одну карту. Може, самодержавному монарховi ввижався його особистий Рагнарек[19 - У скандинавськiй мiфологii: загибель богiв i цiлого свiту.]: уся армiя мала бути залучена до його власноi загибелi. Реакцiю короля можна порiвняти з реакцiею його батька, Карла ХІ, пiд час, м’яко кажучи, тривожного початку Сконськоi вiйни в сiмдесятих роках XVII столiття. Тодi Карл ХІ нiбито промурмотiв: «Хоч би й не повернутися звiдти, нiчого, крiм смертi, не жадаю».
План Полтавськоi битви
