1984

скачать книгу бесплатно

1984
Джордж Орвелл

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Джордж Орвелл належить до найвпливовiших письменникiв Великоi Британii середини та другоi половини ХХ ст., а роман-антиутопiю «1984» називають зразком жанру й довiдником iз важких часiв. Його популярнiсть останнiм часом помiтно зросла.

Двомислення, новомова, полiцiя думок, мiнiстерство любовi, що завдае болю, вганяе у вiдчай i знищуе iнакодумцiв, мiнiстерство миру, яке розпалюе вiйни, роботи-письменники, що продукують порнографiчну лiтературу для вiдволiкання мас… Орвелл вiдкрив нам очi на те, як функцiонують тоталiтарнi режими.

Брехня стане правдою. Ця брехня кожен день змiнюе минуле… Безперервно замiщаючи будь-якi факти, минуле може стати завтра зовсiм iншим – i саме це буде правдою. Кожен ваш погляд, кожен подих i жест уже давно вивчено. У вас немае права на бажання й емоцii… Роман бентежить, зворушуе, змушуе визнати його правдивiсть i замислитися.

Уперше книжку було опублiковано 8 червня 1949 року. Орвелл ii написав на тлi руiн, серед голодних, утомлених i змучених вiйною людей. Однак сьогоднi вона актуальна, як нiколи.

Джордж Орвелл

1984

Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi

Переклад з англiйськоi Богдани Носенок

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова

© Б. Носенок, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015

* * *

Частина перша

Роздiл перший

То був яскравий холодний квiтневий день. Годинник пробив першу пообiднi. Вiнстон Смiт, притиснувши пiдборiддя до грудей i щулячись вiд пронизливого вiтру, швидко ковзнув у склянi дверi Дому Перемоги, але все ж вихор пiску i пилу ввiрвався разом iз ним.

У пiд’iздi тхнуло вареною капустою й старими килимами. До стiни навпроти входу хтось пришпилив кольоровий плакат, мабуть, занадто великий для цього мiсця. На ньому було зображено тiльки величезне, завширшки бiльше як метр, обличчя людини рокiв сорока п’яти з грубуватими, але привабливими рисами й густими чорними вусами. Вiнстон попрямував до сходiв. Мабуть, не варто було витрачати час на виклик лiфта, бо навiть у найкращi часи вiн майже не працював, а тепер електроенергiю, вiдповiдно до програми економii, взагалi вимкнули в денний час, бо вже почалася пiдготовка до Тижня Ненавистi. Вiнстон мав здолати сiм сходових клiтин. Вiн iшов повiльно i кiлька разiв вiдпочивав: йому вже тридцять дев’ять рокiв, i до того ж на правiй нозi у нього варикозна виразка. Зi стiн кожного майданчика, прямо навпроти дверей лiфта, на нього дивилося величезне обличчя.

Це було одне з тих зображень, де очi спецiально малювали так, щоб погляд iх увесь час стежив за вами. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – було написано на плакатi знизу. Коли вiн увiйшов у свою квартиру, нiжний голос зачитував зведення цифр, що якось стосувалися витоплення чавуну. Голос iшов iз вмонтованоi у праву стiну кiмнати довгастоi металевоi пластини, яка нагадувала тьмяне дзеркало. Вiнстон повернув регулятор – голос став тихiшим, але слова можна було розiбрати. Цей прилад (вiн називався «телеекран») можна було приглушити, але вимкнути зовсiм було неможливо. Вiн пiдiйшов до вiкна – маленька щупла фiгурка, худобу якоi ще бiльше пiдкреслював синiй комбiнезон члена Партii. У нього було дуже свiтле волосся i рум’яне вiд природи обличчя, шкiра якого загрубiла вiд господарчого мила, тупих лез для голiння i холоду зими, яка щойно закiнчилася.

Ззовнi, навiть крiзь зачинене вiкно, свiт здавався холодним. Внизу, на вулицi, вiтер крутив пил i шматки паперу, i, хоча на синьому небi яскраво свiтило сонце, все було безбарвним, крiм усюди розклеених плакатiв. Обличчя з чорними вусами було всюди. Одне – на фасадi будинку навпроти. «СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ» – так свiдчив напис, а темнi очi пильно заглядали всередину Вiнстона. Нижче бився на вiтрi iнший плакат iз вiдiрваним кутом то вiдкриваючи, то закриваючи едине слово: «АНГСОЦ». Вдалинi над дахами ширяв гелiкоптер. Час вiд часу вiн пiрнав i зависав на мить, як величезна синя муха, а потiм по кривiй знову здiймався вгору. Це заглядав у вiкна полiцiйний патруль. Утiм, патрулям було байдуже. Не байдуже було тiльки Полiцii Думок.

За спиною Вiнстона голос iз телеекрана все ще щось бубонiв про чавун i перевиконання Дев’ятого Трирiчного Плану. Монiтор був одночасно приймачем i передавачем, що вловлював будь-який звук, крiм дуже тихого шепоту. Ба бiльше, доки Вiнстон був у телеекрана на оцi, його можна було не лише чути, а й бачити. Звичайно, нiколи не можна знати напевно, спостерiгають за тобою зараз чи нi. Можна тiльки гадати, як часто й у якому порядку Полiцiя Думок пiд’еднуеться до тiеi чи iншоi квартири. Цiлком можливо, що вони спостерiгають завжди й за кожним. У всякому разi вони могли пiд’еднатися до вашоi лiнii в будь-який момент. І доводилося жити, знаючи, що кожен звук хтось чуе i за кожним рухом хтось стежить, якщо цьому не заважае повна темрява. І люди так жили – бо звикли. Ця звичка стала вже iнстинктом.

Вiнстон так i стояв спиною до телеекрана. Так було безпечнiше, хоча вiн добре знав, що спина теж могла викривати. Приблизно за кiлометр над похмурим скупченням будинкiв височiла величезна бiла будiвля Мiнiстерства Правди, де вiн працював. І це, думав вiн iз невиразною огидою, Лондон – головне мiсто Першоi злiтноi смуги, третьоi за чисельнiстю населення провiнцii Океанii. Вiн щосили намагався пригадати дитинство, щоб згадати, чи таким було це мiсто ранiше. Чи завжди тягнулися цi квартали напiврозвалених будинкiв, побудованих ще в дев’ятнадцятому столiттi? Чи завжди iх стiни пiдпирали дерев’янi балки, вiкна були забитi картоном, дахи – вкритi iржавим залiзом, а дивнi огорожi палiсадникiв завалювалися врiзнобiч? Чи завжди були тут цi пустирi з купами битоi цегли, що зосталася пiсля бомбардування, порослi iван-чаем, пил тиньки в повiтрi? І ця жалюгiдна грибна цвiль дерев’яних халуп там, де бомби розшматували величезнi дiлянки? На жаль, вiн нiчого не мiг згадати, нiчого не зосталося в пам’ятi, крiм випадкових яскравих, але незрозумiлих i непов’язаних один з одним картин.

Мiнiстерство Правди – Мiнiправда Новомовою (Нова мова була офiцiйною мовою Океанii. Детальнiше про ii структуру та етимологiю дивись у Додатку) – рiзко вiдрiзнялося вiд навколишнiх будинкiв. Його величезна пiрамiдальна конструкцiя з блискучого бетону здiймалася в небо, тераса за терасою, метрiв на триста. З вiкна Вiнстона можна було прочитати красиво виписанi на бiлому фасадi три гасла Партii:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Говорили, що в Мiнiстерствi Правди три тисячi кiмнат над землею i стiльки само – у пiдземеллi. У рiзних кiнцях Лондона височiли ще три будiвлi приблизно такi самi на вигляд i розмiр. Вони придушували собою все, i з даху Дому Перемоги можна було вiдразу розгледiти всi чотири. Будинки належали чотирьом мiнiстерствам, на якi подiлявся весь урядовий апарат. Мiнiстерство Правди завiдувало всiею iнформацiею, керувало розвагами, освiтою i мистецтвом. Мiнiстерство Миру опiкувалося вiйною. Мiнiстерство Любовi пiдтримувало закон i порядок. А Мiнiстерство Достатку вiдповiдало за економiку. Новомовою iх називали так: Мiнiправда, Мiнiмир, Мiнiлюбов i Мiнiмаса.

Мiнiстерство Любовi було справдi найжахливiшим. У ньому взагалi не було вiкон. Вiнстон нiколи не був усерединi Мiнiстерства, навiть на пiв кiлометра не наближався до нього. У цей будинок ходили тiльки в офiцiйних справах, та й то треба було пройти крiзь лабiринт загороджень iз колючого дроту, сталевих дверей i замаскованих кулеметних блокiв. Вулицi, що вели до нього, патрулювали схожi на горил охоронцi в чорнiй формi, озброенi складними кийками.

Вiнстон рiзко обернувся. Вiн надав своему обличчю виразу повного оптимiзму – так було розсудливо робити, коли потрапляв у поле зору телеекрана. Вiн перетнув кiмнату й увiйшов у маленьку кухню. Вiнстон пожертвував своiм обiдом у iдальнi, хоча знав, що вдома нiчого немае, крiм кусня чорного хлiба, який краще приберегти на снiданок. Вiн дiстав з полицi пляшку безбарвноi рiдини з простою бiлою наклейкою «ДЖИН ПЕРЕМОГИ». Джин сповнював огидний сивушний запах, як у китайськоi рисовоi горiлки. Вiн налив майже цiлу чашку, приготувався й закинув у себе вмiст так, як ковтають лiки.

У ту саму секунду вилицi його почервонiли, з очей бризнули сльози. Напiй нагадував азотну кислоту: ковтаючи його, людина вiдчувала щось на зразок удару палицею по потилицi. Однак наступноi митi пожежа в животi припинилася, i свiт почав здаватися веселiшим. Вiнстон витягнув цигарку iз зiм’ятоi пачки – вони теж називалися «ЦИГАРКИ ПЕРЕМОГИ» – i, ненавмисно повернувши ii вертикально, розсипав тютюн на пiдлогу. Далi справа пiшла легше. Вiн повернувся в кiмнату i сiв за маленький столик лiворуч вiд телеекрана. З ящика столу дiстав тримач для ручок, пляшечку чорнил i товсту, з четверть листа, записну книжку з обкладинкою пiд мармур i червоним корiнцем.

Чомусь телеекран у його кiмнатi був незвично розташований. Зазвичай його помiщали на короткiй торцевiй стiнi, звiдки вiн мiг наглядати за всiею кiмнатою, але у Вiнстона його було причеплено на довгiй стiнi навпроти вiкна. Лiворуч вiд телеекрана була неглибока нiша, де i сидiв тепер Вiнстон. Імовiрно, коли будували будинок, нiша призначалася для книжкових полиць. Таким чином, Вiнстон мiг залишатися поза полем зору телеекрана: для цього треба було сiсти в нiшi й добре притиснутися до стiни. Звичайно, його можна було почути, але, якщо вiн не мiняв положення, побачити було неможливо. Така особливiсть кiмнати й наштовхнула його на те, що вiн збирався зробити.

На цю думку наштовхнула його й записна книжка. Це була напрочуд гарна рiч. Гладкий кремовий папiр трохи пожовкнув вiд часу: такий папiр не виготовляли вже рокiв сорок. Вiнстон, однак, думав, що книжка насправдi набагато старiша. Побачив вiн ii у вiтринi маленькоi брудноi крамнички в нетрях мiста (у якому саме районi, цього вiн уже не пам’ятав), i йому страшенно захотiлося купити ii. Вважалося, що члени Партii не повиннi вiдвiдувати звичайнi магазини («користуватися вiльним ринком», як було заведено казати), але цiеi заборони не дотримувалися надто суворо, бо деякi неможливо було дiстати у будь-який iнший спосiб. Вiнстон роззирнувся навсiбiч, прослизнув усередину крамнички й купив записну книжку за два з половиною долари. У той момент вiн не знав ще, навiщо йому ця книжка. З почуттям досконалого злочину Вiнстон принiс ii додому в портфелi. Навiть без единого запису в книжцi це вважалося страшним компроматом.

Вiнстон вирiшив вести щоденник. У принципi це не було незаконним (нiчого незаконного не було взагалi, бо давно вже не було i самих законiв), але якби когось спiймали за цим, то покаранням була б смерть або, щонайменше, двадцять п’ять рокiв таборiв. Вiнстон вставив пiр’iнку в ручку й облизав ii, щоб зняти мастило. Чорнильна ручка була архаiзмом, такими тепер зрiдка навiть розписувалися. Але вiн таемно i не без зусиль роздобув ii, бо вiдчував: на прекрасному кремовому паперi треба писати справжнiм пером, а не дряпати його автоматичним чорнильним олiвцем. Взагалi-то вiн не звик писати. Писали тепер тiльки дуже короткi записки, а все iнше зазвичай намовляли в Словопис. Але саме тут цi винаходи здавалися непотрiбними. Вiн занурив перо в чорнило i на мить завагався. Щось затремтiло у нього всерединi. Однак вiн зважився й проставив дату. Маленькими незграбними лiтерами вiн вивiв:

4 квiтня 1984 року

Вiнстон вiдкинувся назад. Вiн вiдчув почуття повноi безпорадностi. Вiн не був упевнений, що тепер 1984 рiк. Найшвидше, рiк правильний, тому що Вiнстон був переконаний: йому тридцять дев’ять, i народився вiн в 1944-го або 1945 року. Проте все ж таки визначити точну дату важко, завжди був ризик помилитися на рiк або два.

Для кого, раптом спало йому на думку, вiн пише цей щоденник? Для майбутнього, для тих, хто ще не народився. Вiнстон знову замислився над непевною датою, виведеною на сторiнцi, i тут його роздуми натрапили на «двомислення» – слiвце з Новомови. Тiльки тепер вiн усвiдомив масштаби розпочатоi ним справи. Як можна звертатися до майбутнього? Це неможливо. Якщо майбутне стане таким самим, як тепер, воно не захоче його почути, якщо ж воно вiдрiзнятиметься вiд сьогодення, всi його бiди втратять сенс.

Якийсь час вiн сидiв, втупившись у папiр. Телеекран передавав тепер гучну вiйськову музику. Смiшно, але Вiнстон, здавалося, не лише втратив здатнiсть висловлювати своi думки, а й начисто забув, що ж йому хотiлося довiрити щоденнику. Кiлька тижнiв вiн готувався до цiеi хвилини, i йому й разу не спало на думку, що потрiбнi не тiльки мужнiсть i смiливiсть. Писати буде неважко, вважав вiн. Треба просто перенести на папiр нескiнченний монолог, що тривав у його головi довгi-довгi роки. Але тепер раптом цей монолог зник. До того ж страшенно засвербiла варикозна виразка, яку вiн не наважувався чiпати, тому що пiсля цього вона завжди запалювалася. Секунди летiли, а в головi не було нiчого, крiм чистоi сторiнки, що так i лежала перед ним, свербiння в щиколотцi, реву музики та легкого сп’янiння вiд випитого джина.

Писати вiн почав несподiвано, як у лихоманцi, погано розумiючи, що вiн пише. Маленькi, якiсь дитячi лiтери поповзли то вгору, то вниз по сторiнцi… Вiн забув спочатку про заголовнi букви, а потiм i про роздiловi знаки.

4 квiтня 1984 року. Вчора ввечерi був у кiно. Тiльки фiльми про вiйну. Один дуже хороший про корабель iз бiженцями, який бомбили десь у Середземному морi. Глядачiв дуже потiшили кадри про товстуна, що намагався вiдплисти вiд гелiкоптера, що переслiдував його. Спершу показали, як вiн борсаеться у водi, прямо морська свинка, потiм його показали через прицiл гелiкоптера, потiм його продiрявили кулi, i вода навколо стала рожевою. Раптом вiн пiшов на дно, нiби вода проникла в нього через отвiр вiд кулi, глядачi надривалися вiд реготу, коли вiн тонув, потiм показали рятувальну шлюпку з дiтьми й гелiкоптер, що висiв над ними, там в шлюпцi була жiнка середнiх рокiв, можливо, еврейка з маленьким хлопчиком рокiв трьох на руках. Хлопчик кричав вiд страху i ховав голову в неi на грудях, наче намагався забратися в неi, а жiнка обiймала його i втiшала, хоча сама посинiла вiд страху, весь час закривала його собою, нiби думала, що ii руки можуть уберегти його вiд куль. Потiм гелiкоптер скинув 20-кiлограмову бомбу. Слiпучий спалах, i човен розлетiвся на друзки, потiм був прекрасний кадр: дитяча рука злiтае… вгору… вгору… прямо в повiтря, гелiкоптер iз камерою на борту. Мабуть, вiн стежив за нею, i було багато оплескiв серед членiв Партii, але жiнка з протоку раптом здiйняла галас i почала кричати, що не можна показувати це, не можна показувати в присутностi дiтей, не можна й це не правильно в присутностi дiтей, не можна так робити. Вона кричала, доки полiцiя не забрала ii, доки не вивела ii. Не думаю, що iй щось буде за це, нiхто не звертае уваги на пролiв, а це була типова реакцiя пролiв. Вони нiколи…

Вiнстон зупинився, почасти через судоми в руцi. Вiн не розумiв, що змусило його написати всю цю нiсенiтницю. Однак дивна рiч: коли вiн писав, зовсiм iнше враження спало йому в голову, спливло так чiтко, що здалося, нiби вiн зможе його записати. Вiн зрозумiв: саме цей випадок i змусив його сьогоднi пiти з роботи й розпочати щоденник.

Усе сталося вранцi в Мiнiстерствi. Утiм, чи можна сказати «сталося» про щось таке невизначене…

Було близько одинадцятоi години, i в Історичному Вiддiлi, де Вiнстон працював, готувалися до Двох Хвилин Ненавистi: виносили стiльцi з робочих кабiн i розставляли iх у центрi холу перед великим телеекраном. Вiнстон умостився в одному iз середнiх рядiв, коли несподiвано в хол увiйшли двое. Вiн знав iх в обличчя, але розмовляти з ними йому не доводилося. Першою ввiйшла дiвчина, яку часто вiн бачив у коридорах. Іменi ii вiн не знав, але знав, що вона працюе в Художньому Вiддiлi. Ймовiрно, налаштувальницею однiеi з лiтературних машин, оскiльки вiн бачив ii з розвiдним ключем i забрудненими машинним мастилом руками. Дiвчинi було рокiв двадцять сiм, у неi було густе темне волосся, обличчя, вкрите ластовинням, i швидкi спортивнi рухи. Вона мала дуже самовпевнений вигляд. Вузький червоний шарф – емблема Молодiжноi Антi-секс Лiги – обвивав ii стан, пiдкреслюючи красиву форму стегон. Вiнстону вона не сподобалася вiдразу. І вiн знав чому. У нiй все дихало атмосферою хокейних баталiй, обливань холодною водою, групових турпоходiв i повноi iнтелектуальноi невинностi й чистоти. Вiнстону не подобалися майже всi жiнки, особливо молодi й гарненькi. Саме жiнки, й передусiм молодi, були особливо фанатичними прихильниками Партii, слiпо вiрили гаслам, дилетантськи шпигували й вистежували будь-яке iнакомислення. Проте ця дiвчина здавалася йому ще небезпечнiшою. Якось у коридорi вона кинула на нього швидкий погляд, i цей погляд не лише пронизав його наскрiзь, а й на мить переповнив тихим жахом. У нього навiть майнула думка, що вона – секретний спiвробiтник Полiцii Думок, хоча це було й малоймовiрно. Проте поруч iз нею Вiнстон вiдчував дивну скутiсть, страх i ворожiсть.

Другим увiйшов чоловiк на iм’я О’Браен – член Внутрiшньоi Партii, який обiймав такий важливий i високий пост, що Вiнстон мiг тiльки здогадуватися про суть його обов’язкiв. Миттева тиша запанувала серед групи людей, що сидiла на стiльцях навколо, як тiльки вони побачили наближення людини у чорному спецодязi члена Внутрiшньоi Партii. О’Браен був великим, огрядним чоловiком iз товстою шиею й грубим обличчям. Але, незважаючи на таку грiзну зовнiшнiсть, у його манерах була якась чарiвнiсть. Вiн, наприклад, особливо поправляв окуляри на носi. Цей жест був кумедним, якимось iнтелiгентним, вiн обеззброював вас. Цей жест нагадував (якщо хтось ще мислив у таких категорiях) манеру дворянина вiсiмнадцятого столiття, що пропонуе вам табакерку з нюхальним тютюном. Вiнстон бачив О’Браена, можливо, раз десять-дванадцять – приблизно за стiльки ж рокiв. Вiн тягнувся до цiеi людини й не тому тiльки, що його бентежив контраст мiж вишуканими манерами та статурою професiйного боксера. Значно бiльшою мiрою таке ставлення до О’Браена викликало таемне переконання Вiнстона. Утiм, швидше, не переконання, а надiя, що полiтичнi погляди О’Браена не такi вже благонадiйнi. Щось в особi О’Браена нездоланно вселяло таку думку. Хоча, може, суть була не в неблагонадiйностi, може, на цю думку наводила його iнтелiгентнiсть. У всякому разi вiн справляв враження людини, з якою можна поговорити, якщо, звичайно, якось обдурити телеекран i зустрiтися вiч-на-вiч. Вiнстон нiколи не намагався перевiрити свою здогадку. Це було неможливо.

У цей момент О’Браен глянув на годинник, побачив, що вже майже рiвно одинадцята година, i, мабуть, вирiшив лишитися в Історичному Вiддiлi до кiнця Двох Хвилин Ненавистi. Вiн сiв у тому самому рядi, що i Вiнстон, через два стiльцi вiд нього. Мiж ними сидiла маленька рудувата жiнка, яка працювала в сусiднiй iз Вiнстоном кабiнцi. Чорнява дiвчина влаштувалася прямо за його спиною.

І тут же з телеекрану вирвався огидний скрипучий голос, нiби пустили якусь жахливу машину, забувши ii змастити. Вiд цих звукiв хотiлося скреготати зубами, а волосся вставало дибки. Ненависть почалася…

На екранi, як i завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Голдштейна – головного Ворога Народу. Дехто реагував дуже яскраво. Маленька рудувата жiнка скрикнула з жахом i вiдразою. Голдштейн, ренегат i вiдступник, колись дуже давно (як давно – нiхто точно не пам’ятав) був одним iз вождiв Партii, майже таким же знаменитим, як сам Старший Брат, але потiм став контрреволюцiонером, i його засудили до смертi. Якимось загадковим чином вiн втiк.

Програми Двох Хвилин Ненавистi кожен день змiнювалися, але в кожному головну роль грав Голдштейн. Вiн був найбiльшим зрадником, першим, хто заплямував чистоту Партii. Усi наступнi злочини проти Партii, всi зради, саботажi, ересi, ухили прямо випливали з вчення Голдштейна. Вiн був ще живий, десь переховувався i плiв павутину своiх змов. Можливо, вiн знайшов притулок за кордоном у своiх закордонних господарiв, а, може бути (такi чутки ходили час вiд часу), вiн переховувався в самiй Океанii.

У грудях Вiнстона щось стиснулося. Вiн нiколи не мiг без болiсних переживань бачити худе еврейське обличчя Голдштейна з пухнастим вiночком сивого волосся й маленькою цапиною борiдкою. У цьому розумному обличчi одночасно було щось, що викликало огиду, якийсь налiт старечого маразму. На кiнчику його довгого тонкого носа громадилися окуляри. Обличчя нагадувало морду вiвцi, й голос у нього був теж овечий. Як завжди, Голдштейн почав атакувати доктрину Партii, i, як i зазвичай, нападки були такими перебiльшеними, а факти так пересмикувались, що це було ясно i дитинi. Але водночас вони були досить правдоподiбними, i виникало тривожне вiдчуття, що хтось не дуже грамотний може повiрити його словам. Голдштейн лаяв Старшого Брата, виступав проти диктатури Партii, вимагав укладення негайного миру з Євразiею, обстоював свободу слова, свободу друку, свободу зiбрань, свободу думки й iстерично кричав, що революцiю зрадили. Вся ця швидка багатослiвна скоромовка в чомусь пародiювала звичний стиль ораторiв Партii. Мова його мiстила слова з Новомови, мабуть, iх було навiть бiльше, нiж у звичайнiй мовi будь-якого члена Партii. А доки вiн говорив, на екранi, за його головою, крокували нескiнченнi колони евразiйських солдатiв: шеренга за шеренгою крокували сильнi чоловiки iз застиглими азiйськими ликами, щоб нi в кого не зосталося сумнiву, яку реальнiсть намагаеться приховати Голдштейн за своею правдоподiбною дурницею. Обличчя солдат напливали на поверхню екрана i зникали, але iх тут же мiняли новi, точно такi самi. Одноманiтний i розмiрений солдатський крок створював фон для мекаючого голосу Голдштейна.

Не минуло й тридцяти секунд вiд початку Двох Хвилин Ненавистi, як половина тих, хто сидiв у холi, вже не стримували себе. Почулися скаженi вигуки. На самовдоволене овече обличчя на екранi й страхiтливу силу евразiйськоi армii не можна було дивитися спокiйно. Тiльки за самоi думки про Голдштейна людина вiдчувала мимовiльний страх i гнiв. Голдштейн був постiйним об’ектом ненавистi, на вiдмiну вiд Євразii або Естазii, тому що коли Океанiя воювала з однiею з цих держав, вона зазвичай пiдтримувала мирнi вiдносини з iншою. Але, як не дивно, хоча всi ненавидiли й зневажали Голдштейна, хоча щодня тисячу разiв на день iз трибун, з екранiв монiторiв, зi сторiнок газет i книг його теорii спростовувалися, викривалися, висмiювалися, виставлялися на загальний огляд як жалюгiдна дурниця (проте його слова справдi були дурницею), незважаючи на все це, його вплив нiколи не зменшувався. Завжди були простаки, якi чекали, щоб iх обдурили. Дня не минало, щоб Полiцiя Думок не викрила шпигунiв i саботажникiв, що дiяли за його вказiвкою. Вiн керував величезною пiдпiльною армiею – пiдпiльною мережею змовникiв, якi поставили собi за мету знищити Державу. Говорили, що ця органiзацiя називаеться Братством. Ходили чутки про страшну книгу, у якiй були зiбранi всi його еретичнi теорii. Книга поширювалася нелегально. Вона нiяк не називалася. Якщо про неi говорили, то називали просто – книга. Але все це були тiльки чутки. Нi про Братство, нi про книгу рядовий член Партii намагався не говорити.

До другоi хвилини ненависть походила вже на загальний сказ. Люди схоплювалися й знову сiдали, намагаючись перекричати мекаючий з екрана голос. Маленька рудувата жiнка аж горiла й хапала ротом повiтря, немов викинута на берег риба. Навiть важке обличчя О’Браена почервонiло. Вiн сидiв дуже прямо i важко дихав потужними грудьми, нiби протистояв штормовiй хвилi. Чорнява дiвчина, що влаштувалася ззаду Вiнстона, почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», несподiвано вона схопила важкий словник iз Новомови й жбурнула його в екран. Словник потрапив у нiс Голдштейну i вiдскочив, а голос усе лунав i лунав. Вiнстон зловив себе на тому, що i вiн кричить разом з усiма i люто б’е каблуком по перекладинi стiльця. Найстрашнiше у Двох Хвилинах Ненавистi було не в тому, що кожен повинен був прикидатися, зовсiм навпаки – в тому, що неможливо було ухилитися вiд участi. Через тридцять секунд уже не треба було i прикидатися. Пароксизм страху i мстивостi, бажання вбивати, мучити, бити по обличчю кувалдою, як електричний струм, проходили крiзь всiх присутнiх, перетворюючи кожного поза його волею у волаючого божевiльного зi страшною гримасою на обличчi. І все ж лють, яка охоплювала людину, була абстрактною, ненаправленою – як полум’я паяльноi лампи, ii можна було пересувати з одного предмета на iнший. І були митi, коли ненависть Вiнстона спрямовувалася зовсiм не проти Голдштейна, а проти Старшого Брата, Партii, Полiцii Думок. У такi митi його серце розкривалося назустрiч самотньому осмiяному еретику на екранi монiтора, единому зберiгачу правди й здорового глузду у свiтi брехнi. Але вже в наступну секунду вiн був заодно з його оточенням, i все, що говорилося про Голдштейна, здавалося йому чистою правдою. У такi митi його таемна огида до Старшого Брата змiнювалася обожнюванням, i Старший Брат, здавалося, височiв над усiма – непереможний, безстрашний захисник, що стоiть, як скеля, на шляху азiйських орд. А Голдштейн, незважаючи на всю свою вiдiрванiсть, безпораднiсть, сумнiвнiсть свого iснування на землi, здавався злим спокусником, здатним однiею силою свого голосу зруйнувати цивiлiзацiю.

Часом напругою волi вдавалося навiть перемикати свою ненависть. Лютим зусиллям, яким вiдриваеш голову вiд подушки пiд час нiчного кошмару, Вiнстону вдалося перенести ненависть з особи на екранi монiтора на темноволосу дiвчину, що була позаду нього. Чiткi, прекраснi картини спалахнули перед очима. Ось вiн гумовим кийком забивае ii на смерть. Ось оголену, прив’язуе до стовпа i пронизуе стрiлами, як Святого Себастьяна. Ось вiн гвалтуе ii i в момент найвищоi насолоди перерiзае iй горло. Вiн краще став розумiти, за що ненавидить ii. За те, що вона юна, гарненька i безстатева. За те, що вiн хоче спати з нею, але цього нiколи не станеться. За те, що навколо ii солодкого гнучкого стану, немов створеного для обiймiв, пов’язаний мерзенний червоний шарф – символ войовничоi цнотливостi.

Ненависть досягла свого пiку. Голос Голдштейна справдi перейшов у мекання, i на секунду його обличчя змiнилося овочами. Потiм воно розпливлося, i на екранi з’явилася фiгура евразiйського солдата. Величезний i страшний, вiн iшов на вас. Ось-ось вiн зiстрибне з екрана в хол зi своiм гуркiтливим автоматом. Дехто в першому рядi iнстинктивно вiдскочив назад. Але тут же пролунав подих полегшення: фiгура ворога розтанула, i на екранi з’явилося обличчя Старшого Брата – чорняве, вусате, повне сили i незбагненного спокою, воно заповнило майже весь екран. Нiхто не чув, що говорив Старший Брат. Напевно, це були простi пiдбадьорливi слова, на кшталт тих, що говорять у гуркотi бою, iх було важко розiбрати, але вони вселяли впевненiсть вже тим, що були сказанi. Потiм зникло з екрана й обличчя Старшого Брата, а замiсть нього з’явилися три великих гасла Партii:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата, здавалося, ще кiлька секунд проступало за словами гасел, нiби воно врiзалося в очi кожного i не могло зникнути вiдразу. Маленька рудувата жiнка схопилася й переважила через спинку стiльця, що стояв попереду неi. «Мiй рятiвник!», – шепотiла вона тремтячими губами й простягала руки до екрана, а потiм закрила обличчя руками. Здаеться, вона молилася.

І тут всi почали повiльно, самозабутньо, розмiрено скандувати: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!», дуже повiльно, знову i знову, з тривалою паузою мiж першим i другим «Б». Похмурi приглушенi звуки дивним чином нагадували голоси дикунiв, здавалося, за ними можна розрiзнити тупiт босих нiг i ритми тамтамiв. Напевно, так тривало з пiв хвилини. Цей рефрен часто лунав у хвилини великих потрясiнь. Почасти це було гiмном, який оспiвував мудрiсть i велич Старшого Брата, але набагато бiльше вiн нагадував самогiпноз, навмисне вимкнення свiдомостi за допомогою такого ритмiчного галасу. Все застигло всерединi Вiнстона. Пiд час Двох Хвилин Ненавистi вiн не мiг не впадати в загальне запаморочення, але цей напiвлюдський стогiн «Б-Б!» завжди приводив його в жах. Звичайно, i вiн скандував разом з усiма, не можна було iнакше. Приховувати своi почуття, стежити за виразом обличчя, чинити так, як роблять iншi, – все це давно стало iнстинктивною реакцiею людини. Але була секунда чи двi, коли вираз очей мiг його видати. І саме в таку мить трапилася дуже важлива рiч – якщо, звичайно, вона трапилася.

У цю секунду вiн зустрiвся очима з О’Браеном. О’Браен встав. Вiн зняв своi окуляри й характерним рухом знову посадив iх на носi. І була доля митi, коли iхнi погляди схрестилися. Доки вони дивилися один одному в очi, Вiнстон зрозумiв – так, вiн зрозумiв – О’Браен думае про те саме, про що i вiн сам. Їхнi думки передалися один одному. Помилки бути не могло. «Я з тобою, – здавалося, говорив погляд О’Браена. – Менi зрозумiлi твоi переживання. Я знаю все про твое презирство, ненависть, вiдразу. Не хвилюйся, я на твоему боцi». А потiм цей проблиск зник, i обличчя О’Браена стало таким же непроникним, як у всiх iнших.

Ось i все, i Вiнстон вже не був упевнений, що це сталося. Подiбнi випадки зазвичай не мали продовження. Але вони змiцнювали в ньому вiру в те, що крiм нього е ще вороги Партii. Може, чутки про широкомасштабнi пiдпiльнi дii були все-таки правдою? Може, Братство все-таки iснуе насправдi? Незважаючи на незлiченнi арешти, визнання й страти, не вiрилося, що Братство просто провокацiйний мiф. Інодi Вiнстон вiрив, що воно iснуе, iнодi – нi. Нiяких доказiв його iснування не було. Тiльки скороминущi погляди, якi щось значили, а могли й нiчого не означати, обривки випадково почутих розмов, напiвстертi написи на стiнах туалетiв, скупий рух рук пiд час зустрiчей двох абсолютно незнайомих людей, що нагадувало таемний пароль… Усе це були припущення, цiлком можливо – фантазii. Вiнстон повернувся у свою кабiнку, так i не глянувши бiльше на О’Браена. Йому навiть не спало на думку продовжити iх миттевий контакт. Це надто небезпечно, навiть якби вiн знав, як це зробити. Протягом секунди або двох вони обмiнялися двозначними поглядами, ось i все. Але навiть i це було пам’ятною подiею в тому замкнутому самотньому свiтi, у якому доводилося жити.

Вiнстон прокинувся й випростався. Його мучила вiдрижка – джин нагадував про себе.

Очi його ковзнули по сторiнцi. Виявляеться, допоки вiн роздумував, рука машинально писала. Але тепер це були не колишнi нерозбiрливi карлючки. Перо його хтиво линуло по гладкому паперi й виводило великими друкованими лiтерами:

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

Панiчний жах охопив його, хоча писати таке нiтрохи не небезпечнiше, нiж почати вести щоденник. Йому кортiло вирвати списанi сторiнки й кинути все це.

Однак вiн не став цього робити, тому що розумiв безглуздiсть такого вчинку. Не було нiякоi рiзницi, написав вiн «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи нi. Не було нiякоi рiзницi, продовжить вiн щоденник чи нi. Полiцiя Думок все одно знайде його. Вiн зробив уже найсерйознiший злочин, з якого випливали всi iншi. Навiть якби вiн нiколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоено. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, якi неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навiть кiлька рокiв, але рано чи пiзно вони обов’язково схоплять тебе.

Схоплять вночi – заарештовували завжди вночi. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, свiтло, що б’е в очi, кiльце суворих облич навколо лiжка. У бiльшостi випадкiв не було нi суду, нi повiдомлення про арешт. Люди просто зникали, i неодмiнно вночi. Ім’я вилучали з усiх спискiв, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твое заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вiнстон впав в iстерику. Вiн почав писати швидко i неакуратно:

вони розстрiляють мене i мене не хвилюе чи вони розстрiляють мене вб’ють пострiлом в потилицю мене не хвилюе геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострiлом в потилицю й мене не хвилюе геть Старшого Брата…

Вiн вiдкинувся вiд столу, засоромившись себе, i поклав ручку. У наступну мить вiн здригнувся: у дверi стукали… Уже! Вiнстон причаiвся, як миша, слабо сподiваючись, що людина, яка стукала, пiде, але стукiт повторився. Найгiрше в таких випадках зволiкати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторiчнiй звичцi, напевно, залишалося незворушним. Вiн пiдвiвся i важко рушив до дверей.

Роздiл другий

Уже взявшись за дверну ручку, Вiнстон побачив, що щоденник зостався на столi розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що iх можна розгледiти з iншого кiнця кiмнати. Незбагненна дурiсть. Нi, думав вiн, шкода бруднити гарний кремовий папiр. Вiн навiть у панiцi не захотiв закрити щоденник, доки сторiнки не просохли.

Вiн зiтхнув i вiдчинив дверi. Одразу по тiлу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозi стояла тьмяна пригнiчена жiнка з рiдким волоссям i зморшкуватим обличчям.

– Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно менi почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухнi? Вiн засмiтився, а…

Це була панi Парсонс – дружина сусiда по сходовiй клiтцi. (Партiя не дуже схвалювала слово «панi», всiх належало називати комрадами, але з деякими жiнками це чомусь не виходило.) Їй було рокiв тридцять, але на вигляд iй можна було дати набагато бiльше. Враження було таке, що в зморшках ii обличчя лежить пил. Вiнстон пiшов за нею по коридору.

Цi слюсарнi ремонтнi роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож вiн уже прийшов до повного занепаду. Вiд стiн i стелi постiйно вiдвалювався тиньк, труби лопалися за кожного мiцного морозу, дах протiкав, варто було тiльки випасти снiгу, опалювальна система працювала на половинному тиску – якщо ii не вимикали зовсiм з мiркувань економii. Для ремонту, якого ти не мiг зробити сам, потрiбно було отримати дозвiл високих комiсiй, а вони i з лагодженням розбитого вiкна тягнули вже два роки.

– Звичайно, якби Том був удома… – невпевнено сказала панi Парсонс.

Квартира у Парсонсiв була бiльшою, нiж у нього, i убозтво ii було iншого роду. Всi речi – пошарпанi й старi, нiби сюди навiдалася велика i зла тварина. На пiдлозi розкидано рiзне спортивне приладдя – хокейнi ключки, боксерськi рукавички, дiрявий футбольний м’яч, бруднi й вивернутi навиворiт труси, – а на столi уперемiш iз брудним посудом валялися м’ятi зошити. На стiнах червонiли прапори Молодiжного союзу й розвiдникiв i плакат вуличних розмiрiв – зi Старшим Братом. Як i у всьому будинку, тут стояв запах вареноi капусти, але його перебивав мiцний запах поту, залишений – це можна було вгадати з першого ж понюшку, хоча i незрозумiло, за якою ознакою, – людиною, якоi тут не було. В iншiй кiмнатi хтось на гребiнцi намагався стежити за вiйськовою музикою, яка лунала з екранiв.

– Це дiти, – пояснила панi Парсонс, кинувши кiлька боязких поглядiв на дверi. – Вони сьогоднi вдома. І звичайно…

Вона часто обривала фрази на половинi. Кухонний злив був майже до краiв повний брудноi зеленуватоi води, яка тхнула ще гiрше вiд капусти. Вiнстон опустився на колiна й оглянув кутник на трубi. Вiн терпiти не мiг ручноi працi й не любив нагинатися – вiд цього в нього починався кашель. Панi Парсонс безпорадно спостерiгала.

– Звичайно, якби Том був удома, вiн би за двi секунди прочистив, – сказала вона. – Том обожнюе таку роботу. У нього золотi руки – у Тома.

Парсонс працював разом iз Вiнстоном у Мiнiстерствi Правди. Це був товстий, але дiяльний чоловiк, приголомшливо дурний – згусток недоумкуватого ентузiазму, один iз тих вiдданих, мовчазних пролiв, якi пiдпирали собою Партiю надiйнiше, нiж Полiцiя Думок. У вiцi тридцяти п’яти рокiв вiн неохоче покинув ряди Молодiжного союзу. Перед тим же як вступити туди, вiн примудрився пробути в розвiдниках на рiк довше, нiж треба. У Мiнiстерствi вiн обiймав дрiбну посаду, яка не вимагала розумових здiбностей, зате був одним iз головних дiячiв спортивного комiтету i рiзних iнших комiтетiв, вiдповiдальних за органiзацiю туристських вилазок, стихiйних демонстрацiй, кампанiй з економii та iнших добровiльних починань. Зi скромною гордiстю вiн повiдомляв про себе, попихкуючи люлькою, що за чотири роки не пропустив у громадському центрi жодного вечора. Нищiвний запах поту – як би ненавмисний супутник великотрудного життя – супроводжував його всюди й навiть лишався пiсля нього, коли вiн iшов.

– У вас е гайковий ключ? – запитав Вiнстон, пробуючи гайку на з’еднаннi.

– Гайковий ключ? – сказала панi Парсонс, слабшаючи на очах. – Правда, не знаю. Може, дiти…

Почулося тупотiння, ще раз заревiла музика, i в кiмнату ввiрвалися дiти. Панi Парсонс принесла ключ. Вiнстон спустив воду i з огидою витягнув iз труби жмут волосся. Потiм як мiг вiдмив пальцi пiд холодною водою й перейшов до кiмнати.

– Руки вгору! – гаркнули йому.

Гарний дев’ятирiчний хлопчик iз суворим обличчям виринув з-за столу, нацiливши на нього iграшковий автоматичний пiстолет, а його сестра, рокiв на два молодша, нацiлилася деревинкою. Обидва були у формi розвiдникiв – синi труси, сiра сорочка i червона краватка. Вiнстон пiдняв руки, але з неприемним почуттям: надто вже злобно тримався хлопчик, гра була не зовсiм грою.

– Ти зрадник! – заволав хлопчик. – Ти злодiй думок! Ти евразiйський шпигун! Я тебе розстрiляю, я тебе знищу, я тебе вiдправлю на солянi шахти!

Вони почали стрибати навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!», «Злодiй думок!» – i дiвчинка наслiдувала кожний рух хлопчика. Це трохи лякало, як метушня тигренят, якi швидко виростуть у людожерiв. В очах у хлопчика була розважлива жорстокiсть, явне бажання вдарити або штовхнути Вiнстона, i вiн знав, що незабаром це буде йому до снаги, треба тiльки трохи пiдрости. Спасибi, хоч пiстолет не справжнiй, подумав Вiнстон.

Панi Парсонс злякано зиркала очима то на Вiнстона, то на дiтей. У цiй кiмнатi було свiтлiше, i Вiнстон iз цiкавiстю зазначив, що у неi справдi пил у зморшках.

– Такi галасливi, – сказала вона. – Засмутилися, що не можна подивитися на шибеникiв, – ось чому. Менi з ними пiти нiколи, а Том ще не скоро повернеться з роботи.

– Чому нам не можна подивитися, як вiшають? – заревiв хлопчик.

– Хочу подивитися, як вiшають! Хочу подивитися, як вiшають! – пiдхопила дiвчинка, стрибаючи навколо.

Вiнстон згадав, що сьогоднi ввечерi в Парку будуть вiшати евразiйських полонених – вiйськових злочинцiв. Це популярне видовище влаштовували приблизно раз на мiсяць. Дiти завжди скандалили, вимагали, щоб iх повели дивитися. Вiн уже вийшов за дверi квартири панi Парсонс, але не встиг пройти коридором i шести крокiв, як потилицю його обпiк нестерпний бiль. Нiби ткнули в шию червоним розпеченим дротом. Вiн повернувся на мiсцi й побачив, як панi Парсонс тягне хлопчика у дверi, а той засовуе в кишеню рогачку.

– Голдштейн! – закричав хлопчик, перед тим як зачинилися дверi. Однак найбiльше Вiнстона вразив вираз безпорадного страху на сiрому обличчi матерi.

Повернувшись до квартири, Вiнстон швидше пройшов повз телеекрани й знову сiв за стiл, усе ще потираючи потилицю. Музика в телеекранах замовкла. Уривчастий вiйськовий голос iз грубим задоволенням почав описувати озброення новоi Плавучоi Фортецi, поставленоi на якiр мiж Ісландiею й Фарерськими островами.

Нещасна жiнка, подумав вiн, життя з такими дiтьми – це життя в постiйному страху. Через рiк-другий вони стануть стежити за нею вдень i вночi, щоб зловити на iдейнiй невитриманостi. Тепер майже всi дiти жахливi. І найгiрше, що за допомогою таких органiзацiй, як розвiдники, iх методично перетворюють на неприборканих маленьких дикунiв, причому в них зовсiм не виникае бажання бунтувати проти партiйноi дисциплiни. Навпаки, вони обожнюють Партiю i все, що з нею пов’язане. Пiснi, ходи, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтiвками, вигукування гасел, поклонiння Старшому Братовi – все це для них захоплива гра. Їх нацьковують на чужинцiв, на ворогiв системи, iноземцiв, зрадникiв, шкiдникiв, злодiiв думок. Стало звичайною справою, що тридцятирiчнi люди бояться своiх дiтей. І не дарма: не минало тижня, щоб у «Таймс» не промайнула замiтка про те, як юний домашнiй шпигун – «маленький герой», за прийнятим висловом, – пiдслухав негативну фразу i донiс на батькiв у Полiцiю Думок.

Пекучий бiль вiд кулi з рогачки ущух. Вiнстон нерiшуче взяв ручку, не знаючи, що ще написати в щоденнику. Раптом вiн знову почав думати про О’Браена.