скачать книгу бесплатно
– Одинадцяте Видання – остаточне видання. Ми надаемо мовi завершеного вигляду – такою вона збережеться, коли вже не буде нiяких iнших мов. Коли ми закiнчимо, людям на кшталт вас доведеться вивчати ii заново. Ви, ймовiрно, думаете, що головна наша робота – придумувати новi слова. Зовсiм нi. Ми знищуемо слова десятками, сотнями щодня. Якщо завгодно, лишаемо вiд мови кiстяк. Одинадцяте Видання до 2050 року не буде мiстити жодного слова, що було б застарiлим i старомодним.
Вiн жадiбно вiдкусив хлiб, прожував i з педантським жаром вiв далi. Його худе темне обличчя пожвавилося, насмiшка в очах зникла, i вони стали мало не мрiйливими.
– Це прекрасно – знищувати слова. Головне смiття нагромадилося, звичайно, в дiесловах i прикметниках, а серед iменникiв – сотнi й сотнi зайвих. Не тiльки синонiмiв; е ж i антонiми. Ну скажiть, для чого потрiбно слово, яке е повною протилежнiстю iншому? Слово саме мiстить свою протилежнiсть. Вiзьмемо, наприклад, «голод». Якщо е слово «голод», навiщо вам «ситiсть»? «Неголод» нiчим не гiрше, навiть краще, тому що воно – пряма протилежнiсть, а «ситiсть» – нi. Або вiдтiнки й ступенi прикметникiв. До прикладу, слово «хороший». Якщо е «хороший», то е «поганий», так? Але «поганий» – негарне слово. Краще казати «нехороший». Це унеможливлюе суб’ективнiсть. Знову ж таки, якщо вам потрiбно щось сильнiше вiд «хорошого», який сенс мати цiлий набiр розпливчастих непотрiбних слiв – «чудовий», «прекрасний» тощо? «Плюс хороший» охоплюе тi самi значення, а якщо потрiбно ще сильнiше – «подвiйноплюсдобрий». Звичайно, ми й тепер уже користуемося цими формами, але в остаточному варiантi Новомови iнших не лишиться. У пiдсумку всi поняття поганого i хорошого будуть описуватися тiльки шiстьма словами, а по сутi, двома. Ви вiдчуваете, яка стрункiсть, Вiнстоне? Ідея, зрозумiло, належить Старшому Братовi, – схаменувшись, додав вiн.
Почувши iм’я Старшого Брата, обличчя Вiнстона мляво осяяв запал. Сайму його ентузiазм здався непереконливим.
– Ви не цiнуете Новомову як треба, – зауважив вiн як би з сумом. – Пишете на ньому, а думаете все одно на Старомовi. Менi траплялися вашi матерiали в «Таймс». У душi ви вiрнi Старомовi з усiею ii розпливчастiстю й непотрiбними вiдтiнками значень. Вам не вiдкрилася краса знищення слiв. Чи знаете ви, що Новомова – едина на свiтi мова, чий словник з кожним роком скорочуеться?
Це Вiнстон, звичайно ж, знав. Вiн посмiхнувся, як мiг спiвчутливо, не наважуючись розкрити рот. Сайм вiдкусив ще вiд чорноi скибки, нашвидку прожував i заговорив знову.
– Невже вам незрозумiло, що завдання Новомови – звузити горизонти думки? Зрештою ми зробимо мислезлочин просто неможливим – для нього не лишиться слiв. Кожне потрiбне поняття можна буде висловити одним-единим словом, значення слова буде суворо визначено, а побiчнi значення скасовано й забуто. В Одинадцятому Виданнi ми вже на пiдходi до цього. Проте процес триватиме i тодi, коли нас iз вами не буде на свiтi. З кожним роком усе менше й менше слiв, дедалi вужчим стае кордон думки. Зрозумiло, i тепер для мислезлочину немае нi виправдань, нi причин. Це тiльки питання самодисциплiни, керування реальнiстю. Однак врештi-решт i в них потреба вiдпаде. Революцiя завершиться тодi, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, АНГСОЦ – це Новомова, – промовив вiн з якимсь релiгiйним умиротворенням. – Чи спадало вам на думку, Вiнстоне, що до 2050 року, а то й ранiше, на землi не буде людини, яка змогла б зрозумiти нашу з вами розмову?
– Крiм… – iз сумнiвом почав Вiнстон i замовк.
У нього мало не зiрвалося з язика: «крiм пролiв», але вiн стримався, бо не був упевнений в доречностi цього зауваження. Сайм, однак, вгадав його думку.
– Проли – не люди, – недбало вiдбивав вiн. – До 2050 року, якщо не ранiше, по-справжньому нiхто не володiтиме Старомовою. Всю лiтературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспiр, Мiльтон, Байрон лишаться тiльки у варiантi Новомови, перетворенi не просто на щось iнше, а у власну протилежнiсть. Навiть партiйна лiтература стане iншою. Навiть гасла змiняться. Звiдки взятися гаслу «Свобода – це рабство», якщо скасовано саме поняття свободи? Атмосфера мислення стане iншою. Мислення в нашому сучасному значеннi взагалi не буде. Ортодокс не мислить – не потребуе мислення. Ортодоксальнiсть – стан несвiдомий.
В один прекрасний день, раптово вирiшив Вiнстон, Сайма знищать. Занадто розумний. Занадто глибоко дивиться й занадто ясно виражаеться. Партiя таких не любить. Одного разу вiн зникне. У нього це на обличчi написано.
Вiнстон доiв свiй хлiб i сир. Трохи повернувся на стiльцi, щоб узяти кружку з кавою. За столиком лiворуч немилосердно просторiкував чоловiк зi скрипучим голосом. Молода жiнка – можливо, секретарка – слухала його i радiсно погоджувалася з кожним словом. Час вiд часу до Вiнстона долiтав ii молодий i досить дурний голос, фрази на кшталт «Як це правильно!» Чоловiк не замовкав нi на мить – навiть коли говорила вона. Вiнстон бачив його в Мiнiстерствi й знав, що вiн обiймае якусь важливу посаду у Вiддiлi Лiтератури. Це був чоловiк рокiв тридцяти, з мускулистою шиею i великим рухомим ротом. Вiн злегка вiдкинув голову, i в такому ракурсi Вiнстон бачив замiсть його очей порожнi вiдблиски свiтла, вiдбитого очками. Моторошно робилося тому, що в цього чоловiка з рота вилiтав потiк звукiв, але з тим неможливо було зловити жодного слова. Тiльки раз Вiнстон розчув уривок фрази: «…повна й остаточна лiквiдацiя голдштеiзму» – обривок вискочив цiлком, як вiдлитий рядок у лiнотипi. В iншому це був суцiльний шум – ква-ква-ква-квакання. Слiв не можна було розiбрати, але загальний характер iх не викликав жодних сумнiвiв. Вiн ненавидiв Голдштейна i вимагав суворiших заходiв проти злодiiв думок i шкiдникiв, обурювався звiрствами евразiйськоi вояччини, вихваляв Старшого Брата i героiв Малабарського фронту, втiм, це значення не мало. У будь-якому разi кожне його слово було чистою ортодоксальнiстю, чистим АНГСОЦом. Дивлячись на цю безоку особу, що плескала ротом, Вiнстон мав дивне почуття, що перед ним не жива людина, а манекен. Не в людському мозку народжувалася ця мова – в гортанi. Виверження складалося зi слiв, але не було промовою в повному розумiннi, це був шум, вироблений у несвiдомому станi, квакання жаб.
Сайм замовк i ручкою ложки малював у калюжi соусу. Крякання за сусiднiм столом тривало з колишньою швидкiстю, легко помiтне в загальному гулi.
– У Новомовi е слово, – сказав Сайм, – не знаю, чи вiдомо воно вам: «жабомов» – людина, що квакае, як жаба. Одне з тих цiкавих слiв, у яких два протилежних значення. У застосуваннi до противника – це докiр; у застосуваннi до того, з ким ви згоднi, – похвала.
Сайма безсумнiвно знищать, знову подумав Вiнстон. Подумав iз сумом, хоча чудово знав, що Сайм зневажае його й не дуже любить i цiлком може оголосити його злодiем думки, якщо знайде для цього пiдстави. Із Саймом щось трiшки не так. Чогось йому бракуе: обачностi, вiдстороненостi, якоiсь рятiвноi дурницi. Не можна сказати, що вiн не ортодокс. Вiн вiрить у принципи АНГСОЦу, шануе Старшого Брата, вiн радiе перемогам, ненавидить злодiiв думок не лише щиро, а й завзято i невтомно, причому володiючи найостаннiшими даними, не потрiбними рядовому партiйцю. Але ореол сумнiвноi репутацii завжди кружляв навколо нього. Вiн говорив те, про що говорити не варто, вiн прочитав дуже багато книжок, вiн навiдувався в кафе «Каштанове дерево», яке обмилували художники й музиканти. Заборони, навiть неписаноi заборони, на вiдвiдування цього кафе, «Каштанового дерева», не було, але над ним тяжiло щось зловiсне. Колись там збиралися вiдставнi партiйнi вождi, що втратили довiру (потiм iх прибрали остаточно). З чуток, бував там скiльки-то рокiв або десятилiть тому сам Голдштейн. Долю Сайма неважко було вгадати. Але безсумнiвно було i те, що якби Сайму вiдкрилося, хоч на три секунди, яких поглядiв дотримуеться Вiнстон, Сайм негайно донiс би на Вiнстона в Полiцiю Думок. Утiм, як i будь-який чоловiк на його мiсцi, але все ж Сайм швидше. Ортодоксальнiсть – стан несвiдомий.
Сайм пiдвiв голову.
– Он iде Парсонс, – сказав вiн.
У голосi його пролунало: «нестерпний дурень». І справдi мiж столиками пробирався сусiд Вiнстона по дому «Перемога» – невисокий, бочкоподiбних обрисiв чоловiк iз русявим волоссям i жаб’ячим обличчям. У тридцять п’ять рокiв вiн уже вiдростив черевце й складки жиру на загривку, але рухався по-хлоп’ячому легко. Та й вигляд вiн мав хлопчика, тiльки великого: хоча був одягнений у формений комбiнезон, весь час хотiлося уявити його собi в синiх шортах, сiрiй сорочцi й червонiй краватцi розвiдника. Уявi малювалися ямки на колiнах i закоченi рукави на пухких руках. У шорти Парсонс справдi одягався за кожноi нагоди – i в туристських вилазках, i на iнших заходах, якi вимагали фiзичноi активностi. Вiн привiтав обох веселим «Добридень, добридень!» i сiв за стiл, обдавши iх мiцним запахом поту. Все обличчя його було вкрите росою. Здатнiсть видiляти пiт у Парсонса була видатна. У клубi завжди можна було вгадати, що вiн пограв у настiльний тенiс, по мокрiй ручцi ракетки. Сайм витягнув смужку паперу з довгим стовпчиком слiв i почав читати, тримаючи напоготовi чорнильний олiвець.
– Тiльки поглянь, навiть в обiд працюе, – сказав Парсонс, штовхнувши Вiнстона в бiк. – Захоплюеться, а? Що у вас там? Напевно, я не зрозумiю. Смiте, знаете, чому я за вами ганяюся? Ви в мене пiдписатися забули.
– На що пiдписка? – запитав Вiнстон, машинально потягнувшись до кишенi. Приблизно чверть зарплати йшла на добровiльнi пiдписки, такi численнi, що iх i згадати було важко.
– На Тиждень Ненавистi – пiдписка за мiсцем проживання. Я будинковий скарбник. Не жалiемо зусиль – зганьбити себе не дамо. Скажу вiдверто, якщо наш будинок «Перемога» не виставить найбiльше прапорiв на вулицi, так не з моеi вини. Ви два долари обiцяли.
Вiнстон знайшов i вiддав два пом’ятих, заяложених папiрцi, i Парсонс акуратним почерком малограмотного записав його в блокнотик.
– Мiж iншим, – сказав вiн, – я чув, мiй малий негiдник запустив у вас учора з рогачки. Я на нього добряче нагримав. Навiть пригрозив: ще раз повториться – вiдберу рогачку.
– Напевно, засмутився, що його не пустили на страту, – сказав Вiнстон.
– Так, знаете… я що хочу сказати: вiдразу видно, що вихований у правильному дусi. Пустотливi негiдники – що один, що iнша, – але захопленi! Одне в головi – розвiдники, ну i вiйна, звичайно. Знаете, що донька вткнула минулоi недiлi? У них похiд був у Беркампстед – так вона зманила ще двох дiвчат, що вiдкололися вiд загону, i вони до вечора стежили за однiею людиною. Двi години йшли за нею, i все лiсом, а в Амершемi здали його патрулю.
– Навiщо це? – злегка сторопiвши, запитав Вiнстон.
Парсонс переможно вiв далi:
– Донька здогадалася, що вiн ворожий агент, якого висадили на парашутi або ще якось. Але ось у чому суть. Чому, ви думаете, вона його запiдозрила? Туфлi на ньому чудовi – нiколи, каже, не бачила на людинi таких туфель. Що, якщо iноземець? Сiм рокiв плюгавцi, а кмiтлива яка, а?
– І що з ним зробили? – запитав Вiнстон.
– Ну вже цього я не знаю. Та я не здивуюся, якщо… – Парсонс зобразив, нiби цiлиться з рушницi, й клацнув язиком.
– Дуже добре, – в неуважностi виголосив Сайм, не вiдриваючись вiд свого листка.
– Звичайно, нам не можна втрачати пильнiсть, – пiдтакнув Вiнстон.
– Вiйна, самi розумiете, – сказав Парсонс.
Наче на пiдтвердження його слiв телеекрани в них над головами заграли фанфари. Але на цей раз була не перемога на фронтi, а повiдомлення з Мiнiстерства Достатку.
– Комради! – крикнув енергiйний молодий голос. – Увага, комради! Чудовi звiстки! Перемога на виробничому фронтi. Пiдсумковi данi про виробництво всiх видiв споживчих товарiв показують, що проти минулого року рiвень життя пiдвищився не менше нiж на двадцять вiдсоткiв. Сьогоднi вранцi по всiй Океанii прокотилася нестримна хвиля стихiйних демонстрацiй. Трудящi полишили заводи й установи i з прапорами пройшли вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братовi за нове щасливе життя пiд його мудрим керiвництвом. Ось деякi пiдсумковi показники. Продовольчi товари…
Слова «наше нове щасливе життя» повторилися кiлька разiв. Останнiм часом iх полюбило Мiнiстерство Достатку. Парсонс, струснувшись вiд фанфари, слухав, вiдкривши рот, урочисто, з виразом повчальноi нудьги. За цифрами вiн встежити не мiг, але розумiв, що вони мають радувати. Вiн витяг iз кишенi величезну смердючу трубку, до половини набиту обвугленим тютюном. За норми тютюну сто грамiв на тиждень людина мало коли дозволяла собi набити трубку доверху. Вiнстон курив цигарку «Перемога», намагаючись тримати ii горизонтально. Новий талон дiяв тiльки iз завтрашнього дня, а в нього зоставалося всього чотири цигарки. Вiн намагався вiдволiктися вiд стороннього шуму й зосередитися на тому, що виливалося з телеекрана. Здаеться, були навiть демонстрацii подяки Старшому Братовi за те, що вiн збiльшив норму шоколаду до двадцяти грамiв на тиждень. Але ж тiльки вчора оголосили, що норму ЗМЕНШЕНО до двадцяти грамiв, подумав Вiнстон. Невже в це повiрять – через 24 години? Повiрять. Парсонс повiрив легко, дурна тварина. Безокий за сусiднiм столом – фанатично, з пристрастю, з несамовитим бажанням виявити, викрити, знищити всякого, хто скаже, що на минулому тижнi норма була тридцять грамiв. Сайм теж повiрив, тiльки грайливiше, за допомогою двомислення. Так що це – у нього ОДНОГО не вiдбило пам’ять?
Телеекрани все вивергали казкову статистику. Порiвнюючи з минулим роком, стало бiльше iжi, бiльше одягу, бiльше будинкiв, бiльше меблiв, бiльше каструль, бiльше палива, бiльше кораблiв, бiльше гелiкоптерiв, бiльше книг, бiльше новонароджених – усього бiльше, крiм хвороб, злочинiв i божевiлля. З кожним роком, iз кожною хвилиною все i вся рвучко пiднiмалося до нових i нових висот. Так само як Сайм перед цим, Вiнстон узяв ложку i став возити нею в пролитому соусi, надаючи довгiй калюжi правильнi контури. Вiн з обуренням думав про свiй побут, про умови життя. Чи завжди воно було таким? Чи завжди був такий смак у iжi? Вiн оглянув iдальню. Низька стеля, набитий зал, бруднi вiд тертя незлiченних тiл стiни; обшарпанi металевi столи й стiльцi, що стоять так близько один вiд одного, що неможливо було сидiти, не торкнувшись лiктем сусiда; гнутi ложки, пощербленi тацi, грубi бiлi кружки; всi поверхнi сальнi, в кожнiй щiлинi бруд; i кислуватий змiшаний запах кепського джина, кепськоi кави, пiдливи з мiддю й заношеного одягу. Чи завжди так неприемно було твоему шлунку i шкiрi, чи завжди було це вiдчуття, що тебе обкрадено, обдiлено? Правда, за все свое життя вiн не мiг пригадати нiчого iстотно iншого. Скiльки вiн себе пам’ятав, iжi нiколи не було вдосталь, нiколи не було цiлих шкарпеток i бiлизни, меблi завжди були обшарпаними й хиткими, кiмнати – нетопленими, поiзди в метро – переповненими, будинки – застарiлими, хлiб – темним, кава – мерзенною, чай – рiдкiстю, цигарки – лiченими: нiчого дешевого i в достатку, крiм синтетичного джина. Звичайно, тiло старiе, i все для нього стае не таким, але якщо нудно тобi вiд незручного, брудного, убогого життя, вiд нескiнченних зим, зашкарублих шкарпеток, вiчно несправних лiфтiв, вiд крижаноi води, шорсткого мила, вiд цигарки, що розпадаеться в пальцях, вiд дивного i мерзенного смаку iжi, чи не означае це, що такий устрiй життя НЕ нормальний? Якщо вiн здаеться нестерпним – невже це родова пам’ять нашiптуе тобi, що колись жили iнакше?
Вiн знову оглянув судову залу. Майже всi люди були потворними – i будуть потворними, навiть якщо переодягнуться з формених синiх комбiнезонiв у будь-що iнше. Вдалинi пив каву низенький чоловiк, дивно схожий на жука, його оченята з пiдозрою зиркали на всi боки. Якщо не роззираешся довкруж, подумав Вiнстон, до чого ж легко повiрити, нiби iснуе i навiть переважае запропонований Партiею iдеальний тип: високi м’язистi юнаки та пишногрудi дiвчата, свiтловолосi, безтурботнi, засмаглi, життерадiснi. Насправдi ж, скiльки вiн мiг судити, жителi Злiтноi Смуги Один здебiльшого були дрiбними, темними й непривабливими. Цiкаво, як розмножився в мiнiстерствах жукоподiбний тип: приземкуватi, низенькi чоловiки з раннiми черевцями та метушливими рухами, товстими непроникними обличчями й маленькими очима. Цей тип якось особливо процвiтав пiд партiйною владою.
Завершивши сурмою повiдомлення з Мiнiстерства Достатку, телеекрани заграли бравурну музику. Парсонс вiд бомбардування цифрами виповнився розсiяного ентузiазму i вийняв iз рота трубку.
– Так, добре потрудилося нинiшнього року Мiнiстерство Достатку, – промовив вiн i з виглядом знавця кивнув. – До речi, Смiте, у вас, бува, не знайдеться вiльного леза?
– Жодного, – вiдповiв Вiнстон. – Пiвтора мiсяця останнiм голюся.
– Ех… просто вирiшив запитати про всяк випадок.
– Не шукайте, – сказав Вiнстон.
Квакання за сусiднiм столом, що стихло було пiд час мiнiстерського звiту, вiдновилося з колишньою силою. Вiнстон чомусь згадав панi Парсонс, ii рiдке розпатлане волосся, пил у зморшках. Рокiв через два, а то й ранiше, дiтки донесуть на неi в Полiцiю Думок. Їi знищать. Сайма знищать. Його, Вiнстона, знищать. О’Браена знищать. Парсонса ж, навпаки, нiколи не знищать. Безокого чоловiка-квакуна нiколи не знищать. Дрiбних жукоподiбних людей, що спритно снують лабiринтами мiнiстерств, теж нiколи не знищать. І ту дiвчину з Вiддiлу Лiтератури не знищать. Йому здавалося, що вiн iнстинктивно вiдчувае, хто загине, а хто вцiлiе, хоча чим саме забезпечуеться виживання, навiть не поясниш.
Тут його вивело iз задуми грубе вторгнення. Жiнка за сусiднiм столиком, злегка повернувшись, дивилася на нього. Та сама, з темним волоссям. Вона дивилася на нього скоса, з незрозумiлою пильнiстю. І як тiльки вони зустрiлися очима, вiдвернулася.
Вiнстон вiдчув, що по хребту потiк пiт. Його охопив огидний жах. Жах майже вiдразу пройшов, але настирливе вiдчуття незатишностi зосталося. Чому вона за ним спостерiгае? Вiн, на жаль, не мiг згадати, чи сидiла вона за столом, коли вiн прийшов, або з’явилася пiсля. Але вчора на Двох Хвилинах Ненавистi вона сiла прямо за ним, хоча нiякоi потреби в цьому не було. Дуже ймовiрно, що вона хотiла послухати його – перевiрити, чи достатньо голосно вiн кричить.
Як i минулого разу, вiн подумав: навряд чи вона штатний працiвник Полiцii Думок, але ж добровiльний шпигун i е найнебезпечнiшим шпигуном. Вiн не знав, чи давно вона на нього дивиться, – може, вже п’ять хвилин, – а стежив вiн сам за своiм обличчям весь цей час, невiдомо. Якщо ти в громадському мiсцi або в полi зору телеекрана й дозволив собi замислитися – це небезпечно, це страшно. Тебе може видати незначна дрiбниця. Нервовий тик, тривога на обличчi, звичка бурмотiти собi пiд нiс – усе, у чому можна угледiти ознаку аномалii, спробу щось приховати. У будь-якому разi недозволений вираз обличчя (наприклад, недовiрливий, коли оголошують про перемогу) – вже злочин. У Новомовi навiть е слово для нього: ОБЛИЧЧЕЗЛОЧИН.
Дiвчина знову сидiла, повернувшись до Вiнстона спиною. Зрештою, може, вона й не стежить за ним; може, це просто збiг, що вона два днi поспiль з’являеться бiля нього поруч. Цигарка у нього згасла, i вiн обережно поклав ii на край столу. Докурить пiсля роботи, якщо вдасться не розсипати тютюн. Цiлком можливо, що жiнка за сусiднiм столом – розвiдниця, цiлком можливо, що в найближчi три днi вiн опиниться в пiдвалах Мiнiстерства Любовi, але недопалок пропасти не повинен. Сайм склав свiй папiрець i сховав у кишеню. Парсонс знову заговорив.
– Я вам не розповiдав, як моi шибеники спiдницю пiдпалили на базарнiй торговцi? – почав вiн, посмiюючись i не випускаючи з рота чубук. – За те, що завертала ковбасу в плакат зi Старшим Братом. Пiдкралися ззаду i цiлою коробкою сiрникiв пiдпалили. Думаю, сильно обгорiла. Ось негiдники, а? Але захопленi, як тi хорти! Це iх у розвiдникiв так натаскують – як можна краще, краще навiть, нiж у мiй час. Як ви думаете, чим iх озброiли в останнiй раз? Слуховими трубками, щоб пiдслуховувати через замкову щiлину! Дочка принесла вчора додому й випробувала ii на дверях нашоi вiтальнi – каже, чутно вдвiчi краще, нiж просто вухом! Звичайно, я вам скажу, це тiльки iграшка. Але думкам дае правильний напрям, а?
Тут телеекрани видали пронизливий свист. Це був сигнал стати до роботи. Усi цi трое чоловiкiв звелися на ноги та приедналися до тисняви бiля лiфтiв, i рештки тютюну висипалися з цигарки Вiнстона.
Роздiл шостий
Вiнстон писав у щоденнику:
Це сталося три роки тому. Був темний вечiр у провулку бiля великого вокзалу. Вона стояла бiля пiд’iзду пiд вуличним лiхтарем, що майже не освiтлював. Молоде обличчя було сильно нафарбоване. Це i привернуло мою увагу – бiлизна обличчя, схожого на маску, яскраво-червонi губи. Партiйнi жiнки нiколи не фарбуються. На вулицi не було бiльше нiкого, не було телеекранiв. Вона сказала: «Два долари». Я…
Йому стало важко продовжувати. Вiн закрив очi й натиснув на повiки пальцями, щоб прогнати настирливе бачення. Нестерпно хотiлося вилаятися – довго i на повний голос. Або вдаритися головою об стiну, стусаном перекинути стiл, запустити у вiкно чорнильницею – буянням, гамiром, болем – чим завгодно – заглушити спогад, що рвав душу.
Твiй найлютiший ворог, подумав вiн, – це твоя нервова система. Будь-якоi хвилини внутрiшне напруження може вiдбитися на твоiй зовнiшностi. Вiн згадав перехожого, якого зустрiв на вулицi кiлька тижнiв тому: нiчим не примiтний чоловiк, член Партii, рокiв тридцяти п’яти або сорока, худий i досить високий, iз портфелем. Вони були в кiлькох кроках один вiд одного, i раптом лiвий бiк обличчя у перехожого сiпнувся. Коли вони порiвнялися, це повторилося ще раз: скороминуща судома, тик, короткий, як клацання фотографiчного затвора, але, мабуть, звичний. Вiнстон тодi подумав: бiдоласi капут. Страшно, що людина цього, напевно, не помiчала. Але найжахливiша небезпека з усiх – розмовляти увi снi. Вiд цього, здавалося Вiнстону, ти взагалi не можеш втекти.
Вiн перевiв дух i став писати далi:
Я ввiйшов за нею в пiд’iзд, а звiдти через двiр у напiвпiдвальну кухню. Бiля стiни стояло лiжко, на столi лампа з прикрученим гнiтом. Жiнка…
Роздратування не минало. Йому хотiлося плюнути. Згадавши жiнку в напiвпiдвальнiй кухнi, вiн згадав Кетрiн, дружину. Вiнстон був одружений – колись був, а може, й досi; як вiн знав, дружина не померла. Вiн нiби знову вдихнув важке, сперте повiтря кухнi, змiшаний запах брудноi бiлизни, клопiв i дешевих парфумiв – мерзенних i разом iз тим спокусливих, тому що партiйна жiнка нiколи не користувалася парфумами, ба бiльше, навiть неможливо було це уявити. Бризкалися тiльки проли. Для Вiнстона запах парфумiв був нерозривно пов’язаний iз блудом.
Це був його перший грiх за два роки. Мати справу з повiями, звичайно, заборонялося, але заборона була з тих, якi ти час вiд часу насмiлюешся порушити. Небезпечно – але не смертельно. Попався з повiею – п’ять рокiв табору, максимум, якщо немае обтяжливих обставин. І справа не така вже й складна; аби не заскочили за злочинним актом. Бiднi квартали кишiли жiнками, готовими продати себе. А купити повiю можна було за пляшку джина: проли не мали права на джин. Негласно Партiя навiть заохочувала проституцiю – як випускний клапан для iнстинктiв, якi все одно не можна придушити. Проста розпуста не мала великого значення, аби була тiльки злодiйкуватою й безрадiсною, а жiнка – з найбiднiшого i зневаженого класу. Непростимий злочин – зв’язок мiж членами Партii. Але, хоча пiд час великих чисток обвинуваченi незмiнно зiзнавалися i в цьому злочинi, уявити, що таке трапляеться в життi, було важко.
Партiя прагнула не просто завадити тому, щоб мiж чоловiками й жiнками виникали тенета, якi не завжди пiддаються ii впливу. Їi справжньою негласною метою було позбавити статевий акт задоволення. Головним ворогом була не так любов, як еротика – i в шлюбi i поза ним. Усi шлюби мiж членами Партii затверджував особливий комiтет, i – хоча цей принцип не проголошували вiдкрито, – якщо створювалося враження, що майбутне подружжя фiзично привабливi друг для друга, iм вiдмовляли в дозволi. У шлюбi визнавали тiльки одну мету: виробляти дiтей для служби державi. Статевi зносини слiд розглядати як маленьку противну процедуру, на зразок клiзми. Це теж нiколи не оголошували прямо, але поволi вбивали в кожного партiйця з дитинства. Існували навiть органiзацii на зразок Молодiжноi Анти-статевоi Лiги, якi проповiдували повну цнотливiсть для обох статей. Зачаття мае вiдбуватися шляхом штучного заплiднення (АРТСЕМУ, кажучи Новомовою), в громадських пунктах. Вiнстон знав, що цю вимогу висували не зовсiм серйозно, але загалом вона вписувалася в iдеологiю Партii. Партiя прагнула вбити статевий iнстинкт, а раз вбити не можна, то хоча б перекрутити й забруднити. Навiщо це треба, вiн не розумiв: а й дивуватися тут було нiчому. Щодо жiнок, то Партiя тут досягла неабияких успiхiв.
Вiн знову подумав про Кетрiн. Дев’ять… десять… майже одинадцять рокiв, як вони розiйшлися. Але як мало вiн про неi думае. Інодi за тиждень жодного разу не згадае, що був одружений. Вони прожили всього п’ятнадцять мiсяцiв. Розлучення Партiя заборонила, але розходитися бездiтним не перешкоджала, навпаки.
Кетрiн була високою, дуже стрункою блондинкою, навiть грацiозною. Чiтке, з орлиним профiлем обличчя ii можна було назвати благородним – доки ти не зрозумiв, що за ним так нiчого й немае, як це взагалi можливо. Вже на самому початку спiльного життя Вiнстон вирiшив – втiм, тiльки тому, можливо, що дiзнався ii ближче, нiж iнших людей, – що нiколи не зустрiчав дурнiшого, вульгарнiшого, порожнього створiння. Думки у ii головi всi до единоi складалися з гасел, i не було на свiтi такоi безглуздостi, якоi б вона не склювала з руки Партii. «Людиноподiбний звукозапис» – прозвав вiн ii про себе. Але вiн би витримав спiльне життя, якби не одна рiч – лiжко.
Варто було тiльки доторкнутися до неi, як вона, здавалося, здригалася й ставала твердою, мов колода. Обiйняти ii було – все одно що обiйняти дерев’яний манекен. І дивно: коли вона притискала його до себе, у нього було вiдчуття, що вона в той самий час вiдштовхуе його щосили. Таке враження створювали ii задубiлi м’язи. Вона лежала iз закритими очима, не пручаючись i не допомагаючи, а ПІДКОРЯЮЧИСЬ. Спершу вiн цього просто не розумiв; потiм йому стало моторошно. Але вiн усе одно б витерпiв, якби вони домовилися бiльше не спати. Як не дивно, на це не погодилася Кетрiн. Ми повиннi, сказала вона, якщо вдасться, народити дитину. Так що заняття тривали, i цiлком регулярно, раз на тиждень, якщо для того не було перешкод. Вона навiть нагадувала йому вранцi, що iм належить сьогоднi ввечерi, – щоб вiн не забув. Для цього в неi було двi назви. Одна – «робити дитину», iнша – «наш партiйний обов’язок» (так, вона саме так висловлювалася). Досить швидко наближення призначеного дня стало викликати у нього наближення жаху. Але, на щастя, дитина не вийшла, Кетрiн вирiшила припинити спроби, i незабаром вони розiйшлися.
Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку й написав:
Жiнка кинулася на лiжко i вiдразу, без жодних передмов, з невимовною грубiстю й вульгарнiстю задерла спiдницю. Я…
Вiн побачив себе там, посеред тьмяного свiтла лампи, i знову вдарив у нiс запах дешевих парфумiв iз клопами, знову, соромлячись, серце забилося вiд обурення й безсилля, i так само, як в ту хвилину, згадав вiн бiле тiло Кетрiн, навiки заклякле пiд гiпнозом Партii. Чому завжди мае бути так? Чому в нього не може бути своеi жiнки i доля його – бруднi, квапливi злучки, роздiленi роками? Нормальний роман – це щось майже неймовiрне. Всi партiйнi жiнки однаковi. Цнотливiсть глибоко в’iлася у iх iство разом iз вiдданiстю Партii. Продуманою обробкою змалку, iграми й холодними купаннями, дурницею, яку iм напихали в школi, в таборi розвiдникiв, у Молодiжнiй Лiзi, смiття, яке втовкмачили з доповiдями, парадами, пiснями, гаслами, вiйськовою музикою в них убили природне почуття. Розум говорив йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося вiрити. Вони всi неприступнi – Партiя домоглася свого. І ще бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося – нехай тiльки раз у життi – пробити цю стiну цноти. Вдалий статевий акт – уже повстання. Пристрасть – мислезлочин. Розтопити Кетрiн – якби вдалося – i то було б чимось на зразок спокушання, хоча вона йому дружина.
Але треба було дописати до кiнця. Вiн написав:
Я додав вогню в лампi. Коли побачив ii у свiтлi цiеi лампи…
Пiсля темряви хирлявий вогник гасовоi лампи видався дуже яскравим. Тiльки тепер вiн розгледiв жiнку як слiд. Вiн ступив до неi i зупинився, розриваючись мiж хiттю i жахом. Вiн усвiдомлював, чим ризикуе, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що на виходi його схопить патруль; може, вже його чекають за дверима. Навiть якщо вiн пiде, не зробивши того, заради чого прийшов!..
Це треба було записати, треба було висповiдатися. А побачив вiн у свiтлi лампи – що жiнка стара. Рум’яна лежали на обличчi таким товстим шаром, що, здавалося, трiснуть, як картонна маска. У волоссi сивi пасма; i найстрашнiша деталь: рот вiдкрився, а в ньому – нiчого, чорний, як печера. Жодного зуба.
Похапцем, великими буквами вiн написав:
Коли я побачив ii у свiтлi лампи, вона виявилася зовсiм старою, iй було не менше як п’ятдесят. Але я не зупинився i довiв справу до кiнця.
Вiнстон знову натиснув пальцями на повiки. Ну ось, вiн все записав, а нiчого не змiнилося. Лiкування не допомогло. Вилаятися на повний голос хотiлося нiтрохи не менше.
Роздiл сьомий
«Якщо е надiя, – писав Вiнстон, – то вона серед пролiв».
Якщо е надiя, то ТІЛЬКИ тут: тiльки в пролах, у цiй масi, що топчеться на державних задвiрках, масi, що становить вiсiмдесят п’ять вiдсоткiв населення Океанii, саме в цiй масi може народитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю можна скинути зсередини. Їi вороги – якщо у неi е вороги – не можуть об’еднатися, не можуть навiть впiзнати один одного. Навiть якщо iснуе легендарне Братство – а це можливо, – не можна собi уявити, щоб члени його збиралися групами бiльше як двi або три особи. Їх бунт – вираз очей, iнтонацiя в голосi; щонайбiльше – слiвце, вимовлене пошепки. А пролам, якби тiльки вони могли усвiдомити свою силу, змови нi до чого. Їм досить встати й здригнутися – як кiнь струшуе мух. Варто iм захотiти, i завтра вранцi вони рознесуть Партiю на друзки. Рано чи пiзно вони до цього дотумкають. Але!..
Вiн згадав, що якось iшов людною вулицею, i раптом з провулка попереду вирвався оглушливий, немов кричали тисячi людей, крик, жiночий крик. Потужний, грiзний крик гнiву i вiдчаю, густе «Ох-о-о-о-х!», стугонливе, як дзвiн. Серце його закалатало. «Почалося! – подумав вiн. – Заколот! Нарештi вони повстали!» Вiн пiдiйшов ближче i побачив натовп: двiстi або триста жiнок скупчилися перед ринковими кiосками, i полум’янi обличчя iхнi були трагiчними, як у пасажирiв на пароплавi, що потопае. У нього на очах об’еднаний вiдчаем натовп нiби розколовся: роздрiбнився на острiвцi окремих сварок. Мабуть, один iз наметiв торгував каструлями. Убогi, вутлi бляшанки – але кухонний посуд завжди було важко дiстати. А тепер товар несподiвано скiнчився. Щасливицi, супроводжуванi поштовхами й стусанами, протискувалися геть зi своiми каструлями, а тi, яким пощастило менше, галасували навколо намету i звинувачували продавця в тому, що вiн дае товар по блату, що ховае його пiд прилавком. Пролунав новий крик. Двi кремезнi жiнки – одна з розпущеним волоссям – вчепилися в каструльку i тягнули в рiзнi боки. Обидвi смикнули ii, ручка вiдiрвалася. Вiнстон спостерiгав з огидою. Однак яка ж страхiтлива сила прозвучала в крику всього двохсот або трьохсот голосiв! Ну чому вони нiколи не крикнуть так через що-небудь таке, що справдi того варте!
Вiн написав:
Вони нiколи не збунтуються, допоки не стануть свiдомими, а свiдомими не стануть, допоки не збунтуються…
Прямо як iз партiйного пiдручника фраза, подумав вiн. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв вiд ланцюгiв. До революцii iх страшно пригноблювали капiталiсти, морили голодом i пороли, жiнок змушували працювати в шахтах (мiж iншим, вони там працюють i сьогоднi), дiтей у шiсть рокiв продавали на фабрики. Але одночасно, вiдповiдно до принципу двомислення, Партiя вчила, що проли за своею природою нижчi iстоти, iх, як тварин, треба тримати в покорi, керуючись кiлькома простими правилами. По сутi, про пролiв знали дуже мало. Багато й не треба знати. Аби працювали й розмножувалися – а там хай роблять що хочуть. Наданi самi собi, як худоба на рiвнинах Аргентини, вони завжди поверталися до того способу життя, який був для них природний, – iшли стопами предкiв. Вони народжуються, ростуть у брудi, у дванадцять рокiв починають працювати, переживають короткий перiод фiзичного розквiту i сексуальностi, у двадцять рокiв одружуються, у тридцять уже немолодi, до шiстдесяти зазвичай умирають. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки iз сусiдами, кiно, футбол, пиво i, головне, азартнi iгри – ось i все, що вмiщаеться у iх кругозiр. Керувати ними нескладно. Серед них завжди е агенти Полiцii Думок – виявляють i усувають тих, хто мiг би стати небезпечним; але долучити iх до партiйноi iдеологii не прагнуть. Було б небажаним, щоб проли вiдчували великий iнтерес до полiтики. Вiд них вимагаеться тiльки примiтивний патрiотизм – апелювати до нього, коли йдеться про подовження робочого дня або скорочення пайкiв. А якщо й опановуе ними невдоволення, – таке теж бувало, – це невдоволення нi до чого не веде, бо через вiдсутнiсть загальних iдей звернене воно тiльки проти дрiбних конкретних неприемностей. Великi бiди незмiнно вислизали вiд iхньоi уваги. У переважноi бiльшостi пролiв немае навiть телеекранiв у квартирах. Навiть полiцiя навiдувалася до них дуже зрiдка. У Лондонi iснуе величезна злочиннiсть, цiла держава в державi: злодii, бандити, повii, торговцi наркотиками, злодюжки всiх мастей; але оскiльки вона замикаеться в середовищi пролiв, уваги на неi не звертають. У всiх моральних питаннях iм дозволено дотримуватися звичаiв предкiв. Партiйне сексуальне пуританство на пролiв не поширювалося. За розпусту iх не переслiдують, розлучення дозволено. Власне кажучи, i релiгiя була б дозволена, якби проли проявили до неi схильнiсть. Проли нижче вiд пiдозр. Як свiдчить партiйне гасло: «Проли й тварини вiльнi».
Вiнстон тихенько почухав варикозну виразку. Знову почався свербiж. Хоч-не-хоч завжди повертаешся до одного питання: яке все-таки було життя до революцii? Вiн витяг iз шухляди шкiльний пiдручник iсторii, позичений у панi Парсонс, i став переписувати в щоденник.
За старих часiв, до славноi Революцii, Лондон не був тим прекрасним мiстом, яким ми його знаемо сьогоднi. Це було темне, брудне, похмуре мiсто, i там майже всi жили надголодь, а сотнi й тисячi мешканцiв будинкiв ходили босонiж i не мали даху над головою. Дiтям, вашим однолiткам, доводилося працювати дванадцять годин на день на жорстоких господарiв; якщо вони працювали повiльно, iх пороли батогом, а харчувалися вони черствими окрайками та водою. Але серед цiеi жахливоi бiдностi стояли великi гарнi будинки багатiiв, яким прислужували iнодi до тридцяти слуг. Багатii називалися капiталiстами. Це були товстi потворнi люди зi злими обличчями – на зразок того, що зображено на наступнiй сторiнцi. Як бачите, на ньому довгий чорний пiджак, який називався фраком, i дивний шовковий капелюх у формi пiчноi труби – так званий цилiндр. Це був формений одяг капiталiстiв, i бiльше нiхто не мав права таке вдягати. Капiталiстам належало все на свiтi, а решта людей були iх рабами. Їм належали вся земля, всi будинки, всi фабрики й усi грошi. Того, хто iх не послухався, кидали до в’язницi або ж виганяли з роботи, щоб заморити голодом. Коли проста людина розмовляла з капiталiстом, то мала плазувати, кланятися, знiмати шапку й називати його «пане». Найголовнiший капiталiст iменувався королем i…
Вiн знав цей список напам’ять. Тут могли б бути епископи з батистовими рукавами, суддi в мантiях, обшитих горностаем, ганебний стовп, колодки, топчак, батiг iз дев’ятьма кiнцями, Бенкети Лорда-Мера, тут мiг би бути звичай цiлувати туфлю Папи Римського. Було ще так зване ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, але в дитячому пiдручнику воно, напевно, не згадано. За цим законом капiталiст мав право спати з будь-якою робiтницею своеi фабрики.
Як дiзнатися, скiльки тут брехнi? Це МОГЛО бути правдою. Може, i справдi середня людина живе тепер краще, нiж до революцii. Єдине свiдчення проти – безмовний протест у тебе всерединi, iнстинктивне вiдчуття, що умови твого життя нестерпнi, що колись вони, напевно, були iншими. Йому спало на думку, що найхарактернiше в нинiшньому життi – не жорстокiсть чи хиткiсть, а просто убозтво, тьмянiсть, апатiя. Оглянешся навколо – i не побачиш нiчого схожого нi на брехню, що ллеться з телеекранiв, нi на тi iдеали, до яких прагне Партiя. Навiть у партiйця велика частина життя проходить поза полiтикою: вiдживаеш роки на нуднiй службi, б’ешся за мiсце у вагонi метро, штопаеш дiряву шкарпетку, клянчиш трохи цукру, закурюеш недопалок. Партiйний iдеал – це щось велетенське, грiзне, що виблискуе й вражае: свiт сталi й бетону, жахливих машин i моторошноi зброi, краiна воiнiв i фанатикiв, якi крокують единим строем, думають про одне, кричать одне гасло, невпинно трудяться, б’ються, святкують перемогу, карають – триста мiльйонiв людей – i всi мов з одним обличчям. У життi ж – мiста-нетрi, де снують завжди голоднi люди в дiрявих черевиках, старi будинки дев’ятнадцятого столiття, де завжди тхне капустою й вбиральнями. Перед ним виник образ Лондона – величезне мiсто руiн, мiсто мiльйона смiттевих ящикiв, – i все це змiшалося з образом мiсис Парсонс, жiнки зi зморшкуватим обличчям i рiдким волоссям, що безнадiйно колупала засмiчену каналiзацiйну трубу.
Вiн простягнув руку i знову почухав щиколотку. День i нiч телеекрани хльостають тебе по вухах статистикою, доводять, що в людей сьогоднi бiльше iжi, бiльше одягу, гарнiшi будинки, веселiше розваги, що люди живуть довше, працюють менше i самi стали мов бiльшими, здоровiшими, сильнiшими, щасливiшими, розумнiшими, освiченiшими, нiж п’ятдесят рокiв тому. Нi слова тут не можна довести й не можна спростувати. Партiя, наприклад, стверджуе, що сьогоднi iснуе десь сорок вiдсоткiв письменних дорослих пролiв, а до революцii письменних було всього п’ятнадцять вiдсоткiв. Партiя стверджуе, що дитяча смертнiсть сьогоднi – всього сто шiстдесят дiтей на тисячу, а до революцii було – триста… i так далi. Це щось на зразок одного рiвняння з двома невiдомими. Дуже може бути, що буквально кожне слово в iсторичних книжках – навiть те, що сприймаеш як самоочевидне – вигадка. Хто його зна, може, i не було нiколи такого закону, як ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, або такого звiра, як капiталiст, або такого головного убору, як цилiндр.
Усе розпливаеться в туманi. Минуле пiдчищено, пiдчищення забуте, брехня стала правдою. Тiльки одного разу в життi вiн мав у своему розпорядженнi – ПІСЛЯ однiеi подii: ось що важливо – так це ясний i недвозначний доказ пiдробки. Вiн тримав цей доказ у руках цiлих пiв хвилини. Було це, здаеться, 1973 року… словом, у той час, коли вiн розлучився з Кетрiн. Але йшлося про подii семи- або восьмирiчноi давнини.
Почалася ця iсторiя в серединi шiстдесятих рокiв, у перiод великих чисток, коли були поголовно винищенi справжнi вождi революцii. До 1970 року в живих не зосталося жодного, окрiм Старшого Брата. Усiх викрили як зрадникiв i контрреволюцiонерiв. Голдштейн втiк i переховувався невiдомо де, хтось просто зник, бiльшiсть же пiсля гучних процесiв, де все зiзналися у своiх злочинах, було страчено. Серед останнiх, кого спiткала ця доля, були трое: Джонс, Аронсон i Резерфорд. Їх взяли в роцi шiстдесят п’ятому. Зазвичай вони зникли на рiк або рiк iз гаком, i нiхто не знав, живi вони чи нi; але потiм iх раптом витягли, щоб вони, як заведено, викрили себе самi. Вони зiзналися у зносинах iз ворогом (тодi ворогом теж була Євразiя), у розтратi громадських фондiв, у вбивствi вiдданих партiйцiв, шпигунствi за керiвництвом Старшого Брата, якi розпочалися задовго до революцii, у шкiдницьких актах, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Тих, хто зiзнався, було помилувано, вiдновлено в Партii, вони отримали посади, за назвою важливi, а по сутi – синекури. Всi трое виступили з довгими покаянними статтями в «Таймс», де розглядали корiння своеi зради й обiцяли спокутувати провину.
