скачать книгу бесплатно
Кiлька рокiв тому … – скiльки ж? Рокiв сiм, напевно, – йому приснилося, що вiн iде в непрогляднiй пiтьмi через кiмнату. І хтось сидить збоку та каже йому: «Ми зустрiнемося там, де немае темряви». Сказано це було тихо, як би мiж iншим, – не наказ, просто фраза. Цiкаво, що тодi, увi снi, великого враження цi слова на нього не справили. Тiльки згодом поступово набули значущостi. Вiн не мiг пригадати, чи було це до чи пiсля його першоi зустрiчi з О’Браеном, i коли саме впiзнав у тому голосi голос О’Браена – теж не мiг пригадати. Так чи iнакше, голос був iдентифiкований. Говорив iз ним у темрявi О’Браен.
Вiнстон досi не усвiдомив – навiть пiсля того, як вони перезирнулися, не змiг усвiдомити, – друг О’Браен чи ворог. Та й не так уже й це, здавалося, важливо. Мiж ними простяглася ниточка розумiння, а це важливiше дружнiх почуттiв або спiвучастi. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав О’Браен. Що це означае, Вiнстон не розумiв, але вiдчував, що якось це збудеться.
Голос у телеекранах перервався. Задушливу кiмнату наповнив дзвiнкий, красивий звук фанфар. Скрипучий голос вiв далi:
Увага! Увага! Щойно надiйшла телеграма-блискавка з Малабарського фронту. Нашi вiйська в Пiвденнiй Індii здобули вирiшальну перемогу. Менi доручено заявити, що в результатi цiеi битви кiнець вiйни може стати справою недалекого майбутнього. Слухайте телеграму.
Ну все, чекай неприемностей, подумав Вiнстон. І точно: слiдом за кривавим описом розгрому евразiйськоi армii iз запаморочливими цифрами вбитих i узятих у полон було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамiв.
Вiнстон знову вiдригнув. Джин уже вивiтрився, лишивши по собi вiдчуття занепаду. Телеекран – чи то святкуючи перемогу, чи то, щоб вiдвернути вiд думок про вiдiбрання шоколаду, – гримнув: «Тобi, Океанiя». Цiеi митi вважалося, що ви повиннi стати нiби за командою «Струнко!». Позаяк тут вiн був невидимий.
«Тобi, Океанiя» змiнювалася легкою музикою. Тримаючись до телеекранiв спиною, Вiнстон пiдiйшов до вiкна. День був усе такий же холодний i ясний. Десь вдалинi з глухим розкотистим гуркотом розiрвалася ракета. Тепер iх падало на Лондон по двадцять-тридцять штук на тиждень.
Внизу на вулицi вiтер трiпав рваний плакат, на ньому миготiло слово АНГСОЦ. Ангсоц. Священнi пiдвалини Ангсоцу. Новомова, двомислення, хиткiсть минулого. У нього виникло таке вiдчуття, нiби вiн блукае в лiсi на океанському днi, заблукав у свiтi чудовиськ i сам вiн – чудовисько. Вiн був один. Минуле померло, майбутне не можна уявити. Чи е якась упевненiсть, що хоч одна людина з живих на його боцi? І як дiзнатися, що панування Партii не буде вiчним? І вiдповiддю встали перед його очима три гасла на бiлому фасадi Мiнiстерства Правди:
ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА
Вiн витяг iз кишенi монету у 25 центiв. І тут дрiбними чiткими лiтерами тi самi гасла, а на зворотному боцi – голова Старшого Брата. Навiть iз монети переслiдував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигаретних пачках – всюди. Усюди тебе переслiдують цi очi й обволiкае голос. Увi снi й наяву, на роботi й за iжею, на вулицi й удома, у ваннiй, у лiжку – немае порятунку. Немае нiчого твого, крiм кiлькох кубiчних сантиметрiв у черепi.
Сонце сiдало, погасивши тисячi вiкон на фасадi Мiнiстерства, i тепер вони дивилися похмуро, як крiпоснi бiйницi. Його серце тремтiло перед величезною пiрамiдальною примарою. Занадто мiцна вона, ii не можна взяти штурмом. Їi не зруйнуе i тисяча ракет. Вiн знову замислився: для кого пише щоденник. Для майбутнього, для минулого… для столiття, можливо, просто уявного. І чекае його не смерть, а знищення. Щоденник перетворять на попiл, а його – на пил. Написане ним прочитае тiльки Полiцiя Думок – щоб стерти це з буття та пам’ятi. Як звернешся до майбутнього, якщо слiду твого i навiть безiменного слова на землi не збережеться?
Телеекран пробив чотирнадцяту. Через десять хвилин йому йти. О 14:30 вiн повинен бути на службi.
Як не дивно, бiй годинника нiби повернув йому мужнiсть. Одинокий привид, вiн сповiщае правду, якою нiхто нiколи не почуе. Але доки вiн говорить ii, щось у свiтi ще жеврiе. Не тому, що змушуеш себе почути, а тому, що лишаешся нормальним, зберiгаеш у собi спадщину людяностi. Вiн повернувся за стiл, вмочив перо i написав.
Майбутньому або минулому – часу, коли думка вiльна, люди вiдрiзняються один вiд одного i живуть не поодинцi, часу, де правда е правдою й минуле чи не перетворюеться на небилицю. Вiд епохи однакових, епохи одиноких, вiд епохи Старшого Брата, вiд епохи двомислення – привiт!
Я вже мертвий, подумав вiн. Йому здавалося, що тiльки тепер, повернувши собi здатнiсть висловлювати думки, зробив вiн безповоротний крок. Наслiдки будь-якого вчинку мiстяться в самому вчинку. Вiн написав:
Мислезлочин не тягне за собою смерть: мислезлочин е смерть.
Тепер, коли вiн зрозумiв, що мертвий, важливо прожити якомога довше. Два пальцi на правiй руцi були в чорнилi. Ось така дрiбниця тебе i видасть. Який-небудь гостроносий шпигун у мiнiстерствi (швидше жiнка – хоча б та маленька з рудуватим волоссям, або чорнява з вiддiлу лiтератури) замислиться, чому це вiн писав в обiдню перерву, i чому писав старовинною ручкою, i що писав, а потiм повiдомить куди слiд. Вiн пiшов у ванну i ретельно вимив пальцi зернистим коричневим милом, яке скребло, як наждак, i добре годилося для цього.
Щоденник вiн поклав у ящик стола. Ховай чи не ховай – його все одно знайдуть; але можна хоча б перевiрити, дiзналися про нього чи нi. Волосина, що лежала поперек щоденника, була занадто помiтна. Пальцями Вiнстон пiдiбрав крупинку бiлястого пилу й поклав на кут палiтурки: якщо книгу зрушать, крупинка звалиться.
Роздiл третiй
Вiнстону снилася мати.
Йому повинно було бути, як вiн думав, десять або одинадцять рокiв, коли його мати зникла. Це була висока жiнка з розкiшним свiтлим волоссям, велична, мовчазна, повiльна в рухах. Батько запам’ятався йому гiрше: темноволосий, худий, завжди в охайному темному костюмi (чомусь запам’яталися дуже тонкi пiдошви його черевикiв). Вiн ходив в окулярах. Судячи з усього, обох забрала одна з перших великих чисток у 50-тi роки.
І ось мати сидiла десь там, у глибинi, з його сестричкою на руках. Сестру вiн зовсiм не пам’ятав – тiльки маленьким кволим немовлям, завжди тихим, iз великими уважними очима. Обидвi вони дивилися на нього знизу. Вони обое були у якомусь пiдземному мiсцi – чи то на днi колодязя, то чи в дуже глибокiй могилi – i опускалися все глибше. Вони сидiли в каютi корабля, що потопав, i дивилися на Вiнстона крiзь темну воду. У салонi ще було повiтря, i вони ще бачили його, а вiн – iх, але вони все занурювалися, занурювалися в зелену воду – ще секунда, i вона поховае iх назавжди. Вiн на повiтрi й на свiтлi, а iх заковтуе безодня, i вони там, внизу, бо вiн нагорi. Вiн розумiв це, i вони це розумiли, i вiн бачив по iхнiх обличчях, що вони розумiють. Докору не було нi на обличчях, нi в душi iх, а тiльки розумiння, що вони повиннi заплатити своею смертю за його життя, бо така природа речей.
Вiнстон не мiг згадати, як це було, але увi снi знав, що якимось чином його матiр i сестра пожертвували своiми життями заради нього. Це був один iз тих снiв, у якому посеред характерних декорацiй сну тривае свiдоме розумове життя: тобi вiдкриваються iдеi та факти, якi все ще здавалися новими та годящими навiть пiсля пробудження. Вiнстона раптом осяяло, що смерть матерi майже тридцять рокiв тому була трагiчною й сумною в тому сенсi, який вже i незрозумiлий нинi. Трагедiя, що вiдкрилася йому, – надбання старих часiв, часiв, коли ще iснувало особисте, iснувала любов i дружба, i люди в родинi стояли один за одного, не потребуючи для цього аргументiв. Спогад про матiр рвав йому серце тому, що вона померла, люблячи його, а вiн був занадто молодий i егоiстичний, щоб любити у вiдповiдь, i тому, що вона якимось чином – вiн не пам’ятав, яким – принесла себе в жертву iдеi вiрностi, яка була особистою й незламною. Сьогоднi, думав вiн, таке не може трапитися. Сьогоднi е страх, ненависть i бiль, але немае гiдностi почуттiв, немае нi глибокого, нi складного горя. Все це вiн немов прочитав у великих очах матерi, якi дивилися на нього iз зеленоi води, з глибини в сотнi метрiв, i все ще занурювалися вглиб.
Несподiвано вiн опинився на короткiй, пружнiй травичцi, i був лiтнiй вечiр, i косi променi сонця золотили землю. Мiсцевiсть ця так часто з’являлася в снах, що вiн не мiг виразно вирiшити, чи бачив ii колись наяву чи нi. Про себе Вiнстон називав ii Золотою краiною. Це був старий, вищипаний кроликами луг, по ньому бiгла стежка, там i сям виднiлися кротовi купини. На далекому краю вiтер трохи ворушив гiлки в’язiв, що встали нерiвною огорожею, i щiльна маса листя хвилювалася, як волосся жiнки. А десь поруч, невидимий, лiниво тiк струмок, i пiд вербами в заплавах ходила плотва.
Через луг до нього йшла та дiвчина з темним волоссям. Одним рухом вона зiрвала iз себе одяг i презирливо вiдкинула геть. Тiло було бiле i гладке, але не викликало в ньому бажання; на тiло вiн навряд чи навiть глянув. Його захопив жест, яким вона вiдкинула одяг. Витонченiстю i недбалiстю цей рух нiби знищував цiлу культуру, цiлу систему: i Старший Брат, i Партiя, i Полiцiя Думок були зметенi в небуття одним прекрасним помахом руки. Цей жест теж належав старому часу. Вiнстон прокинувся зi словом «Шекспiр» на вустах.
Телеекран випускав оглушливий свист, що тривав на однiй нотi тридцять секунд. 7:15, сигнал пiдйому для службовцiв. Вiнстон видерся з лiжка – вiн спав голяка, тому що члену Зовнiшньоi Партii видавали на рiк всього три тисячi одежних талонiв, а пiжама коштувала шiстсот, – i схопив зi стiльця поношену фуфайку i труси. Через три хвилини – фiззарядка. А Вiнстон зiгнувся навпiл вiд кашлю – кашель майже завжди нападав пiсля сну. Вiн трусив легкi так, що вiдновити дихання Вiнстону вдавалося тiльки лежачи на спинi, пiсля кiлькох глибоких вдихiв. Його вени безжально набрякли пiд час нападу кашлю, а варикозна виразка почала нестерпно свербiти.
– Група вiд тридцяти до сорока! – загавкав пронизливий жiночий голос. – Група вiд тридцяти до сорока! Станьте у вихiдне положення. Вiд тридцяти до сорока!
Вiнстон вишикувався перед телеекранами наче по командi «Струнко!»: там уже з’явилася жилава порiвняно молода жiнка в короткiй спiдницi й гiмнастичних туфлях.
– Згинання рук i потягування! – викрикнула вона. – Робимо за рахунком. І РАЗ, i два, i три, i чотири! І РАЗ, i два, i три, i чотири! Веселiше, комради, бiльше життя! І РАЗ, i два, i три, i чотири! І РАЗ, i два, i три, i чотири!
Бiль вiд кашлю не встиг витiснити враження сну, а ритм зарядки iх начебто оживив. Машинально простягаючи й згинаючи руки з виразом похмурого задоволення, як личило на гiмнастицi, Вiнстон пробивався до невиразних спогадiв про ранне дитинство. Це було вкрай важко. Все, що вiдбувалося в 50-тi роки, вивiтрилося з голови. Коли не можеш звернутися до стороннiх свiдчень, втрачають чiткiсть навiть обриси власного життя. Ти пам’ятав визначнi подii, якi найшвидше взагалi не вiдбувалися нiколи, ти пам’ятав деталi рiзних iнцидентiв, але без вiдтворення iх загальноi атмосфери, також були довгi, порожнi, мов аркуш чистого паперу, перiоди, де ти не мiг визначити або пригадати взагалi нiчого Тодi все було iншим. Іншими були навiть назви краiн i контури iх на картi. Злiтна смуга I, наприклад, називалася тодi iнакше: вона називалася Англiею або Британiею, а ось Лондон – Вiнстон пам’ятав це бiльш-менш твердо – завжди називався Лондоном.
Вiнстон не мiг чiтко пригадати такий час, коли б краiна не воювала; але, мабуть, на його дитинство припав досить тривалий мирний перiод, тому що одним iз найбiльш раннiх спогадiв був повiтряний налiт, що всiх заскочив зненацька. Може, саме тодi й скинули атомну бомбу на Колчестер. Самого нальоту вiн не пам’ятав, а пам’ятав тiльки, як батько мiцно тримав його за руку i вони швидко спускалися, спускалися, спускалися кудись пiд землю, коло за колом, гвинтовими сходами, що гудiли пiд ногами, i вiн втомився вiд цього, запхикав, i вони зупинилися вiдпочити. Мати йшла, як завжди, мрiйливо i повiльно, далеко вiдставши вiд них. Вона несла маленьку сестричку – а може, просто ковдру: Вiнстон не був упевнений, що на той час сестра вже з’явилася на свiт. Нарештi, вони прийшли на людне, гучне мiсце – вiн зрозумiв, що це станцiя метро.
На кам’янiй пiдлозi сидiли люди, iншi тiснилися на залiзних банкетках. Вiнстон iз батьком i матiр’ю знайшли собi мiсце на пiдлозi, а бiля них на банкетках сидiли поряд двое старих людей. Старий у пристойному темному костюмi й зрушенiй на потилицю чорнiй кепцi, абсолютно сивий; обличчя в нього було червоне, в блакитних очах стояли сльози. Вiд нього тхнуло джином. Несло наче вiд усього тiла, нiби вiн пiтнiв джином, i можна було уявити, що сльози його – теж чистий джин. П’яненький був старий, але весь його вигляд висловлював непiдробне i нестерпне горе. Вiнстон дитячим своiм розумом здогадався, що з ним сталася жахлива бiда – i ii не можна пробачити й не можна виправити. Вiн навiть зрозумiв, яка. У старого вбили кохану людину – може, маленьку онуку. Кожнi двi хвилини старий повторював:
– Не треба було iм вiрити. Адже говорив я, мати, говорив чи нi? Ось що значить iм вiрити. Я завжди говорив. Не можна було вiрити цим падлюкам.
Але що це за падлюки, яким не можна було вiрити, Вiнстон уже не пам’ятав.
Вiдтодi вiйна тривала безперервно, хоча, щиро кажучи, не одна i та сама вiйна. Кiлька мiсяцiв, знову ж в його дитячi роки, йшли безладнi вуличнi боi в самому Лондонi, i дещо пригадувалося дуже жваво. Але простежити iсторiю тих рокiв, визначити, хто з ким i коли бився, було абсолютно неможливо: не збереглося жодного письмового запису, жодного усного переказу, навiть жодного найдрiбнiшого натяку, що розташування протиборчих сил було хоч трохи iнакшим, нiж тепер. Нинi, наприклад, у 1984 рiк (якщо рiк – точно 1984-й) Океанiя воювала з Євразiею й була в союзi з Остазiею. Нi публiчно, нi сам на сам нiхто не згадував про те, що в минулому вiдносини трьох держав могли бути iншими. Вiнстон прекрасно знав, що насправдi Океанiя воюе з Євразiею i дружить з Естазiею всього чотири роки. Але знав крадькома – i тiльки тому, що його пам’яттю не повнiстю керували. Офiцiйно союзник i ворог нiколи не змiнювалися. Океанiя воюе з Євразiею, отже, Океанiя завжди воювала з Євразiею. Нинiшнiй ворог завжди втiлював у собi абсолютне зло, а отже, нi в минулому, нi в майбутньому угода з ним немислима.
Найжахливiше, в сотий, тисячний раз, думав вiн, переламуючись в поясi (тепер вони обертали корпусом, тримаючи руки на стегнах – це вважалося корисним для спини), – найжахливiше, що все це може виявитися правдою. Якщо Партiя може запустити руку в минуле й сказати про ту чи iншу подiю, що ii НІКОЛИ НЕ БУЛО, – це страшнiше, нiж катування або смерть.
Партiя каже, що Океанiя нiколи не укладала союз з Євразiею. Вiн, Вiнстон Смiт, знае, що Океанiя була в союзi з Євразiею всього чотири роки тому. Але де це знання було зафiксовано? Тiльки в його розумi, а його так чи iнакше незабаром буде знищено. І якщо всi погодяться з брехнею, яку нав’язуе Партiя, якщо у всiх документах одна i та сама пiсня, тодi ця брехня поселяеться в iсторii й стае правдою. «Хто керуе минулим, – каже партiйне гасло, – той керуе майбутнiм; хто керуе сьогоденням, той керуе минулим». І, проте, минуле, за своею природою змiнюване, змiнам нiколи не пiддавалося. Те, що iстинно нинi, iстинно вiд вiку й на вiки вiчнi. Все дуже просто. Потрiбен всього-на-всього безперервний ланцюг перемог над власною пам’яттю. Це називаеться «контроль реальностi»; Новомовою – «двомисленням».
– Вiльно! – гаркнула iнструкторка трохи добродушнiше.
Вiнстон опустив руки i зробив повiльний, глибокий вдих. Розум його забрiв у лабiринти двомислення. Знаючи, не знати; вiрити у свою правдивiсть, викладаючи продуману брехню; дотримуватися взаемозаперечних думок, розумiючи, що одна заперечуе iншiй, i бути переконаним в обох; логiкою вбивати логiку; вiдкидати мораль, проголошуючи ii; думати, що демократiя неможлива i що Партiя – охоронець демократii; забути те, що потрiбно забути, i знову викликати в пам’ятi, коли це знадобиться, i знову негайно забути, i, головне, застосовувати цей процес до самого процесу – ось у чому хитрiсть: свiдомо викликати несвiдомий стан, а згодом ще раз перетворювати несвiдоме на акт гiпнозу. І навiть слова «двомислення» не зрозумiеш, не вдавшись до двозначностi – двомислення.
Інструкторка велiла iм знову встати струнко.
– А тепер подивимося, хто у нас зможе дiстати до пiдлоги! – з ентузiазмом сказала вона. – Прямо зi стегон, комради. РАЗ-два! РАЗ-два!
Вiнстон ненавидiв цю вправу: ноги вiд сiдниць до п’ят пронизував бiль, i вiд нього часто починався напад ядушного кашлю. Приемний смуток iз його роздумiв зник. Минуле, подумав вiн, не просто було змiнено, його знищено. Бо як ти можеш установити навiть найочевиднiший факт, якщо не iснувало жодного запису про це, крiм як у твоiй пам’ятi? Вiн спробував пригадати, коли почув уперше про Старшого Брата. Здаеться, в 60-х… Але хiба тепер згадаеш? В iсторii Партii Старший Брат, звичайно, фiгурував як вождь революцii з найперших ii днiв. Подвиги його поступово вiдсувалися все далi в глиб часiв i простяглися вже в легендарний свiт 40-х i 30-х, коли капiталiсти в дивовижних капелюхах-цилiндрах ще роз’iжджали вулицями Лондона у великих лакованих автомобiлях i кiнних екiпажах зi скляними боками. Невiдомо, скiльки правди в цих переказах i скiльки вигадки. Вiнстон не мiг згадати навiть, коли з’явилася сама Партiя. Здаеться, слова «АНГСОЦ» вiн теж не чув до 1960 року, хоча можливо, що в старiй мовi – «англiйська соцiалiзм» – воно було у вжитку i ранiше. Все розчиняеться в туманi. Втiм, iнодi можна зловити i явну брехню. Неправда, наприклад, що Партiя винайшла лiтак, як стверджують книги з партiйноi iсторii. Лiтаки вiн пам’ятав iз раннього дитинства. Але довести нiчого не можна. Нiяких свiдчень не бувае. Тiльки один раз у життi тримав вiн в руках незаперечний документальний доказ пiдробки iсторичного факту. Та й то…
– Смiт! – пролунав сварливий голос. – Шiстдесят – сiмдесят дев’ять, Смiт В.! Так, ВИ! Глибше нахил! Адже ви можете. Ви не намагаетесь. Нижче! ТАК уже краще, комраде. А тепер, вся група, вiльно – i стежте за мною.
Несподiваний гарячий пiт пробив усе тiло Вiнстона. Обличчя його лишалося зовсiм незворушним. Не виказати тривоги! Тiльки не виказати обурення! Тiльки клiпни оком – i ти себе видав. Вiн спостерiгав, як iнструкторка пiдняла руки над головою i – не сказати, що грацiйно, але iз вартою заздростi чiткiстю i вправнiстю, нахилившись, зачепилася пальцями за кiнчики туфель.
– Ось ТАК, комради! Покажiть менi, що ви можете ТАК САМО. Подивiться ще раз. Менi тридцять дев’ять рокiв, i в мене четверо дiтей. Прошу дивитися, – вона знову нахилилася. – Бачите, МОЇ колiна прямi. Ви всi зможете так зробити, якщо захочете, – додала вона, випроставшись. – Усi, кому немае сорока п’яти, здатнi дотягнутися до пiдлоги. Нам не випало честi битися на передовiй, але принаймнi ми можемо зберiгати хорошу фiзичну форму. Згадайте наших хлопцiв на Малабарському фронтi! І морякiв на Плавучих Фортецях! Подумайте, як ВОНИ живуть. А тепер спробуймо ще раз. Ось, уже краще, комраде, НАБАГАТО краще, – похвалила вона Вiнстона, коли вiн iз розмаху, зiгнувшись на прямих ногах, дiстав до пiдлоги – перший раз за кiлька рокiв.
Роздiл четвертий
З глибоким пiдсвiдомим зiтханням, якого вiн зазвичай не вмiв стримати, незважаючи на близькiсть телеекрана, Вiнстон почав свiй робочий день: притягнув до себе Словопис, здув пил iз мiкрофона i надiв окуляри. Потiм розгорнув i з’еднав скрiпкою чотири паперових рулончики, що вискочили з пневматичноi труби праворуч вiд столу.
У стiнах його кабiни було три отвори. Праворуч вiд Словопису – маленька пневматична труба для друкованих завдань; лiворуч – трохи бiльша, для газет; i в бiчнiй стiнi, тiльки руку простягнути – широка щiлина з дротовим забралом. Ця – для непотрiбних паперiв. Таких щiлин в Мiнiстерствi були тисячi, десятки тисяч – не лише в кожнiй кiмнатi, а й у коридорах на кожному кроцi. Чомусь iх прозвали гнiздами пам’ятi. Якщо людина хотiла позбутися непотрiбного документа або просто помiчала на пiдлозi клаптик паперу, вона механiчно вiдкривала забрало найближчого гнiзда i кидала туди папiр; його пiдхоплював потiк теплого повiтря й нiс до величезних топок, захованих в утробi будiвлi.
Вiнстон переглянув чотири розгорнутих листки. На кожному – повiдомлення в один-два рядки, на телеграфному жаргонi, який не був, по сутi, Новомовою, але складався зi слiв Новомови й служив у Мiнiстерствi тiльки для внутрiшнього вживання. Вони були такi:
таймс 17.3.84 б. б. промова неправильне повiдомлення африка уточнити
таймс 19.12.83 план 4 кварталу 83 опечатки переглянути поточний номер
таймс 14.2.84 заяв мiнiмаса помилка шоколад уточнити
таймс 3.12.83 б. б. повiдомлення порядку денного переписати крiзь наверх до пiдшивки
З тихим задоволенням Вiнстон вiдклав убiк четверте повiдомлення. Робота тонка i вiдповiдальна, краще лишити ii наостанок. Решта три – шаблоннi повiдомлення, хоча для другого, напевно, треба буде грунтовно попорпатися в цифрах.
Вiнстон зателефонував за «чорним номером» – замовив старi випуски «Таймс»; через кiлька хвилин iх уже виштовхнула пневматична труба. На листках були вказанi газетнi статтi та повiдомлення, якi з тiеi чи iншоi причини потрiбно змiнити або, висловлюючись офiцiйною мовою, уточнити. Наприклад, iз повiдомлення «Таймс» вiд 17 березня випливало, що напередоднi у своiй промовi Старший Брат передбачив затишшя на Пiвденному Індiйському фронтi й швидке настання вiйськ Євразii в Пiвнiчнiй Африцi. Насправдi ж евразiйцi почали наступ у Пiвденнiй Індii, а в Пiвнiчнiй Африцi нiяких дiй не вживали. Треба було переписати цей абзац промови Старшого Брата так, щоб вiн передбачив справжнiй хiд подiй. Або, знову ж, 19 грудня «Таймс» опублiкувала офiцiйний прогноз випуску рiзних споживчих товарiв на четвертий квартал 1983 року, тобто шостий квартал дев’ятоi трирiчки. У сьогоднiшньому випуску надруковано данi про фактичне виробництво, i виявилося, що прогноз був абсолютно не правильний. Вiнстону належало уточнити початковi цифри, щоб вони збiглися iз сьогоднiшнiми. На третьому листку йшлося про дуже просту помилку, яку можна виправити в одну хвилину. Не далi як у лютому Мiнiстерство Достатку обiцяло (категорично стверджувало, за офiцiйним висловом), що в 1984 роцi норму видачi шоколаду не зменшать. Насправдi, як було вiдомо i самому Вiнстону, в кiнцi нинiшнього тижня норму збиралися зменшити з 30 до 20 грамiв. Йому треба було просто замiнити стару обiцянку попередженням, що у квiтнi норму, можливо, доведеться скоротити.
Виконавши перших три завдання, Вiнстон скрiпив виправленi варiанти, вийнятi зi Словопису, з вiдповiдними випусками газети й протиснув у пневматичну трубу. Потiм майже несвiдомим рухом зiм’яв отриманi листки й власнi нотатки, зробленi пiд час роботи, i сунув у гнiздо пам’ятi, щоб iх було кинуто у вогонь.
Що вiдбувалося в невидимому лабiринтi, до якого вели пневматичнi труби, вiн точно не знав, мав тiльки загальне уявлення. Коли всi поправки до цього номера газети будуть зiбранi й звiренi, номер надрукують заново, старий примiрник знищать i замiсть нього пiдiш’ють виправлений. У цей процес безперервноi змiни залучено не лише газети, а й книжки, журнали, брошури, плакати, листiвки, фiльми, фонограми, карикатури, фотографii – всi види лiтератури та документiв, якi могли б мати полiтичне чи iдеологiчне значення. Щодня й мало не щохвилини минуле пiдганялося пiд сьогодення. Тому документами можна було пiдтвердити правильнiсть будь-якого передбачення Партii; жодноi новини, нi единоi думки, що суперечить потребам дня, не iснувало в записах. Історiю, як старий пергамент, вискрiбали начисто i писали заново – стiльки разiв, скiльки потрiбно. І не було жодного способу довести потiм пiдробку.
У найбiльшiй секцii документального вiддiлу – вона була набагато бiльша за ту, де трудився Вiнстон, – працювали люди, чиею единою задачею було вишукувати й збирати всi примiрники газет, книжок й iнших видань, що пiдлягають знищенню та замiнi. Номер «Таймс», який через полiтичнi переналадки й помилковi пророцтва Старшого Брата передруковувався, можливо, десяток разiв, усе одно датований у пiдшивцi минулим числом, i немае в природi жодного примiрника, де б спростовувалася ця правда. Книги теж листувалися знову i знову й виходили без згадки про те, що вони переiнакшенi. Навiть у замовленнях, одержуваних Вiнстоном i знищуваних вiдразу пiсля виконання, не було i натяку на те, що потрiбна пiдробка: йшлося тiльки про помилки, спотворенi цитати, застереження, помiченi, якi треба усунути в iнтересах точностi.
Загалом, думав вiн, переiнакшення арифметики Мiнiстерства Достатку це навiть не фальсифiкацiя. Просто замiна однiеi дурницi iншою. Бiльшiсть матерiалiв, з якими вiн мав справу, не мали анi найменшого зв’язку з будь-чим у справжньому свiтi, навiть натяку на такий зв’язок не мали – це була вiдверта брехня. Статистика в первiсному виглядi – така сама фантазiя, як i у виправленому варiантi. Найчастiше потрiбно, щоб ти висмоктував ii з пальця. Наприклад, Мiнiстерство Достатку передбачало випустити в 4-му кварталi 145 мiльйонiв пар взуття. Повiдомляють, що реально зроблено 62 мiльйони. Вiнстон ж, переписуючи прогноз, зменшив планову цифру до 57 мiльйонiв, щоб план, як завжди, виявився перевиконаним. У всякому разi, 62 мiльйони нiтрохи не ближче до iстини, нiж 57 мiльйонiв або 145. Досить iмовiрно, що взуття взагалi не зробили. Ще швидше, що нiхто не знае, скiльки його зробили, i, головне, не бажае знати. Вiдомо тiльки одне: кожен квартал на паперi виробляють астрономiчну кiлькiсть взуття, тодi як половина населення Океанii ходить босонiж. Те саме – з будь-яким документованим фактом, великим i дрiбним. Усе розпливаеться в примарному свiтi. І навiть не визначиш, яке сьогоднi число.
Вiнстон глянув на скляну кабiну по той бiк коридору. Маленький, акуратний, iз синiм пiдборiддям чоловiк на прiзвище Тiллотсон старанно працював там, тримаючи на колiнах складену газету й припавши до мiкрофона Словопису. Вигляд у нього був такий, нiби вiн хоче, щоб все сказане лишилося мiж ними двома – мiж ним i Словописом. Вiн пiдвiв голову, i його окуляри вороже блиснули Вiнстону.
Вiнстон заледве знав Тiллотсона i не мав жодного уявлення, над чим саме вiн працюе. Працiвники вiддiлу документацii неохоче говорили про свою роботу. У довгому, без вiкон коридорi з двома рядами скляних кабiн, iз нескiнченним шелестом паперу й гудiнням голосiв, що бубонiли в Словописи, було не менше десятка людей, яких Вiнстон не знав навiть на iм’я, хоча вони цiлий рiк миготiли перед ним на поверсi й махали руками на Двох Хвилинах Ненавистi. Вiн знав, що низенька жiнка з рудуватим волоссям, яка сидить у сусiднiй кабiнi, весь день вишукуе в пресi й прибирае прiзвища незручних, а отже, таких, що нiколи не iснували людей. У певному сенсi заняття саме для неi: рокiв зо два тому ii чоловiка теж знищили. Був незручним. А за кiлька кабiн вiд Вiнстона сидiло лагiдне, нескладне, розсiяне створiння з дуже волохатими вухами; ця людина на прiзвище Амплефорт дивувала всiх несподiваним талантом до спритикування римами та вiршованими метрами, виготовляв препарованi варiанти – канонiчнi тексти, як iх називали, – вiршiв, якi стали iдеологiчно невитриманими, але з тiеi чи iншоi причини зберiгалися в антологii. І весь цей коридор iз пiвсотнею працiвникiв був тiльки пiдсекцiями – так би мовити, клiткою – в складному органiзмi вiддiлу документацii. Далi, вище, нижче сонми службовцiв працювали над неймовiрною безлiччю завдань. Тут були величезнi друкарнi зi своiми редакторами, полiграфiстами й прекрасно обладнаними студiями для фальсифiкацii фотознiмкiв. Там була секцiя телепрограм з iнженерами, виробниками та акторами, яких було спецiально вiдiбрано за iх умiння iмiтувати голоси. Були полки референтiв, чия робота зводилася тiльки до того, щоб складати списки книг i перiодичних видань, якi потребують ревiзii. Були великi сховища для пiдправлених документiв i прихованi топки для знищення вихiдних паперiв. І десь, незрозумiло де, анонiмно, iснував керiвний мозок, центр полiтичноi лiнii, вiдповiдно до якоi одну частину минулого треба було зберегти, iншу – фальсифiкувати, а третю – знищити вщент.
Весь вiддiл документацii був тiльки осередком Мiнiстерства Правди, головним завданням якого була не переробка минулого, а постачання жителiв Океанii газетами, фiльмами, пiдручниками, телепередачами, п’есами, романами – всiма мислимими рiзновидами iнформацii, розваг i настанов, вiд пам’ятника до гасла, вiд лiричного вiрша до бiологiчного трактату, вiд шкiльних прописiв до словника Новомови. Мiнiстерство забезпечувало не лише рiзноманiтнi потреби Партii, а й виробляло аналогiчну продукцiю – сортом нижче – на потребу пролам. Існувала цiла система вiддiлiв, що займалися пролiвською лiтературою, музикою, драматургiею й розвагами взагалi. Тут випускали низькопробнi газети, що не мiстили нiчого, крiм спорту, кримiнальноi хронiки й астрологii, мiцненькi п’ятицентовi оповiданнячка, непристойнi фiльми, псевдоемоцiйнi пiсеньки, що складалися чисто механiчним способом – на особливому калейдоскопi, так званому версифiкаторi. Був навiть особливий пiдвiддiл – Новомовою iменований порносеком – вiн випускав порнографiю найгiршоi якостi – ii розсилали в запечатаних пакетах i членам Партii, за винятком безпосереднiх виробникiв, дивитися ii заборонялося.
Доки Вiнстон працював, пневматична труба виштовхнула ще три замовлення, але вони виявилися простими, i вiн розправився з ними до того, як довелося пiти на Двi Хвилини Ненавистi. Пiсля Ненавистi вiн повернувся до себе в кабiну, дiстав з полицi словник Новомови, вiдсунув Словопис, протер окуляри й взявся за головне завдання дня.
Найбiльшим задоволенням у життi Вiнстона була робота. В основному вона складалася з нудних i рутинних справ, але iнодi траплялися такi, що в них можна було пiрнути з головою, як у задачку, – такi фальсифiкацii, де керуватися ти мiг тiльки своiм знанням принципiв АНГСОЦу i своiм уявленням про те, що хоче почути вiд тебе Партiя. З такими завданнями Вiнстон справлявся добре. Йому навiть довiряли уточнювати передовицi «Таймс», що писали тiльки Новомовою. Вiн взяв вiдкладений вранцi четвертий листок:
таймс 3.12.83 б. б. виклад порядок денний уточнити не-персони усунути
Старомовою (звичайною англiйською) це означало приблизно таке:
У номерi «Таймс» вiд 3 грудня 1983 року вкрай незадовiльно викладено наказ Старшого Брата по краiнi: згаданi особи не iснують. Перепишiть повнiстю й репрезентуйте ваш варiант керiвництву до того, як вiдправити в архiв.
Вiнстон прочитав помилкову статтю. Як вiн зрозумiв, велику частину наказу по краiнi було присвячено вихвалянню роботи ПКПП – органiзацii, яка постачала цигарки й iншi предмети споживання матросам на Плавучих Фортецях. Особливо видiлено було якогось комрада Вiдерса, великого дiяча Внутрiшньоi Партii – його нагородили орденом «За видатнi заслуги» 2-го ступеня.
Трьома мiсяцями пiзнiше ПКПП раптово було розпущено без оголошення причин. Судячи з усього, Вiдерс i його спiвробiтники тепер в опалi, хоча нi в газетах, нi по телеекранах повiдомлень про це не було. Теж нiчого дивного: судити й навiть публiчно викривати тих, хто полiтично завинив, не заведено. Великi чистки захоплювали тисячi людей iз вiдкритими процесами зрадникiв i злодiiв думки, якi з жалем каялися у своiх злочинах, а потiм пiддавалися стратi, були особливими спектаклями й вiдбувалися раз на кiлька рокiв – не частiше. А зазвичай люди, що викликали невдоволення Партii, просто зникали, i про них бiльше нiхто не чув. І марно було гадати, що з ними стало. Можливо, що деякi навiть лишалися в живих. Так у рiзний час зникли близько тридцяти знайомих Вiнстона, не кажучи про його батькiв.
Вiнстон легенько гладив себе по носi скрiпкою. В кабiнi, навпаки, комрад Тiллотсон, як i ранiше, таемничо бурмотiв, пригорнувшись до мiкрофона. Вiн пiдвiв голову, знову вороже блиснули окуляри. А чи не те саме робив комрад Тiллотсон, що й вiн сам? – подумав Вiнстон. Дуже може бути. Таку тонку роботу нi за що не довiрили б одному виконавцю: з iншого боку, доручити ii комiсii значило вiдкрито визнати, що вiдбуваеться фальсифiкацiя. Можливо, не менше десятка працiвникiв трудилися тепер над власними версiями того, що сказав насправдi Старший Брат. Потiм якийсь начальницький розум у Внутрiшнiй Партii вибере одну версiю, вiдредагуе ii, пустить у хiд складний механiзм перехресних посилань, пiсля чого обрану брехню буде здано на постiйне зберiгання й вона зробиться правдою.
Вiнстон не знав, за що потрапив у немилiсть Вiдерс.
Можливо, це сталося через корупцiю або некомпетентнiсть. Може, Старший Брат вирiшив позбутися пiдлеглого, який став надто популярний. Може, Вiдерса або будь-кого з його оточення запiдозрили в ухиляннi. А можливо – i найiмовiрнiше – сталося це просто тому, що чистки й знищення людей були частиною державного механiзму. Єдиний певний натяк мiстився в словах «згаданi не-персони» – це означало, що Вiдерса вже немае в живих. Навiть арешт людини не завжди означав смерть. Інодi людей випускали, i до страти вони рiк або два гуляли на волi. А бувало й так, що людина, яку давно вважали мертвою, з’являлася, немов привид, на вiдкритому процесi й давала свiдчення проти сотень людей, перш нiж зникнути – на цей раз остаточно. Але Вiдерс уже був не-персоною. Вiн не iснував; вiн нiколи не iснував. Вiнстон вирiшив, що просто змiнити напрям промови Старшого Брата мало. Нехай вiн скаже про щось абсолютно незв’язане з первiсною темою.
Вiнстон мiг перетворити промову на типове викриття зрадникiв i злодiiв думок – але це занадто прозоро, а якщо винайти перемогу на фронтi або трiумфальне перевиконання трирiчного плану, то надто ускладниться документацiя. Чиста фантазiя – ось що буде найкращим. І раптом у його головi виник, можна сказати, готовий образ комрада Огiлвi, недавно полеглого в бою смертю хоробрих. Інодi траплялося, коли Старший Брат присвячував «наказ» пам’ятi якогось скромного рядового партiйця, чие життя й смерть вiн приводив як приклад для наслiдування. Сьогоднi вiн присвятить промову пам’ятi товариша Огiлвi. Правда, такого товариша нiколи не iснувало, але кiлька друкованих рядкiв i одна-двi пiдробленi фотографii зроблять його реальним.
Вiнстон на хвилину замислився, потiм пiдтягнув до себе Словопис i почав диктувати у звичному стилi Старшого Брата: стиль цей, вiйськовий i одночасно педантичний, завдяки постiйному способу – ставити питання i тут же на них вiдповiдати («Який урок ми винесли з цього факту, комради? Уроки життя – а вони е також основними принципами АНГСОЦу – полягають у тому…» – тощо) – легко пiддавався iмiтацii.
У трирiчному вiцi товариш Огiлвi вiдмовився вiд усiх iграшок, крiм барабана, автомата й гелiкоптера. У шiсть рокiв – у виглядi спецiально послаблених для цього правил – був прийнятий у розвiдники; у дев’ять рокiв став командиром загону. В одинадцять рокiв, почувши розмову дядька, вловив у нiй злочиннi iдеi й повiдомив про це в Полiцiю Думок. У сiмнадцять рокiв вiн став районним керiвником Молодiжноi Анти-статевоi Лiги. У дев’ятнадцять рокiв винайшов гранату, яку Мiнiстерство Миру взяло на озброення i на першому випробуваннi знищили вибухом тридцять одного евразiйського вiйськовополоненого. Двадцятитрирiчним хлопцем вiн загинув на вiйнi. Переслiдуваний ворожими винищувачами пiд час польоту над Індiйським океаном iз важливими повiдомленнями, був атакований ворожими винищувачами, прив’язав до тiла кулемет, як грузило, вистрибнув iз гелiкоптера i разом iз депешами й iншим пiшов на дно; такiй смертi, сказав Старший Брат, можна тiльки заздрити. Старший Брат наголосив, що все життя комрада Огiлвi було чистим i цiлеспрямованим. Комрад Огiлвi не пив i не курив, не знав iнших розваг, окрiм щоденного годинного тренування в гiмнастичному залi; вважаючи, що одруження й сiмейнi турботи несумiснi з цiлодобовим служiнням обов’язку, вiн дав обiтницю безшлюбностi. Вiн не знав iншоi теми для розмови, крiм принципiв АНГСОЦу, iншоi мети в життi, крiм розгрому евразiйських полчищ i виявлення шпигунiв, шкiдникiв, мислезлочинцiв й iнших зрадникiв.
Вiнстон подумав, чи не нагородити товариша Огiлвi орденом «За видатнi заслуги»; вирiшив все-таки не нагороджувати – це вимагало б зайвих перехресних посилань.
Вiн ще раз глянув на суперника навпроти. Незрозумiло, чому вiн здогадався, що Тiллотсон виконую ту саму роботу. Чию версiю вiзьмуть, дiзнатися було неможливо, але вiн вiдчув тверду впевненiсть, що версiя буде його. Комрад Огiлвi, якого не iснувало годину тому, знайшов реальнiсть. Вiнстону здалося цiкавим, що створювати можна мертвих, але не живих. Комрад Огiлвi нiколи не iснував у сьогоденнi, а тепер iснуе в минулому – i, ледь зiтруться слiди пiдробки, iснуватиме так само достеменно i незаперечно, як Карл Великий i Юлiй Цезар.
Роздiл п’ятий
У iдальнi з низькою стелею, глибоко пiд землею, черга за обiдом просувалася поштовхами. У залi було повно народу i стояв оглушливий шум. Вiд перших страв за прилавком валив пар iз кислим металевим запахом, але i вiн не мiг заглушити всюдисущий запах джина «Перемога». В кiнцi залу розташовувався маленький бар, просто дiрка в стiнi, де продавали джин за десять центiв за стакан.
– Ось кого я шукав, – пролунав голос за спиною Вiнстона.
Вiн обернувся. Це був його приятель Сайм iз Вiддiлу Дослiджень. «Приятель», мабуть, не зовсiм те слово. Приятелiв тепер не було, були тiльки комради; але компанiя одних комрадiв приемнiше, нiж компанiя iнших. Сайм був фiлологом, фахiвцем iз Новомови. Вiн працював у величезному науковому колективi, якiй працював над Одинадцятим Виданням словника Новомови. Маленький, дрiбнiший за Вiнстона, з темним волоссям i великими опуклими очима, скорботними й глузливими одночасно, якi нiби обмацували обличчя спiврозмовника.
– Хотiв запитати, чи немае у вас лез, – сказав вiн.
– Жодного, – з винуватою поспiшнiстю вiдповiв Вiнстон. – По всьому мiсту шукав. Нiде немае.
Усi питали леза для голiння. Насправдi у нього ще були в запасi двi штуки невикористаних лез. У партiйних магазинах постiйно зникав то один повсякденний товар, то iнший. То гудзики зникнуть, то нитки, то шнурки; а тепер ось леза. Дiстати iх можна було таемно – i то якщо пощастить – на «вiльному» ринку.
– Сам пiвтора мiсяця одним голюся, – збрехав вiн.
Черга просунулася вперед. Зупинившись, вiн знову обернувся до Сайма. Обидва взяли по сальнiй металевiй тацi зi стосу.
– Ходили вчора дивитися, як вiшають полонених? – запитав Сайм.
– Працював, – байдуже вiдповiв Вiнстон. – У кiно, напевно, побачу.
– Дуже нерiвноцiнна замiна, – сказав Сайм.
Його глузливий погляд нишпорив по обличчю Вiнстона. «Знаемо вас, – говорив цей погляд. – Наскрiзь тебе бачу, прекрасно знаю, чому не пiшов дивитися на страту полонених». Інтелектуально Сайм був несамовито ортодоксальним. З неприемною хтивiстю вiн говорив про атаки гелiкоптерiв на ворожi села, про процеси й зiзнання злодiiв думок, про страти в пiдвалах Мiнiстерства Любовi. У розмовах доводилося вiдвертати його вiд цих тем i наводити – коли вдавалося – на проблеми Новомови, про якi вiн мiркував цiкаво i зi знанням справи. Вiнстон трохи вiдвернув обличчя вiд допитливого погляду великих чорних очей.
– Красива вийшла кара, – мрiйливо промовив Сайм. – Коли iм зав’язують ноги, по-моему, це тiльки псуе картину. Люблю, коли вони брикаються. Але найкращий кiнець, коли вивалюеться синiй язик… я б сказав, яскраво-синiй. Ця деталь менi особливо мила.
– Наступний, будь ласка! – крикнула жiнка в бiлому фартуху, з ополоником в руцi.
Вiнстон i Сайм сунули своi тацi. Обом викинули стандартний обiд: бляшану миску з рожево-сiрою iжею, шматок хлiба, кубик сиру, кухоль чорноi кави «Перемога» й одну таблетку сахарину.
– Є столик, он пiд тими телеекранами, – сказав Сайм. – По дорозi вiзьмемо джину.
Джин iм дали у фаянсових кружках без ручок. Вони пробралися через людний зал i поклали своi тацi на металевий столик; на розi хтось розлив соус: брудна рiдина нагадувала блювоту. Вiнстон узяв свiй джин, секунду почекав, набираючись духу, i махом випив маслянисту рiдину. Потiм струсив сльози – i раптом вiдчув, що голодний. Вiн став заковтувати iжу повними ложками; у юшцi траплялися рожевi пухкi кубики – можливо, м’ясний продукт. Обидва мовчали, доки не спорожнили миски. За столиком ззаду i лiворуч вiд Вiнстона хтось без угаву торохтiв – рiзка кваплива мова, схожа на качине крякання, пробивалася крiзь загальний гомiн.
– Як посуваеться словник? – через шум Вiнстон. Йому довелося теж пiдвищити голос.
– Повiльно, – вiдповiв Сайм. – Сиджу над прикметниками. Чарiвнiсть.
Заговоривши про Новомову, Сайм вiдразу пiдбадьорився. Вiдсунув миску, тендiтною рукою взяв хлiб, в iншу – кубик сиру i, щоб не кричати, подався до Вiнстона.
