скачать книгу бесплатно
– Як там маленька мама? Де всi? Чому ви не сказали менi нiчого, перш нiж я приiхав додому на канiкули? – почав Лорi голосним шепотом.
– На сьомому небi вiд щастя люба наша! Всi нагорi й радiють. А не говорили, бо нам тут не потрiбнi нiякi урагани. Ідiть-но до вiтальнi, а я сходжу нагору й пришлю iх до вас, – давши цю дещо туманну вiдповiдь, Ханна зникла iз переможним смiхом.
Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордiстю несла фланелевий згорток на великiй подушцi. Обличчя в дiвчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливi вогники, i щось дуже дивне звучало в ii голосi – якiсь ледве стримуванi почуття.
– Закрий очi та простягни руки, – сказала вона.
Лорi позадкував i сховав руки за спину з благанням:
– Нi, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.
– Тодi ти не побачиш племiнника, – сказала Джо рiшуче, повертаючись, щоб пiти.
– Добре, добре! Тiльки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – i, слухаючись наказу, Лорi мужньо закрив очi, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух смiху Джо, Емi, панi Марч, Ханни i Джона, котрi стовпилися навколо нього, змусив Лорi вiдкрити очi, щоб виявити, що вiн отримав двох немовлят замiсть очiкуваного одного.
Не дивно, що вони смiялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися вiд смiху. Лорi стояв i переводив здивований погляд з немовлят, котрi нiчого не вiдали, на глядачiв, що здригалися вiд реготу, iз таким жахом, що Джо сiла на пiдлогу, заходячись смiхом.
– Близнюки, клянусь Юпiтером! – тiльки й зумiв вiн сказати, а потiм обернувся до жiнок iз благальним, комiчно жалiбним виглядом i додав: – Вiзьмiть iх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся i впущу iх.
Джон врятував своiх крихiток i почав ходити по кiмнатi, тримаючи iх по одному на кожнiй руцi, з таким виглядом, нiби був уже посвячений у таемницi догляду за немовлятами.
– Кращий жарт сезону, га? Я не сказала тобi вiдразу, бо дуже хотiла зробити сюрприз. І схоже, можу привiтати себе з тим, що менi це вдалося, – сказала Джо, насмiявшись i перевiвши подих.
– Я в життi нiколи не був бiльш ошелешений. Ну чи не смiшно? Хлопчики? Як ви збираетеся iх назвати? Дайте ще поглянути. Пiдтримай мене, Джо, адже, чесне слово, iх тут дуже багато для мене, – сказав Лорi, дивлячись на немовлят iз виглядом величезного благодушного ньюфаундлендського пса, що роздивляеться двох крихiтних кошенят.
– Хлопчик i дiвчинка. Ну чи не краса? – сказав гордий тато, сяючи усмiшкою i дивлячись на двi маленькi червонi грудочки, що ворушилися в нього на руках, так, немов це були янголи, якi ще не встигли обрости пiр’ям.
– Найчудовiшi дiти, яких я бачив у життi. І хто ж тут хто? – Лорi схилився, як колодязний журавель, щоб розгледiти диво-дiтей.
– Емi пов’язала блакитну стрiчку хлопчиковi, а рожеву дiвчинцi – французька мода, – тож iх завжди можна вiдрiзнити. До того ж у хлопчика карi очi, а у дiвчинки – блакитнi. Поцiлуйте iх, дядечко Теддi, – закликала пустотлива Джо.
– Боюся, iм це може не сподобатися, – вiдповiв Лорi з незвичайною для нього боязкiстю.
– Ой, не сподобаеться! Звичайно ж, сподобаеться, вони вже звикли до цього. Поцiлуйте! Вмить, пане! – наказала Джо, побоюючись, що вiн запропонуе iй передати поцiлунок за дорученням.
Лорi витягнув губи й обережно доторкнувся ними до кожноi маленькоi щiчки, що викликало у глядачiв новий вибух смiху, а в немовлят – пронизливий крик.
– Ну ось, я ж знав, що iм не сподобаеться! Це напевно хлопчисько, дивiться, як брикаеться i махае кулачками, нiби зовсiм великий. Слухай, юний Брук, давай, цiлься краще у чоловiка своiх розмiрiв! – вигукнув Лорi, захоплений отриманим стусаном маленького кулачка, що безладно рухався бiля його обличчя.
– Його назвемо Джон-Лоуренс, а дiвчинку – Маргарет, на честь мами й бабусi. А вдома називатимемо ii Дейзi, щоб не було двох Мег, а малюка – Джон, якщо не придумаемо щось краще, – сказала Емi з зацiкавленiстю тiтки.
– Назвiть його Демiджоном, а для стислостi – Демi, – порадив Лорi.
– Дейзi й Демi – те, що треба! Я знала, що Теддi щось придумае! – вигукнула Джо, плескаючи в долонi.
Теддi справдi придумав вдало, й вiдтодi дiтей завжди називали Дейзi й Демi.
Роздiл шостий
Вiдвiдини
– Ходiмо, Джо, пора.
– Куди?
– Не хочеш же ти сказати, що забула про свою обiцянку нанести разом зi мною п’ять-шiсть вiзитiв сьогоднi?
– У моему життi було чимало необачних дурниць, але не думаю, щоб я коли-небудь була настiльки божевiльна, щоб заявила, нiби зроблю шiсть вiзитiв за один день, коли i один-единий вибивае мене з колii на тиждень.
– Так, ти обiцяла, ми домовилися. Я мала закiнчити малюнок пастеллю – портрет Бет – для тебе, а ти – пiти зi мною й нанести вiдповiднi вiзити сусiдам.
– За хорошоi погоди – це було в договорi, а я стою за букву договору, мiй Шейлок[23 - Шейлок – персонаж п’еси Вiльяма Шекпiра «Венецiанський купець», жорстокий, хитрий та скупий лихвар.]. На сходi громадяться хмари. Погода псуеться, i я не пiду.
– Усе це виверти. Чудовий день, на дощ i натяку немае, а ти пишаешся тим, що тримаеш своi обiцянки. Тож прояви благородство, пiдемо, виконаеш свiй обов’язок – i я дам тобi спокiй на наступнi шiсть мiсяцiв.
У ту хвилину Джо цiлком поглинуло шиття. Вона була головним виробником манто для всiх членiв сiм’i й ставила собi в особливу заслугу вмiння володiти голкою не гiрше, нiж пером. Це було дуже неприемно – прямо посеред першоi примiрки отримати наказ вiдправитися з вiзитами у кращому вбраннi в жаркий липневий день. Вона терпiти не могла формальнi вiзити й завжди ухилялася вiд них, якщо тiльки Емi не змушувала ii умовляннями або пiдкупом. У даному разi вiдкрутитися було неможливо, i, обурено клацнувши ножицями й заявивши, що вiдчувае в повiтрi грозу, вона поступилася: вiдклала роботу i, взявши капелюх i рукавички з виглядом покiрностi долi, сказала Емi, що жертва готова.
– Джо! До чого ти вперта! З тобою i святий згрiшить! Невже ти збираешся вирушити у такому виглядi? – вигукнула Емi, iз подивом оглядаючи ii.
– А чому нi? Я вдягнена акуратно, менi не жарко i зручно. Цiлком вiдповiдний наряд для прогулянки по курнiй дорозi спекотного дня. Якщо для людей важливiше мiй одяг, нiж я сама, то чи варто з ними спiлкуватися? Ти можеш вбратися за двох, щоб твоя елегантнiсть заслiпила всiх i вони на мене не зважали. Тобi приемно бути витонченою, менi – нi, до того ж оборки тiльки заважають.
– О Боже, дай терпiння! – зiтхнула Емi. – Тепер у неi напад впертостi. Господи, вона зведе мене з розуму, перш нiж я зможу привести ii в належний вигляд. Я впевнена, що сьогоднiшнi вiзити не принесуть менi нiякого задоволення, але це обов’язок перед суспiльством, i нiкому сплатити його, крiм нас з тобою. Джо, я зроблю для тебе що завгодно, якщо тiльки ти одягнешся красиво й допоможеш менi виконати цю данину ввiчливостi. Ти, якщо постараешся, можеш так добре вести бесiду, виглядати такою аристократичною у твоiх кращих нарядах i поводитися з таким тактом, що я пишаюся тобою. Менi лячно йти однiй, ходiмо, пiдтримай мене.
– Ах ти, хитра лисиця, лестиш i задобрюеш свою сердиту старшу сестру. Треба ж до такого додуматися! Я й аристократична, i можу поводитися з таким тактом! А ти боiшся йти одна! Одне другого безглуздiше! Добре, я пiду, якщо маю, i зроблю, що зможу. Ти очолюватимеш експедицiю, а я виконуватиму накази. Це тебе влаштуе? – запитала Джо з несподiваним переходом вiд впертостi до покiрноi смиренностi.
– О, Джо, ти янгол! Вдягай свою найкращу сукню, а я скажу тобi, в кого як потрiбно поводитися, щоб у господарiв склалося про тебе добре враження. Я хочу, щоб ти всiм сподобалася, i ти сподобаешся, якщо тiльки спробуеш бути трiшки люб’язнiшою. Причешися красиво i приколи яскраво-червону троянду до капелюшка. Тобi це личить, а то в тебе занадто суворий вигляд у твоему простому костюмi. Вiзьми тонкi рукавички й вишитий носовичок. Ми зайдемо по дорозi до Мег i попросимо позичити нам ii бiлу парасольку, тодi ти зможеш взяти мою парасольку кольору голубиного крила…
Емi вiддавала цi розпорядження, поки вдягалася сама, i Джо виконувала iх, проте не без внутрiшнього протесту. Вона важко зiтхала, з шелестом влiзаючи в нову сукню iз жорсткою серпанку, похмуро супилася, дивлячись на свое вiдображення в дзеркалi, коли зав’язувала стрiчки на капелюсi у бездоганний бант, озлоблено боролася зi шпильками, приколюючи свiй комiрець, зборознила зморшками чоло, поки згортала носовичок, вишивка якого дратувала ii нiс так само, як i майбутня мiсiя – ii почуття, а затиснувши своi руки в тiсних рукавичках iз трьома гудзиками й китицею, що була останнiм штрихом елегантностi, обернулася до Емi з вельми недоумкуватим виразом обличчя i лагiдно сказала:
– Я вiдчуваю себе абсолютно огидно. Але якщо ти вважаеш, що я виглядаю пристойно, я помру щасливою.
– Усе надзвичайно пристойно. Нумо, повертайся i дай менi подивитися уважно.
Джо поверталася, а Емi щось поправляла i, нарештi, вiдкинулася назад i, схиливши голову набiк, схвально помiтила:
– Так, так, досить пристойно. Твоя голова виглядае чудово – кращого я й бажати не могла. З трояндою цей бiлий капелюшок здаеться зовсiм чарiвним. Плечi тримай розгорнуто, а руки – легко, нехай навiть тобi тиснуть рукавички. Є одна рiч, Джо, яку ти можеш робити добре, а я нi, а саме – носити шаль. Я цього не вмiю, але дуже приемно дивитися на тебе. Я так рада, що тiтонька Марч подарувала тобi цю чарiвну шаль. Вона проста, але дуже красива, й цi складки, якi закладаються нижче лiктя, дуже мальовничi. Як там шов моеi пелерини – посерединi? Чи рiвно я пiдняла подiл сукнi? Я хочу, щоб було видно черевики, бо нiжки у мене красивi, на вiдмiну вiд носа.
– Ти зразок краси i джерело вiчноi радостi, – сказала Джо, склавши долонi трубочкою й дивлячись через неi на блакитне перо на тлi золотого волосся – iз виглядом справжнього знавця живопису. – Я повинна волочити подiл моеi кращоi сукнi по курнiй дорозi чи менi слiд його пiдняти, панно?
– Пiднiмай, коли йдеш по дорозi, а коли увiйдемо в будинок, опусти. Тобi личать спiдницi зi шлейфом, тож маеш навчитися носити його красиво й грацiозно. Ти не до кiнця застебнула рукавичку, зроби це зараз же. Твiй наряд нiколи не виглядатиме завершеним, якщо iгнорувати такi дрiбницi: саме вони створюють приемне враження загалом.
Джо зiтхнула й продовжила застiбати рукавичку, майже вiдриваючи гудзики. Нарештi обидвi сестри були готовi й повiльною, плавною ходою вирушили в дорогу, – «прямо диво», як сказала Ханна, що висунулася у вiкно другого поверху, щоб подивитися на них.
– Послухай, Джо, дорога, Честери вважають себе дуже витонченими людьми, тож я хочу, щоб ти звернула увагу на своi манери. Утримайся вiд уривчастих зауважень i не роби нiчого незвичайного, добре? Будь просто спокiйною, стриманою й тихою, це безпечно, i личить ледi. Ти цiлком можеш триматися так протягом п’ятнадцяти хвилин нашого вiзиту, – сказала Емi, коли вони наблизилися до першого будинку, вже позичивши в Мег бiлу парасольку й показавшись з усiх бокiв сестрi, яка тримала по немовлятi на кожнiй руцi.
– Дай подумати. «Спокiйна, стримана й тиха». Так, гадаю, я можу це обiцяти. Менi доводилося грати на сценi манiрну юну ледi, тож я знову примiряю цю роль на себе. Моi акторськi здiбностi, як ти побачиш, великi, так що, не хвилюйся, дитино.
Емi заспокоiлася, але пiдступна Джо зловила ii на словi й впродовж всього першого вiзиту сидiла, грацiозно пiдiбгавши ноги, рiвно розклавши складки сукнi, спокiйна, як море влiтку, холодна, як заметiль, i мовчазна, як сфiнкс.
Марно панi Честер намагалася натякати на ii «чарiвний роман», а обидвi панночки Честер заводили розмову про вiзити, пiкнiки, оперу та моду – вiдповiддю на все це була усмiшка, уклiн i стримане «так» або «нi». Марно Емi «телеграфувала» сестрi: «Говори», намагалася втягнути ii в розмову, тихенько штовхала ногою – Джо сидiла, немов нiчого не помiчаючи. Вiдповiдною характеристикою ii манер були б слова, що описують вдачу Мод[24 - Мод – героiня монодрами «Мод» англiйського поета-сентименталiста Альфреда Теннiсона (1809–1892). Мод описуеться з точки зору ii нареченого: нiжна, вродлива дiвчина, увiнчана бiлими трояндами, але пуста та жорстока. Врештi-решт ii наречений божеволiе.]: «Холодна правильнiсть, чудова порожнеча».
– Яка нецiкава та зарозумiла особа, ця старша панна Марч! – на жаль, голосно прозвучало зауваження однiеi з панночок Честер, коли дверi за гостями зачинялися.
Джо беззвучно смiялася, проходячи через передпокiй, але Емi виглядала роздратованою таким буквальним тлумаченням ii iнструкцiй i цiлком покладала провину за це на Джо.
– Як ти могла так неправильно мене зрозумiти? Я хотiла лише, щоб ти трималася скромно i з гiднiстю, а ти замiсть цього сидiла, як бовдур. У Лембiв постарайся бути бiльш товариською, базiкай, як iншi дiвчатка, прояви iнтерес до суконь, до флiрту, до будь-якоi нiсенiтницi, про яку б там не говорили. Вони обертаються в кращих колах, тож знайомство з ними дуже цiнне для нас. Я дуже хочу, щоб ми справили на них добре враження.
– Я буду дуже люб’язна, базiкатиму й смiятимуся, висловлюватиму жах i захват з приводу будь-якоi дрiбницi. Мабуть, ця роль подобаеться менi бiльше: зображати так звану «чарiвну дiвчину». Я цiлком можу зробити це – зразком менi послужить Мей Честер, я наслiдуватиму ii. Ось побачиш, Лемби скажуть: «Яке живе, миле створiння, ця Джо Марч!».
Емi стривожилася, i не без пiдстав, оскiльки, коли Джо починала пустувати, було невiдомо, як далеко вона може зайти. О, варто було б побачити обличчя Емi, коли ii сестра, увiйшовши до черговоi вiтальнi, експансивно перецiлувала всiх юних ледi, хто був там, люб’язно усмiхнулась усiм юним джентльменам i приедналася до розмови з пожвавленням, яке здивувало нашу спостерiгачку.
Тим часом самою Емi заволодiла панi Лемб, яка дуже ii любила, i Емi довелося вислухати докладний звiт про останнiй напад хвороби панни Лукрецii, тимчасом як три чарiвних молодих чоловiка тинялися поблизу в очiкуваннi паузи, щоб кинутися на допомогу й визволити ii.
За таких обставин вона не мала змоги стежити за Джо, яка, здавалося, була одержима духом пустощiв i базiкала вiдчайдушно, не гiрше самоi староi панi Лемб. Навколо неi вже зiбралася купка слухачiв, i Емi напружувала слух, щоб почути, про що йдеться, бо уривки фраз, якi долiтали до неi, викликали тривогу, круглi очi й пiднятi руки змушували вмирати вiд цiкавостi, а частi вибухи смiху – горiти бажанням роздiлити загальне веселощi. Можна уявити, якi страждання викликав у неi пiдслуханий обривок ось такоi розмови:
– Вона прекрасно скаче верхи – хто ii вчив?
– Нiхто. Вона прив’язувала старе сiдло на велику гiлку дерева i вчилася сiдати верхи, тримати вiжки i зберiгати рiвновагу. І тепер вона може скакати на будь-якому конi, бо не знае, що таке страх. У сусiднiй стайнi iй охоче й дешево дають напрокат коней, бо вона прекрасно тренуе iх для iзди верхи пiд жiночим сiдлом. У неi така пристрасть до верховоi iзди! Я часто кажу iй, що якщо нiчого iншого з неi не вийде, вона цiлком зможе заробляти на життя, об’iжджаючи коней.
Емi ледь стримувалася, слухаючи цю жахливу розмову, адже у слухачiв напевно створювалося враження про неi як про досить вiдчайдушну юну особу, а саме такi особи були предметом ii глибокоi вiдрази. Однак, що вона могла зробити? Стара ледi продовжувала говорити, й задовго до того, як ii оповiдь скiнчилася, Джо продовжувала свою, роблячи ще кумеднiшi визнання i припускаючись iще грубiших помилок.
– Так, у той день Емi була в розпачi, бо всiх хороших коней розiбрали i залишилися тiльки три: одна кульгава, iнша слiпа, а третя така норовиста, що потрiбно було сунути iй у пащу грудку, перш нiж вона зрушила б з мiсця. Прекрасна тварина для приемноi прогулянки, чи не так?
– Якого ж коня вона обрала? – запитав якийсь молодик, а iнший засмiявся, iз задоволенням слухаючи розповiдь Джо.
– Жодного. Вона почула, що вище по рiчцi на однiй фермi е молодий, гарний i гарячий кiнь. І хоч дами нiколи не iздили на ньому, Емi вирiшила спробувати. Їi протистояння з ним було воiстину драматичним. Почати варто з того, що нiхто не додумався принести сiдло, тому iй довелося взяти його вдома, перевезти його на човнi через рiчку, а потiм покласти собi на голову i нарештi зайти в стайню, на превеликий подив старого господаря.
– І вона скакала на цьому конi?
– Звичайно, й чудово провела час. Я думала, коли Емi повернеться, на нiй живого мiсця не буде, але вона впоралася з цим завданням вiдмiнно й була душею компанii!
– Ну й вiдвага! – i молодий панич Лемб кинув схвальний погляд на Емi та з подивом подумав про те, що говорить цiй дiвчинi його мати i чому та виглядае такою червоною i збентеженою.
Вона почервонiла ще густiше й вiдчула себе ще нiяковiше через хвилину, коли несподiвано мова зайшла про вбрання. Одна з юних ледi запитала Джо, де та купила красивий блiдо-жовтий капелюшок, який одягала на пiкнiк, i дурна Джо замiсть того, щоб просто назвати магазин, де два роки тому був куплений капелюшок, знову пустилася в непотрiбнi вiдвертостi:
– Це Емi пофарбувала його в такий колiр. Нiжних вiдтiнкiв не купиш, так що ми самi фарбуемо нашi капелюшки в будь-який колiр, який хочемо. Дуже зручно мати сестру-художницю.
– Що за оригiнальна iдея! – вигукнула панна Лемб, яка знайшла Джо дуже цiкавою особою.
– Це ще дрiбницi в порiвняннi з деякими iншими блискучими iдеями, що теж належать iй. Немае нiчого такого, чого б вона не змогла зробити. Так, вона дуже хотiла блакитнi черевики до весiлля Саллi – i що ж ви думаете? Вона просто взяла й пофарбувала своi старi бiлi туфлi у чарiвного вiдтiнку небесно-блакитний колiр, i вони виглядали один в один, як атласнi, – заявила Джо, явно пишаючись талантами сестри, але це роздратувало Емi до такоi мiри, що iй захотiлося жбурнути в Джо свою сумочку з вiзитками.
– Днями ми читали вашу розповiдь, i вона дуже нам сподобалася, – завважила старша панна Лемб, бажаючи зробити комплiмент лiтературнiй дамi, яка, треба визнати, зовсiм не була схожа на таку в той момент.
Будь-яка згадка про ii «твори» завжди погано дiяла на Джо, яка або ставала суворою, або набувала ображеного вигляду, або ж, як у цьому випадку, рiзко змiнювала тему розмови:
– Шкода, що ви не знайшли нiчого кращого для читання. Я написала цю нiсенiтницю, бо ii легко продати, а пересiчним людям такi речi подобаються. Ви iдете в Нью-Йорк цiеi зими?
Оскiльки панна Лемб сказала, що розповiдь iм сподобалася, така вiдповiдь Джо не була нi люб’язною, нi приемною. Джо одразу помiтила свою помилку, але, побоюючись ще бiльше зiпсувати справу, раптом нагадала собi, що iй належить подати сигнал сестрi до закiнчення вiзиту, i вона зробила це так несподiвано, що трое з присутнiх навiть не договорили початих фраз.
– Емi, нам пора йти. До побачення, люба, приходьте до нас теж, ми прагнемо побачити вас у нашому домi. Я не наважуюся запрошувати вас, пане Лемб, але, якщо ви прийдете, гадаю, ми будемо не в силах вiдпустити вас.
Джо говорила це, так кумедно наслiдуючи балакучу й сентиментальну Мей Честер, що Емi поспiшила вискочити з кiмнати, вiдчуваючи непереборне бажання розреготатися й розплакатися одночасно.
– Ну як? Я впоралася на вiдмiнно? – запитала Джо iз задоволеним виглядом, коли вони вiдiйшли вiд будинку Лембiв.
– Гiрше й бути не могло, – такою була нищiвна вiдповiдь Емi. – Що на тебе найшло? Навiщо тобi знадобилося розповiдати про мое сiдло, капелюхи, черевики та iнше?
– Просто це смiшно i людям цiкаво. Вони й так знають, що ми бiднi, тож чи варто вдавати, нiби в нас е груми, i нiби ми купуемо три-чотири капелюхи щосезону, i всi цi речi дiстаються нам так само легко й просто, як iншим.
– Усе одно, не було потреби розповiдати iм про всi нашi маленькi хитрощi й виставляти напоказ нашу бiднiсть. У тебе немае нi краплi справжньоi гордостi, й тобi нiколи не зрозумiти, в яких випадках треба тримати язик за зубами, а в яких – говорити, – мовила Емi в розпачi.
Бiдна Джо мала знiяковiлий вигляд i мовчки терла кiнчик носа жорсткою носовою хусткою, немов караючи себе за своi грiхи.
– Як менi поводитися тут? – запитала вона, коли вони пiдiйшли до третього дому.
– Як хочеш. Я умиваю руки, – коротко вiдказала Емi.
– Тодi я постараюся зробити собi приемнiсть. У цьому будинку е хлопцi, тож ми славно проведемо час. Чесне слово, менi потрiбна якась змiна – елегантнiсть погано дiе на мiй органiзм, – вiдповiдала Джо похмуро. Вона була явно виведена з душевноi рiвноваги своею невдачею у спробi бути на висотi та зробити приемне Емi.
Захоплений прийом, наданий трьома юнаками й кiлькома милими хлопчиками, швидко заспокоiв ii збентеженi почуття. Залишивши Емi розважати панi та пана Тюдорiв, якi також зайшли в цей будинок iз вiзитом, Джо присвятила себе юним членам сiм’i та знайшла цю змiну цiлющою.
Вона з глибоким iнтересом слухала студентськi новини, покiрно гладила пойнтерiв i пуделiв, вiд душi погоджувалася з тим, що «Том Браун[25 - Том Браун – герой популярних англiйських книжок для юнакiв: «Шкiльнi днi Тома Брауна» i «Том Браун в Оксфордi», написаних англiйським юристом, полiтиком та письменником Томом Хьюзом (1828–1896).] був молодчина», незважаючи на невiдповiдну форму похвали, а коли один iз хлопчикiв запропонував вiдвiдати його черепашачий садок, поспiшила разом iз ним зi жвавiстю, яка змусила матiр сiмейства усмiхнутися iй услiд, поправляючи свiй очiпок i зачiску, яка опинилася в жалюгiдному станi пiсля по-дочiрньому гарячих обiймiв Джо, хай i ведмежих, але бiльш дорогих для господинi будинку, нiж будь-яка бездоганна зачiска, зроблена руками натхненноi модистки-француженки.
Залишивши сестру дiяти на свiй власний розсуд, Емi всiею душею вiддалася задоволенням, якi вiдповiдали ii смаку. Дядько пана Тюдора був одружений з якоюсь англiйською ледi, троюрiдною кузиною справжнього лорда, й Емi дивилася на все сiмейство з великою пошаною, бо, незважаючи на американське походження й виховання, вiдчувала те благоговiння перед титулами, яке переслiдуе навiть кращих iз нас, – благоговiння, що не визнаеться нами вiдкрито, але зберiгае старовинну прихильнiсть королям, котра змусила кiлька рокiв тому навiть найдемократичнiшу нацiю пiд цим теплим сонцем хвилюватися з нагоди прибуття монаршоi бiлявоi ледi. Що ж, це свiдчило про любов – стару, як свiт, про любов, яку дорослий син вiдчувае до владноi матерi, що утримувала його при собi так довго, як могла, i з прощальною лайкою дозволила пiти лише тодi, коли вiн збунтувався.
Але навiть задоволення, яке доставляла Емi бесiда з вiддаленою рiднею британськоi аристократii, не змусила ii забути про час, i пiсля закiнчення належноi кiлькостi хвилин вона неохоче покинула це вишукане товариство й вiдправилася на пошуки Джо, гаряче сподiваючись, що не застане свою невиправну сестру в якомусь незручному положеннi, що може накликати ганьбу на сiмейство Марч.
Звичайно, могло бути й гiрше, але Емi вважала, що i так вже погано: Джо сидiла на травi в оточеннi компанii хлопчикiв, що iз захопленням слухали ii розповiдь про одну iз витiвок Лорi. На шлейфi ii чудовоi святковоi сукнi вiдпочивав пес iз вельми брудними лапами. Один з малюкiв тикав у черепах парасолькою Емi, якою вона так дорожила, iнший iв iмбирний пряник над кращим капелюшком Джо, третiй грав у футбол ii рукавичками. Але всiм було весело, i коли Джо, зiбравши свое пошарпане майно, попрямувала до виходу, ii супроводжувала свита, благаючи прийти ще раз: «Ти так цiкаво розповiдаеш про Лорi!».
– Прекраснi хлопцi, правда? Пiсля такого я знову вiдчуваю себе молодою й бадьорою, – сказала Джо, крокуючи iз закладеними за спину руками, почасти за звичкою, а частково, щоб приховати забризкану брудом парасольку.
– Чому ти уникаеш пана Тюдора? – запитала Емi, розсудливо утримуючись вiд зауважень з приводу розтерзаного виду Джо.
– Менi вiн не подобаеться – величаеться, принижуе своiх сестер, завдае неприемностей батьковi, нешанобливо каже про свою матiр. Лорi називае його безпутним, i я не надто вже хочу водитися з ним, тому й не чiпаю його.
– Ти могла б, врештi-решт, хоча б ввiчливо звертатися до нього. А то тiльки холодно кивнула, хоча перед тим вклонилася й усмiхнулася чи не найлюб’язнiшою усмiшкою Томмi Чемберлену, синовi бакалiйника. Якби ти просто помiняла мiсцями кивок i уклiн, все було б гаразд, – сказала Емi з докором.
– Нi, не гаразд, – заперечила вперта Джо, – Тюдор менi не подобаеться, я не поважаю його й не захоплююсь ним, нехай навiть племiнниця племiнника дядька його дiдуся i е троюрiдною кузиною якогось там лорда. Томмi бiдний, i сором’язливий, i добрий, i дуже розумний. Я хорошоi думки про нього i не соромлюся це показати, тому що вiн все-таки джентльмен, незважаючи на заняття бакалiйною торгiвлею.
– Немае сенсу з тобою сперечатися, – почала було Емi.
– Жодного, – перебила ii Джо. – Тож приймаймо доброзичливий вигляд i занесемо вiзитну картку в цей будинок, бо Кiнгiв явно немае вдома, чому я дуже рада.
Сумочка з вiзитками виконала свiй обов’язок, i дiвчатка пiшли далi. Дiйшовши до п’ятого будинку, Джо знову склала подяку небесам, коли iм сказали, що юнi господинi поiхали в гостi.
– Тепер – додому! До тiтоньки Марч сьогоднi не пiдемо. До неi ми можемо забiгти в будь-який час, i, чесне слово, шкода шкутильгати далi по цiй пилюцi в наших кращих сукнях, коли ми до того ж втомилися й роздратувалися.
– Ми? Говори за себе… Тiтоньцi подобаеться, коли ми висловлюемо iй нашу повагу тим, що наносимо формальний вiзит i вбираемося для неi у своi кращi сукнi. Це зовсiм неважко, але принесе iй задоволення, i я не думаю, що це завдасть бiльше шкоди твоему наряду, нiж бруднi собаки й цi балуванi хлопчаки. Нахилися, дай менi струсити крихти з твого капелюха.
