скачать книгу бесплатно
– Цей невибагливий стиль в одязi сприяе навчанню, саме тому ми зробили його своiм, – заперечив Лорi, якого аж нiяк не можна було звинуватити в самозакоханостi, бо вiн добровiльно пожертвував своiми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр. – До речi, Джо, схоже, малюк Паркер вiдчайдушно закоханий в Емi. Вiн постiйно говорить про неi, пише вiршi i, пiдозрюю, проводить час у мрiях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорi довiрчим тоном старшого брата.
– Звичайно. Ми не хочемо нiяких весiль у нашiй родинi в найближчi роки. Спаси й помилуй, про що цi дiти тiльки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емi й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти рокiв.
– Це таке легковажне столiття, i, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш замiж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорi, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралi.
– Не бiйся. Я не з поступливих. Та нiхто й не захоче взяти мене замiж, i це на краще, бо в родинi завжди мае бути стара дiва.
– Ти не даси нiкому можливостi навiть захотiти одружитися з тобою, – зауважив Лорi, скоса кинувши на неi погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчi став трохи яскравiшим. – Ти не покажеш нiкому нiжноi сторони своеi душi, а якщо хтось i побачить ii випадково й не зможе втриматися, щоб висловити свое захоплення, ти вчиниш iз ним так само, як панi Гаммiдж[4 - Панi Гаммiдж – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Девiд Копперфiлд», вдова компаньйона пана Пеготтi, жiнка, котрiй довелося залишитися в будинку-баркасi в очiкуваннi надiй на повернення старих добрих днiв.] вчинила зi своiм шанувальником, – обiллеш його крижаною водою i станеш такою колючою, що нiхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навiть глянути на тебе!
– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потiм, гадаю, це жахливо – так розбивати сiм’i. Не будемо бiльше про це говорити. Весiлля Мег зовсiм вибило нас iз колii, i ми не ведемо розмов нi про що iнше, крiм любовi й тому подiбних нiсенiтниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змiнiмо тему, – було очевидно, що Джо цiлком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.
Хай там якими були почуття Лорi, вiн дав iм вихiд у тихому протяжному свистi та прогнозi, який зробив, розлучаючись iз нею бiля хвiртки:
– Згадай мое слово, Джо, наступною замiж вийдеш ти.
Роздiл другий
Перше весiлля
Червневi троянди бiля ганку, яскравi й гарнi, того ранку прокинулися рано, вiд усього серця радiючи безхмарному небу i сонцю на ньому. Погойдуючись на вiтрi, вони шепотiлися про те, що бачили. Однi з них заглядали у вiкна iдальнi, де накривали святковий стiл, iншi пiднiмалися навшпиньки, щоб покивати й посмiхнутися сестрам, котрi вбирали наречену, третi привiтно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з рiзними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всi вони – вiд найяскравiшоi повноквiтноi троянди до блiдого крихiтного бутона – вiддавали своею красою та своiм ароматом шану ласкавiй господинi, яка так любила iх i так довго за ними доглядала.
Мег i сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в ii душi й серцi, наче розквiтло на ii обличчi в той день, надавши його рисам нiжностi й чарiвностi. Вона була вродливiшою, нiж сама краса. Хоч на нiй не було нi шовку, нi мережив, нi флердоранжу.
– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогоднi, – сказала Мег. – Менi не потрiбне пишне весiлля, нехай поруч зi мною будуть тiльки тi, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною i знайомою Мег.
Свою весiльну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стiбок нiжнi надii й невиннi мрii дiвочого серця. Сестри заплели iй коси i вклали iх у зачiску, а единою прикрасою, яку Мег приколола до сукнi, був букетик улюблених «ii Джона» конвалiй, що здавалися iй найгарнiшими квiтами на землi.
– У цьому вбраннi ти та сама наша рiдна й мила Мег, тiльки ще чарiвнiша й красивiша. Менi так хочеться мiцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емi, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свiй туалет.
– Тодi я можу бути задоволена своiм вбранням. Тiльки прошу вас, обiймiть i поцiлуйте мене, всi-всi, i не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на нiй сьогоднi, – i Мег розкрила сестрам своi обiйми. Дiвчата на мить завмерли перед нею iз сяючими обличчями, вiдчуваючи, що нова любов не витiснила з серця Мег староi.
– Тепер я збираюся пiти i зав’язати Джону краватку, а потiм провести кiлька хвилин iз татом у його кабiнетi, – з цими словами Мег збiгла вниз по сходах, щоб зробити цi маленькi церемонii, а потiм приеднатися до матерi, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмiшку, у материнському серцi поселився таемний смуток, як бувае завжди, коли перше пташеня покидае рiдне гнiздо.
Саме тепер, коли молодшi дiвчатка стоять разом, завершуючи свiй нехитрий туалет, доречно розповiсти про змiни, що вiдбулися в iхнiй зовнiшностi за минулi три роки. До того ж нинi вони виглядають по-особливому чарiвно.
Джо розпрощалася зi своею незграбнiстю i навчилася рухатися легко, навiть грацiозно. Їi кучеряве волосся вiдросло i вона, як i ранiше, закрутила його у важкий вузол, який виглядав значно привабливiше на маленькiй голiвцi, що вiнчала високу фiгуру, нiж попереднi короткi завитки. На ii смаглявих щоках грав рум’янець, в очах затаiвся теплий блиск, а з гострого язика сьогоднi злiтали тiльки найнiжнiшi слова.
Бет стала сухорлявiшою, блiдою i навiть ще тихiшою, а красивi добрi очi здавалися бiльшими. В них часто з’являвся вираз, що засмучував тих, хто дивився на неi, навiть, якщо не йшлося про сумнi речi. Це – вiдблиск страждання, що переноситься зi зворушливим терпiнням. Бет, як i зазвичай, рiдко скаржилася, натомiсть промовляла з надiею, що «скоро iй буде краще».
Емi по праву вважалася «окрасою сiм’i». У своi шiстнадцять рокiв вона мала вигляд i манери дорослоi жiнки – не красунi, але дiвчини iз невловимою чарiвнiстю, що зветься витонченiстю. Їi помiчаеш у лiнiях фiгури, у формi й рухах рук, у тому, як лягають складки ii сукнi й золотi локони, – у всьому, що не пiддаеться визначенню, але е гармонiйним i настiльки ж привабливим для багатьох людей, як i сама краса…
Нiс досi дошкуляв Емi, оскiльки було зрозумiло, що вiн вже нiколи не стане грецьким. Засмучував i рот, занадто широкий, i гостре пiдборiддя. Однак цi риси, що порушували всi канони краси, надавали неповторнiсть всьому ii обличчю. Але вона не здогадувалася про це й намагалася втiшитися своiм прекрасним кольором обличчя, яскраво-блакитними очима й розкiшними, золотистими, надзвичайно густими кучерями.
Сестри були вдягненi в костюми iз тонкоi срiблясто-сiроi тканини (iхнi кращi лiтнi вбрання), у волоссi й на грудях пломенiли червонi троянди, тож виглядали саме такими, якими й почувалися, – дiвчатками з приемними обличчями й щасливими серцями. На час святкувань вони вiдволiклися вiд повсякденних справ, вiд свого повного працi i турбот iснування, щоб прочитати задумливими i мрiйливими очима цей чудесний роздiл з роману про жiноче життя.
Сiмейство хотiло обiйтися без формальностей та дотримання суворих обмежень етикету, все мало бути якомога простiше, природно i по-домашньому, тож тiтка Марч, котра щойно з’явилася на порозi, була шокована, побачивши, що наречена притьма спускаеться по сходах, щоб вiтати гостю, що наречений прикрiплюе над дверима квiткову гiрлянду, яка щойно впала, а на сходах промайнула постать отця-священника, який крокував нагору з пляшками вина в кожнiй руцi.
– Так що ж це таке! – вигукнула стара дама, зайнявши вiдведене для неi почесне мiсце й розправляючи iз сильним шелестом складки своеi блiдо-лiловоi муаровоi сукнi. – Тебе нiхто не мае бачити аж до останньоi хвилини, дитинко.
– Мое весiлля не вистава, тiтонько, а гостi прийдуть не за тим, щоб розглядати мене, критикувати мою сукню й пiдраховувати, скiльки коштував мiй весiльний снiданок. Я дуже щаслива, що мене не турбують розмови про мое весiлля, i я збираюся зробити його таким, як вважаю за потрiбне. Джон, дорогий, зараз я подам тобi молоток, – i Мег зникла у передпокоi, щоб допомогти «цьому Бруку» в його надзвичайно недоречнiй справi.
Пан Брук навiть не сказав «дякую», але, нахилившись, щоб взяти цей неромантичний iнструмент, поцiлував свою чарiвну наречену з таким виглядом, що тiтонька Марч поспiшила вийняти носовичок, аби витерти сльози, котрi несподiвано навернулися на ii колючi старi очi.
Раптом почувся смiх Лорi, що супроводжувався вигуком, який, здаеться, порушував усi пристойностi:
– Юпiтер Амон[5 - Юпiтер Амон: Юпiтер – верховний бог у римськiй мiфологii (виконуе тi самi функцii, що й давньогрецький Зевс), а Амон – верховний бог Єгипту, його iм’я перекладаеться як «незримий», божество чорного небесного простору та повiтря.]! Джо знову перевернула пирiг!
Це повiдомлення спричинило неабияку метушню, яка ледь вляглася, коли будинок почав заповнювати натовп кузин i «свято прийшло», як зазвичай казала в дитинствi Бет.
– Не дозволяй цьому юному гiгантовi пiдходити близько до мене: вiн докучае менi гiрше за комарiв, – шепнула на вухо Емi тiтонька Марч, коли кiмнати заповнилися гостями, над якими височiла коротко стрижена чорна голова Лорi.
– Вiн обiцяв сьогоднi поводитися дуже добре. Насправдi вiн здатний бути абсолютно чарiвним, коли захоче, – вiдповiла Емi й вислизнула, щоб попередити Геркулеса[6 - Геркулес – у давньогрецькiй мiфологii син бога Зевса i смертноi жiнки Алкмени. Геркулес (вiн же Геракл) був надiлений надзвичайною силою i зробив безлiч подвигiв. Усiм добре вiдомi, зокрема, 12 подвигiв Геракла.] про необхiднiсть триматися подалi вiд дракона, але це попередження призвело до того, що юний герой взявся переслiдувати стару даму з такою самовiдданiстю, що привiв ii до цiлковитого сум’яття.
Не було нiякоi весiльноi процесii, але, коли пан Марч i юна пара зайняли своi мiсця пiд квiтковими гiрляндами, в кiмнатi раптово запанувала тиша. Мати й сестри юрмилися поруч, нiби не бажаючи розлучатися з Мег. Голос батька не раз переривався вiд хвилювання, що, втiм, лише робило службу ще красивiшою й урочистiшою.
Рука нареченого помiтно тремтiла, i його вiдповiдей було майже не чути, але Мег глянула прямо в очi чоловiка й сказала «так» з такою нiжною довiрливiстю в голосi, що серце матерi здригнулося вiд радостi, а тiтонька Марч вголос схлипнула.
Нi, Джо не заплакала, хоч був момент, коли сльози пiдступили до ii очей. Вiд цього прояву почуттiв ii врятувало лише усвiдомлення того, що Лорi пильно дивиться на неi з кумедним виразом лукавих чорних очей – виразом, в якому до веселощiв додавалося глибоке душевне хвилювання. Бет ховала обличчя на плечi в матерi, але Емi стояла велично й нерухомо, немов витончена статуя, а яскравий промiнь сонця торкався ii бiлого чола й червоноi квiтки у волоссi, що, до речi, надзвичайно iй личило.
Те, що вiдбулося згодом, не було прописано в шлюбних церемонiях, але в ту саму хвилину, коли Мег була належним чином повiнчана, вона вигукнула: «Мамi мiй перший поцiлунок!» – i, обернувшись до матерi щиро поцiлувала ii. А протягом наступних п’ятнадцяти хвилин вона була бiльше, нiж будь-коли схожа на троянду, бо кожен iз присутнiх повною мiрою скористався наданим йому привiлеем поцiлувати наречену – вiд пана Лоуренса до староi Ханни, яка, в неймовiрному святковому очiпку, налетiла на неi ще в передпокоi, вигукуючи зi схлипуваннями i смiхом:
– Благослови тебе Бог, дорога, тисячу разiв! І пирiг нi крапельки не постраждав, i все виглядае чудово.
Пiсля цього всi пожвавiшали, й кожен сказав щось блискуче, дотепне або подiбне до цього, чого було цiлком достатньо для загальних веселощiв, бо всi радi посмiятися, коли на душi легко.
Не було демонстрацii весiльних подарункiв, оскiльки всi вони вже були перенесенi в маленький будиночок, який чекав Мег i Джона. Не було й обiду iз безлiчi страв – лише невеликий снiданок, що складався iз пирога i фруктiв.
Пан Лоуренс i тiтонька Марч знизали плечима й переглянулися з усмiшкою, коли чай, лимонад i кава виявилися единими видами нектару, який розливали цi три Геби. Нiхто, однак, нiчого не сказав, поки Лорi, який наполягав на тому, щоб власноруч подати напоi нареченiй, не з’явився бiля неi з навантаженим пiдносом в руцi й спантеличеним виразом на обличчi.
– Невже Джо з необережностi перебила всi пляшки з вином? – запитав вiн пошепки. – Або я просто перебуваю пiд владою iлюзii й жорстоко помиляюся, що бачив кiлька пляшок лише сьогоднi вранцi?
– Нi, твiй дiдусь люб’язно надiслав нам краще вино зi своiх запасiв, i тiтонька Марч теж, але тато залишив лише двi пляшки для Бет на випадок хвороби, а решту вiдправив до шпиталю. Вiн вважае, що вино слiд вживати тiльки пiд час хвороби, а мама каже, що нi вона, нi ii дочки нiколи не запропонують вина жоднiй молодiй людинi в нашому домi.
Мег говорила серйозно, але чекала, що Лорi засмiеться або нахмуриться. Вiн не зробив нi того, нi другого i, лише кинувши на неi швидкий погляд, сказав, як завжди, пiдкоряючись першому пориву:
– Що ж, менi це подобаеться! Я знаю, скiльки бiд приносить вино, i хотiв би, щоб iншi жiнки теж робили так само, як ви.
– Сподiваюся, ти набув такоi розсудливостi не в результатi особистого досвiду? – у голосi Мег прозвучало занепокоення.
– Нi, чесне слово, нi. Але й занадто добре про мене думати не варто: для мене вино не е спокусою. Я рiс там, де воно майже такий же звичайний напiй, як вода, i майже такий же нешкiдливий. Менi не хочеться вина, але, коли красива дiвчина пропонуе, важко вiдмовитися.
– Але ж ти вiдмовишся заради iнших, якщо не заради себе? Обiцяй менi це, Лорi, щоб у мене був ще один привiд назвати сьогоднiшнiй день найщасливiшим у моему життi.
Ця вимога – настiльки несподiвана i настiльки серйозна – змусила молодого чоловiка на мить завагатися. Вiн передбачав, що його обiцянка може викликати глузування приятелiв, а глузування часто важче стерпiти, нiж будь-якi самообмеження. Мег знала, що його слово тверде i вiн стримае його в будь-якому разi, тож, вiдчуваючи свою жiночу силу, постаралася скористатися нею для блага свого друга. Вона мовчки дивилася вгору на нього зi щасливим обличчям i виразною усмiшкою, котра нiби промовляла: «Нiхто i нi в чому не може вiдмовити менi в такий день». Лорi, звичайно, теж не змiг i з вiдповiдною усмiшкою, простягнувши iй руку, дуже сердечно мовив:
– Обiцяю, панi Брук!
– Дякую тобi вiд щирого серця!
– А я п’ю за здiйснення твоiх благих намiрiв, Теддi! – вигукнула Джо зi схвальною усмiшкою, здiйснюючи при цьому своерiдний обряд хрещення: змахнувши своею склянкою, вона ненавмисно хлюпнула на Лорi лимонадом.
Лимонад був випитий, обiцянку було дано й сумлiнно виконано всупереч багатьом спокусам. Так внутрiшне чуття допомогло дiвчаткам скористатися вдалим моментом, щоб надати своему друговi послугу, за яку вiн дякував iм все життя.
Пiсля снiданку всi пiшли в сад, спiлкуючись i радiючи теплу сонця й гостинностi. Мег i Джон випадково зупинилися в центрi галявини перед будинком, i Лорi одразу прийшла в голову iдея, здiйснення якоi стало заключним акордом цього незвичайного весiлля, де все було не так, як прийнято у свiтських колах.
– Усi одруженi й замiжнi беруться за руки i танцюють навколо молодих, як це робиться в Нiмеччинi, а ми, холостяки й дiвчата, розбившись на пари, маемо виробляти курбети за колом! – крикнув Лорi, захоплюючи Емi в танець на садовiй дорiжцi з такою заразливою спритнiстю й веселiстю, що всi iншi без заперечень вирiшили iх наслiдувати.
Спочатку в коло встали пан i панi Марч, тiтка i дядько Керрол, до них приедналися iншi, й навiть Саллi Моффат, повагавшись, перекинула шлейф через руку i залучила до кола Неда. Але довершили загальнi веселощi пан Лоуренс i тiтонька Марч: коли величний старий джентльмен урочисто пiдiйшов до староi ледi танцювальним кроком, вона сунула свою палицю пiд пахву i швидко зашкутильгала по галявинi, щоб, взявшись за руки з iншими, потанцювати навколо молодят, тимчасом як молодь лiтала по саду, немов метелики в лiтню спеку.
Нарештi, коли всi захекались, цей iмпровiзований бал завершився. Незабаром гостi почали розходитися.
– Бажаю тобi щастя, моя дорога. Вiд щирого серця бажаю. Але, гадаю, ти все-таки пошкодуеш про те, що зробила, – сказала тiтонька Марч, а коли наречений вiв ii до екiпажу, додала: – Ви, молодий чоловiче, отримали скарб, дивiться ж, будьте його гiднi.
– Ах, Нед, це найчарiвнiше весiлля з усiх, на яких я була. І не можу зрозумiти, чому. Адже тут не було нi краплi розкошi й шику, – завважила, звертаючись до чоловiка, панi Моффат, коли iхнiй екiпаж уже вiд’iжджав.
– Лорi, мiй хлопчик, якщо коли-небудь ти захочеш влаштувати собi подiбного роду свято, поклич собi на допомогу одну з цих дiвчаток, i я буду цiлком задоволений, – сказав пан Лоуренс, зручнiше влаштовуючись у своему улюбленому крiслi, щоб вiдпочити пiсля ранкових хвилювань.
– Я зроблю все, що зможу, пане, щоб ви були задоволенi, – з незвичною готовнiстю вiдповiв Лорi, акуратно виймаючи з петлицi букетик, який приколола йому Джо.
Маленький будиночок розташувався зовсiм недалеко, тож весiльною мандрiвкою Мег стала тиха прогулянка з Джоном по дорозi вiд старого обiйстя до нового. Коли, переодягнувшись, вона знову спустилася до вiтальнi, схожа у своему сiрому костюмi, iз зав’язаним бiлою стрiчкою солом’яним капелюшком на чарiвну квакерку[7 - Квакерами називаються представники протестантськоi деномiнацii, котрi вiдрiзнялися особливою строгiстю поглядiв та норм зовнiшностi.], вся сiм’я зiбралася навколо неi, i прощання було таким нiжним, немов вона й справдi вiдправлялася в далеку подорож.
– Не думай, нiби я тепер розлучена з тобою, мамо, дорога, що нiби люблю тебе менше вiд того, як глибоко люблю Джона, – сказала вона, обiйнявши матiр, i очi ii на мить наповнилися сльозами. – Я щодня приходитиму сюди, тато. І сподiваюся, що ви любитимете мене, як i ранiше, хоч я тепер i замiжня. Бет збираеться часто проводити час зi мною, та й iншi дiвчатка забiгатимуть у гостi, щоб посмiятися над стараннями i промахами новоспеченоi домогосподарки. Дякую вам всiм за цей щасливий день мого весiлля. До побачення! До побачення!
Вони стояли, проводжаючи ii поглядами, повними любовi, надii й нiжноi гордостi, а вона йшла, спираючись на руку чоловiка, з оберемком квiтiв, i червневе сонце освiтлювало ii щасливе обличчя – так почалося замiжне життя Мег.
Роздiл третiй
Проба пера
Людям потрiбно багато часу, щоб зрозумiти рiзницю мiж талантом i генiальнiстю. Особливо це стосуеться честолюбних молодих чоловiкiв i жiнок. До Емi розумiння цiеi вiдмiнностi прийшло лише в результатi безлiчi випробувань i розчарувань, оскiльки, приймаючи ентузiазм за натхнення, вона з юнацькою зухвалiстю перепробувала всi види мистецтв. Створення «пасочок» (за виразом Ханни) на довгий час було вiдкладено, й Емi присвятила всi своi зусилля виконанню найтонших малюнкiв тушшю й пером, проявивши при цьому такий смак i майстернiсть, що ii витонченi твори принесли iй i задоволення, i дохiд.
Але перевтома очей незабаром змусила художницю вiдкласти перо й туш i зробити смiливу спробу оволодiти мистецтвом випалювання по дереву. Поки тривав цей творчий порив, сiм’я жила в постiйному страху перед пожежею. У будь-який час дня i ночi в будинку вiдчувався запах горiлого дерева, з горища або з дверей сараю часто валив дим, всюди в безладдi валялися розпеченi дерев’яччя, i Ханна нiколи не лягала спати, не поставивши бiля дверей дiжу води й обiднiй дзвiночок на випадок пожежi. На зворотнiй сторонi дошки для тiста було зображено обличчя Рафаеля[8 - Рафаель Сантi (1483–1520) – великий iталiйський живописець та архiтектор. Особливо вiн прославився вмiнням малювати мадонн, а найвiдомiша його робота мае назву «Сiкстинськоi мадонни».], а херувiм, що застиг у мелодiйному спiвi, прикрашав кришку вiдра з цукром. Спроба вiдбити образи Ромео i Джульетти[9 - Ромео та Джульетта – героi однойменноi п’еси англiйського драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616).] призвела до того, що деякий час сiмейство Марч мало чим розмалювати грубу.
Перехiд вiд випалювання до олiйних фарб був цiлком природним для обпалених пальцiв, тож Емi з тим же запалом захопилася живописом. Знайомий художник забезпечив ii своiми старими палiтрами, пензлями й фарбами, i вона щосили взялася за малювання, виробляючи у величезнiй кiлькостi сiльськi та морськi пейзажi, яких нiхто нiколи не бачив на сушi й на морi.
Їi чудовиська, що мали зображати домашню худобу, ймовiрно, отримали б приз на сiльськогосподарськiй виставцi, а небезпечний кут нахилу ii суден, поза сумнiвом, викликав би морську хворобу у найдосвiдченiшого моряка, в тому разi, зрозумiло, якби цiлковите нехтування всiма вiдомими нормами кораблебудування i розташування оснащення не змусило б його скоцюрбитися в судомах вiд реготу при першому ж поглядi на полотно.
Смаглявi хлопчики i темноокi мадонни, що поглядали на вас iз кутка студii, нагадували творiння Мурiльо[10 - Бартоломе Естебан Мурiльо (1618–1682) – iспанський художник, представник «золотого сторiччя» iспанського живопису, а також очiльник севiльськоi школи.]. Олiйно-коричневi неяснi контури осiб iз вогненною смужкою не в тому мiсцi, де потрiбно, iмовiрно були навiянi Рембрандтом[11 - Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) – голландський живописець, неперевершений майстер к’яроскуро (тобто свiтлотiнi).], панi, що пашiли рум’яним здоров’ям, та трохи набряклi вiд пухкостi немовлята – Рубенсом[12 - Пiтер Пауль Рубенс (1547–1640) – фламандський живописець, котрий вiдобразив у своiх полотнах голландський iдеал жiночоi краси.], а Тернера[13 - Тернер Вiльям (1775–1851) – англiйський живописець, автор смiливих по колористицi та свiтло-повiтряним пошукам пейзажiв. Одного разу Тернер навiть прив’язав себе до мачти корабля, щоб iз натури замалювати пожежу в Лондонському парламентi.] можна було знайти у блакитних грозах, помаранчевих блискавках, коричневому дощi й фiолетових хмарах з томатного кольору плямою посерединi, яке могло бути сонцем або маяком, сорочкою матроса або королiвською мантiею – це вже як заманеться глядачевi.
На змiну живопису прийшли портрети вугiллям, i всi члени сiмейства висiли в ряд, такi розпатланi, дикуватi й покритi сажею, наче щойно вилiзли iз засiку з вугiллям. У олiвцевих ескiзах вони стали виглядати краще, бо схожiсть iз оригiналами була помiтнiшою, а волосся Емi, нiс Джо, рот Мег i очi Лорi були названi «просто чудовими». За цим послiдувало повернення до глини й гiпсу: схожi на страшнi примари злiпки ii знайомих заповнювали всi кутки кiмнат i валилися з полиць шаф на голови домашнiм.
Як живi моделi деякий час вдавалося заманювати сусiдських дiтлахiв, проте лише доти, поки iхнi незв’язнi звiти про таемничi манiпуляцii панни Емi не перетворили мисткиню в очах навколишнiх жителiв на якусь подобу маленькоi людожерки. Їi зусилля в цьому напрямку, проте, отримали несподiване завершення в результатi нещасного випадку. Вiн остудив запал Емi.
Через тимчасову вiдсутнiсть iнших моделей вона вирiшила зробити злiпок власноi чарiвноi нiжки, тож одного разу вся сiм’я отримала переляк через грiзний стукiт i вереск, якi долинали з сараю. Кинувшись на допомогу, вони виявили, що юна ентузiастка вiдчайдушно скаче з ногою, мiцно затиснутою в каструлi з гiпсом, який затвердiв iз несподiваною швидкiстю. Звiльнити ногу вдалося з великими труднощами i не без небезпеки для здоров’я, оскiльки Джо так реготала, колупаючи гiпс, що нiж увiйшов занадто глибоко в бiдну нiжку, залишивши довгу пам’ять про цей творчий досвiд.
Пiсля цiеi подii Емi на деякий час заспокоiлася, поки манiя робити ескiзи на пленерi не змусила ii щодня вiдправлятися на рiчку, в поле або в лiс для «вивчення натури» й зiтхати по руiнах, якi можна було б змалювати. Врештi-решт вона застудилася, сидячи на мокрiй травi, щоб занести в альбом який-небудь черговий «чудовий фрагмент», що складався з каменю, пенька, гриба й зламаноi гiлки, або «божественноi маси хмар», яка виглядала в ii альбомi, наче розпотрошена перина.
Емi жертвувала своiм прекрасним кольором обличчя, проводячи спекотнi лiтнi днi, сидячи в човнi посеред рiчки i вивчаючи «свiтло й тiнь». Вона навiть набула вертикальноi зморшки на лобi, намагаючись знайти потрiбний «кут зору», або як там це ще називаеться.
Якщо, як стверджуе Мiкеланджело[14 - Мiкеланджело Буонарротi (1475–1564) – iталiйський скульптор, живописець, архiтектор i поет (його вiршi, зокрема, представлено у фiльмi Ежена Грiна «Мiст мистецтв»). Мiкеланджело вiдомий i як автор розпису стелi Сiкстинськоi капели.], «генiй – це вiчне терпiння», Емi цiлком могла претендувати на опанування цiею божественною властивiстю, бо вперто продовжувала своi шукання, попри всi перешкоди, невдачi й протидii, твердо вiрячи, що з часом обов’язково створить щось таке, що заслуговуватиме на назву «високого мистецтва».
Вона iз задоволенням навчалася й багато чого iншого, бо вирiшила стати привабливою й освiченою жiнкою навiть у тому разi, якщо iй не судитиметься стати великою художницею. У цьому вона досягла куди бiльшого успiху, адже була однiею з тих щасливиць, якi всiм подобаються, всюди заводять друзiв i йдуть по життю так легко й грацiозно, що в менш щасливих людей виникае спокуса повiрити, нiби такi улюбленцi долi народженi пiд щасливою зiркою.
Емi любили всi, бо серед ii талантiв була також i тактовнiсть. Вроджене чуття пiдказувало iй, що буде приемно й правильно, тому вона завжди говорила саме те, що в цей момент потребував ii вiзавi, робила саме те, що було до мiсця й до часу, й вирiзнялася таким самовладанням, що сестри часто говорили: «Якби нашiй Емi довелося вiдправитися в королiвський палац без всякоi репетицii, то вона все одно знала б, що i як там потрiбно робити».
Головною ii слабкiстю було бажання обертатися в «кращих колах», хоч залишалося не зовсiм ясним, якi саме «кола» е кращими. Грошi, свiтськi таланти й вишуканi манери були предметом ii прагнень. Їй подобалося зустрiчатися з тими, хто всiм цим володiв. При цьому вона часто помилково приймала брехню за iстину i захоплювалася тим, що не заслуговувало захоплення. Нiколи не забуваючи, що вона ледi за народженням, Емi старанно культивувала своi аристократичнi смаки i схильностi, з тим, аби за нагоди посiсти те мiсце в суспiльствi, якого нинi позбавляла ii бiднiсть.
«Мiледi», як називали ii друзi, щиро прагнула стати справжньою ледi в усiх вiдношеннях i була такою в душi, але iй ще тiльки належало дiзнатися, що нi за якi грошi не можна купити витонченiсть натури, що положення в суспiльствi не гарантуе його власнику благородства почуттiв i думок i що вихованiсть людини вiдчуваеться, незважаючи на несприятливi обставини, в яких все це виявляеться.
– Я хочу попросити тебе, мамо, про одну послугу, – сказала одного разу Емi, входячи в кiмнату з дуже багатозначним виглядом.
– Так, маленька, що таке? – вiдгукнулася мати, в чиiх очах ця велична юна ледi, як i ранiше залишалася «дитинкою».
– Наступного тижня наш рисувальний клас розпускають на канiкули, i перед тим, як дiвчатка роз’iдуться, я хочу запросити iх до нас на гостини. Вони всi шалено хочуть побачити рiчку, змалювати зруйнований мiст та iншi тутешнi види, якi сподобалися iм у моему ескiзному альбомi. Вони зазвичай були дуже добрi до мене i я iм дуже вдячна за це. Адже всi вони багатi i знають, що я бiдна, проте ставляться до мене як до рiвноi.
– А чому б iм ставитися до тебе iнакше? – панi Марч поставила це запитання з тим виглядом, який дiвчатка добре знали i називали «виглядом Марii-Терезii»[15 - Марiя-Терезiя (1717–1780) – австрiйська ерцгерцогиня з династii Габсбургiв. Вона вiдома як правителька, котра значно розбудувала Габсбурзьку державу, залишившись у пам’ятi людей енергiйною, дiяльною, мудрою та тактовною королевою.].
– Ти не гiрше за мене знаеш, що майже всi пiдкреслюють цю рiзницю, тож не наiжачуй пiр’ячко, моя мамо-курочко, коли твоiх курчат клюють бiльш яскравi пташки. Гидке каченя стане лебедем, ти ж знаеш, – i Емi усмiхнулася без всякоi гiркоти, оскiльки мала веселу вдачу i оптимiстичний погляд на життя.
Панi Марч засмiялася i, заспокоiвши свою материнську гордiсть, запитала:
– Ну, мiй лебiдь, який же твiй план?
– Я хотiла б запросити дiвчаток до нас на другий снiданок, прогулятися з ними по тих мiсцях, якi вони хотiли б побачити, а, може, й покататися на човнi по рiчцi i влаштувати невеличке свято на лонi природи.
– Цiлком можливо. Що ти думаеш подати до столу? Пирiг, бутерброди, фрукти i кава – цього буде досить, я гадаю?
– О, нi, звичайно, нi! Потрiбно подати холодного язика, курку, французький шоколад, а крiм цього – морозиво. Дiвчата звикли до такоi iжi, i я хочу, щоб мiй снiданок був пристойним i вишуканим, нехай я й заробляю собi на життя працею.
– Скiльки ж дiвчаток у твоему класi? – запитала мати вже стриманiше.
– Дванадцять, але, гадаю, що приiдуть не всi.
– Помилуй, дитинко, тобi ж доведеться брати напрокат омнiбус, щоб катати iх по околицях!
– Ну що ти, мамо! Приiдуть, ймовiрно, шiсть або вiсiм – не бiльш, тож я найму невелику вiдкриту коляску i попрошу пана Лоуренса позичити менi його «черрi-брендi» (так Ханна називала кiнний шарабан[16 - Шарабан – чотирьохколiсний кiнний екiпаж з кiлькома поперечними сидiннями або однокiнний двоколiсний екiпаж.]).
– Усе це обiйдеться дуже дорого, Емi.
– Нi, не дуже. Я все пiдрахувала i за все заплачу зi своiх грошей.
– А ти не думаеш, дорога, що, якщо цi дiвчатка давно «звикли до всього цього», бiльш скромний прийом виявився б для них приемною рiзноманiтнiстю, так i для нас це було б набагато краще, нiж купувати й брати напрокат те, що нам не потрiбно, намагаючись наслiдувати тих, чий спосiб життя не вiдповiдае нашому матерiальному становищу?
– Якщо менi не можна влаштувати все так, як я хочу, то я взагалi не хочу нiчого влаштовувати! Я знаю, що можу прекрасно втiлити мiй план, якщо ти i сестри трохи менi допоможете. Я не розумiю, чому менi не можна це зробити, якщо я готова заплатити за все сама! – сказала Емi з рiшучiстю, яку протидiя може перетворити в упертiсть.
Панi Марч знала, що досвiд – кращий учитель, i, коли це було можливо, дозволяла своiм дiтям вчитися на власних помилках, яких вона охоче допомогла б iм уникнути, аби тiльки вони не вiдмовлялися прийняти ii поради.
– Добре, Емi, якщо ти так цього хочеш i знаеш, як здiйснити свiй задум без надмiрноi витрати грошей, сил i часу, я не заперечуватиму. Поговори iз сестрами, i, яке б рiшення ви не ухвалили, я зроблю все, що в моiх силах, щоб допомогти вам.
